Страница:
– Ой паничу! Куди гірше, Бог мені свідок! На мене напала змія! Геть усього покусала! О святий Патрику, я нещасний пропащий грішник! Тепер я напевне помру!
– Покусала, кажеш? Де? – спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги. – Не бачу ніяких укусів, – провадив він, повертаючи Феліма на всі боки й пильно досліджуючи кожну п’ядь його шкіри.
– Жодної подряпинки, – коротко докинув Стамп.
– Не покусала? Ну, хвалити Бога! Але ж вона повзала по мені, от наче й зараз відчуваю, холодна, мов милостиня.
– А чи була тут взагалі змія? – спитав Моріс, не дуже вірячи Фелімовим словам. – Мабуть, це тобі просто наснилося, Феліме.
– Ой ні, не наснилося, паничу! Справжнісінька змія! Хай мене грім поб’є, коли брешу!
– Схоже на те, що змія таки була, – сухо зауважив мисливець. – Ану подивимось, може, й знайдемо її. Та все ж дивно. Навколо хатини лежить волосяна мотузка, то як же змія перелізла через неї?.. Ага, онде вона! – Зеб Стамп показав у куток, де, згорнувшись кільцями, лежала змія. – Е, та це ж усього-на-всього «курочка»! – вигукнув він. – Від неї шкоди не більш, як від голуба. Не могла вона тебе покусати, містере Феліме, але ми її однак скараємо.
З цими словами старий мисливець схопив плазуна, підняв високо над головою і так пожбурив на підлогу, що мало не вибив з нього дух.
– Ну от, містере Феліме! – мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота. – Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.
Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посміюючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст – уже втретє за ту ніч.
Розділ VIII. Слід отруйної стоноги
Коли із змією було покінчено, скрізь довкола відновився мир і спокій. Скавуління собаки затихло разом з криками Феліма. Мустанги знову тихо стояли під тінястими деревами.
У хатині теж запала тиша; чути було тільки, як час від часу неспокійно перевертається на своїй постілці Фелім, що втратив віру в захист властивості кабрієсто.
Та й надворі тишу порушував лише один звук, хоча й зовсім не схожий на вовтузіння в хатині. Він був чимось середнім між крокодилячим риком і кумканням жаби-вола; та оскільки цей звук виходив з ніздрів Зеба Стампа, то міг бути тільки хропінням заснулого мисливця. А його неабияка гучність свідчила, що той спить здоровим, міцним сном.
Так воно й було. Мисливець заснув майже в ту саму мить, як востаннє ліг усередині свого мотузяного кола. Помстившись ірландцеві за урваний сон, він ураз заспокоївся і тепер знову спокійнісінько хропів.
Майже годину тривав цей перегук таких різних звуків, і до нього вряди-годи долучався крик великої вухатої сови чи жалісне квиління койота.
Аж ось знову, так само зненацька, гримнув уже знайомий хор, що його заспівувачем знову був той-таки горлатий ірландець.
– Ой лишенько! – заволав він так, що одразу збудив не тільки свого господаря в хатині, але й гостя надворі. – Пресвята Богородице! Пречиста Діво! Порятуй мене, порятуй!
– Від чого тебе рятувати? – спитав мустангер, знову схоплюючись з ліжка й похапцем засвічуючи світло. – Що з тобою таке, бісів ти сину?
– Ще одна змія, ваша милосте! Ой, та ще й куди лихіша за ту, яку вбив містер Стамп, от щоб я пропав! Вона покусала мені груди. Де вона проповзла, там так усе горить, немов наш коваль у Баллібалласі припік розжареним залізом!
– Хай тобі сто чортів, поганий ти тхір! – загорлав Зеб Стамп, ставши на порозі зі своєю ковдрою на плечах і заповнивши собою весь дверний отвір. – Це вже другий раз ти збудив мене, клятий ірландський дурню!.. Ви вже мені пробачте, містере Джеральд, я знаю, дурні є скрізь, і в Америці їх не менше, ніж в Ірландії, але такого дурноверхого йолопа, як оцей ваш Фелім, мені ще зроду не траплялося бачити. Як на мене, то ми сьогодні так і не заснемо, коли не втопимо його в річці!
– Ой, містере Стамп, любий, не кажіть такого! Клянуся вам обом, що тут ще одна змія. Я певен, вона й досі в хатині. Ось лише хвилину тому вона повзала по мені.
– Мабуть, це тобі наснилося, – напівзапитально мовив мисливець, уже спокійнішим тоном. – Кажу ж тобі, ніяка техаська змія не переповзе через волосяну мотузку. А ота, певне, була вже в хатині, коли ти надумав обгородитись. Навряд, щоб їх залізло сюди аж дві. Ось ми зараз подивимось…
– Ой лишенько! Та ви погляньте! – закричав ірландець, задираючи сорочку на грудях. – Осьде її слід, якраз на ребрах! Я ж вам кажу, що тут була ще одна змія! О пресвята Богородице, що ж зі мною буде? Пече, як вогнем!
– Змія? – вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку. – Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!
– Ще гірше за змію? – в розпачі заволав Фелім. – Гірше, кажете, містере Стамп? Ви гадаєте, це небезпечно?
– Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся…
– Ой містере Стамп, краще й не кажіть!
– Що це? – спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем. – Що воно таке, скажіть? – повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак. – Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?
– Дуже небезпечне, містере Моріс, – відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.
– Але що це таке? – нетерпляче спитав мустангер.
– Слід отруйної стоноги.
– Отруйної стоноги? Вона вкусила його?
– Та наче ні. Але цього й не потрібно. Їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.
– Сили небесні! Невже це правда?
– Так, містере Моріс. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якби мені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.
Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.
Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши, – хоча й сам не дуже в те вірив, – що ніякої небезпеки немає.
А ще за хвилину по тому в дверях з’явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва – й слуга, й господар – відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса орегано.
– Не журися, містере Феліме! – заспокійливо сказав Зеб Стамп. – Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку, – швидше, ніж згорить кинута в огонь пір’їна… Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в окрузі. Якщо ти й далі так горлатимеш, сюди збіжаться з гір команчі, а це буде куди гірше за оту бісову стоногу… Містере Морісе, пошукайте, чим його перев’язати, а я тим часом наготую припарку.
Витягши з піхов ножа, мисливець передусім позрізав з листя колючки, а тоді зняв цупку шкіру, дрібно покришив соковитий м’якуш і, розрівнявши його на поданій мустангером чистій полотнинці, з мисливською вправністю приклав цю, як він казав, «припарку» до червоної смуги на Фелімових грудях, що її, всупереч поясненню Зеба Стампа, залишили не кігтики стоноги, а її отруйні жувальця, які раз по раз впиналися в шкіру сплячого.
«Припарка» подіяла майже одразу: сік кактуса виявився доброю протиотрутою, і потерпілий, позбувшись страху, щасливий з того, що тепер його життя в безпеці, поринув у глибокий, цілющий сон. А самозваний лікар після марних пошуків стоноги, – ця гидка істота, на відміну від змій, не боїться волосяної мотузки, – мовчки вийшов з хатини, знову вмостився на своїй зеленій постелі й спокійно проспав до ранку.
З першим променем світанку всі троє були вже на ногах. Фелімова гарячка минула, а з нею і його нічний страх. Нашвидку поснідавши рештками смаженого індика, почали квапливо готуватися до від’їзду. Колишній помічник стайничого з Баллібаллаха разом с техаським мисливцем готував диких коней до подорожі через прерію, міцно прив’язуючи їх одне до одного, а тим часом Моріс клопотався коло свого гнідого та плямистої лошиці. Особливо багато уваги приділяв він прекрасній полонянці: розчісував їй гриву і хвіст, зчищав з лискучої шерсті плями грязюки, що свідчили про те, як уперто він ганявся за цією твариною, перш ніж накинув ласо на її горду шию.
– Та годі вам, друже! – вигукнув Зеб Стамп, з подивом спостерігаючи за мустангером. – Зовсім ні до чого аж так її чепурити. Вудлі Пойндекстер не з тих, хто відмовляється від свого слова. Ви й так отримаєте ті дві сотні, не будь я Зеб Стамп. І хай мене чорти візьмуть, коли вона не варта цих грошей!
Моріс нічого не відповів на слова старого мисливця, проте ледь помітна усмішка в кутиках його уст давала взнаки, що кентуккієць зовсім не так зрозумів причину його ретельності.
Не минуло й години, як мустангер вирушив у дорогу верхи на своєму гнідому, ведучи за собою на ласо плямисту лошицю. Позаду, під наглядом Феліма, легким клусом біг табунець призначених на продаж мустангів. Зеб Стамп, молотячи п’ятами по боках свою «стару худобину», насилу встигав за ними. А позад усіх, обережно ступаючи по колючій траві, тюпав Тара.
Хатину залишили напризволяще, щільно причинивши обтягнуті кінською шкурою двері, щоб туди не забрели непрохані чотириногі гості. І тепер навколишню тишу час від часу порушувало тільки пугукання вухатої сови, або пронизливий крик пуми, або жалісне дзявкання голодного койота.
Розділ IX. Прикордонний форт
Над фортом Індж на високій щоглі майорить американський прапор, кидаючи колихливу тінь на незвичайну, цікаву для допитливого ока картину.
Це картина справжнього прикордонного життя, – вірогідно змалювати яке зміг би хіба що Верне-молодший[21], – життя напіввійськового й напівцивільного, напівдикого й напівцивілізованого, де можна побачити людей, що різняться між собою і кольором шкіри, і одягом, і родом занять і належать відповідно чи то до різних полюсів цього строкатого світу, чи то до численних проміжних верств.
Та й місце дії – сам форт як такий – має не менш дивовижний вигляд. Отой прапор майорить не над бастіонами й зубчастими мурами, отіняє не каземати й таємні ходи, не рови, вали й бруствери – там немає нічого притаманного справжній фортеці. Є лише грубий частокіл із стовбурів алгаробії, всередині якого споруджено навіс-стайню на двісті коней. Поза частоколом стоїть з десяток будівель найпримітивнішої архітектури – здебільшого просто плетені з гілля та обмазані глиною хатини-хакале.
В найбільшій будівлі міститься казарма, за нею – лазарет та інтендантські склади; з одного боку гауптвахта, з другого – на кращому місці – їдальня та офіцерські помешкання; усе те вкрай просте на вигляд – стіни поштукатурено й вибілено вапном, якого так багато по берегах Леони, – усе дуже чисте й охайне, як і належить бути місцю, де розквартироване військо великої цивілізованої нації. Такий-от він, форт Індж.
