возився бiля не©, а таки одломив добру шматуряку i ну ©© вминати.
Мати:
- Та хоч би ж олi ю помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!
Петрик слухняний - через мить уже бiля мисника.
- Тут, мамо, пiрце саме.
- Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi
сьогоднi.
Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi
шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не
зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка , думала корови з не©
дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець
- усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла,
гибiла на тих буряках, боса-босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як
на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова
упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi,- i вже в серцi
материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було - болiла
й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось , чу серце. Тiльки ховають
од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.
- Нi, ще нiчого не помiчала,- стиха говорила Зiнька,- я, як тiльки що
буде, зараз прибiжу.
О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.
А тодi що вже боялася пiсля тi © ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.
Тiльки по©дом ©сть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як,
бува , пече,- мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле
додому.
Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому,
падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi.
Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав
тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида
повернулася. Сказала тихо, мов марила.
До строку ж це ©й два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не
найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим,
записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче
в дворi бур'яну вже нема , розчищено, i сохи вже нашi закопують.
- Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та
що думаю все.
- А ти не думай нiчого.
- Як воно само дума ться.
Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi
синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони,
бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець
дивився в ©© замаренi очi...
Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це ©й дома буде!
Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись,
прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На
далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами
сонячно-барвистих плям. Потiм перед нею стали очi - не заступили, бо
прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi...
XIV
Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних.
Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче
понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь... Хто оборався
i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль -
однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся
робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили"
хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трi рах. Цiлими днями з ранку до
ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як ©сти. А встане з-за столу, i
цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не
звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до
чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi- справжня текстильна
фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають. Прядуть на
прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли ще в хатi ткач -
дiд сивий,- то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупа
i човник по основi кларнетом: сюр, сюр... Тодi й онукам робота : цiвки
сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля вечерi сидiли допiзна. Але
чоловiки тiкали вечорами з дому.
- Хоч би ж он шпульку змотав,- скаже невдоволено жiнка.
- Хай удосвiта,- пiхне на порозi цигаркою i - або сюди через тин, або
туди - до сусiдiв.
Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як
було колись, в першi роки революцi©. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi,
гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про
сво найближче, найболючiше - про землю. Говорили ще, правда, бiля
припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо
так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi:
отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже
все зна , що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю
спровадити, та вiдпросився.
- Яке диво, що Колодцi набив пику! - стрiли цю звiстку обухiвцi.- Схоче
- i тобi, i менi наб' ! Бо вiн у властi й зна, що куди ти на нього
скаржитимешся.
- Не скрiзь таке! То ми дороги не зна мо. А вiн i користу ться нашою
темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от
не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вiчi йому
правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I ©хнi дiла всякi
темнi викрива . Що це означа ?
Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний
вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не
стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика -
нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та
пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшино© компанi©
нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн
прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й
порядну, але - хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за
людей що й говорити. Хiба не було, що до революцi© чоловiк - так собi,
п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк - от хоч би й того ж Колодку взяти,
а тепер - хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i
самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху - бив буржу©в, за бiдняцьку
владу нiби йшов, а тепер... То отак i Давид, може?
Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн
був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцi© ще:
гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у
нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй
шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же
ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв:
розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив.
"Сурйозний чоловiк",- подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на
сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена:
Матюха, Гнида,- що ©х обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе - "товариш
предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' - проти хоч слово. Кожушний
Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi
Давид виступив, обухiвцi зата©ли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не
зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по
селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як
затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн
заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався.
Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише
знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi
слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували,
що тиша та перед бурею.
Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуля в них в
Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.
А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна.
Блимали вогники по селу. З-за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А
тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели
кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:
С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов...
- Хто йде? - одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
Давид мовчки пройшов бiля них.
- Хто? Я питаю! - грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув
©х. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину.
Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок
трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I
батькувалося. Другий сопiв - мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж
бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув - почвалали через вулицю
просто в Гнидин двiр.
А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло:
трах-дзеньк! - i посипались склянки, й цеглини шмат як-як не вгруз
дядьковi Гордi вi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто
в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу
гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько
на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi
знали, що не чи ж, як ©хн дiло.
Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по
слободi в них тиня ться п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кiлок
йому знадобився - з тину ламав. А вчора вночi хтось висадив шибку в
Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.
Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на
Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:
- Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не стережу я.
