- Китайцi не кусаються, - поправля? Сев Богдана, - кита?ць дiста? й
свого ножа. Вони б'ються. Матрос усi спогади хоче намалювати ножем на
китайськiй шкурi. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугiлля так,
котяться з не?, вiдкриваючи китайцеву схованку. О, вже ? мета бiйки! Ця
вода i ця ?жа допоможуть врятуватися. Допоможуть до?хати. За воду й хлiб
уже йде бiйка.
В кiмнатi з'явля?ться сестра-жалiбниця. Вона без церемонiй вшiроваджу?
гостей, не даючи Севовi навiть договорити фрази. Тайах iз Севом виходять,
усмiхаючись нам i посилаючи поцiлунки. За ними виходить i сестра. Богдан
почина? ворушитися на лiжковi. Власне, почина? пiдносити голову, оглядаючи
кiмнату помутнiлими очима.
- Вже пiшли?
- Пiшли.
- Покличте швидше сестру, - аж свистить його голос, - у мене всi бинди
перемокли вiд кровi. Я тодi... як... закашлявся...
Тайах i Сев сидять у першому рядi. На арену виходить красунь-кiнь.
Смаглявий хазя?н його зовсiм зника? поруч iз пишнiстю й блиском коня. Кiнь
вичищений i натертий суконкою. Батькiвщина його - Андалузiя. Коня звати
Метеор. Вiн увесь золотий - вiд гриви до хвоста. Темнi, наче засмаженi на
сонцi, сухорлявi, стрункi ноги. Копита малi, рiвно обрiзанi i обточенi. У
гриву заплетено блакитнi стрiчки. Хвiст пишний i довгий, як найкраща
дiвоча коса. Очi Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартiвлива, балувана
iстота, його кокетування може звести з розуму цiлу стайню.
- Цього коня, - каже Сев, - я хотiв би подарувати вам. Ви б його
поставили в себе бiля лiжка, лежали б i годували його цукром. Вiн лизав би
вашу руку i тихо iржав би з радостi. Дивiться, якi вiн штуки виробля?! Ви
з ним могли б навiть танцювати. Метеор!
Кiнь повiв ухом, почувши сво? iм'я.
- Бачите, який вiн чулий! Коли б ви загубилися в степу i поранили б
собi ноги, i сонце заходило б за обрiй, вам треба було б тiльки свиснути,
вiн був би вже бiля вас. Метеор!
- Менi не треба коня.
- Вiн стояв би бiля вас та грiб ногою. Ви лягли б на траву, а навкруги
вас велетенська сяяла б нiч. Ви лежите, над вами зорi миготять i
перекочуються по небi. Ви бачите, як з неба летить роса на землю
блискучими мiльйонами крапель. Не долiтаючи до землi, краплi стають над
нею пахучою легкою парою i зникають. Ви лежите, бiля вас кiнь, i ви
вироста?те в колосальний символ. Ви бо?теся подивитися праворуч себе i
лiворуч, бо?теся побачити похилостi кругло? землi. Ви пiдводите голову -
нi, земля рiвна та простора. Десь у невiдомiй далечi гримлять моря i
великi мiста. Ви зна?те, що кiнь вас домчить до всiх обрi?в i зникне за
ними. Ви це зна?те i лежите, зрошуючи степ сльозами невисловле-но? туги.
Ви наче вдова, що хоче мужа. Сiдайте ж на коня. Метеор!
- Нi!
Метеор дякував за оплески, котрi викликала його краса. Вiн став
переднiми на бар'?р i вклонився до публiки. Просто перед ним була Тайах.
Нiздрi коня наблизилися аж до ?? колiн, насмiшкуватi очi дивляться
розумно, i кiнь з при?мнiстю вiдчува? п'янливий запах жiнки. Вiн трясе
головою, просячи себе погладити. Сев простяга? руку, але Метеор його не
хоче, вiн тягнеться до Тайах.
- Нi, Метеор, - каже Тайах, i кiнь одразу опиня?ться на аренi. Вiн
гнiвно нагина? голову i бiжить за кулiси.
- Нащо ви його образили? - сердиться Сев. На арену вилiтають голуби.
Кружляючи над публiкою, вони по знаку сiдають туди, куди ?м наказу? ?хня
хазяйка. Вони безпомiчнi, маючи тверду стелю над собою. Б'ючи крилами,
вони нервуються з того, що дах не синiй.
- Хочете, я подарую вам голуба? Вiн лiтатиме над вами i сповiстить про
небезпеку. Коли вас оточить вода i зникнуть береги, вiн перший принесе
вiту маслини вiд твердо? землi i дасть вам бадьорiсть, що вода спада?. Вiн
через усi перепони подасть вашу звiстку додому. Голуб служитиме вам вiрно,
бо в нього мала голiвка, в якiй не вмiщуються злi думки.
- Не люблю голубiв.
- Вiн завше дасть вам спокiй i мир на вашiм шляху. Його вуркiт
розчулить ваших ворогiв, i символ спокою в його дзьобику продовжить ваше
життя.
- Сев, ви розповiда?те дитячу казку.
- Чи, може, вам бiльше до вподоби орел, що розгорнув би крила над
головою i вiв би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони - i кордони
розходились би перед вашими очима, глянули ви на дверi - i дверi вилiтали
б в ту секунду, подивились би ви на людину - i людина вийняла б сво? серце
i вiддала б його вам обома руками? Хочете орла - самотнього, хороброго,
хижого, на недосяжнiй скелi, з могутнiми крилами?
- Вони дуже смердючi. Тих, що я бачила по зоологiчних садках, не можна
назвати птахами. Це облiзлi, обскубанi гуси iз скляними очима. Хай вони
вже лiтають без мене. Ви ще далi будете розповiдати казок?
Голуби збиралися всi потроху до клiтки. Лише один довго не слухав
свисту хазяйки. Вiн лiтав над глядачами, над оркестром, кружляв бiля ясних
електричних ламп, випорожняв свiй шлунок, про щось вуркотiв, розпустивши
хвiст. Потiм вiн лiтав низько i несподiвано сiв не до хазяйки на руку, а
на колiна до Тайах.
- Нi, - сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову.
- Чого ж вам нарештi треба? Хочете, я, подарую вам лева, - продовжу?
Сев, коли за блискавично поставленими гратами на аренi починають плигати
леви, - це вам уже цар звiрiв. Бачите, як вiн вiльно походжа?, дарма що за
гратами. З ним вас нiхто не займе - навпаки, ви всiх витрушуватимете з
?хнiх шкiр. Як вiн походжа?! Як вiн б'? себе хвостом по ребрах! Хочете
лева?
- Нi. Не треба вже казок. Посидимо так. Леви перекидаються, гарчать,
але слухняно роблять все, що вiд них вимага? нiмець-приборкувач. "Чого ж
ти хочеш, чоловiче?" - звертався останнiй до лева, оперiзуючи його
батогом. "Чи ти не сказився, чоловiче?" - нiмець штурляв левовi в рот
палицю. "Сиди тихо, чоловiче!" Звiр не хоче йти на мiсце, гарчить i
замiря?ться на нiмця лапою. Тодi приборкувач вийма? з кобури зброю.
Лев вiдверта? голову i, як побитий пес, вiдходить пiд загальнi оплески.
Зайнявши мiсце в спортивнiй фiгурi, лев не витриму? образи. Вiн голосно
кричить, i трусяться конi в стайнi, лякаються голуби, тривожаться глядачi.
Лев кричить.
- Нi, - каже Тайах i виходить до фой?, тягнучи за собою Сена.
- Любий Сев, - хвилю?ться вона, - чому менi так негарно? Бiля мене ось
ви, i я вiдчуваю, що ви такi теплi. Правда ж, ви не дума?те про мене
погано?
- Монкi, - вiдповiда? врочисто Сев, - дайте менi вашу руку, i я зрушу
свiт.
