Страница:
– Щодо віскі не турбуйся, Феліме. Гадаю, там ще вистачить і на сьогодні, і на те, щоб налити у флягу для завтрашньої подорожі. Не журися, старий баллібаллахцю! Ходім краще поставимо під повітку нашу плямисту красуню, а потім уже поговоримо на дозвіллі про новий запас того питва, що його, як я знаю, ти любиш більш за все на світі, окрім хіба себе самого.
– І вас, паничу Морісе! – докинув ірландець, кумедно підморгнувши.
Господар засміявся і скочив з коня.
Плямисту кобилу поставили під повітку, гнідого тимчасово припнули до дерева, і Фелім заходився чистити його за всіма правилами, заведеними у прерії.
Тим часом мустангер, зовсім знесилений цілоденними ловами, упав на свою постіль із кінської шкури. Ще ніколи, за жодним мустангом, йому не доводилось ганятися так довго й запекло, як за цією плямистою лошицею. Та на те була своя причина, про яку не знав ні Фелім, ні вірний гнідий – ніхто, крім самого мустангера.
Незважаючи на те, що він уже кілька днів майже не злазив із сідла, а три останні провів у невідступній гонитві за плямистою лошицею, незважаючи на страшенну втому, мустангер ніяк не міг заснути. Він раз у раз підхоплювався з ліжка й ходив туди-сюди по хатині, так ніби щось не давало йому спокою.
Ось уже кілька ночей він неспокійно совався в ліжку, перевертався з боку на бік, і вже не тільки слуга Фелім, а й собака Тара почали дивуватися, що це таке з їхнім господарем.
Фелім міг би приписати це палкому бажанню мустангера зловити плямисту лошицю, але він знав, що гарячкове збудження охопило господаря раніше, ще до того, як він довідався про існування цієї незвичайної тварини. Лошиця вперше трапила мустангерові на очі лише через кілька днів після його повернення з форту і, отже, не могла бути причиною, через яку так змінився його настрій. А те, що він врешті зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.
Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Фелімове запитання:
– Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?
– Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?
– Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат – «мучачас», чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.
– Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.
– Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває.
– Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?
– Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.
– Та невже? І що ж я таке кажу?
– Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім’я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з «по».
– Ім’я? Яке ім’я?
– А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам’ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім’я, і його я можу вам нагадати. Це ім’я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. «Луїза», паничу Морісе, – ось як ви кажете, а тоді вже оте на «по»…
– Е! – перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему. – Мало яке ім’я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!
– Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину – нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.
– Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.
– От і я б хотів це знати, – з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд. – І звісно ж, – провадив він, – я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це було б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?
– Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?
– Ні, паничу, не здається. Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.
– Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?
– Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбитися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.
– Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?
– Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м’ясо і підігрію в горнятку.
– Гаразд, я почекаю.
– А може, щоб легше чекалося, вип’єте крапелиночку віскі?
– І то діло, налий.
– Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця – зовсім не той смак.
– З водою. Тільки принеси свіжої з річки.
Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей, коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.
Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.
– Це старий Зеб Стамп, – обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив поріг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.
Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мустангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.
Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічних ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків’я довгого мисливського ножа.
Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні – ніяких карбованих візерунків, – одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця – його вірна зброя і головне знаряддя його промислу – скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.
Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п’ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.
Ірландець Фелім уже згадував його ім’я: то був Зебулон Стамп, або «старий Зеб Стамп», як називали його дуже нечисленні знайомі.
«Уроджений і питомий кентуккіець», – як казав він сам, коли його питали, звідки він родом, – Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.
З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.
– Добрий вечір! – коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.
– Добрий вечір, містере Стамп! – відповів господар, підводячись йому назустріч. – Заходьте, сідайте.
Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спис на кілька футів над його головою.
– Чорт би їх узяв, оці табуретки! – пробурчав він, видимо невдоволений такою позою. – Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді – хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.
– Спробуйте пересісти сюди, – мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку. – Тут вам буде зручніше.
Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.
– Ви, як завжди, пішки, містере Стамп?
– Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.
– Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?
– Я ще не з’їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.
– Але ж скрізь у Техасі так заведено.
– Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От вам кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.
– Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?
– Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.
