------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Матерям,
що загинули голодною смертю
на Укра©нi в роках 1932-1933
Книга про народження Марi©
I
Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й провела двадцять
шiсть тисяч двiстi п'ятдесят вiсiм днiв. Стiльки разiв сходило для не©
сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв бачила або
вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi.
Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять
у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi. Вона вже чула
©х, бо була ством, яке ворушилося, чуло голод i голосно про це
нагадувало. Коли ж ©© тепла i радiсна мати селянка Оксана виймала з довго©
пазухи груди, Марiя здалека вiдчувала ©х, моргала усточками й намагалася
продерти сво© майбутнi оченята. Оксана, розумi ться, допомагала ©й,
прикладаючи груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, й двi нiжнi
теплi рожевi пелюсточки дружно обнiмали ©х.
Прорвалося i полилося молоко. Оксана, з Марi ю у пеленi, сидiла трохи
нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою допомагала
грудям виконувати ©х призначення. Голова ©© похилена направо, очi спущенi
й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку.
Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрiю, яка ось -
дивiться, жива репетлива дiйснiсть, i iм'я ©й Марiя. У не© личко справжн ,
рожевеньке, з бiлим мачком на крихiтному носику й червоними плямками на
щiчках. У не© будуть оченята. Так. Будуть оченята, i вони бачитимуть. У
не© чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв' ться,
розцвiте й пiзна добро i зло.
З нутра рветься й затриму ться на половинi зiтхання радостi i разом
остраху, що груди ©й ще не досить прибули.
Але боятися зовсiм не було причини. Груди ©й, повiрте, вже давно
прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли пелюстки Марi©них уст
торкалися ©х ягiдок, вони проривалися джерелом молока, i Марiя пила з
насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування.
В ©© жили вливалися новi червоно-бадьорi частинки життя, яке з
неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало ©х, лiпило чудеснi
вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi та мницi, i першою з них
було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла.
Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, i парувала пiтна чорна земля.
Пiзнiше щодня сходило сонце i щодня заходило. Цвiт опадав, сiявся
легким пухом, торкався землi й стлiвав. На гiлках зав'язувалися зелепухи,
обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти.
Сонце весь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехатi хмари,
бризкало, грюкотiло та ставило вiд краю до краю семибарвну веселку.
Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями, китяхи недоспiлих яблук
оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi лани пшеницi зводять
спини, нiби ченцi по довгiй молитвi."
Земля поверта боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв, барв кровi
та сонячного променя. Вони прозорi хрустально. Яблука, сливи й виноград
налилися соками i також прозорi. Пити й п'янiти хочеться. Лiси загорiлись
пожежею, горiли не стлiваючи. Полум'янi язики вiдривалися вiд гiлок,
поволi спадали до землi й кричали пiд ногами.
А пiсля озивалася пiвнiч. Великий Вiз скочувався далеко вниз, зорi
чiтко хрусталiли на сталевому небозводi. Курчилася сердитим кулаком земля
i натягала м'яку бiлу рукавицю.
Маленька Марiя йшла вже з життям. Не раз прокинеться вiд сну, нап' ться
з материного лона пахучого напою i наповня ться радiстю... Белькоче,
пiднiма до самого носа ноженята, завзято паца ними, розчепiрю ледь
помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стiльки
працi, простору. Таке чудесне й смачне молоко!..
II
I так Марi© пiшов шостий рiк. © голiвка вкрилася чорними м'якими
кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька кликала
татом, матiр - мамою. Любила це робити безупинно. Але мати ©© в той час
застудилася й дiстала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Тi
пишнi, колись повнi молока груди зiв'яли тепер i висохли.
Батько працював у каменоломнях. Тодi починали будувати будинки з
каменю, i батько не вилазив зi скали. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде
ввечерi натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу i жу
кусень хлiба або бараболю "з мундирами". Марiя одразу коло нього.
- Тату!..
- А що, доню?
- Мозна до вас на луцi?..
-Ну, ходи, ходи...
Вмоститься "на луцi" i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як тато
диха , дивиться, як поволi жу , як ворушиться його борода i моргають вуса.
О нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м'якi? Так i
просяться запустити у них рученята i потягати як слiд. I Марiя береться
за свою працю. Що ©й до того, що тато втомлений? Вiн крутить головою ©
мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважу . Сильний тато, добрий тато. Марiя
горда таким татом, бо такого тата нема на цiлому свiтi.
I одного вечора тато довго не вертався з працi.
- Мамо! Де наш тато так довго?..
- Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б' камiнь...
Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя зовсiм не
знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, й до хати купою
ринули засипанi кам'яним порохом, у замерзлих постолах та чоботях люди.
Вони двигали щось, внесли досередини i поклали на лавi.
Марi© робиться страшно, i вона почина плакати. Забилася в кут на
запiчку, нiхто на не© не зважа , горнеться до стiни. Мама ста на колiна
коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей. I на
лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також тиснуться та гармидерять
люди. Батька зовсiм не видно.
I так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i дуже хотiла
©сти. Чому сьогоднi за не© так забули, а мати, коли помiтить ©©, замiсть
дати ©сти, схопить на руки, залива ться слiзьми i так горне до сухих
грудей, що Марi© аж боляче.
На другий день чужi люди десь вiднесли тата й не принесли назад.
Увечерi ©ли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка
Катерина, а решта розiйшлися.
Мина день, два.
- Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..
- _Ох,_ дитино моя кохана, ох ти, моя сирiтко!..-
горне, притиска до себе Марiю.- Нема вже, дитино, тата... Забив його
камiнь...
- Камiнь? А де тато?
- Нема. Засипали землею.- Оксана втира сльози.
- Засипали землею... Татовi буде тязко. Правда, йому буде тязко?
- Ах,_ дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може, там буде легше...
- А цого з ви плацете?
- Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собi... Я вже не
плачу.
Оксана пестить, горне до лона, цiлу Марiю. Очi залитi сльозами, у
грудях тягарi.
За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на постiль i бiльше не
звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу страву,
годувала Марiю, мила ©© та проказувала "отченаша".
Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi великi, випнутi.
Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула щось невимовно жорстоке,
бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.
I прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з хати, де лежала Оксана, й
перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула. Опiвночi
раптом прокинулася i почала невтiшно плакати.
- Ой мамо! Ой мамо, мамо!..- безупинно кликала дитина.
- Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз
вернуться. Засни, дитино, засни...
Марiя хлипала:
- Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма?
Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простяга перед собою руки i тiльки
кличе маму. А вдень знов у хатi повно люду, знов Марiя перелякана й
голодна
у запiчку. На довгому столi, вся в бiлому, обтикана свiчками, лежить
мати. Марiя бо©ться плакати. Мати сплять. Чого мати так довго сплять на
с'толi i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi, мiцно затиснутi
тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.
III
Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя кликала й чекала маму, але
сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала - нема й нема. Поволi почала
забувати. Жила у тiтки Катерини. Де ж подiнеться сирота? Забрала, i
спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути
доброю i лагiдною, а ще коли ма ш п'ятеро крикливих ротiв. Всi хочуть
обов'язково щодня ©сти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу
розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошла велику свою чуприну.
- Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? За©дять!.. - Бiга , рве, де
може, лата дiри, запиха роти... I тодi Марiя вiдчула сво сирiтство.
Чорнi м'якенькi ©© кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У
них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi
шкуру, поробилися гнiйливi струпи. Кругла голiвка облiпилася огидними
ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина ©сти? Що могла ©сти
Марiя? ла шматок чорного сухого хлiба, ©ла недоспiлу овоч, ©ла бараболi,
тi самi черствi, водянi, як варилися для веприка i курей. Мала великий
набубнявiлий животик.
По роковi мусила Марiя вже щось робити. Не буде ж вона даремно ©сти
хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам кормив даремно сироту? Марiя, слава
Богу, не слiпа i не крива. Розженеться - як вiтер, земля дуднить.
Закричить - на другому селi чути. Голосок, бодай ©й добро було...
Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала у пелену
шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята чорнi, порепанi, з
попiдбива- ними пальцями. Ступа обережно по верствi куряви дороги, пiсля
- по росi. Роса розмочу репини, захо- дить бруд i роз'©да ©х. Чути
гострий бiль, виступа чорна густа кров.
Але Марiя не зважа на це. Не ма часу зважати. Он гуска полiзла через
бгiж у чужий город. Бiжи, Марi , скорiше за нею, бо вийде з батогом
господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До того
на вигонi повно таких само Марiй, Микол, Гнатiв. Треба гасати, грати у
свинки, колдовку. Треба потрапити, як i всi, хоч вони ж не Марiя -
печеричка, курочка пiдмочена. Дмитро Чорноокий, злий i крикли- вий
хлопчисько, б' ться й прозива ться. Марiя мов- чить, часом заплаче i не
зна , що вперед, сльози чи носа пiдтирати. Грають колдовку, i Дмитро
нiколи не вiзьме Марi© "колдувати". Все iнших, все не Марiю. Прикро й
боляче, iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." Марiя ж не каже
чекай, чекай. Що з того? Пiде над рiчку, порюмса - i знову добре. Знов
бiжить i верещить. Знову гурт, знов Марiя добива ться сво©х прав. Порепанi
ноженята тупотять, голос на друге село чути.
У дев'ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла у найми до Мартина
Заруби. Господар поряд- ний. Марiю мили, чесали, вiдкормлювали. За це
пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах,
помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.
Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при
зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi чорнi вi©. Дивляться,
задивляються, i кожний:
"О, це буде дiвка!.."
I з Марi© стала - о, дiвка! Не скiнчилося п'ятнадцять, як почали за нею
оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то другий
пiдшива ться, але вона заб' ться мiж дiвчат - i доберись до не©. Грицько з
Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук... Ах, куди вже тому Гнатовi в
такому перебо©!.. "Цур тобi, Прудивусе, якi в тебе рудi вуса",-
пiдспiвували йому. Низького зросту i на праву ногу все-- два з половиною!
два з половиною! - виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку
колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та чи ж вiн винен, що i йому
подоба ться Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата часом
натякали.
Мартин Заруба мав двi господарки. У селi й на хуторi. На хуторi
господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марiю,
але дiвчина волiла хутiр вiд села. I просторо сiгiвовi. Голосом покотиш -
i розiйдеться по всiх полях. I менше також скалозубiв... Вишкiрить отi
бiлi i хi-хi!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть
тобi жнива, не до скалозубiв... Спини не ма ш часу розiгнути. Мартин,
зна те ж?.. Господар. Такi не марнують часу...
Та що Марi© праця? Жне, в'яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить.
Виграють отi чорнезнi, отi без- доннi... Гляне - опалить... А щоки повнi,
округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум'ям горять. Карти- на -
невгомонна, спiвоча картина.
Вечори хутiрськi, коли сонце остаточно згасне,лунко ста i, коли
спiва ш, голос в' ться i обнiма ться з зорями. Марiя пiднiме високi груди
й виведе- Дзвенить, дзвенить ©© моторна, запашна пiсня, носить- ся над
полями, чайкою в' ться, розсипа ться лунами дзвонотонними...
Ех, Марi ! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiва . Часом зiпреться щось пiд
горлом, збереться жаль, i ллються вони - дiвочi, ряснi й гарячi... Але не
тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на
широкому свiтi тiсно ста , а душа вимага простору. Сини й дочки Мартина
по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марi©? У них голови
великi, i Роман зна навiть, чого гримить i звiдки береться веселка...
Книг у них... Господи, скiльки у них тих книг! Навезуть нових пiсень,
гiтара бренька , i пiсня тиха така, несмiлива, не Марi©на пiсня. Куди ©й
до Марi©но©. Марiя не мимрить, а спiва . Роман намуштрував, i, каже,
просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смi ться пiсня!..
Одно© недiлi у книгу заслухалася. Товста книга i жалiсна. Написали
бозна про якого мурина, якого били. _Ах, коли б про сво , про власне
розповiсти. Коли б розказати думи сво©. Слуха товсту книгу, плаче,
витира мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить. Книга
не скупить слiв, досить вкладе- но у не© смутку.
