сушi. Бо врятував мене мала?ць i продав пiвмертвого на корабель, що йшов
далi на пiвдень.
Знову били склянки в гаванi. Була перша година ночi. Надворi завивав
вiтер. Вiн, як плаксивий кiт, лягав на дахи, плигав по них i голосив. Цi
звуки знадвору вiдокремили нашу компанiю вiд цiлого Мiста, як гарна,
рiвна, безперервна, тропiчна злива. Рибалка куняв. Сев задумано палив.
Дiвчата позлягали на стiл, i в очах ?хнiх свiтилася майже собача туга.
- Корабель, - продовжував Богдан, - на якому я очуняв, належав старому
малайцевi з острова Пао - десь на пiвнiч вiд Яви. Цього острова i чорт iз
свiчкою не знайшов би серед безлiчi тих островiв, що, як велетенськi
зеленi кущi, лежали на водi. Та за якимись невидимими ознаками ми
посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвича?тися
до нового хазя?на i його команди, що складалася з люде" усiх можливих
вiдтiнкiв шкур i душ. Три днi я удавав iз себе хворого, мiркуючи над
долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи встати i взятись до
роботи. Найбiльше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував на менi
найболючiшi мiсця, - i я поклявся собi першою хлопчачою клятвою ненавидi,
поклявся, не розплющуючи очей i удаючи з себе непритомного, вiдплатити цiй
безвухiй собацi. Потiм я й справдi знепритомнiв. Наступних дво? днiв я
лежав, i нiхто мене не займав. Мо? хлоп'яче горе швидко перейшло, яскравi
хмарки пливли над мо?ю головою, бундючно пофарбованi птахи перелiтали
через мене, бо ми йшли часами зовсiм пiд берегом, поклавши щогли й нiби
ховаючись пiд пишними зеленими вiтами.
- Замiтьте собi, що й нам, обговорюючи корабель, слiд би подумати про
те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зiрветься шторм. Або зовсiм пiд
берегами щоб iти в абсолютнiй тишi, дружно занурюючи весла в воду.
- У нас нема? таких штормiв, - сказав хазя?н трам-бака, - щоб треба
було робити складнi мачти. А замiсть весел - можна поставити невеликий
мотор.
- Не перебивайте, не перебивайте, - закричали дiвчата, махаючи руками
на моряка. - Саме зупинили на цiкавому мiсцi.
- Так от - ми багато днiв поминали островки. Я вже почав тинятися по
палубi. Мене штовхали всi, хто хотiв, а найбiльше безвухий кита?ць. Раз
йому за це добре влетiло вiд капiтана, що взяв мене пiд свою руку. Вiн
ударив китайця в нiс важким кулаком. Я став мiж капiтаном i китайцем.
"Капiтане, - сказав я, - цей чоловiк мiй. Я поклявся вибити з нього
колись душу". Я переконував свого хазя?на таким рiшучим тоном, що вiн
врештi засмiявся, не розумiючи мене, але бiйки не продовжував.
Перед Пао ми йшли цiлий день у такiй гущавинi, що часто не видно було й
сонця. Раз до нас на палубу впало, обiрвавшися з дерева, мале мавпеня.
Цiлi хмари мавп повисли на гiллi. Вони шпурляли в нас горiхами, листям,
суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарештi ми досягли берегiв
Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща фарба, i двi
живих бронзових фiгури на березi: жiнка й дiвчина. Велетенськi дерева
стояли над водою, ?хн? корiння до половини виходило з землi, стовбури
дерев були наче на плетенiй баштi з корiння. Зеленi до неможливого дерева
й зовсiм червона земля...
- Ну, це вже ви того... - прокинувся рибалка. - Цe брехня.
- А хiба тобi не однаково, - гаряче обiзвався хазя?н трамбака, - ти ж
грошей за правду не платив? А може, й я пiд цим усiм пiдпишусь - що ти
тодi скажеш?
- Коли ви не вiрите в такi дрiбницi, то чи повiрили б ви в те, що я
плив Магеллановою протокою? Чи повiрили б? Це на самому пiвднi Пiвденно?
Америки, мiж Америкою й Вогненною Землею, де зустрiчаються два океани,
найбiльшi в свiтi.
