далi про сво . Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата, з широко
одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
- Чи тебе, дитино, не били?
Зiнька стомлено похитала головою - нi.
- А чого ж це в тебе кров?-спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки
витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу:
свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
- Да, кров! -сказав ще хтось.
Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя,
обнявши за плечi подругу. З-за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини,
спершу мовчки дивився на не©. Потiм злегенька взяв руками за руки ©й вiд
лиця й спитав похмуро, а сердечне:
- Чого ти плачеш, Зiнько?
Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком,-
дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв ©й од обличчя: з-пiд рук
великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид.
Потiм вi© в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
Ще хтось питав ©©: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у
Матюхи, як у клунi начмiлiцi© схватив ©©. Не зна - як вона вирвалась од
нього i як бiгла,- не зна . Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя -
видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ята : гнався за нею й стрiляв.
Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
- Може, й зараз шука ще? - хтось спитав у тишi. Занепоко©лись селяни.
Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в руках. Чути
було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так i кинулись:
отак, мовляв, засидiлись. Швиденько обстiбались, надiвали шапки й
прощалися.
Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак, та бiля припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
- Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,- адже
люди чули, бачили... Чи невже-таки скрiзь отаке право? То тодi вже будемо
самi якось - чи один одного душити, чи як?! Це ж - не можна жити!
- Завтра буду в районi,- сказав Давид,- не може бути, щоб i там... А
нi,- знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
- Iди вже, Тихоне,- сказав Давид,сюди вони не прийдуть.
Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася.
Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й
стала, мовчазна. Давид не рухався - може, хвилину так. Аж ось поривно звiв
голову, очима просто дiвчинi в очi,- стрiлися. I нiмо - довго, цiлу
хвилину - дивились мовчки одне на одного.
Стали задуманi Давидовi очi.
Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i
тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
- Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав,
Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь - i очi, i як оце всмiхнулась,-
дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так давно
це, мов у снi бачив!
Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
- А я... коли бачила тебе востанн ! Ще як горiла економiя, як партизани
налетiли. По пожарищi гасав з наганом... Потiм не бачила - отож як пiшли
на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала
наймичкою. I так хотiлось побачити...
Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька -
знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I
чого воно згадалося?
У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як
викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди
з сестрою пiдлоги мити)... От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба
йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели
розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в
економi©!.. I як згада це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а
бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де
пiджида , i гайне дiвчина. Нiч... Озира ться сторожко, чи не слiдять. Та
тодi межами помiж житами... Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де
вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина...
Чи пам'ята вiн?
Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi... Як в отi давнi голубi
лiтнi ночi десь на межi...
Сидять близько, i розповiда пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд
того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не
як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ
дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти ©м, а сидять...
Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились,
як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид - у ©©
задуманi очi.
Пiдлiтком була ще,- хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч
i вабили очi: "А!"-картуз надiне на голову, в руки наган.
- Бувай здорова, Зiнько!..
...Степом бреде навпростець, просто житами. Шуму кров у юнака, б' в
голову завзяттям юнацьким, аж хлюпа . Вiн зупиня ться обличчям до економi©
й тюка з викликом. А тодi заводить пiснi сво ©, партизансько©, аж степ,
аж нiч зоряна притихне й слуха ...
- Ех, Зiнько! Було...
Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i
обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене - неживе. Потiм тихо зламалися
брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i
сказала пошепки й хвильне:
- Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
- Ти хiба чула що?
- Нi, я по них бачу. I чула-таки - когось пiдслiдити, каже Матюха, а я
саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала,
немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи ©й до безкраю
болiла голова.
Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi
обличчя,- притихла й прихилилась до подруги головою.
Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та
белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша - дописав
саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали
третi пiвнi.
XII
На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.
Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось-ось,
здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж
повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як
iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло
гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок
плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi,- на возиках увозили ©х у
двори й ховали в повiтки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на
годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо
як задощиться!
На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.
Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти
старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла,
стара, розбита, на з'©дених трибках, аж ©й току мало. Рвав вiтер, осипав
половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, ста тодi
навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з-пiд вiялки. А
думав-вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла,
докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.
Надвечiр пустилася мряка.
...I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка,
виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як
масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi - город i вiтряки за
городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра
була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:
- Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.
- Треба йти.
Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по-вiйськовому,
пiдперезався поясом, будьонiвку - бо картуза не було. Мати казала
пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому
хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi
окра ць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув ©х
i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.
Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути
- гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах
топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через
плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих,
аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь
десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах.
Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто - степ,
затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм - мряка й тоскне одноманiтне
гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi,
про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний
упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорно©, плодючо© землi густо та
зелено - сходи. А в глушi де-не-де, потiм, як полоснули бур'яни...
Думав про Матюху з його компанi ю, про позавчорашнiй сход, про збори в
себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазя©н приходить на
ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вирива ©х
iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли
чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на
чоботи, i волочив ©х, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими
хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив
пiдвезти його, той узяв - теж ©хав у район. Так що через двi години яких
уже пiд'©здили до Щербанiвки.
Зразу ж од степу, звiдки пiд'©здили Давид iз михайлiвським чоловiком,
вигiн - ярмарковище - широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв
звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазе©, крамницi й рундуки
базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч,- ма ток колишнього
iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид при©здив з
батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока
водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана видно тодi було: в
дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi - униз
вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому
бур'яном подвiр'© стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з
бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля
купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
Дядько, як про©здили, оглянувся до парубка й сказав:
- Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм
пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська таки, а то й у льох
саджають.
Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
- Та от сказати так,- почав дядько,живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя
наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазя©н, одчини".
Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив.
Одiгнав-таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав
©м; все одно заарештували. Тро суток держали, аж поки штраф не заплатив.
Тпру!
При©хали.
Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно
одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У
канцелярi© за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi
стукотiла одна машинiстка - бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей
товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв - вiвцями пiд дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та
селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений
настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi
заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадриль©
лiтакiв. Життя буйне - вiдродження кра©ни.
Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до
кабiнету голови. Сам секретар був, а голова ви©хав десь на село i
повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
- А що ви хотiли? - спитав секретар.
Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали
приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той
десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя
земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба,
щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура"
Матюшина,- вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка -
мовляв, якби ж це був голова.
- Да, жаль, що голови нема .
Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме
сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцi©. I, як зайшов
Давид, Миронов одмахнувся рукою - зараз занятий. Давид вийшов у коридор i
сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцi©
з забинтованою ши ю. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов,
побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
- Ну, що скажете, товаришу? - коли той сiв перед столом, спитав
Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг iз-за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi
перед секретарем. От спершу заре струватися. Бо тодi якось приходив, а в
парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в
них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це зна . Розгорнув квитка
Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав,
що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще
б тiльки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
- В партi© з якого року?
- З двадцять першого.
- Де вступили до партi©?
- В Червонiй Армi© в Ташкентi.
Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм
спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I
"свавiлля", i "безладдя" - пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд
само© iнтонацi© його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що
не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Вiн похмурився i став
розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з
наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид,
затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:
- Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до
Червоно© Армi©, де ви були?
- До приходу денiкiнцiв - дома, а потiм - в лiсi, у партизанському
загонi.
Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було - в коридорi гомiн
та рипiли дверi на блоцi.
Миронов перший озвався:
- Це все, що ви мали до мене? - i, одклавши квиток, взяв олiвець i
схилився над паперами.
Давид спалахнув.
- Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на
сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови
сiльради, партi ць б' в кров обличчя - мало? Хвата й намага ться
згвалтувати дiвчину начальник мiлiцi©, добре, що вирвалась,- i це мало?
Село затуркане, темне, в хатi-читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз
Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що
це дiйснiсть, а так - немов заснув i душить кошмар.
Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж
не можна!
Миронов трохи пождав, поки Давид заспоко©вся, i сказав тодi на диво
байдуже:
- Це все буде в парткомi обговорюватись. Да, Обухiвка - бандитське
село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п' , про це ми зна мо, i зна партком.
П' , та розуму не пропива : недарма ж два роки обирають на голову, i якось
зовсiм не можна припустити, щоб вiн... та ще на сходi. Сахновський
позапартiйний - хай буде вiдомо йому. А потiм - "намагання згвалтувати" -
це таке розтяжиме поняття.
I взагалi його, Миронова, диву : на селi працi для партiйця - непочатий
край. На селi - кооперацiя, КВД, культосвiтня робота. А вiн iз такими
дрiбницями...
Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв щось сказати,
та втримавсь. Тiльки закусив губу до болю, пiдвiвся. Довго надiвав
будьонiвку на голову. Ще стояв i думав: не вiрилось, що от треба
повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помiчав,
чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом
пiдвiв обличчя й сказав:
- Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
- Чому?
- Вiн нiде не дiнеться,- ухильно вiдповiв Миронов.
Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi оторопiлий. Думав:
"Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi одходив, тiльки
настрiй такий же безпросвiтний та важкий був. Сходив потiм на пошту,
вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету на три
мiсяцi для хати-читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж у недiлю. Трохи
полегшало й надiйнiше стало.
Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже,
улаштував iще деякi сво© справи й рушив додому.
Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт
на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i
бринiла вона тоскне й боляче.
Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.
Вже де-не-де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно
стало - нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi
злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт
обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами
стало,- почалися пiски... Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi
тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла
смуга сосново© посадки.
Поминув хрест край дороги - колись при денiкiнцях тут розстрiляно
кiлькох селян, як гнали ©х на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора... I
раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у
холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.
- Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш
не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили... Що наше
життя, кожного з нас, перед тi ю великою радiстю трудящих, що ради не©
кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь,
щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде
ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що
©м оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула... А! хiба радiсть чи й
саме життя вимiрю ться часом!
З-за шелюгiв блиснула жовтенька крапка - це шелюгам край. I просто
вниз, пiд гору, у долинi - Обухiвка, немов хтось жменею сiйнув зерно
золотаве в чорну рiллю.
XIII
Пiсля Щербанiвки Давид став мовчазний i задуманий. На другий день
нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно
точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають коняку
купувати. Або, як у хатi,- сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а
десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало - як цiвку витче вже й нову
закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спита мати з-за
прядки:
- Що, цiвок нема ? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.
Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
- Та цiвок же там повна пiдрешiтка.
I Давид кидався:
- Що таке? А, нi, цiвки ще ,- i знов гуп-гуп лядою, машинально самими
руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.
Чорт його зна , чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i завтра
вранцi на станцiю? Але що ж,- ну, по©де вiн з голими руками, без нiякого
матерiалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Нi, вже пожде, як там
"Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв
одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.
Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з-пiд мряки гострий пах овечо©
вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу
скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi сiв бiля Давида на лавi.
Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша. Давид поклав
човника.
- Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв,
i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:
- Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,- i вiн
розповiдав, що голова саме по©хав був кудись, не вдалось перебалакати, а в
парткомi... Вже й дома Давид думав-думав про того Миронова. Головне, що
наче на вигляд i нiчого чоловiк, не виклика жодних сумнiвiв, ну, а на
балачку, бiс його зна : таке верзе та все око мружить пiдозрiло. Де був
пiд революцiю - питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед
тим начмiлiцi© сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився: могло й
це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з ними! Як
ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже
чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть. Однi
пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".
Давидовi кров прилила до обличчя.
- I хай би це куркулi крякали. А то ж самi незаможники деякi. З
несвiдомих.
Вiн витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав Давидовi. Це
тих, що списували в земельнi громади: на виселок уже двадцять три душi
записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки.
Приходив ще Клим-сибiряк, що в хуторi в коваля живе, хотiв дуже Давида
бачити, аж до вечора сидiв. Якась, мовляв, справа , i теж згоден у
колектив, i коваль, Зiнь-чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна
рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять
землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi, що напроти йдуть. Давид
радий.
- Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю обов'язково треба буде...
да, на цю недiлю ж ярмарок - пороз'©здяться. На он ту недiлю або й серед
тижня - сход. З району покличемо, щоб нашi воротi© не зiрвали. Та вже тодi
приговора самi пропихатимемо, назирцi йтимемо за ним, щоб знов не
провалився крiзь землю.
Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi ще на долiвцi,
немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i глянув
на товариша.
- Трудно, Давиде! - потiм пошепки: - I бачу я так, що без кровi не
обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини обидва
як хмара, а нiчого - мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть, думають
нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився в
Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не боюсь. За
банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два - та й на волi. Ще два посидю. А
землею сво ю не один живiт наб'ю, як колись продко-мiсарам за розверстку
зерном набивали".
Гуркотiли в тишi прядки. Христя тихенько, без слiв, спiвала над
гребенем. Давид поклав на плече Тихоновi руку й сказав зворушено, а
твердо:
- Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора, як iшов iз Щербанiвки отам,
шелюгами... Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне,
аби тiльки недарма, аби зробили сво ,- люди житимуть.
Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i незграбний, як дихав у тишi,
хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так..." Потiм нагадав Давидовi,
що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi по
хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.
Iз тим пiшов Тихiн.
Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз-за верстата i,
взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати:
якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла
борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.
Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив
торбинку на ключцi й тихенько, дух зата©вши, щоб не заважати Давидовi,
глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з
усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув
- значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.
- Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком,- помiтив Давид пiдбите око в
братухи.- Де це ти нагуляв собi?
Мати:
- Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же ©м тепер нiяких не
задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.
- А, ви розумi те! Це урок малювання в нас був.
- Ах ти, шибенику,- мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на
сина й не могла не всмiхнутись,- так мати ото вже така дурна в тебе стала,
що й не розумi нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi - хтось синьою
фарбою око пiдмалював?
Докiйка смi ться. Петрик тiльки глянув на не© зневажливо: що ще вона
тут... Почав розповiдати.
То, значить, так було: малю вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у
зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малю ш?" А вiн ©й:
"Колiктив".- "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" -
"Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзову мо, ми - селяни. Тут i стовпилися
школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють
трактором".
Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi
палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я-ак
мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?"- "А
що ж воно... собаче!"
- Так у тебе ж синцi!-смiялися в хатi.
- Це вже потiм iз-за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг
iз сво©ми та й дав ото... Ну, та й ми iз хлопцями ©м надавали. Оце пiсля
урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi
загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила
сина.
- Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повироста те, коли ось
дiтьми вже вою те? Гай-гай, дiти!
- А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"
Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було - може, що з Вальчиних
уст,- таке ж противне. Та ще ©х не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що
©сти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго
одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
- Чи тебе, дитино, не били?
Зiнька стомлено похитала головою - нi.
- А чого ж це в тебе кров?-спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки
витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу:
свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
- Да, кров! -сказав ще хтось.
Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя,
обнявши за плечi подругу. З-за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини,
спершу мовчки дивився на не©. Потiм злегенька взяв руками за руки ©й вiд
лиця й спитав похмуро, а сердечне:
- Чого ти плачеш, Зiнько?
Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком,-
дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв ©й од обличчя: з-пiд рук
великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид.
Потiм вi© в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
Ще хтось питав ©©: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у
Матюхи, як у клунi начмiлiцi© схватив ©©. Не зна - як вона вирвалась од
нього i як бiгла,- не зна . Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя -
видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ята : гнався за нею й стрiляв.
Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
- Може, й зараз шука ще? - хтось спитав у тишi. Занепоко©лись селяни.
Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в руках. Чути
було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так i кинулись:
отак, мовляв, засидiлись. Швиденько обстiбались, надiвали шапки й
прощалися.
Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак, та бiля припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
- Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,- адже
люди чули, бачили... Чи невже-таки скрiзь отаке право? То тодi вже будемо
самi якось - чи один одного душити, чи як?! Це ж - не можна жити!
- Завтра буду в районi,- сказав Давид,- не може бути, щоб i там... А
нi,- знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
- Iди вже, Тихоне,- сказав Давид,сюди вони не прийдуть.
Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася.
Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й
стала, мовчазна. Давид не рухався - може, хвилину так. Аж ось поривно звiв
голову, очима просто дiвчинi в очi,- стрiлися. I нiмо - довго, цiлу
хвилину - дивились мовчки одне на одного.
Стали задуманi Давидовi очi.
Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i
тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
- Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав,
Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь - i очi, i як оце всмiхнулась,-
дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так давно
це, мов у снi бачив!
Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
- А я... коли бачила тебе востанн ! Ще як горiла економiя, як партизани
налетiли. По пожарищi гасав з наганом... Потiм не бачила - отож як пiшли
на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала
наймичкою. I так хотiлось побачити...
Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька -
знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I
чого воно згадалося?
У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як
викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди
з сестрою пiдлоги мити)... От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба
йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели
розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в
економi©!.. I як згада це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а
бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де
пiджида , i гайне дiвчина. Нiч... Озира ться сторожко, чи не слiдять. Та
тодi межами помiж житами... Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де
вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина...
Чи пам'ята вiн?
Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi... Як в отi давнi голубi
лiтнi ночi десь на межi...
Сидять близько, i розповiда пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд
того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не
як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ
дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти ©м, а сидять...
Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились,
як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид - у ©©
задуманi очi.
Пiдлiтком була ще,- хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч
i вабили очi: "А!"-картуз надiне на голову, в руки наган.
- Бувай здорова, Зiнько!..
...Степом бреде навпростець, просто житами. Шуму кров у юнака, б' в
голову завзяттям юнацьким, аж хлюпа . Вiн зупиня ться обличчям до економi©
й тюка з викликом. А тодi заводить пiснi сво ©, партизансько©, аж степ,
аж нiч зоряна притихне й слуха ...
- Ех, Зiнько! Було...
Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i
обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене - неживе. Потiм тихо зламалися
брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i
сказала пошепки й хвильне:
- Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
- Ти хiба чула що?
- Нi, я по них бачу. I чула-таки - когось пiдслiдити, каже Матюха, а я
саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала,
немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи ©й до безкраю
болiла голова.
Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi
обличчя,- притихла й прихилилась до подруги головою.
Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та
белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша - дописав
саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали
третi пiвнi.
XII
На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.
Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось-ось,
здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж
повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як
iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло
гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок
плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi,- на возиках увозили ©х у
двори й ховали в повiтки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на
годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо
як задощиться!
На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.
Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти
старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла,
стара, розбита, на з'©дених трибках, аж ©й току мало. Рвав вiтер, осипав
половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, ста тодi
навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з-пiд вiялки. А
думав-вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла,
докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.
Надвечiр пустилася мряка.
...I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка,
виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як
масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi - город i вiтряки за
городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра
була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:
- Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.
- Треба йти.
Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по-вiйськовому,
пiдперезався поясом, будьонiвку - бо картуза не було. Мати казала
пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому
хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi
окра ць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув ©х
i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.
Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути
- гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах
топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через
плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих,
аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь
десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах.
Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто - степ,
затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм - мряка й тоскне одноманiтне
гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi,
про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний
упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорно©, плодючо© землi густо та
зелено - сходи. А в глушi де-не-де, потiм, як полоснули бур'яни...
Думав про Матюху з його компанi ю, про позавчорашнiй сход, про збори в
себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазя©н приходить на
ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вирива ©х
iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли
чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на
чоботи, i волочив ©х, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими
хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив
пiдвезти його, той узяв - теж ©хав у район. Так що через двi години яких
уже пiд'©здили до Щербанiвки.
Зразу ж од степу, звiдки пiд'©здили Давид iз михайлiвським чоловiком,
вигiн - ярмарковище - широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв
звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазе©, крамницi й рундуки
базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч,- ма ток колишнього
iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид при©здив з
батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока
водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана видно тодi було: в
дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi - униз
вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому
бур'яном подвiр'© стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з
бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля
купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
Дядько, як про©здили, оглянувся до парубка й сказав:
- Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм
пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська таки, а то й у льох
саджають.
Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
- Та от сказати так,- почав дядько,живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя
наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазя©н, одчини".
Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив.
Одiгнав-таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав
©м; все одно заарештували. Тро суток держали, аж поки штраф не заплатив.
Тпру!
При©хали.
Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно
одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У
канцелярi© за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi
стукотiла одна машинiстка - бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей
товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв - вiвцями пiд дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та
селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений
настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi
заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадриль©
лiтакiв. Життя буйне - вiдродження кра©ни.
Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до
кабiнету голови. Сам секретар був, а голова ви©хав десь на село i
повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
- А що ви хотiли? - спитав секретар.
Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали
приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той
десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя
земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба,
щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура"
Матюшина,- вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка -
мовляв, якби ж це був голова.
- Да, жаль, що голови нема .
Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме
сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцi©. I, як зайшов
Давид, Миронов одмахнувся рукою - зараз занятий. Давид вийшов у коридор i
сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцi©
з забинтованою ши ю. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов,
побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
- Ну, що скажете, товаришу? - коли той сiв перед столом, спитав
Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг iз-за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi
перед секретарем. От спершу заре струватися. Бо тодi якось приходив, а в
парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в
них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це зна . Розгорнув квитка
Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав,
що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще
б тiльки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
- В партi© з якого року?
- З двадцять першого.
- Де вступили до партi©?
- В Червонiй Армi© в Ташкентi.
Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм
спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I
"свавiлля", i "безладдя" - пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд
само© iнтонацi© його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що
не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Вiн похмурився i став
розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з
наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид,
затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:
- Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до
Червоно© Армi©, де ви були?
- До приходу денiкiнцiв - дома, а потiм - в лiсi, у партизанському
загонi.
Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було - в коридорi гомiн
та рипiли дверi на блоцi.
Миронов перший озвався:
- Це все, що ви мали до мене? - i, одклавши квиток, взяв олiвець i
схилився над паперами.
Давид спалахнув.
- Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на
сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови
сiльради, партi ць б' в кров обличчя - мало? Хвата й намага ться
згвалтувати дiвчину начальник мiлiцi©, добре, що вирвалась,- i це мало?
Село затуркане, темне, в хатi-читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз
Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що
це дiйснiсть, а так - немов заснув i душить кошмар.
Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж
не можна!
Миронов трохи пождав, поки Давид заспоко©вся, i сказав тодi на диво
байдуже:
- Це все буде в парткомi обговорюватись. Да, Обухiвка - бандитське
село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п' , про це ми зна мо, i зна партком.
П' , та розуму не пропива : недарма ж два роки обирають на голову, i якось
зовсiм не можна припустити, щоб вiн... та ще на сходi. Сахновський
позапартiйний - хай буде вiдомо йому. А потiм - "намагання згвалтувати" -
це таке розтяжиме поняття.
I взагалi його, Миронова, диву : на селi працi для партiйця - непочатий
край. На селi - кооперацiя, КВД, культосвiтня робота. А вiн iз такими
дрiбницями...
Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв щось сказати,
та втримавсь. Тiльки закусив губу до болю, пiдвiвся. Довго надiвав
будьонiвку на голову. Ще стояв i думав: не вiрилось, що от треба
повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помiчав,
чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом
пiдвiв обличчя й сказав:
- Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
- Чому?
- Вiн нiде не дiнеться,- ухильно вiдповiв Миронов.
Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi оторопiлий. Думав:
"Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi одходив, тiльки
настрiй такий же безпросвiтний та важкий був. Сходив потiм на пошту,
вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету на три
мiсяцi для хати-читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж у недiлю. Трохи
полегшало й надiйнiше стало.
Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже,
улаштував iще деякi сво© справи й рушив додому.
Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт
на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i
бринiла вона тоскне й боляче.
Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.
Вже де-не-де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно
стало - нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi
злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт
обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами
стало,- почалися пiски... Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi
тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла
смуга сосново© посадки.
Поминув хрест край дороги - колись при денiкiнцях тут розстрiляно
кiлькох селян, як гнали ©х на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора... I
раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у
холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.
- Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш
не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили... Що наше
життя, кожного з нас, перед тi ю великою радiстю трудящих, що ради не©
кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь,
щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде
ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що
©м оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула... А! хiба радiсть чи й
саме життя вимiрю ться часом!
З-за шелюгiв блиснула жовтенька крапка - це шелюгам край. I просто
вниз, пiд гору, у долинi - Обухiвка, немов хтось жменею сiйнув зерно
золотаве в чорну рiллю.
XIII
Пiсля Щербанiвки Давид став мовчазний i задуманий. На другий день
нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно
точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають коняку
купувати. Або, як у хатi,- сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а
десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало - як цiвку витче вже й нову
закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спита мати з-за
прядки:
- Що, цiвок нема ? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.
Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
- Та цiвок же там повна пiдрешiтка.
I Давид кидався:
- Що таке? А, нi, цiвки ще ,- i знов гуп-гуп лядою, машинально самими
руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.
Чорт його зна , чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i завтра
вранцi на станцiю? Але що ж,- ну, по©де вiн з голими руками, без нiякого
матерiалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Нi, вже пожде, як там
"Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв
одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.
Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з-пiд мряки гострий пах овечо©
вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу
скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi сiв бiля Давида на лавi.
Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша. Давид поклав
човника.
- Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв,
i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:
- Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,- i вiн
розповiдав, що голова саме по©хав був кудись, не вдалось перебалакати, а в
парткомi... Вже й дома Давид думав-думав про того Миронова. Головне, що
наче на вигляд i нiчого чоловiк, не виклика жодних сумнiвiв, ну, а на
балачку, бiс його зна : таке верзе та все око мружить пiдозрiло. Де був
пiд революцiю - питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед
тим начмiлiцi© сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився: могло й
це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з ними! Як
ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже
чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть. Однi
пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".
Давидовi кров прилила до обличчя.
- I хай би це куркулi крякали. А то ж самi незаможники деякi. З
несвiдомих.
Вiн витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав Давидовi. Це
тих, що списували в земельнi громади: на виселок уже двадцять три душi
записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки.
Приходив ще Клим-сибiряк, що в хуторi в коваля живе, хотiв дуже Давида
бачити, аж до вечора сидiв. Якась, мовляв, справа , i теж згоден у
колектив, i коваль, Зiнь-чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна
рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять
землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi, що напроти йдуть. Давид
радий.
- Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю обов'язково треба буде...
да, на цю недiлю ж ярмарок - пороз'©здяться. На он ту недiлю або й серед
тижня - сход. З району покличемо, щоб нашi воротi© не зiрвали. Та вже тодi
приговора самi пропихатимемо, назирцi йтимемо за ним, щоб знов не
провалився крiзь землю.
Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi ще на долiвцi,
немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i глянув
на товариша.
- Трудно, Давиде! - потiм пошепки: - I бачу я так, що без кровi не
обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини обидва
як хмара, а нiчого - мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть, думають
нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився в
Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не боюсь. За
банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два - та й на волi. Ще два посидю. А
землею сво ю не один живiт наб'ю, як колись продко-мiсарам за розверстку
зерном набивали".
Гуркотiли в тишi прядки. Христя тихенько, без слiв, спiвала над
гребенем. Давид поклав на плече Тихоновi руку й сказав зворушено, а
твердо:
- Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора, як iшов iз Щербанiвки отам,
шелюгами... Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне,
аби тiльки недарма, аби зробили сво ,- люди житимуть.
Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i незграбний, як дихав у тишi,
хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так..." Потiм нагадав Давидовi,
що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi по
хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.
Iз тим пiшов Тихiн.
Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз-за верстата i,
взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати:
якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла
борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.
Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив
торбинку на ключцi й тихенько, дух зата©вши, щоб не заважати Давидовi,
глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з
усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув
- значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.
- Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком,- помiтив Давид пiдбите око в
братухи.- Де це ти нагуляв собi?
Мати:
- Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же ©м тепер нiяких не
задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.
- А, ви розумi те! Це урок малювання в нас був.
- Ах ти, шибенику,- мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на
сина й не могла не всмiхнутись,- так мати ото вже така дурна в тебе стала,
що й не розумi нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi - хтось синьою
фарбою око пiдмалював?
Докiйка смi ться. Петрик тiльки глянув на не© зневажливо: що ще вона
тут... Почав розповiдати.
То, значить, так було: малю вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у
зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малю ш?" А вiн ©й:
"Колiктив".- "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" -
"Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзову мо, ми - селяни. Тут i стовпилися
школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють
трактором".
Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi
палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я-ак
мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?"- "А
що ж воно... собаче!"
- Так у тебе ж синцi!-смiялися в хатi.
- Це вже потiм iз-за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг
iз сво©ми та й дав ото... Ну, та й ми iз хлопцями ©м надавали. Оце пiсля
урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi
загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила
сина.
- Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повироста те, коли ось
дiтьми вже вою те? Гай-гай, дiти!
- А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"
Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було - може, що з Вальчиних
уст,- таке ж противне. Та ще ©х не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що
©сти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго