Страница:
Річка виписує тут закрут у формі підкови – таку собі дугу на три чверті кола, а гасієнду споруджено на прямій, що з’єднує її кінці, а краще сказати – на прилеглій до неї площі всередині дуги. Звідти й назва: «Каса-дель-Корво», або ж «Будинок на закруті».
Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.
Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом – асотеєю, – обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір’ї, що зветься патіо, – фонтан і кам’яні сходи на дах; у чільній стіні – масивні дерев’яні ворота головного входу, а обабіч них – по два чи три віконця з міцними залізними ґратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки[27].
Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.
Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині – коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтевтонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м’якіша французька мова креолів.
Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів[28] та іншого під’яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро[29] у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків[30], ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство – це лихо.
Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?
Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним «ні!» – так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.
О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії[31], – не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя, – отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.
Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флоринді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.
Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флоринді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.
А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.
Прийшовши до кімнати, Флоринда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.
– Ой, панночко Луї! – казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині. – Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.
Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне – мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого капітанового кольору – такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.
– Ах, – провадила далі Флоринда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало капітановим полиском на її чорній руці, – якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!
– Про що це ти, дівчино? – спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій. – Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?
– Та ну, хіба ж панночка не розуміє?
– Кажу ж тобі, не розумію.
– Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.
– Але хто, хто?
– Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту – ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила.
Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флоринда з її, Луїзиними, розкішними косами.
– То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?
– Е ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд… Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.
– Ти навчилася говорити лестощі, Флориндо.
– Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!
Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. Її краса впадала в очі всім – і знайомим, і незнайомим, – а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все її обличчя. Риси його були бездоганно класичні – саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксителя[32]; але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.
Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність – адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.
На захоплену похвалу Флоринди вона лише засміялася – безтурботно, але без найменшого відтінку недовіри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу – не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль, – і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.
Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флоринда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки – якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.
– Ах! – провадила вона, ніби сама до себе. – Якби Флоринді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!
– Зітхала? – перепитала господиня, вражена її останніми словами. – Що ти хочеш цим сказати?
– Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флоринда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха. Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.
– Флориндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?
– Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флоринда – ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. Їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить вам усе як є. Ви не розгнівались?
– Та звісно, що ні. Чого б я мала гніватись на тебе, дівчино? Я не гніваюсь, та й не казала тобі, що гніваюсь. Але ти помиляєшся. Те, що ти нібито бачила або чула, то тільки твоя фантазія. Щоб я зітхала – де ж пак! Маю зараз інший клопіт: сьогодні в нас буде мало не сотня гостей, та ще й здебільшого незнайомі. Будуть і молоді плантатори, й офіцери, яких ти заманила б у тенета, коли б мала мої коси. Ха-ха-ха! А от я не бажаю зваблювати їх, ані одного! Отож роби з моїми косами що хочеш, тільки не плети з них тенет.
– Ой, панночко Луї, ви це правду кажете? – спитала негритянка з неприхованою цікавістю. – Кажете, жоден з тих джентльменів вам не до вподоби? А там є два чи три дуже-дуже гарні. Один плантатор, двоє – офіцери, усі молоді. Ви ж знаєте, про кого я кажу. Всі вони так коло вас упадали! Ви певні, панночко, що не зітхаєте за котримсь із них?
– Знову ти про ті зітхання! – засміялася Луїза. – Годі, Флориндо, ми гайнуємо час. Не забувай, що я маю заздалегідь бути у вітальні, зустрічати всіх отих гостей. А мені потрібно хоч півгодини, щоб перепочити й набратись доброго настрою перед таким великим прийомом.
– Не турбуйтеся, панночко Луї, не турбуйтеся. Я одягну вас швидко, ви ще матимете хтозна-скільки часу. Та й що там вас одягати! Боже мій, на вас хоч що надягни, ви однаково прегарна. Нехай і в балахоні, в яких ото збирають бавовну, – і то будете красуня.
