Куди ж далі? Серед слідів дикого табуна вже не було видно відбитків підків, не бачив він їх і ніде поблизу. Земля навколо була тверда, всіяна дрібним камінням. На ній могли залишити сліди тільки коні, що скачуть гінким чвалом, а не біжать підтюпцем. А саме так, підтюпцем, рушили звідти плямиста кобила та мустангерів гнідий, і так вони пройшли з сотню ярдів, перш ніж знову помчали вчвал до озера.
Колхаун не знав, що й думати. Він кружляв і кружляв по галявині, рушав слідом диких кобилиць, тоді знову вертався назад і ніяк не міг визначити, куди подалися далі підковані коні. Його вже брав розпач, коли раптом він побачив самотнього вершника, що наближався, їдучи тим самим слідом.
Відставний капітан одразу впізнав вершника. Той величезний чоловік у грубому вбранні, з довгою бородою, що сягала ґудзиків на його вицвілій куртці, верхи на неймовірно вбогій шкапі, гіршої за яку не знайшлося б на сто миль довкола, був його давній знайомий. Кассій Колхаун знав Зебулона Стампа, так само як і той його, ще тоді, коли обидва вони не ступали на землю Техасу.
– То що, містере Колхаун, не знайшли панночки? – спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю. – Ні, не знайшли, – провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана. – Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?
– Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.
– Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?
Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.
– Я ніде не бачу їхніх слідів.
– Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?
– Ні.
– Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку – малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?
– Аякже!
Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.
Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун – коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.
Та дуже скоро слід знову зник – точніше, він зник би для не такого зіркого ока, – але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.
– Еге! – вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами. – Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!
– Це ж усе копита диких кобилиць, – сказав Колхаун. – Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?
– Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.
– Що ви хочете цим сказати, містере Стамп?
– А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.
– Звідки ви знаєте?
– Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…
– Що?
– Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. Їдьмо далі!
Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.
Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків, – а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.
– Он воно що, – мовив Колхаун, почувши те пояснення. – А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?
– Погляньте отуди.
– Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий… Про що ж це говорить?
– Про те, що мустангер убив його.
І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?
– Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило… – Зеб кивнув на труп жеребця. – Милий Боже, ото був стрибок! – І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.
– Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? – спитав Колхаун. – Це неможливо.
– А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!
– То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?
– Не те щоб разом, – пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням. – Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?
– Бачу.
– Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?
– А-а, справді.
– Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.
– А вони не могли обминути яр і гнатися далі?
– Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль – п’ять до кінця яру і п’ять назад. Ні, містере Колхаун, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.
– Їдьмо! – нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека. – Їдьмо, містере Стамп! Мерщій вертаймося туди!
– Зробіть ласку, не підганяйте мене, – відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. – Вам доведеться хвилин з десяток почекати.
– Почекати? Чого? – невдоволено запитав Колхаун.
– Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п’ять доларів. А п’ять доларів у прерії не щодня отак валяються.
– Під три чорти ту шкуру! – злісно вигукнув роздратований Колхаун. – Покиньте її, і їдьмо!
– Е ні, такої дурниці я не зроблю, – спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. – Ви собі можете їхати, містере Колхаун, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.
– Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!
– Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.
– Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.
– Хвилин двадцять, не більше.
– Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п’ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.
– Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, – взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п’ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.
– Це просто казна-що! Що ж мені робити?
– Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?
– Бачу.
– Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.
– А-а, так-так, – мовив Колхаун. – Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз неї, коли гналися за дикими кобилицями.
– Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…
Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.
– Побий мене грім! – вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. – Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!
Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад – чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, – підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, – аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.
Уся та історія з плямистою лошицею – і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості, – разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.
Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.
Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом – куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі, – і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії, – дедалі дужче поривали його вперед.
Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.
Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд – так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами, – і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.
Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней, – все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило – чи, точніше, посилило – в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.
Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.
Та за кілька секунд Колхаун раптом сповільнив скок, – певно, змінивши рішення. Ті двоє не почули тупотіння його коня й навіть гадки не мали, що хтось їде за ними, хоч він був уже за якихось двісті ярдів. Колхаун добре чув сріблястий голосок двоюрідної сестри, що була явно говіркішою. Яка ж то мала бути цікава розмова, коли вони навіть не помітили його наближення!
От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? Ці двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м’яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.
Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю – звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед – тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.
Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.
Його дальшу поведінку мало визначити те, що він почує.
Та з волі випадку – а може, й провидіння – він не почув ні слова. Хоч двоє вершників не помічали нічого навколо, проте коні їхні не були такі неуважливі. Ступою рудий кінь ішов важко – давалася взнаки й утома, – і чуткі вуха плямистої та гнідого враз уловили звук його копит, і обоє, наче за командою, сіпнули головами догори й голосно заіржали.
Колхауна побачили.
– О, кузен Кас! – вигукнула Луїза не так здивовано, як невдоволено. – Ти тут? А де батько й Генрі, де всі інші?
– Чому ти питаєш про це мене, Лу? Я знаю не більше за тебе.
– Он як? Хіба ти не поїхав нам назустріч? І вони теж… Ой, твій рудий весь у піні! Так наче ти скакав на ньому не менше, ніж ми.
– Авжеж. Я подався за тобою з самого початку, хотів допомогти тобі.
– Справді? То, виходить, ти їхав за нами? Дякую, кузене! Я саме дякувала й містерові Джеральду, що теж помчав за мною і великодушно вирятував нас із Люною з дуже скрутного становища, я б сказала навіть – із страшної небезпеки. Ти знаєш, що за нами погнався табун диких жеребців і ми тікали від них, просто-таки рятуючи своє життя?
– Так, знаю.
– Ти бачив, як вони гналися за нами?
– Ні. Я дізнався про це зі слідів.
– Зі слідів? Ти так добре розрізняєш сліди?
– Мені пояснив їх Зеб Стамп.
– О, він теж був з тобою? І ви їхали тими слідами аж до… Куди ви доїхали?
– До яру серед прерії. Зеб сказав, що ти перескочила його. Це правда?
– Перескочила Люна.
– А ти була в сідлі?
– Та де ж би я ще могла бути? Ти таке питаєш, кузене Касе! Де б, ти думав, я була? Вчепилася їй за хвіст, чи що? – Луїза засміялась, та раптом сміх її урвався, і вона спитала зовсім іншим тоном: – А ти? Ти теж перескочив на той бік? І поїхав за нами далі?
– Ні, Лу. Від яру я одразу рушив сюди, сподіваючись, що ти вже повернулася. Отак і натрапив на тебе.
Ця відповідь начебто задовольнила Луїзу.
– Ага. Ну, я рада, що ти наздогнав нас. Ми їхали повільно. Люна так стомилася, бідолашна! Просто не знаю, як вона добудеться додому.
Відколи до них приєднався Колхаун, мустангер не озвався ані словом. Хоч би яке приємне було для нього товариство молодої креолки, він спокійно полишив її на кузена і тепер мовчки їхав попереду, ніби знову ставши тим, ким мав бути того дня, – тільки провідником.
А проте відставний капітан весь час недовірливо стежив за ним, і, коли помічав – чи тільки уявляв собі, – що Луїза прихильно поглянула в той бік, в очах його спалахувала диявольська злість.
Коли б ті троє вершників їхали довше, їхня подорож могла б закінчитися трагічно. Та, на щастя, з'явилися інші учасники сніданку в прерії. Луїзу оточили звідусіль, і хор захоплених вигуків та привітань заглушив усякі інші думки.
Розділ XIX. Віскі з водою
У селищі, яке виникло під прапором форту Індж, цьому зародку майбутнього міста, найвизначнішою будівлею був заїзд, або ж «готель». А загалом, це прикмета, спільна для всіх техаських міст, як нових, так і заснованих сорок років тому, – давніших там і немає, окрім кількох —старих міст іспано-мексиканського походження, де головними будівлями були фортеці та монастирі, що їх тепер теж подекуди перетворено на заїзди.
Хоч «готель» форту Індж був найбільшим будинком у селищі, проте ні справді великими розмірами, ні виглядом своїм він не вирізнявся, та й навряд чи претендував на якийсь архітектурний стиль. То була дерев'яна споруда у формі літери «Т», збита з обтесаних колод. У поздовжній її частині містилися кімнати для приїжджих та їдальня, а поперечна являла собою одне велике приміщення бару, або ж, як його ще називають в Америці, салуну, – де відвідувачі пили, курили й залюбки плювали на підлогу.