- Розкажи, я там був, i я тебе завше переб'ю, коли ти брехатимеш, -
застерiг хазя?н трамбака. - Хоч я й не проти брехнi взагалi. Щоб вона була
до ладу i до вподоби.
Незважаючи на протести дiвчат, якi хотiли швидше знати, що трапилося
далi з Богданом на островi Пао, Богдан розповiв про Магелланову протоку.
- Iшли ми з Веллiнгтона на Новiй Зеландi? - до Рiо, цебто - з Великого
до Атлантичного океану. Бiля протоки нас страшенно тiпала буря.
- Там завше бувають бурi, - пояснив хазя?н трамбака.
- Що ближче до протоки - то дужче й дужче ми потерпали за сво? кiстки.
Дiло було в березнi. Iшов снiг, град i дощ. Крiзь густий туман ми помiтили
неяснi ознаки берега: це були ?вангелiсти - окремо розкидане високе
камiння. Скоро ми побачили й скелю, яка стояла на сторожi протоки. Ми
пустилися з попутним штормом у вузьку протоку, залишаючи за собою
оскаженiлий океан. Часами темнiшало вiд швидко лiтаючих хмар, але як
швидко налiтали вони, так швидко й проносились. I тодi свiтило сонце на
зеленi вали води, на буруни, на пiну мiж камiннями й на обривчасту високу
скелю, об яку розбивався мiльйонносильний океан.
- Правильно, - сказав моряк.
- У протоцi, як у пiдземному коридорi, нiби вогкi й плiснявi стiни, по
стiнах жахливi малюнки й розколини, все це колива?ться в пiвмряцi, мiняючи
контури. Мореплавцi, якi вперше проходили тут, не один раз молили бога про
щасливе повернення, i через те там ? такi назви, як скелi: ?вангелiсти й
Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Та?н. У затоцi Милосердя ми кинули
якiр. Вона надзвичайно гарна, як декорацiя до пекла. Тяжко собi уявити
щось страшнiше й жахливiше, куди нi звiр, нi птах, анi жодна тварина не
заходила. I iм'я цiй затоцi - Милосердя.
Богдан зупинився, оглядаючи всiх похмурими очима. Хазя?н кав'ярнi встав
i нечутно пiдiйшов до дверей, прислухаючись. Потiм вiн, як тигр, опинився
на серединi кiмнати.
- Дiвчата, замiтайсь! - крикнув хазя?н.
Доки ми розчумали, що таке трапилось, дiвчата вибiгли з кiмнати, а до
дверей хтось постукав владно i тверезо. Ми всi не вставали з мiсць. Богдан
кинувся бiгти за дiвчатами, та хазя?н кав'ярнi зупинив його: "То хiд
тiльки для дiвчат".
Зайшла мiлiцiя. Ми показали сво? документи. Рибалка не мав нiчого при
собi, але його знав один iз мiлiцiонерiв. Богдан один був без документа, i
його забрали несподiванi гостi з собою. Ми попрощалися з ним, потиснувши
йому руку. Коли Богдан вiдчиняв дверi, рукав його куртки трохи одкотився,
i якiр побачили ми на його руцi.
Надвiр вийшли всi разом. Вилискувало бiля випадкових лiхтарiв море. У
гаванi було порожньо й тихо. Ми побачили канонерку. "Нащо вона сюди
прийшла?" - подумали ми всi.
XI
Листа написано на шiстнадцяти сторiнках жовтого шершавого паперу. Вiн
точить легенький запах, що, як нитка диму, колива?ться, коли листа читати.
"Мilаnо, 22/V
Милий мiй, уявляю, що ти дума?ш про мене. Не треба думати недобре. Не
писала довго. Але нiчого не змiнилося - ми такi ж друзi. Я одержала твого
останнього листа давно. У мене чудний настрiй. Такий спокiйний. Нiчого не
хочеться робити. Я дуже багато ?здила за цей час. В Гену? об'?здила всi
околишнi малi мiста, багато бачила цiкавого, такого, про що я читала
ранiше тiльки в книжках. Уже тиждень, як я ви?хала з Гену? й живу в
Мiланi. Чи одержав ти мою листiвку з Комо? Я ?здила туди на цiлий день.
Озеро Комо, коли перерiза? пароплав, наче кришталевий холодний спирт
сто?ть, а не озеро. Мiлан i всi околицi його я теж оглянула. Завтра я ?ду
до Берлiна за нашою вiзою. Пробуду в Берлiнi з тиждень.
