Страница:
Та він того не знав і не міг знати. Він навіть і не здогадувався про присутність дівчини. Лише мигцем позирнув на запорошену карету – як ото дивляться на нічим не примітну мушлю, зовсім не думаючи про те, що, можливо, в ній ховається коштовна перлина.
– Ні, клянуся честю! – промовив він, обертаючись до власника фургонів. – Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п’ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!
Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.
Його від’їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.
– Боюся, сліди мого коня вам мало допоможуть. Після пожежі тут побували мустанги[9]. Вони залишили тисячі своїх слідів. Щоправда, мій кінь підкований, але ви навряд чи зможете вирізнити відбитки його копит, тим більше, що на цьому згарищі всі кінські сліди майже однакові.
– Що ж нам робити? – розпачливо спитав плантатор.
– На жаль, містере Пойндекстер, я не можу затриматись, щоб вивести вас до річки. Я везу спішну депешу до форту. Якщо ви таки загубите мій слід, тримайтесь так, щоб сонце було у вас праворуч, а ваші тіні падали ліворуч під кутом близько п’ятнадцяти градусів до напрямку руху. І так навпростець миль із п’ять. А тоді побачите попереду верхівку високого дерева – кипариса. Ви впізнаєте його, бо вона відсвічуватиме червоним. Їдьте просто до того дерева. Воно стоїть на березі річки, а поруч там і брід.
Молодий вершник знову напнув поводи, наготувавшись поскакати геть, та щось спинило його. То були блискучі темні очі, які дивилися на нього з-за завісок карети. Він тільки тепер помітив їх.
Власниця тих очей ховалася в тіні, але й там було досить видно, щоб побачити її прекрасне личко. Навіть більше – вершник помітив, що її очі звернені на нього і в них світиться жвава цікавість, аж мало не приязнь.
Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову заговорив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.
– Я не заслуговую на подяку, – відказав незнайомець, – бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль. – І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.
– Ви дуже люб’язні, сер, – сказав Пойндекстер. – Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам…
– Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце – так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде… Стривайте! – мовив він, трохи подумавши. – Я знайшов раду. Ви поїдете слідом від мого ласо!
Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив’язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха – головним чином до карети, – вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.
Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.
– Дуже дивний хлопчина! – зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви. – Мабуть, треба було спитати, як його звуть.
– А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина, – похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю. – Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім’ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім’я – чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.
– Слухай, кузене Касе, – озвався молодий Пойндекстер. – Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.
– Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір’я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б’юсь об заклад, що і цей з таких.
Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.
Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.
– Що з тобою, Лу? – спитав він, під’їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші. – Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно – я дам тобі свого коня.
Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдоволена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду – Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.
– Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур’єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір’ю. Але в цього птаха пір’я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.
– Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!
– Це тобі має бути соромно, Лу, бо ти поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!
– Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші.
– Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.
– Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кур’єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!
– Стережись, щоб тебе не почув батько.
– Стережись, щоб він не почув тебе, – відказала дівчина вже поважним тоном. – Ти мій двоюрідний брат, і для тата – бездоганний взірець, але не для мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?
Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.
– Атож, ти мій кузен, – провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі, – але не більше. Не більше, капітане Кассію Колхаун! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе – не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки – і мої вчинки теж – вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!
Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися – капітан мав зрозуміти, що розмові край.
Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.
Розділ III. Дороговказ серед пустки
Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.
Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, – бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.
– Який дбайливий юнак! – зауважив Пойндекстер. – Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.
– Напевне зустрінемось, – озвався його син. – І сподіваюся, що скоро.
Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.
Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.
«Прекрасно! – може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого. – Яка все ж таки чудова річ – оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації – то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними?»
Такі заклики – що від них лишається тільки гірко заплакати – лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!
Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя – чи нещастя, – всемогутнім, майже як Бог.
Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар – як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра, – адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм, – це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь, – але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі.
Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.
Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло – щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.
Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.
Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.