Біля дверей, на стовбурі дуба із спиляною верхівкою красувалася вивіска, де з обох боків кожен міг побачити зображення славнозвісного героя тих країв, генерала Захарі Тейлора[41], а під ним – єдино можливу назву: «Напоготові».
До цього слід додати, що хоч зовні будинок той не дуже вабив око, зате всередині, особливо як зайти через бар, вас і справді були напоготові зустріти чи то склянкою «м’ятного», чи «шеррі-коблеру», чи джину з сиропом, чи будь-якого іншого мішаного напою, відомого на захід від Міссісіпі, – звісно, за умови, що ви так само напоготові заплатити за все те готівкою.
Якщо ви коли-небудь подорожували південними чи південно-західними штатами Америки, вам не треба змальовувати той бар, бо ніщо не зітре у вашій пам’яті спогаду про такий самий бар готелю, в якому ви, собі на лихо, зупинялися. Ви уявите також довгий прилавок, що тягнеться через усе приміщення попід поздовжньою стіною, де на полицях вишикувались рядами пляшки та карафки з напоями не тільки всіх кольорів веселки, а й усіх їх можливих відтінків; і дженджуристого молодика, що снує між полицями й прилавком, так званого бармена, – тільки не назвіть його буфетником, бо можете дістати пляшкою по зубах, – цей молодий джентльмен у блакитній бавовняній блузі, чи в білій полотняній куртці, чи, може, в батистовій сорочці з мереживними рюшами далеко не першої свіжості, змішуючи для вас «шеррі-коблер», дивиться вам просто у вічі й розмовляє з вами про останні політичні події, а тим часом вино, лід і вода, переливаючись із склянки в склянку, аж наче променяться й відсвічують над його напомадженою головою райдужним сяйвом.
Ви, що подорожували південними штатами, певно ж, не забули його? То мої слова нагадають вам і його самого, і все, що його оточує: бар з полицями й різнобарвними пляшками, де він почуває себе повновладним господарем, довгий прилавок, посипану білим піском підлогу з недокурками сигар і темними плямами тютюнової жуйки, дух м’яти, полинової настоянки й лимонної шкурки, серед якого в’ються рої мух та кусючих москітів. Усе те не могло не закарбуватись у вашій пам’яті.
Хоч готель «Напоготові» – його ще часом називали й таверною – мало чим різнився від інших подібних закладів Техасу, проте мав і деякі особливі прикмети. Його власником був не заповзятливий янкі, а німець, чиї співвітчизники не тільки в Америці, а й по всьому світі славляться як найкращі ресторатори. Він сам порядкував у своєму барі, і, коли ви заходили туди, вам змішував напої не дженджуристий молодик з напахченою чуприною і в сорочці з рюшами, а статечний германець, що мав такий тверезий вигляд, наче ніколи не куштував – хоч і чимала була спокуса нижчої, оптової ціни – тих чудових трунків, якими пригощав своїх клієнтів. Прізвище власника, ще з батьківщини, було Обердоффер, але місцевий люд перехрестив його на «старого Доффера».
Бар при готелі «Напоготові» мав ще одну особливу прикмету, хоч, може, й не варто називати її особливою, бо вона властива й іншим барам у тих краях. Як уже згадувалося, бар містився в поперечній частині будинку готелю, спорудженого у формі літери «Т». Прилавок там тягся вподовж прилеглої до готелю стіни, а з обох кінців були двері, що виходили на головну площу майбутнього міста. Завдяки такому розташуванню дверей повітря в приміщенні ніколи не застоювалось, а це багато важить у місцевості, де термометр половину року показує більш як тридцять градусів у затінку.
Техаські готелі, та, можна сказати, й усі готелі в Сполучених Штатах, водночас правлять і за біржу, й за клуб. Справді-бо, дешевшого й зручнішого приміщення годі й шукати, і, мабуть, саме через те клубів в Америці зовсім обмаль.
Навіть у великих містах Атлантичного узбережжя немає ніякої потреби в так званих клубах. Помірні ціни в готелях, чудова кухня, вишукана обстановка – усе це обмежує розвиток клубів, які в Америці, мабуть, завжди будуть зайвими й чужорідними.
