Страница:
– Можна рушати, Морісе! – гукнув майор, пересвідчившись, що всі зібралися. – Ми готові їхати за вами… Пані й панове! Цей юнак добре знає улюблені місця і звички диких коней. Коли хтось у Техасі й може показати нам справжні лови, то це він, Моріс-мустангер.
– Не перехвалюйте мене, майоре, – відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству. – Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.
«Він такий скромний!» – мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.
– Ну, то вперед! – скомандував майор.
Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.
Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб'язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.
На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.
У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння – з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.
У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний капітан сказав правду.
Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершниць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були й очі Луїзи Пойндекстер. Коли ви подумаєте про все це, то вас навряд чи здивує бажання мустангера трохи покрасуватися.
Були й інші вершники, що так само хотіли показати своє молодецтво, а тим і свою мужність. Молодий драгун Генкок раз у раз поривався довести, що він не вчора сів на коня; та й лейтенант кінних стрільців час від часу залишав інтендантову племінницю, щоб усі побачили, який з нього вправний їздець, і, чуючи схвальний шепіт жінок, дивився не тільки на ту, котру всі вважали його коханою.
О дочко Пойндекстера! І в салонах цивілізованої Луїзіани, і в преріях дикого Техасу з твоєю появою настає кінець миру та спокою. Хоч би де ти була, скрізь навколо тебе зроджуються романтичні мрії і спалахують бурхливі пристрасті.
Розділ XIV. Манада
Навіть коли б Моріс Джеральд був повновладним господарем прерії і все живе в ній корилося його волі, то й тоді він навряд чи зміг би обрати краще місце для ловів, ніж те, до якого привів офіцерів та їхніх гостей.
Від іскристого трунку з німецьких винарень ясна блакить неба почала здаватися ще яснішою, а зелень прерії ще зеленішою, коли раптом, перекриваючи гомін голосів, недоказані компліменти й веселий сміх, розлігся крик мексиканця-вакеро, поставленого дозорцем на найближчому узвишші:
– Mustenos!
Моріс Джеральд, якого гостинні господарі теж запросили до столу, одним духом допив вино і, швидко скочивши в сідло, гукнув у відповідь:
– Cavallada?[36]
– Ні, – відказав мексиканець. – Manada.
– Про що це вони там белькочуть? – спитав Колхаун.
– «Мустеньйос» – це по-мексиканському мустанги, – пояснив майор, – а «манада» – табун диких кобилиць. О цій порі кобилиці збиваються в окремі табуни, осторонь від жеребців, і підпускають їх до себе тільки тоді…
– Коли «тоді»? – нетерпляче запитав відставний капітан, уриваючи пояснення.
– Коли на них нападають осли, – з невинним виглядом відповів майор.
Усі засміялися, немовби майорова відповідь була не така вже й простодушна і ховала в собі натяк на певну особу.
Колхаун збагнув це, і на якусь мить йому аж мову одібрало, але тільки на мить. Не така він був людина, щоб мовчки проковтнути невдало сказане слово. Навпаки, побачив тут нагоду дотепно відповісти й зараз же з неї скористався.
– О-он як? – повагом мовив він, не звертаючись ні до кого зокрема. – А я й не знав, що осли в цих краях такі небезпечні.
Кажучи це, Колхаун не дивився на Луїзу Пойндекстер, але якби подивився, то помітив би її схвальний погляд. Хоч молода креолка й не мала до нього теплих почуттів, проте вміла цінувати дотепність і не могла не віддати належне його відповіді. То, може, капітанові справи були ще не зовсім безнадійні?
Про це подумали і молодий драгун Генкок, і лейтенант кінних стрільців. Обидва помітили той схвальний погляд і дійшли висновку, що Кассій Колхаун таки здобув – або напевне здобуде – сердечну прихильність своєї двоюрідної сестри.