– Попоїсте з нами? Фелім якраз готує вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.
– Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика – він прив’язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.
– Оце нам пощастило! – вигукнув мустангер. – Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.
– А що то за мустанг? – з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.
– Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!
– Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!
– Он як?
– Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу – і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.
– Пойндекстер?
– Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.
Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга – і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!
– Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стамп? – сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.
Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.
Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:
– Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?
– Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже, – дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!
Розділ VII. Нічні прикрощі
Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку «для апетиту» перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з’їдене, і ще по кілька – до люльки після вечері.
Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.
Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв’язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.
Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою «стару худобину» – так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко, – і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.
– Лягайте на моєму ліжку, – запропонував гостинний господар, – а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.
– Ні, – відказав гість. – Ці ваші полички не для Зеба Стампа. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровший, і нема куди падати.
– Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.
– Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль – зелена трава прерії.
– Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? – здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.
– А тільки так.
– Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!
– Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.
– Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стамп?
– Мій молодий друже! – з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання. – Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара, – задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу – і вдень, і вночі.
– Ну, коли ви хочете спати надворі…
– Таки хочу, – коротко відказав мисливець і, переступивши поріг, подався до лужка, що був між хатиною і річкою.
Він узяв із собою не лише свою стару ковдру – на руці в нього висіла скручена кільцями мотузка з кінського волосу, ярдів шість чи сім завдовжки, так зване кабрієсто, що ним звичайно припинають коней на пасовищі. Але цього разу мотузка призначалась на інше.
Пильно оглянувши траву на кілька ярдів навколо себе, – світив місяць, і видно було досить добре, – Зеб Стамп ретельно розіклав на траві мотузку, обвівши нею оглянуту місцину так, щоб усередині можна було лягти. А тоді вступив у те коло, закутався в ковдру і спокійно простягся на траві. За якусь хвилину він начебто вже й спав.
Він таки справді спав – про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров’я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.
Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей – то були очі Феліма О’Нійла.
– Правий Боже! – пробурмотів ірландець сам до себе. – З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..
Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.
– Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! – вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади. – Я був подумав, що це вже ранок… Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!
– Яка погань, містере Стамп? Змії, чи що?
– Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.
Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. «Як не рахувати індіанців, – не раз казав він, – то найгірше в Техасі – це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш – і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрик не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі[20]».
Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрієсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.
Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:
– Ну, Феліме О’Нійл, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!
Після цих Фелімових слів навколо хатини мустангера запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патрика, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.
Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком – і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки «худобина» Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.
Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.
Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдоволено озирнувся довкола.
– Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! – процідив він крізь зуби. – Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку – була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря – хоч той теж ірландець, але людина гідна… Певне, я вже так і не засну до ранку.
Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.
Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.
Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.
– Змія! – пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії. – Цікаво, що ж це за порода шастає тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка… А-а, впізнав! Це ж «курочка». Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!
В голосі його не вчувалося страху, навіть коли він побачив, що змія повзе до нього. Мисливець знав: вона не перелізе через волосяну мотузку, а торкнувшись до неї, поверне назад, неначе то вогненна смуга. Почуваючи себе в безпеці у своєму магічному колі, він міг спокійно стежити за непроханою гостею, навіть якби то була найотруйніша з усіх змій прерії.
Але ця змія не була отруйна. Навпаки – зовсім нездатна заподіяти якусь шкоду, за що й дістала просторічну назву «курочка». А тим часом серед північноамериканських плазунів це один з найбільших.
Зеб сидів і дивився на змію, і на обличчі його відбивалася тільки цікавість, та й то не хтозна-яка. У мисливця, що звик ночувати просто неба, це видовище не викликало ні подиву, ні ляку, навіть коли змія підповзла ще ближче і, трохи підвівши голову, ткнулася в мотузку.
Після цього вже й зовсім нічого було боятися, бо «курочка», наразившись на кабріесто, миттю повернула назад і поповзла геть.
Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити – чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з’явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну «курочку» його неприязнь не поширювалась – про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:
– Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він мені не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів’я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга… Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стамп! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав «курочку» і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.
– Ну, містере Фелім, начувайся! – вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна. – Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні – то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!
Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.