– Так наче це вже вечірні сутінки, – зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник, – а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.
– Ото була б чорна постіль! – жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою. – Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.
– І мені теж, – озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид. – Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною[10], і…
– Го-го! – вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер. – Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!
– Не радив би вам усім надто тішитися, – втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під’їхав до них, – бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.
– Що ти хочеш цим сказати, Касе? – запитав плантатор.
– А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п’ять миль – та, мабуть, і всі шість, – а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.
– Але навіщо б йому нас обдурювати?
– А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.
– То наведи нам хоч одну з них! – зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети. – Ми готові тебе вислухати.
– Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт, – насмішкувато відповів Колхаун. – А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.
– Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!
Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.
– Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці, – чемно, але владно зажадав він. – Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?
– Та ні, дядечку, – відповів колишній капітан уже не так затято, як перше. – Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.
– Як це розуміти?
– Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш, – та навіть і більші, – грабують, убивають…
– Який жах! – вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.
– Індіанці? – спитав Пойндекстер.
– Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір’ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе, – за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.
– О Боже, племіннику! Це ж таки серйозне звинувачення.
Невже ти хочеш сказати, що цей кур’єр, – якщо він справді кур’єр, – заманює нас у пастку?
– Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.
– Можливо, але малоймовірно, – з притиском озвався з карети глузливий голос.
– Ні! – вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову. – Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!
Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус – його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.
Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий зі звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.
– Ось послухайте, що тут написано, – сказав юнак, під’їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: – «Кипарис уже видно».
– Де? – спитав Пойндекстер.
– Тут намальовано руку, – відповів Генрі, – і вказівний палець, напевне, показує напрям.
Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.
Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.
– Нічого там немає, – заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: – Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.
– Ти помиляєшся, кузене Кассію, – озвався той самий голос, який так часто суперечив йому. – Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево – високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.
Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.
Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.
– Таки правда, – мовив він, – його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе… Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!
Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.
– Дай-но мені глянути, Генрі, – попрохала Луїза брата, притишивши голос. – Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна – адже ми вгледіли дерево.
Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.
– Моріс Джеральд! – прошепотіла юна креолка, прочитавши ім’я на картці. – Моріс Джеральд! – схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях. – Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов’язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?
Розділ IV. Чорний норд
Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.
Та її задума – хоч би чим вона була викликана – тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети.
Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога:
– Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?
– Де, Генрі? Де?
– Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?
– Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на… на… – Пойндекстер не знаходив порівняння. – Ні, навіть не можу сказати, на що.
– На водяні смерчі? – спробував підказати відставний капітан; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників. – Але ж такого не може бути – ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.
– Хоч би що це було, але вони не стоять на місці, – сказав Генрі. – Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.
– Або на велетнів, або на упирів! – жартівливо докинув Колхаун. – Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.
Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.
Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом[11].
Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.
Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів – і в тих, що йшли пішки, і у візників – із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.
Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.
Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека – хоч би яка вона була – неухильно наближалася!
На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.
В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.
Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто до них.
Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.
Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.
– Вперед! – гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути. – Вперед, мерщій уперед!
– Що це діється? – спитав плантатор, охоплений панічною тривогою. – Нам щось загрожує?
– Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.
– Яка?
– Норд.
– Ви маєте на увазі бурю?
– Так.
– Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний, – обізвався Колхаун, – хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але…
– І багато чого гіршого, ніж холод, сер, – перебив його вершник. – Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його… Містере Пойндекстере, – знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо, – повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей… Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?
– Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.
– Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї – це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді… Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!
Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.
Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.
Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.
Помітивши це, плантатор під’їхав до нього й запитав:
– Небезпека ще не минула?
– На жаль, не можу сказати нічого втішного, – відповів той. – Я сподівався, що вітер змінить напрям.
– Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.
– Тут немає. А отам – справжній буревій, і він мчить просто на нас… О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.
– Що ж робити? – вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.
– Ваші мули не можуть рухатися швидше?
– Ні, на більше вони просто нездатні.
– Тоді боюся, що ми таки не встигнемо!
Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.
Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.
– Ні, не встигнемо! – вигукнув він, рвучко обернувшись. – Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.
– О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?
Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.
– Ні, клянуся честю! – промовив він, обертаючись до власника фургонів. – Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п’ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!
Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.
Його від’їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.
– Боюся, сліди мого коня вам мало допоможуть. Після пожежі тут побували мустанги[9]. Вони залишили тисячі своїх слідів. Щоправда, мій кінь підкований, але ви навряд чи зможете вирізнити відбитки його копит, тим більше, що на цьому згарищі всі кінські сліди майже однакові.
– Що ж нам робити? – розпачливо спитав плантатор.
– На жаль, містере Пойндекстер, я не можу затриматись, щоб вивести вас до річки. Я везу спішну депешу до форту. Якщо ви таки загубите мій слід, тримайтесь так, щоб сонце було у вас праворуч, а ваші тіні падали ліворуч під кутом близько п’ятнадцяти градусів до напрямку руху. І так навпростець миль із п’ять. А тоді побачите попереду верхівку високого дерева – кипариса. Ви впізнаєте його, бо вона відсвічуватиме червоним. Їдьте просто до того дерева. Воно стоїть на березі річки, а поруч там і брід.
Молодий вершник знову напнув поводи, наготувавшись поскакати геть, та щось спинило його. То були блискучі темні очі, які дивилися на нього з-за завісок карети. Він тільки тепер помітив їх.
Власниця тих очей ховалася в тіні, але й там було досить видно, щоб побачити її прекрасне личко. Навіть більше – вершник помітив, що її очі звернені на нього і в них світиться жвава цікавість, аж мало не приязнь.
Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову заговорив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.
– Я не заслуговую на подяку, – відказав незнайомець, – бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль. – І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.
– Ви дуже люб’язні, сер, – сказав Пойндекстер. – Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам…
– Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце – так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде… Стривайте! – мовив він, трохи подумавши. – Я знайшов раду. Ви поїдете слідом від мого ласо!
Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив’язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха – головним чином до карети, – вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.
Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.
– Дуже дивний хлопчина! – зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви. – Мабуть, треба було спитати, як його звуть.
– А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина, – похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю. – Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім’ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім’я – чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.
– Слухай, кузене Касе, – озвався молодий Пойндекстер. – Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.
– Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір’я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б’юсь об заклад, що і цей з таких.
Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.
Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.
– Що з тобою, Лу? – спитав він, під’їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші. – Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно – я дам тобі свого коня.
Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдоволена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду – Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.
– Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур’єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір’ю. Але в цього птаха пір’я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.
– Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!
– Це тобі має бути соромно, Лу, бо ти поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!
– Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші.
– Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.
– Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кур’єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!
– Стережись, щоб тебе не почув батько.
– Стережись, щоб він не почув тебе, – відказала дівчина вже поважним тоном. – Ти мій двоюрідний брат, і для тата – бездоганний взірець, але не для мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?
Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.
– Атож, ти мій кузен, – провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі, – але не більше. Не більше, капітане Кассію Колхаун! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе – не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки – і мої вчинки теж – вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!
Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися – капітан мав зрозуміти, що розмові край.
Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.
Розділ III. Дороговказ серед пустки
Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.
Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, – бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.
– Який дбайливий юнак! – зауважив Пойндекстер. – Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.
– Напевне зустрінемось, – озвався його син. – І сподіваюся, що скоро.
Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.
Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.
«Прекрасно! – може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого. – Яка все ж таки чудова річ – оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації – то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними?»
Такі заклики – що від них лишається тільки гірко заплакати – лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!
Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя – чи нещастя, – всемогутнім, майже як Бог.
Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар – як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра, – адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм, – це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь, – але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі.
Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.
Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло – щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.
Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.
Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.
– Так наче це вже вечірні сутінки, – зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник, – а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.
– Ото була б чорна постіль! – жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою. – Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.