- Нiчого, Романе, не вийде. Можеш Марi© не займати. Ганьбу менi
наведеш. Не вводь у грiх сироти,- говорив Романовi Мартин. Та говорив
дарма.
Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв з усiх сiл находило.
Посмi ться, пожарту , а вийдеш до нього в садок?
А хiба вона зна ...
Хто ж тодi зна ?
Не зна хто.
Ти кпиш, Марi .
Ха-ха-ха! Мо не в лад, то я зi сво©м назад. Не ходи й не мороч голови.
"В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!"
Ну ти й чортова личина, Марi ! Попадешся ти менi...
Марiя круть - i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею.
У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина шестеро не
ста нних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички ледве вправлялися. На
подвiр'© наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене.
Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без гною. Сад розлiгся, пасiка
гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi та. вiвса.
Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще
порожн мiсце? Давай його сюди!..
На Другу Пречисту свято й гульня. З'явля ться гармонiя, чарка i
славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув
чарчину, очi полiзли рогом, а закуски i душi, i тiловi . Червонiють
щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi. Бiлявий, стрункий
Корнiй рiзне на гармонi© - хоч-нехоч, а не моли й не проси, рветься сама
присядка i шапка летить кандибобером з потилицi. Чортiв Корнiй. Вус у
нього засiва ться. Кучер на двадцять п'ять. Закрутив i ма бiсом на брови
шовковi та карi© очi. Марiя витанцьову , витупу . Дрiбно-дрiбно снують
ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, "возив копи, по три копи
копаком", як сам хвалився Марi©.
Днi, днi, днi... Марiя йде, спiва , працю , спить. Сниться ©й сон. У
працi зраджують руки, очi тратять уважнiсть. Еге-ге, Марi ! Чуй-но,
дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк.
Спала ти, Марi , минуло© ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала?
Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки... Чого ж ти так довго
оберталася з боку на бiк, чого ходила пити воду, чого хрестилася й
виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами?
Мовчиш, Марi ?
Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя воду. Колодязь
глибокий, двадцять п'ять сягiв. Витяга вiдро за вiдром, налива корита,
бо прийде з пашi худоба - треба пiйла. Натягнула, поналивала i до хати.
Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за саду ви©хав Корнiй. Бiлiють
зуби на загорiлому лицi, розвiва ться вiтром кучер. Конi прудко
розiгналися, а вiн стоячи ©де, кашкет набакир, у руках вiжки.
Властиво, Марiя не потребу так одразу бiгти до хати. ©й же треба ще
одно вiдро води. От, дiйсно, була б забула. Загачила вiдро i пуска униз.
Ах, якi незграбнi руки. Не витримують, чи що? Тремтять, мов навiженi.
Корнiй, ©й-богу, вже пiд'©хав.
- Тпру! - i вiжки натягнулися струнами. Марiя пруча ться з вiдром.
- Напо©ш конi, Марi ?
- Купиш коралi - напою!..
- Ти й сама як коралина.
- Смiйся, Матвiйку, дам копiйку.
- Ех, Марi , як скочу з воза! Не дрочи!..
- То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула.
- Марi , не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую.
- Ха-ха-ха©
- Ах, ти!.. - плиг - i коло не©. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини
i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда рука
не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем.
Глибоко ж там.
- Так ма ш! - поставив на ноги i смi ться. Опритомнiла, глянула
навколо. Iнший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало.
- Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б
побачили?..
Зуби, синi очi i кучер регочуть:
- Викупалися б, Марi ! Хай, кому мило, дивиться. А пiдеш в суботу на
вечiрню?
- З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!
- А все-таки пiдеш?
- Завше ходила, то й тепер пiду. Корнiй сам напо©в конi.
IV
У суботу, коли сонце досяга славетного вечiрнього пруга, поволi бамка
великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях,
ярах. За селом розлогi поля, синi лiс, летять птахами хмаринки i
хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже по верхах тополь, височезних
дубiв, чiпля ться золоченого хреста монастирсько© дзвiницi.
Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!..- далеко й широко хвилю ться i розлива ться
навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий люд i слуха : бамм!..
бамм!.. бамм!..
Марiя ще в полi "посiва ". Мартин сi пшеницю, а Марiя ходить коло
нього i тика у рихлу землю "ляшки". Хвилi дзвону долетiли й сюди. Мартин
зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на себе широкий хрест.
Марiя хреститься також, i в ©© очах миттю з'явля ться образ з бiлими на
загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером.
Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А недосiяне не можна
кидати. М'яка рiлля просить зерна. Завтра ж "день сiдмий Господу Богу
тво му..." Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати ©©. Ось досi мо -
й тодi на вечiрню...
Поволi, широко ступа Мартин i чавунною жменею розсипа бурштинове
зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво прийма його i вже готу соки й
пахощi будучого хлiба.
-_ Ти, Марi , так не спiши,- каже Мартин. - Не поспiю ж я. Не можна так
на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти.
Марiя зменшу ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi
з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рiвно, як машина, йде, не
квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помiтний вiтрець пiдносить зерна i
кладе на рiллю. Доходять до дороги, повертають назад напорожньо i
зачинають новий посiв.
А сонце зовсiм запада . Ось сповзло до довго©, нiби двосiчний меч,
хмаринки, облило ©© пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце i блага
його: "Сонце любе! Не спiши так, зачекай! Зачепися он там на дубi i
посидь, вiдпочинь..."
На полях запада передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною по
курянiй дорозi вертають з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути пiсню,
стукiт колiс, хльоскання батога.
- Добрий вечiр, дядьку Мартине© А Бог на помiч!..- гукають Мартиновi
здалека. - Додому, додому час!..
Мартин зупиня ться, обтира шорсткою правицею чоло.
- Дай-бо здоровля! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде - i кiнець!..
"Ах, корець, корець! - дума Марiя.- Коли вже вiн скiнчиться той
корець!.."