Трохи далі в око впадає ще одна група будівель, майже така сама на вигляд, як щойно змальована під назвою форт. І хоч прапор їх не отіняє, вони також перебувають під його захистом, бо саме йому завдячують своїм виникненням і існуванням. Це зародок одного з тих селищ, які звичайно з’являються поблизу американських військових постів, щоб у не дуже далекому майбутньому стати містечками, а може, й великими містами.
А тим часом його населення складається з маркітанта[22], в чиїй крамничці можна купити всякий дріб’язок, що не входить до військового пайка; з господаря заїзду та бару при ньому, що приваблює нероб гранчастими пляшками на полицях; двох картярів-професіоналів, які, конкуруючи між собою, з допомогою фараона і монте[23] видобувають із кишень місцевого воїнства переважну частину його платні, кільканадцяти темнооких сеньйорит досить сумнівної репутації і такого ж числа мисливців, погоничів, мустангерів та людей без певних прикмет – такі крутяться коло військових поселень чи не в кожній країні.
Будинки, в яких мешкав ця різномаста людність, розташовано не без ладу. Як видно, всі вони належать одному підприємцеві. Вони стоять навколо «площі», де, замість ліхтарних стовпів чи статуй, над витоптаною травою стримить стовбур усохлого кипариса та ще кущ акації.
Річка Леона – тут вона ще майже струмок – тече позад форту й селища. Попереду розкинулась яскраво-зелена рівнина, облямована вдалині темнішою смугою лісу, де могутні дуби, горіхи й в’язи борються за існування з колючими кактусами та безліччю витких і повзучих рослин-паразитів, майже невідомих ботанікам. На південь і на схід уздовж берега річки розкидано будинки – це садиби плантаторів. Деякі з них, дуже прості на вигляд, споруджено недавно, кілька інших, претензійнішої архітектури, видимо давнішого походження. Один з них привертає особливу увагу – великий будинок з пласким дахом і зубчастим парапетом; його білі стіни вирізняються на зеленому тлі парку, що обступив його півкільцем. Це – гасієнда[24] Каса-дель-Корво.
Звернувши погляд на північ, ви побачите чудернацьку самотню гору – величезний скелястий конус, що на кількасот футів підноситься над рівниною; а за ним у туманній далині видно хвилясті обриси Гвадалупських гір, що вивершують те високе й майже не досліджене плоскогір’я, Льяно-Естакадо.
Погляньте вгору – і ви побачите небо, напівсапфірове, напівбірюзове. Удень – ясне-ясне, без жодної хмаринки, тільки з золотим кружалом сонця; уночі – всіяне зорями, немовби викуваними із ясної сталі, з чітко окресленим місячним диском, що виблискує щирим сріблом.
Погляньте вниз о тій порі, коли вже зникли зорі й місяць і насичений пахощами квітів вітрець з Мексиканської затоки налітає на прапор над фортом і розгортає його перед вранішнім світлом; тож погляньте – і ви побачите оту картину, що її мав би намалювати Верне, таку яскраву й виразну, таку багату різноманітними постатями, вбранням, барвами, що її годі описати пером.
На цій живій картині ви розпізнаєте людей у військовій формі Сполучених Штатів: у голубій – піхотинців, у темнішій, майже синій – драгунів і в ледь зеленкуватій – кінних стрільців. Не всі вони у повній формі – лише черговий офіцер, начальник варти й самі вартові, їхні товариші, вільні від служби, тиняються коло казарми і в загорожі, де стайня, у червоних фланелевих сорочках, м’яких капелюхах і нечищених чоботах.
Їх можна побачити і в товаристві людей, одягнених аж ніяк не по-військовому: кремезних мисливців у сорочках з оленячої шкіри й таких самих гетрах, скотарів і мустангерів, убраних під мексиканців, та й самих мексиканців у широких білих штанях, із серапе на плечах, у чоботях з величезними острогами та хвацько зсунутих набакир глянсуватих сомбреро. Деякі розмовляють з індіанцями, що прийшли сюди торгувати чи вести мирні переговори, – їхні намети видно трохи оддалік, а червоні, зелені, сині ковдри, накинуті на плечі, надають їхнім постатям мальовничості і майже класичної краси, якої не можуть зіпсувати навіть страхітливо розмальована шкіра й липке від бруду чорне волосся, подовжене пасмами з кінських хвостів.
Уявіть собі цей строкатий натовп у різноманітному вбранні, що говорить про походження, рід занять і становище його власників; докиньте то там, то там чорношкірого сина Африки – офіцерського слугу чи посильного з котроїсь сусідньої плантації; уявіть, як ці люди стоять окремими купками й про щось балакають або ж походжають по вільній місцині, де спинилося кілька фургонів; уявіть ще дві невеликі гармати на лафетах і поруч зарядні ящики; один чи два намети, де живуть офіцери, що задля оригінальності воліють спати під полотняною покрівлею; зіставлені в піраміду гвинтівки солдатів варти… Уявіть собі все це – і перед вашим внутрішнім зором постане правдива картина військового форту на кордоні Техасу, на самому краю цивілізованого світу.