Таке відкриття прикро вразило обох офіцерів, особливо драгуна. Та думати про це не було часу – манада наближалася.
– На коней! – подумали й вигукнули майже всі водночас.
І враз між конячими щелепами, що ревно жували жовте зерно, опинилися залізні вудила, через шиї тварин, ще мокрі після швидкого двадцятимильного гону в задусі тропічного ранку, було перекинуто поводи, і не встиг би ніхто полічити до ста, як усе товариство – і чоловіки й жінки – сиділо в сідлах, готове пустити в роботу хлисти й остроги.
Якраз тоді дикі кобилиці з’явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він – і сам мустангер – був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.
– За ними хтось женеться, – сказав Моріс Джеральд, помітивши, які наполохані мустанги. – Що там таке, Креспіно? – гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.
На хвилю запала тиша – всі чекали відповідь. На деяких обличчях можна було помітити розгубленість і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!
– Un asino cimmaron! – почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила. – Un macho![37] – додав він.
– Он воно що… Так я й подумав, – тихо промовив мустангер. – Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу. – І знову гукнув до мексиканця: – А він далеко?
– Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.
– Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш – стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.
Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова «un asino cimmaron» і «un macho».
– Поясніть нам, у чому річ, Морісе, – зажадав майор.
– Погляньте отуди, – відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.
Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.
Але «asino cimmaron» дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.
Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.
– Пані й панове! – гукнув мустангер, побачивши, що дехто з вершників насилу стримує своїх коней. – Залишайтеся всі на місці, коли можете! Я знаю, де звичайно буває цей табун. Він подався саме туди. Ми знайдемо його там і матимем кращу нагоду до ловів. А якщо почати переслідування зараз, мустанги розбіжаться по отих чагарях, і ми їх більше не побачимо… Гей, сеньйоре Креспіно! Ану вліпи кулю в цю тварюку. Він же не надто далеко для пострілу, правда?
Мексиканець відчепив від сідла свою куцу рушницю, квапливо приклав її до плеча і вистрілив.
Осел обурено заревів, але було видно, що постріл не завдав йому ніякої шкоди. Креспіно схибив.
– Я повинен спинити його! – вигукнув Моріс Джеральд. – А то він гнатиме мустангів до самого вечора!
Сказавши це, він ударив коня острогами, і гнідий, мов випущена з лука стріла, помчав за ослом, який, незважаючи ні на що, й далі гнав учвал.
Мустангер пустив свого гнідого навперейми, і той сягнистим скоком виніс його на відстань, з якої вже можна було кинути ласо. Довга мотузка блискавкою злетіла в повітря, і всі побачили, як зашморг майнув над довгими вухами осла.
Кинувши ласо, мустангер спинився й зробив півоберт: гнідий крутнувся, неначе навколо осі, і, звично скорившись волі господаря, весь напружився, чекаючи посмику.
Всі затамували віддих. Осел з розгону напнув мотузку, а тоді став диба, важко перекинувся на спину й завмер, так ніби йому влучила в серце куля.
Проте він був ще живий, тільки закляклий з переляку й придушений зашморгом, що туго затягся на його шиї. Та мексиканець не дав ослові очуняти: підійшов і гострим мачете[38] перерізав йому горлянку.
Ця пригода затримала початок ловів. Усі чекали, що робитиме далі їхній провідник, Моріс-мустангер. А той зліз з коня й пішов по своє ласо. Він зняв зашморг із шиї вбитого осла й почав згортати мотузку кільцями, коли раптом щось змусило його заквапитись, і він, уже на бігу згортаючи ласо, кинувся назад і скочив у сідло.
Лише кілька вершників помітили мустангерів поспіх – решта була заклопотана своїми наполоханими кіньми. Та ті, що помітили, спостерігали його дії з подивом. Адже він сам радив не квапитися з ловами. Вони не бачили підстав до такої несподіваної переміни, от хіба тільки те, що Луїза Пойндекстер, верхи на своїй плямистій лошиці, раптом відокремилась від них і погналася вчвал за табуном диких кобилиць, так ніби хотіла випередити всіх у ловах.