Повернувшись до своєї трав’яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:
– Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться – це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь… Еге! Що це там? Здається, вже…
Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий ґвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.
Почалося з людського крику – чи, краще сказати, зойку, – такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О’Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.
– Що сталося? – запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги. – Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?
– І вас, паничу Морісе! – докинув ірландець, кумедно підморгнувши.
Господар засміявся і скочив з коня.
Плямисту кобилу поставили під повітку, гнідого тимчасово припнули до дерева, і Фелім заходився чистити його за всіма правилами, заведеними у прерії.
Тим часом мустангер, зовсім знесилений цілоденними ловами, упав на свою постіль із кінської шкури. Ще ніколи, за жодним мустангом, йому не доводилось ганятися так довго й запекло, як за цією плямистою лошицею. Та на те була своя причина, про яку не знав ні Фелім, ні вірний гнідий – ніхто, крім самого мустангера.
Незважаючи на те, що він уже кілька днів майже не злазив із сідла, а три останні провів у невідступній гонитві за плямистою лошицею, незважаючи на страшенну втому, мустангер ніяк не міг заснути. Він раз у раз підхоплювався з ліжка й ходив туди-сюди по хатині, так ніби щось не давало йому спокою.
Ось уже кілька ночей він неспокійно совався в ліжку, перевертався з боку на бік, і вже не тільки слуга Фелім, а й собака Тара почали дивуватися, що це таке з їхнім господарем.
Фелім міг би приписати це палкому бажанню мустангера зловити плямисту лошицю, але він знав, що гарячкове збудження охопило господаря раніше, ще до того, як він довідався про існування цієї незвичайної тварини. Лошиця вперше трапила мустангерові на очі лише через кілька днів після його повернення з форту і, отже, не могла бути причиною, через яку так змінився його настрій. А те, що він врешті зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.
Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Фелімове запитання:
– Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?
– Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?
– Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат – «мучачас», чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.
– Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.
– Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває.
– Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?
– Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.
– Та невже? І що ж я таке кажу?
– Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім’я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з «по».
– Ім’я? Яке ім’я?
– А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам’ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім’я, і його я можу вам нагадати. Це ім’я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. «Луїза», паничу Морісе, – ось як ви кажете, а тоді вже оте на «по»…
– Е! – перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему. – Мало яке ім’я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!
– Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину – нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.
– Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.
– От і я б хотів це знати, – з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд. – І звісно ж, – провадив він, – я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це було б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?
– Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?
– Ні, паничу, не здається. Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.
– Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?
– Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбитися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.
– Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?
– Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м’ясо і підігрію в горнятку.
– Гаразд, я почекаю.
– А може, щоб легше чекалося, вип’єте крапелиночку віскі?
– І то діло, налий.
– Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця – зовсім не той смак.
– З водою. Тільки принеси свіжої з річки.
Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей, коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.
Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.
– Це старий Зеб Стамп, – обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив поріг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.
Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мустангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.
Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічних ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків’я довгого мисливського ножа.
Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні – ніяких карбованих візерунків, – одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця – його вірна зброя і головне знаряддя його промислу – скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.
Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п’ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.
Ірландець Фелім уже згадував його ім’я: то був Зебулон Стамп, або «старий Зеб Стамп», як називали його дуже нечисленні знайомі.
«Уроджений і питомий кентуккіець», – як казав він сам, коли його питали, звідки він родом, – Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.
З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.
– Добрий вечір! – коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.
– Добрий вечір, містере Стамп! – відповів господар, підводячись йому назустріч. – Заходьте, сідайте.
Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спис на кілька футів над його головою.
– Чорт би їх узяв, оці табуретки! – пробурчав він, видимо невдоволений такою позою. – Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді – хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.
– Спробуйте пересісти сюди, – мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку. – Тут вам буде зручніше.
Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.
– Ви, як завжди, пішки, містере Стамп?
– Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.
– Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?
– Я ще не з’їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.
– Але ж скрізь у Техасі так заведено.
– Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От вам кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.
– Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?
– Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.
– Попоїсте з нами? Фелім якраз готує вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.
– Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика – він прив’язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.
– Оце нам пощастило! – вигукнув мустангер. – Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.
– А що то за мустанг? – з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.
– Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!
– Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!