Та все ж таки це зауваження стосується передусім південних і південно-західних міст, де готельні бари та салуни стали улюбленими місцями відпочинку й зустрічей. Там і товариство збирається більш різномасте, ніж деінде. Гордий плантатор не гребує, та й не смів погребувати, пити в одному приміщенні з «білою потолоччю», бідняками, часто не менш гордими за нього.
Так само й у барі готелю «Напоготові» часто можна було побачити вкупі представників усіх верств і професій, які тільки траплялися в навколишніх селищах. Не бувало там лише селян, бо селян як таких в Америці, а тим паче в Техасі, просто немає.
Мабуть, відколи старий Доффер почепив перед готелем свою вивіску, його бар ще не бачив такого великого гурту людей, а сам він, стоячи за прилавком, не обслужив стількох клієнтів, як того вечора, коли учасники сніданку в прерії повернулися до форту Індж.
Майже всі, хто їздив у прерію, за винятком лише дам, відчули потребу на півгодинки заглянути до «Напоготові» й перехилити склянку на сон грядущий, і, коли голландський годинник, що здавався трохи недоречним серед барвистих пляшок, показав одинадцяту, до бару один за одним посунули відвідувачі: офіцери з форту, плантатори з навколишніх маєтків, маркітанти, інтендантські підрядчики, картярі-професіонали й люди без певного діла. Зайшовши, кожен простував до прилавка, замовляв улюблений напій, а тоді приєднувався до котрогось із гуртків, що вже зібрались довкола.
Один гурток привертав особливу увагу. Там було з десятеро чоловіків, половина – у військових мундиpax. Серед них і три вже знайомих нам офіцери: піхотний капітан Слоумен та два лейтенанти – драгун Генкок і кінний стрілець Кросмен. З ними був ще один військовий, найстарший літами і найвищий чином – він носив майорські відзнаки і, як найстарший у форті офіцер, командував тамтешнім гарнізоном.
Вони розмовляли жваво й невимушено, так наче всі були молодшими офіцерами одного чину. Розмова точилася навколо подій минулого дня.
– Скажіть, майоре, ви, певно, знаєте, – спитав Генкок, – де все-таки була та панночка?
– Звідки мені знати? – відказав майор. – Спитайте її кузена, містера Кассія Колхауна.
– Ми його вже питали, але нічого певного не почули. Схоже на те, що він знає не більше за нас. Він зустрів їх уже тоді, як вони їхали назад, недалеко від нашого привалу. Їх не було дуже довго, і, судячи з того, як спітніли їхні коні, вони добре попоганяли. За цей час можна було з’їздити на Ріо-Гранде або й далі.
– А ви помітили, який повернувся Колхаун? – спитав піхотний капітан. – Аж чорний з обличчя, ніби щось гризло йому душу.
– Атож, він був таки похмурий, – погодився майор. – Та невже ви гадаєте, капітане Слоумен, що причина того…
– Ревнощі, авжеж, і не що інше.
– Що? До Моріса-мустангера? Та ні, не може бути! В усякому разі, це дуже й дуже сумнівно.
– Чому, майоре?
– Любий мій Слоумен, міс Пойндекстер – аристократка, а Моріс Джеральд…
– А може, й він високого роду, хто його знає.
– Ха! – зневажливо вигукнув Кросмен. – Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.
– Ой панове! – мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою. – Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м’яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.
– Е-е, Слоумен, – жартівливо підкусив його майор, – ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але до мустангера… ні, ні…
– Цей мустангер – ірландець, майоре, і я думаю, що він…
– Хоч би хто він був, – перебив майор, побіжно глянувши на двері, – ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.
– Ой, навряд… – пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.
Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.
– Склянку віскі з водою, будь ласка, – скромно звернувся він до господаря.
– Віскі з водою… – повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові. – Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.
– Я не питав вас, скільки це коштує, – відказав мустангер, – а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?
– Так-так, – догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю. – Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.
Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.
Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.
То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.
Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний капітан коли й не п’яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з’їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.
– Ну що, панове, – голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, – вип’ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?
– Згода!.. Згода!.. – озвалося кілька голосів.
– А ви, майоре?
– З приємністю, капітане Колхаун.
Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.
– А мені темного! – вигукнув Колхаун і одразу ж додав: – З гіркою настоянкою.
– Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? – перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.
– Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав – темного, хіба ні?
– Так-так, майн гер[42], усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою… – повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.
Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не лишилось ані щілинки вільної.