Може, ви й самi ось скоро один одному шибки гамселитимете та кiлками
голови провалювати будете! А я при чому тут?
Потiм по паузi - в кiмнатi нiкого не було бiльш - перехилився через
стiл i сказав iз притиском i пошепки. В голосi чулась погроза й
застереження:
- Мотузко, ти менi отi сво© штуки покинь! Поки не пiзно. А то не
прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже i я тобi!
Плакати будеш, та пiзно. Iди не розстроюй мене!..- i вже потiм услiд
Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у сiльрадi:
- Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись... Може, ви там самогон
гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.
Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронi ю, теж голосно,
щоб усi чули:
- Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забува ш,- вiн показав на стiну,- то не
Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то... ти ж голова. Чого ж ти заходiв
нiяких не вжива ш, щоб виявити злодi©в?
- А виявимо! - також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не зводячи
з Давида очей.
...З цього дня нi в Мотузки, нi в Кожушного уже не збиралися. Не
злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм,
на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися, час вийти на
широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату-читальню вилазити.
Товаришi погодились.
- Тiльки ж у нас i хата-читальня!..Яким похитав головою i нiчого бiльш
не сказав.
XV
В центрi села од майдану, де церква, i через вулицю од школи стояла
велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька. Дощi
осiннi, завiрюхи оббивали ©©, i нiхто не мазав ран. Як болячки розкидало
по нiй - навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати
було плетiнь. Залiзо на даху фарбувалось колись: старожили, може, i
пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося, якою саме фарбою,
але тепер нiяким дослiдженням цього не встановити. Ганок прогнив, i
вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.
Тепер це - хата-читальня.
Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вiкнами з побитими
шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до
ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю - занавiски бiленькi,
i миршаво зеленiють у цвiточках на лутках калачики й зiрочки. То
бiблiотекар колишнiй живе на тiй половинi. Ще за часiв "Просвiти"
бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати-читальнi, служить за
прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати-читальнi в нього ж, i пiсля
вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як
випускала курей iз горища Ганна Iванiвна, жiнка бiблiотекарева -
вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.
На ганку, де хата-читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i
застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.
Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн сво©м
приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.
А вже чути далi крiзь дрiмоту - з ночi залунали голоси, жарти й
дзвiнкий дiвочий смiх. З обох кра©в села й через вигiн валила молодь.
Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з
Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на
вулицi малеча мiсила в грязюцi - ©х не пускали в хату. А за вiкнами ж
клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.
- Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.
I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.
- й-бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлу !
- Та бре?
- О, ©й же бо! Диви, ще цiлу ! - аж захлинався якийсь, iще ближче
обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до не©.
Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi,- густий сизий
туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий
серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах - спiвали щось
про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi,
саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi,
сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли
схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi
блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню.
Пiдвiв обличчя - знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з
болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.
- Ти!
- Лягай! - хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i
придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж
товпляться в юрбi:- Я, я...- Лусь, трах!
Давид похитав головою. А Яким сказав:
- Оце як бачиш.
- Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме,- i раптом
захоплено глянув на товариша й додав: - Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi
дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти ©х у життя, а як одкрити ©м
свiт- хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба
тiльки зумiти.
Спитав, чи бiблiотека. . Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у
розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.
- Оце шафи нашi.
Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi
пошарпаними книжками. Взяв одну - в нiс ударив пах старого залежалого
паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було
мереживо павутинне. Поклав Давид книжку - Л скова якийсь том. Яким стукнув
щиколотком по дверях друго© шафи.
- I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом,
тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицько© книжки, трудно
вибрати. Так ©х i беруть - не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який
папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не
вертають, скурюють.
За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:
Нiчка розсипала зорi срiблястi©,
Ось вони в рiчцi на днi...
Яким ще чиркнув сiрника.
- А стiни! - похитав Давид головою.
Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один
куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено
було.
- Ремонту треба, та й доброго.
- О, це ми зробимо, це пусте,сказав Яким, кинувши порожню пачку з-пiд
сiрникiв у куток i повертаючи до дверей,- от iз молоддю нам справу
владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив,
уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.
- Та з молоддю якось ми уладна мо,сказав Давид. У великiй хатi, як
вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом
поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А
десь у ньому бродили, як мiсячно© ночi, дiвчата з спiвами,шукали когось. I
наче десь далеко-далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей
Гордi©в Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима.
Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.
- Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонi ю.
- Не до гармонi© менi тепер,одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще
довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима - а хто ж його
зна ? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть -
угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:
- Iще вам не остобiсiло!
Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не
схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна
пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап вги-удови, усмiхнувшись, а
невесело:
- Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.
- Бачу, погана!
Яким уже посеред хати сто©ть i руку пiдняв.
- Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiва те потiм! Усi повернулися
до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не
рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту.
Костя подався наперед на крок i кинув через голови:
- Ану там,- не налоскоталися ще? Замовкни!
- А то що? - пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.
- Побачиш що!
- Овва!
Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько,
суворий на вигляд.
- Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
- Не дуже лиш сажай! - озвався з-пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий.
Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм,
гукнув:
- От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так
взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло ! А саме ж
мученицi яко©сь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому
щiтки, а може, в кого маслянка , то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми
отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!
Та й взагалi - це вже до всiх - i хлопцям, i дiвчатам - що з нього
тiльки промовець кепський: не висловить так, як то дума ясно, ну та, як
умi ,- час уже ©м, молодi, в нове життя входити. То колись батькам ©хнiм
замолоду, як життя було не ©хн , а чуже, як була тiльки праця в три поти
влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести ©м силу, за зиму нагуляну,
молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од
реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? - аж до
нових наймiв повеснi. А ©м, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби
була сила: нове життя ©хн перед ними. Що його треба ж ©м самим, сво©ми
руками та сво ю головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба
газети, книжки читати, лекцi© всякi. Не без того, щоб коли й погуляти,
погарювати - на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай
признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було
гарно? Вiн же, Яким, по собi зна : було, йде сюди, бо тягне i хочеться
чогось, сам гаразд не зна ш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе
вiзьме!
- Так от ми й хочемо,- закiнчив Яким,- хоч помацки, а щоб "те" нам
було. Про це вже Давид подба . Газету ж виписали, а завтра... та й iз
хлопцiв приходьте хто,- там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.
Костя захоплено:
- О, за нами затримки не буде!
I ще хтось:
- Ми будемо!
I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ
пiшли на Якима: ще раз - що ж ©м брати з дому кожнiй? Що маслянки -
знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб
хлопцi ж десь добули.
- Та хай сосни в посадцi наламають! - гукнула котрась. Пiвнiвська
Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й
одпав. Кричала до дiвчат:
- Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!
Як гуси на вигонi - клекiт голосiв.
Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним -
пил iз нього хмарою. Згорнула його - завтра випере.
- Да,- знову Яким,- у кого портрети революцiйних дiячiв, то
приносьте. А в тебе,- до Давида звернувся,- ми портрет Ленiна поки що
позичимо.
Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на
молодь.
XVI
На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи
до церкви, як бiля хати-читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi
кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку - то
хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з
торбинками через плече - у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на
ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.
- Косте, принеси он кобилицю!
Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.
- А сама ти не зводила б зiйти? - i смi ться, бо схiдцi ж прийнято.
- А ти ж бачиш - нiяк.
- Я зсадю!
- А, бiсе! Тобi аби!..
Костя знову смi ться, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм
одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще
Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.
Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще
надходили, хлопцi ©х зсаджували на ганок, а як котро© - то не хотiли
навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробу , куди воно жiнка сама
без мужика годиться". Тодi дiвчата - подавали руки ©й i хлопцям "утирали
носа".
- А що? Куди годяться?
- А ось i тiтка Марiя до нас! - Христя весело.
У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi на головi
пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата ©й простягли,
вона схопила одну сво ю, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на
пiддашшя та тiльки - гоп! - уже на помостi каблуками стукнула.
У хатi - гармидер, як це завжди бува пiд час мазання: стiни голi.
Посеред хати, на столi,- купа юпок, теплих хусток навалена. Дiвчата
обстругували стiни,- якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред
хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного вiкна
Яким замазку замiшував.
Марiя весело, як зайшла:
- Добридень вам, дiвчатка!- а тодi крутнулась на каблуцi, як дiвка, i
очима по хатi. Свитка ©й на однiм плечi вже, а не скидала. Мов аж
задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до
Якима з жартом, а все немов замислена:
- А ти сам один, сердешний, тут iз дiвчатами. Як вiзьмуть тебе в
роботу!
- Гукатиму товариша, нехай ряту ,- в тон вiдповiв Яким i справдi
погукав:- Давиде! Чи ти там ще живий?
