Майн Рід
Вершник без голови
Дивовижна техаська історія
Пролог
Техаський олень, що заліг на ночівлю серед прерії[1], раптом прокидається, розбуджений тупотінням кінських копит.
Він не залишає свого лігва, навіть не одразу зводиться на ноги. В цих місцях, де він почуває себе господарем, живуть і дикі коні, що мають звичай пастися ночами. Він тільки підводить голову й, виставивши роги над високою травою, дослухається, чи не почує знову того звуку.
Аж ось кінське тупотіння долинає знов, але цього разу в ньому чути й щось нове. Це – дзвін металу, лункі удари підків об каміння.
Зачувши цей звук, такий промовистий для його вуха, олень миттю змінює поведінку. Підхопившись зі свого лігва, він мчить прерією навскач, а тоді спиняється, щоб подивитись назад, на того, хто порушив його сон.
В ясному світлі місяця, що лине з південного неба, він упізнає свого найбезжальнішого ворога – людину. Вона наближається верхи на коні.
Гнаний інстинктивним страхом, олень уже ладен тікати далі, та щось у цьому вершнику – якийсь неприродний вигляд – змушує його прикипіти до місця.
Торкаючись тремтливими стегнами вершків високої трави та обернувшись назад, він невідривно дивиться на непроханого гостя, і в його великих карих очах відбиваються водночас страх і подив.
Чому ж олень так довго не зводить очей з коня та вершника? Кінь як кінь, чудова тварина, – засідланий, загнузданий, з усіма належними прикрасами на збруї. Усе в нього на місці, нічого йому не бракує, ніщо не може викликати подиву чи тривоги. Ну, а вершник, людина? Е, стривайте! От із ним таки щось негаразд, щось у ньому незвичайне й моторошне – чогось йому бракує!
О небо! В нього ж немає голови!
Навіть нерозумна тварина здатна це помітити, отож, подивившись ще якусь хвилю зляканими очима, не в змозі збагнути, що то за химерна потвора глузує з його оленячої уяви, охоплений жахом олень знов кидається навтіки й спиняється лише тоді, коли, перепливши річку Леону, залишає те страхіття аж ген за бистрою її течією.
А тим часом вершник без голови, анітрохи не зважаючи на сполоханого оленя – навіть не помітивши ні його самого, ні його панічної втечі, – їде собі далі.
Він теж простує до річки. Та, на відміну від оленя, начебто нікуди не квапиться, а посувається вперед тихою, повільною ступою, безгучно, мов на якійсь урочистій церемонії.
Скидається на те, що він увесь поринув у задуму, – бо зовсім попустив поводи й не перешкоджає коневі раз у раз скубати траву по дорозі. Та й ні словом, ні порухом не поганяє його вперед, коли той, наполоханий дзявканням койота[2], спиняється, задирає голову й злякано хропе.
Як видно, ним цілком заволоділо якесь глибоке почуття, і жодна звичайна подія не може привернути його увагу. А що то за почуття – цього він не виказує ні словом, ні звуком. Переляканий олень, власний кінь, луговий вовк та ще опівнічний місяць – оце й усі свідки його мовчазної задуми.
Плечі вершника загорнуті в серапе[3], поли якого під подувами вітру відхиляються і відкривають частину його тулуба; на ногах у нього високі гетри з ягуарової шкури; маючи такий надійний захист від нічної роси й тропічних злив, він їде вперед, мовчазний, як зорі, що сяють над його головою, байдужий до всього, як цикади, що сюрчать у траві, як нічний вітрець, що ворушить поли його серапе.
Нарешті щось начебто пробуджує вершника від задуми, і його кінь наддає ходи. Струшує головою, радісно ірже і, витягши шию та роздувши ніздрі, мчить клусом, а потім учвал. Та причина цього лише одна: кінь зачув, що близько річка.
Він не спиняється, аж поки не заходить у воду так глибоко, що бистра течія хлюпає йому в боки й сягає до колін вершникові. Тварина жадібно п’є, а напившись, перепливає на той бік річки й жваво піднімається схилом берега.