Чи то випадково, чи зумисне, Колхаун став з самого краю, праворуч від запрошеної ним компанії, і таким чином опинився поряд з Морісом Джеральдом, що стояв собі сам-один, спокійно пив віскі з водою і курив сигару.
Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.
Колхаун не знав, що й думати. Він кружляв і кружляв по галявині, рушав слідом диких кобилиць, тоді знову вертався назад і ніяк не міг визначити, куди подалися далі підковані коні. Його вже брав розпач, коли раптом він побачив самотнього вершника, що наближався, їдучи тим самим слідом.
Відставний капітан одразу впізнав вершника. Той величезний чоловік у грубому вбранні, з довгою бородою, що сягала ґудзиків на його вицвілій куртці, верхи на неймовірно вбогій шкапі, гіршої за яку не знайшлося б на сто миль довкола, був його давній знайомий. Кассій Колхаун знав Зебулона Стампа, так само як і той його, ще тоді, коли обидва вони не ступали на землю Техасу.
– То що, містере Колхаун, не знайшли панночки? – спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю. – Ні, не знайшли, – провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана. – Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?
– Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.
– Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?
Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.
– Я ніде не бачу їхніх слідів.
– Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?
– Ні.
– Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку – малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?
– Аякже!
Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.
Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун – коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.
Та дуже скоро слід знову зник – точніше, він зник би для не такого зіркого ока, – але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.
– Еге! – вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами. – Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!
– Це ж усе копита диких кобилиць, – сказав Колхаун. – Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?
– Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.
– Що ви хочете цим сказати, містере Стамп?
– А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.
– Звідки ви знаєте?
– Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…
– Що?
– Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. Їдьмо далі!
Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.
Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків, – а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.
– Он воно що, – мовив Колхаун, почувши те пояснення. – А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?
– Погляньте отуди.
– Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий… Про що ж це говорить?
– Про те, що мустангер убив його.
І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?
– Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило… – Зеб кивнув на труп жеребця. – Милий Боже, ото був стрибок! – І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.
– Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? – спитав Колхаун. – Це неможливо.
– А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!
– То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?
– Не те щоб разом, – пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням. – Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?
– Бачу.
– Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?
– А-а, справді.
– Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.
– А вони не могли обминути яр і гнатися далі?
– Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль – п’ять до кінця яру і п’ять назад. Ні, містере Колхаун, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.
– Їдьмо! – нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека. – Їдьмо, містере Стамп! Мерщій вертаймося туди!
– Зробіть ласку, не підганяйте мене, – відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. – Вам доведеться хвилин з десяток почекати.
– Почекати? Чого? – невдоволено запитав Колхаун.
– Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п’ять доларів. А п’ять доларів у прерії не щодня отак валяються.
– Під три чорти ту шкуру! – злісно вигукнув роздратований Колхаун. – Покиньте її, і їдьмо!
– Е ні, такої дурниці я не зроблю, – спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. – Ви собі можете їхати, містере Колхаун, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.
– Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!
– Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.
– Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.
– Хвилин двадцять, не більше.
– Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п’ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.
– Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, – взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п’ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.
– Це просто казна-що! Що ж мені робити?
– Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?
– Бачу.
– Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.
– А-а, так-так, – мовив Колхаун. – Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз неї, коли гналися за дикими кобилицями.
– Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…
Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.
– Побий мене грім! – вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. – Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!
Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад – чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, – підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, – аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.
Уся та історія з плямистою лошицею – і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості, – разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.
Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.
Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом – куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі, – і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії, – дедалі дужче поривали його вперед.
Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.
Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд – так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами, – і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.
Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней, – все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило – чи, точніше, посилило – в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.
Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.
Та за кілька секунд Колхаун раптом сповільнив скок, – певно, змінивши рішення. Ті двоє не почули тупотіння його коня й навіть гадки не мали, що хтось їде за ними, хоч він був уже за якихось двісті ярдів. Колхаун добре чув сріблястий голосок двоюрідної сестри, що була явно говіркішою. Яка ж то мала бути цікава розмова, коли вони навіть не помітили його наближення!
От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? Ці двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м’яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.
Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю – звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед – тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.
Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.
Його дальшу поведінку мало визначити те, що він почує.