Десь за тиждень після того як плантатор з Луїзіани приїхав у свій новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.
Усі вони були молоді – найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.
Вони саме були вільні від служби й знічев’я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім’ю.
– Буде щось ніби новосілля, – сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону. – Спершу обід, потім танці – неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.
– Аристократів? – засміявся лейтенант драгунів. – Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.
– Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою красунею.
– О-он як? – протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому. – Виходить, ця міс Пойндекстер має бути з біса гарна.
– Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.
– То вона кокетка? – з осудом запитав стрілець.
– Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відкоша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.
– Дівчина якраз для мене, – жартівливо мовив молодий драгун. – Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумен, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!
– Ось що, Генкоку, – відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі, – я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.
– Отакої, Слоумен! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.
– Але не таких прекрасних.
– Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.
– Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.
– А коли ж це було?
– Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю… Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: «Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна».
– Півтора року – чимало часу, – розважливо сказав Кросмен, – а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?
– Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.
– Ну, капітане Слоумен! – вигукнув драгунський лейтенант. – Слово честі, ви так розпалили мою цікавість, що я вже майже закоханий у ту Луїзу Пойндекстер.
– Та перше ніж ви закохаєтесь остаточно, – серйозно мовив капітан, – дозвольте мені застерегти вас. У красуні є сторож, такий собі лихий дух.
– Певне, брат? Так звичайно говорять про брата.
– Брата вона має, але це не він. Її брат – добрий, благородний юнак, єдиний із знайомих мені Пойндекстерів, кого не точить власна гордість.
– Тоді аристократичний батько? Ну, навряд чи він буде проти того, щоб поріднитися з Генкоками.
– А от я цього не певен. Адже Генкоки – янкі з півночі, а він – гордий південець! Та я мав на думці не старого Пойндекстера.
– Хто ж тоді той лихий дух? Чи, може, він справді не людина, а дух?
– Та ні, людина, принаймні на вигляд. Це її кузен, досить неприємний тип. Звуть його Кассій Колхаун.
– Я начебто десь чув це ім’я.
– Я теж, – докинув стрілець.
– Його чув майже кожен, хто був так чи так причетний до мексиканської війни, тобто брав участь у поході Скотта[25]. Про Кассія Колхауна тоді чимало говорили й здебільшого не дуже схвально. Він був капітаном у полку волонтерів штату Міссісіпі – він звідти родом, – але його частіше бачили за картярським столом, аніж у полкових казармах. Там сталося два чи три випадки, після яких він здобув лиху славу задираки. Але то було ще перед мексиканською війною. Серед новоорлеанських шибайголів його добре знали і вважали небезпечним.
– То й що? – трохи зачіпливо спитав молодий драгун. – Кого цікавить, чи він небезпечний, той містер Кассій Колхаун, чи ні? В усякому разі, мені до нього байдужісінько. Ви ж самі казали, що він їй тільки кузен, хіба не так?
– Мабуть, не тільки. Я маю підстави гадати, що він залицяється до неї.
– І вона приймає його залицяння?
– Цього я сказати не можу. Я лише знаю, чи, певніше, здогадуюсь, що він у великій шані в її батька. І мені казали чому, – щоправда, це тільки чутки, але цілком вірогідні. Звичайна історія: залежність через позичені гроші. Пойндекстер уже далеко не той багатій, що був колись, а то б ми ніколи не побачили його в цій глушині.
– Коли його дочка справді така принадна, як ви кажете, то, мабуть, тут незабаром з’явиться і капітан Кассій Колхаун?
– Незабаром? То ви нічого не знаєте? Він уже тут, приїхав разом з Пойндекстерами й оселився в їхньому домі. Дехто каже, що й він уклав свої гроші в цю плантацію. Не далі як сьогодні вранці я бачив його в барі: він дудлив віскі й хизувався, як і раніш.
– Такий смаглявий чоловік років тридцяти, в синьому сюртуку напіввійськового крою і з револьвером Кольта при боці?
– Атож, і з мисливським ножем у внутрішній кишені. Оце ж він і є.
– Вигляд у нього досить зухвалий, – зауважив молодий стрілець, – і якщо він справді задирака, то зовнішність це тільки підтверджує.
– До біса його зовнішність! – із серцем вигукнув драгун. – Ми ж бо офіцери війська дядька Сема[26], і нам не личить боятися чийогось там вигляду, та й самого того задираки. Нехай лиш спробує зачепити мене, то я покажу йому, що вмію спускати курок так само швидко, як і він.
У цю мить сурма покликала їх до ранкового шикування – цієї церемонії в невеличкому прикордонному форті дотримувались так само неухильно, як і в армійському корпусі, – і троє офіцерів розійшлися готувати свої роти до огляду, що його провадив майор, комендант форту.
Розділ X. Каса-дель-Корво
Маєток, або ж гасієнда, Каса-дель-Корво простягся вподовж лісистої долини Леони більш як на три милі і вдвічі далі сягав на південь у прерію.
Сам будинок, що його звичайно, хоча й неправильно, також називали гасієндою, стояв на віддалі гарматного пострілу від форту Індж, і звідти було трохи видно білі стіни – решту будинку заступали високі дерева, що росли по берегах річки.
Місце для гасієнди було обрано не зовсім звичайне, що, безперечно, випливало з міркувань оборони: будинок закладали в ті часи, коли поселенцям ще загрожували набіги індіанців; а втім, ця небезпека не минула й тепер.