Озвався Давид десь аж iз тi © кiмнати глухо. В Марi© якось свитка сама
з плеча впала. Кинула на стiл ©©, на купу дiвчачо© одежi. Спiдницю
пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту - по зеленому полю
червонi квiти - назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хатi, на
стiни роздивляючись.
- Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий шмат сухо©
глини.
- Мазати - так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.
Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих
кiмнатах?
- Там Давид саме з книжками заходився,- сказала котрась iз дiвчат.
- Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла
в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку,
дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими книжками. Аж
поки той голову звiв. Тодi очима обдала i, поздоровкавшись привiтно,
пiдiйшла й присiла бiля нього.
- Усе ти з книжками, Давиде! - i мов задумалась. А потiм дiловито: от
що - вона дума отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а
тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче,
що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю. Стрiлись очима й
мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв. А Марiя зiтхнула i,
спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд ©й:
- Тихiн пiшов на Огирiвку?
- Пiшов,- сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. I все
стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вi©. Ще глянула
примружено. I враз в обличчя (вже не схова молодиця) вдарила кров
рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.
- То що, Давиде?
- Та... нiчого.
Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась, потiм вийшла, пругко
вигнувшись у станi,- знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi оправляти,
якi на горище, а думав: i як вiн що забув сказати Тихоновi (пiшов на
Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова - сини ще малi -
ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь
збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий ,казала Зiнька.
Ще думав: ну, а то зна Тихiн i сам, що з хуторянами-незаможниками
балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з
Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться, то
й хуторян треба, бо одно© ж громади.
Внесла Марiя з Галькою кобилицю в кiмнату. Поставили пiд стiною од
вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на не©. Галька пiшла собi - сама
тут уже без не© вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо, без
слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж став думати чомусь про
не©. Власне, хiба вiн не бачить ©© наскрiзь! I оту хустку квiтчасту, i
сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не задля нього надiла? Не
мазати йшла!
По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки - хруп! Звiв голову -
не дивиться, струже. То так, видно, з-пiд ножа одскочило. Але раптом
нагнула голову й з-пiд руки - зирк, лукаво й з усмiхом. I, чортова
молодиця! Пiдтикалась - аж одне колiно видно. I чоботи навмисне ото
скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок книжки.
I дивно - не прочита заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила
обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на не© та покликав: "Марi !" -
як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала б
йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись в
Мати:
- Та хоч би ж олi ю помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!
Петрик слухняний - через мить уже бiля мисника.
- Тут, мамо, пiрце саме.
- Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi
сьогоднi.
Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi
шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не
зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка , думала корови з не©
дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець
- усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла,
гибiла на тих буряках, боса-босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як
на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова
упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi,- i вже в серцi
материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було - болiла
й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось , чу серце. Тiльки ховають
од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.
- Нi, ще нiчого не помiчала,- стиха говорила Зiнька,- я, як тiльки що
буде, зараз прибiжу.
О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.
А тодi що вже боялася пiсля тi © ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.
Тiльки по©дом ©сть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як,
бува , пече,- мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле
додому.
Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому,
падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi.
Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав
тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида
повернулася. Сказала тихо, мов марила.
До строку ж це ©й два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не
найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим,
записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче
в дворi бур'яну вже нема , розчищено, i сохи вже нашi закопують.
- Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та
що думаю все.
- А ти не думай нiчого.
- Як воно само дума ться.
Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi
синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони,
бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець
дивився в ©© замаренi очi...
Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це ©й дома буде!
Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись,
прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На
далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами
сонячно-барвистих плям. Потiм перед нею стали очi - не заступили, бо
прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi...
XIV
Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних.
Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче
понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь... Хто оборався
i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль -
однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся
робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили"
хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трi рах. Цiлими днями з ранку до
ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як ©сти. А встане з-за столу, i
цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не
звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до
чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi- справжня текстильна
фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають. Прядуть на
прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли ще в хатi ткач -
дiд сивий,- то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупа
i човник по основi кларнетом: сюр, сюр... Тодi й онукам робота : цiвки
сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля вечерi сидiли допiзна. Але
чоловiки тiкали вечорами з дому.
- Хоч би ж он шпульку змотав,- скаже невдоволено жiнка.
- Хай удосвiта,- пiхне на порозi цигаркою i - або сюди через тин, або
туди - до сусiдiв.
Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як
було колись, в першi роки революцi©. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi,
гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про
сво найближче, найболючiше - про землю. Говорили ще, правда, бiля
припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо
так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi:
отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже
все зна , що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю
спровадити, та вiдпросився.