– Ти стала така підлесниця, Флориндо! Я починаю думати, що тобі від мене чогось треба. Може, хочеш, щоб я помирила тебе з Плутоном?
– Ні, панночко. Плутон мені більше не приятель. Він показав себе таким боягузом, як ото нас спостигла буря в чорній прерії! Ой, панночко Луї, і що б ми робили, коли б не трапився нам отой молодий білий джентльмен на гнідому коні!
– Коли б не він, люба моя Флориндо, то ні тебе, ні мене тут, напевне, зараз не було б.
– Ой панночко, а який же він гожий із себе, правда? Ви ж бачили його прегарне обличчя. І його густе волосся – воно достоту такого ж кольору, як ваші коси, тільки трохи кучерявиться, як от у мене. Куди там до нього тому молодому плантаторові чи офіцерам з форту! Наші негри кажуть, ніби він така ж сама потолоч, як і вони, просто злидень з білою шкірою. Ну й що з того? Зате він такий красень, що я й сама б за ним зітхала. Еге ж, справжнісінький красень!
До цієї хвилини молода креолка мала незворушний вигляд. Але тепер їй забракло сили. Чи то випадково, чи то зумисне, Флоринда торкнула в душі господині найчутливішу струну.
Та Луїза аж ніяк не хотіла звіряти свою таємницю, нехай би й рабині, і вона зітхнула з полегкістю, почувши надворі гучні голоси, – то була слушна нагода закінчити туалет, а разом з ним и дражливу розмову, в яку вона воліла б не заглиблюватись.
Розділ XI. Несподіваний гість
– Гей ти, нігере! Де твій хазяїн?
– Мас'[33] Пойндекстер, сер? Старий чи молодий?
– На біса мені молодий? Я кажу про містера Пойндекстера. Де він?
– Еге, сер, вони обоє вдома, чи то пак обоє не вдома, і старий хазяїн, і молодий – мас' Генрі. Вони отам біля річки, де роблять нову огорожу. Еге, сер, вони обоє там.
– Біля річки? Це далеко звідси?
– Еге, сер. Нігер гадає, десь миль зо три-чотири, як не більше.
– Три-чотири милі? Та ти, нігере, як я бачу, геть дурний. Плантація містера Пойндекстера не може сягати так далеко, а він, здається мені, не з тих, хто ставить огорожі на чужій землі. Слухай-но! А коли він має повернутися, хоч це ти знаєш?
– Вони обоє скоро мають бути, і молодий хазяїн, і старий, і мас' Колхаун теж. Еге, тут сьогодні великий день – нюхніть лиш, як пахтить з кухні. Ого-го! Буде все, що ви хочете, – і смаженина, і варенина, і печеня, й пироги, й курчата. Незгірш як ото колись на Міссісіпі. Еге, дай Боже здоров'я старому мас' Пойндекстеру! З ним не пропадеш. А вас, пане, не кликали? Ви не знайомі з нашим хазяїном?
– Хай тобі чорт, нігере, хіба ти мене не пам’ятаєш? А я оце придивився до твоєї чорної мармизи і впізнав тебе.
– Милий Боже! Та невже це мас’ Стамп, що возив нам на стару плантацію оленину та індиків? Еге ж, таки він!.. Та звісно ж, мас’ Стамп, цей нігер добре вас пам’ятає, так наче бачив тільки ’завчора. – Милий Боже! Та днями, та мене тут не було. Я ж тепер кучер, вожу в кареті нашу молоду хазяйку, нашу кралю міс Лу. Бог свідок, мас’, вона таки прегарна панночка. Кажуть, до неї навіть Флоринді далеко братися… Ну, та дарма, мас’ Стамп, ви пождіть трохи, поки вернеться старий хазяїн. Він уже от-от має бути.
– Ну що ж, коли так, то почекаю, – сказав мисливець, неквапливо злазячи з сідла. – І ось що, хлопче, – провадив він, віддавши поводи негрові. – Підкинь лиш моїй кобилі з півдесятка кукурудзяних качанів. Я більш як двадцять миль гнав худобину щодуху, блискавкою мчав, аби тільки прислужитись твоєму хазяїнові.