– Покусала, кажеш? Де? – спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги. – Не бачу ніяких укусів, – провадив він, повертаючи Феліма на всі боки й пильно досліджуючи кожну п’ядь його шкіри.
– Жодної подряпинки, – коротко докинув Стамп.
– Не покусала? Ну, хвалити Бога! Але ж вона повзала по мені, от наче й зараз відчуваю, холодна, мов милостиня.
– А чи була тут взагалі змія? – спитав Моріс, не дуже вірячи Фелімовим словам. – Мабуть, це тобі просто наснилося, Феліме.
– Ой ні, не наснилося, паничу! Справжнісінька змія! Хай мене грім поб’є, коли брешу!
– Схоже на те, що змія таки була, – сухо зауважив мисливець. – Ану подивимось, може, й знайдемо її. Та все ж дивно. Навколо хатини лежить волосяна мотузка, то як же змія перелізла через неї?.. Ага, онде вона! – Зеб Стамп показав у куток, де, згорнувшись кільцями, лежала змія. – Е, та це ж усього-на-всього «курочка»! – вигукнув він. – Від неї шкоди не більш, як від голуба. Не могла вона тебе покусати, містере Феліме, але ми її однак скараємо.
З цими словами старий мисливець схопив плазуна, підняв високо над головою і так пожбурив на підлогу, що мало не вибив з нього дух.
– Ну от, містере Феліме! – мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота. – Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.
Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посміюючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст – уже втретє за ту ніч.
Розділ VIII. Слід отруйної стоноги
Коли із змією було покінчено, скрізь довкола відновився мир і спокій. Скавуління собаки затихло разом з криками Феліма. Мустанги знову тихо стояли під тінястими деревами.
У хатині теж запала тиша; чути було тільки, як час від часу неспокійно перевертається на своїй постілці Фелім, що втратив віру в захист властивості кабрієсто.
Та й надворі тишу порушував лише один звук, хоча й зовсім не схожий на вовтузіння в хатині. Він був чимось середнім між крокодилячим риком і кумканням жаби-вола; та оскільки цей звук виходив з ніздрів Зеба Стампа, то міг бути тільки хропінням заснулого мисливця. А його неабияка гучність свідчила, що той спить здоровим, міцним сном.
Так воно й було. Мисливець заснув майже в ту саму мить, як востаннє ліг усередині свого мотузяного кола. Помстившись ірландцеві за урваний сон, він ураз заспокоївся і тепер знову спокійнісінько хропів.
Майже годину тривав цей перегук таких різних звуків, і до нього вряди-годи долучався крик великої вухатої сови чи жалісне квиління койота.
Аж ось знову, так само зненацька, гримнув уже знайомий хор, що його заспівувачем знову був той-таки горлатий ірландець.
– Ой лишенько! – заволав він так, що одразу збудив не тільки свого господаря в хатині, але й гостя надворі. – Пресвята Богородице! Пречиста Діво! Порятуй мене, порятуй!
– Від чого тебе рятувати? – спитав мустангер, знову схоплюючись з ліжка й похапцем засвічуючи світло. – Що з тобою таке, бісів ти сину?
– Ще одна змія, ваша милосте! Ой, та ще й куди лихіша за ту, яку вбив містер Стамп, от щоб я пропав! Вона покусала мені груди. Де вона проповзла, там так усе горить, немов наш коваль у Баллібалласі припік розжареним залізом!
– Хай тобі сто чортів, поганий ти тхір! – загорлав Зеб Стамп, ставши на порозі зі своєю ковдрою на плечах і заповнивши собою весь дверний отвір. – Це вже другий раз ти збудив мене, клятий ірландський дурню!.. Ви вже мені пробачте, містере Джеральд, я знаю, дурні є скрізь, і в Америці їх не менше, ніж в Ірландії, але такого дурноверхого йолопа, як оцей ваш Фелім, мені ще зроду не траплялося бачити. Як на мене, то ми сьогодні так і не заснемо, коли не втопимо його в річці!
– Ой, містере Стамп, любий, не кажіть такого! Клянуся вам обом, що тут ще одна змія. Я певен, вона й досі в хатині. Ось лише хвилину тому вона повзала по мені.
– Мабуть, це тобі наснилося, – напівзапитально мовив мисливець, уже спокійнішим тоном. – Кажу ж тобі, ніяка техаська змія не переповзе через волосяну мотузку. А ота, певне, була вже в хатині, коли ти надумав обгородитись. Навряд, щоб їх залізло сюди аж дві. Ось ми зараз подивимось…
– Ой лишенько! Та ви погляньте! – закричав ірландець, задираючи сорочку на грудях. – Осьде її слід, якраз на ребрах! Я ж вам кажу, що тут була ще одна змія! О пресвята Богородице, що ж зі мною буде? Пече, як вогнем!
– Змія? – вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку. – Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!
– Ще гірше за змію? – в розпачі заволав Фелім. – Гірше, кажете, містере Стамп? Ви гадаєте, це небезпечно?
– Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся…
– Ой містере Стамп, краще й не кажіть!
– Що це? – спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем. – Що воно таке, скажіть? – повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак. – Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?
– Дуже небезпечне, містере Моріс, – відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.
– Але що це таке? – нетерпляче спитав мустангер.
– Слід отруйної стоноги.
– Отруйної стоноги? Вона вкусила його?
– Та наче ні. Але цього й не потрібно. Їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.
– Сили небесні! Невже це правда?
– Так, містере Моріс. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якби мені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.
Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.
Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши, – хоча й сам не дуже в те вірив, – що ніякої небезпеки немає.
А ще за хвилину по тому в дверях з’явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва – й слуга, й господар – відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса орегано.
– Не журися, містере Феліме! – заспокійливо сказав Зеб Стамп. – Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку, – швидше, ніж згорить кинута в огонь пір’їна… Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в окрузі. Якщо ти й далі так горлатимеш, сюди збіжаться з гір команчі, а це буде куди гірше за оту бісову стоногу… Містере Морісе, пошукайте, чим його перев’язати, а я тим часом наготую припарку.
Витягши з піхов ножа, мисливець передусім позрізав з листя колючки, а тоді зняв цупку шкіру, дрібно покришив соковитий м’якуш і, розрівнявши його на поданій мустангером чистій полотнинці, з мисливською вправністю приклав цю, як він казав, «припарку» до червоної смуги на Фелімових грудях, що її, всупереч поясненню Зеба Стампа, залишили не кігтики стоноги, а її отруйні жувальця, які раз по раз впиналися в шкіру сплячого.
«Припарка» подіяла майже одразу: сік кактуса виявився доброю протиотрутою, і потерпілий, позбувшись страху, щасливий з того, що тепер його життя в безпеці, поринув у глибокий, цілющий сон. А самозваний лікар після марних пошуків стоноги, – ця гидка істота, на відміну від змій, не боїться волосяної мотузки, – мовчки вийшов з хатини, знову вмостився на своїй зеленій постелі й спокійно проспав до ранку.
З першим променем світанку всі троє були вже на ногах. Фелімова гарячка минула, а з нею і його нічний страх. Нашвидку поснідавши рештками смаженого індика, почали квапливо готуватися до від’їзду. Колишній помічник стайничого з Баллібаллаха разом с техаським мисливцем готував диких коней до подорожі через прерію, міцно прив’язуючи їх одне до одного, а тим часом Моріс клопотався коло свого гнідого та плямистої лошиці. Особливо багато уваги приділяв він прекрасній полонянці: розчісував їй гриву і хвіст, зчищав з лискучої шерсті плями грязюки, що свідчили про те, як уперто він ганявся за цією твариною, перш ніж накинув ласо на її горду шию.
– Та годі вам, друже! – вигукнув Зеб Стамп, з подивом спостерігаючи за мустангером. – Зовсім ні до чого аж так її чепурити. Вудлі Пойндекстер не з тих, хто відмовляється від свого слова. Ви й так отримаєте ті дві сотні, не будь я Зеб Стамп. І хай мене чорти візьмуть, коли вона не варта цих грошей!
Моріс нічого не відповів на слова старого мисливця, проте ледь помітна усмішка в кутиках його уст давала взнаки, що кентуккієць зовсім не так зрозумів причину його ретельності.
Не минуло й години, як мустангер вирушив у дорогу верхи на своєму гнідому, ведучи за собою на ласо плямисту лошицю. Позаду, під наглядом Феліма, легким клусом біг табунець призначених на продаж мустангів. Зеб Стамп, молотячи п’ятами по боках свою «стару худобину», насилу встигав за ними. А позад усіх, обережно ступаючи по колючій траві, тюпав Тара.
Хатину залишили напризволяще, щільно причинивши обтягнуті кінською шкурою двері, щоб туди не забрели непрохані чотириногі гості. І тепер навколишню тишу час від часу порушувало тільки пугукання вухатої сови, або пронизливий крик пуми, або жалісне дзявкання голодного койота.
Розділ IX. Прикордонний форт
Над фортом Індж на високій щоглі майорить американський прапор, кидаючи колихливу тінь на незвичайну, цікаву для допитливого ока картину.
Це картина справжнього прикордонного життя, – вірогідно змалювати яке зміг би хіба що Верне-молодший[21], – життя напіввійськового й напівцивільного, напівдикого й напівцивілізованого, де можна побачити людей, що різняться між собою і кольором шкіри, і одягом, і родом занять і належать відповідно чи то до різних полюсів цього строкатого світу, чи то до численних проміжних верств.
Та й місце дії – сам форт як такий – має не менш дивовижний вигляд. Отой прапор майорить не над бастіонами й зубчастими мурами, отіняє не каземати й таємні ходи, не рови, вали й бруствери – там немає нічого притаманного справжній фортеці. Є лише грубий частокіл із стовбурів алгаробії, всередині якого споруджено навіс-стайню на двісті коней. Поза частоколом стоїть з десяток будівель найпримітивнішої архітектури – здебільшого просто плетені з гілля та обмазані глиною хатини-хакале.
В найбільшій будівлі міститься казарма, за нею – лазарет та інтендантські склади; з одного боку гауптвахта, з другого – на кращому місці – їдальня та офіцерські помешкання; усе те вкрай просте на вигляд – стіни поштукатурено й вибілено вапном, якого так багато по берегах Леони, – усе дуже чисте й охайне, як і належить бути місцю, де розквартироване військо великої цивілізованої нації. Такий-от він, форт Індж.
Трохи далі в око впадає ще одна група будівель, майже така сама на вигляд, як щойно змальована під назвою форт. І хоч прапор їх не отіняє, вони також перебувають під його захистом, бо саме йому завдячують своїм виникненням і існуванням. Це зародок одного з тих селищ, які звичайно з’являються поблизу американських військових постів, щоб у не дуже далекому майбутньому стати містечками, а може, й великими містами.
А тим часом його населення складається з маркітанта[22], в чиїй крамничці можна купити всякий дріб’язок, що не входить до військового пайка; з господаря заїзду та бару при ньому, що приваблює нероб гранчастими пляшками на полицях; двох картярів-професіоналів, які, конкуруючи між собою, з допомогою фараона і монте[23] видобувають із кишень місцевого воїнства переважну частину його платні, кільканадцяти темнооких сеньйорит досить сумнівної репутації і такого ж числа мисливців, погоничів, мустангерів та людей без певних прикмет – такі крутяться коло військових поселень чи не в кожній країні.
Будинки, в яких мешкав ця різномаста людність, розташовано не без ладу. Як видно, всі вони належать одному підприємцеві. Вони стоять навколо «площі», де, замість ліхтарних стовпів чи статуй, над витоптаною травою стримить стовбур усохлого кипариса та ще кущ акації.
Річка Леона – тут вона ще майже струмок – тече позад форту й селища. Попереду розкинулась яскраво-зелена рівнина, облямована вдалині темнішою смугою лісу, де могутні дуби, горіхи й в’язи борються за існування з колючими кактусами та безліччю витких і повзучих рослин-паразитів, майже невідомих ботанікам. На південь і на схід уздовж берега річки розкидано будинки – це садиби плантаторів. Деякі з них, дуже прості на вигляд, споруджено недавно, кілька інших, претензійнішої архітектури, видимо давнішого походження. Один з них привертає особливу увагу – великий будинок з пласким дахом і зубчастим парапетом; його білі стіни вирізняються на зеленому тлі парку, що обступив його півкільцем. Це – гасієнда[24] Каса-дель-Корво.
Звернувши погляд на північ, ви побачите чудернацьку самотню гору – величезний скелястий конус, що на кількасот футів підноситься над рівниною; а за ним у туманній далині видно хвилясті обриси Гвадалупських гір, що вивершують те високе й майже не досліджене плоскогір’я, Льяно-Естакадо.
Погляньте вгору – і ви побачите небо, напівсапфірове, напівбірюзове. Удень – ясне-ясне, без жодної хмаринки, тільки з золотим кружалом сонця; уночі – всіяне зорями, немовби викуваними із ясної сталі, з чітко окресленим місячним диском, що виблискує щирим сріблом.
Погляньте вниз о тій порі, коли вже зникли зорі й місяць і насичений пахощами квітів вітрець з Мексиканської затоки налітає на прапор над фортом і розгортає його перед вранішнім світлом; тож погляньте – і ви побачите оту картину, що її мав би намалювати Верне, таку яскраву й виразну, таку багату різноманітними постатями, вбранням, барвами, що її годі описати пером.
На цій живій картині ви розпізнаєте людей у військовій формі Сполучених Штатів: у голубій – піхотинців, у темнішій, майже синій – драгунів і в ледь зеленкуватій – кінних стрільців. Не всі вони у повній формі – лише черговий офіцер, начальник варти й самі вартові, їхні товариші, вільні від служби, тиняються коло казарми і в загорожі, де стайня, у червоних фланелевих сорочках, м’яких капелюхах і нечищених чоботах.
Їх можна побачити і в товаристві людей, одягнених аж ніяк не по-військовому: кремезних мисливців у сорочках з оленячої шкіри й таких самих гетрах, скотарів і мустангерів, убраних під мексиканців, та й самих мексиканців у широких білих штанях, із серапе на плечах, у чоботях з величезними острогами та хвацько зсунутих набакир глянсуватих сомбреро. Деякі розмовляють з індіанцями, що прийшли сюди торгувати чи вести мирні переговори, – їхні намети видно трохи оддалік, а червоні, зелені, сині ковдри, накинуті на плечі, надають їхнім постатям мальовничості і майже класичної краси, якої не можуть зіпсувати навіть страхітливо розмальована шкіра й липке від бруду чорне волосся, подовжене пасмами з кінських хвостів.
Уявіть собі цей строкатий натовп у різноманітному вбранні, що говорить про походження, рід занять і становище його власників; докиньте то там, то там чорношкірого сина Африки – офіцерського слугу чи посильного з котроїсь сусідньої плантації; уявіть, як ці люди стоять окремими купками й про щось балакають або ж походжають по вільній місцині, де спинилося кілька фургонів; уявіть ще дві невеликі гармати на лафетах і поруч зарядні ящики; один чи два намети, де живуть офіцери, що задля оригінальності воліють спати під полотняною покрівлею; зіставлені в піраміду гвинтівки солдатів варти… Уявіть собі все це – і перед вашим внутрішнім зором постане правдива картина військового форту на кордоні Техасу, на самому краю цивілізованого світу.
Десь за тиждень після того як плантатор з Луїзіани приїхав у свій новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.
Усі вони були молоді – найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.