- Яке диво, що Колодцi набив пику! - стрiли цю звiстку обухiвцi.- Схоче
- i тобi, i менi наб' ! Бо вiн у властi й зна, що куди ти на нього
скаржитимешся.
- Не скрiзь таке! То ми дороги не зна мо. А вiн i користу ться нашою
темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от
не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вiчi йому
правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I ©хнi дiла всякi
темнi викрива . Що це означа ?
Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний
вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не
стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика -
нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та
пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшино© компанi©
нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн
прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й
порядну, але - хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за
людей що й говорити. Хiба не було, що до революцi© чоловiк - так собi,
п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк - от хоч би й того ж Колодку взяти,
а тепер - хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i
самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху - бив буржу©в, за бiдняцьку
владу нiби йшов, а тепер... То отак i Давид, може?
Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн
був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцi© ще:
гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у
нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй
шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же
ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв:
розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив.
"Сурйозний чоловiк",- подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на
сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена:
Матюха, Гнида,- що ©х обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе - "товариш
предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' - проти хоч слово. Кожушний
Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi
Давид виступив, обухiвцi зата©ли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не
зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по
селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як
затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн
заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався.
Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише
знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi
слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували,
що тиша та перед бурею.
Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуля в них в
Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.
А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна.
Блимали вогники по селу. З-за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А
тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели
кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:
С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов...
- Хто йде? - одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
Давид мовчки пройшов бiля них.
- Хто? Я питаю! - грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув
©х. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину.
Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок
трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I
батькувалося. Другий сопiв - мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж
бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув - почвалали через вулицю
просто в Гнидин двiр.
А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло:
трах-дзеньк! - i посипались склянки, й цеглини шмат як-як не вгруз
дядьковi Гордi вi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто
в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу
гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько
на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi
знали, що не чи ж, як ©хн дiло.
Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по
слободi в них тиня ться п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кiлок
йому знадобився - з тину ламав. А вчора вночi хтось висадив шибку в
Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.
Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на
Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:
- Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не стережу я.
Може, ви й самi ось скоро один одному шибки гамселитимете та кiлками
голови провалювати будете! А я при чому тут?
Потiм по паузi - в кiмнатi нiкого не було бiльш - перехилився через
стiл i сказав iз притиском i пошепки. В голосi чулась погроза й
застереження:
- Мотузко, ти менi отi сво© штуки покинь! Поки не пiзно. А то не
прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже i я тобi!
Плакати будеш, та пiзно. Iди не розстроюй мене!..- i вже потiм услiд
Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у сiльрадi:
- Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись... Може, ви там самогон
гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.
Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронi ю, теж голосно,
щоб усi чули:
- Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забува ш,- вiн показав на стiну,- то не
Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то... ти ж голова. Чого ж ти заходiв
нiяких не вжива ш, щоб виявити злодi©в?
- А виявимо! - також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не зводячи
з Давида очей.
...З цього дня нi в Мотузки, нi в Кожушного уже не збиралися. Не
злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм,
на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися, час вийти на
широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату-читальню вилазити.
Товаришi погодились.
- Тiльки ж у нас i хата-читальня!..Яким похитав головою i нiчого бiльш
не сказав.
XV
В центрi села од майдану, де церква, i через вулицю од школи стояла
велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька. Дощi
осiннi, завiрюхи оббивали ©©, i нiхто не мазав ран. Як болячки розкидало
по нiй - навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати
було плетiнь. Залiзо на даху фарбувалось колись: старожили, може, i
пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося, якою саме фарбою,
але тепер нiяким дослiдженням цього не встановити. Ганок прогнив, i
вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.
Тепер це - хата-читальня.
Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вiкнами з побитими
шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до
ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю - занавiски бiленькi,
i миршаво зеленiють у цвiточках на лутках калачики й зiрочки. То
бiблiотекар колишнiй живе на тiй половинi. Ще за часiв "Просвiти"
бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати-читальнi, служить за
прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати-читальнi в нього ж, i пiсля
вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як
випускала курей iз горища Ганна Iванiвна, жiнка бiблiотекарева -
вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.
На ганку, де хата-читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i
застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.
Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн сво©м
приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.
А вже чути далi крiзь дрiмоту - з ночi залунали голоси, жарти й
дзвiнкий дiвочий смiх. З обох кра©в села й через вигiн валила молодь.
Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з
Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на
вулицi малеча мiсила в грязюцi - ©х не пускали в хату. А за вiкнами ж
клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.
- Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.
I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.
- й-бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлу !
- Та бре?
- О, ©й же бо! Диви, ще цiлу ! - аж захлинався якийсь, iще ближче
обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до не©.
Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi,- густий сизий
туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий
серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах - спiвали щось
про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi,
саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi,
сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли
схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi
блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню.
Пiдвiв обличчя - знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з
болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.
- Ти!
- Лягай! - хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i
придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж
товпляться в юрбi:- Я, я...- Лусь, трах!
Давид похитав головою. А Яким сказав:
- Оце як бачиш.
- Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме,- i раптом
захоплено глянув на товариша й додав: - Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi
дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти ©х у життя, а як одкрити ©м
свiт- хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба
тiльки зумiти.
Спитав, чи бiблiотека. . Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у
розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.
- Оце шафи нашi.
Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi
пошарпаними книжками. Взяв одну - в нiс ударив пах старого залежалого
паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було
мереживо павутинне. Поклав Давид книжку - Л скова якийсь том. Яким стукнув
щиколотком по дверях друго© шафи.
- I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом,
тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицько© книжки, трудно
вибрати. Так ©х i беруть - не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який
папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не
вертають, скурюють.
За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:
Нiчка розсипала зорi срiблястi©,
Ось вони в рiчцi на днi...
Яким ще чиркнув сiрника.
- А стiни! - похитав Давид головою.
Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один
куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено
було.
- Ремонту треба, та й доброго.
- О, це ми зробимо, це пусте,сказав Яким, кинувши порожню пачку з-пiд
сiрникiв у куток i повертаючи до дверей,- от iз молоддю нам справу
владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив,
уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.
- Та з молоддю якось ми уладна мо,сказав Давид. У великiй хатi, як
вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом
поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А
десь у ньому бродили, як мiсячно© ночi, дiвчата з спiвами,шукали когось. I
наче десь далеко-далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей
Гордi©в Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима.
Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.
- Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонi ю.
- Не до гармонi© менi тепер,одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще
довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима - а хто ж його
зна ? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть -
угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:
- Iще вам не остобiсiло!
Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не
схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна
пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап вги-удови, усмiхнувшись, а
невесело:
- Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.
- Бачу, погана!
Яким уже посеред хати сто©ть i руку пiдняв.
- Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiва те потiм! Усi повернулися
до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не
рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту.
Костя подався наперед на крок i кинув через голови:
- Ану там,- не налоскоталися ще? Замовкни!
- А то що? - пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.
- Побачиш що!
- Овва!
Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько,
суворий на вигляд.
- Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
- Не дуже лиш сажай! - озвався з-пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий.
Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм,
гукнув:
- От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так
взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло ! А саме ж
мученицi яко©сь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому
щiтки, а може, в кого маслянка , то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми
отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!
Та й взагалi - це вже до всiх - i хлопцям, i дiвчатам - що з нього
тiльки промовець кепський: не висловить так, як то дума ясно, ну та, як
умi ,- час уже ©м, молодi, в нове життя входити. То колись батькам ©хнiм
замолоду, як життя було не ©хн , а чуже, як була тiльки праця в три поти
влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести ©м силу, за зиму нагуляну,
молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од
реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? - аж до
нових наймiв повеснi. А ©м, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби
була сила: нове життя ©хн перед ними. Що його треба ж ©м самим, сво©ми
руками та сво ю головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба
газети, книжки читати, лекцi© всякi. Не без того, щоб коли й погуляти,
погарювати - на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай
признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було
гарно? Вiн же, Яким, по собi зна : було, йде сюди, бо тягне i хочеться
чогось, сам гаразд не зна ш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе
вiзьме!
- Так от ми й хочемо,- закiнчив Яким,- хоч помацки, а щоб "те" нам
було. Про це вже Давид подба . Газету ж виписали, а завтра... та й iз
хлопцiв приходьте хто,- там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.
Костя захоплено:
- О, за нами затримки не буде!
I ще хтось:
- Ми будемо!
I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ
пiшли на Якима: ще раз - що ж ©м брати з дому кожнiй? Що маслянки -
знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб
хлопцi ж десь добули.
- Та хай сосни в посадцi наламають! - гукнула котрась. Пiвнiвська
Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й
одпав. Кричала до дiвчат:
- Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!