Та мустангер був певен, що причина не в тому. Дівчина навряд чи могла вчинити таку нечемність зумисне. А от чи не винна тут плямиста лошиця? Мустангер упізнав у щойно зниклому табуні той самий, з якого він її виловив. Отже, не лишалося сумніву: побачивши своїх товаришок, плямиста разом з вершницею гайнула слідом, щоб знову приєднатися до них.
Отак розважив мустангер, і такого самого висновку незабаром дійшли всі.
У рицарському пориві навздогін за Луїзою Пойндекстер кинулися мало не всі чоловіки, що там були. Попереду мчали Колхаун, Генкок і Кросмен, за ними – з десяток молодих плантаторів, адвокатів, урядовців, і кожен сподівався, що саме йому пощастить завернути втікачку.
Та майже ніхто з них не почував справжньої тривоги. Всі знали: Луїза Пойндекстер чудово їздить верхи, перед нею широка рівнина, гладенька, як доріжка іподрому, і нехай собі її мустанг жене, поки стане духу, скинути її з сідла він не скине, – отож навряд чи загрожує дівчині якась серйозна небезпека.
Лише один з вершників не поділяв цієї впевненості, і він же таки перший виказав занепокоєння. То був сам мустангер.
Він пустився навздогін за дівчиною останній, бо спочатку затримався, згортаючи ласо, а потім мусив знову сідати в сідло, і через те, коли його кінь зірвався з місця, між ним і рештою вершників було вже кроків із сто.
Колхаун приблизно на стільки ж вихопився поперед інших, з усією відчайдушністю своєї вдачі поганяючи коня, який і так мчав щодуху. Драгун і лейтенант кінних стрільців трохи відстали, а за ними вже скакали гуртом усі інші.
Моріс Джеральд дуже скоро перегнав той гурт, потім одного по одному випередив двох офіцерів і, нарешті, неухильно пориваючись усе вперед та вперед, показав копита свого коня й Кассію Колхаунові.
Коли гнідий закрив від його очей цятку плямистого мустанга, відставний капітан аж засичав з люті й крізь зуби пустив навздогін йому прокльон.
Сонце, що вже сягнуло зеніту, освітлювало незвичайну картину. Серед широкої прерії стрімголов летів табун диких кобилиць; ярдів за чотириста позаду мчала така сама кобилиця з вершницею на спині; за нею, приблизно на тій самій відстані, гнався мальовничо вбраний вершник на гнідому коні з видимим наміром будь-що перехопити її; ще далі позаду розтягся низкою цілий гурт вершників, військових і цивільних, а ген за ними скакав чвалом загін драгунів, що тільки-но від'їхав від групи чоловіків і жінок – усі вони були також верхи на конях, але стояли чи, краще сказати, тупцяли на місці, збуджено жестикулюючи.
За двадцять хвилин ця картина змінилася. Дійові особи на розкішному зеленому килимі прерії залишилися ті самі, але розташування їх стало іншим, або, в кожному разі, відстань між ними збільшилась. Манада віддалилася від плямистого мустанга, мустанг – від гнідого, а гнідий… Та його суперників уже й не видно було, і їх міг побачити хіба гострозорий орел, що ширяв у сапфіровій високості.
Дикі кобилиці, мустанг зі своєю вершницею і вершник на гнідому коні лишилися самі серед неозорої прерії.
Розділ XV. Втікачку перехоплено
Упродовж іще однієї милі гонитва тривала без видимих змін. Дикі кобилиці й далі не збавляли ходу, але вже не іржали зі страху. Плямиста лошиця час від часу озивалася до них, та колишні товаришки ніби й не чули її іржання. Вершниця сиділа в сідлі, не виказуючи ані найменшої тривоги.
Тим часом гнідий кінь був неспокійний, хоча й не такою мірою, як його господар: той уже починав упадати в розпач.
– Ну ж бо, коню! – сердито поганяв він гнідого. – Що з тобою сьогодні? Згадай-но, ти ж уже раз наздогнав цю лошицю, хоч то було й не так легко. Але ж сьогодні вона з вершницею. Поглянь туди, ти, дурню! Ця вершниця мені дорожча над усе в світі, дорожча й за тебе, й за мене самого… А плямиста начебто стала ще прудкіша. Може, того, що її виїжджено, чи, може, коні взагалі краще ходять під сідлом… Що буде, як я згублю її з очей? Ото вже справді не смішки. Дівчина може втрапити в неабияку халепу. Та що там у халепу! В небезпеку, у велику небезпеку. Якщо я згублю її з очей, її напевне спіткає біда!..
Отак бурмочучи сам до себе, Моріс Джеральд скакав далі. Тепер він ні на мить не спускав з ока ледь помітну постать вершниці, яка все ще віддалялася від нього, й раз по раз тривожним поглядом прикидав відстань між нею і собою.
Раптом, уперше за час гонитви, йому спало на думку, що він міг би гукнути до дівчини. Та якби вона й почула голос, то навряд чи розрізнила б слова й зрозуміла пересторогу. Отож він не став гукати – почасти через це, а почасти тому, що все-таки сподівався ще наздогнати Луїзу, а головним чином тому, що знав: зупинити мустанга можна тільки ділом, слова тут нічого не зарадять.
Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.
Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.
Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.
Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней, – і те, й те дуже небезпечне.
Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:
– О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же… атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!
Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.
І саме в цю напружену хвилину дикий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.
Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.
Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.
– Міс Пойндекстер! – засапано промовив мустангер, під’їхавши до неї. – Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися…
– Боятися, сер? Чого?
– Та за вас же, – відповів він трохи розгублено.
– О, дякую, містере Джеральд. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?
– Якась небезпека! – проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись. – Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?
– То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.
– Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.
– Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?
– Не тільки. Ви могли зустріти…
– Індіанців? – жваво перебила його дівчина. – А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах, – затурканими й вічно п’яними від «вогненної води».
– Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…
– Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?
Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.
– Але… – вимовив він нарешті, – ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…
– Ні, ні, ні! – квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. – Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?
– А могли б спинити й раніше?
Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.
– Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на порося, курку чи дітлаха.
Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, – навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, – йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.
– Сказати правду, – з чарівною щирістю вела далі дівчина, – я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральд, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.
– Вам хотілося побути на самоті? – спитав мустангер, видимо розчарований. – Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.
– Ви дуже люб’язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?
– Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.
– Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.
Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.
Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді – тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.
Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.
– Дикі жеребці! – вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги. – Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.
– Це та небезпека, про яку ви казали?
– Атож.
– А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.
– Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.
– Що ж нам робити? – спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під’їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.
– Якщо вони нападуть на нас, – відказав той, – ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу…
– Або? – спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування. – Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.
– Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль, – провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого, – вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.
– Нам треба рушати зараз же?
– Ні, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники… Атож, так воно і є – між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!
– Слухайте, містере Джеральд, то чом би нам зараз же не податися геть від них?
– Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік – єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?
– Цілком певна, – не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.
Розділ XVI. Втеча від диких жеребців
Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.
– Гадаю, тепер можна ризикнути, – мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав. – Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу… Ага! Вони повернули сюди… підходять до краю галявини… Ну, пора!
Глибоку тишу, що перед тим на хвилю запала в прерії, роздер такий ґвалт, який можна почути хіба що в переповненій божевільні: пронизливе іржання диких жеребців скидалося на дикі зойки шаленців, але було куди гучніше. До нього долучалося лунке тупотіння, тріск зламаного гілля, страшне хропіння, клацання зубів, глухі удари копитами по боках, звуки люті й болю, і все те зливалось у суцільне ревище, яке ледве витримували вуха, і сама земля неначе двигтіла й хиталася на своїй осі.
– Не перехвалюйте мене, майоре, – відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству. – Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.
«Він такий скромний!» – мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.
– Ну, то вперед! – скомандував майор.
Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.
Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб'язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.
На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.
У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння – з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.
У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний капітан сказав правду.
Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершниць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були й очі Луїзи Пойндекстер. Коли ви подумаєте про все це, то вас навряд чи здивує бажання мустангера трохи покрасуватися.
Були й інші вершники, що так само хотіли показати своє молодецтво, а тим і свою мужність. Молодий драгун Генкок раз у раз поривався довести, що він не вчора сів на коня; та й лейтенант кінних стрільців час від часу залишав інтендантову племінницю, щоб усі побачили, який з нього вправний їздець, і, чуючи схвальний шепіт жінок, дивився не тільки на ту, котру всі вважали його коханою.
О дочко Пойндекстера! І в салонах цивілізованої Луїзіани, і в преріях дикого Техасу з твоєю появою настає кінець миру та спокою. Хоч би де ти була, скрізь навколо тебе зроджуються романтичні мрії і спалахують бурхливі пристрасті.
Розділ XIV. Манада
Навіть коли б Моріс Джеральд був повновладним господарем прерії і все живе в ній корилося його волі, то й тоді він навряд чи зміг би обрати краще місце для ловів, ніж те, до якого привів офіцерів та їхніх гостей.
Від іскристого трунку з німецьких винарень ясна блакить неба почала здаватися ще яснішою, а зелень прерії ще зеленішою, коли раптом, перекриваючи гомін голосів, недоказані компліменти й веселий сміх, розлігся крик мексиканця-вакеро, поставленого дозорцем на найближчому узвишші:
– Mustenos!
Моріс Джеральд, якого гостинні господарі теж запросили до столу, одним духом допив вино і, швидко скочивши в сідло, гукнув у відповідь:
– Cavallada?[36]
– Ні, – відказав мексиканець. – Manada.
– Про що це вони там белькочуть? – спитав Колхаун.
– «Мустеньйос» – це по-мексиканському мустанги, – пояснив майор, – а «манада» – табун диких кобилиць. О цій порі кобилиці збиваються в окремі табуни, осторонь від жеребців, і підпускають їх до себе тільки тоді…
– Коли «тоді»? – нетерпляче запитав відставний капітан, уриваючи пояснення.
– Коли на них нападають осли, – з невинним виглядом відповів майор.
Усі засміялися, немовби майорова відповідь була не така вже й простодушна і ховала в собі натяк на певну особу.
Колхаун збагнув це, і на якусь мить йому аж мову одібрало, але тільки на мить. Не така він був людина, щоб мовчки проковтнути невдало сказане слово. Навпаки, побачив тут нагоду дотепно відповісти й зараз же з неї скористався.
– О-он як? – повагом мовив він, не звертаючись ні до кого зокрема. – А я й не знав, що осли в цих краях такі небезпечні.
Кажучи це, Колхаун не дивився на Луїзу Пойндекстер, але якби подивився, то помітив би її схвальний погляд. Хоч молода креолка й не мала до нього теплих почуттів, проте вміла цінувати дотепність і не могла не віддати належне його відповіді. То, може, капітанові справи були ще не зовсім безнадійні?
Про це подумали і молодий драгун Генкок, і лейтенант кінних стрільців. Обидва помітили той схвальний погляд і дійшли висновку, що Кассій Колхаун таки здобув – або напевне здобуде – сердечну прихильність своєї двоюрідної сестри.
Таке відкриття прикро вразило обох офіцерів, особливо драгуна. Та думати про це не було часу – манада наближалася.
– На коней! – подумали й вигукнули майже всі водночас.
І враз між конячими щелепами, що ревно жували жовте зерно, опинилися залізні вудила, через шиї тварин, ще мокрі після швидкого двадцятимильного гону в задусі тропічного ранку, було перекинуто поводи, і не встиг би ніхто полічити до ста, як усе товариство – і чоловіки й жінки – сиділо в сідлах, готове пустити в роботу хлисти й остроги.
Якраз тоді дикі кобилиці з’явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він – і сам мустангер – був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.
– За ними хтось женеться, – сказав Моріс Джеральд, помітивши, які наполохані мустанги. – Що там таке, Креспіно? – гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.
На хвилю запала тиша – всі чекали відповідь. На деяких обличчях можна було помітити розгубленість і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!
– Un asino cimmaron! – почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила. – Un macho![37] – додав він.
– Он воно що… Так я й подумав, – тихо промовив мустангер. – Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу. – І знову гукнув до мексиканця: – А він далеко?
– Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.
– Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш – стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.
Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова «un asino cimmaron» і «un macho».
– Поясніть нам, у чому річ, Морісе, – зажадав майор.
– Погляньте отуди, – відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.
Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.
Але «asino cimmaron» дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.
Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.
– Пані й панове! – гукнув мустангер, побачивши, що дехто з вершників насилу стримує своїх коней. – Залишайтеся всі на місці, коли можете! Я знаю, де звичайно буває цей табун. Він подався саме туди. Ми знайдемо його там і матимем кращу нагоду до ловів. А якщо почати переслідування зараз, мустанги розбіжаться по отих чагарях, і ми їх більше не побачимо… Гей, сеньйоре Креспіно! Ану вліпи кулю в цю тварюку. Він же не надто далеко для пострілу, правда?
Мексиканець відчепив від сідла свою куцу рушницю, квапливо приклав її до плеча і вистрілив.
Осел обурено заревів, але було видно, що постріл не завдав йому ніякої шкоди. Креспіно схибив.
– Я повинен спинити його! – вигукнув Моріс Джеральд. – А то він гнатиме мустангів до самого вечора!
Сказавши це, він ударив коня острогами, і гнідий, мов випущена з лука стріла, помчав за ослом, який, незважаючи ні на що, й далі гнав учвал.
Мустангер пустив свого гнідого навперейми, і той сягнистим скоком виніс його на відстань, з якої вже можна було кинути ласо. Довга мотузка блискавкою злетіла в повітря, і всі побачили, як зашморг майнув над довгими вухами осла.
Кинувши ласо, мустангер спинився й зробив півоберт: гнідий крутнувся, неначе навколо осі, і, звично скорившись волі господаря, весь напружився, чекаючи посмику.
Всі затамували віддих. Осел з розгону напнув мотузку, а тоді став диба, важко перекинувся на спину й завмер, так ніби йому влучила в серце куля.
Проте він був ще живий, тільки закляклий з переляку й придушений зашморгом, що туго затягся на його шиї. Та мексиканець не дав ослові очуняти: підійшов і гострим мачете[38] перерізав йому горлянку.
Ця пригода затримала початок ловів. Усі чекали, що робитиме далі їхній провідник, Моріс-мустангер. А той зліз з коня й пішов по своє ласо. Він зняв зашморг із шиї вбитого осла й почав згортати мотузку кільцями, коли раптом щось змусило його заквапитись, і він, уже на бігу згортаючи ласо, кинувся назад і скочив у сідло.
Лише кілька вершників помітили мустангерів поспіх – решта була заклопотана своїми наполоханими кіньми. Та ті, що помітили, спостерігали його дії з подивом. Адже він сам радив не квапитися з ловами. Вони не бачили підстав до такої несподіваної переміни, от хіба тільки те, що Луїза Пойндекстер, верхи на своїй плямистій лошиці, раптом відокремилась від них і погналася вчвал за табуном диких кобилиць, так ніби хотіла випередити всіх у ловах.
Та мустангер був певен, що причина не в тому. Дівчина навряд чи могла вчинити таку нечемність зумисне. А от чи не винна тут плямиста лошиця? Мустангер упізнав у щойно зниклому табуні той самий, з якого він її виловив. Отже, не лишалося сумніву: побачивши своїх товаришок, плямиста разом з вершницею гайнула слідом, щоб знову приєднатися до них.
Отак розважив мустангер, і такого самого висновку незабаром дійшли всі.
У рицарському пориві навздогін за Луїзою Пойндекстер кинулися мало не всі чоловіки, що там були. Попереду мчали Колхаун, Генкок і Кросмен, за ними – з десяток молодих плантаторів, адвокатів, урядовців, і кожен сподівався, що саме йому пощастить завернути втікачку.
Та майже ніхто з них не почував справжньої тривоги. Всі знали: Луїза Пойндекстер чудово їздить верхи, перед нею широка рівнина, гладенька, як доріжка іподрому, і нехай собі її мустанг жене, поки стане духу, скинути її з сідла він не скине, – отож навряд чи загрожує дівчині якась серйозна небезпека.
Лише один з вершників не поділяв цієї впевненості, і він же таки перший виказав занепокоєння. То був сам мустангер.
Він пустився навздогін за дівчиною останній, бо спочатку затримався, згортаючи ласо, а потім мусив знову сідати в сідло, і через те, коли його кінь зірвався з місця, між ним і рештою вершників було вже кроків із сто.
Колхаун приблизно на стільки ж вихопився поперед інших, з усією відчайдушністю своєї вдачі поганяючи коня, який і так мчав щодуху. Драгун і лейтенант кінних стрільців трохи відстали, а за ними вже скакали гуртом усі інші.
Моріс Джеральд дуже скоро перегнав той гурт, потім одного по одному випередив двох офіцерів і, нарешті, неухильно пориваючись усе вперед та вперед, показав копита свого коня й Кассію Колхаунові.
Коли гнідий закрив від його очей цятку плямистого мустанга, відставний капітан аж засичав з люті й крізь зуби пустив навздогін йому прокльон.
Сонце, що вже сягнуло зеніту, освітлювало незвичайну картину. Серед широкої прерії стрімголов летів табун диких кобилиць; ярдів за чотириста позаду мчала така сама кобилиця з вершницею на спині; за нею, приблизно на тій самій відстані, гнався мальовничо вбраний вершник на гнідому коні з видимим наміром будь-що перехопити її; ще далі позаду розтягся низкою цілий гурт вершників, військових і цивільних, а ген за ними скакав чвалом загін драгунів, що тільки-но від'їхав від групи чоловіків і жінок – усі вони були також верхи на конях, але стояли чи, краще сказати, тупцяли на місці, збуджено жестикулюючи.
За двадцять хвилин ця картина змінилася. Дійові особи на розкішному зеленому килимі прерії залишилися ті самі, але розташування їх стало іншим, або, в кожному разі, відстань між ними збільшилась. Манада віддалилася від плямистого мустанга, мустанг – від гнідого, а гнідий… Та його суперників уже й не видно було, і їх міг побачити хіба гострозорий орел, що ширяв у сапфіровій високості.
Дикі кобилиці, мустанг зі своєю вершницею і вершник на гнідому коні лишилися самі серед неозорої прерії.
Розділ XV. Втікачку перехоплено
Упродовж іще однієї милі гонитва тривала без видимих змін. Дикі кобилиці й далі не збавляли ходу, але вже не іржали зі страху. Плямиста лошиця час від часу озивалася до них, та колишні товаришки ніби й не чули її іржання. Вершниця сиділа в сідлі, не виказуючи ані найменшої тривоги.
Тим часом гнідий кінь був неспокійний, хоча й не такою мірою, як його господар: той уже починав упадати в розпач.
– Ну ж бо, коню! – сердито поганяв він гнідого. – Що з тобою сьогодні? Згадай-но, ти ж уже раз наздогнав цю лошицю, хоч то було й не так легко. Але ж сьогодні вона з вершницею. Поглянь туди, ти, дурню! Ця вершниця мені дорожча над усе в світі, дорожча й за тебе, й за мене самого… А плямиста начебто стала ще прудкіша. Може, того, що її виїжджено, чи, може, коні взагалі краще ходять під сідлом… Що буде, як я згублю її з очей? Ото вже справді не смішки. Дівчина може втрапити в неабияку халепу. Та що там у халепу! В небезпеку, у велику небезпеку. Якщо я згублю її з очей, її напевне спіткає біда!..
Отак бурмочучи сам до себе, Моріс Джеральд скакав далі. Тепер він ні на мить не спускав з ока ледь помітну постать вершниці, яка все ще віддалялася від нього, й раз по раз тривожним поглядом прикидав відстань між нею і собою.
Раптом, уперше за час гонитви, йому спало на думку, що він міг би гукнути до дівчини. Та якби вона й почула голос, то навряд чи розрізнила б слова й зрозуміла пересторогу. Отож він не став гукати – почасти через це, а почасти тому, що все-таки сподівався ще наздогнати Луїзу, а головним чином тому, що знав: зупинити мустанга можна тільки ділом, слова тут нічого не зарадять.
Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.
Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.
Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.
Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней, – і те, й те дуже небезпечне.
Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:
– О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же… атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!
Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.
І саме в цю напружену хвилину дикий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.
Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.
Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.
– Міс Пойндекстер! – засапано промовив мустангер, під’їхавши до неї. – Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися…
– Боятися, сер? Чого?
– Та за вас же, – відповів він трохи розгублено.
– О, дякую, містере Джеральд. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?
– Якась небезпека! – проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись. – Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?
– То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.
– Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.
– Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?
– Не тільки. Ви могли зустріти…
– Індіанців? – жваво перебила його дівчина. – А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах, – затурканими й вічно п’яними від «вогненної води».
– Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…
– Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?
Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.
– Але… – вимовив він нарешті, – ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…
– Ні, ні, ні! – квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. – Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?
– А могли б спинити й раніше?
Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.
– Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на порося, курку чи дітлаха.
Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, – навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, – йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.
– Сказати правду, – з чарівною щирістю вела далі дівчина, – я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральд, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.
– Вам хотілося побути на самоті? – спитав мустангер, видимо розчарований. – Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.
– Ви дуже люб’язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?
– Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.
– Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.
Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.
Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді – тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.
Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.
– Дикі жеребці! – вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги. – Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.
– Це та небезпека, про яку ви казали?
– Атож.
– А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.
– Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.
– Що ж нам робити? – спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під’їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.
– Якщо вони нападуть на нас, – відказав той, – ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу…
– Або? – спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування. – Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.
– Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль, – провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого, – вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.
– Нам треба рушати зараз же?
– Ні, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники… Атож, так воно і є – між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!
– Слухайте, містере Джеральд, то чом би нам зараз же не податися геть від них?
– Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік – єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?
– Цілком певна, – не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.
Розділ XVI. Втеча від диких жеребців
Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.
– Гадаю, тепер можна ризикнути, – мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав. – Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу… Ага! Вони повернули сюди… підходять до краю галявини… Ну, пора!
Глибоку тишу, що перед тим на хвилю запала в прерії, роздер такий ґвалт, який можна почути хіба що в переповненій божевільні: пронизливе іржання диких жеребців скидалося на дикі зойки шаленців, але було куди гучніше. До нього долучалося лунке тупотіння, тріск зламаного гілля, страшне хропіння, клацання зубів, глухі удари копитами по боках, звуки люті й болю, і все те зливалось у суцільне ревище, яке ледве витримували вуха, і сама земля неначе двигтіла й хиталася на своїй осі.