Вони саме були вільні від служби й знічев’я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім’ю.
– Буде щось ніби новосілля, – сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону. – Спершу обід, потім танці – неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.
– Аристократів? – засміявся лейтенант драгунів. – Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.
– Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою красунею.
– О-он як? – протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому. – Виходить, ця міс Пойндекстер має бути з біса гарна.
– Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.
– То вона кокетка? – з осудом запитав стрілець.
– Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відкоша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.
– Дівчина якраз для мене, – жартівливо мовив молодий драгун. – Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумен, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!
– Ось що, Генкоку, – відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі, – я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.
– Отакої, Слоумен! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.
– Але не таких прекрасних.
– Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.
– Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.
– А коли ж це було?
– Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю… Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: «Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна».
– Півтора року – чимало часу, – розважливо сказав Кросмен, – а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?
– Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.
– Ну, капітане Слоумен! – вигукнув драгунський лейтенант. – Слово честі, ви так розпалили мою цікавість, що я вже майже закоханий у ту Луїзу Пойндекстер.
– Та перше ніж ви закохаєтесь остаточно, – серйозно мовив капітан, – дозвольте мені застерегти вас. У красуні є сторож, такий собі лихий дух.
– Певне, брат? Так звичайно говорять про брата.
– Брата вона має, але це не він. Її брат – добрий, благородний юнак, єдиний із знайомих мені Пойндекстерів, кого не точить власна гордість.
– Тоді аристократичний батько? Ну, навряд чи він буде проти того, щоб поріднитися з Генкоками.
– А от я цього не певен. Адже Генкоки – янкі з півночі, а він – гордий південець! Та я мав на думці не старого Пойндекстера.
– Хто ж тоді той лихий дух? Чи, може, він справді не людина, а дух?
– Та ні, людина, принаймні на вигляд. Це її кузен, досить неприємний тип. Звуть його Кассій Колхаун.
– Я начебто десь чув це ім’я.
– Я теж, – докинув стрілець.
– Його чув майже кожен, хто був так чи так причетний до мексиканської війни, тобто брав участь у поході Скотта[25]. Про Кассія Колхауна тоді чимало говорили й здебільшого не дуже схвально. Він був капітаном у полку волонтерів штату Міссісіпі – він звідти родом, – але його частіше бачили за картярським столом, аніж у полкових казармах. Там сталося два чи три випадки, після яких він здобув лиху славу задираки. Але то було ще перед мексиканською війною. Серед новоорлеанських шибайголів його добре знали і вважали небезпечним.
– То й що? – трохи зачіпливо спитав молодий драгун. – Кого цікавить, чи він небезпечний, той містер Кассій Колхаун, чи ні? В усякому разі, мені до нього байдужісінько. Ви ж самі казали, що він їй тільки кузен, хіба не так?
– Мабуть, не тільки. Я маю підстави гадати, що він залицяється до неї.
– І вона приймає його залицяння?
– Цього я сказати не можу. Я лише знаю, чи, певніше, здогадуюсь, що він у великій шані в її батька. І мені казали чому, – щоправда, це тільки чутки, але цілком вірогідні. Звичайна історія: залежність через позичені гроші. Пойндекстер уже далеко не той багатій, що був колись, а то б ми ніколи не побачили його в цій глушині.
– Коли його дочка справді така принадна, як ви кажете, то, мабуть, тут незабаром з’явиться і капітан Кассій Колхаун?
– Незабаром? То ви нічого не знаєте? Він уже тут, приїхав разом з Пойндекстерами й оселився в їхньому домі. Дехто каже, що й він уклав свої гроші в цю плантацію. Не далі як сьогодні вранці я бачив його в барі: він дудлив віскі й хизувався, як і раніш.
– Такий смаглявий чоловік років тридцяти, в синьому сюртуку напіввійськового крою і з револьвером Кольта при боці?
– Атож, і з мисливським ножем у внутрішній кишені. Оце ж він і є.
– Вигляд у нього досить зухвалий, – зауважив молодий стрілець, – і якщо він справді задирака, то зовнішність це тільки підтверджує.
– До біса його зовнішність! – із серцем вигукнув драгун. – Ми ж бо офіцери війська дядька Сема[26], і нам не личить боятися чийогось там вигляду, та й самого того задираки. Нехай лиш спробує зачепити мене, то я покажу йому, що вмію спускати курок так само швидко, як і він.
У цю мить сурма покликала їх до ранкового шикування – цієї церемонії в невеличкому прикордонному форті дотримувались так само неухильно, як і в армійському корпусі, – і троє офіцерів розійшлися готувати свої роти до огляду, що його провадив майор, комендант форту.
Розділ X. Каса-дель-Корво
Маєток, або ж гасієнда, Каса-дель-Корво простягся вподовж лісистої долини Леони більш як на три милі і вдвічі далі сягав на південь у прерію.
Сам будинок, що його звичайно, хоча й неправильно, також називали гасієндою, стояв на віддалі гарматного пострілу від форту Індж, і звідти було трохи видно білі стіни – решту будинку заступали високі дерева, що росли по берегах річки.
Місце для гасієнди було обрано не зовсім звичайне, що, безперечно, випливало з міркувань оборони: будинок закладали в ті часи, коли поселенцям ще загрожували набіги індіанців; а втім, ця небезпека не минула й тепер.