I сонце погрузло. Швидко поглибшу ться смеркан- ня. Останнiй посiв
скiнчився. Мартин витира чоло i витряса решти зерна з мiшка. Марiя бiга
i метушиться. Витряса мiхи, склада ©х, чiпля до орчикiв шле©. Пiдходять
спiтнiлi конi. Скорше, скорше! Кида ться i помага випрягати, вклада на
вiз борони.
Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:
- Ти, Марi , сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..
Марiя мовчить. Слава Богу, що ©демо. Дома у не© ще тисяча дiл, але вона
раз-два й полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi, вимита, вичепурена,
у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в руцi наспотикача бiжить
Марiя на вечiрню.
Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя летить. Дзвiн
вже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там ©х зiбралося. У церквi
ченцi "Свiте тихий" спiвають, а навколо церкви пiд розлоги- ми каштанами
моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.
По вечiрнi Марiя не верта ться на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а
завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.
Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi церковнi вiкна ледве
освiченi. Марiя на всi боки озира ться. Увiйшла до церкви, купила за
копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божо©. Тут ясно i
сильно пахне воском. Густо натиканi на свiчнику свiчi горять рiвно й
лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi. Марiя тремтячою (може,
там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься i розчервонiла
верта ться назад.
Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивля ться на всi боки. Надто тут
спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжко© працi, i, вирвавшись сюди,
полегшено зiтха ться, i уста шепочуть трiпотливу молитву.
До кiнця вечiрнi не достояла. Яка порядна дiвчина досто©ть до кiнця
вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На криласах перегукуються
iрмоса- ми, i Марiя не може далi. Он сто©ть Корнi ва сусiдка Палажка.
Марiя кивнула ©й, i обидвi вийшли.
На сходах Корнiй. Сходи пiднiмаються i опускають- ся. Камiнь
розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться у тiнь, бо тут
зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.
Корнiй без шапки. Трима ©© в руцi.
- Вже помолилася?..
- Дума ш, як ти. Тiльки за дiвками ганя ш... Навiть, мабуть, лоба не
перехрестив.
- Сто разiв охрестав. Двiчi у церквi був. Йшов утрет . Обганяв усi
закутки, усi сади, усi перелази обдивився...
- А це ж чого так розгонився?
- Чого й чого. Все знатимете, скоро постарi тесь. Можна з вами?
- А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах?
- Вже не треба...
- Ха-ха-ха!..
Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася ©© руки. В очах рожевий
туман, у вухах "Свiте тихий", шелест спадаючого сухого листка...
- Чого ти, Марi , замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi, якi чародi©
очарували тебе?.. I ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе звалилася,
чи що?..
- Мовчи, Палажко. Йдiм так тихо i слухаймо. Слухай, як гарно у церквi
виспiвують. Чу ш?
Йдуть рiвно, поволi. З'явля ться з туману завiса, згорта ться,
розгорта ться, виринають сходи, ступа- ють на них, пiдносяться вище й
вище, спiв лагiдний, зоряний... Iдуть, iдуть, iдуть...
Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають лiхтарi,
чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв ©© за стан, i вона
мовчить. Йдуть, як дорослi, як старi. Йдуть i розважають. Корнiй оповiда ,
що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до не© Гнат Кухарчук
збира ться свататись. Марiя тихо хiхiка . Смiшно.
- Ех, як пiймаю того вишкварка...
- То що?
- Побачиш... Попадеться вiн у мо© лапи...
- Ну й ти, Корнiю, сердитий.
- Переб'ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе...
Марiя хiхотить. При мно. Дiйшли до зарослих ряскою i засипаних
опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi, i геть яром чути конопляний
запах. Стежки Марi© й Корнi вi розходяться. Ось i перелаз, гайок, де
весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спада останнiй лист, тепер
тиша, тепер вiтер легко гойда верхи струнких осичок i розчесаних берiзок.
Зупиняються i стоять. Рука Марi©на в розпеченiй Корнi вiй долонi. Марiя
схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його "в москалi". Вiн рекрут, i
прийняли в матроси. Сiм рокiв служби...
Краще б вiн того не казав. Марiя не може стояти. Пригорнув ©©, i
заянчали в поцiлунку. Марiя зiв'яла, i ноги вiдмовлялися тримати.
- Пiдеш i забудеш...
- Забуду? Хай грiм уб' мене, коли забуду. Люблю тебе, Марi ... Чу ш?
Марiя хоче щось сказати, але перешкоджа биття серця. Що вона почула?
Боже, що це вона почула! I це каже Корнiй, дужий Корнiй... I не
соромиться, i язик вiльно йому повернувся.
Марiя чу у серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встига ©х
ковтати, здригнулася, i сльози рясно, рясно посипалися. Корнiй обняв,
пестить, горне, цiлу мокрi очi, уста i щоки.
- Любий мiй! Любий мiй! - палко вишiпту Марiя. I горнеться, i лине,
хмелиною в' ться навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа належали
тепер не ©й - йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще
цiлувалися... Чому, Боже мiй, бува така коротка нiч?
V
Поорали, посiяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболi,
порубали капусти. Корнiя забрали у матроси. Вечорами ховалася Марiя вiд
людей i розливала безлiч дiвочих слiз. Плакали карi очi, марнiли з жалю
загорiлi рожевi щiчки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому
мiсцi, де стояла променистого вечора, i вигляда драбиняка. Не стiй,
дiвчино, й не виглядай. Не зведеш на землю сонця i не здвигнеш гори.
Заглядала не раз у глибокий колодязь - чи не знайти там рятунку? Нi,
Марi . Нi. Не там рятунок.
Гнат Кухарчук кульга на праву ногу, але господар, яких мало. x три
брати. Працьовитi всi i розумнi. Середнiй минуло© весни вiддiлився на
хуторi, Гнат лишився зi старшим, Михайлом, i його жiнкою Одаркою. Весною
цегляну хату заложили, мурували, барвили кути й комин, стрiху бляшану дали
i розма- лювали на зелено. Дивишся й радi ш.