– О, містере Зебулон Стамп, це ви? – почувся дзвінкий голосок, і на веранді з’явилася Луїза Пойндекстер. – Я так і подумала, – сказала вона, підходячи до поруччя, – хоча й не сподівалася побачити вас так скоро. Ви ж казали, ніби маєте їхати кудись далеко. Ну, та я рада, що ви знову тут, і тато з Генрі будуть раді… Плутоне, збігай-но до Кло-куховарки, спитай, чим вона може нагодувати містера Стампа. Ви ж іще не обідали, я певна. І одяг на вас запорошений, тож ви просто з дороги? Гей, Флориндо! Ану мерщій до буфету, принеси чогось випити. Сьогодні так жарко, містера Стампа, напевне, мучить спрага… Що вам більше до смаку – портвейн, херес, кларет? А, згадала, ви завжди найдужче любили мононгахільське віскі. Здається, в нас і воно є. Пошукай, Флориндо. А ви, містере Стамп, заходьте на веранду, сідайте. Ви питали про тата? Він має повернутися з хвилини на хвилину. А я тим часом спробую розважити вас.
Якби молода господиня замовкла й раніше, вона однаково не дістала б скорої відповіді. Навіть і тепер минуло кілька секунд, перш ніж Зеб Стамп спромігся заговорити. Він стояв, утупивши в неї очі, й ніби занімів од захвату.
– Богом присягаюся, міс Луїзо! – нарешті здобувся він на слово. – Коли я бачив вас на Міссісіпі, я думав, що ви найчарівніше створіння на землі. Та тепер бачу, що ви найчарівніша не тільки на землі, а й на небі. От побий мене грім!
Старий мисливець не дуже й перебільшував. Свіжа після туалету, із щойно зачесаними й ще не торкнутими сонцем і вітром лискучими косами та розрум’янілими від холодної води щоками, в легкій, напівпрозорій сукні з білого індійського мусліну, що гарно облягала її струнку постать, Луїза Пойндекстер справді-таки могла б правити за взірець чарівності, коли й не на небі, то на землі – без сумніву.
– Побий мене грім! – знову вигукнув мисливець. – Мені на віку траплялося бачити жінок, яких я мав за красунь, та й моя небіжчиця була доволі гожа з себе, коли я тільки-но запізнався з нею в Кентуккі, таки справді гожа. Але ось що я скажу, міс Луїзо: якби взяти в кожної з тих жінок найкраще, що в них було, й скласти докупи, то все одно не вийшло б і тисячної частки такого ангела, як ви.
– Ай-ай-ай! Містере Стамп, містере Стамп, і це ви отаке кажете?! Я бачу, ви стали тут у Техасі справжнім кавалером. Коли так піде й далі, глядіть, щоб ви не втратили своєї прямодушності. Тепер я вже таки певна, що вам треба добре випити… Поквапся там, Флориндо!.. Ви, здається, сказали, що найкраще вам смакує віскі?
– Коли й не сказав, то подумав, а це майже те саме. Ваша правда, міс, віскі смакує мені краще за всі ті заморські вина, і як я вже десь на нього натраплю, то ніколи не промину нагоди. Щодо цього Техас мене анітрохи не змінив.
– Мас’ Стамп, ви розводите віскі водою? – спитала Флоринда, виходячи із склянкою, до половини наповненою «Мононгахілою».
– Ні, дівчино. На біса мені вода! Досить з мене тієї, що я випив зранку, поки їхав сюди. Цілісінький день не брав у рот справжнього питва, навіть і не нюхав.
– Любий містере Стамп! Невже отак і питимете? Воно ж обпече вам горло. Може, дати трохи меду чи цукру?
– Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмаку, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п’ю. Ану, покуштуємо!
Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флоринді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.
– Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав, – про отого плямистого мустанга.
– Ой, справді! Я зовсім забула… Та ні, не те щоб забула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?
– Красеня – це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати – красуню.
– Що ви маєте на увазі?
– Цей мустанг – вона. Лошиця.
– А-а, так… То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу?
– І чув, і бачив її, і руками торкався.
– Он як?
–Її вже зловлено.
– Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?
– Ви питаєте, хто зловив лошицю?
– Атож. Хто він?
– Ну звісно, що мустангер.
– Мустангер?
– Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.
– Як його звуть?
– Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім’я знаю – Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-мустангером.
Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзині щоки, коли вона почула його відповідь.
Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флоринди.
– Ой, панночко Лу! – вигукнула вона. – Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?
– Атож, Богом присягаюся! – підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання. – Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо, – ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися – вона буде ваша, старий Зеб Стамп ручиться за це.
– Ой, містере Стамп, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А тепер пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флориндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися… І ще ось що, містере Стамп, – провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос. – Якщо той… молодий джентльмен з’явиться, коли в нас будуть гості, – а він же з ними, певно, не знайомий, – то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше… Ви мене розумієте, любий містере Стамп?
– Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.
– Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена… ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.
– А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п’ят – і родом, і вихованням, і поводженням, – дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.
Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули радісні вогники.
– Та мушу сказати вам щиро, – вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів, – цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: «Гордий, як Пойндекстер», – то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів, – може, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього роду.
– Ой, містере Стамп! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня.
– Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.
– Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стамп… може, колись, – ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина, – мені знадобиться ваша дружня допомога.
– Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стамп. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.
– Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?
– Атож.
– Ви мали на увазі…
– Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.
Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.
– Гаразд, – мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення. – Не турбуйтеся, містере Стамп. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде, – якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?
– Та певне ж, коли ви мене просите.
– Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.
– Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу – почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.
У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею – Плутон, ще з більшою і важчою тацею.
– Любий ви наш велетню! – з удаваним докором відказала вона. – Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флоринда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta luego![34]
Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:
– Це моя доля, я відчуваю… я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути… Не маю сили, не можу, не хочу!
Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.
Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом – асотеєю, – обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір’ї, що зветься патіо, – фонтан і кам’яні сходи на дах; у чільній стіні – масивні дерев’яні ворота головного входу, а обабіч них – по два чи три віконця з міцними залізними ґратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки[27].
Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.
Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині – коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтевтонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м’якіша французька мова креолів.
Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів[28] та іншого під’яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро[29] у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків[30], ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство – це лихо.
Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?
Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним «ні!» – так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.
О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії[31], – не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя, – отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.
Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флоринді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.
Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флоринді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.
А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.
Прийшовши до кімнати, Флоринда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.
– Ой, панночко Луї! – казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині. – Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.
Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне – мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого капітанового кольору – такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.
– Ах, – провадила далі Флоринда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало капітановим полиском на її чорній руці, – якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!
– Про що це ти, дівчино? – спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій. – Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?
– Та ну, хіба ж панночка не розуміє?
– Кажу ж тобі, не розумію.
– Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.
– Але хто, хто?
– Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту – ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила.
Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флоринда з її, Луїзиними, розкішними косами.
– То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?
– Е ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд… Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.
– Ти навчилася говорити лестощі, Флориндо.
– Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!
Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. Її краса впадала в очі всім – і знайомим, і незнайомим, – а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все її обличчя. Риси його були бездоганно класичні – саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксителя[32]; але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.
Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність – адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.
На захоплену похвалу Флоринди вона лише засміялася – безтурботно, але без найменшого відтінку недовіри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу – не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль, – і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.
Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флоринда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки – якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.
– Ах! – провадила вона, ніби сама до себе. – Якби Флоринді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!
– Зітхала? – перепитала господиня, вражена її останніми словами. – Що ти хочеш цим сказати?
– Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флоринда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха. Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.
– Флориндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?
– Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флоринда – ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. Їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить вам усе як є. Ви не розгнівались?
– Та звісно, що ні. Чого б я мала гніватись на тебе, дівчино? Я не гніваюсь, та й не казала тобі, що гніваюсь. Але ти помиляєшся. Те, що ти нібито бачила або чула, то тільки твоя фантазія. Щоб я зітхала – де ж пак! Маю зараз інший клопіт: сьогодні в нас буде мало не сотня гостей, та ще й здебільшого незнайомі. Будуть і молоді плантатори, й офіцери, яких ти заманила б у тенета, коли б мала мої коси. Ха-ха-ха! А от я не бажаю зваблювати їх, ані одного! Отож роби з моїми косами що хочеш, тільки не плети з них тенет.
– Ой, панночко Луї, ви це правду кажете? – спитала негритянка з неприхованою цікавістю. – Кажете, жоден з тих джентльменів вам не до вподоби? А там є два чи три дуже-дуже гарні. Один плантатор, двоє – офіцери, усі молоді. Ви ж знаєте, про кого я кажу. Всі вони так коло вас упадали! Ви певні, панночко, що не зітхаєте за котримсь із них?
– Знову ти про ті зітхання! – засміялася Луїза. – Годі, Флориндо, ми гайнуємо час. Не забувай, що я маю заздалегідь бути у вітальні, зустрічати всіх отих гостей. А мені потрібно хоч півгодини, щоб перепочити й набратись доброго настрою перед таким великим прийомом.
– Не турбуйтеся, панночко Луї, не турбуйтеся. Я одягну вас швидко, ви ще матимете хтозна-скільки часу. Та й що там вас одягати! Боже мій, на вас хоч що надягни, ви однаково прегарна. Нехай і в балахоні, в яких ото збирають бавовну, – і то будете красуня.
– Ти стала така підлесниця, Флориндо! Я починаю думати, що тобі від мене чогось треба. Може, хочеш, щоб я помирила тебе з Плутоном?
– Ні, панночко. Плутон мені більше не приятель. Він показав себе таким боягузом, як ото нас спостигла буря в чорній прерії! Ой, панночко Луї, і що б ми робили, коли б не трапився нам отой молодий білий джентльмен на гнідому коні!
– Коли б не він, люба моя Флориндо, то ні тебе, ні мене тут, напевне, зараз не було б.
– Ой панночко, а який же він гожий із себе, правда? Ви ж бачили його прегарне обличчя. І його густе волосся – воно достоту такого ж кольору, як ваші коси, тільки трохи кучерявиться, як от у мене. Куди там до нього тому молодому плантаторові чи офіцерам з форту! Наші негри кажуть, ніби він така ж сама потолоч, як і вони, просто злидень з білою шкірою. Ну й що з того? Зате він такий красень, що я й сама б за ним зітхала. Еге ж, справжнісінький красень!
До цієї хвилини молода креолка мала незворушний вигляд. Але тепер їй забракло сили. Чи то випадково, чи то зумисне, Флоринда торкнула в душі господині найчутливішу струну.
Та Луїза аж ніяк не хотіла звіряти свою таємницю, нехай би й рабині, і вона зітхнула з полегкістю, почувши надворі гучні голоси, – то була слушна нагода закінчити туалет, а разом з ним и дражливу розмову, в яку вона воліла б не заглиблюватись.
Розділ XI. Несподіваний гість
– Гей ти, нігере! Де твій хазяїн?
– Мас'[33] Пойндекстер, сер? Старий чи молодий?
– На біса мені молодий? Я кажу про містера Пойндекстера. Де він?
– Еге, сер, вони обоє вдома, чи то пак обоє не вдома, і старий хазяїн, і молодий – мас' Генрі. Вони отам біля річки, де роблять нову огорожу. Еге, сер, вони обоє там.
– Біля річки? Це далеко звідси?
– Еге, сер. Нігер гадає, десь миль зо три-чотири, як не більше.