Та з волі випадку – а може, й провидіння – він не почув ні слова. Хоч двоє вершників не помічали нічого навколо, проте коні їхні не були такі неуважливі. Ступою рудий кінь ішов важко – давалася взнаки й утома, – і чуткі вуха плямистої та гнідого враз уловили звук його копит, і обоє, наче за командою, сіпнули головами догори й голосно заіржали.
Колхауна побачили.
– О, кузен Кас! – вигукнула Луїза не так здивовано, як невдоволено. – Ти тут? А де батько й Генрі, де всі інші?
– Чому ти питаєш про це мене, Лу? Я знаю не більше за тебе.
– Он як? Хіба ти не поїхав нам назустріч? І вони теж… Ой, твій рудий весь у піні! Так наче ти скакав на ньому не менше, ніж ми.
– Авжеж. Я подався за тобою з самого початку, хотів допомогти тобі.
– Справді? То, виходить, ти їхав за нами? Дякую, кузене! Я саме дякувала й містерові Джеральду, що теж помчав за мною і великодушно вирятував нас із Люною з дуже скрутного становища, я б сказала навіть – із страшної небезпеки. Ти знаєш, що за нами погнався табун диких жеребців і ми тікали від них, просто-таки рятуючи своє життя?
– Так, знаю.
– Ти бачив, як вони гналися за нами?
– Ні. Я дізнався про це зі слідів.
– Зі слідів? Ти так добре розрізняєш сліди?
– Мені пояснив їх Зеб Стамп.
– О, він теж був з тобою? І ви їхали тими слідами аж до… Куди ви доїхали?
– До яру серед прерії. Зеб сказав, що ти перескочила його. Це правда?
– Перескочила Люна.
– А ти була в сідлі?
– Та де ж би я ще могла бути? Ти таке питаєш, кузене Касе! Де б, ти думав, я була? Вчепилася їй за хвіст, чи що? – Луїза засміялась, та раптом сміх її урвався, і вона спитала зовсім іншим тоном: – А ти? Ти теж перескочив на той бік? І поїхав за нами далі?
– Ні, Лу. Від яру я одразу рушив сюди, сподіваючись, що ти вже повернулася. Отак і натрапив на тебе.
Ця відповідь начебто задовольнила Луїзу.
– Ага. Ну, я рада, що ти наздогнав нас. Ми їхали повільно. Люна так стомилася, бідолашна! Просто не знаю, як вона добудеться додому.
Відколи до них приєднався Колхаун, мустангер не озвався ані словом. Хоч би яке приємне було для нього товариство молодої креолки, він спокійно полишив її на кузена і тепер мовчки їхав попереду, ніби знову ставши тим, ким мав бути того дня, – тільки провідником.
А проте відставний капітан весь час недовірливо стежив за ним, і, коли помічав – чи тільки уявляв собі, – що Луїза прихильно поглянула в той бік, в очах його спалахувала диявольська злість.
Коли б ті троє вершників їхали довше, їхня подорож могла б закінчитися трагічно. Та, на щастя, з'явилися інші учасники сніданку в прерії. Луїзу оточили звідусіль, і хор захоплених вигуків та привітань заглушив усякі інші думки.
Розділ XIX. Віскі з водою
У селищі, яке виникло під прапором форту Індж, цьому зародку майбутнього міста, найвизначнішою будівлею був заїзд, або ж «готель». А загалом, це прикмета, спільна для всіх техаських міст, як нових, так і заснованих сорок років тому, – давніших там і немає, окрім кількох —старих міст іспано-мексиканського походження, де головними будівлями були фортеці та монастирі, що їх тепер теж подекуди перетворено на заїзди.
Хоч «готель» форту Індж був найбільшим будинком у селищі, проте ні справді великими розмірами, ні виглядом своїм він не вирізнявся, та й навряд чи претендував на якийсь архітектурний стиль. То була дерев'яна споруда у формі літери «Т», збита з обтесаних колод. У поздовжній її частині містилися кімнати для приїжджих та їдальня, а поперечна являла собою одне велике приміщення бару, або ж, як його ще називають в Америці, салуну, – де відвідувачі пили, курили й залюбки плювали на підлогу.
Біля дверей, на стовбурі дуба із спиляною верхівкою красувалася вивіска, де з обох боків кожен міг побачити зображення славнозвісного героя тих країв, генерала Захарі Тейлора[41], а під ним – єдино можливу назву: «Напоготові».