Гнат, наймолодший з братiв, майстер на всi руки. Зна столярку. Сам
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Матерям,
що загинули голодною смертю
на Укра©нi в роках 1932-1933
Книга про народження Марi©
I
Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й провела двадцять
шiсть тисяч двiстi п'ятдесят вiсiм днiв. Стiльки разiв сходило для не©
сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв бачила або
вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi.
Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять
у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi. Вона вже чула
©х, бо була ством, яке ворушилося, чуло голод i голосно про це
нагадувало. Коли ж ©© тепла i радiсна мати селянка Оксана виймала з довго©
пазухи груди, Марiя здалека вiдчувала ©х, моргала усточками й намагалася
продерти сво© майбутнi оченята. Оксана, розумi ться, допомагала ©й,
прикладаючи груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, й двi нiжнi
теплi рожевi пелюсточки дружно обнiмали ©х.
Прорвалося i полилося молоко. Оксана, з Марi ю у пеленi, сидiла трохи
нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою допомагала
грудям виконувати ©х призначення. Голова ©© похилена направо, очi спущенi
й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку.
Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрiю, яка ось -
дивiться, жива репетлива дiйснiсть, i iм'я ©й Марiя. У не© личко справжн ,
рожевеньке, з бiлим мачком на крихiтному носику й червоними плямками на
щiчках. У не© будуть оченята. Так. Будуть оченята, i вони бачитимуть. У
не© чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв' ться,
розцвiте й пiзна добро i зло.
З нутра рветься й затриму ться на половинi зiтхання радостi i разом
остраху, що груди ©й ще не досить прибули.
Але боятися зовсiм не було причини. Груди ©й, повiрте, вже давно
прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли пелюстки Марi©них уст
торкалися ©х ягiдок, вони проривалися джерелом молока, i Марiя пила з
насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування.
В ©© жили вливалися новi червоно-бадьорi частинки життя, яке з
неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало ©х, лiпило чудеснi
вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi та мницi, i першою з них
було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла.
Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, i парувала пiтна чорна земля.
Пiзнiше щодня сходило сонце i щодня заходило. Цвiт опадав, сiявся
легким пухом, торкався землi й стлiвав. На гiлках зав'язувалися зелепухи,
обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти.
Сонце весь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехатi хмари,
бризкало, грюкотiло та ставило вiд краю до краю семибарвну веселку.
Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями, китяхи недоспiлих яблук
оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi лани пшеницi зводять
спини, нiби ченцi по довгiй молитвi."
Земля поверта боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв, барв кровi
та сонячного променя. Вони прозорi хрустально. Яблука, сливи й виноград
налилися соками i також прозорi. Пити й п'янiти хочеться. Лiси загорiлись
пожежею, горiли не стлiваючи. Полум'янi язики вiдривалися вiд гiлок,
поволi спадали до землi й кричали пiд ногами.
А пiсля озивалася пiвнiч. Великий Вiз скочувався далеко вниз, зорi
чiтко хрусталiли на сталевому небозводi. Курчилася сердитим кулаком земля
i натягала м'яку бiлу рукавицю.
Маленька Марiя йшла вже з життям. Не раз прокинеться вiд сну, нап' ться
з материного лона пахучого напою i наповня ться радiстю... Белькоче,
пiднiма до самого носа ноженята, завзято паца ними, розчепiрю ледь
помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стiльки
працi, простору. Таке чудесне й смачне молоко!..
II
I так Марi© пiшов шостий рiк. © голiвка вкрилася чорними м'якими
кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька кликала
татом, матiр - мамою. Любила це робити безупинно. Але мати ©© в той час
застудилася й дiстала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Тi
пишнi, колись повнi молока груди зiв'яли тепер i висохли.
Батько працював у каменоломнях. Тодi починали будувати будинки з
каменю, i батько не вилазив зi скали. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде
ввечерi натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу i жу
кусень хлiба або бараболю "з мундирами". Марiя одразу коло нього.
- Тату!..
- А що, доню?
- Мозна до вас на луцi?..
-Ну, ходи, ходи...
Вмоститься "на луцi" i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як тато
диха , дивиться, як поволi жу , як ворушиться його борода i моргають вуса.
О нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м'якi? Так i
просяться запустити у них рученята i потягати як слiд. I Марiя береться
за свою працю. Що ©й до того, що тато втомлений? Вiн крутить головою ©
мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважу . Сильний тато, добрий тато. Марiя
горда таким татом, бо такого тата нема на цiлому свiтi.
I одного вечора тато довго не вертався з працi.
- Мамо! Де наш тато так довго?..
- Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б' камiнь...
Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя зовсiм не
знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, й до хати купою
ринули засипанi кам'яним порохом, у замерзлих постолах та чоботях люди.
Вони двигали щось, внесли досередини i поклали на лавi.
Марi© робиться страшно, i вона почина плакати. Забилася в кут на
запiчку, нiхто на не© не зважа , горнеться до стiни. Мама ста на колiна
коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей. I на
лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також тиснуться та гармидерять
люди. Батька зовсiм не видно.
I так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i дуже хотiла
©сти. Чому сьогоднi за не© так забули, а мати, коли помiтить ©©, замiсть
дати ©сти, схопить на руки, залива ться слiзьми i так горне до сухих
грудей, що Марi© аж боляче.
На другий день чужi люди десь вiднесли тата й не принесли назад.
Увечерi ©ли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка
Катерина, а решта розiйшлися.
Мина день, два.
- Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..
- _Ох,_ дитино моя кохана, ох ти, моя сирiтко!..-
горне, притиска до себе Марiю.- Нема вже, дитино, тата... Забив його
камiнь...
- Камiнь? А де тато?
- Нема. Засипали землею.- Оксана втира сльози.
- Засипали землею... Татовi буде тязко. Правда, йому буде тязко?
- Ах,_ дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може, там буде легше...
- А цого з ви плацете?
- Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собi... Я вже не
плачу.
Оксана пестить, горне до лона, цiлу Марiю. Очi залитi сльозами, у
грудях тягарi.
За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на постiль i бiльше не
звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу страву,
годувала Марiю, мила ©© та проказувала "отченаша".
Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi великi, випнутi.
Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула щось невимовно жорстоке,
бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.
I прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з хати, де лежала Оксана, й
перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула. Опiвночi
раптом прокинулася i почала невтiшно плакати.
- Ой мамо! Ой мамо, мамо!..- безупинно кликала дитина.
- Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз
вернуться. Засни, дитино, засни...
Марiя хлипала:
- Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма?
Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простяга перед собою руки i тiльки
кличе маму. А вдень знов у хатi повно люду, знов Марiя перелякана й
голодна
у запiчку. На довгому столi, вся в бiлому, обтикана свiчками, лежить
мати. Марiя бо©ться плакати. Мати сплять. Чого мати так довго сплять на
с'толi i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi, мiцно затиснутi
тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.
III
Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя кликала й чекала маму, але
сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала - нема й нема. Поволi почала
забувати. Жила у тiтки Катерини. Де ж подiнеться сирота? Забрала, i
спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути
доброю i лагiдною, а ще коли ма ш п'ятеро крикливих ротiв. Всi хочуть
обов'язково щодня ©сти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу
розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошла велику свою чуприну.
- Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? За©дять!.. - Бiга , рве, де
може, лата дiри, запиха роти... I тодi Марiя вiдчула сво сирiтство.
Чорнi м'якенькi ©© кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У
них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi
шкуру, поробилися гнiйливi струпи. Кругла голiвка облiпилася огидними
ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина ©сти? Що могла ©сти
Марiя? ла шматок чорного сухого хлiба, ©ла недоспiлу овоч, ©ла бараболi,
тi самi черствi, водянi, як варилися для веприка i курей. Мала великий
набубнявiлий животик.
По роковi мусила Марiя вже щось робити. Не буде ж вона даремно ©сти
хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам кормив даремно сироту? Марiя, слава
Богу, не слiпа i не крива. Розженеться - як вiтер, земля дуднить.
Закричить - на другому селi чути. Голосок, бодай ©й добро було...
Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала у пелену
шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята чорнi, порепанi, з
попiдбива- ними пальцями. Ступа обережно по верствi куряви дороги, пiсля
- по росi. Роса розмочу репини, захо- дить бруд i роз'©да ©х. Чути
гострий бiль, виступа чорна густа кров.
Але Марiя не зважа на це. Не ма часу зважати. Он гуска полiзла через
бгiж у чужий город. Бiжи, Марi , скорiше за нею, бо вийде з батогом
господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До того
на вигонi повно таких само Марiй, Микол, Гнатiв. Треба гасати, грати у
свинки, колдовку. Треба потрапити, як i всi, хоч вони ж не Марiя -
печеричка, курочка пiдмочена. Дмитро Чорноокий, злий i крикли- вий
хлопчисько, б' ться й прозива ться. Марiя мов- чить, часом заплаче i не
зна , що вперед, сльози чи носа пiдтирати. Грають колдовку, i Дмитро
нiколи не вiзьме Марi© "колдувати". Все iнших, все не Марiю. Прикро й
боляче, iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." Марiя ж не каже
чекай, чекай. Що з того? Пiде над рiчку, порюмса - i знову добре. Знов
бiжить i верещить. Знову гурт, знов Марiя добива ться сво©х прав. Порепанi
ноженята тупотять, голос на друге село чути.
У дев'ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла у найми до Мартина
Заруби. Господар поряд- ний. Марiю мили, чесали, вiдкормлювали. За це
пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах,
помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.
Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при
зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi чорнi вi©. Дивляться,
задивляються, i кожний:
"О, це буде дiвка!.."
I з Марi© стала - о, дiвка! Не скiнчилося п'ятнадцять, як почали за нею
оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то другий
пiдшива ться, але вона заб' ться мiж дiвчат - i доберись до не©. Грицько з
Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук... Ах, куди вже тому Гнатовi в
такому перебо©!.. "Цур тобi, Прудивусе, якi в тебе рудi вуса",-
пiдспiвували йому. Низького зросту i на праву ногу все-- два з половиною!
два з половиною! - виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку
колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та чи ж вiн винен, що i йому
подоба ться Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата часом
натякали.
Мартин Заруба мав двi господарки. У селi й на хуторi. На хуторi
господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марiю,
але дiвчина волiла хутiр вiд села. I просторо сiгiвовi. Голосом покотиш -
i розiйдеться по всiх полях. I менше також скалозубiв... Вишкiрить отi
бiлi i хi-хi!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть
тобi жнива, не до скалозубiв... Спини не ма ш часу розiгнути. Мартин,
зна те ж?.. Господар. Такi не марнують часу...
Та що Марi© праця? Жне, в'яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить.
Виграють отi чорнезнi, отi без- доннi... Гляне - опалить... А щоки повнi,
округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум'ям горять. Карти- на -
невгомонна, спiвоча картина.
Вечори хутiрськi, коли сонце остаточно згасне,лунко ста i, коли
спiва ш, голос в' ться i обнiма ться з зорями. Марiя пiднiме високi груди
й виведе- Дзвенить, дзвенить ©© моторна, запашна пiсня, носить- ся над
полями, чайкою в' ться, розсипа ться лунами дзвонотонними...
Ех, Марi ! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiва . Часом зiпреться щось пiд
горлом, збереться жаль, i ллються вони - дiвочi, ряснi й гарячi... Але не
тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на
широкому свiтi тiсно ста , а душа вимага простору. Сини й дочки Мартина
по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марi©? У них голови
великi, i Роман зна навiть, чого гримить i звiдки береться веселка...
Книг у них... Господи, скiльки у них тих книг! Навезуть нових пiсень,
гiтара бренька , i пiсня тиха така, несмiлива, не Марi©на пiсня. Куди ©й
до Марi©но©. Марiя не мимрить, а спiва . Роман намуштрував, i, каже,
просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смi ться пiсня!..
Одно© недiлi у книгу заслухалася. Товста книга i жалiсна. Написали
бозна про якого мурина, якого били. _Ах, коли б про сво , про власне
розповiсти. Коли б розказати думи сво©. Слуха товсту книгу, плаче,
витира мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить. Книга
не скупить слiв, досить вкладе- но у не© смутку.
- Нiчого, Романе, не вийде. Можеш Марi© не займати. Ганьбу менi
наведеш. Не вводь у грiх сироти,- говорив Романовi Мартин. Та говорив
дарма.
Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв з усiх сiл находило.
Посмi ться, пожарту , а вийдеш до нього в садок?
А хiба вона зна ...
Хто ж тодi зна ?
Не зна хто.
Ти кпиш, Марi .
Ха-ха-ха! Мо не в лад, то я зi сво©м назад. Не ходи й не мороч голови.
"В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!"
Ну ти й чортова личина, Марi ! Попадешся ти менi...
Марiя круть - i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею.
У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина шестеро не
ста нних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички ледве вправлялися. На
подвiр'© наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене.
Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без гною. Сад розлiгся, пасiка
гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi та. вiвса.
Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще
порожн мiсце? Давай його сюди!..
На Другу Пречисту свято й гульня. З'явля ться гармонiя, чарка i
славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув
чарчину, очi полiзли рогом, а закуски i душi, i тiловi . Червонiють
щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi. Бiлявий, стрункий
Корнiй рiзне на гармонi© - хоч-нехоч, а не моли й не проси, рветься сама
присядка i шапка летить кандибобером з потилицi. Чортiв Корнiй. Вус у
нього засiва ться. Кучер на двадцять п'ять. Закрутив i ма бiсом на брови
шовковi та карi© очi. Марiя витанцьову , витупу . Дрiбно-дрiбно снують
ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, "возив копи, по три копи
копаком", як сам хвалився Марi©.
Днi, днi, днi... Марiя йде, спiва , працю , спить. Сниться ©й сон. У
працi зраджують руки, очi тратять уважнiсть. Еге-ге, Марi ! Чуй-но,
дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк.
Спала ти, Марi , минуло© ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала?
Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки... Чого ж ти так довго
оберталася з боку на бiк, чого ходила пити воду, чого хрестилася й
виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами?
Мовчиш, Марi ?
Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя воду. Колодязь
глибокий, двадцять п'ять сягiв. Витяга вiдро за вiдром, налива корита,
бо прийде з пашi худоба - треба пiйла. Натягнула, поналивала i до хати.
Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за саду ви©хав Корнiй. Бiлiють
зуби на загорiлому лицi, розвiва ться вiтром кучер. Конi прудко
розiгналися, а вiн стоячи ©де, кашкет набакир, у руках вiжки.
Властиво, Марiя не потребу так одразу бiгти до хати. ©й же треба ще
одно вiдро води. От, дiйсно, була б забула. Загачила вiдро i пуска униз.
Ах, якi незграбнi руки. Не витримують, чи що? Тремтять, мов навiженi.
Корнiй, ©й-богу, вже пiд'©хав.
- Тпру! - i вiжки натягнулися струнами. Марiя пруча ться з вiдром.
- Напо©ш конi, Марi ?
- Купиш коралi - напою!..
- Ти й сама як коралина.
- Смiйся, Матвiйку, дам копiйку.
- Ех, Марi , як скочу з воза! Не дрочи!..
- То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула.
- Марi , не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую.
- Ха-ха-ха©
- Ах, ти!.. - плиг - i коло не©. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини
i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда рука
не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем.
Глибоко ж там.
- Так ма ш! - поставив на ноги i смi ться. Опритомнiла, глянула
навколо. Iнший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало.
- Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б
побачили?..
Зуби, синi очi i кучер регочуть:
- Викупалися б, Марi ! Хай, кому мило, дивиться. А пiдеш в суботу на
вечiрню?
- З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!
- А все-таки пiдеш?
- Завше ходила, то й тепер пiду. Корнiй сам напо©в конi.
IV
У суботу, коли сонце досяга славетного вечiрнього пруга, поволi бамка
великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях,
ярах. За селом розлогi поля, синi лiс, летять птахами хмаринки i
хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже по верхах тополь, височезних
дубiв, чiпля ться золоченого хреста монастирсько© дзвiницi.
Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!..- далеко й широко хвилю ться i розлива ться
навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий люд i слуха : бамм!..
бамм!.. бамм!..
Марiя ще в полi "посiва ". Мартин сi пшеницю, а Марiя ходить коло
нього i тика у рихлу землю "ляшки". Хвилi дзвону долетiли й сюди. Мартин
зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на себе широкий хрест.
Марiя хреститься також, i в ©© очах миттю з'явля ться образ з бiлими на
загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером.
Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А недосiяне не можна
кидати. М'яка рiлля просить зерна. Завтра ж "день сiдмий Господу Богу
тво му..." Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати ©©. Ось досi мо -
й тодi на вечiрню...
Поволi, широко ступа Мартин i чавунною жменею розсипа бурштинове
зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво прийма його i вже готу соки й
пахощi будучого хлiба.
-_ Ти, Марi , так не спiши,- каже Мартин. - Не поспiю ж я. Не можна так
на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти.
Марiя зменшу ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi
з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рiвно, як машина, йде, не
квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помiтний вiтрець пiдносить зерна i
кладе на рiллю. Доходять до дороги, повертають назад напорожньо i
зачинають новий посiв.
А сонце зовсiм запада . Ось сповзло до довго©, нiби двосiчний меч,
хмаринки, облило ©© пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце i блага
його: "Сонце любе! Не спiши так, зачекай! Зачепися он там на дубi i
посидь, вiдпочинь..."
На полях запада передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною по
курянiй дорозi вертають з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути пiсню,
стукiт колiс, хльоскання батога.
- Добрий вечiр, дядьку Мартине© А Бог на помiч!..- гукають Мартиновi
здалека. - Додому, додому час!..
Мартин зупиня ться, обтира шорсткою правицею чоло.
- Дай-бо здоровля! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде - i кiнець!..
"Ах, корець, корець! - дума Марiя.- Коли вже вiн скiнчиться той
корець!.."
I сонце погрузло. Швидко поглибшу ться смеркан- ня. Останнiй посiв
скiнчився. Мартин витира чоло i витряса решти зерна з мiшка. Марiя бiга
i метушиться. Витряса мiхи, склада ©х, чiпля до орчикiв шле©. Пiдходять
спiтнiлi конi. Скорше, скорше! Кида ться i помага випрягати, вклада на
вiз борони.
Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:
- Ти, Марi , сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..
Марiя мовчить. Слава Богу, що ©демо. Дома у не© ще тисяча дiл, але вона
раз-два й полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi, вимита, вичепурена,
у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в руцi наспотикача бiжить
Марiя на вечiрню.
Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя летить. Дзвiн
вже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там ©х зiбралося. У церквi
ченцi "Свiте тихий" спiвають, а навколо церкви пiд розлоги- ми каштанами
моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.
По вечiрнi Марiя не верта ться на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а
завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.
Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi церковнi вiкна ледве
освiченi. Марiя на всi боки озира ться. Увiйшла до церкви, купила за
копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божо©. Тут ясно i
сильно пахне воском. Густо натиканi на свiчнику свiчi горять рiвно й
лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi. Марiя тремтячою (може,
там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься i розчервонiла
верта ться назад.
Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивля ться на всi боки. Надто тут
спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжко© працi, i, вирвавшись сюди,
полегшено зiтха ться, i уста шепочуть трiпотливу молитву.
До кiнця вечiрнi не достояла. Яка порядна дiвчина досто©ть до кiнця
вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На криласах перегукуються
iрмоса- ми, i Марiя не може далi. Он сто©ть Корнi ва сусiдка Палажка.
Марiя кивнула ©й, i обидвi вийшли.
На сходах Корнiй. Сходи пiднiмаються i опускають- ся. Камiнь
розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться у тiнь, бо тут
зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.
Корнiй без шапки. Трима ©© в руцi.
- Вже помолилася?..
- Дума ш, як ти. Тiльки за дiвками ганя ш... Навiть, мабуть, лоба не
перехрестив.
- Сто разiв охрестав. Двiчi у церквi був. Йшов утрет . Обганяв усi
закутки, усi сади, усi перелази обдивився...
- А це ж чого так розгонився?
- Чого й чого. Все знатимете, скоро постарi тесь. Можна з вами?
- А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах?
- Вже не треба...
- Ха-ха-ха!..
Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася ©© руки. В очах рожевий
туман, у вухах "Свiте тихий", шелест спадаючого сухого листка...
- Чого ти, Марi , замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi, якi чародi©
очарували тебе?.. I ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе звалилася,
чи що?..
- Мовчи, Палажко. Йдiм так тихо i слухаймо. Слухай, як гарно у церквi
виспiвують. Чу ш?
Йдуть рiвно, поволi. З'явля ться з туману завiса, згорта ться,
розгорта ться, виринають сходи, ступа- ють на них, пiдносяться вище й
вище, спiв лагiдний, зоряний... Iдуть, iдуть, iдуть...
Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають лiхтарi,
чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв ©© за стан, i вона
мовчить. Йдуть, як дорослi, як старi. Йдуть i розважають. Корнiй оповiда ,
що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до не© Гнат Кухарчук
збира ться свататись. Марiя тихо хiхiка . Смiшно.
- Ех, як пiймаю того вишкварка...
- То що?
- Побачиш... Попадеться вiн у мо© лапи...
- Ну й ти, Корнiю, сердитий.
- Переб'ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе...
Марiя хiхотить. При мно. Дiйшли до зарослих ряскою i засипаних
опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi, i геть яром чути конопляний
запах. Стежки Марi© й Корнi вi розходяться. Ось i перелаз, гайок, де
весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спада останнiй лист, тепер
тиша, тепер вiтер легко гойда верхи струнких осичок i розчесаних берiзок.
Зупиняються i стоять. Рука Марi©на в розпеченiй Корнi вiй долонi. Марiя
схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його "в москалi". Вiн рекрут, i
прийняли в матроси. Сiм рокiв служби...
Краще б вiн того не казав. Марiя не може стояти. Пригорнув ©©, i
заянчали в поцiлунку. Марiя зiв'яла, i ноги вiдмовлялися тримати.
- Пiдеш i забудеш...
- Забуду? Хай грiм уб' мене, коли забуду. Люблю тебе, Марi ... Чу ш?
Марiя хоче щось сказати, але перешкоджа биття серця. Що вона почула?
Боже, що це вона почула! I це каже Корнiй, дужий Корнiй... I не
соромиться, i язик вiльно йому повернувся.
Марiя чу у серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встига ©х
ковтати, здригнулася, i сльози рясно, рясно посипалися. Корнiй обняв,
пестить, горне, цiлу мокрi очi, уста i щоки.
- Любий мiй! Любий мiй! - палко вишiпту Марiя. I горнеться, i лине,
хмелиною в' ться навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа належали
тепер не ©й - йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще
цiлувалися... Чому, Боже мiй, бува така коротка нiч?
V
Поорали, посiяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболi,
порубали капусти. Корнiя забрали у матроси. Вечорами ховалася Марiя вiд
людей i розливала безлiч дiвочих слiз. Плакали карi очi, марнiли з жалю
загорiлi рожевi щiчки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому
мiсцi, де стояла променистого вечора, i вигляда драбиняка. Не стiй,
дiвчино, й не виглядай. Не зведеш на землю сонця i не здвигнеш гори.
Заглядала не раз у глибокий колодязь - чи не знайти там рятунку? Нi,
Марi . Нi. Не там рятунок.
Гнат Кухарчук кульга на праву ногу, але господар, яких мало. x три
брати. Працьовитi всi i розумнi. Середнiй минуло© весни вiддiлився на
хуторi, Гнат лишився зi старшим, Михайлом, i його жiнкою Одаркою. Весною
цегляну хату заложили, мурували, барвили кути й комин, стрiху бляшану дали
i розма- лювали на зелено. Дивишся й радi ш.
Гнат, наймолодший з братiв, майстер на всi руки. Зна столярку. Сам