– І мені теж, – озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид. – Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною[10], і…
– Го-го! – вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер. – Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!
– Не радив би вам усім надто тішитися, – втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під’їхав до них, – бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.
– Що ти хочеш цим сказати, Касе? – запитав плантатор.
– А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п’ять миль – та, мабуть, і всі шість, – а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.
– Але навіщо б йому нас обдурювати?
– А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.
– То наведи нам хоч одну з них! – зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети. – Ми готові тебе вислухати.
– Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт, – насмішкувато відповів Колхаун. – А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.
– Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!
Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.
– Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці, – чемно, але владно зажадав він. – Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?
– Та ні, дядечку, – відповів колишній капітан уже не так затято, як перше. – Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.
– Як це розуміти?
– Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш, – та навіть і більші, – грабують, убивають…
– Який жах! – вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.
– Індіанці? – спитав Пойндекстер.
– Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір’ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе, – за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.
– О Боже, племіннику! Це ж таки серйозне звинувачення.
Невже ти хочеш сказати, що цей кур’єр, – якщо він справді кур’єр, – заманює нас у пастку?
– Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.
– Можливо, але малоймовірно, – з притиском озвався з карети глузливий голос.
– Ні! – вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову. – Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!
Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус – його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.
Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий зі звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.
– Ось послухайте, що тут написано, – сказав юнак, під’їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: – «Кипарис уже видно».
– Де? – спитав Пойндекстер.
– Тут намальовано руку, – відповів Генрі, – і вказівний палець, напевне, показує напрям.
Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.
Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.
– Нічого там немає, – заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: – Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.
– Ти помиляєшся, кузене Кассію, – озвався той самий голос, який так часто суперечив йому. – Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево – високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.
Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.
Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.
– Таки правда, – мовив він, – його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе… Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!
Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.
– Дай-но мені глянути, Генрі, – попрохала Луїза брата, притишивши голос. – Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна – адже ми вгледіли дерево.
Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.
– Моріс Джеральд! – прошепотіла юна креолка, прочитавши ім’я на картці. – Моріс Джеральд! – схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях. – Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов’язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?
Розділ IV. Чорний норд
Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.
Та її задума – хоч би чим вона була викликана – тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети.
Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога:
– Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?
– Де, Генрі? Де?
– Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?
– Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на… на… – Пойндекстер не знаходив порівняння. – Ні, навіть не можу сказати, на що.
– На водяні смерчі? – спробував підказати відставний капітан; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників. – Але ж такого не може бути – ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.
– Хоч би що це було, але вони не стоять на місці, – сказав Генрі. – Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.
– Або на велетнів, або на упирів! – жартівливо докинув Колхаун. – Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.
Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.
Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом[11].
Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.
Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів – і в тих, що йшли пішки, і у візників – із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.
Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.
Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека – хоч би яка вона була – неухильно наближалася!
На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.
В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.
Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто до них.
Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.
Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.
– Вперед! – гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути. – Вперед, мерщій уперед!
– Що це діється? – спитав плантатор, охоплений панічною тривогою. – Нам щось загрожує?
– Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.
– Яка?
– Норд.
– Ви маєте на увазі бурю?
– Так.
– Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний, – обізвався Колхаун, – хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але…
– І багато чого гіршого, ніж холод, сер, – перебив його вершник. – Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його… Містере Пойндекстере, – знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо, – повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей… Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?
– Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.
– Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї – це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді… Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!
Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.
Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.
Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.
Помітивши це, плантатор під’їхав до нього й запитав:
– Небезпека ще не минула?
– На жаль, не можу сказати нічого втішного, – відповів той. – Я сподівався, що вітер змінить напрям.
– Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.
– Тут немає. А отам – справжній буревій, і він мчить просто на нас… О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.
– Що ж робити? – вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.
– Ваші мули не можуть рухатися швидше?
– Ні, на більше вони просто нездатні.
– Тоді боюся, що ми таки не встигнемо!
Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.
Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.
– Ні, не встигнемо! – вигукнув він, рвучко обернувшись. – Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.
– О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?
Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.