– Он як?
– Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу – і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.
– Пойндекстер?
– Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.
Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга – і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!
– Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стамп? – сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.
Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.
Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:
– Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?
– Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже, – дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!
Розділ VII. Нічні прикрощі
Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку «для апетиту» перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з’їдене, і ще по кілька – до люльки після вечері.
Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.
Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв’язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.
Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою «стару худобину» – так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко, – і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.
– Лягайте на моєму ліжку, – запропонував гостинний господар, – а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.
– Ні, – відказав гість. – Ці ваші полички не для Зеба Стампа. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровший, і нема куди падати.
– Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.
– Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль – зелена трава прерії.
– Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? – здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.
– А тільки так.
– Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!
– Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.
– Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стамп?
– Мій молодий друже! – з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання. – Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара, – задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу – і вдень, і вночі.
– Ну, коли ви хочете спати надворі…
– Таки хочу, – коротко відказав мисливець і, переступивши поріг, подався до лужка, що був між хатиною і річкою.
Він узяв із собою не лише свою стару ковдру – на руці в нього висіла скручена кільцями мотузка з кінського волосу, ярдів шість чи сім завдовжки, так зване кабрієсто, що ним звичайно припинають коней на пасовищі. Але цього разу мотузка призначалась на інше.
Пильно оглянувши траву на кілька ярдів навколо себе, – світив місяць, і видно було досить добре, – Зеб Стамп ретельно розіклав на траві мотузку, обвівши нею оглянуту місцину так, щоб усередині можна було лягти. А тоді вступив у те коло, закутався в ковдру і спокійно простягся на траві. За якусь хвилину він начебто вже й спав.
Він таки справді спав – про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров’я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.
Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей – то були очі Феліма О’Нійла.
– Правий Боже! – пробурмотів ірландець сам до себе. – З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..
Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.
– Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! – вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади. – Я був подумав, що це вже ранок… Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!
– Яка погань, містере Стамп? Змії, чи що?
– Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.
Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. «Як не рахувати індіанців, – не раз казав він, – то найгірше в Техасі – це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш – і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрик не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі[20]».
Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрієсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.
Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:
– Ну, Феліме О’Нійл, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!
Після цих Фелімових слів навколо хатини мустангера запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патрика, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.
Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком – і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки «худобина» Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.
Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.
Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдоволено озирнувся довкола.
– Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! – процідив він крізь зуби. – Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку – була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря – хоч той теж ірландець, але людина гідна… Певне, я вже так і не засну до ранку.
Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.
Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.
Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.
– Змія! – пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії. – Цікаво, що ж це за порода шастає тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка… А-а, впізнав! Це ж «курочка». Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!
В голосі його не вчувалося страху, навіть коли він побачив, що змія повзе до нього. Мисливець знав: вона не перелізе через волосяну мотузку, а торкнувшись до неї, поверне назад, неначе то вогненна смуга. Почуваючи себе в безпеці у своєму магічному колі, він міг спокійно стежити за непроханою гостею, навіть якби то була найотруйніша з усіх змій прерії.
Але ця змія не була отруйна. Навпаки – зовсім нездатна заподіяти якусь шкоду, за що й дістала просторічну назву «курочка». А тим часом серед північноамериканських плазунів це один з найбільших.
Зеб сидів і дивився на змію, і на обличчі його відбивалася тільки цікавість, та й то не хтозна-яка. У мисливця, що звик ночувати просто неба, це видовище не викликало ні подиву, ні ляку, навіть коли змія підповзла ще ближче і, трохи підвівши голову, ткнулася в мотузку.
Після цього вже й зовсім нічого було боятися, бо «курочка», наразившись на кабріесто, миттю повернула назад і поповзла геть.
Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити – чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з’явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну «курочку» його неприязнь не поширювалась – про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:
– Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він мені не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів’я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга… Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стамп! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав «курочку» і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.
– Ну, містере Фелім, начувайся! – вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна. – Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні – то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!
Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.
Повернувшись до своєї трав’яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:
– Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться – це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь… Еге! Що це там? Здається, вже…
Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий ґвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.
Почалося з людського крику – чи, краще сказати, зойку, – такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О’Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.
– Що сталося? – запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги. – Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?