Багато я могла б розповiсти цiкавого. Я нiколи не переживала стiльки
гострих i цiкавих пригод, як тепер, стiльки нежданих зустрiчей iз людьми,
у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаностi до людей, до мiсця,
превалю? тiльки одне чуття, чуття нового, змiни вражень. Iнодi так
хочеться поговорити по-нашому. Сiсти на канапу, пiдгорнути ноги, покласти
тобi руки на плечi й говорити довго-довго.
Чудно, всi гострi хвилини в мо?й уявi зв'язано з нiччю й дощем. Нiч i
теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час
французькою, iталiйською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю i розумiю
все. Iнодi, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо.
Я не знаю чому, але менi хочеться тобi розповiсти одну пригоду. Я
нiколи в життi не забуду ??. У мене нема? жодного плану, як це розповiсти.
У мене нема? жодно? мети розповiдi, але я не знаю, чому вона мене жахливо
гнiтить, i я мушу ?? розповiсти.
Ця пригода зовсiм здасться тобi дрiбною, але вона менi багато дала i до
чогось розбудила. Iнодi через надтрiснутий малий закаблук можна виломити
собi ногу. Ти мене завше розумi?ш. Правда? Я повторюю, що менi обов'язково
треба розповiсти. Я не можу ?? знати сама - цю маленьку пригоду. Я
починаю.
Я мушу тобi сказати, що менi тяжко говорити про любов. Чоловiка я якось
забула, я тобi вже писала, нiхто менi не подоба?ться. В Iталi? багато
мужчин хотiло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене нiхто
не хвилю?. Два мiсяцi вже майже, як я вислухую на всiх мовах зiзнання i
серйознi, i смiшнi, i зворушливi, простосердi й нахабнi. Нарештi менi це
набридло i тепер навiть не розважа?. В Гену? я залишила багато
"страждаючих" друзiв. Звичайно, це мене пiдносить трохи як жiнку. Я часто
думаю, чому менi нiхто не подоба?ться, чому мене не хвилю? дотик мужчини?
Всi спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я
не могла б жити ранiш двох мiсяцiв, як живу тепер, без найменшого бажання.
Менi спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливiсть. I я жила так
чудно, що менi починало здаватися, що я - дiвчина, не знаю мужчини, це
почуття я не можу тобi з'ясувати точно. Треба бути жiнкою, щоб зрозумiти
це. Так минали цi два мiсяцi. Час летiв, зупинявся, знову летiв, я
залишила всiх сво?х друзiв у Гену?.
Цей тиждень я багато ?здила по околицях Мiлана. ?здили з одним
iталiйцем, красивим i дурним до останньо? крапки. Кiлька днiв на природi
дуже зближують людей. Iнодi, за цi днi, менi здавалось, що ми безконечно
довго ?здимо, що нiколи не прийдуть до кiнця нашi малi мандрiвки. Ви?здили
ми зранку на машинi, оглядали всi цiкавi мiсця, звичайно, здебiльшого -
церкви, обiдали в маленькому сiльському ресторанчику i надвечiр
поверталися до Мiлана, втомленi й порохнявi.
Учора також, як усiма цими днями, ми вирядилися в мандрiвку. Два рази
на тиждень на пiаццо Дуомо чека? великий автомобiль. Це авто спецiально
для чужинцiв, що оглядають околицi. Путь його - невеличке мiсто Павiа, де
? старовинна церква Iталi? - монастир, побудований в 14-му вiцi. Я
зустрiла на площi Дуомо мого "адоратера", i ми рушили йти до машини. Ось
тут почина?ться друга частина мо?? розповiдi. Викури папiросу i слухай
далi.
Я сiла в машину й почала розглядати подорожнiх.
Позад мене сидiло тро? сухаристих англiйок, дво? французiв, ще дехто.
Поперед себе я бачила тiльки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати
маленьким надтрiснутим закаблуком. Менi було дуже весело, я смiялась, i ми
непомiтно до?хали до Павiа. Intегрrеtе[6] повiв усiх оглядати славетний
кафедрал. Я не буду тобi змальовувати, як мене захопила вся краса. Я
розумiю французьку й iталiйську мову, але коли наш гiд почав розповiдати
по-англiйському, я повела очима по всiх присутнiх. Нарештi ж я побачила цю
потилицю, котра була поперед мене в дорозi й нi разу не оглядалась. Коли б
я була письменниця, я могла б написати, що в нього був - ясний костюм,
ясне волосся, ясно-синi очi й красивий горбуватий трохи нiс. Але тому, що
я не письменниця, - менi незручно писати про це.
Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло
знову подивитись. Вiн помiтив мiй погляд, але не вiдповiв на нього. Ми
переходили всi з одно? кiмнати до друго?. Менi захотiлося поближче на
нього роздивитися. Я пiдiйшла зовсiм щiльно до нього й почала розглядати -
спочатку надзвичайну моза?ку, а потiм - його. Вiн уважно розглядав стiну i
стояв до мене профiлем. На верхнiй губi у нього був нiжний пух, напевно,
йому не бiльш 22 рокiв, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсiм не
слухаю iпiегргеi'а. Менi раптом так захотiлося покласти свою руку на його
руку. Я побачила, що в руцi у нього була книжка... "l'histoire de l'art
d'Italie"[7], що вiн такий - мене дужче й дужче тягло дивитися на нього.
Вiн вiдчув мiй погляд, хутко повернувся, подивився на мене i швидко
вiдiйшов. У мене впало серце, з цi?? хвилини я перестала володiти собою.
Мiй супутник менi щось говорив, я нiчого не чула, менi стало все байдуже й
нiкого не соромно, тiльки б вiн подивився знову на мене. Сказавши: "Ви
заважа?те менi дивитися", я пiшла знову в той куток, де був Вiн. Я стала
поруч i дивилася довго просто на нього. Вiн так щиро розглядав стiну, що в
мене повстало пiдозрiння - чи бачить вiн там хоч що-небудь. Раптом я
помiтила, що в нього сильно тремтить рука. Вiн знову повернувся й швидко
вiдiйшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його
погляд, сподiвалася, впадала в розпач i раптом помiтила, що всi рушили
виходити. "Зараз усьому кiнець", - iз жахом подумала я. До вiдправи
автомобiля залишилося ще хвилин 20. Мiй супутник запросив мене пройтися.
Але я не могла вiдiйти. Нарештi я побачила, що Вiн - пiшов. Я впала в
такий розпач, якого я давно не пам'ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми
зiбралися до авто. Я побачила, що Вiн сидить уже там i сидить поруч iз
мо?м мiсцем. Мiй супутник запропонував менi сiсти на iнше мiсце, але,
байдуже вiдповiвши "чому", я сiла поруч iз Ним.
У мене так сильно стукотiло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми
по?хали. Був сильний вiтер. Скориставшися з цi?? причини, я сiла так, що
бачила його, а мiй супутник сидiв до нього спиною. I тут почалося щось
жахливе. Я розмовляла з мо?м супутником, а дивилася на Нього. Вiн уже не
одводив сво?х очей, менi раптом здалося, що я кудись провалююся. Мiй
iталi?ць
здивовано поглядав на мене, не розумiючи, що зi мною робиться, та менi
було все однакове -
Веrlin,24/V
Дружочок! Почала писати в Мiланi, сьогоднi при?хала до Берлiна. Менi
дуже хочеться закiнчити писати. Я буду продовжувати.
- тiльки б вiн не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вiчi
одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманцi. Мiй
iталi?ць кiлька разiв оглядався: "Куди ви так чудно дивитесь?" Все було
байдуже, хотiлося тiльки одного - дивитися без кiнця в його очi. Раптом я
помiтила, що в нього почав помалу з'являтися осмiх, i менi мимоволi теж
закортiло осмiхнутися. Я засмiялась, хитнула головою i сказала голосно,
звертаючись до свого постiйного супутника: "На площi Дуомо ви мене
залишите, я мушу йти додому сама". Бiльше я не дивилася на Нього, щоб не
притягти уваги мого бiдного iталiйця. Бiдолаха був дуже розгублений, але
менi вдалося, проте, його спровадити.