- Ой, як страшно! - смi?ться дiвчина. - Нате вам руку.
- Монкi, ви мене любите?
- Слово честi, не знаю, Сев. Коли ви менi кажете про вашi почуття, я
хвилююся, але в менi нема? страху. А коли любиш, то, кажуть, - бо?шся.
Страх i млость.
- Я мовчу, - каже Сев, спалахнувши всi?ю сво?ю гордiстю.
- Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас нiколи не забуду. За все мо?
життя тiльки ви та редактор володi?те мо?ми думками. Нiколи нiхто так до
мене не ставився. Всi в першу чергу пропонували менi лiжко. Я вже почала
була забувати, що може бути на свiтi самостiйне життя, мiцна любов, яка не
бо?ться жертви. Свiт я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мо?
костi i зника? на ранок, випивши зi мною келих мо?? сили i мо?? кровi. Я
забула, як я була маленькою дiвчинкою i потiм стрункою юнкою. Я
прокидалася вночi, запалювала свiтло i пiдходила до трюмо - роздягнута i
гаряча вiд сну. Я роздивлялася на сво? тiло, немов на щось чуже менi й
далеке. Руки, шия, груди, живiт - все я вивчала i спостерiгала. Так iнодi
пiдходить уночi хазя?н до бочки з вином. Вiн нюха?, кушту?, стукотить
ключем у днище, вимiряючи, скiльки вина ? в бочцi. Такими ночами я
згадувала сво? дитячi й дiвочi мрi?, менi ставало легше дихати, нiби я
випивала солодко? цiлющо? води.
- Але цього вже нема?? Ви це вже пережили?
- Я пережила це, - Тайах мiцно притиснулася до руки Сева, якою вiн
тримав ?? лiкоть, - i нiколи в життi ке повернуся до старого. Знову
загубити сво? тiло, вiдчувати лише, як вино вилива?ться i розхлюпу?ться по
дорозi - краще вже тодi не жити.
- А коли б я попросив зараз вашо? руки i повiв би до себе назавжди?
Коли б я понiс вас...
- Не треба, Сев. Вiдповiдi в мене нема?. Але я вiдчуваю, що живу тепер
сво? останнi днi. Я не знаю, що Суде потiм, я боюся й жахаюся цього. Та
воно однаково мусить прийти, я горiтиму рiвним, високим i ясним
по-луменем. Менi цього не обминути. I ось я вiдчуваю справжнiй панiчний
страх. I млость, i сласнiсть. Ви мене любите тепер, вам зда?ться тiльки.
Повiрте менi. Тепер - ви пiдняли мене з того мiсця, де я лежала при
дорозi, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель - дайте
ж менi попливти, наставивши вiтрила.
Сев став смiятися, ображаючи Тайах i себе цим смiхом. У фой? погасили
свiтло. На аренi починався новий вiддiл програми. Тайад поверталася з
Севом на сво? мiсце, як сновида.
- Вам нiчого не розповiдали про мого листа?
- Нiчого.
- Я забула, що ви мало зможете зрозумiти мою поведiнку без цього листа.
- Я добре розумiю вашу поведiнку i, очевидячки, стикаюся щодня з
причиною вашо? поведiнки.
На арену вийшли морськi гiмнасти. Вони проспiвали матроську пiскю,
вiддали пошану публiцi i стали лiтати по аренi. Карколомнi сальто
вивершував жартiвливий смiх. Серед групи гiмнастiв була одна дiвчина -
молода, з чудесною будовою тiла. Мужчини й хлопцi одягнутi в бiлi морськi
штани з лампасами, бiлi сорочки з чорненькими краватками. На дiвчинi
рожеве трико. Помiж морякiв дiвчина здавалася зовсiм без одежi. Вона не
стояла й кiлькох секунд на мiсцi. На аренi вiдбувалося надзвичайне
змагання за дiвчину. Кожний хватав ?? на руки, як рожеву податливу сирену,
мчав по аренi, роблячи кульбiти й сальто. Нiби вихор, за ним мчались iншi.
Хтось вiдбивав дiвчину у попереднього i сам з нею тiкав далi. А на
поставленому капiтанському мiстковi капiтан дивився в бiнокль i командував
керманичами та машинiстами. У дiвчини було обличчя, як у ляльки: коли ??
ставили на землю - вона розплющувала очi, коли ?? брали на руки - вона
довiрливо засинала. Група все збiльшувала темп гри. Нiби хвилi погрожували
впасти на палубу. Капiтан стояв спокiйний та величний, командуючи
кораблем.
Тайах важко дихала. Вона стежила за дiвчиною, нiби за сестрою. Смiялася
й плескала в долонi. Великий цирк безлiч разiв викликав гiмнастiв, коли
вони, кiнчаючи свiй номер, пiдкинули дiвчину вгору в обiйми старого
капiтана. Музика ревла i вiтала майстрiв. Повiтря, яким дихали тисячi
людей, нiби пронизала хвиля морського повiтря.
- Сев, я вже все бачила, - сказала Тайах i встала з мiсця. Сев пiшов за
нею слiдом. Вiн почав дещо розумiти. Але вiд цього йому стало ще тяжче.
Проте вiн смiявся i розповiдав анекдоти. Тайах його не слухала.
- Сев, - попросила вона, - дозвольте менi пiти самiй далi. Менi треба
багато подумати.
Вони розiйшлися, поцiлувавши одне одного в щоку. Сев дiйшов додому лише
на ранок. Не роздягаючись, вiн уяав на лiжко i заснув.
XVI
Радiсна праця - ознака творчостi. Тесляр теше дуба й бука з захватом.
Стовбури цих дерев пiдуть на змiцнення кiля й форштевня. Дубовий прикорень
сто?ть бiля верстата. На нього покладено тютюн. Голенастi окоренки,
стовбури сосновi з корою, дошки, обаполи дубовi, купи стружок, верстати.
Над цим ранкове сонце, вилiзши з-за моря, дивиться на початок робiт бiля
колишнього дубка "Тамара". Дубок, нi - це тiльки кiстяк його - сто?ть на
березi в примiтивному доцi. Закопано кiлька стовпiв, пороблено риштовання
i поставлено дубок, розвантаживши його вiд усього; вiд щогл, палуби,
вантажу i вiд того, що заводиться в мiсцях, де довго жили люди, - рiзно?
трухи та покидькiв. Коли буде замiнено все попсоване дерево i вiн буде
обшитий новими дошками, зашпакльований i обсмолений, - тодi спустять на
воду. На водi вивiрять стiйкiсть, будуть уставляти мачти i кiнчатимуть усi
внутрiшнi роботи на суднi: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева
нагрiва?ться вiд сонця i пахне, як сiно з копицi. Плотники по одному
сходяться, облiплюють кiстяк дубка. Бiля верстатiв виростають люди. Там
почина? шаршати шершебок по дошцi. Хтось бере до рук рубанка i, повозивши
ним по дубовiй планцi, кида? його й лагодить фуганок. По деревi фуганок
майже спiва?. Власне, пiдспiву?. Бо спiва? щось собi пiд нiс той, хто
працю?. Чудесний ранок, i смiшна робота. А ще смiшнiше те, що робота тече,
як струмiнь пахучо? води. Матерiал не сучкуватий i не мокрий. Заглибляйся,
коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрiбну кривину в
буковiй глицi. Працюй, струже, на совiсть! Це не декорацiя, яка вмре
завтра - хай тiльки ?? використа? кiноапарат. Ця робота виходить у море. I
можуть сказати майстри десь, що "вiдбудовували цей бриг радiснi й чеснi
робiтники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели i паруси
напнули. Честь ?м - умiлим теслярам!" А нехай мине така лиха година, коли
доведеться кораблю почути, що "руки б ?м повсихали, i печiнка б ?м
вилiзла, i дiти б ?м у вiчi наплювали - тим ледарям, безчесним людям,
циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би
на них швидше прийшов!" Не буде тодi брига, а буде дерев'яне опудало,
сором i ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки i дзвенить сокира.
Нi, корабель буде такий, нiби вiн вирiс у лiсi з чудернацького насiння i
розцвiв, i обрiс великим бiлим листям парусiв.
Сокиро, теши й теши. Ти найталановитiша з усього струменту. Ти дзвениш
у твердiй руцi. Трiски летять набiк.
Нахилившися, майстер обтiсу? стовбур. Сокира слухняна i проворна.
Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Пада? пiт на дерево. Сонце - нiби пробив хтось
дiрку в небi - лл? безперестанку на землю жар. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
Тесати до цi?? мiри? А потiм це ляже на кiль? Яка весела робота! Ляже на
кiль! Куди це поспiша? пилка? Пилко, рiвнiше рiж. Сонце, май совiсть, ми ж
працю?мо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
Коли судно сто?ть на березi, його треба оточити любов'ю i увагою,
веселiстю, легкими пiснями i достойними людьми. Корабель на березi, як i
хвора людина, потребу? нашо? безмежно? вибачливостi й терпiння. Уявити
треба його нудьгу i поiяг до здоров'я, тоскне завивання вiтру в оголених
ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованнi, цiлу гаму звукiв:
сосни, дуба, бука, негнiй-дерева. Бриг на березi - ще не бриг. Це - бiль
народження, захват i радiсть працi, мерехтiння думок i колискова пiсня.
"Бриг великий вироста?, бриг у море виплива?!"
В риштованнi-колисцi сто?ть майбутнiй бриг. На кормi, де ? вже шмат
палуби i звiдки можна охопити оком роботу, - сто?ть Професор. Пiд ним
працюють бiля кожно? шпанти теслярi. Тирсяний пил пiдноситься вгору,
виповня? увесь бриг бiлявим мороком, нiби й не корабель це, а чудна та
велика урна, в якiй Професор хоче про щось ворожити. Хазя?н трамбака -
неофiцiйний помiчник Професора. Вiн маца? кожну дрiбницю, нюха? кожний
шмат дерева, як ?жу, i нiби вироста? разом iз кораблем. Тепер вiн виринув
десь знизу, ухопився руками за сволок i сiв на нього верхи бiля Професора.
- Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба ?х випинати. А то не
бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такiй посудi. У найкращий
широкий вiтер ми нiяк не могли ?хати по-людському. Усе здавалося, що
пливемо з самого святого потопу. Вiрите - та шхуна мала стiльки хазя?в,
скiльки ? на нашому узбережжi людей: кожен хотiв ?? швидше збутися. Доки
хтось нарештi перебудував i вона стала ходити, як дурна.
- Ви, хазя?не, думали вже про те, як ми оцю рiч ставитимемо на воду?
- Нащо менi думати, коли ви сто?те на кормi? Коли дума? розум, тодi
руки можуть не думати. Я продав свiй трамбак i зараз помолодшав на десять
рокiв. Менi зда?iься, що я взяв би отак руками i сам поставив би на воду.
А проте - треба робити похилу дорiжку до води, покласти круглякiв пiд
кiль, обладнати риштовання i тодi легенько попхнути посуд рукою. Так
роблять завше.
Знизу чути голос Тайах, яка гука? до Професора:
- Чи не можна й менi до вас?
Хазя?н трамбака зника?, як чорт, у люк. Порохнявий, з тирсою на одежi,
iз стружками на шапцi, вiн вирина? бiля дiвчини, радо ?? вiтаючи. Удвох
вони починають лiзти до Професора. Риштовання зроблено для чоловiкiв, i
жiнцi доводиться згадати акробатику, ?? шовковi рейтузи дуже подобаються
нижчим плотникам. Та й дiвчина сама нiчого собi. Вона висне на руках i
вибира?ться на вузеньку дошку, що лежить уздовж брига, з'?днуючи сволоки.
Дiвчина смiливо ста? на дошку, балансуючи руками, iде до корми. Бiлява
голова ?? зовсiм золотi? проти сонця. Плотникам до вподоби така брава
дiвка. Темп роботи пiдвищу?ться.
- Добридень, Професоре, бачите, яка я ранiшня. Я вам не буду
перешкоджати, коли сяду бiля вас i подивлюсь море, i послухаю гомiн
будови?
- Прошу, тiльки посидьте хвилину тихо - я зараз розмiркую свiй план.
Тайах сiла, пiдперши щоки руками. За цiлу нiч сон не прийшов i на
хвилину. Всю нiч горiло свiтло в кiмнатi. Ходила, пiдходила до люстерка,
хотiла бути чарiвною i красивою, бачила змучене обличчя, плями пiд очима,
лихоманку в очах. Заходжувалася ?сти, випила вина, спалахнувши вiд думки -
за кого ?й хотiлося випити. Переглядала одежу, рахувала бiлизну, церувала
шовкове трико i панчохи, дошивала свою сорочку - таку малу, що ?? можна
покласти в сiрникову коробку, обруби-ла хустки i помiтила ?х однi?ю
лiтерою, примiрила капелюхи, оглянула пальто - все це зробивши, не
погасила лампи, бо ще була нiч. Як мандрiвник, що зiбрався в дорогу, сiла
до книжки. Та, листаючи сторiнку за сторiнкою, блукала серед змiсту, як у
лiсi. Очi сумлiнно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий
вiд розумiння. Оглядiлася, коли прочитала половину книжки i коли шибки
вiкна стали яснiти, переборюючи темiнь. Про що розповiдала книжка? Про
борню чи про дурницi, про розпач чи про радiсть? Коли б вiд цього навiть
залежало спасiння душi - однаково недужа була сказати. Пiшла до ванно?
кiмнати, роздяглася i довго стояла пiд холодним душем. Холоднi бризки били
по плечах i текли на ноги, падали на шию, на груди. Разом iз водою
приходили холоднi ранковi настро?. Стало радiсно. Стоячи пiсля ванни бiля
вiкна, щось мугикала собi пiд нiс, щось лiричне, наче колискове. Зiйшло
сонце i застало в тiй же позi бiля вiкна. Знову читала.
Але це вже були старi листи. Деякi летiли на пiдлогу, iншi - дерла на
шматки. Коли було прочитано останнього, стала, весело усмiхаючись,
розкидати ногою рештки листiв по пiдлозi. Швидко кiмната нагадувала берег,
на який викинуто трiски з розбитого корабля. Пiсля цього вийшла на вулицю.
Там уже був день, i з порту долiтав ляскiт залiза, гудки, стукотiння i
глухий гул голосiв. Море спокiйно вилискувало за маяком, i на обрi? стояли
нiби в ряд високi паруси. Вони не рухалися. Iнодi один чи другий зникав,
неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи бiля Професора, знову милувалася з
рiвно? лiнi? ?хнiх крил. Кожний парусник вiддалявся вiд берега лише до
тi?? лiнi?. Там на лiнi? вiн зупинявся, i тодi тiльки нижчим i нижчим
ставав його парус.
До Професора пiдходили теслярi. Вони питали про дрiбницi, всю свою
увагу скеровуючи на Тайах.
Зауваження письменника
"Пише син. Хоч ти, тату, певне, впiзна?ш мене по руцi. Я звик до
машинки i почуваю незручнiсть, беручи до рук перо. Я вирiшив стати тобi в
пригодi. Саме в цiм мiсцi мемуарiв треба написати: минуло два тижнi. Але в
тебе ? попередня практика, коли ти писав справжнi романи, i ця практика
тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе буду?ться корабель.
Дво? геро?в лежать у лiкарнi: в одного навiть рани розкрилися через
хвилювання - в третьому роздiлi третьо? частини. Мiнiмум два тижнi треба
пiльгових на те, щоб вияснити стан здоров'я геро?в - помруть вони чи
видужають. Тодi потрiбний час на те, щоб будова брига закiнчувалася, або,
може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш
корабель, а разом iз ним i геро?в. Цей трикутник: Сев, Богдан i редактор -
рiвнобiчний. Який бiк трикутника бере Тайах - казати рано. Хоч i пишеш ти,
досить ясно натякаючи на матроса. Та ? правило: не йти туди, куди автор
тягне, бо завше можна прийти до несподiваних висновкiв. Твоя китайська
книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволi користу?шся
з практики писання романiв. Та мене на це не зловиш.
Тобi треба тепер два тижнi часу. Я кажу, що, маючи попередню твою
практику, ти якось скомбiну?ш, щоб не написати фрази: "Минуло два тижнi".
Ти можеш дати роздiл про походження води i про вплив моря на психiку,
роздiл про рибальство доiсторичних народiв, про справи на кiнофабрицi,
роздiл про те, куди можна заподiти зайвих два тижнi. Все це дасть змогу
почати дальшу розповiдь, маючи результати лiкування i наслiдки будови.
Можливо, що я помилюсь, i, пишучи мемуари, ти не побо?шся написати так, як
не пишуть майстри роману. Тодi хай тобi мо? зауваження допоможуть загубити
час.
Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подоба?ться менi найбiльше
за все. Вiн мене спокусив на вiрш. Цей вiрш про паруси, яких не торка?ться
Професор, захопившися будовою i шуканням дерева. Вiрш треба б записати до
корабельного журналу, коли вiн у тебе ?. Як вiн виглядав би на жовтiм
старiм паперi? Правда, корабельний журнал мусить бути й досi на бриговi,
бо ж тiльки пiввiку пройшло, i корабель ще не зайшов до гаванi назавжди.
Пишу.
Ми любимо з тобою - Повний Корабель,
Що звуть його фрегатом мореплавцi.
На палубi п'?мо ми слiв пахучий ель,
Настояний у антикварнiй лавцi.
Хай чамра налетить, i вiтер переляже,
Бунаца синя сонячно засвiтить.
Ми слово ма?мо, як парус лажий:
Розпустимо його - в моря летiти!
Ми любимо з тобою корабельну снасть
I тиск вiтрiв у прову бригантини,
Морiв далеких хвилi. Хижу сласть
Розбуджено?, сильно? людини.
Хай будуть завше справнi такелажi,
А мачти - гомiнкi й живi, мов вiти.
Ми слово ма?мо, як парус лажий:
Розпустимо ж його - в моря летiти!
Вiрш адресую до тебе. До речi - Майк написав пiсню. У мене ? йому
вiдповiдь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе мiря?, як
дикун, i поводиться в кiмнатi, як ракета в посуднiй крамницi.
Ти лiг спати, тату, вiкно тво? розкрите, безлiч усього залiта? на
крилах ночi до мене. Я бачу спокiйне чоло, бiлу твою голову i покладенi
поверх ковдри руки. Менi хочеться поцiлувати ?х, але це нагаду? менi
смерть i прощання. Я уявляю собi сни там, пiд сивим волоссям. Коли б i
менi мати таку, як у тебе, радiсну старiсть пiсля роботи, що ?? переробили
руки. Ти не дума?ш про смерть. I вона не може до тебе прийти. Коли ти
вiдчу?ш, що кров твоя ста?, а голова холоне, i марення затоплять тебе - ти
скажеш: "Живiть без мене!" А смерть, застилавшися, махне косою i пiде
прiч.
Вiдповiдаю Майковi. Ти балакучий i цiкавий, як сорока. Нехай ти
футболiст i пiлот, але нащо ж стiльцi трощити? Вдерся до кiмнати, як тать,
i почав кружляти, як петарда. За одне знищення книжки тебе варто
iзолювати, а стiлець, а потоплений Будда? Ти, Майку, як народився
футболiстом, так ним i вмреш. До гольфа тобi далеко, як до мiсяця. Та
справа не в гольфовi. Нащо спрощувати? Треба засво?ти раз назавжди, що,
стоячи на мiсцi, людина руха?ться назад. Завше вiдчувати на щоках вiтер
шляхiв. Бачити попереду просторiнь. Не думати, потрапивши в пiсок, що за
пiском нема? трави. В чагарниковi знати, що шлях не перетято i попереду
лиснi? бита путь. Коли ти сидиш бiля стерна, ти вiдчува?ш те ж саме, що
батько твiй на кораблi, що й дiд твiй на конi. Жага за просторiнню!
"Вперед!" - кричить твоя iстота! Людинi не властиво стояти. Не властиво
вiдчувати розпач. Ганебно - плекати страх. Майку, хоч ти й руйну?ш стiльцi
i палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти
можеш летiти. На тво? руки можна здатися цiлком. Коли я летiв з тобою, я
захлинався вiд гордостi, що ти мiй брат.
Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрiзь шумить. Менi личить подати
приклад, що iлюстрував би цi слова. Я вибираю художника Ван-Гога. Вiзьму
його картину "Кущi". Вiнцент Ван-Гог - голландець. Вiн жив усього 37
рокiв. Кiнчив життя божевiллям. Поломiнний його темперамент, генiальна
сила творчо? руки - його фарби наче буйною зливою падають на полотно, вiн
не дотриму?ться круглих чи квадратових мазкiв, фарби кружляють, стеляться
з травою, вигинаються з дорiжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у
квiтах, що подiбнi до сонць, i стремлять угору, нiби передаючи виростання
стебла. Картина "Кущi" висить у музе? на боковiй стiнi, ?? освiтлено
збоку. На все майже полотно розрiсся зелений кущ, пiд кущем - трохи трави,
за ним - син? спокiйне море. Коли сто?ш за п'ять крокiв - тебе охоплю?
надзвичайна сила, з якою художник переда? тремтiння куща i мерехтiння
моря. Це листя колива?ться, росте, купа?ться в сво?х же зеленавих
вiдблисках. За кущем тiльки вгадати можна море, що непомiтно посиню?
зеленi фарби. А праворуч куща - око бачить синiй парус моря. Передано
безлiч вiдтiнкiв синього й зеленого. В захопленнi пiдходиш ближче, щоб
переконатися i побачити матерiал фарб, i раму, i пiдпис художника. Нiби в
казцi, зника? зелений колiр. Бачиш виразно море, i кущ зника?, нiби
встромила людина в нього голову, i близьке зелене листя куща забивав
далека синь моря.
Тепер, Майку, не вiдкидаючи тво?? пiснi, я пропоную iншу. Ти ??
зрозумi?ш. Назива?ться вона "Пам'ятник" i трохи поширю? твою тему. Мелодi?
ще нема?.
Живе хай - веселий орел-капiтан,
Що в морi й повiтрi веде караван!
Та iншого треба поставить на скелi,
Про iншого знають нехай менестрелi,
Для iншого - прапори зняти на ванти:
Людинi - пишноти бронзових мантiйi
Постарi? й згине дiвоча любов.
До бога старого новий стане бог.
Вiдчую я розумом сильним востанн? -
Червоная кров моя бронзою стане.
А мiй корабель, як життя невимовне,
Тодi пропливатиме, та?ни повний.
На скелi над морем поставим творця,
I вiтер нехай доторкнеться лиця.
Позаду гримiтимуть гори i гори,
На скелю летiтиме син?? море.
В один бiк - провалля, i хащi, i змi?, -
З другого - степи за степами яснiють.
На скелi над морем стоятиме вiн,
Бринiтиме вiтер i днiв передзвiн.
А море й степи, встаючи iз туману,
Нестимуть йому i привiт, i пошану.
I коршун, на руку йому прилетiвши,
На нiй вiдпочине, попивши й по?вши.
Живе хай - веселий орел-капiтан,
Що в морi й повiтрi веде караван!
Та iншого треба поставить на скелi,
Про iншого знають нехай менестрелi,
Для iншого - прапори зняти на ванти:
Людинi - пишноти бронзових мантiй!
свого ножа. Вони б'ються. Матрос усi спогади хоче намалювати ножем на
китайськiй шкурi. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугiлля так,
котяться з не?, вiдкриваючи китайцеву схованку. О, вже ? мета бiйки! Ця
вода i ця ?жа допоможуть врятуватися. Допоможуть до?хати. За воду й хлiб
уже йде бiйка.
В кiмнатi з'явля?ться сестра-жалiбниця. Вона без церемонiй вшiроваджу?
гостей, не даючи Севовi навiть договорити фрази. Тайах iз Севом виходять,
усмiхаючись нам i посилаючи поцiлунки. За ними виходить i сестра. Богдан
почина? ворушитися на лiжковi. Власне, почина? пiдносити голову, оглядаючи
кiмнату помутнiлими очима.
- Вже пiшли?
- Пiшли.
- Покличте швидше сестру, - аж свистить його голос, - у мене всi бинди
перемокли вiд кровi. Я тодi... як... закашлявся...
Тайах i Сев сидять у першому рядi. На арену виходить красунь-кiнь.
Смаглявий хазя?н його зовсiм зника? поруч iз пишнiстю й блиском коня. Кiнь
вичищений i натертий суконкою. Батькiвщина його - Андалузiя. Коня звати
Метеор. Вiн увесь золотий - вiд гриви до хвоста. Темнi, наче засмаженi на
сонцi, сухорлявi, стрункi ноги. Копита малi, рiвно обрiзанi i обточенi. У
гриву заплетено блакитнi стрiчки. Хвiст пишний i довгий, як найкраща
дiвоча коса. Очi Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартiвлива, балувана
iстота, його кокетування може звести з розуму цiлу стайню.
- Цього коня, - каже Сев, - я хотiв би подарувати вам. Ви б його
поставили в себе бiля лiжка, лежали б i годували його цукром. Вiн лизав би
вашу руку i тихо iржав би з радостi. Дивiться, якi вiн штуки виробля?! Ви
з ним могли б навiть танцювати. Метеор!
Кiнь повiв ухом, почувши сво? iм'я.
- Бачите, який вiн чулий! Коли б ви загубилися в степу i поранили б
собi ноги, i сонце заходило б за обрiй, вам треба було б тiльки свиснути,
вiн був би вже бiля вас. Метеор!
- Менi не треба коня.
- Вiн стояв би бiля вас та грiб ногою. Ви лягли б на траву, а навкруги
вас велетенська сяяла б нiч. Ви лежите, над вами зорi миготять i
перекочуються по небi. Ви бачите, як з неба летить роса на землю
блискучими мiльйонами крапель. Не долiтаючи до землi, краплi стають над
нею пахучою легкою парою i зникають. Ви лежите, бiля вас кiнь, i ви
вироста?те в колосальний символ. Ви бо?теся подивитися праворуч себе i
лiворуч, бо?теся побачити похилостi кругло? землi. Ви пiдводите голову -
нi, земля рiвна та простора. Десь у невiдомiй далечi гримлять моря i
великi мiста. Ви зна?те, що кiнь вас домчить до всiх обрi?в i зникне за
ними. Ви це зна?те i лежите, зрошуючи степ сльозами невисловле-но? туги.
Ви наче вдова, що хоче мужа. Сiдайте ж на коня. Метеор!
- Нi!
Метеор дякував за оплески, котрi викликала його краса. Вiн став
переднiми на бар'?р i вклонився до публiки. Просто перед ним була Тайах.
Нiздрi коня наблизилися аж до ?? колiн, насмiшкуватi очi дивляться
розумно, i кiнь з при?мнiстю вiдчува? п'янливий запах жiнки. Вiн трясе
головою, просячи себе погладити. Сев простяга? руку, але Метеор його не
хоче, вiн тягнеться до Тайах.
- Нi, Метеор, - каже Тайах, i кiнь одразу опиня?ться на аренi. Вiн
гнiвно нагина? голову i бiжить за кулiси.
- Нащо ви його образили? - сердиться Сев. На арену вилiтають голуби.
Кружляючи над публiкою, вони по знаку сiдають туди, куди ?м наказу? ?хня
хазяйка. Вони безпомiчнi, маючи тверду стелю над собою. Б'ючи крилами,
вони нервуються з того, що дах не синiй.
- Хочете, я подарую вам голуба? Вiн лiтатиме над вами i сповiстить про
небезпеку. Коли вас оточить вода i зникнуть береги, вiн перший принесе
вiту маслини вiд твердо? землi i дасть вам бадьорiсть, що вода спада?. Вiн
через усi перепони подасть вашу звiстку додому. Голуб служитиме вам вiрно,
бо в нього мала голiвка, в якiй не вмiщуються злi думки.
- Не люблю голубiв.
- Вiн завше дасть вам спокiй i мир на вашiм шляху. Його вуркiт
розчулить ваших ворогiв, i символ спокою в його дзьобику продовжить ваше
життя.
- Сев, ви розповiда?те дитячу казку.
- Чи, може, вам бiльше до вподоби орел, що розгорнув би крила над
головою i вiв би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони - i кордони
розходились би перед вашими очима, глянули ви на дверi - i дверi вилiтали
б в ту секунду, подивились би ви на людину - i людина вийняла б сво? серце
i вiддала б його вам обома руками? Хочете орла - самотнього, хороброго,
хижого, на недосяжнiй скелi, з могутнiми крилами?
- Вони дуже смердючi. Тих, що я бачила по зоологiчних садках, не можна
назвати птахами. Це облiзлi, обскубанi гуси iз скляними очима. Хай вони
вже лiтають без мене. Ви ще далi будете розповiдати казок?
Голуби збиралися всi потроху до клiтки. Лише один довго не слухав
свисту хазяйки. Вiн лiтав над глядачами, над оркестром, кружляв бiля ясних
електричних ламп, випорожняв свiй шлунок, про щось вуркотiв, розпустивши
хвiст. Потiм вiн лiтав низько i несподiвано сiв не до хазяйки на руку, а
на колiна до Тайах.
- Нi, - сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову.
- Чого ж вам нарештi треба? Хочете, я, подарую вам лева, - продовжу?
Сев, коли за блискавично поставленими гратами на аренi починають плигати
леви, - це вам уже цар звiрiв. Бачите, як вiн вiльно походжа?, дарма що за
гратами. З ним вас нiхто не займе - навпаки, ви всiх витрушуватимете з
?хнiх шкiр. Як вiн походжа?! Як вiн б'? себе хвостом по ребрах! Хочете
лева?
- Нi. Не треба вже казок. Посидимо так. Леви перекидаються, гарчать,
але слухняно роблять все, що вiд них вимага? нiмець-приборкувач. "Чого ж
ти хочеш, чоловiче?" - звертався останнiй до лева, оперiзуючи його
батогом. "Чи ти не сказився, чоловiче?" - нiмець штурляв левовi в рот
палицю. "Сиди тихо, чоловiче!" Звiр не хоче йти на мiсце, гарчить i
замiря?ться на нiмця лапою. Тодi приборкувач вийма? з кобури зброю.
Лев вiдверта? голову i, як побитий пес, вiдходить пiд загальнi оплески.
Зайнявши мiсце в спортивнiй фiгурi, лев не витриму? образи. Вiн голосно
кричить, i трусяться конi в стайнi, лякаються голуби, тривожаться глядачi.
Лев кричить.
- Нi, - каже Тайах i виходить до фой?, тягнучи за собою Сена.
- Любий Сев, - хвилю?ться вона, - чому менi так негарно? Бiля мене ось
ви, i я вiдчуваю, що ви такi теплi. Правда ж, ви не дума?те про мене
погано?
- Монкi, - вiдповiда? врочисто Сев, - дайте менi вашу руку, i я зрушу
свiт.
- Ой, як страшно! - смi?ться дiвчина. - Нате вам руку.
- Монкi, ви мене любите?
- Слово честi, не знаю, Сев. Коли ви менi кажете про вашi почуття, я
хвилююся, але в менi нема? страху. А коли любиш, то, кажуть, - бо?шся.
Страх i млость.
- Я мовчу, - каже Сев, спалахнувши всi?ю сво?ю гордiстю.
- Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас нiколи не забуду. За все мо?
життя тiльки ви та редактор володi?те мо?ми думками. Нiколи нiхто так до
мене не ставився. Всi в першу чергу пропонували менi лiжко. Я вже почала
була забувати, що може бути на свiтi самостiйне життя, мiцна любов, яка не
бо?ться жертви. Свiт я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мо?
костi i зника? на ранок, випивши зi мною келих мо?? сили i мо?? кровi. Я
забула, як я була маленькою дiвчинкою i потiм стрункою юнкою. Я
прокидалася вночi, запалювала свiтло i пiдходила до трюмо - роздягнута i
гаряча вiд сну. Я роздивлялася на сво? тiло, немов на щось чуже менi й
далеке. Руки, шия, груди, живiт - все я вивчала i спостерiгала. Так iнодi
пiдходить уночi хазя?н до бочки з вином. Вiн нюха?, кушту?, стукотить
ключем у днище, вимiряючи, скiльки вина ? в бочцi. Такими ночами я
згадувала сво? дитячi й дiвочi мрi?, менi ставало легше дихати, нiби я
випивала солодко? цiлющо? води.
- Але цього вже нема?? Ви це вже пережили?
- Я пережила це, - Тайах мiцно притиснулася до руки Сева, якою вiн
тримав ?? лiкоть, - i нiколи в життi ке повернуся до старого. Знову
загубити сво? тiло, вiдчувати лише, як вино вилива?ться i розхлюпу?ться по
дорозi - краще вже тодi не жити.
- А коли б я попросив зараз вашо? руки i повiв би до себе назавжди?
Коли б я понiс вас...
- Не треба, Сев. Вiдповiдi в мене нема?. Але я вiдчуваю, що живу тепер
сво? останнi днi. Я не знаю, що Суде потiм, я боюся й жахаюся цього. Та
воно однаково мусить прийти, я горiтиму рiвним, високим i ясним
по-луменем. Менi цього не обминути. I ось я вiдчуваю справжнiй панiчний
страх. I млость, i сласнiсть. Ви мене любите тепер, вам зда?ться тiльки.
Повiрте менi. Тепер - ви пiдняли мене з того мiсця, де я лежала при
дорозi, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель - дайте
ж менi попливти, наставивши вiтрила.
Сев став смiятися, ображаючи Тайах i себе цим смiхом. У фой? погасили
свiтло. На аренi починався новий вiддiл програми. Тайад поверталася з
Севом на сво? мiсце, як сновида.
- Вам нiчого не розповiдали про мого листа?
- Нiчого.
- Я забула, що ви мало зможете зрозумiти мою поведiнку без цього листа.
- Я добре розумiю вашу поведiнку i, очевидячки, стикаюся щодня з
причиною вашо? поведiнки.
На арену вийшли морськi гiмнасти. Вони проспiвали матроську пiскю,
вiддали пошану публiцi i стали лiтати по аренi. Карколомнi сальто
вивершував жартiвливий смiх. Серед групи гiмнастiв була одна дiвчина -
молода, з чудесною будовою тiла. Мужчини й хлопцi одягнутi в бiлi морськi
штани з лампасами, бiлi сорочки з чорненькими краватками. На дiвчинi
рожеве трико. Помiж морякiв дiвчина здавалася зовсiм без одежi. Вона не
стояла й кiлькох секунд на мiсцi. На аренi вiдбувалося надзвичайне
змагання за дiвчину. Кожний хватав ?? на руки, як рожеву податливу сирену,
мчав по аренi, роблячи кульбiти й сальто. Нiби вихор, за ним мчались iншi.
Хтось вiдбивав дiвчину у попереднього i сам з нею тiкав далi. А на
поставленому капiтанському мiстковi капiтан дивився в бiнокль i командував
керманичами та машинiстами. У дiвчини було обличчя, як у ляльки: коли ??
ставили на землю - вона розплющувала очi, коли ?? брали на руки - вона
довiрливо засинала. Група все збiльшувала темп гри. Нiби хвилi погрожували
впасти на палубу. Капiтан стояв спокiйний та величний, командуючи
кораблем.
Тайах важко дихала. Вона стежила за дiвчиною, нiби за сестрою. Смiялася
й плескала в долонi. Великий цирк безлiч разiв викликав гiмнастiв, коли
вони, кiнчаючи свiй номер, пiдкинули дiвчину вгору в обiйми старого
капiтана. Музика ревла i вiтала майстрiв. Повiтря, яким дихали тисячi
людей, нiби пронизала хвиля морського повiтря.
- Сев, я вже все бачила, - сказала Тайах i встала з мiсця. Сев пiшов за
нею слiдом. Вiн почав дещо розумiти. Але вiд цього йому стало ще тяжче.
Проте вiн смiявся i розповiдав анекдоти. Тайах його не слухала.
- Сев, - попросила вона, - дозвольте менi пiти самiй далi. Менi треба
багато подумати.
Вони розiйшлися, поцiлувавши одне одного в щоку. Сев дiйшов додому лише
на ранок. Не роздягаючись, вiн уяав на лiжко i заснув.
XVI
Радiсна праця - ознака творчостi. Тесляр теше дуба й бука з захватом.
Стовбури цих дерев пiдуть на змiцнення кiля й форштевня. Дубовий прикорень
сто?ть бiля верстата. На нього покладено тютюн. Голенастi окоренки,
стовбури сосновi з корою, дошки, обаполи дубовi, купи стружок, верстати.
Над цим ранкове сонце, вилiзши з-за моря, дивиться на початок робiт бiля
колишнього дубка "Тамара". Дубок, нi - це тiльки кiстяк його - сто?ть на
березi в примiтивному доцi. Закопано кiлька стовпiв, пороблено риштовання
i поставлено дубок, розвантаживши його вiд усього; вiд щогл, палуби,
вантажу i вiд того, що заводиться в мiсцях, де довго жили люди, - рiзно?
трухи та покидькiв. Коли буде замiнено все попсоване дерево i вiн буде
обшитий новими дошками, зашпакльований i обсмолений, - тодi спустять на
воду. На водi вивiрять стiйкiсть, будуть уставляти мачти i кiнчатимуть усi
внутрiшнi роботи на суднi: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева
нагрiва?ться вiд сонця i пахне, як сiно з копицi. Плотники по одному
сходяться, облiплюють кiстяк дубка. Бiля верстатiв виростають люди. Там
почина? шаршати шершебок по дошцi. Хтось бере до рук рубанка i, повозивши
ним по дубовiй планцi, кида? його й лагодить фуганок. По деревi фуганок
майже спiва?. Власне, пiдспiву?. Бо спiва? щось собi пiд нiс той, хто
працю?. Чудесний ранок, i смiшна робота. А ще смiшнiше те, що робота тече,
як струмiнь пахучо? води. Матерiал не сучкуватий i не мокрий. Заглибляйся,
коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрiбну кривину в
буковiй глицi. Працюй, струже, на совiсть! Це не декорацiя, яка вмре
завтра - хай тiльки ?? використа? кiноапарат. Ця робота виходить у море. I
можуть сказати майстри десь, що "вiдбудовували цей бриг радiснi й чеснi
робiтники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели i паруси
напнули. Честь ?м - умiлим теслярам!" А нехай мине така лиха година, коли
доведеться кораблю почути, що "руки б ?м повсихали, i печiнка б ?м
вилiзла, i дiти б ?м у вiчi наплювали - тим ледарям, безчесним людям,
циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би
на них швидше прийшов!" Не буде тодi брига, а буде дерев'яне опудало,
сором i ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки i дзвенить сокира.
Нi, корабель буде такий, нiби вiн вирiс у лiсi з чудернацького насiння i
розцвiв, i обрiс великим бiлим листям парусiв.
Сокиро, теши й теши. Ти найталановитiша з усього струменту. Ти дзвениш
у твердiй руцi. Трiски летять набiк.
Нахилившися, майстер обтiсу? стовбур. Сокира слухняна i проворна.
Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Пада? пiт на дерево. Сонце - нiби пробив хтось
дiрку в небi - лл? безперестанку на землю жар. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
Тесати до цi?? мiри? А потiм це ляже на кiль? Яка весела робота! Ляже на
кiль! Куди це поспiша? пилка? Пилко, рiвнiше рiж. Сонце, май совiсть, ми ж
працю?мо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
Коли судно сто?ть на березi, його треба оточити любов'ю i увагою,
веселiстю, легкими пiснями i достойними людьми. Корабель на березi, як i
хвора людина, потребу? нашо? безмежно? вибачливостi й терпiння. Уявити
треба його нудьгу i поiяг до здоров'я, тоскне завивання вiтру в оголених
ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованнi, цiлу гаму звукiв:
сосни, дуба, бука, негнiй-дерева. Бриг на березi - ще не бриг. Це - бiль
народження, захват i радiсть працi, мерехтiння думок i колискова пiсня.
"Бриг великий вироста?, бриг у море виплива?!"
В риштованнi-колисцi сто?ть майбутнiй бриг. На кормi, де ? вже шмат
палуби i звiдки можна охопити оком роботу, - сто?ть Професор. Пiд ним
працюють бiля кожно? шпанти теслярi. Тирсяний пил пiдноситься вгору,
виповня? увесь бриг бiлявим мороком, нiби й не корабель це, а чудна та
велика урна, в якiй Професор хоче про щось ворожити. Хазя?н трамбака -
неофiцiйний помiчник Професора. Вiн маца? кожну дрiбницю, нюха? кожний
шмат дерева, як ?жу, i нiби вироста? разом iз кораблем. Тепер вiн виринув
десь знизу, ухопився руками за сволок i сiв на нього верхи бiля Професора.
- Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба ?х випинати. А то не
бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такiй посудi. У найкращий
широкий вiтер ми нiяк не могли ?хати по-людському. Усе здавалося, що
пливемо з самого святого потопу. Вiрите - та шхуна мала стiльки хазя?в,
скiльки ? на нашому узбережжi людей: кожен хотiв ?? швидше збутися. Доки
хтось нарештi перебудував i вона стала ходити, як дурна.
- Ви, хазя?не, думали вже про те, як ми оцю рiч ставитимемо на воду?
- Нащо менi думати, коли ви сто?те на кормi? Коли дума? розум, тодi
руки можуть не думати. Я продав свiй трамбак i зараз помолодшав на десять
рокiв. Менi зда?iься, що я взяв би отак руками i сам поставив би на воду.
А проте - треба робити похилу дорiжку до води, покласти круглякiв пiд
кiль, обладнати риштовання i тодi легенько попхнути посуд рукою. Так
роблять завше.
Знизу чути голос Тайах, яка гука? до Професора:
- Чи не можна й менi до вас?
Хазя?н трамбака зника?, як чорт, у люк. Порохнявий, з тирсою на одежi,
iз стружками на шапцi, вiн вирина? бiля дiвчини, радо ?? вiтаючи. Удвох
вони починають лiзти до Професора. Риштовання зроблено для чоловiкiв, i
жiнцi доводиться згадати акробатику, ?? шовковi рейтузи дуже подобаються
нижчим плотникам. Та й дiвчина сама нiчого собi. Вона висне на руках i
вибира?ться на вузеньку дошку, що лежить уздовж брига, з'?днуючи сволоки.
Дiвчина смiливо ста? на дошку, балансуючи руками, iде до корми. Бiлява
голова ?? зовсiм золотi? проти сонця. Плотникам до вподоби така брава
дiвка. Темп роботи пiдвищу?ться.
- Добридень, Професоре, бачите, яка я ранiшня. Я вам не буду
перешкоджати, коли сяду бiля вас i подивлюсь море, i послухаю гомiн
будови?
- Прошу, тiльки посидьте хвилину тихо - я зараз розмiркую свiй план.
Тайах сiла, пiдперши щоки руками. За цiлу нiч сон не прийшов i на
хвилину. Всю нiч горiло свiтло в кiмнатi. Ходила, пiдходила до люстерка,
хотiла бути чарiвною i красивою, бачила змучене обличчя, плями пiд очима,
лихоманку в очах. Заходжувалася ?сти, випила вина, спалахнувши вiд думки -
за кого ?й хотiлося випити. Переглядала одежу, рахувала бiлизну, церувала
шовкове трико i панчохи, дошивала свою сорочку - таку малу, що ?? можна
покласти в сiрникову коробку, обруби-ла хустки i помiтила ?х однi?ю
лiтерою, примiрила капелюхи, оглянула пальто - все це зробивши, не
погасила лампи, бо ще була нiч. Як мандрiвник, що зiбрався в дорогу, сiла
до книжки. Та, листаючи сторiнку за сторiнкою, блукала серед змiсту, як у
лiсi. Очi сумлiнно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий
вiд розумiння. Оглядiлася, коли прочитала половину книжки i коли шибки
вiкна стали яснiти, переборюючи темiнь. Про що розповiдала книжка? Про
борню чи про дурницi, про розпач чи про радiсть? Коли б вiд цього навiть
залежало спасiння душi - однаково недужа була сказати. Пiшла до ванно?
кiмнати, роздяглася i довго стояла пiд холодним душем. Холоднi бризки били
по плечах i текли на ноги, падали на шию, на груди. Разом iз водою
приходили холоднi ранковi настро?. Стало радiсно. Стоячи пiсля ванни бiля
вiкна, щось мугикала собi пiд нiс, щось лiричне, наче колискове. Зiйшло
сонце i застало в тiй же позi бiля вiкна. Знову читала.
Але це вже були старi листи. Деякi летiли на пiдлогу, iншi - дерла на
шматки. Коли було прочитано останнього, стала, весело усмiхаючись,
розкидати ногою рештки листiв по пiдлозi. Швидко кiмната нагадувала берег,
на який викинуто трiски з розбитого корабля. Пiсля цього вийшла на вулицю.
Там уже був день, i з порту долiтав ляскiт залiза, гудки, стукотiння i
глухий гул голосiв. Море спокiйно вилискувало за маяком, i на обрi? стояли
нiби в ряд високi паруси. Вони не рухалися. Iнодi один чи другий зникав,
неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи бiля Професора, знову милувалася з
рiвно? лiнi? ?хнiх крил. Кожний парусник вiддалявся вiд берега лише до
тi?? лiнi?. Там на лiнi? вiн зупинявся, i тодi тiльки нижчим i нижчим
ставав його парус.
До Професора пiдходили теслярi. Вони питали про дрiбницi, всю свою
увагу скеровуючи на Тайах.
Зауваження письменника
"Пише син. Хоч ти, тату, певне, впiзна?ш мене по руцi. Я звик до
машинки i почуваю незручнiсть, беручи до рук перо. Я вирiшив стати тобi в
пригодi. Саме в цiм мiсцi мемуарiв треба написати: минуло два тижнi. Але в
тебе ? попередня практика, коли ти писав справжнi романи, i ця практика
тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе буду?ться корабель.
Дво? геро?в лежать у лiкарнi: в одного навiть рани розкрилися через
хвилювання - в третьому роздiлi третьо? частини. Мiнiмум два тижнi треба
пiльгових на те, щоб вияснити стан здоров'я геро?в - помруть вони чи
видужають. Тодi потрiбний час на те, щоб будова брига закiнчувалася, або,
може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш
корабель, а разом iз ним i геро?в. Цей трикутник: Сев, Богдан i редактор -
рiвнобiчний. Який бiк трикутника бере Тайах - казати рано. Хоч i пишеш ти,
досить ясно натякаючи на матроса. Та ? правило: не йти туди, куди автор
тягне, бо завше можна прийти до несподiваних висновкiв. Твоя китайська
книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволi користу?шся
з практики писання романiв. Та мене на це не зловиш.
Тобi треба тепер два тижнi часу. Я кажу, що, маючи попередню твою
практику, ти якось скомбiну?ш, щоб не написати фрази: "Минуло два тижнi".
Ти можеш дати роздiл про походження води i про вплив моря на психiку,
роздiл про рибальство доiсторичних народiв, про справи на кiнофабрицi,
роздiл про те, куди можна заподiти зайвих два тижнi. Все це дасть змогу
почати дальшу розповiдь, маючи результати лiкування i наслiдки будови.
Можливо, що я помилюсь, i, пишучи мемуари, ти не побо?шся написати так, як
не пишуть майстри роману. Тодi хай тобi мо? зауваження допоможуть загубити
час.
Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подоба?ться менi найбiльше
за все. Вiн мене спокусив на вiрш. Цей вiрш про паруси, яких не торка?ться
Професор, захопившися будовою i шуканням дерева. Вiрш треба б записати до
корабельного журналу, коли вiн у тебе ?. Як вiн виглядав би на жовтiм
старiм паперi? Правда, корабельний журнал мусить бути й досi на бриговi,
бо ж тiльки пiввiку пройшло, i корабель ще не зайшов до гаванi назавжди.
Пишу.
Ми любимо з тобою - Повний Корабель,
Що звуть його фрегатом мореплавцi.
На палубi п'?мо ми слiв пахучий ель,
Настояний у антикварнiй лавцi.
Хай чамра налетить, i вiтер переляже,
Бунаца синя сонячно засвiтить.
Ми слово ма?мо, як парус лажий:
Розпустимо його - в моря летiти!
Ми любимо з тобою корабельну снасть
I тиск вiтрiв у прову бригантини,
Морiв далеких хвилi. Хижу сласть
Розбуджено?, сильно? людини.
Хай будуть завше справнi такелажi,
А мачти - гомiнкi й живi, мов вiти.
Ми слово ма?мо, як парус лажий:
Розпустимо ж його - в моря летiти!
Вiрш адресую до тебе. До речi - Майк написав пiсню. У мене ? йому
вiдповiдь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе мiря?, як
дикун, i поводиться в кiмнатi, як ракета в посуднiй крамницi.
Ти лiг спати, тату, вiкно тво? розкрите, безлiч усього залiта? на
крилах ночi до мене. Я бачу спокiйне чоло, бiлу твою голову i покладенi
поверх ковдри руки. Менi хочеться поцiлувати ?х, але це нагаду? менi
смерть i прощання. Я уявляю собi сни там, пiд сивим волоссям. Коли б i
менi мати таку, як у тебе, радiсну старiсть пiсля роботи, що ?? переробили
руки. Ти не дума?ш про смерть. I вона не може до тебе прийти. Коли ти
вiдчу?ш, що кров твоя ста?, а голова холоне, i марення затоплять тебе - ти
скажеш: "Живiть без мене!" А смерть, застилавшися, махне косою i пiде
прiч.
Вiдповiдаю Майковi. Ти балакучий i цiкавий, як сорока. Нехай ти
футболiст i пiлот, але нащо ж стiльцi трощити? Вдерся до кiмнати, як тать,
i почав кружляти, як петарда. За одне знищення книжки тебе варто
iзолювати, а стiлець, а потоплений Будда? Ти, Майку, як народився
футболiстом, так ним i вмреш. До гольфа тобi далеко, як до мiсяця. Та
справа не в гольфовi. Нащо спрощувати? Треба засво?ти раз назавжди, що,
стоячи на мiсцi, людина руха?ться назад. Завше вiдчувати на щоках вiтер
шляхiв. Бачити попереду просторiнь. Не думати, потрапивши в пiсок, що за
пiском нема? трави. В чагарниковi знати, що шлях не перетято i попереду
лиснi? бита путь. Коли ти сидиш бiля стерна, ти вiдчува?ш те ж саме, що
батько твiй на кораблi, що й дiд твiй на конi. Жага за просторiнню!
"Вперед!" - кричить твоя iстота! Людинi не властиво стояти. Не властиво
вiдчувати розпач. Ганебно - плекати страх. Майку, хоч ти й руйну?ш стiльцi
i палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти
можеш летiти. На тво? руки можна здатися цiлком. Коли я летiв з тобою, я
захлинався вiд гордостi, що ти мiй брат.
Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрiзь шумить. Менi личить подати
приклад, що iлюстрував би цi слова. Я вибираю художника Ван-Гога. Вiзьму
його картину "Кущi". Вiнцент Ван-Гог - голландець. Вiн жив усього 37
рокiв. Кiнчив життя божевiллям. Поломiнний його темперамент, генiальна
сила творчо? руки - його фарби наче буйною зливою падають на полотно, вiн
не дотриму?ться круглих чи квадратових мазкiв, фарби кружляють, стеляться
з травою, вигинаються з дорiжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у
квiтах, що подiбнi до сонць, i стремлять угору, нiби передаючи виростання
стебла. Картина "Кущi" висить у музе? на боковiй стiнi, ?? освiтлено
збоку. На все майже полотно розрiсся зелений кущ, пiд кущем - трохи трави,
за ним - син? спокiйне море. Коли сто?ш за п'ять крокiв - тебе охоплю?
надзвичайна сила, з якою художник переда? тремтiння куща i мерехтiння
моря. Це листя колива?ться, росте, купа?ться в сво?х же зеленавих
вiдблисках. За кущем тiльки вгадати можна море, що непомiтно посиню?
зеленi фарби. А праворуч куща - око бачить синiй парус моря. Передано
безлiч вiдтiнкiв синього й зеленого. В захопленнi пiдходиш ближче, щоб
переконатися i побачити матерiал фарб, i раму, i пiдпис художника. Нiби в
казцi, зника? зелений колiр. Бачиш виразно море, i кущ зника?, нiби
встромила людина в нього голову, i близьке зелене листя куща забивав
далека синь моря.
Тепер, Майку, не вiдкидаючи тво?? пiснi, я пропоную iншу. Ти ??
зрозумi?ш. Назива?ться вона "Пам'ятник" i трохи поширю? твою тему. Мелодi?
ще нема?.
Живе хай - веселий орел-капiтан,
Що в морi й повiтрi веде караван!
Та iншого треба поставить на скелi,
Про iншого знають нехай менестрелi,
Для iншого - прапори зняти на ванти:
Людинi - пишноти бронзових мантiйi
Постарi? й згине дiвоча любов.
До бога старого новий стане бог.
Вiдчую я розумом сильним востанн? -
Червоная кров моя бронзою стане.
А мiй корабель, як життя невимовне,
Тодi пропливатиме, та?ни повний.
На скелi над морем поставим творця,
I вiтер нехай доторкнеться лиця.
Позаду гримiтимуть гори i гори,
На скелю летiтиме син?? море.
В один бiк - провалля, i хащi, i змi?, -
З другого - степи за степами яснiють.
На скелi над морем стоятиме вiн,
Бринiтиме вiтер i днiв передзвiн.
А море й степи, встаючи iз туману,
Нестимуть йому i привiт, i пошану.
I коршун, на руку йому прилетiвши,
На нiй вiдпочине, попивши й по?вши.
Живе хай - веселий орел-капiтан,
Що в морi й повiтрi веде караван!
Та iншого треба поставить на скелi,
Про iншого знають нехай менестрелi,
Для iншого - прапори зняти на ванти:
Людинi - пишноти бронзових мантiй!