До цього слід додати, що хоч зовні будинок той не дуже вабив око, зате всередині, особливо як зайти через бар, вас і справді були напоготові зустріти чи то склянкою «м’ятного», чи «шеррі-коблеру», чи джину з сиропом, чи будь-якого іншого мішаного напою, відомого на захід від Міссісіпі, – звісно, за умови, що ви так само напоготові заплатити за все те готівкою.
Якщо ви коли-небудь подорожували південними чи південно-західними штатами Америки, вам не треба змальовувати той бар, бо ніщо не зітре у вашій пам’яті спогаду про такий самий бар готелю, в якому ви, собі на лихо, зупинялися. Ви уявите також довгий прилавок, що тягнеться через усе приміщення попід поздовжньою стіною, де на полицях вишикувались рядами пляшки та карафки з напоями не тільки всіх кольорів веселки, а й усіх їх можливих відтінків; і дженджуристого молодика, що снує між полицями й прилавком, так званого бармена, – тільки не назвіть його буфетником, бо можете дістати пляшкою по зубах, – цей молодий джентльмен у блакитній бавовняній блузі, чи в білій полотняній куртці, чи, може, в батистовій сорочці з мереживними рюшами далеко не першої свіжості, змішуючи для вас «шеррі-коблер», дивиться вам просто у вічі й розмовляє з вами про останні політичні події, а тим часом вино, лід і вода, переливаючись із склянки в склянку, аж наче променяться й відсвічують над його напомадженою головою райдужним сяйвом.
Ви, що подорожували південними штатами, певно ж, не забули його? То мої слова нагадають вам і його самого, і все, що його оточує: бар з полицями й різнобарвними пляшками, де він почуває себе повновладним господарем, довгий прилавок, посипану білим піском підлогу з недокурками сигар і темними плямами тютюнової жуйки, дух м’яти, полинової настоянки й лимонної шкурки, серед якого в’ються рої мух та кусючих москітів. Усе те не могло не закарбуватись у вашій пам’яті.
Хоч готель «Напоготові» – його ще часом називали й таверною – мало чим різнився від інших подібних закладів Техасу, проте мав і деякі особливі прикмети. Його власником був не заповзятливий янкі, а німець, чиї співвітчизники не тільки в Америці, а й по всьому світі славляться як найкращі ресторатори. Він сам порядкував у своєму барі, і, коли ви заходили туди, вам змішував напої не дженджуристий молодик з напахченою чуприною і в сорочці з рюшами, а статечний германець, що мав такий тверезий вигляд, наче ніколи не куштував – хоч і чимала була спокуса нижчої, оптової ціни – тих чудових трунків, якими пригощав своїх клієнтів. Прізвище власника, ще з батьківщини, було Обердоффер, але місцевий люд перехрестив його на «старого Доффера».
Бар при готелі «Напоготові» мав ще одну особливу прикмету, хоч, може, й не варто називати її особливою, бо вона властива й іншим барам у тих краях. Як уже згадувалося, бар містився в поперечній частині будинку готелю, спорудженого у формі літери «Т». Прилавок там тягся вподовж прилеглої до готелю стіни, а з обох кінців були двері, що виходили на головну площу майбутнього міста. Завдяки такому розташуванню дверей повітря в приміщенні ніколи не застоювалось, а це багато важить у місцевості, де термометр половину року показує більш як тридцять градусів у затінку.
Техаські готелі, та, можна сказати, й усі готелі в Сполучених Штатах, водночас правлять і за біржу, й за клуб. Справді-бо, дешевшого й зручнішого приміщення годі й шукати, і, мабуть, саме через те клубів в Америці зовсім обмаль.
Навіть у великих містах Атлантичного узбережжя немає ніякої потреби в так званих клубах. Помірні ціни в готелях, чудова кухня, вишукана обстановка – усе це обмежує розвиток клубів, які в Америці, мабуть, завжди будуть зайвими й чужорідними.
Та все ж таки це зауваження стосується передусім південних і південно-західних міст, де готельні бари та салуни стали улюбленими місцями відпочинку й зустрічей. Там і товариство збирається більш різномасте, ніж деінде. Гордий плантатор не гребує, та й не смів погребувати, пити в одному приміщенні з «білою потолоччю», бідняками, часто не менш гордими за нього.
