Страница:
Мустангер розумів: там точилося жахливе побоїсько між дикими жеребцями. Їх ще не було видно, але вони щомить наближалися, продираючись крізь чагарі й далі шаліючи в бійці.
Аж ось він дав команду рушати, і саме тоді в проміжку між чагарниками показався різномастий табун. Ще мить – і мустанги вщерть заповнили той вузький прохід і нестримно, мов гірська лавина, ринули на галявину.
То була навала найдосконаліших у природі істот – бо з цього погляду навіть людина має поступитися перед конем. Тільки не перед убогою свійською конячиною, з її запалим хребтом, викривленими ногами й похиленою головою, – адже заледве один кінь із тисячі зберігає справжню кінську поставу, та й того спотворюють ножиці баришника чи жокея, – ні, йдеться про дикого коня, що народився серед зеленого різнотрав’я і росте та розвивається на волі, немов квітка в його рідній прерії.
Немає прекраснішого видовища, ніж табун диких жеребців, що скаче прерією у такому-от войовничому запалі. Та це видовище не тільки прекрасне – воно й страхітливе, аж надто страхітливе, щоб тішити людське око, та ще око боязкої жінки. А особливо коли дивитися на такий табун з відкритої місцини, ризикуючи стати його жертвою.
Саме в такому становищі опинилися вершник на гнідому коні та вершниця на плямистій лошиці. Перший з досвіду знав, чим воно загрожує, друга не могла не зрозуміти небезпеки, побачивши табун на власні очі.
– Сюди! – гукнув Моріс, давши коневі остроги й забираючи вбік, щоб обминути табун ззаду. – О Боже, вони нас помітили! Швидше, швидше, міс Пойндекстер! Пам’ятайте: йдеться про ваше життя!
Та нагадувати було зайве. Поведінка диких жеребців досить промовисто свідчила, що тільки швидкість може врятувати плямисту лошицю з її вершницею.
Вихопившись на відкриту галявину й побачивши осідланих коней, мустанги раптом угамувалися і, немов послухавшись досвідченого ватажка, стали в ряд, як ото кавалеристи, що їх спинено у розпалі атаки. Здавалося, вони на час забули про свою взаємну ворожнечу і об’єднались, щоб напасти на спільного ворога або протистояти спільній для всіх небезпеці.
Можливо, ця коротка затримка виникла з несподіванки, але, так чи так, вона була на користь вершникам. За ті лічені секунди, поки вона тривала, обоє встигли минути табун і опинитись на шляху до порятунку.
Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.
Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще на початку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий – також мустанг – перескаче будь-якого суперника. Не те – плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування, – як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.
– Що б це мало означати? – пробурмотів мустангер сам до себе. – А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.
– Вони не доганяють нас? – запитала Луїза, помітивши його тривогу.
– Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця… Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через…
– Через що, сер?
– Зараз побачите. Ми вже під’їжджаємо до того місця.
Уявіть собі цю розмову двох вершників, які мчать поряд прерією, покриваючи щохвилини майже милю.
Як і казав мустангер, вони невдовзі побачили перешкоду – серед прерії зяяв крутий яр, не менш як п’ятнадцять футів завширшки і такий самий завглибшки, що тягся в обидва боки скільки око сягало.
Повернути праворуч або ліворуч було не можна: це дало б мустангам змогу пуститися навскоси й надолужити відстань. Яр треба було перетнути, бо інакше табун напевне наздогнав би їх. А перетнути його вони могли лише в один спосіб – стрибком щонайменше на п’ятнадцять футів.
Моріс знав, що його кінь зможе зробити такий стрибок – йому це була не первина. А плямиста лошиця?
– Як гадаєте, вона зможе перескочити? – занепокоєно спитав він, коли вони, вже трохи повільніше, під’їхали до краю того провалля.
– Я певна, що зможе, – почув він тверду відповідь.
– А ви – чи втримаєтесь ви в сідлі?
Креолка зневажливо засміялася.
– І це питає ірландець! Я певна, сер, якби ви сказали таке котрійсь із ваших співвітчизниць, вона б не на жарт образилася. Навіть я, уродженка болотистої Луїзіани, вважаю ваше запитання не дуже чемним. Чи втримаюсь я в сідлі! Та я втримаюсь, хоч куди б вона мене понесла!
– Але, міс Пойндекстер, – нерішуче мовив мустангер, – а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи не краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох. Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці…
– Покинути мою Люну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральд. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в’язи… Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!
І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила «не раз останнім часом».
В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге – відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: «Моя плямиста надто дорога мені».
«Чому?» – думав він – і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.
Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.
«А тоді? Що буде тоді?» – подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.
Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.
Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.
– Міс Пойндекстер! – мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним. – Далі ви поїдете без мене.
– Чому, сер? – спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.
– Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться… Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд – і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над’їду, скачіть у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.
– А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!
– За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця… Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!
Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.
На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона вірила своєму супутникові, була певна, що він знає, як краще вчинити, – отож знову пустила свою лошицю чвалом і чимдуж помчала вперед до ставка.
Тієї ж миті Моріс ударив острогами гнідого й помчав назад, туди, де вони щойно перескочили через яр. Відіславши свою супутницю, він видобув із кобури на сідлі найдосконалішу зброю, якою будь-коли послуговувались у прерії – чи то для нападу, чи для захисту – проти індіанців, бізонів або ведмедів. То був шестизарядний револьвер системи полковника Кольта, і не якийсь там дешевий «удосконалений зразок» фірми Діна, Адамса чи котрогось із безлічі подібних до них фальшувальників, а справжній виріб «краю мускатних горіхів»[39] з маркою «Гартфорд» на казеннику.
– Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми, – пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля. – Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б'є напевне на сто метрів. Можна стріляти!
Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші. Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.
Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.
Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр, – але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.
Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустангера живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами. Небезпека минула.
Розділ XVII. Пастка на мустангів
Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.
Вона побачила невелике озеро – по-техаському «ставок», – на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.
– Що це таке? – спитала дівчина, показуючи на огорожу.
– Пастка на мустангів, – відповів Моріс.
– Пастка на мустангів?
– Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому коралі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо завиграшки.
– Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж мустангер, так ви нам казали?
– Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить – тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.
– І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.
– Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо, – це мексиканці. І те, що ви так люб’язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.
– А може, містере Джеральд, ви зі скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.
– Хто?
– Ваш друг, містер Зебулон Стамп.
– Ха-ха! Старий Зеб – кепський знавець, коли йдеться про ласо.
– Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо, – промовила молода креолка. – Кажуть, ніби це не личить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?
– Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.
– Вона американка?
– Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.
– Молода?
– Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.
– А яка на зріст?
– Трохи нижча за вас.
– Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.
– Як на мене, то креолки до цього поділу не входять, – галантно зауважив мустангер.
– Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? – знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту. – Чи мені вже пізно починати? Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.
– Зовсім не пізно, – запевнив її Моріс. – Рік чи два практики – і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а… – Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.
– А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі, – докінчила за нього дівчина.
– Ні-ні! – зі сміхом заперечив він. – То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.
«Що це – скромність? – думала молода креолка. – Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!»
– Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? – спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд. – Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен…
– Так, справді, – квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі. – Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов’язок. Вертаймося.
Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту «пастку на мустангів».
Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.
Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур’яновими преріями» – ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.
Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю, – квітник, насаджений і виплеканий самою природою.
Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом’якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур’яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.
– Ох, яка краса! – в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.
– Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?
– Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, – все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує – цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.
– Тут немає будинків.
– Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків – щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… – з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: —…вмерти.
Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова – то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.
Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.
Його відповідь була стримана й прозаїчна.
– Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя – без покрівлі над головою, без товариства, без…
– А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду – а це сказав ваш друг містер Стамп, – то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?
– Цілком так. Просто я не маю іншої професії.
– Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.
– На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?
– Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?
– Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, – засміявся мустангер. – Хатина – ось слово, яке більше пасує до мого хакале.
– Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?
– Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.
– Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
– Зовсім проста.
– І стоїть на відлюдді?
– На десять миль навколо – жодного житла.
– Серед дерев? Мальовнича?
– Ну, це як на чиє око.
– Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
– Миля туди, миля назад, отож дві.
– Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
– Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
– Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральд, – провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. – Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?
– Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум’янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї – намисто, на зап’ястках і кісточках ніг – браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках – мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.
– Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?
– Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат – дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.
– Ваш молочний брат?
– Атож. Його звуть Фелім О’Нійл – він, як і я, родом із Смарагдового острова[40], з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.
– Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральд?
– Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодини скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.
– З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.
– Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.
Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустангерове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.
Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля», – і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.
Та її піднесений настрій тривав недовго – лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.
Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?
Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день – і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі, – одне слово, скрізь і весь час, – її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!
Розділ XVIII. Ревнощі ходять назирці
Із більш як сорока вершників, що вирушили на допомогу Луїзі, лише кілька чоловік заглибились далеко в прерію. Втративши з очей табун диких кобилиць, плямисту лошицю й мустангера, вони почали губитися один від одного і невдовзі розтеклися по широкій рівнині – поодинці, по двоє, а то й купками по троє-четверо. Більшість їх, не маючи ніяких мисливських навичок, дуже скоро збилися зі сліду мустангів і подалися за іншим слідом, можливо, того ж таки табуна, але давнішим.
Загін драгунів на чолі з молодим офіцером, недавнім випускником військової школи у Вест-Пойнті, також збився на хибний слід, а за ним потяглись і всі, хто їхав позаду.
Місцевість, де йшли пошуки, була нерівна, то там, то там помережана пасмугами чагарів. За тими чагарями та узвишшями розрізнені купки шукачів скоро перестали бачити одна одну, і хвилин через двадцять після того, як вони вирушили, дикий птах, ширяючи у високості, міг би вгледіти з півсотні вершників, що виїхали в дорогу гуртом, а тепер чимдуж мчали в різні боки.
Лише один з них не збився зі сліду. Він весь час їхав самотою на дужому рудому коні, хоча й не вельми гарному, зате прудкому й витривалому. Синій сюртук напіввійськового крою і синій же кашкет виказували в тому вершникові відставного кавалерійського капітана Кассія Колхауна. І то був справді він, єдиний, хто не згубив сліду і чимдуж мчав уперед, підганяючи свого рудого хлистом та острогами. Та й самого його підганяла думка, гостріша за остроги, змушувала напружувати всі сили, щоб досягти мети.
Витягши вперед шию, мов голодний гончак, він летів тим слідом, сподіваючись, що наслідки гонитви винагородять його за все.
Які то мають бути наслідки, Колхаун і сам до ладу не знав, але з того, як він час від часу поглядав на сідельні кобури, з яких стриміли руків’я двох револьверів, неважко було зрозуміти: в душі його визрівав якийсь лихий замір.
Можливо, Колхаун також давно втратив би слід, коли б не одна щаслива для нього обставина: сліди обох коней були йому знайомі. Один з них, більший, він пам’ятав з болісною виразністю. Він бачив відбитки цих копит на чорній землі вигорілої прерії. Якесь підсвідоме чуття підказало тоді Колхаунові запам’ятати слід мустангера, і тепер він одразу його впізнав.
Їдучи знайомими слідами, відставний капітан дістався чагарів і невдовзі виїхав на галявину, де так несподівано зупинилась була плямиста лошиця. Досі він читав сліди впевнено, але тепер збився. Відбитки підків так само чітко вирізнялися серед слідів, залишених копитами диких кобилиць, але підковані коні вже не скакали чвалом – вони, мабуть, спинилися тут і стояли поряд.
Аж ось він дав команду рушати, і саме тоді в проміжку між чагарниками показався різномастий табун. Ще мить – і мустанги вщерть заповнили той вузький прохід і нестримно, мов гірська лавина, ринули на галявину.
То була навала найдосконаліших у природі істот – бо з цього погляду навіть людина має поступитися перед конем. Тільки не перед убогою свійською конячиною, з її запалим хребтом, викривленими ногами й похиленою головою, – адже заледве один кінь із тисячі зберігає справжню кінську поставу, та й того спотворюють ножиці баришника чи жокея, – ні, йдеться про дикого коня, що народився серед зеленого різнотрав’я і росте та розвивається на волі, немов квітка в його рідній прерії.
Немає прекраснішого видовища, ніж табун диких жеребців, що скаче прерією у такому-от войовничому запалі. Та це видовище не тільки прекрасне – воно й страхітливе, аж надто страхітливе, щоб тішити людське око, та ще око боязкої жінки. А особливо коли дивитися на такий табун з відкритої місцини, ризикуючи стати його жертвою.
Саме в такому становищі опинилися вершник на гнідому коні та вершниця на плямистій лошиці. Перший з досвіду знав, чим воно загрожує, друга не могла не зрозуміти небезпеки, побачивши табун на власні очі.
– Сюди! – гукнув Моріс, давши коневі остроги й забираючи вбік, щоб обминути табун ззаду. – О Боже, вони нас помітили! Швидше, швидше, міс Пойндекстер! Пам’ятайте: йдеться про ваше життя!
Та нагадувати було зайве. Поведінка диких жеребців досить промовисто свідчила, що тільки швидкість може врятувати плямисту лошицю з її вершницею.
Вихопившись на відкриту галявину й побачивши осідланих коней, мустанги раптом угамувалися і, немов послухавшись досвідченого ватажка, стали в ряд, як ото кавалеристи, що їх спинено у розпалі атаки. Здавалося, вони на час забули про свою взаємну ворожнечу і об’єднались, щоб напасти на спільного ворога або протистояти спільній для всіх небезпеці.
Можливо, ця коротка затримка виникла з несподіванки, але, так чи так, вона була на користь вершникам. За ті лічені секунди, поки вона тривала, обоє встигли минути табун і опинитись на шляху до порятунку.
Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.
Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще на початку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий – також мустанг – перескаче будь-якого суперника. Не те – плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування, – як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.
– Що б це мало означати? – пробурмотів мустангер сам до себе. – А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.
– Вони не доганяють нас? – запитала Луїза, помітивши його тривогу.
– Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця… Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через…
– Через що, сер?
– Зараз побачите. Ми вже під’їжджаємо до того місця.
Уявіть собі цю розмову двох вершників, які мчать поряд прерією, покриваючи щохвилини майже милю.
Як і казав мустангер, вони невдовзі побачили перешкоду – серед прерії зяяв крутий яр, не менш як п’ятнадцять футів завширшки і такий самий завглибшки, що тягся в обидва боки скільки око сягало.
Повернути праворуч або ліворуч було не можна: це дало б мустангам змогу пуститися навскоси й надолужити відстань. Яр треба було перетнути, бо інакше табун напевне наздогнав би їх. А перетнути його вони могли лише в один спосіб – стрибком щонайменше на п’ятнадцять футів.
Моріс знав, що його кінь зможе зробити такий стрибок – йому це була не первина. А плямиста лошиця?
– Як гадаєте, вона зможе перескочити? – занепокоєно спитав він, коли вони, вже трохи повільніше, під’їхали до краю того провалля.
– Я певна, що зможе, – почув він тверду відповідь.
– А ви – чи втримаєтесь ви в сідлі?
Креолка зневажливо засміялася.
– І це питає ірландець! Я певна, сер, якби ви сказали таке котрійсь із ваших співвітчизниць, вона б не на жарт образилася. Навіть я, уродженка болотистої Луїзіани, вважаю ваше запитання не дуже чемним. Чи втримаюсь я в сідлі! Та я втримаюсь, хоч куди б вона мене понесла!
– Але, міс Пойндекстер, – нерішуче мовив мустангер, – а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи не краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох. Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці…
– Покинути мою Люну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральд. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в’язи… Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!
І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила «не раз останнім часом».
В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге – відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: «Моя плямиста надто дорога мені».
«Чому?» – думав він – і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.
Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.
«А тоді? Що буде тоді?» – подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.
Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.
Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.
– Міс Пойндекстер! – мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним. – Далі ви поїдете без мене.
– Чому, сер? – спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.
– Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться… Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд – і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над’їду, скачіть у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.
– А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!
– За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця… Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!
Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.
На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона вірила своєму супутникові, була певна, що він знає, як краще вчинити, – отож знову пустила свою лошицю чвалом і чимдуж помчала вперед до ставка.
Тієї ж миті Моріс ударив острогами гнідого й помчав назад, туди, де вони щойно перескочили через яр. Відіславши свою супутницю, він видобув із кобури на сідлі найдосконалішу зброю, якою будь-коли послуговувались у прерії – чи то для нападу, чи для захисту – проти індіанців, бізонів або ведмедів. То був шестизарядний револьвер системи полковника Кольта, і не якийсь там дешевий «удосконалений зразок» фірми Діна, Адамса чи котрогось із безлічі подібних до них фальшувальників, а справжній виріб «краю мускатних горіхів»[39] з маркою «Гартфорд» на казеннику.
– Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми, – пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля. – Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б'є напевне на сто метрів. Можна стріляти!
Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші. Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.
Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.
Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр, – але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.
Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустангера живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами. Небезпека минула.
Розділ XVII. Пастка на мустангів
Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.
Вона побачила невелике озеро – по-техаському «ставок», – на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.
– Що це таке? – спитала дівчина, показуючи на огорожу.
– Пастка на мустангів, – відповів Моріс.
– Пастка на мустангів?
– Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому коралі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо завиграшки.
– Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж мустангер, так ви нам казали?
– Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить – тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.
– І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.
– Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо, – це мексиканці. І те, що ви так люб’язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.
– А може, містере Джеральд, ви зі скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.
– Хто?
– Ваш друг, містер Зебулон Стамп.
– Ха-ха! Старий Зеб – кепський знавець, коли йдеться про ласо.
– Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо, – промовила молода креолка. – Кажуть, ніби це не личить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?
– Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.
– Вона американка?
– Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.
– Молода?
– Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.
– А яка на зріст?
– Трохи нижча за вас.
– Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.
– Як на мене, то креолки до цього поділу не входять, – галантно зауважив мустангер.
– Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? – знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту. – Чи мені вже пізно починати? Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.
– Зовсім не пізно, – запевнив її Моріс. – Рік чи два практики – і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а… – Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.
– А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі, – докінчила за нього дівчина.
– Ні-ні! – зі сміхом заперечив він. – То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.
«Що це – скромність? – думала молода креолка. – Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!»
– Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? – спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд. – Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен…
– Так, справді, – квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі. – Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов’язок. Вертаймося.
Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту «пастку на мустангів».
Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.
Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур’яновими преріями» – ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.
Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю, – квітник, насаджений і виплеканий самою природою.
Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом’якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур’яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.
– Ох, яка краса! – в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.
– Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?
– Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, – все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує – цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.
– Тут немає будинків.
– Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків – щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… – з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: —…вмерти.
Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова – то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.
Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.
Його відповідь була стримана й прозаїчна.
– Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя – без покрівлі над головою, без товариства, без…
– А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду – а це сказав ваш друг містер Стамп, – то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?
– Цілком так. Просто я не маю іншої професії.
– Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.
– На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?
– Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?
– Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, – засміявся мустангер. – Хатина – ось слово, яке більше пасує до мого хакале.
– Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?
– Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.
– Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
– Зовсім проста.
– І стоїть на відлюдді?
– На десять миль навколо – жодного житла.
– Серед дерев? Мальовнича?
– Ну, це як на чиє око.
– Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
– Миля туди, миля назад, отож дві.
– Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
– Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
– Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральд, – провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. – Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?
– Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум’янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї – намисто, на зап’ястках і кісточках ніг – браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках – мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.
– Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?
– Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат – дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.
– Ваш молочний брат?
– Атож. Його звуть Фелім О’Нійл – він, як і я, родом із Смарагдового острова[40], з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.
– Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральд?
– Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодини скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.
– З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.
– Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.
Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустангерове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.
Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля», – і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.
Та її піднесений настрій тривав недовго – лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.
Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?
Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день – і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі, – одне слово, скрізь і весь час, – її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!
Розділ XVIII. Ревнощі ходять назирці
Із більш як сорока вершників, що вирушили на допомогу Луїзі, лише кілька чоловік заглибились далеко в прерію. Втративши з очей табун диких кобилиць, плямисту лошицю й мустангера, вони почали губитися один від одного і невдовзі розтеклися по широкій рівнині – поодинці, по двоє, а то й купками по троє-четверо. Більшість їх, не маючи ніяких мисливських навичок, дуже скоро збилися зі сліду мустангів і подалися за іншим слідом, можливо, того ж таки табуна, але давнішим.
Загін драгунів на чолі з молодим офіцером, недавнім випускником військової школи у Вест-Пойнті, також збився на хибний слід, а за ним потяглись і всі, хто їхав позаду.
Місцевість, де йшли пошуки, була нерівна, то там, то там помережана пасмугами чагарів. За тими чагарями та узвишшями розрізнені купки шукачів скоро перестали бачити одна одну, і хвилин через двадцять після того, як вони вирушили, дикий птах, ширяючи у високості, міг би вгледіти з півсотні вершників, що виїхали в дорогу гуртом, а тепер чимдуж мчали в різні боки.
Лише один з них не збився зі сліду. Він весь час їхав самотою на дужому рудому коні, хоча й не вельми гарному, зате прудкому й витривалому. Синій сюртук напіввійськового крою і синій же кашкет виказували в тому вершникові відставного кавалерійського капітана Кассія Колхауна. І то був справді він, єдиний, хто не згубив сліду і чимдуж мчав уперед, підганяючи свого рудого хлистом та острогами. Та й самого його підганяла думка, гостріша за остроги, змушувала напружувати всі сили, щоб досягти мети.
Витягши вперед шию, мов голодний гончак, він летів тим слідом, сподіваючись, що наслідки гонитви винагородять його за все.
Які то мають бути наслідки, Колхаун і сам до ладу не знав, але з того, як він час від часу поглядав на сідельні кобури, з яких стриміли руків’я двох револьверів, неважко було зрозуміти: в душі його визрівав якийсь лихий замір.
Можливо, Колхаун також давно втратив би слід, коли б не одна щаслива для нього обставина: сліди обох коней були йому знайомі. Один з них, більший, він пам’ятав з болісною виразністю. Він бачив відбитки цих копит на чорній землі вигорілої прерії. Якесь підсвідоме чуття підказало тоді Колхаунові запам’ятати слід мустангера, і тепер він одразу його впізнав.
Їдучи знайомими слідами, відставний капітан дістався чагарів і невдовзі виїхав на галявину, де так несподівано зупинилась була плямиста лошиця. Досі він читав сліди впевнено, але тепер збився. Відбитки підків так само чітко вирізнялися серед слідів, залишених копитами диких кобилиць, але підковані коні вже не скакали чвалом – вони, мабуть, спинилися тут і стояли поряд.