Нагорі кінь зупиняється, так ніби вершник дає йому час обтруситися. Лунко бряжчать стремена і збруя: здається, то гуркоче грім у хмарі нічних випарів, білих, як бризки водоспаду.
Та ось із цієї світної хмари виринає постать вершника без голови. Він знову простує вперед. Кінь, тепер уже начебто керований острогами й поводами, більш нікуди не збочує, а біжить прудко і впевнено, ніби ця дорога йому давно знайома.
Попереду аж ген до обрію розкинувся відкритий простір прерії. На тлі ясно-синього неба видніє темна постать, схожа на потворного кентавра; поступово віддаляючись, вона зрештою зникає з очей у примарному місячному присмерку.
Розділ І. Вигоріла прерія
Проміння полудневого сонця лине з ясного блакитного неба на неозору рівнину Техасу десь за сотню миль від старовинного іспанського міста Сан-Антоніо-де-Бехар. Аж ось серед цього золотого сяйва виникає низка предметів, що ніяк не пасують до навколишнього краєвиду, бо виказують присутність людей там, де немає і знаку людських осель.
Предмети, про які йдеться, неважко розпізнати. Навіть з великої відстані видно, що це вози-фургони – усі із сніжно-білим полотняним верхом, напнутим на заокруглені ребра підпор.
Тих фургонів десять – видимо замало як на торговий караван чи урядовий обоз. Найімовірніше, вони належать якомусь переселенцеві, що приплив до цього берега й верстає тепер шлях до одного з нових поселень на річці Леоні.
Фургони повзуть прерією дуже повільно, так що здаля їхнього руху майже непомітно. Між фургонами темніють силуети запряжної худоби, а що обоз таки посувається вперед, видно хіба з того, як то кидається навтіки сполохана зі свого пообіднього лігва антилопа, то з криком шугає вгору з трави цибатий кроншнеп. І жодне з них не може збагнути, що то за дивовижні чудиська вдерлися до їхніх привільних володінь.
Ніде більше по всій прерії не помітиш ані поруху – не пролетить птах, не пробіжить звір. О цій порі дня все живе під тропічним небом завмирає або ж ховається в затінок. Лише людина, спонукувана пожадливістю чи марнославством, нехтує закони природи й кидає виклик пекучому сонцю.
Певно, і власник тієї валки фургонів із таких, бо, незважаючи на виснажливу полудневу спеку, уперто простує далі.
Те, що він переселенець – та ще й неабиякий, – засвідчує багато прикмет. І ті десять великих фургонів піттсбурзького виробництва, що їх насилу тягнуть по восьмеро мулів; і розмаїтий вантаж, який вони везуть: сила-силенна всякого харчу, дорогі – й не просто дорогі, а розкішні – меблі, живий товар у вигляді темношкірих жінок та дітлахів; і чималий гурт піших чорних, і кольорових невільників, які бредуть поряд з фургонами або, збивши до крові босі ноги, ледве шкандибають позаду; і легка, запряжена пещеними кентуккійськими мулами дорожня карета на чолі обозу, з чорним кучером, що впріває від спеки у своїй лівреї. Усе говорить про те, що це не якийсь бідний житель північних штатів шукає собі нового притулку, а заможний південець їде вступати у володіння вже придбаною садибою.
І це справді так. Обоз належить плантаторові, який дістався кораблем до Матагорди, що на березі Мексиканської затоки, і тепер перетинає прерію, прямуючи до своєї нової оселі.
У групі вершників, що, як і годиться, їдуть на чолі обозу, – сам плантатор, Вудлі Пойндекстер, високий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, з жовтавим хворобливим обличчям, суворий і гордовитий на вигляд. Одяг на ньому простий, але видимо дорогий: вільний альпаковий сюртук, чорний шовковий жилет і нанкові штани. З-під жилета видно сорочку з найтоншого полотна, комірець якої пов’язано чорною стрічкою. На ногах, засунутих у стремена, – черевики з м’якої, добре вичиненої шкіри; на голові – крислатий солом’яний капелюх, що затіняє обличчя.
Поряд з ним два вершники, один праворуч, другий ліворуч: юнак, якому не більше двадцяти років, і чоловік, років на шість-сім старший за нього. Перший – син плантатора; щирим веселим обличчям він дуже різниться й від суворого батька, й від похмурого, навіть лиховісного з виду третього вершника, що доводиться йому двоюрідним братом.
Юнак одягнений у бавовняну блузу небесно-блакитного кольору й штани з тієї самої тканини – вбрання, що якнайкраще пасує до південного клімату й разом з білою панамою дуже личить йому.
Його двоюрідний брат – відставний офіцер з волонтерів – у військовій формі з синього сукна та синьому сукняному кашкеті.
Трохи осторонь їде ще один вершник, про якого, зважаючи на його білу шкіру, – щоправда, не таку вже й білу, – теж годиться щось сказати. Грубі риси обличчя, дешевий одяг, червонястий плетений канчук у правій руці, яким так вправно орудує цей чолов’яга, – усе виказує в ньому наглядача над пішим супроводом каравану, наглядача і погонича водночас.
У кареті, або ж так званій каріолі, яка являє собою щось середнє між фургоном і колясою, сидять дві дівчини. Одна з них із сніжно-білою шкірою, це дочка – єдина дочка – Вудлі Пойндекстера, друга, з чорним як ніч обличчям, – її служниця.
Караван переселенців прибув сюди з берегів Міссісіпі, із штату Луїзіана. Сам плантатор родом не з цього штату, тобто він не креол[4]; проте обличчя його сина, а ще дужче – тендітне личко, яке час від часу визирає з-за завісок карети, виразно свідчать про те, що вони належать нащадкам однієї з тих молодих француженок, які понад сто років тому перепливли Атлантичний океан, везучи з собою в скриньках папери, що засвідчували їхню доброчесність.
Вудлі Пойндекстер, власник великих цукрових плантацій, один з найвизначніших і найбундючніших аристократів Півдня, уславився своєю марнотратною гостинністю, яка зрештою і змусила його продати свій маєток на Міссісіпі й разом з родиною та мізерними рештками «нігерів»[5] перебратися в дикі прерії південно-західного Техасу.
Сонце вже майже сягнуло зеніту, і подорожні ступають по власних тінях. Зморені лютою спекою, білі вершники мовчки сидять у сідлах. Навіть піший чорний супровід, менш чутливий до сонця, облишив свої безугавні балачки й, поділившись на купки, тихо плентає за фургонами. Лише вряди-годи урочисту, мов на похороні, тишу порушує різкий, як постріл, виляск батога або гучне басовите «вйо!», що злітає з товстих губ того чи того чорношкірого візника.
Поволі, неначе навпомацки, посувається обоз. Та дороги, власне, й немає. Її позначають лише сліди возів, що проїхали тут раніш, – ледь помітні колії, залишені колесами серед гінкої трави.
Та навіть і таке повільне просування дається запряжній худобі дуже нелегко. На думку плантатора, до кінцевої мети їхньої подорожі залишається не більш як двадцять миль. Він сподівається дістатися туди ще завидна, – тим-то обоз і не стає перепочити о цій спекотній полудневій порі.
Раптом наглядач дає візникам знак зупинитися. Він саме проїхав ярдів на сто вперед і тепер рвучко осадив коня, так ніби побачив попереду якусь перешкоду.
І ось уже він швидко скаче назад до обозу. Весь його вигляд промовляє: щось негаразд. Що ж там таке?.. Останнім часом багато говорять про індіанців – нібито вони знов почали з’являтися в цих краях.
Невже там і справді ті червоношкірі розбійники? Та ні, навряд – у поведінці наглядача не помітно справжньої тривоги.
– Що сталося, містере Сенсом? – запитує плантатор, коли той під’їжджає.
– Вся трава вигоріла. У прерії була пожежа.
– Була? Але ж тепер її немає? – швидко питає власник обозу, занепокоєно позирнувши на карету. – Де горить? Я не бачу ніякого диму.
– Ні, сер… ні… – затинаючись, бурмоче наглядач. Він уже зрозумів, що даремно зняв тривогу. – Я й не кажу, що там і тепер горить, а тільки що горіло й що вся земля стала чорна, мов винова десятка.
– Ну то й що з того? Хіба не однаково, якою прерією їхати – чорною чи зеленою?
– Що за дурниці, Джоше Сенсом, зчиняти таку бучу з нічого й даремно лякати людей! Гей ви, нігери! Ану беріться за батоги та поганяйте мулів! Поганяй! Поганяй!
– Але ж послухайте, капітане Колхаун, – заперечує наглядач чоловікові, що так гостро вичитав йому. – Як ми знайдемо дорогу?
– Знайдемо? Що це ви торочите? Хіба ж ми збилися з дороги?
– Боюся, що таки збилися. Колії далі не видно. Вона вигоріла разом з травою.
– То й що? Переїдемо згорілу ділянку й без колії. А на тому боці знову натрапимо на неї.
– Атож, – простодушно відказав наглядач, який хоч і був «східняком», проте побував і на західних околицях і знав дещо про життя на кордоні. – Якщо він тільки там є, той бік. Бо я чогось його не побачив, дарма що дивився з сідла.
– Ану, нігери, поганяй! Поганяй, кажу! – пустивши повз вуха наглядачеві слова, закричав Колхаун. А тоді вдарив коня острогами й поскакав уперед, даючи зрозуміти, що його наказ має бути виконаний беззастережно.
І ось фургони знов рушають, але, доїхавши до вигорілої ділянки, зупиняються вже без будь-чийого наказу. Вершники з’їжджаються докупи порадитись. Становище скрутне – усі бачать це з одного погляду на випалену рівнину попереду. А там, аж ген до обрію, лише одноманітна, чорна, як пекло, пустка. Ніде ані цятки зелені – ні листочка, ні стеблинки, ні травинки. Пожежа була нещодавно, під час літнього сонцестояння. Буйні, соковиті трави, яскраві квіти прерії – все згоріло на попіл у лютому, спустошливому вогні.
І попереду, і праворуч, і ліворуч, скільки сягає око, все те саме чорне згарище. Та й небо над ним уже не ясно-блакитне, а майже синє, і сонце, не закрите хмарами, ніби вже не сяє, а й собі супиться, дивлячись на похмуру землю.
Наглядач сказав правду: ніяких слідів колії не лишилося. Буйний вогонь, випаливши дощенту соковиту траву, стер з лиця землі й відбитки коліс, що позначали дорогу.
– Що ж нам робити? – це запитує сам плантатор, і в голосі його звучить розгубленість.
– Діяти, дядечку Вудлі! Їхати вперед, що ж нам іще лишається? Адже річка має бути десь там? Якщо не вийдемо просто до переправи, то рушимо берегом проти течії або за течією – там побачимо.
– Послухай, Кассію, а що, як ми заблукаємо?
– Такого не може бути. Гадаю, не так уже й багато трави вигоріло. І якщо навіть ми трохи відхилимося, то врешті однаково виїдемо до річки.
– Ну що ж, небоже, тобі видніше. Я покладаюся на тебе.
– Не бійтесь, дядечку. Я виходив і не з такої халепи… Ану, нігери, рушай! За мною!
З цими словами відставний офіцер, кинувши самовдоволений погляд на карету, у вікно якої визирнуло трохи затьмарене тривогою дівоче личко, вдарив коня острогами й рішуче поскакав уперед.
Заляскали батоги, затупотіли копита восьми десятків мулів, забряжчали колеса, і валка фургонів рушила далі.
Тепер мули йдуть швидше. Їх немовби підганяє незвична для їхніх очей чорна рівнина, і, ледве торкнувшись копитом згарища, вони квапляться підняти ногу. Молоді тварини сполохано хропуть. Та незабаром вони заспокоюються і за прикладом старших знову йдуть рівною ступою.
Так караван проходить милю чи більше, посуваючись нібито навпростець від того місця, звідки рушив. Потім фургони спиняються. Їх спинив той-таки самозваний провідник. Він стримує поводами свого коня і має вже далеко не такий самовпевнений вигляд, як перше. Здається, він сумнівається, чи туди вони їдуть.
Тим часом краєвид – якщо можна назвати це згарище краєвидом – помітно змінився, хоча й не на краще. Все довкола, аж до обрію, таке саме чорне. Але місцевість уже не схожа на рівнину – вона стала хвиляста. Невеликі довгасті узвишшя змінюються видолинками. І не те щоб тут зовсім не було дерев – але й назвати деревами ті цурпалки, що стримлять то там, то там, аж ніяк не випадає. Вони були деревами до пожежі – різними видами акації, що росли поодинці й купками, – але вогонь пожер їхнє пірчасте листя, і тепер від них лишилися тільки обвуглені стовбури та чорне гілля.
– Ти збився з дороги, небоже? – питає плантатор, квапливо під’їжджаючи до відставного офіцера.
– Ні, дядечку, поки що ні. Я спинився, щоб роздивитись довкола. Річка має бути десь там. Поїдемо отим видолинком. Нехай рушають далі. Ми не збилися з дороги, я за це ручуся.
І знову вперед – з положистого схилу, потім видолинком, потім ще на одне узвишшя, – а там знову зупинка.
– Ти таки збився, Касе? – знову запитує плантатор, і собі виїхавши на узвишшя.
– Хай йому чорт, дядечку! Здається, й справді так, – не дуже чемно відказує небіж, іще не бажаючи цьому вірити. – Та й хто в біса не збився б на цьому клятому згарищі!.. А втім, ні, ні! – каже він, побачивши, що до них під’їжджає карета, й приховуючи розгубленість. – Тепер я бачу. Ми їдемо як треба. Річка отам. Рушаймо далі.
Рушає він сам, хоча й не так рішуче, як раніш. Рушають за ним і чорні візники, які, хоча й не дають нічого взнаки, вже помітили його невпевненість. Якби хто їх спитав, вони могли б сказати, що обоз давно вже їде не прямо, а кружляє видолинками між купами обгорілих дерев.
Та ось усі чують радісний вигук провідника, до якого враз повернулася пригасла самовпевненість. Ніби у відповідь дружно ляскають батоги, перекочується веселий гомін. Обоз знову натрапив на колію, яку залишили колеса не менш як десятка возів. І проїхали вони тут зовсім недавно: колія і відбитки копит ще свіжі. Як видно, з годину тому цією вигорілою прерією пройшов подібний до їхнього караван фургонів. Як і вони, він може простувати тільки до річки Леони: отож чи це не урядовий обоз, відряджений до форту Індж? А коли так, то їм треба лише триматись його сліду – адже до форту й до кінцевої мети їхньої подорожі веде одна дорога, тільки форт іще трохи далі.
Кращої нагоди ніхто не міг і сподіватися. Провідник, який перед тим видимо розгубився, – хоча й не признавався в цьому, – знов підбадьорився і ще бундючніше, ніж раніш, дав наказ рушати далі.
Десь із милю вони їдуть слідами фургонів, що пройшли попереду; та ці сліди ведуть не навпростець, а звиваються між купами обгорілих дерев. З обличчя Кассія Колхауна поволі зникає самовпевнений вираз, і воно дедалі хмурніє. І ось уже на ньому можна побачити глибокий розпач: провідник нарешті збагнув, що слід сорока чотирьох коліс, яким він веде свій караван, залишено десятьма піттсбурзькими фургонами та легкою каретою – тими самими, які зараз їдуть за ним і з якими він дістався сюди від самісінької Матагорди!
Розділ II. Слід ласо
Сумніву не було: фургони Вудлі Пойндекстера їхали слідами власних коліс.
– Таки наші сліди!.. – зрозумівши це остаточно, пробурмотів Колхаун, грубо вилаявся і спинив коня.
– Наші сліди? Про що це ти, Кассію? Ти ж не хочеш сказати, що ми їдемо…
– Своїми власними слідами. Атож, дядечку, так воно і є. Як видно, ми виписали повне коло. Погляньте, осьде заднє копито мого коня – з половиною підкови, а он сліди нігерів. Та й місце я впізнав. Ми на тому самому пагорку, з якого рушили після останньої зупинки. Оце не пощастило! Дурно проїхали добрячі дві милі.
Тепер на обличчі Колхауна відбивається не тільки розгубленість – на ньому видно й люту досаду, й сором. Адже це через нього обоз лишився без справжнього провідника. Той чоловік, якого вони найняли в Матагорді, вів їх аж до останньої стоянки, а там, посварившись із зарозумілим відставним капітаном, зажадав розрахунку й повернув назад.
Саме це – та ще недоречна самовпевненість, з якою він узявся вести караван, – і є причиною того, що небіж плантатора відчуває тепер пекучий сором. Почуття провини стає особливо дошкульним, коли під’їжджає карета і прекрасні очі бачать його ганьбу.
Пойндекстер більш ні про що не питає. Вони таки збилися з дороги – це тепер зрозуміло всім. Навіть босоногі негри впізнали сліди своїх великих ніг і збагнули, що йдуть тут уже вдруге.
І знову всі спиняються, і знову білі вершники збуджено обговорюють становище. А становище скрутне – так вважає сам плантатор. Їм уже напевне не завершити своєї подорожі до вечора, як він сподівався. Та це ще не найгірше лихо, яке може їх спіткати. Є й інші цілком імовірні загрози. У вигорілій прерії скрізь чигає небезпека. Можливо, їм доведеться перебути тут цілу ніч, не маючи води, щоб напоїти мулів. А може, ще день і ніч – або й довше, – хто ж його знає, скільки це може тривати?
Як же їм знайти дорогу? Сонце вже перейшло зеніт, але ще надто високо в небі, щоб сказати з певністю, куди воно хилитиметься. Тільки десь згодом вони зможуть визначити сторони світу.
Та що це їм дасть? Навіть знаючи, де схід і захід, північ і південь, вони безпорадні – бо втратили напрям.
Колхаун став обережний. Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.
Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.
Ген у небі з’явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?
Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!
Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість – у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника.
– Він їде сюди, правда ж? – спитав плантатор, не вірячи власним очам.
– Так, батьку, просто до нас, – відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.
Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під’їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під’їхав до плантатора і його супутників.
– Мексиканець! – прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.
– Тим краще, – так само пошепки відказав Пойндекстер. – Тоді він напевне має знати дорогу.
– Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір’я, – пробурмотів Колхаун. – Ось я зараз побачу… Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano?[6]
– Ні, ні, – з усмішкою заперечив незнайомець. – Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?
Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.
– Ми американці, сер, – сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: – Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.
– Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей, – мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників. – І ще, як я бачу, – додав він, – ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?
– Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.
– Ну який там клопіт! Їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.
– Як це люб’язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?
– Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.
З цими словами незнайомець від’їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.
Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.
Породистий гнідий кінь, – хоч би й під арабського шейха, – широкогрудий, із стрункими, як стебла тростини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник – молодий, щонайбільш років двадцяти п’яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро[7] – коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові – глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками, – на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів[8], —тож уявіть собі такого красеня – і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.
А з-за завісок карети на нього дивилися ще одні очі, в яких світилось особливе почуття. Уперше в житті Луїза Пойндекстер побачила людину, яка досі уявлялася їй тільки в мріях, – справжнього героя. Незнайомець міг би пишатися, коли б знав, яку хвилю почуттів збудив він у душі юної креолки.