Так само й у барі готелю «Напоготові» часто можна було побачити вкупі представників усіх верств і професій, які тільки траплялися в навколишніх селищах. Не бувало там лише селян, бо селян як таких в Америці, а тим паче в Техасі, просто немає.
Мабуть, відколи старий Доффер почепив перед готелем свою вивіску, його бар ще не бачив такого великого гурту людей, а сам він, стоячи за прилавком, не обслужив стількох клієнтів, як того вечора, коли учасники сніданку в прерії повернулися до форту Індж.
Майже всі, хто їздив у прерію, за винятком лише дам, відчули потребу на півгодинки заглянути до «Напоготові» й перехилити склянку на сон грядущий, і, коли голландський годинник, що здавався трохи недоречним серед барвистих пляшок, показав одинадцяту, до бару один за одним посунули відвідувачі: офіцери з форту, плантатори з навколишніх маєтків, маркітанти, інтендантські підрядчики, картярі-професіонали й люди без певного діла. Зайшовши, кожен простував до прилавка, замовляв улюблений напій, а тоді приєднувався до котрогось із гуртків, що вже зібрались довкола.
Один гурток привертав особливу увагу. Там було з десятеро чоловіків, половина – у військових мундиpax. Серед них і три вже знайомих нам офіцери: піхотний капітан Слоумен та два лейтенанти – драгун Генкок і кінний стрілець Кросмен. З ними був ще один військовий, найстарший літами і найвищий чином – він носив майорські відзнаки і, як найстарший у форті офіцер, командував тамтешнім гарнізоном.
Вони розмовляли жваво й невимушено, так наче всі були молодшими офіцерами одного чину. Розмова точилася навколо подій минулого дня.
– Скажіть, майоре, ви, певно, знаєте, – спитав Генкок, – де все-таки була та панночка?
– Звідки мені знати? – відказав майор. – Спитайте її кузена, містера Кассія Колхауна.
– Ми його вже питали, але нічого певного не почули. Схоже на те, що він знає не більше за нас. Він зустрів їх уже тоді, як вони їхали назад, недалеко від нашого привалу. Їх не було дуже довго, і, судячи з того, як спітніли їхні коні, вони добре попоганяли. За цей час можна було з’їздити на Ріо-Гранде або й далі.
– А ви помітили, який повернувся Колхаун? – спитав піхотний капітан. – Аж чорний з обличчя, ніби щось гризло йому душу.
– Атож, він був таки похмурий, – погодився майор. – Та невже ви гадаєте, капітане Слоумен, що причина того…
– Ревнощі, авжеж, і не що інше.
– Що? До Моріса-мустангера? Та ні, не може бути! В усякому разі, це дуже й дуже сумнівно.
– Чому, майоре?
– Любий мій Слоумен, міс Пойндекстер – аристократка, а Моріс Джеральд…
– А може, й він високого роду, хто його знає.
– Ха! – зневажливо вигукнув Кросмен. – Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.
– Ой панове! – мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою. – Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м’яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.
– Е-е, Слоумен, – жартівливо підкусив його майор, – ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але до мустангера… ні, ні…
– Цей мустангер – ірландець, майоре, і я думаю, що він…
– Хоч би хто він був, – перебив майор, побіжно глянувши на двері, – ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.
– Ой, навряд… – пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.
Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.
– Склянку віскі з водою, будь ласка, – скромно звернувся він до господаря.
– Віскі з водою… – повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові. – Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.
– Я не питав вас, скільки це коштує, – відказав мустангер, – а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?
– Так-так, – догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю. – Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.
Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.
Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.
То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.
Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний капітан коли й не п’яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з’їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.
– Ну що, панове, – голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, – вип’ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?
– Згода!.. Згода!.. – озвалося кілька голосів.
– А ви, майоре?
– З приємністю, капітане Колхаун.
Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.
– А мені темного! – вигукнув Колхаун і одразу ж додав: – З гіркою настоянкою.
– Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? – перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.
– Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав – темного, хіба ні?
– Так-так, майн гер[42], усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою… – повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.
Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не лишилось ані щілинки вільної.
Чи то випадково, чи зумисне, Колхаун став з самого краю, праворуч від запрошеної ним компанії, і таким чином опинився поряд з Морісом Джеральдом, що стояв собі сам-один, спокійно пив віскі з водою і курив сигару.
Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента