------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Староруська поема
(1620-1621)
"Нет царства, которое не разорилось бы,
будучи в обладании клириков".
Иоанн Грозный
"Ой, бородачи!.. Многому злу корень -
старцы и попы!"
Петр Великий
ПРИСВЯТ
Тобi... О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,
Щоб свiту возвiстить про свято урочисте
Тво © похвали, мiй духу свiтлокрилий?
Нi, не землi, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не зна м, як тебе, яким iм'ям назвати,
На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.
Там, де, мечта душi, витають херувими,
Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй...
Як перло мiж перел, мiж душами святими
Сiятимеш в сво©й красi благословеннiй.
Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,
Про не© родяться, за не© помирають.
А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мiй дух i я тво©м диханн м
Повiну на серця, як райська прохолода,
Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханн .
Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се iсповiдь, тво сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!
ПIСНЯ ПЕРВА
ДУМА ПЕРВА
Музо, правди старорусько© вовiк жива богине,
Серця чистого i розуму свободного святине!
Ми покинули з тобою шлях широкий су вiрства,
Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.
Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,
Що дiди вважали за вiнець сво © честi й слави.
Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шука м,
Щастя й долi в зу©тському лукавствi не вбача м.
Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись
I в iм'я тво святе дiтьми терпимостi озватись.
Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi порина ,
Хитромовну ©х iмлу, мов чисту правду, прославля .
Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,
Про безладд наших бiдолашних предкiв заспiваймо.
Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,
Дивовижу свого темного розбiйницького часу:
Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслiдним су вiрством понад iншими й не знявся.
* * *
Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,
А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '
Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.
I було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'© жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки зу©ти.
Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив вiн з тi ю злою, в'©дливою тлею.
Кинув на поталу зу©там рiд свiй i родину,
Заволiкся пiшки на козацьку вольну Укра©ну.
Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих укра©нських,
Рятував i серце, й розум од пiдходiв зу©тських.
Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,
Нiж з ляхами по науцi зу©тськiй панувати,
З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,
Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.
Приблудивсь до рiчки Росi зу©тський ненавидник,
Пiдступно© проповiдi польсько-римсько© противник.
Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава 2,
Де козак не знав i не питав, чия воно держава.
Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,
Приймаком пристав до вдовино© нужденно© хати.
Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,
Як поняв у не© безприданку дочку-одиначку.
Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога i Святу Покрову 3 що було затишно.
ДУМА ДРУГА
Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,
З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.
Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,
Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,
I пани його й усi мiщане вельми полюбили,
Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили,
Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправля ,
I дяка гучним Апостолом за пояс затика .
I зiбралась у них у недiлю рано чорна рада, 5
Врадила на чорнiй радi однословно вся громада:
Iз нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв - по пiвкопи,
I тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи.
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати.
Вихваляло все Поросся нового попа - й миряне,
I пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане.
"Хоч у нас, - мовляли, - церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита".
Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби.
На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався,
Горiлок ©х добрих i медiв п'яних немов цурався.
А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi,
Що казав, як думав, щиру правду козаковi.
Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами,
Соромив ©х дукiв хижими, кривавими дiлами.
I полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8
Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана.
"Бо вони, - рече, - Днiпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали;
Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за вiру б то благочестиву християнську бились.
I п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство ©х розбiйницьке бряжчали.
А пропившись
I, мов крем'ях той, оббившись,
Свою рiдну Укра©ну плiндрували,
Милосердного грiхами прогнiвляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали"...
На попа за се козацтво нарiкало,
I на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафiсти наймало,
Рокiвщиною його нiже не обмисляло.
Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха,
На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха.
Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами,
Та пахущими на божниках квiтками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
"Не вiд сього, - рече, - миру наше царство"...
I на те з старою не вважали,
Що попи ©х iз попадями минали,
Iнде попасу веселого собi шукали,
Вiд убого© гостини потай утiкали.
Один тiльки й пан прихильний обiбрався,
Товстогубим мiж козаками звався.
Не любив також i сей бенкетувати,
А любив з попом у Бiблi© 9 читати.
До попа частенько став сей пан ходити,
I без чарки про спасенне говорити.
Хто казав: любив вiн попадю старую,
Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую.
Замолоду вiн якось не оженився,
I в лiта, ляхи мовляли, panski вбився:
Дак лизав старий до молодо© губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.
ДУМА ТРЕТЯ
I
"I не кажи менi,
I не турчи менi:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку вiддати". -
II
"I не проси мене,
I не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб iз злиденником
Та безземельником
Марусеньку звiнчати.
III
I батько, й дiд його,
I рiд, i плiд його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нiнащо".
Так старенький iз старою
День у день сварився,
А козак iз ©х дочкою
Тайкома любився.
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як снiг, бiлолиця.
Народила мати доню -
Мов намалювала;
Надала ©й щаст -долю,
Щоб бiди не знала.
А бiда не за горами,
Ходить промiж нами...
Очi з чорними бровами
Миготять сльозами.
Миготять, мов блискавицi,
З-пiд густо© тучi,
Як сто©ть коло криницi,
Свою долю ждучи.
"Не ходи вже, доле й воле,
Вранцi до криницi:
Продають мене за поле,
За важкi червiнцi". -
"Нi, покiль на небi зорi
Мiсяця стрiчають,
Покiль на безкра©м морi
З вiтром хвилi грають,
Товстогубу не придбати
Чорних брiв дiвочих!
Завтра будемо днати
Козакiв охочих,
I полинемо з вiтрами
На безкра море,
I поробимось панами,
I забудем горе.
Побуду м собi пишнi
Хати на помостi,
I вчащатимуть велишнi
До нас дуки в гостi.
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
Бо мене старшим обрали
Над всiма старими,
Щоб на море я човнами
Вилiтав, мов крильми.
А у мене - як загра
Моречко з вiтрами,
Менi духа пiдiйма
Вгору, мов руками.
Грають, грають-примовляють
Кобзарi великi:
Будуть грати-примовляти
По всi вiчнi вiки.
О, се дивна кобза - море!
Дивнi в кобзи й струни!
Як загра , вiдчиня
Предковiчнi труни.
I виходить з них лицарство,
Що на морi билось,
Бiльшою, нiж пишне панство,
Славою покрилось.
I я, Маню, буду славен
Промiж лицарями,
Промiж дуками-панами,
Промiж кобзарями.
Будуть Левка Кочубея
По Вкра©нi знати,
I пiд струни про Мурея,
Що вiн бив, спiвати 10.
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.
Бо Левко твiй до султана
Знайде шлях-дорогу
I всю шатами зодягне
Укра©ну вбогу.
Бо Левко твiй бесурмена
Сплiндру -зруйну
I самого королевi
В'язнем подару ".
ДУМА ЧЕТВЕРТА
I весела, i щаслива
Мрiями коханка,
I яснiша уродлива
Весняного ранка.
Як на свiтi любо жити,
Милого любити,
З його мислями навiки
Душу й серце злити!
"Чи ти чу ш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До тво © вiн Марусi
Мов у дзвона дзвонить.
Каже милий, десь море,
Гонище безкра ,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiя .
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
I величнi з нами дуки
Знай бенкетувати". -
"Мо щаст , моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.
Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й ©й пожити". -
"Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
I в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати".
ДУМА П'ЯТА
Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:
Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.
"Ти ж, владичице небесна, -
Слiзно промовляла, -
Що на полi i на морi
Нашим помагала!
Покривай тво©м покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,
А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для сво © слави!"
Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
I в попа противнi думки
З серця викликала.
Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.
За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
Вiд сладчайшого Iсуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.
Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурлi©в-козацтва.
На коханн ж залицянн ,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:
I
"I не турбуй мене,
I не дратуй мене
Ти мрiями сво©ми!
Сi безземельники -
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
II
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай ©х цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.
III
Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганя ,
I не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село вiд них пала ".
"Я довiдався, чого се,
Козаки охочi
Пропивають у шинкарки
Нащадки жiночi,
I дзижчать, мов злющi оси,
I гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночi
Гуком та пiснями.
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорi безголов' и
Над панами склалось.
Кликав пан гетьман коронний
За Днiстро й охочих, -
Обiзвалась купа сивих
Та пiдпарубочих;
А середнi загукали,
Мов базар жiноцький:
"Нехай зна -пам'ята
Ясний пан Жовковський 14
Як пани нам на Вiльшанцi
Ле стри писали 15,
Козакiв старих до плуга,
До коси вертали"...
"Як же, злющi, одiбрали
Iз Цоцори вiстi,
Миттю до коша зiбрали
Тисячу i двiстi". -
"Якi ж вiстi, мiй панотче"? -
"Дикi, жено мила!
Розметала нас, мов клочч ,
Бесурменська сила.
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.
Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
I висить вона в воротях
У царя гнiвного". -
"Ох, мiй Боже"! -
"Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зiбрались
Козаки на море!
Будуть море плiндрувати,
Пити да гуляти,
А нас клятi азiати
У полон займати.
Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми - той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!
Вирвавсь я iз рук хидних,
В хижих зу©тiв,
Та й попавсь в кривавi лапи
Наших людо©дiв.
Як тi душi погубляють,
Так сi людське тiло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне дiло!
Подивись, он над ворiтьми
Значка-комишина:
Се заслужена попiвська
Плата-рокiвщина.
Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горiлку
Жита по коморах.
Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки вiд гультяйства
I наругу, й горе!
Ой ви, праведники Божi!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тiснота,
Всюди повно зради".
I оглянув пiп, зiтхнувши,
Божники з богами:
Мрiють мовчки чудотворцi
Попiд рушниками.
"Зна ш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячцi,
Без пуття годити.
Москва, народ заможний,
Кажуть, i правдивий...
Править нею цар побожний
I благочестивий.
Haшi предки проти хана
й допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допiкали.
Чув я, в Ки вi говiвши,
Дехто з Укра©ни
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.
Бо докучили вже нашим
Ницi зу©ти,
А до гурту ©х пристали
Ще й вовки-унiти.
Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.
Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].
Позбуваймо всю скотину
I стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську кра©ну,
Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б' ться i вою ,
© оком позира ,
© серцем чу .
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
I козацтво наше плавле
По кровi з ордою.
О святi© чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога".
ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкра©нi горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач i голосiнн -
Пiд самi© хмари.
Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.
Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
I по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей ©м дару
Лицар-сiромаха[b].
"Не схотiв, - мовляють, - з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
I Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав ©х новi осади
В руки правовiрних.
I Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
I Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
I пiйшли гуртом хиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморiв
I благих кара :
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверза .
Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiйма i хоробрих
Пополох жiночий.
I Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного нема ,
Головою наше царство,
Порту 17 прославля ..." [c]
ДУМА СЬОМА
I
I чу се немов крiзь сон старенька,
I трусяться у не© руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблiдли щоки й губи у небоги.
"Аллах! Велик си в тво©й щедротi, -
Промовив бородатий татарюга, -
Тепер ходитиму я ввесь у злотi:
Се падишаху Роксолана друга 18, Гаремне божество, вiдрада у турботi".
II
Спасибi, кобзарi, вам за спiванн
Про дивну красоту, яко© звiку,
Мовляли, бачити i без коханн
Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку!
Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй
Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi
Так народиться, чого ще очi
Людськi не бачили на Укра©нi. I серце привело мене д' оселi очей.
III
Попаде! З радощiв тобi признаюсь"
Що я - твiй брат Iвась. Мене вхопили
Сiчовики в ясир, i я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвiтську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матерi, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила, I спатки на руках односила в кiмнату".
-
IV
"Iвасю! Братику!.. Про що ж ляка ш
Словами нас ти хижими й звича м?
Хiба ж не бачиш лиха i не зна ш,
Що й так уже душi в собi не ма ш?
О! Як же се Господь iз рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя..." -
"Поганських, навiсна? Нi, з християнських!
Бо не орда була то iз-над моря Набiгла, а сво© у башликах татарських".
-
"Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую",-
"Кажу тобi, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз менi траплялось
Сидiти в нього на конi i в поле
З ним iз села летiть по-запорозьки,
"Гала! Гала!" - кричать, а я, на горе
Нещаснiй матерi, прибiг i "коськи"
Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море". -
VI
"Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi
Збирався цiлий вiк!" -
"Воно й не шкодить,
Як битi талярi бряжчать в кишеньцi:
Такий-то й монастир скорiш знаходить". -
"Так ти оце з неволi вже втiка ш"? -
"Нi, там-то й воля: там моя домiвка." -
"О, що ти кажеш! Нащо нас ляка ш?
Хiба ж бо з турчином, з ордою наклада ш?!" -
VII
"Не накладаю, нi! Бо я мiж ними
Немов на свiт удруге народився
I думками про божество святими,
I правдою без хиби просвiтився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен вiн, не требу пiдмоги;
Цура ться мерзенного народу,
Що оббива у царiв пороги I вносить прах земний в небеснi© чертоги". -
VIII
"Коли ти думками святими справдi
Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту
Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi,
Щоб не сплiндровано нас, не побито". -
"О, нi! Нехай джавур горить-пала
Iз iдольством сво©м гидким, мiзерним;
Нехай огонь зрадливих пожира ,
Що роблять кривди праведним, спасенним I правовiрникам серця
возвеселя "! -
IX
"Мiй братику!.." -
"Попаде! Нас навiки
Роздiлено з тобою. Ся хатина
Менi сестра й рiдня; а ви, калiки
Умом, чужi менi, немов скотина". -
"Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобi журившись"! -
"Нi, я по-свойому ©© вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвiтившись, Нехай перелетить в обитель
неземную!
Х
Там сльози матерi, як Божi зорi,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженствi, в морi
Серед утiх, достойних серафима.
А на землi - земне...
Моя царице!
Сiдай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мiзерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться".
XI
У попадi в очу позеленiло...
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пiшло кругом i зашумiло,
Мов гай густий пiд бурею-вiтрами...
Кудись вона бiжить чи завiрюха
© на дикi крила пiдхопила
I мчить крiзь полом' та дим, i духа
У грудях бiдолашних захопило I серце, й пам'ять, мов у морi, потопило.
ПIСНЯ ДРУГА
ДУМА ПЕРВА
Смерте, бабо-сповитухо,
Лiкарю людський останнiй!
Ти одна нам го©ш духа
В нашiй долi безталаннiй.
Утомившись закривати
В Богуславi людям очi,
Димом сховища сповняти
I душити крик жiночий.
Понагачувала трупу
Повнi сiни коло хати
Та й пiйшла живого лупу *
В дикiм полi доглядати.
I забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полi на роздоллi
Про нескошену билину.
Не билина в чистiм полi
З-пiд коси тво © встала:
Сирота стара в недолi
Пам'ять-розум утеряла.
Пiдвелась i по пустинi
Диким поглядом блукала...
Опинившись на могилi,
Серед степу промовляла:
"Де се я, i що се з нами
Сталось-приключилось?
Нi свiтлицi, нi кiмнати...
Се менi приснилось.
Се я сплю... О, як же серце
Тяжко замира !..
Степ, могила... i криваве
Сонечко сiда .
У димах сiда сонце
Чи в кров порина ?
Вiтер з полом' м по полю,
Мов по морю, гра .
Нi села кругом, нi духа...
Скрiзь галки лiтають,
I собаки, мов на звiра,
Скиглять-завивають.
Що ж се за пожежа сталась
Серед Укра©ни?
Потонуло все, почезло...
Нiгде нi хатини!
О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?
Нi! Пiд дзвоном королiвським
Сплю я на могилi...
Чи то ж люде, як горiли,
В дзвона б не дзвонили?
Задзвоню, чи не прокинусь..." -
Встала й задзвонила.
Затремтiло ветхе тiло;
Серденько занило.
I озвалося до дзвона
Скигленн собаче, -
Мов душа в пекельних муках
Пiд землею плаче...
О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце...
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розiлл ться.
Я забула, як заснула,
Чим була, живучи...
Темна темрява бгорнула
Мiзок мiй болючий.
Нiби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Нiби нас благословила,
Радуючись, ненька.
Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?
А, згадала!... Я з' днала
Доню за султана,
За всесвiтнього гетьмана,
Злющого тирана.
Таж вiн хлепче кров людськую,
Мов собака воду, -
I за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!
За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим ра м
Нам стару хатину!
Мов за змiя-людожера
Дочок оддавали 19,
Що ченцi там у печерах
Страшно змалювали...
От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слiзьми ллюся,
Свiтонька не бачу.
От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся...
Полечу до не© в пекло
Та хоч подивлюся!
О, коли б ©© побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизнi й смерти...
Я знайду в турецьку вiру
Кучман, шлях Татарський 20:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панськi, -
Подарунки тi кривавi,
Що татарин клятий
Заслiпив голубцi очi,
Щоб ©© пiймати.
Вiн кармазин златоглавий,
Гаптуванн м шитий,
Розiслав у нас по лавi,
Щоб ©© зловити.
Загорiлась тогдi церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю свiтлицю вкрили.
Дери, доню, ту огиду,
Парчi й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньцi для примiти.
Буду в руки златоглави
Проклятi хапати
I знаки тво© кривавi
Слiзьми обливати.
А пожар собi пiд ноги
Слати-пiдгортати,
В золотi тво© чертоги
Путь гiрку верстати.
Бачу, як вони зiяють.
Вирлами дракона,
На Вкра©ну позирають,
Мов безодня чорна,
Не боюсь вас, клятi вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.
Вже вона менi стихенька
Свiтить свiчку-зорю
I веде мене ясненька
На страшну Цоцору.
Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
I досталось його тiло
Татарюзi в руки.
А велика головище
Котиться по полю...
Я пiймаю та й сховаю
Диво пiд полою.
За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.
Бо повiсить цар-невiра
Диво те пiд зорi,
Щоб i Польща, й Укра©на
Потонули в горi.
Прику його невiра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята вiра
Побивала наших.
"Хто менi, - рече, - те диво
Знайде на Цоцорi,
Той у мене засiя
Високо, як зорi.
Буде первим чоловiком
По царi-султанi
I блищатиме, як сонце,
В золотiм жупанi"...
Ой чого ж се побiлiла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомлiла
I вся Укра©на.
Побiлiла ти, долино,
Панським бiлим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуванн м-лупом.
Побiлiла трупом панським
Поруч iз козацьким,
I вквiтчався труп не маком,
Порубом лицарським.
Я по мертвих не ридаю.
Голошу-спiваю,
З сiроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.
Годi, вовцi-сiроманцi,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бiдолашна мати.
Ухопiте, розiрвiте,
Бо воно голосить,
I в глухих богiв рятунку
Вiд ординця просить.
Погорiли всi свiтлицi
I церкви з богами,
Залягло пiд попелами
Поле облогами.
Сiймо-сiймо здуру сльози
По степу-облозi:
Анi правди, нi вiдради,
Нi надi© в Бозi".
Не мара вночi блука ,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганя
Божевiльна мати.
То рида , то спiва ,
То з печалi рветься,
То на Бога нарiка ,
В землю грудьми б' ться.
I, не знаючи дороги,
До Днiстра просту ...
Мов крилатi в не© ноги,
Пузирiв не чу .
Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тiлi мученiм юнацька
Сила воскресала.
Ясувала бiдна мати
Бiдно© Марусi -
Дух потужний i завзятий
Нужденно© Русi.
I мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летiла.
Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
й пiд ноги слався.
ДУМА ДРУГА I
О Днiстре, знаний промiж лицарями,
Порогу русько© землi кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами 21
Поза тобою здобували слави:
Волощину 22, мов щит, iз рук турецьких
Ми довго рвали вкупi з поляками,
За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24
Блукали в полi вовчими слiдами, Шуганн м по свiтах рiвнялись iз орлами.
II
Тепер ти, Днiстре, став гнилим потоком
Гидоти всяко©, що назбиралась
У посварках Заходу iз Востоком,
I лютостю обох ©х провонялась.
О Музо! Одверни вiд не© очi:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втiкай iз ©х кубла голодна й боса,
Як бiгла бiдна мати манiвцями, Обдерта по тернах, блiда, простоволоса.
III
Обдерта по тернах... Зима упала
На голову злиденнiй за годину.
Тепер ©© й Маруся б не впiзнала,
Коли б вернулась звiдти на Вкра©ну,
Де "чотирма концями свiту" править
Той цар, що величають тiнню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, i нiмця давить,
I Риму гордого втира рога, Дарма, що королi там товпляться в порога.
IV
О серце матiрне! Ти б не злякалось
I Люцифера у його потузi,
Бо в тебе вже нiчого не зiсталось,
Нiчого у тво©й важеннiй тузi...
Диву ться волошин, стрiвши бабу,
Як се Днiстро перебрела старенька©
I, смiючись, говорить, буркулабу *:
"Води ©й по колiно: бо п'яненька, Дарма, що зморщилась i зсохлась, як
опенька." -
V
"Не смiйся, - каже той, перехрестившись, -
Се вiдьма з Лисо© гори 26 втiка .
Мов середа на п'ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втира .
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Староруська поема
(1620-1621)
"Нет царства, которое не разорилось бы,
будучи в обладании клириков".
Иоанн Грозный
"Ой, бородачи!.. Многому злу корень -
старцы и попы!"
Петр Великий
ПРИСВЯТ
Тобi... О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,
Щоб свiту возвiстить про свято урочисте
Тво © похвали, мiй духу свiтлокрилий?
Нi, не землi, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не зна м, як тебе, яким iм'ям назвати,
На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.
Там, де, мечта душi, витають херувими,
Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй...
Як перло мiж перел, мiж душами святими
Сiятимеш в сво©й красi благословеннiй.
Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,
Про не© родяться, за не© помирають.
А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мiй дух i я тво©м диханн м
Повiну на серця, як райська прохолода,
Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханн .
Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се iсповiдь, тво сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!
ПIСНЯ ПЕРВА
ДУМА ПЕРВА
Музо, правди старорусько© вовiк жива богине,
Серця чистого i розуму свободного святине!
Ми покинули з тобою шлях широкий су вiрства,
Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.
Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,
Що дiди вважали за вiнець сво © честi й слави.
Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шука м,
Щастя й долi в зу©тському лукавствi не вбача м.
Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись
I в iм'я тво святе дiтьми терпимостi озватись.
Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi порина ,
Хитромовну ©х iмлу, мов чисту правду, прославля .
Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,
Про безладд наших бiдолашних предкiв заспiваймо.
Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,
Дивовижу свого темного розбiйницького часу:
Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслiдним су вiрством понад iншими й не знявся.
* * *
Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,
А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '
Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.
I було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'© жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки зу©ти.
Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив вiн з тi ю злою, в'©дливою тлею.
Кинув на поталу зу©там рiд свiй i родину,
Заволiкся пiшки на козацьку вольну Укра©ну.
Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих укра©нських,
Рятував i серце, й розум од пiдходiв зу©тських.
Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,
Нiж з ляхами по науцi зу©тськiй панувати,
З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,
Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.
Приблудивсь до рiчки Росi зу©тський ненавидник,
Пiдступно© проповiдi польсько-римсько© противник.
Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава 2,
Де козак не знав i не питав, чия воно держава.
Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,
Приймаком пристав до вдовино© нужденно© хати.
Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,
Як поняв у не© безприданку дочку-одиначку.
Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога i Святу Покрову 3 що було затишно.
ДУМА ДРУГА
Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,
З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.
Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,
Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,
I пани його й усi мiщане вельми полюбили,
Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили,
Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправля ,
I дяка гучним Апостолом за пояс затика .
I зiбралась у них у недiлю рано чорна рада, 5
Врадила на чорнiй радi однословно вся громада:
Iз нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв - по пiвкопи,
I тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи.
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати.
Вихваляло все Поросся нового попа - й миряне,
I пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане.
"Хоч у нас, - мовляли, - церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита".
Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби.
На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався,
Горiлок ©х добрих i медiв п'яних немов цурався.
А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi,
Що казав, як думав, щиру правду козаковi.
Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами,
Соромив ©х дукiв хижими, кривавими дiлами.
I полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8
Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана.
"Бо вони, - рече, - Днiпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали;
Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за вiру б то благочестиву християнську бились.
I п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство ©х розбiйницьке бряжчали.
А пропившись
I, мов крем'ях той, оббившись,
Свою рiдну Укра©ну плiндрували,
Милосердного грiхами прогнiвляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали"...
На попа за се козацтво нарiкало,
I на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафiсти наймало,
Рокiвщиною його нiже не обмисляло.
Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха,
На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха.
Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами,
Та пахущими на божниках квiтками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
"Не вiд сього, - рече, - миру наше царство"...
I на те з старою не вважали,
Що попи ©х iз попадями минали,
Iнде попасу веселого собi шукали,
Вiд убого© гостини потай утiкали.
Один тiльки й пан прихильний обiбрався,
Товстогубим мiж козаками звався.
Не любив також i сей бенкетувати,
А любив з попом у Бiблi© 9 читати.
До попа частенько став сей пан ходити,
I без чарки про спасенне говорити.
Хто казав: любив вiн попадю старую,
Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую.
Замолоду вiн якось не оженився,
I в лiта, ляхи мовляли, panski вбився:
Дак лизав старий до молодо© губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.
ДУМА ТРЕТЯ
I
"I не кажи менi,
I не турчи менi:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку вiддати". -
II
"I не проси мене,
I не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб iз злиденником
Та безземельником
Марусеньку звiнчати.
III
I батько, й дiд його,
I рiд, i плiд його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нiнащо".
Так старенький iз старою
День у день сварився,
А козак iз ©х дочкою
Тайкома любився.
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як снiг, бiлолиця.
Народила мати доню -
Мов намалювала;
Надала ©й щаст -долю,
Щоб бiди не знала.
А бiда не за горами,
Ходить промiж нами...
Очi з чорними бровами
Миготять сльозами.
Миготять, мов блискавицi,
З-пiд густо© тучi,
Як сто©ть коло криницi,
Свою долю ждучи.
"Не ходи вже, доле й воле,
Вранцi до криницi:
Продають мене за поле,
За важкi червiнцi". -
"Нi, покiль на небi зорi
Мiсяця стрiчають,
Покiль на безкра©м морi
З вiтром хвилi грають,
Товстогубу не придбати
Чорних брiв дiвочих!
Завтра будемо днати
Козакiв охочих,
I полинемо з вiтрами
На безкра море,
I поробимось панами,
I забудем горе.
Побуду м собi пишнi
Хати на помостi,
I вчащатимуть велишнi
До нас дуки в гостi.
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
Бо мене старшим обрали
Над всiма старими,
Щоб на море я човнами
Вилiтав, мов крильми.
А у мене - як загра
Моречко з вiтрами,
Менi духа пiдiйма
Вгору, мов руками.
Грають, грають-примовляють
Кобзарi великi:
Будуть грати-примовляти
По всi вiчнi вiки.
О, се дивна кобза - море!
Дивнi в кобзи й струни!
Як загра , вiдчиня
Предковiчнi труни.
I виходить з них лицарство,
Що на морi билось,
Бiльшою, нiж пишне панство,
Славою покрилось.
I я, Маню, буду славен
Промiж лицарями,
Промiж дуками-панами,
Промiж кобзарями.
Будуть Левка Кочубея
По Вкра©нi знати,
I пiд струни про Мурея,
Що вiн бив, спiвати 10.
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.
Бо Левко твiй до султана
Знайде шлях-дорогу
I всю шатами зодягне
Укра©ну вбогу.
Бо Левко твiй бесурмена
Сплiндру -зруйну
I самого королевi
В'язнем подару ".
ДУМА ЧЕТВЕРТА
I весела, i щаслива
Мрiями коханка,
I яснiша уродлива
Весняного ранка.
Як на свiтi любо жити,
Милого любити,
З його мислями навiки
Душу й серце злити!
"Чи ти чу ш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До тво © вiн Марусi
Мов у дзвона дзвонить.
Каже милий, десь море,
Гонище безкра ,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiя .
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
I величнi з нами дуки
Знай бенкетувати". -
"Мо щаст , моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.
Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й ©й пожити". -
"Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
I в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати".
ДУМА П'ЯТА
Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:
Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.
"Ти ж, владичице небесна, -
Слiзно промовляла, -
Що на полi i на морi
Нашим помагала!
Покривай тво©м покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,
А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для сво © слави!"
Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
I в попа противнi думки
З серця викликала.
Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.
За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
Вiд сладчайшого Iсуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.
Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурлi©в-козацтва.
На коханн ж залицянн ,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:
I
"I не турбуй мене,
I не дратуй мене
Ти мрiями сво©ми!
Сi безземельники -
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
II
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай ©х цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.
III
Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганя ,
I не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село вiд них пала ".
"Я довiдався, чого се,
Козаки охочi
Пропивають у шинкарки
Нащадки жiночi,
I дзижчать, мов злющi оси,
I гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночi
Гуком та пiснями.
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорi безголов' и
Над панами склалось.
Кликав пан гетьман коронний
За Днiстро й охочих, -
Обiзвалась купа сивих
Та пiдпарубочих;
А середнi загукали,
Мов базар жiноцький:
"Нехай зна -пам'ята
Ясний пан Жовковський 14
Як пани нам на Вiльшанцi
Ле стри писали 15,
Козакiв старих до плуга,
До коси вертали"...
"Як же, злющi, одiбрали
Iз Цоцори вiстi,
Миттю до коша зiбрали
Тисячу i двiстi". -
"Якi ж вiстi, мiй панотче"? -
"Дикi, жено мила!
Розметала нас, мов клочч ,
Бесурменська сила.
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.
Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
I висить вона в воротях
У царя гнiвного". -
"Ох, мiй Боже"! -
"Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зiбрались
Козаки на море!
Будуть море плiндрувати,
Пити да гуляти,
А нас клятi азiати
У полон займати.
Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми - той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!
Вирвавсь я iз рук хидних,
В хижих зу©тiв,
Та й попавсь в кривавi лапи
Наших людо©дiв.
Як тi душi погубляють,
Так сi людське тiло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне дiло!
Подивись, он над ворiтьми
Значка-комишина:
Се заслужена попiвська
Плата-рокiвщина.
Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горiлку
Жита по коморах.
Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки вiд гультяйства
I наругу, й горе!
Ой ви, праведники Божi!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тiснота,
Всюди повно зради".
I оглянув пiп, зiтхнувши,
Божники з богами:
Мрiють мовчки чудотворцi
Попiд рушниками.
"Зна ш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячцi,
Без пуття годити.
Москва, народ заможний,
Кажуть, i правдивий...
Править нею цар побожний
I благочестивий.
Haшi предки проти хана
й допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допiкали.
Чув я, в Ки вi говiвши,
Дехто з Укра©ни
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.
Бо докучили вже нашим
Ницi зу©ти,
А до гурту ©х пристали
Ще й вовки-унiти.
Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.
Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].
Позбуваймо всю скотину
I стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську кра©ну,
Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б' ться i вою ,
© оком позира ,
© серцем чу .
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
I козацтво наше плавле
По кровi з ордою.
О святi© чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога".
ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкра©нi горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач i голосiнн -
Пiд самi© хмари.
Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.
Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
I по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей ©м дару
Лицар-сiромаха[b].
"Не схотiв, - мовляють, - з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
I Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав ©х новi осади
В руки правовiрних.
I Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
I Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
I пiйшли гуртом хиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморiв
I благих кара :
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверза .
Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiйма i хоробрих
Пополох жiночий.
I Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного нема ,
Головою наше царство,
Порту 17 прославля ..." [c]
ДУМА СЬОМА
I
I чу се немов крiзь сон старенька,
I трусяться у не© руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблiдли щоки й губи у небоги.
"Аллах! Велик си в тво©й щедротi, -
Промовив бородатий татарюга, -
Тепер ходитиму я ввесь у злотi:
Се падишаху Роксолана друга 18, Гаремне божество, вiдрада у турботi".
II
Спасибi, кобзарi, вам за спiванн
Про дивну красоту, яко© звiку,
Мовляли, бачити i без коханн
Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку!
Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй
Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi
Так народиться, чого ще очi
Людськi не бачили на Укра©нi. I серце привело мене д' оселi очей.
III
Попаде! З радощiв тобi признаюсь"
Що я - твiй брат Iвась. Мене вхопили
Сiчовики в ясир, i я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвiтську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матерi, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила, I спатки на руках односила в кiмнату".
-
IV
"Iвасю! Братику!.. Про що ж ляка ш
Словами нас ти хижими й звича м?
Хiба ж не бачиш лиха i не зна ш,
Що й так уже душi в собi не ма ш?
О! Як же се Господь iз рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя..." -
"Поганських, навiсна? Нi, з християнських!
Бо не орда була то iз-над моря Набiгла, а сво© у башликах татарських".
-
"Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую",-
"Кажу тобi, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз менi траплялось
Сидiти в нього на конi i в поле
З ним iз села летiть по-запорозьки,
"Гала! Гала!" - кричать, а я, на горе
Нещаснiй матерi, прибiг i "коськи"
Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море". -
VI
"Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi
Збирався цiлий вiк!" -
"Воно й не шкодить,
Як битi талярi бряжчать в кишеньцi:
Такий-то й монастир скорiш знаходить". -
"Так ти оце з неволi вже втiка ш"? -
"Нi, там-то й воля: там моя домiвка." -
"О, що ти кажеш! Нащо нас ляка ш?
Хiба ж бо з турчином, з ордою наклада ш?!" -
VII
"Не накладаю, нi! Бо я мiж ними
Немов на свiт удруге народився
I думками про божество святими,
I правдою без хиби просвiтився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен вiн, не требу пiдмоги;
Цура ться мерзенного народу,
Що оббива у царiв пороги I вносить прах земний в небеснi© чертоги". -
VIII
"Коли ти думками святими справдi
Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту
Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi,
Щоб не сплiндровано нас, не побито". -
"О, нi! Нехай джавур горить-пала
Iз iдольством сво©м гидким, мiзерним;
Нехай огонь зрадливих пожира ,
Що роблять кривди праведним, спасенним I правовiрникам серця
возвеселя "! -
IX
"Мiй братику!.." -
"Попаде! Нас навiки
Роздiлено з тобою. Ся хатина
Менi сестра й рiдня; а ви, калiки
Умом, чужi менi, немов скотина". -
"Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобi журившись"! -
"Нi, я по-свойому ©© вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвiтившись, Нехай перелетить в обитель
неземную!
Х
Там сльози матерi, як Божi зорi,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженствi, в морi
Серед утiх, достойних серафима.
А на землi - земне...
Моя царице!
Сiдай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мiзерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться".
XI
У попадi в очу позеленiло...
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пiшло кругом i зашумiло,
Мов гай густий пiд бурею-вiтрами...
Кудись вона бiжить чи завiрюха
© на дикi крила пiдхопила
I мчить крiзь полом' та дим, i духа
У грудях бiдолашних захопило I серце, й пам'ять, мов у морi, потопило.
ПIСНЯ ДРУГА
ДУМА ПЕРВА
Смерте, бабо-сповитухо,
Лiкарю людський останнiй!
Ти одна нам го©ш духа
В нашiй долi безталаннiй.
Утомившись закривати
В Богуславi людям очi,
Димом сховища сповняти
I душити крик жiночий.
Понагачувала трупу
Повнi сiни коло хати
Та й пiйшла живого лупу *
В дикiм полi доглядати.
I забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полi на роздоллi
Про нескошену билину.
Не билина в чистiм полi
З-пiд коси тво © встала:
Сирота стара в недолi
Пам'ять-розум утеряла.
Пiдвелась i по пустинi
Диким поглядом блукала...
Опинившись на могилi,
Серед степу промовляла:
"Де се я, i що се з нами
Сталось-приключилось?
Нi свiтлицi, нi кiмнати...
Се менi приснилось.
Се я сплю... О, як же серце
Тяжко замира !..
Степ, могила... i криваве
Сонечко сiда .
У димах сiда сонце
Чи в кров порина ?
Вiтер з полом' м по полю,
Мов по морю, гра .
Нi села кругом, нi духа...
Скрiзь галки лiтають,
I собаки, мов на звiра,
Скиглять-завивають.
Що ж се за пожежа сталась
Серед Укра©ни?
Потонуло все, почезло...
Нiгде нi хатини!
О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?
Нi! Пiд дзвоном королiвським
Сплю я на могилi...
Чи то ж люде, як горiли,
В дзвона б не дзвонили?
Задзвоню, чи не прокинусь..." -
Встала й задзвонила.
Затремтiло ветхе тiло;
Серденько занило.
I озвалося до дзвона
Скигленн собаче, -
Мов душа в пекельних муках
Пiд землею плаче...
О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце...
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розiлл ться.
Я забула, як заснула,
Чим була, живучи...
Темна темрява бгорнула
Мiзок мiй болючий.
Нiби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Нiби нас благословила,
Радуючись, ненька.
Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?
А, згадала!... Я з' днала
Доню за султана,
За всесвiтнього гетьмана,
Злющого тирана.
Таж вiн хлепче кров людськую,
Мов собака воду, -
I за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!
За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим ра м
Нам стару хатину!
Мов за змiя-людожера
Дочок оддавали 19,
Що ченцi там у печерах
Страшно змалювали...
От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слiзьми ллюся,
Свiтонька не бачу.
От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся...
Полечу до не© в пекло
Та хоч подивлюся!
О, коли б ©© побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизнi й смерти...
Я знайду в турецьку вiру
Кучман, шлях Татарський 20:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панськi, -
Подарунки тi кривавi,
Що татарин клятий
Заслiпив голубцi очi,
Щоб ©© пiймати.
Вiн кармазин златоглавий,
Гаптуванн м шитий,
Розiслав у нас по лавi,
Щоб ©© зловити.
Загорiлась тогдi церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю свiтлицю вкрили.
Дери, доню, ту огиду,
Парчi й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньцi для примiти.
Буду в руки златоглави
Проклятi хапати
I знаки тво© кривавi
Слiзьми обливати.
А пожар собi пiд ноги
Слати-пiдгортати,
В золотi тво© чертоги
Путь гiрку верстати.
Бачу, як вони зiяють.
Вирлами дракона,
На Вкра©ну позирають,
Мов безодня чорна,
Не боюсь вас, клятi вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.
Вже вона менi стихенька
Свiтить свiчку-зорю
I веде мене ясненька
На страшну Цоцору.
Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
I досталось його тiло
Татарюзi в руки.
А велика головище
Котиться по полю...
Я пiймаю та й сховаю
Диво пiд полою.
За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.
Бо повiсить цар-невiра
Диво те пiд зорi,
Щоб i Польща, й Укра©на
Потонули в горi.
Прику його невiра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята вiра
Побивала наших.
"Хто менi, - рече, - те диво
Знайде на Цоцорi,
Той у мене засiя
Високо, як зорi.
Буде первим чоловiком
По царi-султанi
I блищатиме, як сонце,
В золотiм жупанi"...
Ой чого ж се побiлiла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомлiла
I вся Укра©на.
Побiлiла ти, долино,
Панським бiлим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуванн м-лупом.
Побiлiла трупом панським
Поруч iз козацьким,
I вквiтчався труп не маком,
Порубом лицарським.
Я по мертвих не ридаю.
Голошу-спiваю,
З сiроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.
Годi, вовцi-сiроманцi,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бiдолашна мати.
Ухопiте, розiрвiте,
Бо воно голосить,
I в глухих богiв рятунку
Вiд ординця просить.
Погорiли всi свiтлицi
I церкви з богами,
Залягло пiд попелами
Поле облогами.
Сiймо-сiймо здуру сльози
По степу-облозi:
Анi правди, нi вiдради,
Нi надi© в Бозi".
Не мара вночi блука ,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганя
Божевiльна мати.
То рида , то спiва ,
То з печалi рветься,
То на Бога нарiка ,
В землю грудьми б' ться.
I, не знаючи дороги,
До Днiстра просту ...
Мов крилатi в не© ноги,
Пузирiв не чу .
Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тiлi мученiм юнацька
Сила воскресала.
Ясувала бiдна мати
Бiдно© Марусi -
Дух потужний i завзятий
Нужденно© Русi.
I мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летiла.
Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
й пiд ноги слався.
ДУМА ДРУГА I
О Днiстре, знаний промiж лицарями,
Порогу русько© землi кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами 21
Поза тобою здобували слави:
Волощину 22, мов щит, iз рук турецьких
Ми довго рвали вкупi з поляками,
За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24
Блукали в полi вовчими слiдами, Шуганн м по свiтах рiвнялись iз орлами.
II
Тепер ти, Днiстре, став гнилим потоком
Гидоти всяко©, що назбиралась
У посварках Заходу iз Востоком,
I лютостю обох ©х провонялась.
О Музо! Одверни вiд не© очi:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втiкай iз ©х кубла голодна й боса,
Як бiгла бiдна мати манiвцями, Обдерта по тернах, блiда, простоволоса.
III
Обдерта по тернах... Зима упала
На голову злиденнiй за годину.
Тепер ©© й Маруся б не впiзнала,
Коли б вернулась звiдти на Вкра©ну,
Де "чотирма концями свiту" править
Той цар, що величають тiнню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, i нiмця давить,
I Риму гордого втира рога, Дарма, що королi там товпляться в порога.
IV
О серце матiрне! Ти б не злякалось
I Люцифера у його потузi,
Бо в тебе вже нiчого не зiсталось,
Нiчого у тво©й важеннiй тузi...
Диву ться волошин, стрiвши бабу,
Як се Днiстро перебрела старенька©
I, смiючись, говорить, буркулабу *:
"Води ©й по колiно: бо п'яненька, Дарма, що зморщилась i зсохлась, як
опенька." -
V
"Не смiйся, - каже той, перехрестившись, -
Се вiдьма з Лисо© гори 26 втiка .
Мов середа на п'ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втира .