– Три-чотири милі? Та ти, нігере, як я бачу, геть дурний. Плантація містера Пойндекстера не може сягати так далеко, а він, здається мені, не з тих, хто ставить огорожі на чужій землі. Слухай-но! А коли він має повернутися, хоч це ти знаєш?
– Вони обоє скоро мають бути, і молодий хазяїн, і старий, і мас' Колхаун теж. Еге, тут сьогодні великий день – нюхніть лиш, як пахтить з кухні. Ого-го! Буде все, що ви хочете, – і смаженина, і варенина, і печеня, й пироги, й курчата. Незгірш як ото колись на Міссісіпі. Еге, дай Боже здоров'я старому мас' Пойндекстеру! З ним не пропадеш. А вас, пане, не кликали? Ви не знайомі з нашим хазяїном?
– Хай тобі чорт, нігере, хіба ти мене не пам’ятаєш? А я оце придивився до твоєї чорної мармизи і впізнав тебе.
– Милий Боже! Та невже це мас’ Стамп, що возив нам на стару плантацію оленину та індиків? Еге ж, таки він!.. Та звісно ж, мас’ Стамп, цей нігер добре вас пам’ятає, так наче бачив тільки ’завчора. – Милий Боже! Та днями, та мене тут не було. Я ж тепер кучер, вожу в кареті нашу молоду хазяйку, нашу кралю міс Лу. Бог свідок, мас’, вона таки прегарна панночка. Кажуть, до неї навіть Флоринді далеко братися… Ну, та дарма, мас’ Стамп, ви пождіть трохи, поки вернеться старий хазяїн. Він уже от-от має бути.
– Ну що ж, коли так, то почекаю, – сказав мисливець, неквапливо злазячи з сідла. – І ось що, хлопче, – провадив він, віддавши поводи негрові. – Підкинь лиш моїй кобилі з півдесятка кукурудзяних качанів. Я більш як двадцять миль гнав худобину щодуху, блискавкою мчав, аби тільки прислужитись твоєму хазяїнові.
– О, містере Зебулон Стамп, це ви? – почувся дзвінкий голосок, і на веранді з’явилася Луїза Пойндекстер. – Я так і подумала, – сказала вона, підходячи до поруччя, – хоча й не сподівалася побачити вас так скоро. Ви ж казали, ніби маєте їхати кудись далеко. Ну, та я рада, що ви знову тут, і тато з Генрі будуть раді… Плутоне, збігай-но до Кло-куховарки, спитай, чим вона може нагодувати містера Стампа. Ви ж іще не обідали, я певна. І одяг на вас запорошений, тож ви просто з дороги? Гей, Флориндо! Ану мерщій до буфету, принеси чогось випити. Сьогодні так жарко, містера Стампа, напевне, мучить спрага… Що вам більше до смаку – портвейн, херес, кларет? А, згадала, ви завжди найдужче любили мононгахільське віскі. Здається, в нас і воно є. Пошукай, Флориндо. А ви, містере Стамп, заходьте на веранду, сідайте. Ви питали про тата? Він має повернутися з хвилини на хвилину. А я тим часом спробую розважити вас.
Якби молода господиня замовкла й раніше, вона однаково не дістала б скорої відповіді. Навіть і тепер минуло кілька секунд, перш ніж Зеб Стамп спромігся заговорити. Він стояв, утупивши в неї очі, й ніби занімів од захвату.
– Богом присягаюся, міс Луїзо! – нарешті здобувся він на слово. – Коли я бачив вас на Міссісіпі, я думав, що ви найчарівніше створіння на землі. Та тепер бачу, що ви найчарівніша не тільки на землі, а й на небі. От побий мене грім!
Старий мисливець не дуже й перебільшував. Свіжа після туалету, із щойно зачесаними й ще не торкнутими сонцем і вітром лискучими косами та розрум’янілими від холодної води щоками, в легкій, напівпрозорій сукні з білого індійського мусліну, що гарно облягала її струнку постать, Луїза Пойндекстер справді-таки могла б правити за взірець чарівності, коли й не на небі, то на землі – без сумніву.
– Побий мене грім! – знову вигукнув мисливець. – Мені на віку траплялося бачити жінок, яких я мав за красунь, та й моя небіжчиця була доволі гожа з себе, коли я тільки-но запізнався з нею в Кентуккі, таки справді гожа. Але ось що я скажу, міс Луїзо: якби взяти в кожної з тих жінок найкраще, що в них було, й скласти докупи, то все одно не вийшло б і тисячної частки такого ангела, як ви.
– Ай-ай-ай! Містере Стамп, містере Стамп, і це ви отаке кажете?! Я бачу, ви стали тут у Техасі справжнім кавалером. Коли так піде й далі, глядіть, щоб ви не втратили своєї прямодушності. Тепер я вже таки певна, що вам треба добре випити… Поквапся там, Флориндо!.. Ви, здається, сказали, що найкраще вам смакує віскі?
– Коли й не сказав, то подумав, а це майже те саме. Ваша правда, міс, віскі смакує мені краще за всі ті заморські вина, і як я вже десь на нього натраплю, то ніколи не промину нагоди. Щодо цього Техас мене анітрохи не змінив.
– Мас’ Стамп, ви розводите віскі водою? – спитала Флоринда, виходячи із склянкою, до половини наповненою «Мононгахілою».
– Ні, дівчино. На біса мені вода! Досить з мене тієї, що я випив зранку, поки їхав сюди. Цілісінький день не брав у рот справжнього питва, навіть і не нюхав.
– Любий містере Стамп! Невже отак і питимете? Воно ж обпече вам горло. Може, дати трохи меду чи цукру?
– Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмаку, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п’ю. Ану, покуштуємо!
Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флоринді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.
– Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав, – про отого плямистого мустанга.
– Ой, справді! Я зовсім забула… Та ні, не те щоб забула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?
– Красеня – це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати – красуню.
– Що ви маєте на увазі?
– Цей мустанг – вона. Лошиця.
– А-а, так… То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу?
– І чув, і бачив її, і руками торкався.
– Он як?
–Її вже зловлено.
– Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?
– Ви питаєте, хто зловив лошицю?
– Атож. Хто він?
– Ну звісно, що мустангер.
– Мустангер?
– Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.
– Як його звуть?
– Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім’я знаю – Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-мустангером.
Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзині щоки, коли вона почула його відповідь.
Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флоринди.
– Ой, панночко Лу! – вигукнула вона. – Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?
– Атож, Богом присягаюся! – підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання. – Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо, – ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися – вона буде ваша, старий Зеб Стамп ручиться за це.
– Ой, містере Стамп, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А тепер пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флориндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися… І ще ось що, містере Стамп, – провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос. – Якщо той… молодий джентльмен з’явиться, коли в нас будуть гості, – а він же з ними, певно, не знайомий, – то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше… Ви мене розумієте, любий містере Стамп?
– Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.
– Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена… ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.
– А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п’ят – і родом, і вихованням, і поводженням, – дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.
Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули радісні вогники.
– Та мушу сказати вам щиро, – вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів, – цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: «Гордий, як Пойндекстер», – то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів, – може, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього роду.
– Ой, містере Стамп! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня.
– Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.
– Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стамп… може, колись, – ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина, – мені знадобиться ваша дружня допомога.
– Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стамп. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.
– Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?
– Атож.
– Ви мали на увазі…
– Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.
Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.
– Гаразд, – мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення. – Не турбуйтеся, містере Стамп. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде, – якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?
– Та певне ж, коли ви мене просите.
– Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.
– Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу – почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.
У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею – Плутон, ще з більшою і важчою тацею.
– Любий ви наш велетню! – з удаваним докором відказала вона. – Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флоринда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta luego![34]
Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:
– Це моя доля, я відчуваю… я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути… Не маю сили, не можу, не хочу!