Як гуси на вигонi - клекiт голосiв.
Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним -
пил iз нього хмарою. Згорнула його - завтра випере.
- Да,- знову Яким,- у кого портрети революцiйних дiячiв, то
приносьте. А в тебе,- до Давида звернувся,- ми портрет Ленiна поки що
позичимо.
Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на
молодь.
XVI
На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи
до церкви, як бiля хати-читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi
кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку - то
хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з
торбинками через плече - у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на
ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.
- Косте, принеси он кобилицю!
Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.
- А сама ти не зводила б зiйти? - i смi ться, бо схiдцi ж прийнято.
- А ти ж бачиш - нiяк.
- Я зсадю!
- А, бiсе! Тобi аби!..
Костя знову смi ться, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм
одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще
Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.
Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще
надходили, хлопцi ©х зсаджували на ганок, а як котро© - то не хотiли
навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробу , куди воно жiнка сама
без мужика годиться". Тодi дiвчата - подавали руки ©й i хлопцям "утирали
носа".
- А що? Куди годяться?
- А ось i тiтка Марiя до нас! - Христя весело.
У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi на головi
пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата ©й простягли,
вона схопила одну сво ю, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на
пiддашшя та тiльки - гоп! - уже на помостi каблуками стукнула.
У хатi - гармидер, як це завжди бува пiд час мазання: стiни голi.
Посеред хати, на столi,- купа юпок, теплих хусток навалена. Дiвчата
обстругували стiни,- якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред
хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного вiкна
Яким замазку замiшував.
Марiя весело, як зайшла:
- Добридень вам, дiвчатка!- а тодi крутнулась на каблуцi, як дiвка, i
очима по хатi. Свитка ©й на однiм плечi вже, а не скидала. Мов аж
задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до
Якима з жартом, а все немов замислена:
- А ти сам один, сердешний, тут iз дiвчатами. Як вiзьмуть тебе в
роботу!
- Гукатиму товариша, нехай ряту ,- в тон вiдповiв Яким i справдi
погукав:- Давиде! Чи ти там ще живий?
Озвався Давид десь аж iз тi © кiмнати глухо. В Марi© якось свитка сама
з плеча впала. Кинула на стiл ©©, на купу дiвчачо© одежi. Спiдницю
пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту - по зеленому полю
червонi квiти - назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хатi, на
стiни роздивляючись.
- Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий шмат сухо©
глини.
- Мазати - так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.
Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих
кiмнатах?
- Там Давид саме з книжками заходився,- сказала котрась iз дiвчат.
- Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла
в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку,
дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими книжками. Аж
поки той голову звiв. Тодi очима обдала i, поздоровкавшись привiтно,
пiдiйшла й присiла бiля нього.
- Усе ти з книжками, Давиде! - i мов задумалась. А потiм дiловито: от
що - вона дума отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а
тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче,
що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю. Стрiлись очима й
мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв. А Марiя зiтхнула i,
спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд ©й:
- Тихiн пiшов на Огирiвку?
- Пiшов,- сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. I все
стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вi©. Ще глянула
примружено. I враз в обличчя (вже не схова молодиця) вдарила кров
рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.
- То що, Давиде?
- Та... нiчого.
Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась, потiм вийшла, пругко
вигнувшись у станi,- знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi оправляти,
якi на горище, а думав: i як вiн що забув сказати Тихоновi (пiшов на
Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова - сини ще малi -
ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь
збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий ,казала Зiнька.
Ще думав: ну, а то зна Тихiн i сам, що з хуторянами-незаможниками
балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з
Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться, то
й хуторян треба, бо одно© ж громади.
Внесла Марiя з Галькою кобилицю в кiмнату. Поставили пiд стiною од
вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на не©. Галька пiшла собi - сама
тут уже без не© вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо, без
слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж став думати чомусь про
не©. Власне, хiба вiн не бачить ©© наскрiзь! I оту хустку квiтчасту, i
сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не задля нього надiла? Не
мазати йшла!
По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки - хруп! Звiв голову -
не дивиться, струже. То так, видно, з-пiд ножа одскочило. Але раптом
нагнула голову й з-пiд руки - зирк, лукаво й з усмiхом. I, чортова
молодиця! Пiдтикалась - аж одне колiно видно. I чоботи навмисне ото
скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок книжки.
I дивно - не прочита заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила
обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на не© та покликав: "Марi !" -
як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала б
йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись в