---------------------------------------------------------------
© Copyright Юрий Логвин
E-mail: hadeda@ukrpost.net
OCR: KYTY3OB mchief@komos.ru, 07.09.2001
---------------------------------------------------------------
Yuri Logvyn "Traces on the plynth"
Cоpyright Юрий Логвин, 2001
Подготовка, корректура 15.11.2001 by KYTY3OB
Данное художественное произведение распространяется в электронной форме с
ведома и согласия автора произведения на некоммерческой основе при условии
сохранения целостности и неизменности текста, включая сохранение настоящего
уведомления. Любое коммерческое использование настоящего текста без ведома и
прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ.
По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь
непосредственно к автору по адресу:
E-mail: luo_wentong@yahoo.com Тел. (380 44) 235-2595 Юрий Логвин (Yuri Logvyn)
СтарЁючий майстер ретельно позначив усЁ болонки зрубу, позначив усЁ
частини будови - вЁд вЁконець-заволок до сволокЁв на всЁх поверхах. Тому вЁн
не втручався тепер у роботу хлопцЁв - знав, усе добре зроблять.
ЗдоровЁ, вправнЁ хлопцЁ поскидали кожухи та свитки Ё, закасавши рукава,
мЁцно пЁдперезавшись, знЁмали вЁнець за вЁнцем дубового зрубу. ДзвенЁло
вистояне дерево, з шерхотом Ё трЁском обсипався тиньк помальованих,
помережаних стЁн. дучий пил туманом розповзався подвЁр'ям, викочувався
через вЁдкритЁ ворота на вулицю.
Тихо, тихо сЁялись снЁжинки, десь спЁвали величальну пЁсню молодому.
А старий майстер забирав усе сво добро з Верхнього МЁста.
Наче зацЁпенЁлий, дивився вЁн на хмари крейдяного пилу, що огортали
залишки зрубу. Як гаряче зараз його робЁтникам! Он то один, то другий утирав
з чола рясний пЁт.
А майстровЁ прохолодно. Холод тепер часто пройма його спрацьоване
тЁло. А ще частЁше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та
гарячу.
Коли вони з дядьком повернулись Ёз далеких сонячних ОбезЁв Ё йшли на
уклЁн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури СофЁ©
Свято©, зведенЁ не менш, як на двЁ косих саженЁ. Мури згори накритЁ
солом'яними кулями. ©х згори притрусив перший снЁг.
Коли вони збиралися в далекЁ Обези по золото, свинець Ё мЁдь, то будова
була велетенським мурашником, а гомЁн стояв, плив звЁдсЁля над мЁстом.
Тепер за паколлям тину не було колотнечЁ, гомону, гуркоту, не рипЁли
вози, не дзвенЁли сокири й молотки. ТЁльки вЁд ям з вапном клубочилась густа
пара.
все довкола засипав, засЁвав пухкий снЁг. СнЁг невагомим покривалом
огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бЁлому смарагдовЁ стеблини ще
живо© трави. ВЁн тодЁ зняв обезьку кошлату шапку Ё звЁв до неба лице.
ПрохолоднЁ снЁжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипЁли ворота. Зараз
вЁдкриються навстЁж, Ё через них ви©здять сани з болонками. А на болонках
позначки, поставленЁ його рукою. Повезуть цЁ болонки на ПодЁл, Ё почне вЁн
там складати ©х у зруб на новому подвЁр'©.
А тут, у Верхньому МЁстЁ, на будовЁ Свято© СофЁ©, на впорядкуваннЁ
подвЁр'я Ё служби, на виведеннЁ Золотих ворЁт проминуло бЁльш нЁж три
десятилЁття його життя.
Клубочилась ©дуча курява, а майстровЁ згадалися тумани над ЁрпЁнськими
болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов
згадалась золота подорож в Обези. НайщасливЁша подорож його життя. У синЁй
водЁ вЁддзеркалення крутобокого, наче Ёз золотих дошок, бойового човна
варязького. СЁчуть золотЁ весла бЁрюзу води, напнулось колесом, засвЁтилось
срЁблом вЁтрило. Дзвенять вЁд напружено© гонитви крутЁ боки човна, рЁже
високий Ё гострий нЁс теплу днЁпрову воду. А вЁн, самотужки пЁдбираючи
мелодЁю, спЁва вЁншування могутнЁм веслярам.
Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снЁги з
дерев Ё лугЁв, зацвЁли Ё осипали золотим пилом верби Ё шелюг, Ё все
зазеленЁло, зацвЁло, Ё повЁнь в одну мить опала. пливе-плине далеко внизу
човен, мина одмЁлини, темнЁ смуги вогко© рЁнЁ, смарагдовЁ заростЁ
прибережних га©в.
ВЁн сто©ть тут угорЁ, на височенних ки©вських кручах, ще скутих довгою
зимою, Ё згаду , як вЁн, малий тодЁ, видерся по штагах на рею, примостився
на самЁм вершечку Ё спогляда близькЁ смарагдовЁ, а далекЁ -
блакитно-бЁрюзовЁ - приднЁпровськЁ гори.
не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутн , щоб побачити
засипанЁ ще снЁгом схили Верхнього мЁста Ё вгледЁти десь високо-високо
самого себе. Сивого, у сЁрЁй вовчЁй шапцЁ, згорбленого, Ёз глибокими
зморшками на худому обличчЁ,
А вЁн, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрЁвця й
спЁвця, як вЁн дряпа ться по штагах на рею.
нЁчого майстровЁ не шкода з усЁх лЁт прожитих.
ТЁльки шкода тЁ © безжурностЁ, що минула, розвЁялась, пролетЁла птахом,
продзвенЁла пЁснею Ё розтала над блакиттю ДнЁпрових плесЁв, над золотом
ДнЁпрово© рЁнЁ.
За цей час збудували Святу СофЁю.
Господар РусЁ, великий каган Ярослав укрЁпив життя Ё порядок "Руською
Правдою", змЁцнив во©в Ё ощадливо зЁбрав срЁбло Ё злато.
Минули й славнЁ походи супроти ворохобних сусЁдЁв.
Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.
НЁхто з його синЁв не зможе бути диним справжнЁм каганом, стовпом Ё
опорою влади на РусЁ.
старЁючий майстер знав про це Ё полишав Верхн МЁсто. Зда ться, тепер
от Ё настав час згадати слова тмутороканського Ёудея-мЁняйлу, що казав тодЁ
хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство Ё не приязнЁ Ёз владою!'
ТодЁ малий не мЁг второпати, чого ж цей багатий мЁняйла каже такЁ
слова. Все, здавалось, заперечувало йому. ХЁба то праця - мЁняти золото? Чи
мЁг вЁн зневажати багатство, на якому сидЁв? чому не водити дружби Ёз
владою? Якби вЁн сам не пригощав ключника князя Мстислава, хЁба б вЁн такЁ
достатки зЁбрав у ТмутороканЁ?.. Але тепер майстер дещо починав розумЁти з
того початку в ТмутороканЁ... Хоча, власне, почалось все не в ТмутороканЁ, а
тодЁ, в кЁнцЁ травня, у далекому древлянському селЁ. все почалось через
дядька його.
Малий бЁгав за сво©м дядьком, Ё тому його прозвали ПЁвником. Бо дядько
прозивався ПЁвень. був людиною пЁдневЁльною. ВЁн потрапив до боярина у
кабалу. Позичив срЁбло, щоб купити собЁ коня. Та кЁнь за чотири днЁ здох.
Отож лишився дядько без коня Ё срЁбла Ё став закупом боярина Судомировича.
Тому, коли з Ки ва до садиби прибув княжий гонець Ё загадав людей на
спорудження ки©вських укрЁплень, боярський управитель загадав ©хати во град
дядьковЁ ПЁвневЁ та ще кЁльком челядникам.
Як почув про те ПЁвник, одразу побЁг у село. Був вЁн малого зросту, та
й лЁтами ще не вийшов, а проте вЁдзначався кмЁтливЁстю Ё тямучЁстю.
Зразу кинувся до прапрабаби, бо ©© всЁ поважали, слухали Ё навЁть
побоювались.
ПЁвник пав перед нею навколЁшки Ё почав прохати, щоб вона заступилась
перед батьком та матЁр'ю, Ё щоб вони вЁдпустили його з дядьком до Ки ва.
- А дуже хочеш до Ки ва по©хати?
- БЁльше за все на свЁтЁ!
Прапрабаба заплющила очЁ. Довго, довго мовчала, потЁм ©© рука на головЁ
хлопчика здригнулась Ё вона тихим, але твердим голосом проказала: "ПЁди,
поклич батька!", що без сумнЁву значило - ПЁвник по©де до Ки ва разом з
дядьком ПЁвнем.
ось тепер з дозволу Ё благословення батька й матерЁ вЁн мЁг ©хати до
Ки ва разом з дядьком ПЁвнем.
Нараз його посвистом покликали Ёз чагарЁв. Хлопчина озирнувся - он за
купою зеленЁ сховався дядько ПЁвень. ВЁн мовчки пЁдманив пальцем до себе
хлопчика.
ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошЁль для
вугЁлля.
- Ось що. ПЁвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугЁлля. Йдемо по мед. А
в кошелЁ всю снасть сховано. Не бЁйся - я не злодЁй. Ми йдемо не до липового
гаю, а на старе болото. Ти добре зна ш - там, де сходяться землЁ боярська,
княжа та сЁльська. Там нЁчия земля.
- Де ж там бортЁ? Там усе хирявий пЁдлЁсок та старЁ кривЁ сосни.
- Побачиш!..
ось вони стоять пЁд старою товстою вЁльхою. ПЁд ногами хлюпа руда
болотна вода.
На чорнЁй корЁ, невисоко над корЁнням вирЁзано дядькового знака -
здибленого коня.
Дядько повЁсив кошЁль на криву сосонку Ё витяг линву. На одному кЁнцЁ
мЁцна рогулька, а на другому кЁнцЁ - ще рогулька, Ё до не© припасован.
дощечки.
Дядько прив'язав до мокрих постолЁв залЁзнЁ пазурЁ, обв'язався линвою,
а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. ВЁдкинувся назад Ё почав рухатись по
чорному стовбуру. ВЁдкинеться на ременЁ, пЁдтягне одну ногу, потЁм другу,
добре втискуючи залЁзнЁ пазурЁ в кору, Ё швидко тодЁ вже випростову ться,
ослабивши ремЁнь.
ПЁвник внизу, задерши голову Ё затамувавши подих, пригляда ться до
кожного поруху дядька .
Дядько дЁстався до ©овсго'Ё гЁлки, став на не©. Рипить. Малому все аж
стисло - вЁльха дерево слабке, ненадЁйне.
Ось дядько перекида рогульку на линвЁ за товстенний сучок. ПЁдтяга на
линвЁ сЁдало, перевЁря його. Обережно сЁда на нього. ВивЁльнивши ноги Ё
вЁдв'язавши пас, стравлю линву Ё плавко спуска ться до верхЁвок очерету.
Зависа над головою ПЁвника.
- Подавай швидше торбу з горщиками, глек Ё личину! ножа!
Дядько надяга шапку-личину з берести та кЁнського волосу. Обв'язу
линвочками сорочку Ё штани, щоб бджоли не проникли пЁд полотно.
- Ти вЁзьми лика Ё все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та вЁдЁйди
подалЁ! Та дивись пильно на всЁ боки! Прислухайся.
Дядько тягне вЁльний кЁнець линви, Ё линва, поволЁ посуваючись по
змазаному салом гаку рогульки, пЁдносить дядька ПЁвня вгору, до само© бортЁ.
Зав'язавши мЁцним, але простим вузлом линву, роздмуху жар у глечику з
дЁрочками.
БЁлий молочний дим огорта все навколо туманом. Дядько з-за спини
вихоплю стару, надщерблену сокирку Ё двома ударами розширю дЁрку дупла.
ПЁвень занурю руку в дупло Ё переклада в горщик здоровенну кулю
золотих щЁльникЁв.
Затим наповню другЁ горщики золотими щЁльниками.
Глечик з трутом висить на гЁлцЁ Ё курить молочним димом.
Бджоли, гудучи, мов далека буря, облЁпили дядька суцЁльним
золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумЁти важко.
Зрештою, дядько розв'язу вузол линви Ё просто летить униз. А, щоб не
обпекти пальцЁ, обхоплю линву полою свити.
За дядьком пада хмара бджЁл.
Малий пЁдлазить пЁд перевернутий кошЁль, але все ж кЁлька бджЁл
проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. гудуть так страшно, що
серце холоне. , до того ж, не зна ш, звЁдкЁля вони вжалять.
Дядько пЁдхоплю все начиння Ё, розмахуючи димлячим глечиком, швидко
руша до чагарЁв.
Малий зводиться на тремтячЁ ноги Ё поспЁша за ним.
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
ГустЁ чагарЁ рятують бортникЁв од бджолино© помсти. дядько, засипавши
в дЁрчастий глек зЁлля, розводить ще бЁльший, ще ©дучЁший дим.
ТодЁ вже розбира ться. Почина струшувати, обирати спухлими пальцями Ёз
себе бджЁл. Хоча вЁн надягав личину, у нього спухле лице, шия Ё руки. У
малого одне вухо вЁдвисло ледь не до плеча.
Дядько Ёз дна торби дЁста ладунку з жовтим мастилом Ё змащу вухо
небожу.
ПотЁм береться за свою губу.
Пекучий бЁль спочатку перетворю ться на щЁмливу'сверблячку, а потЁм Ё
геть затуха .
- Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви ©х потравили димом?
- Що, що, ПЁвнику! Я ©м Ё сотЁв з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось
восени повернемось Ёз Ки ва, Ё ще вЁзьмемо... Ми цього року першЁ взяли
борть. Глек дамо ковалевЁ за роботу. Решту вЁзьмемо до Ки ва. БагатЁ люди
люблять подарунки... Ну, а нашЁй прапрабабЁ понесеш шматок забоценя. А
бЁльше - нЁ-нЁ!
- Можна менЁ ножа полизати?
- Бери.
Кривий бортницький нЁж, що ним соти пЁдрЁзають, ПЁвник довго облизував.
А дядько лише сво© пальцЁ обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.
Челядники боярськЁ пакували припаси з комори, начиння для роботи на
будовЁ.
А дядьковЁ ПЁвневЁ хотЁлося мати в Ки вЁ добру сокиру Ё справну
рогатину.
От вЁн Ё вирЁшив зварити крицю та й понести до ©хнього сЁльського
коваля, що славився сво ю вправнЁстю по всЁх околицях.
Дядько й небЁж, тЁльки заднЁло, взяли дерев'яний заступ, молоток,
здоровенний кошЁль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до
висохлого болота через пЁщанЁ пагорби.
Дядько, поплювавши на долонЁ, заходився вЁдкидати верхнЁй шар землЁ, в
якому посплЁталося корЁння трави, вЁдкрив чималий шмат пЁщаного пЁдЄрунтя,
розкопирсав пЁсок Ё дЁстався до важко© червоно© речовини, що нагадувала
водночас Ё глину, Ё перетлЁле рослинне корЁння.
Дядько так старався, що пЁт з його чола аж сипався на пЁсок, на
пЁдсохлу свЁтлу руду Ё лишався там значками темних плямок.
Малий теж не байдикував - з кожно© грудки руди вЁн старанно обтрушував
пЁсок, занадто великЁ розбивав молотком. Небавом Ё кошик був повний до
верха.
Коли дядько, крекнувши вЁд напруги, пЁдвЁвся з повним кошелем на рЁвнЁ
ноги, лозини аж зарипЁли. Однак дядько поспЁшив уперто в глибину лЁсу до
вуглярЁв,
ПЁвник пЁдтипом пострибав за ним, тягнучи на плечЁ заступи, молоток Ё
гострий кийок для подрЁбнення руди.
ПЁд легким павЁтром над ними шелестЁли молодими листочками берези.
А крЁзь аромат квЁтЁв на сонячних галявинах вже пробивався здаля ©дучий
запах дьогтю.
Небавом перед подорожнЁми вЁдкрилась чи то галявина, чи то вирубка,
посеред яко© стояли чи то куренЁ, чи то копицЁ сЁна.
ОднЁ високЁ гостроверхЁ вибудови горЁли червоним полум'ям Ё чадЁли
чорним димом, другЁ були огорненЁ сивим прегустим димом, зовсЁм чорнЁ копицЁ
чадЁли тонесенькими цЁвками диму.
Люди були бЁля довго© будЁвлЁ.
Люди переливали дьоготь Ёз невеликого барила в дЁжку Ё ставили на колу.
Дядько полишив ПЁвника з вантажем Ё рудою пЁд великим деревом у
мерехтливому блакитному затЁнку.
До дядька з риканням кинулись здоровеннЁ пси. Та дядько схилився до
них, щось ©м лагЁдно проговорив, Ё вони до нього зразу ж привЁтливо замахали
кудлатими хвостами.
Поки дядько розмовляв Ёз старшими робЁтниками, ЁншЁ вуглярЁ ставили
новий конус Ёз дзвЁнких дубових болонкЁв.
Дядько з вуглярами у приязнЁ. Йому, вправному мисливцевЁ, вдавалось без
усяких слЁдЁв брати дичину Ёз князЁвського лЁсу, з боярського гаю. вЁн
здобиччю дЁлився з робЁтниками.
ПриязнЁ вуглярЁ насипали дядьковЁ цЁлий мЁх дзвЁнкого та легкого
дубового вугЁлля.
Дядько та небЁж довго не затримувались у вуглярЁв, а поспЁшили до
рудного яру.
Яр починався за сЁльським валом. Там люди брали глину, що тЁльки тут
виходила серед пЁскЁв та торфовищ нагору бЁля ©хнього села. Тут всЁ варили
крицю для власних потреб.
Видно було чимало покинутих домниць рЁзного розмЁру. Одна невеличка
домниця була згори розламана, Ё дядько ©© загодя пЁдмазав, пЁдрихтував.
А тепер вЁн швидко заповнив усю домницю вугЁллям та рудою, пересипавши
©х шарами.
Як заправив Ё замазав домницю, то сЁли попо©сти, бо вже смоктало й
рЁзало в кишках, так ©сти хотЁлося.
були хлЁб-загреба з попелом на подЁ та розваренЁ тогорЁчнЁ гриби,
смачнЁшЁ за святковЁ на©дки.
По ©жЁ дядько вЁдЁйшов набЁк, повернувшись до болота, вклякнув на
колЁна. Читав та мний заговЁр на добру крицю. Так говорили всЁ люди, але
малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за
молитви старим богам карали Ё церква, Ё княжа влада.
По молитвЁ ПЁвень витяг Ёз короба мЁхи Ё приладнав ©х до глиняних
трубок, що стирчали з домницЁ, Ё нав'язав до палицЁ каменЁ-важелЁ.
Ось затис ПЁвень лЁвицею гриб-трутовик Ё кремЁнь жовтий, наче восковий.
Змах правицЁ, удар смужкою крицЁ, червоний рЁй Ёскор. ДалЁ димЁння
берестяно© смуги.
Ось Ё вугЁль зачервонився в домницЁ. Дядько швидко забив отвЁр глиняним
здоровим чЁпом, примазав густою глиною Ё вхопився, потяг за ручки мЁхЁв.
Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за
тим, щоб притискувала мЁх, Ё повЁтря з нього щоб вийшло.
У домницЁ, в глибинЁ ©© нутра почали народжуватись якЁсь непевнЁ звуки.
Щось там нЁби схлипувало, булькотЁло, кахикало. А з горЁшнього отвору
виривався снЁп Ёскор, сльозився прозорою смужкою чад.
Домниця розЁгрЁлась так, що навколо пашЁло жаром, Ё мокре вЁд поту
волосся вмить просихало вЁд гарячого повЁвання.
ВЁд небувалого жару свЁжа глина пЁшла павутинними трЁщинами, Ё з них
тягло кисло-солодким чадом.
ПЁвнику запаморочилось у головЁ.
Дядько вЁдтяг його набЁк, лаючи себе за необачнЁсть, Ё зразу ж
заходився гнати обидва мЁхи.
Якщо хоч трохи згаяти час Ё не задувати мЁхами повЁтря, все пропаде.
Треба буде розколупувати домницю Ё все починати спочатку.
Малий на прохолодному вЁтерцЁ, що повЁвав вЁд лЁсу, поступово отямився
вЁд чаду. ТЁльки сили не було нЁяко© в м'язах.
А дядько все бЁгав вЁд мЁху до мЁху Ё щосили вдував повЁтря в
розпечену, що аж свЁтилася рожевим, домницю.
Коли дядько зауважив: через отвЁр не вилЁтають вже вогненЁ зЁрочки -
вирЁшив: час закЁнчувати. Значить, вугЁлля вже вигорЁло.
Довгою мЁцною гострою на кЁнцЁ дубовою жердиною довбонув ПЁвень по
лЁтнику у глиняну замазку. Палиця зайшла, вЁн крутонув нею Ё вивернув
назовнЁ глиняного чопа. КЁнець палицЁ спалахнув синЁм вогнем. З отвору,
бризкаючи вогненими краплями, вилився шлак. На повЁтрЁ вЁн почав темнЁти,
тахнути Ё швидко густЁти.
Дядько сидЁв неподалЁк домницЁ. Добре було вЁд ©© тепла. Вона,
здавалось, Ё не збира ться вичахати. Хлопчик притулився до дядька Ё зразу
заснув.
За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспЁвали першЁ пЁвнЁ.
Старший прикрив свитою меншого Ё заходився все приводити до ладу:
начиння, ©жу, одяг, а тодЁ й коло домницЁ заходився.
врештЁ-решт дЁстався до нестерпимо-гарячо© крицЁ. Вона застигла на
днЁ нЁби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавицЁ у воду, обпалюючи
вуса та коротеньку борЁдку, ПЁвень все ж видобув на гору темноблакитну
крицю.
Кинув крицю на один Ёз великих каменЁв, що виростали тут Ёз землЁ, Ё,
не жалЁючи себе, заходився вЁдбивати молотом, поки вона геть не затвердЁла.
ВЁд гуркоту й дзвону малому сон вЁдлетЁв умить, Ё вЁн схопився на ноги.
- Давай, допоможу! Давай!
Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипцЁв малому Ё заходився
обЁруч гатити по крицЁ.
ПЁсля кожного удару криця пЁдскакувала разом Ёз щипцями, Ё хлопець теж
пЁдскакував.
Дядько досить швидко вправився з проковкою, Ё товстий оладок крицЁ
перетворився на сЁро-синЁй брусок металу.
Була вже глибока нЁч, як вони пЁдкрЁпили сво© сили сушеною
ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько ПЁвень.
ти до коваля вночЁ вони не наважились Ё продрЁмали бЁля домницЁ.
Запугав пугач у сосновЁм лЁсЁ, Ё пЁсля того вони вже не проспали
пЁвнЁв.
ПЁшли пЁщаним белебнем до пЁщаного яру.
За дубовим гостроверхим тином село досипало останнЁ хвилЁ, додивлялось
останнЁ митЁ снЁв.
Далеко за сивим житнЁм полем чорнЁв лЁс, над яким згасали останнЁ
зЁрки.
На узлЁссЁ хрипко Ё сумко, востанн , певно, перед днем, закричала
дремлюга.
Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева
садиба. Про всяк випадок - щоб Ёз кузнею не вигорЁло все село.
Кузня стояла нижче, в яру, окремо вЁд садиби. Проста кузня, один зруб.
Паколля ще врите з трьох бокЁв. А вгорЁ була завЁса з розколотого лемеху.
УсерединЁ все було ретельно обмазане грубим шаром бЁло© глини.
Правда, по роках бЁла глина просякла кЁптявою, димом Ё зробилась геть
чорна, як глупа нЁч.
Коли дядько з небожем досягли само© кузнЁ, вгорЁ над ними зЁ скрипом
розЁйшлися стулки ворЁт, Ё з'явився сам знаменитий коваль.
Доброго зросту, у короткЁй лЁтнЁй свитЁ. Ставши на воротах, бризкнув Ёз
чашЁ на корову води, а тодЁ сказав у глибину двору:
- Пускай!
- Бач, який хитрун! - ЗашепотЁв ПЁвень небожевЁ. - Вигоня худобу на
пасовище Ё кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! НавЁть на
кузнЁ хрест вирЁзано!
- А це допоможе?
- Коли допоможе християнська молитва... А коли бува Ё поганський
заговЁр.
Дядько пЁдвЁвся, наказавши ПЁвнику сидЁти Ё не рипатись.
Вони кланялись один одному, кивали головами. ПотЁм щось перейшло з рук
дядька до рук коваля.
ПотЁм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.
Кузню коваль вЁдЁмкнув довгим ключем.
Може б люди Ё дорЁкали ковалевЁ за замок, за те, що людей стережеться.
Але Ё ключ, Ё замок були його власно© роботи, Ё нЁхто нЁ слова не вимовив.
Вийшов Ёз кузнЁ коваль у шкЁрянЁм лискучЁм фартусЁ. ВЁн нЁс повну жменю
жеврЁючого вугЁлля.
Як ПЁвник те побачив, йому аж п'яти запекло.
Коваль висипав жарини в купу вугЁлля.
Дядько вхопився за важЁль мЁха, щосили потяг.
Фуркнув мЁх, злетЁла хмарка чорного пилу, Ё чорне вугЁлля почало
жеврЁти. ПотЁм полетЁли Ёскри, знялась хмарка вугЁльно© куряви.
Коваль всунув крицю до горна. вона почала набувати кольору,
розквЁтати сяйвом.
Коваль ухопив губчастими щипцями смугу Ё передав ПЁвневЁ. Поставив
зубило на смугу, ударив молотом Ё розсЁк смугу на два шмати.
Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпЁкся
до бЁлого, коваль вихопив його Ё кинув на ковадло.
Знов тримав дядько ПЁвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи
навколо залЁзно© палицЁ.
Смуга сходилась сво©ми кЁнцями, водночас вичахаючи.
Коваль, взявши зЁгнуту смугу, пЁшов до зруба. щось там довго
колупався з нею.
ПЁвник хотЁв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його
за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пха шся?"
Вийшов коваль Ёз залЁзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де
кЁнцЁ сходилися.
Коли мастило трохи пЁдсохло, вони удвох Ёз дядьком поклали в горнило
метал Ё заходились щосили, в чотири руки, надимати мЁхи.
Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тЁльки
здЁймав руку то вгору, то вниз.
Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злЁтати
Ёскри, та такЁ слЁпучЁ, що аж в очах болЁло, вЁн нЁби повеселЁшав. згадав
про малого.
- Оце варимо крицю, - пояснив вЁн, - щоб не було шву видно, а тодЁ
доку мо вже лезо сокири.
Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз
злетЁла глиняна шкаралупа й окали, Ё хлопчик побачив залЁзо, блакитне
суцЁльне залЁзо, наче й не було склепане з двох кЁнцЁв.
Малий Ёз захватом дивився, як коваль вирЁвню обух, ку -вЁдтяга вниз
лезо сокири.
Загартовував у цебрЁ з якимись настоями. Бо зашипЁла, забулькала вода Ё
по кузнЁ розплився запах ©дкого зЁлля.
Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько ПЁвень,
вЁдвернувши лице вЁд густого потоку Ёскор, що виривались з-пЁд залЁза.
Якраз, коли коваль вЁдкладав сокиру, щоб перепочити, Ёз садиби вийшла Ё
наблизилась до них чорнобрива дЁвчинка. Ще без заплЁток, лише в самЁй
сорочцЁ, без фартушка навЁть, тЁльки крайкою пЁдперезана. НапЁвдЁвка, як
сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострЁ груди. Вона була
дивна - волосся бЁле-бЁляве, аж жовте, як золотий цвЁт кульбаби, Ё чорнЁ,
геть зрослЁ брови на смаглявЁм обличчЁ.
Вона принесла батьковЁ короб з на©дком, але до самого зрубу не йшла. А
стала нЁби на якЁйсь невидимЁй межЁ Ё чекала, коли пЁдЁйде ©© батько Ё все
забере...
Вона пильно розглядалася на ПЁвника.
А вЁн теж прикипЁв до не© поглядом.
Коваль подивився по черзЁ на малих Ё з усмЁхом спитав у доньки:
- Що ти на нього загляда шся? ВЁн - малий.
А дЁвчинка вЁдкинула з очей пасмо золотого волосся Ё впевнено,
беззастережно вЁдповЁла батьковЁ:
- Поки що малий, але як виросте, буде вищий за ПЁвня.
- Ти його собЁ вподобала? Чого?
- Бо вЁн хваткий Ё везучий, - анЁ трохи не застидавшись, вЁдказала
дЁвчинка батьковЁ.
Батько ©й нЁчого не сказав, Ё вона мовчки повернулась Ё почала
пЁднЁматись пЁщаним схилом.
Вже вгорЁ вона обернулась Ё всмЁхнулася ПЁвнику, поправила волосся, що
лЁзло ©й в очЁ, Ё враз нЁби крЁзь землю провалилася.
Коди сьорбали житнЁй кисЁль Ё жували чорний черствий хлЁб, ПЁвень Ё
коваль жартували над дЁтлахами.
А ПЁвник все думав сво : "Певно, не тЁльки коваль чародЁй, а
чародЁйством вЁда Ё його мала донька. Не Ёнакше, що мала чародЁйка! Бо
звЁдки ©й знати, що менЁ поталанило, казково пощастило, Ё я по©ду з дядьком
до Ки ва?!"
Наконечник рогатини, що був нЁби здоровенний нЁж, коваль виготував
набагато швидше. дине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.
Дядько ПЁвень у кузнЁ насадив сокиру на добре грушеве топорище, а
рогатину приладнав до ясеневого дзвЁнкого ратища.
хоча коваль зробив Ё рогатину, Ё сокиру найкращЁ, однак до себе в
садибу до трапези не запросив.
Значить, вважа , що ПЁвень уже стороннЁй, невезучий. з ним нема чого
знатись.
НебЁж теж це зрозумЁв, але боявся спитати дядька ПЁвня, чому це так.
Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. поволЁ-волЁ
звертав у пущу.
Спочатку хлопчик думав, що дядько зЁбрався на пота мне полювання в
нетрях.
Але коли вони двЁчЁ поминули лося з молодими рогами, вЁн зрозумЁв, що
вони йдуть до Священного джерела.
Пота мне то було мЁсце.
Туди все поривався дЁстатись пЁп-гречин, що при©здив до боярина
Судомировича сина хрестити. Та нЁхто йому туди дороги не виказав.
А сам боярин не знав дороги. Бо вЁн не з деревлян був, а Ёз старих
християн, що ще за княгинЁ Ольги одержали тут ма тностЁ.
Сонце ще не зайшло, але тут у пущЁ вже запали блакитнЁ сутЁнки.
На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, як вони
опинились на смарагдовЁй галявинЁ, залитЁй золотим передзахЁдним промЁнням.
Було чути, як десь у дубовЁм густЁм верховЁттЁ стогне дикий голуб.
© Copyright Юрий Логвин
E-mail: hadeda@ukrpost.net
OCR: KYTY3OB mchief@komos.ru, 07.09.2001
---------------------------------------------------------------
Yuri Logvyn "Traces on the plynth"
Cоpyright Юрий Логвин, 2001
Подготовка, корректура 15.11.2001 by KYTY3OB
Данное художественное произведение распространяется в электронной форме с
ведома и согласия автора произведения на некоммерческой основе при условии
сохранения целостности и неизменности текста, включая сохранение настоящего
уведомления. Любое коммерческое использование настоящего текста без ведома и
прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ.
По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь
непосредственно к автору по адресу:
E-mail: luo_wentong@yahoo.com Тел. (380 44) 235-2595 Юрий Логвин (Yuri Logvyn)
СтарЁючий майстер ретельно позначив усЁ болонки зрубу, позначив усЁ
частини будови - вЁд вЁконець-заволок до сволокЁв на всЁх поверхах. Тому вЁн
не втручався тепер у роботу хлопцЁв - знав, усе добре зроблять.
ЗдоровЁ, вправнЁ хлопцЁ поскидали кожухи та свитки Ё, закасавши рукава,
мЁцно пЁдперезавшись, знЁмали вЁнець за вЁнцем дубового зрубу. ДзвенЁло
вистояне дерево, з шерхотом Ё трЁском обсипався тиньк помальованих,
помережаних стЁн. дучий пил туманом розповзався подвЁр'ям, викочувався
через вЁдкритЁ ворота на вулицю.
Тихо, тихо сЁялись снЁжинки, десь спЁвали величальну пЁсню молодому.
А старий майстер забирав усе сво добро з Верхнього МЁста.
Наче зацЁпенЁлий, дивився вЁн на хмари крейдяного пилу, що огортали
залишки зрубу. Як гаряче зараз його робЁтникам! Он то один, то другий утирав
з чола рясний пЁт.
А майстровЁ прохолодно. Холод тепер часто пройма його спрацьоване
тЁло. А ще частЁше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та
гарячу.
Коли вони з дядьком повернулись Ёз далеких сонячних ОбезЁв Ё йшли на
уклЁн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури СофЁ©
Свято©, зведенЁ не менш, як на двЁ косих саженЁ. Мури згори накритЁ
солом'яними кулями. ©х згори притрусив перший снЁг.
Коли вони збиралися в далекЁ Обези по золото, свинець Ё мЁдь, то будова
була велетенським мурашником, а гомЁн стояв, плив звЁдсЁля над мЁстом.
Тепер за паколлям тину не було колотнечЁ, гомону, гуркоту, не рипЁли
вози, не дзвенЁли сокири й молотки. ТЁльки вЁд ям з вапном клубочилась густа
пара.
все довкола засипав, засЁвав пухкий снЁг. СнЁг невагомим покривалом
огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бЁлому смарагдовЁ стеблини ще
живо© трави. ВЁн тодЁ зняв обезьку кошлату шапку Ё звЁв до неба лице.
ПрохолоднЁ снЁжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипЁли ворота. Зараз
вЁдкриються навстЁж, Ё через них ви©здять сани з болонками. А на болонках
позначки, поставленЁ його рукою. Повезуть цЁ болонки на ПодЁл, Ё почне вЁн
там складати ©х у зруб на новому подвЁр'©.
А тут, у Верхньому МЁстЁ, на будовЁ Свято© СофЁ©, на впорядкуваннЁ
подвЁр'я Ё служби, на виведеннЁ Золотих ворЁт проминуло бЁльш нЁж три
десятилЁття його життя.
Клубочилась ©дуча курява, а майстровЁ згадалися тумани над ЁрпЁнськими
болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов
згадалась золота подорож в Обези. НайщасливЁша подорож його життя. У синЁй
водЁ вЁддзеркалення крутобокого, наче Ёз золотих дошок, бойового човна
варязького. СЁчуть золотЁ весла бЁрюзу води, напнулось колесом, засвЁтилось
срЁблом вЁтрило. Дзвенять вЁд напружено© гонитви крутЁ боки човна, рЁже
високий Ё гострий нЁс теплу днЁпрову воду. А вЁн, самотужки пЁдбираючи
мелодЁю, спЁва вЁншування могутнЁм веслярам.
Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снЁги з
дерев Ё лугЁв, зацвЁли Ё осипали золотим пилом верби Ё шелюг, Ё все
зазеленЁло, зацвЁло, Ё повЁнь в одну мить опала. пливе-плине далеко внизу
човен, мина одмЁлини, темнЁ смуги вогко© рЁнЁ, смарагдовЁ заростЁ
прибережних га©в.
ВЁн сто©ть тут угорЁ, на височенних ки©вських кручах, ще скутих довгою
зимою, Ё згаду , як вЁн, малий тодЁ, видерся по штагах на рею, примостився
на самЁм вершечку Ё спогляда близькЁ смарагдовЁ, а далекЁ -
блакитно-бЁрюзовЁ - приднЁпровськЁ гори.
не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутн , щоб побачити
засипанЁ ще снЁгом схили Верхнього мЁста Ё вгледЁти десь високо-високо
самого себе. Сивого, у сЁрЁй вовчЁй шапцЁ, згорбленого, Ёз глибокими
зморшками на худому обличчЁ,
А вЁн, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрЁвця й
спЁвця, як вЁн дряпа ться по штагах на рею.
нЁчого майстровЁ не шкода з усЁх лЁт прожитих.
ТЁльки шкода тЁ © безжурностЁ, що минула, розвЁялась, пролетЁла птахом,
продзвенЁла пЁснею Ё розтала над блакиттю ДнЁпрових плесЁв, над золотом
ДнЁпрово© рЁнЁ.
За цей час збудували Святу СофЁю.
Господар РусЁ, великий каган Ярослав укрЁпив життя Ё порядок "Руською
Правдою", змЁцнив во©в Ё ощадливо зЁбрав срЁбло Ё злато.
Минули й славнЁ походи супроти ворохобних сусЁдЁв.
Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.
НЁхто з його синЁв не зможе бути диним справжнЁм каганом, стовпом Ё
опорою влади на РусЁ.
старЁючий майстер знав про це Ё полишав Верхн МЁсто. Зда ться, тепер
от Ё настав час згадати слова тмутороканського Ёудея-мЁняйлу, що казав тодЁ
хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство Ё не приязнЁ Ёз владою!'
ТодЁ малий не мЁг второпати, чого ж цей багатий мЁняйла каже такЁ
слова. Все, здавалось, заперечувало йому. ХЁба то праця - мЁняти золото? Чи
мЁг вЁн зневажати багатство, на якому сидЁв? чому не водити дружби Ёз
владою? Якби вЁн сам не пригощав ключника князя Мстислава, хЁба б вЁн такЁ
достатки зЁбрав у ТмутороканЁ?.. Але тепер майстер дещо починав розумЁти з
того початку в ТмутороканЁ... Хоча, власне, почалось все не в ТмутороканЁ, а
тодЁ, в кЁнцЁ травня, у далекому древлянському селЁ. все почалось через
дядька його.
Малий бЁгав за сво©м дядьком, Ё тому його прозвали ПЁвником. Бо дядько
прозивався ПЁвень. був людиною пЁдневЁльною. ВЁн потрапив до боярина у
кабалу. Позичив срЁбло, щоб купити собЁ коня. Та кЁнь за чотири днЁ здох.
Отож лишився дядько без коня Ё срЁбла Ё став закупом боярина Судомировича.
Тому, коли з Ки ва до садиби прибув княжий гонець Ё загадав людей на
спорудження ки©вських укрЁплень, боярський управитель загадав ©хати во град
дядьковЁ ПЁвневЁ та ще кЁльком челядникам.
Як почув про те ПЁвник, одразу побЁг у село. Був вЁн малого зросту, та
й лЁтами ще не вийшов, а проте вЁдзначався кмЁтливЁстю Ё тямучЁстю.
Зразу кинувся до прапрабаби, бо ©© всЁ поважали, слухали Ё навЁть
побоювались.
ПЁвник пав перед нею навколЁшки Ё почав прохати, щоб вона заступилась
перед батьком та матЁр'ю, Ё щоб вони вЁдпустили його з дядьком до Ки ва.
- А дуже хочеш до Ки ва по©хати?
- БЁльше за все на свЁтЁ!
Прапрабаба заплющила очЁ. Довго, довго мовчала, потЁм ©© рука на головЁ
хлопчика здригнулась Ё вона тихим, але твердим голосом проказала: "ПЁди,
поклич батька!", що без сумнЁву значило - ПЁвник по©де до Ки ва разом з
дядьком ПЁвнем.
ось тепер з дозволу Ё благословення батька й матерЁ вЁн мЁг ©хати до
Ки ва разом з дядьком ПЁвнем.
Нараз його посвистом покликали Ёз чагарЁв. Хлопчина озирнувся - он за
купою зеленЁ сховався дядько ПЁвень. ВЁн мовчки пЁдманив пальцем до себе
хлопчика.
ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошЁль для
вугЁлля.
- Ось що. ПЁвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугЁлля. Йдемо по мед. А
в кошелЁ всю снасть сховано. Не бЁйся - я не злодЁй. Ми йдемо не до липового
гаю, а на старе болото. Ти добре зна ш - там, де сходяться землЁ боярська,
княжа та сЁльська. Там нЁчия земля.
- Де ж там бортЁ? Там усе хирявий пЁдлЁсок та старЁ кривЁ сосни.
- Побачиш!..
ось вони стоять пЁд старою товстою вЁльхою. ПЁд ногами хлюпа руда
болотна вода.
На чорнЁй корЁ, невисоко над корЁнням вирЁзано дядькового знака -
здибленого коня.
Дядько повЁсив кошЁль на криву сосонку Ё витяг линву. На одному кЁнцЁ
мЁцна рогулька, а на другому кЁнцЁ - ще рогулька, Ё до не© припасован.
дощечки.
Дядько прив'язав до мокрих постолЁв залЁзнЁ пазурЁ, обв'язався линвою,
а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. ВЁдкинувся назад Ё почав рухатись по
чорному стовбуру. ВЁдкинеться на ременЁ, пЁдтягне одну ногу, потЁм другу,
добре втискуючи залЁзнЁ пазурЁ в кору, Ё швидко тодЁ вже випростову ться,
ослабивши ремЁнь.
ПЁвник внизу, задерши голову Ё затамувавши подих, пригляда ться до
кожного поруху дядька .
Дядько дЁстався до ©овсго'Ё гЁлки, став на не©. Рипить. Малому все аж
стисло - вЁльха дерево слабке, ненадЁйне.
Ось дядько перекида рогульку на линвЁ за товстенний сучок. ПЁдтяга на
линвЁ сЁдало, перевЁря його. Обережно сЁда на нього. ВивЁльнивши ноги Ё
вЁдв'язавши пас, стравлю линву Ё плавко спуска ться до верхЁвок очерету.
Зависа над головою ПЁвника.
- Подавай швидше торбу з горщиками, глек Ё личину! ножа!
Дядько надяга шапку-личину з берести та кЁнського волосу. Обв'язу
линвочками сорочку Ё штани, щоб бджоли не проникли пЁд полотно.
- Ти вЁзьми лика Ё все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та вЁдЁйди
подалЁ! Та дивись пильно на всЁ боки! Прислухайся.
Дядько тягне вЁльний кЁнець линви, Ё линва, поволЁ посуваючись по
змазаному салом гаку рогульки, пЁдносить дядька ПЁвня вгору, до само© бортЁ.
Зав'язавши мЁцним, але простим вузлом линву, роздмуху жар у глечику з
дЁрочками.
БЁлий молочний дим огорта все навколо туманом. Дядько з-за спини
вихоплю стару, надщерблену сокирку Ё двома ударами розширю дЁрку дупла.
ПЁвень занурю руку в дупло Ё переклада в горщик здоровенну кулю
золотих щЁльникЁв.
Затим наповню другЁ горщики золотими щЁльниками.
Глечик з трутом висить на гЁлцЁ Ё курить молочним димом.
Бджоли, гудучи, мов далека буря, облЁпили дядька суцЁльним
золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумЁти важко.
Зрештою, дядько розв'язу вузол линви Ё просто летить униз. А, щоб не
обпекти пальцЁ, обхоплю линву полою свити.
За дядьком пада хмара бджЁл.
Малий пЁдлазить пЁд перевернутий кошЁль, але все ж кЁлька бджЁл
проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. гудуть так страшно, що
серце холоне. , до того ж, не зна ш, звЁдкЁля вони вжалять.
Дядько пЁдхоплю все начиння Ё, розмахуючи димлячим глечиком, швидко
руша до чагарЁв.
Малий зводиться на тремтячЁ ноги Ё поспЁша за ним.
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
ГустЁ чагарЁ рятують бортникЁв од бджолино© помсти. дядько, засипавши
в дЁрчастий глек зЁлля, розводить ще бЁльший, ще ©дучЁший дим.
ТодЁ вже розбира ться. Почина струшувати, обирати спухлими пальцями Ёз
себе бджЁл. Хоча вЁн надягав личину, у нього спухле лице, шия Ё руки. У
малого одне вухо вЁдвисло ледь не до плеча.
Дядько Ёз дна торби дЁста ладунку з жовтим мастилом Ё змащу вухо
небожу.
ПотЁм береться за свою губу.
Пекучий бЁль спочатку перетворю ться на щЁмливу'сверблячку, а потЁм Ё
геть затуха .
- Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви ©х потравили димом?
- Що, що, ПЁвнику! Я ©м Ё сотЁв з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось
восени повернемось Ёз Ки ва, Ё ще вЁзьмемо... Ми цього року першЁ взяли
борть. Глек дамо ковалевЁ за роботу. Решту вЁзьмемо до Ки ва. БагатЁ люди
люблять подарунки... Ну, а нашЁй прапрабабЁ понесеш шматок забоценя. А
бЁльше - нЁ-нЁ!
- Можна менЁ ножа полизати?
- Бери.
Кривий бортницький нЁж, що ним соти пЁдрЁзають, ПЁвник довго облизував.
А дядько лише сво© пальцЁ обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.
Челядники боярськЁ пакували припаси з комори, начиння для роботи на
будовЁ.
А дядьковЁ ПЁвневЁ хотЁлося мати в Ки вЁ добру сокиру Ё справну
рогатину.
От вЁн Ё вирЁшив зварити крицю та й понести до ©хнього сЁльського
коваля, що славився сво ю вправнЁстю по всЁх околицях.
Дядько й небЁж, тЁльки заднЁло, взяли дерев'яний заступ, молоток,
здоровенний кошЁль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до
висохлого болота через пЁщанЁ пагорби.
Дядько, поплювавши на долонЁ, заходився вЁдкидати верхнЁй шар землЁ, в
якому посплЁталося корЁння трави, вЁдкрив чималий шмат пЁщаного пЁдЄрунтя,
розкопирсав пЁсок Ё дЁстався до важко© червоно© речовини, що нагадувала
водночас Ё глину, Ё перетлЁле рослинне корЁння.
Дядько так старався, що пЁт з його чола аж сипався на пЁсок, на
пЁдсохлу свЁтлу руду Ё лишався там значками темних плямок.
Малий теж не байдикував - з кожно© грудки руди вЁн старанно обтрушував
пЁсок, занадто великЁ розбивав молотком. Небавом Ё кошик був повний до
верха.
Коли дядько, крекнувши вЁд напруги, пЁдвЁвся з повним кошелем на рЁвнЁ
ноги, лозини аж зарипЁли. Однак дядько поспЁшив уперто в глибину лЁсу до
вуглярЁв,
ПЁвник пЁдтипом пострибав за ним, тягнучи на плечЁ заступи, молоток Ё
гострий кийок для подрЁбнення руди.
ПЁд легким павЁтром над ними шелестЁли молодими листочками берези.
А крЁзь аромат квЁтЁв на сонячних галявинах вже пробивався здаля ©дучий
запах дьогтю.
Небавом перед подорожнЁми вЁдкрилась чи то галявина, чи то вирубка,
посеред яко© стояли чи то куренЁ, чи то копицЁ сЁна.
ОднЁ високЁ гостроверхЁ вибудови горЁли червоним полум'ям Ё чадЁли
чорним димом, другЁ були огорненЁ сивим прегустим димом, зовсЁм чорнЁ копицЁ
чадЁли тонесенькими цЁвками диму.
Люди були бЁля довго© будЁвлЁ.
Люди переливали дьоготь Ёз невеликого барила в дЁжку Ё ставили на колу.
Дядько полишив ПЁвника з вантажем Ё рудою пЁд великим деревом у
мерехтливому блакитному затЁнку.
До дядька з риканням кинулись здоровеннЁ пси. Та дядько схилився до
них, щось ©м лагЁдно проговорив, Ё вони до нього зразу ж привЁтливо замахали
кудлатими хвостами.
Поки дядько розмовляв Ёз старшими робЁтниками, ЁншЁ вуглярЁ ставили
новий конус Ёз дзвЁнких дубових болонкЁв.
Дядько з вуглярами у приязнЁ. Йому, вправному мисливцевЁ, вдавалось без
усяких слЁдЁв брати дичину Ёз князЁвського лЁсу, з боярського гаю. вЁн
здобиччю дЁлився з робЁтниками.
ПриязнЁ вуглярЁ насипали дядьковЁ цЁлий мЁх дзвЁнкого та легкого
дубового вугЁлля.
Дядько та небЁж довго не затримувались у вуглярЁв, а поспЁшили до
рудного яру.
Яр починався за сЁльським валом. Там люди брали глину, що тЁльки тут
виходила серед пЁскЁв та торфовищ нагору бЁля ©хнього села. Тут всЁ варили
крицю для власних потреб.
Видно було чимало покинутих домниць рЁзного розмЁру. Одна невеличка
домниця була згори розламана, Ё дядько ©© загодя пЁдмазав, пЁдрихтував.
А тепер вЁн швидко заповнив усю домницю вугЁллям та рудою, пересипавши
©х шарами.
Як заправив Ё замазав домницю, то сЁли попо©сти, бо вже смоктало й
рЁзало в кишках, так ©сти хотЁлося.
були хлЁб-загреба з попелом на подЁ та розваренЁ тогорЁчнЁ гриби,
смачнЁшЁ за святковЁ на©дки.
По ©жЁ дядько вЁдЁйшов набЁк, повернувшись до болота, вклякнув на
колЁна. Читав та мний заговЁр на добру крицю. Так говорили всЁ люди, але
малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за
молитви старим богам карали Ё церква, Ё княжа влада.
По молитвЁ ПЁвень витяг Ёз короба мЁхи Ё приладнав ©х до глиняних
трубок, що стирчали з домницЁ, Ё нав'язав до палицЁ каменЁ-важелЁ.
Ось затис ПЁвень лЁвицею гриб-трутовик Ё кремЁнь жовтий, наче восковий.
Змах правицЁ, удар смужкою крицЁ, червоний рЁй Ёскор. ДалЁ димЁння
берестяно© смуги.
Ось Ё вугЁль зачервонився в домницЁ. Дядько швидко забив отвЁр глиняним
здоровим чЁпом, примазав густою глиною Ё вхопився, потяг за ручки мЁхЁв.
Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за
тим, щоб притискувала мЁх, Ё повЁтря з нього щоб вийшло.
У домницЁ, в глибинЁ ©© нутра почали народжуватись якЁсь непевнЁ звуки.
Щось там нЁби схлипувало, булькотЁло, кахикало. А з горЁшнього отвору
виривався снЁп Ёскор, сльозився прозорою смужкою чад.
Домниця розЁгрЁлась так, що навколо пашЁло жаром, Ё мокре вЁд поту
волосся вмить просихало вЁд гарячого повЁвання.
ВЁд небувалого жару свЁжа глина пЁшла павутинними трЁщинами, Ё з них
тягло кисло-солодким чадом.
ПЁвнику запаморочилось у головЁ.
Дядько вЁдтяг його набЁк, лаючи себе за необачнЁсть, Ё зразу ж
заходився гнати обидва мЁхи.
Якщо хоч трохи згаяти час Ё не задувати мЁхами повЁтря, все пропаде.
Треба буде розколупувати домницю Ё все починати спочатку.
Малий на прохолодному вЁтерцЁ, що повЁвав вЁд лЁсу, поступово отямився
вЁд чаду. ТЁльки сили не було нЁяко© в м'язах.
А дядько все бЁгав вЁд мЁху до мЁху Ё щосили вдував повЁтря в
розпечену, що аж свЁтилася рожевим, домницю.
Коли дядько зауважив: через отвЁр не вилЁтають вже вогненЁ зЁрочки -
вирЁшив: час закЁнчувати. Значить, вугЁлля вже вигорЁло.
Довгою мЁцною гострою на кЁнцЁ дубовою жердиною довбонув ПЁвень по
лЁтнику у глиняну замазку. Палиця зайшла, вЁн крутонув нею Ё вивернув
назовнЁ глиняного чопа. КЁнець палицЁ спалахнув синЁм вогнем. З отвору,
бризкаючи вогненими краплями, вилився шлак. На повЁтрЁ вЁн почав темнЁти,
тахнути Ё швидко густЁти.
Дядько сидЁв неподалЁк домницЁ. Добре було вЁд ©© тепла. Вона,
здавалось, Ё не збира ться вичахати. Хлопчик притулився до дядька Ё зразу
заснув.
За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспЁвали першЁ пЁвнЁ.
Старший прикрив свитою меншого Ё заходився все приводити до ладу:
начиння, ©жу, одяг, а тодЁ й коло домницЁ заходився.
врештЁ-решт дЁстався до нестерпимо-гарячо© крицЁ. Вона застигла на
днЁ нЁби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавицЁ у воду, обпалюючи
вуса та коротеньку борЁдку, ПЁвень все ж видобув на гору темноблакитну
крицю.
Кинув крицю на один Ёз великих каменЁв, що виростали тут Ёз землЁ, Ё,
не жалЁючи себе, заходився вЁдбивати молотом, поки вона геть не затвердЁла.
ВЁд гуркоту й дзвону малому сон вЁдлетЁв умить, Ё вЁн схопився на ноги.
- Давай, допоможу! Давай!
Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипцЁв малому Ё заходився
обЁруч гатити по крицЁ.
ПЁсля кожного удару криця пЁдскакувала разом Ёз щипцями, Ё хлопець теж
пЁдскакував.
Дядько досить швидко вправився з проковкою, Ё товстий оладок крицЁ
перетворився на сЁро-синЁй брусок металу.
Була вже глибока нЁч, як вони пЁдкрЁпили сво© сили сушеною
ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько ПЁвень.
ти до коваля вночЁ вони не наважились Ё продрЁмали бЁля домницЁ.
Запугав пугач у сосновЁм лЁсЁ, Ё пЁсля того вони вже не проспали
пЁвнЁв.
ПЁшли пЁщаним белебнем до пЁщаного яру.
За дубовим гостроверхим тином село досипало останнЁ хвилЁ, додивлялось
останнЁ митЁ снЁв.
Далеко за сивим житнЁм полем чорнЁв лЁс, над яким згасали останнЁ
зЁрки.
На узлЁссЁ хрипко Ё сумко, востанн , певно, перед днем, закричала
дремлюга.
Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева
садиба. Про всяк випадок - щоб Ёз кузнею не вигорЁло все село.
Кузня стояла нижче, в яру, окремо вЁд садиби. Проста кузня, один зруб.
Паколля ще врите з трьох бокЁв. А вгорЁ була завЁса з розколотого лемеху.
УсерединЁ все було ретельно обмазане грубим шаром бЁло© глини.
Правда, по роках бЁла глина просякла кЁптявою, димом Ё зробилась геть
чорна, як глупа нЁч.
Коли дядько з небожем досягли само© кузнЁ, вгорЁ над ними зЁ скрипом
розЁйшлися стулки ворЁт, Ё з'явився сам знаменитий коваль.
Доброго зросту, у короткЁй лЁтнЁй свитЁ. Ставши на воротах, бризкнув Ёз
чашЁ на корову води, а тодЁ сказав у глибину двору:
- Пускай!
- Бач, який хитрун! - ЗашепотЁв ПЁвень небожевЁ. - Вигоня худобу на
пасовище Ё кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! НавЁть на
кузнЁ хрест вирЁзано!
- А це допоможе?
- Коли допоможе християнська молитва... А коли бува Ё поганський
заговЁр.
Дядько пЁдвЁвся, наказавши ПЁвнику сидЁти Ё не рипатись.
Вони кланялись один одному, кивали головами. ПотЁм щось перейшло з рук
дядька до рук коваля.
ПотЁм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.
Кузню коваль вЁдЁмкнув довгим ключем.
Може б люди Ё дорЁкали ковалевЁ за замок, за те, що людей стережеться.
Але Ё ключ, Ё замок були його власно© роботи, Ё нЁхто нЁ слова не вимовив.
Вийшов Ёз кузнЁ коваль у шкЁрянЁм лискучЁм фартусЁ. ВЁн нЁс повну жменю
жеврЁючого вугЁлля.
Як ПЁвник те побачив, йому аж п'яти запекло.
Коваль висипав жарини в купу вугЁлля.
Дядько вхопився за важЁль мЁха, щосили потяг.
Фуркнув мЁх, злетЁла хмарка чорного пилу, Ё чорне вугЁлля почало
жеврЁти. ПотЁм полетЁли Ёскри, знялась хмарка вугЁльно© куряви.
Коваль всунув крицю до горна. вона почала набувати кольору,
розквЁтати сяйвом.
Коваль ухопив губчастими щипцями смугу Ё передав ПЁвневЁ. Поставив
зубило на смугу, ударив молотом Ё розсЁк смугу на два шмати.
Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпЁкся
до бЁлого, коваль вихопив його Ё кинув на ковадло.
Знов тримав дядько ПЁвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи
навколо залЁзно© палицЁ.
Смуга сходилась сво©ми кЁнцями, водночас вичахаючи.
Коваль, взявши зЁгнуту смугу, пЁшов до зруба. щось там довго
колупався з нею.
ПЁвник хотЁв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його
за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пха шся?"
Вийшов коваль Ёз залЁзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де
кЁнцЁ сходилися.
Коли мастило трохи пЁдсохло, вони удвох Ёз дядьком поклали в горнило
метал Ё заходились щосили, в чотири руки, надимати мЁхи.
Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тЁльки
здЁймав руку то вгору, то вниз.
Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злЁтати
Ёскри, та такЁ слЁпучЁ, що аж в очах болЁло, вЁн нЁби повеселЁшав. згадав
про малого.
- Оце варимо крицю, - пояснив вЁн, - щоб не було шву видно, а тодЁ
доку мо вже лезо сокири.
Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз
злетЁла глиняна шкаралупа й окали, Ё хлопчик побачив залЁзо, блакитне
суцЁльне залЁзо, наче й не було склепане з двох кЁнцЁв.
Малий Ёз захватом дивився, як коваль вирЁвню обух, ку -вЁдтяга вниз
лезо сокири.
Загартовував у цебрЁ з якимись настоями. Бо зашипЁла, забулькала вода Ё
по кузнЁ розплився запах ©дкого зЁлля.
Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько ПЁвень,
вЁдвернувши лице вЁд густого потоку Ёскор, що виривались з-пЁд залЁза.
Якраз, коли коваль вЁдкладав сокиру, щоб перепочити, Ёз садиби вийшла Ё
наблизилась до них чорнобрива дЁвчинка. Ще без заплЁток, лише в самЁй
сорочцЁ, без фартушка навЁть, тЁльки крайкою пЁдперезана. НапЁвдЁвка, як
сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострЁ груди. Вона була
дивна - волосся бЁле-бЁляве, аж жовте, як золотий цвЁт кульбаби, Ё чорнЁ,
геть зрослЁ брови на смаглявЁм обличчЁ.
Вона принесла батьковЁ короб з на©дком, але до самого зрубу не йшла. А
стала нЁби на якЁйсь невидимЁй межЁ Ё чекала, коли пЁдЁйде ©© батько Ё все
забере...
Вона пильно розглядалася на ПЁвника.
А вЁн теж прикипЁв до не© поглядом.
Коваль подивився по черзЁ на малих Ё з усмЁхом спитав у доньки:
- Що ти на нього загляда шся? ВЁн - малий.
А дЁвчинка вЁдкинула з очей пасмо золотого волосся Ё впевнено,
беззастережно вЁдповЁла батьковЁ:
- Поки що малий, але як виросте, буде вищий за ПЁвня.
- Ти його собЁ вподобала? Чого?
- Бо вЁн хваткий Ё везучий, - анЁ трохи не застидавшись, вЁдказала
дЁвчинка батьковЁ.
Батько ©й нЁчого не сказав, Ё вона мовчки повернулась Ё почала
пЁднЁматись пЁщаним схилом.
Вже вгорЁ вона обернулась Ё всмЁхнулася ПЁвнику, поправила волосся, що
лЁзло ©й в очЁ, Ё враз нЁби крЁзь землю провалилася.
Коди сьорбали житнЁй кисЁль Ё жували чорний черствий хлЁб, ПЁвень Ё
коваль жартували над дЁтлахами.
А ПЁвник все думав сво : "Певно, не тЁльки коваль чародЁй, а
чародЁйством вЁда Ё його мала донька. Не Ёнакше, що мала чародЁйка! Бо
звЁдки ©й знати, що менЁ поталанило, казково пощастило, Ё я по©ду з дядьком
до Ки ва?!"
Наконечник рогатини, що був нЁби здоровенний нЁж, коваль виготував
набагато швидше. дине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.
Дядько ПЁвень у кузнЁ насадив сокиру на добре грушеве топорище, а
рогатину приладнав до ясеневого дзвЁнкого ратища.
хоча коваль зробив Ё рогатину, Ё сокиру найкращЁ, однак до себе в
садибу до трапези не запросив.
Значить, вважа , що ПЁвень уже стороннЁй, невезучий. з ним нема чого
знатись.
НебЁж теж це зрозумЁв, але боявся спитати дядька ПЁвня, чому це так.
Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. поволЁ-волЁ
звертав у пущу.
Спочатку хлопчик думав, що дядько зЁбрався на пота мне полювання в
нетрях.
Але коли вони двЁчЁ поминули лося з молодими рогами, вЁн зрозумЁв, що
вони йдуть до Священного джерела.
Пота мне то було мЁсце.
Туди все поривався дЁстатись пЁп-гречин, що при©здив до боярина
Судомировича сина хрестити. Та нЁхто йому туди дороги не виказав.
А сам боярин не знав дороги. Бо вЁн не з деревлян був, а Ёз старих
християн, що ще за княгинЁ Ольги одержали тут ма тностЁ.
Сонце ще не зайшло, але тут у пущЁ вже запали блакитнЁ сутЁнки.
На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, як вони
опинились на смарагдовЁй галявинЁ, залитЁй золотим передзахЁдним промЁнням.
Було чути, як десь у дубовЁм густЁм верховЁттЁ стогне дикий голуб.