Я бачила, як Вiн попростував до собору, не оглядаючись, зайшов
досередини. Я вирiшила, що Вiн мусить iти за мною слiдом, i швидше пiшла
через площу до найближчо? вулицi. Я дивилася в скло магазинiв, i менi
здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотiв над мо?м вухом: "Яка
блондинка!" Мене наче хлистом ударив хто, - невже вiн мiг так сказати? Але
на мов здивовання - його нiде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в
горлянцi застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бiгти
назад, в напрямку до площi й до собору. У мене не було сили дивитися
просто, i все тiло нило й кололо наче голками. Ноги пiдкошувались.
I я побачила Його ноги! Ноги робили нерiвнi кроки - то маленькi й
швидкi, то великi й неквапливi. Раптом вони .стали несподiвано, - я
зрозумiла, що вiн побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу
сходила на схiдцi собору. В соборi було темно й порожньо. Менi чомусь
запам'ятався сонячний промiнь. Вiн прорвався крiзь скло i став сяяти на
хрестi. Менi здавалося, що ось-ось я впаду. Менi стало одразу так лячно,
так холодно, менi захотiлося втекти далеко-далеко!
Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й вiдчувала ввесь
час кроки, що наближалися. Я почула нарештi його дихання над мо?ю ши?ю.
Бiльш я не могла володiти собою. Я простягла руки до холодно? колони, i
йому довелося пiдтримати мене, щоб я не впала. Вiн заговорив так швидко
по-iталiйському, що я нiчого не зрозумiла. Голос у нього був приглушений i
нерiвний, я вiдчувала, як вiн тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми
стояли поруч, торкаючись руками, я тiльки чула, як важко вiн диха?. Повз
нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу
протверезило. Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я
сама не впiзнала свого голосу. Бiльше нiчого я не могла сказати. Говорив
увесь час вiн. У мене крутилася голова. Кожне слово нiби вiдгукувалось
луною в соборi. Розмовляти так було непотрiбно й чудно. Вiн вiдчув це,
схватив мою руку й притиснув до щоки. Потiм до губiв. Менi здавалося, що
вiн цiлу? не руку, а всю мене, i я зовсiм загубила голову. "Ходiмо краще
звiдси", - проговорила я. Ми швидко пiшли. На нас оглядалися ченцi й
вiруючi. Ми сiли в машину й по?хали. Я вiдчувала, що мене тягло до нього.
Це було щось, яке я давно позабула й давно не вiдчувала. Ми обо? знали, що
це не звичайна пригода на вулицi, й боялися доторкнутися одне до одного.
"Ми ж iще побачимось, - сказала я перша, - пiслязавтра я вiд'?жджаю до
Берлiна". Вiн мовчки схватився за голову. "По?демо сьогоднi ввечерi до
Моnza", - сказала я знову. Вiн мовчки кивнув головою. Потiм вiн вiдповiв:
"Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого iменi, я вас нi разу не мав
близько, але ви менi ближчi за всiх жiнок зараз. Може ж бути надзвичайне
щастя? Ви можете не по?хати з Мiлана". Вiн говорив помалу тепер, i я все
добре розумiла. Менi здалося, що щось змiня?ться в мо?м життi. Ми до?хали
до мого будинку. "Чекайте мене бiля дому о 6 1/2 годинi", - сказала я,
виходячи з машини. "Менi чомусь зда?ться, що я вас тепер гублю назавжди",
- промовив вiн. Я засмiялась i, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на
схiдцi до сво?? квартири. Я почула, що автомобiль по?хав, i я довго не
мала сили подзвонити бiля дверей.
Час iшов помалу. Здалося менi, що я не дiждусь цi?? 6 1/2 години. Я
вдягла свою найкращу одежу. Довго причiсувалася перед люстерком. Хотiла
бути кращою, нiж завжди, й виглядала гiрше. Хотiла бути цiкавою. Я, маючи
мiцнi ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Менi здавалося, що
схiдцi нiколи не закiнчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до порть?ршi, я
з жахом побачила, що мiй годинник на двадцять хвилин запiзню?ться. Тут
було 7 за 10 хвилин. Менi зробилось непри?мно, що я змушую чекати його
двадцять хвилин. Я вийшла на ганок з готовою фразою - scusi me (вибачте).
Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, лiворуч
i... його не було!
Одразу я нiчого не зрозумiла. Я оглядалась розгублено. Що могло
трапитися? Не при?хати - вiн не мiг. Не мiг. Я почала згадувати, як ми
вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи.
Нiхто не приходив. Площа перед будинком була цiлком порожня. I раптом я
додумалася! У мене навiть затремтiли руки. Треба тобi сказати, що собор,
де ми бачилися з ним, назива?ться Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про
мiсце зустрiчi, я сказала по-iталiйському фразу й помилково вимовила одне
наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати я мусила
так: "аspetti mе а саsа". Ти розумi?ш? Слово - дома я вимовила помилково
по-нашому. Вiн же зрозумiв, що треба чекати бiля Дуомо.
Я побiгла, як божевiльна, до таксi i по?хала до Дуомо. Вже сутенiло;
годинник показував 7.20. Там нiкого не було. Я по?хала додому. Коли я
сидiла на м'яких подушках таксi, я подумала, що це не випадковiсть, що так
треба, щоб ми не зустрiчалися вже нiколи. Засвiтилися лiхтарi. У тебе не
було такого стану, нiби на тебе обвалю?ться будинок?
Було темно i зовсiм вечiр, коли я повернулася до свого дому. Я була
страшенно квола. Не могла йти, i пiдтримувало мене лише те, що навкруги
сiрiли стiни, до яких можна притулитися.
Я не встигла закiнчити думки - "То чому ж вiн не ?де до мого будинку?"
- як побачила таксi, що ?хало помалу повз будинкiв на площi. Я швидко
одiйшла в тiнь дому. Таксi зупинилось майже передо мною, i якийсь голос
вимовив: "Нi, це не той будинок". Я хотiла вибiгти вперед i впасти до
колiс, але мене щось затримало. Таксi помалу повернуло й почало зупинятись
бiля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.
То менi хотiлося побiгти, то я не могла рушити з мiсця. Цих п'ять
хвилин, що таксi кружляло по площi, здалися менi за вiчнiсть.
А тепер, Дружочок, найбiльше й найголовнiше я хочу сказати: я побачила
Богдана. Уяви собi порожнiй берег, безконечний пiсок. Море набiга? на
берег i шумить пустельне й задумливо. На пiску, розпластавшися, лежить
людина. Обличчя ?? я не бачу крiзь туман. Тут змiшуються риси Богдана й
iталiйського красуня. Лiхтар на розi, - нi, це не лiхтар, а маяк, - крiзь
млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на пiску, я цiлую ?? в холоднi
чудно губи. Я цiлую ??, а на губах у мене вапно з холодно? стiни. Людина
вста?, i по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою,
i хвилi покiрно лягають до ?? нiг, заграючи з людиною, як загра? звiр iз
сво?м володарем. Людина йде, а цокiт ?? нiг по каменю, - нi, це не ноги, а
пiдкови коней на площi, - вiбрують i проривають пустельну тишу. Я вiдчуваю
себе степом, у який пада? зерно i пiсня жайворонка, я вiдчуваю себе
полониною, в яку ллються води, я бачу себе лiсами, якi збирають свiтло
сонця. I я падаю йому в обiйми, вiдчуваю його холодну шию - нi, це лiхтар
на площi бiля мого дому, - i плачу, плачу.
Коли я пiднесла голову - таксi вже не було на площi. I наче камiнь упав
менi з душi. Я йшла схiдцями нагору й повторювала собi нiби молитву:
"Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися". Я
написала тобi все до дрiбниць. Приготуй менi прощення грiхiв. На цей раз я
грiшила думкою. Можеш вiрити менi, що я нiчого не замовчала. А чому я все
вiдчувала - не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цiлую тебе нiжно.
Твоя Т.
Р. S. Тепер ти вiриш, що мiй друг? Я ж бо нiкому не розповiм цi??
пригоди".
XII
Я прочитав листа, де так чудно було помiшано чуття й розум народжено?
жiнки. Я впав на лiжко, заплющивши очi, i вiддався на волю хвиль, що
пiдкидали й несли мо? тiло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття
розтiкатися звуками в повiтрi. Але, взявши люстерко в руку, я був iз собою
вiч-на-вiч. "Давай-но помiрку?мо", - сказав я люстерковi. "Давайте", -
вiдповiло воно. "Такого листа досить вам?" Люстерко промовчало, ховаючи
глибокi посмутнiлi очi. "То як же нам далi?" - не вгавав я. Та люстерко
вмить спалахнуло: "Спокiйнiше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, iз яким
ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, - з вином краще.
Пийте, пийте. Губами".
Голова моя прояснювалась. Творець Галате? закохався. Яка стара iсторiя!
"Вона любить матроса", - сказав я. "Ви вартий матроса", - вiдповiло
люстерко. "Вона хоче матроса!" - крикнув я. "Фiзично, бо розум ?? належить
вам", - вiдгукнулося люстерко. "Вона моя!" - закричав я. "Вона може бути й
вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися ?? часи. Ви розбудили
в нiй волю перемогти сво? вчорашн?, i вона тепер iде в обiйми матроса, як
хмарка пливе за обрiй".
"А Сев? - сказав я по мовчанцi. - Невже i вiн безсилий? Ця жiнка
належить нам цiлком". - "Вiн такий, як i ви. Вам вiддають розум i думки,
ви обо? виявля?те процеси, показу?те волю до здiйснення, можете й
здiйснювати, але не вам зупинити тi струменi, що ?х ви викликали з надр".
Я стиха пiдвiвся i пiдiйшов до розчиненого вiкна, у яке видно було море
i маяк. Бути мудрiшим за себе - от завдання! Невже тiльки з болю
народжу?ться велич подiй? I чи потрiбно стати конче матросом? Загубити
можливiсть шукати на землi вогнi й ставити ?х на берегах рiки в майбутн??
Ранкове повiтря несло з моря лагiднiсть. Я почав роздивлятися гавань i
вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейдi. Я вирiшив
подзвонити до Директора. "Вiн уже на фабрицi", - вiдповiли менi. Я
подзвонив на фабрику, i мiж нами вiдбулася така розмова.
Д и р е к т о р: Ти що - заспав сьогоднi?
Я: ? щось негайне?
Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подiя.
Я: Ти дзвонив у справi Богдана?
Д.: Розповiм на словах. Не барись.
Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станцi? щось гуло й
зумкало. "Покладiть трубку", - сказала телефонiстка. Я поклав i оглянув
себе - чи все на менi ? i чи можна так стати перед важливими подiями.
Так я й простояв, знову замислившись, до при?зду машини з фабрики. Я
сiв бiля шофера, i ми помчали вдвох по рiвних вулицях. Бiля знайомо?
пивно? нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину i зайшли пересидiти
радiсть зустрiчi. Трьох пляшок було цiлком досить. Ми вийшли ще бiльш
дружнi й за якихось п'ять хвилин були на мiсцi. Перший кiнооператор
фабрики стояв на ганковi з апаратом, його помiчник тримав штатив. У
канцелярi? ознаки метушнi та безперервнi дзвiнки.
Директор бiгав по кабiнету, щось наказуючи людинi, яко? в кабiнетi не
було. "Викликати ще кiнооператора хронiки, - кричав Директор, розмахуючи
руками, - авто берiть "Русько-Балтик". Моментально. Ось вiн вами буде
командувати, - Директор помiтив мене, - сiдай, командире".
Фiгура за вiкном зникла, i по дворi рознiсся ?? дзвiнкий голос. Я сiв.
- Слухай - така справа: сьогоднi при?здить комiсар закордонних справ.
Завтра вранцi при?де на крейсерi турецький мiнiстр. Буде нарада. Треба все
зняти на плiвку i цю плiвку долучити до тi?? угоди, що ?? буде складено
пiд час побачення. Все. Кого тобi дати для цього?
- Сьогоднi я обiйдуся цими двома кiнооператорами, що ти менi да?ш. Ти
вже послав людей зробити проводку току для прожекторiв в особняку, де буде
побачення?
- За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.
- А в лабораторi? ? наказ виявляти мо? негагиви й друкувати зараз же
поза всякою чергою? - Це ти сам пiди й скажи. По?зд прийде за пiвгодини.
- Про Богдана дзвонив?
- Нiчого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього
матерiалiв.
- Тодi треба взяти на поруки. Вiн потрiбний Севу для картини, а менi -
для сценарiю. Потiм треба перебудувати ще корабля.
- Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурницi ви якiсь повигадували.
Вiзьмете дубка й на ньому i знiмете. Витрачати народнi грошi я не дозволю.
- Ти, може, взагалi проти цього фiльму? Ти, може, дума?ш завше одягати
наших людей у дранi свитки й вишиванi сорочки? Страждання, злиднi,
соловейко й постiйнi мандри зi сво?? землi - на землi iншi, у каторгу, в
ярмо, в перевертнi? Ти дума?ш, що ми не можемо пiдняти якiр свого корабля
й поставити паруси? Що ми не сильнi духом i дiлами для того, щоб заспiвати
далi на пiвдень.
Знову били склянки в гаванi. Була перша година ночi. Надворi завивав
вiтер. Вiн, як плаксивий кiт, лягав на дахи, плигав по них i голосив. Цi
звуки знадвору вiдокремили нашу компанiю вiд цiлого Мiста, як гарна,
рiвна, безперервна, тропiчна злива. Рибалка куняв. Сев задумано палив.
Дiвчата позлягали на стiл, i в очах ?хнiх свiтилася майже собача туга.
- Корабель, - продовжував Богдан, - на якому я очуняв, належав старому
малайцевi з острова Пао - десь на пiвнiч вiд Яви. Цього острова i чорт iз
свiчкою не знайшов би серед безлiчi тих островiв, що, як велетенськi
зеленi кущi, лежали на водi. Та за якимись невидимими ознаками ми
посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвича?тися
до нового хазя?на i його команди, що складалася з люде" усiх можливих
вiдтiнкiв шкур i душ. Три днi я удавав iз себе хворого, мiркуючи над
долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи встати i взятись до
роботи. Найбiльше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував на менi
найболючiшi мiсця, - i я поклявся собi першою хлопчачою клятвою ненавидi,
поклявся, не розплющуючи очей i удаючи з себе непритомного, вiдплатити цiй
безвухiй собацi. Потiм я й справдi знепритомнiв. Наступних дво? днiв я
лежав, i нiхто мене не займав. Мо? хлоп'яче горе швидко перейшло, яскравi
хмарки пливли над мо?ю головою, бундючно пофарбованi птахи перелiтали
через мене, бо ми йшли часами зовсiм пiд берегом, поклавши щогли й нiби
ховаючись пiд пишними зеленими вiтами.
- Замiтьте собi, що й нам, обговорюючи корабель, слiд би подумати про
те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зiрветься шторм. Або зовсiм пiд
берегами щоб iти в абсолютнiй тишi, дружно занурюючи весла в воду.
- У нас нема? таких штормiв, - сказав хазя?н трам-бака, - щоб треба
було робити складнi мачти. А замiсть весел - можна поставити невеликий
мотор.
- Не перебивайте, не перебивайте, - закричали дiвчата, махаючи руками
на моряка. - Саме зупинили на цiкавому мiсцi.
- Так от - ми багато днiв поминали островки. Я вже почав тинятися по
палубi. Мене штовхали всi, хто хотiв, а найбiльше безвухий кита?ць. Раз
йому за це добре влетiло вiд капiтана, що взяв мене пiд свою руку. Вiн
ударив китайця в нiс важким кулаком. Я став мiж капiтаном i китайцем.
"Капiтане, - сказав я, - цей чоловiк мiй. Я поклявся вибити з нього
колись душу". Я переконував свого хазя?на таким рiшучим тоном, що вiн
врештi засмiявся, не розумiючи мене, але бiйки не продовжував.
Перед Пао ми йшли цiлий день у такiй гущавинi, що часто не видно було й
сонця. Раз до нас на палубу впало, обiрвавшися з дерева, мале мавпеня.
Цiлi хмари мавп повисли на гiллi. Вони шпурляли в нас горiхами, листям,
суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарештi ми досягли берегiв
Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща фарба, i двi
живих бронзових фiгури на березi: жiнка й дiвчина. Велетенськi дерева
стояли над водою, ?хн? корiння до половини виходило з землi, стовбури
дерев були наче на плетенiй баштi з корiння. Зеленi до неможливого дерева
й зовсiм червона земля...
- Ну, це вже ви того... - прокинувся рибалка. - Цe брехня.
- А хiба тобi не однаково, - гаряче обiзвався хазя?н трамбака, - ти ж
грошей за правду не платив? А може, й я пiд цим усiм пiдпишусь - що ти
тодi скажеш?
- Коли ви не вiрите в такi дрiбницi, то чи повiрили б ви в те, що я
плив Магеллановою протокою? Чи повiрили б? Це на самому пiвднi Пiвденно?
Америки, мiж Америкою й Вогненною Землею, де зустрiчаються два океани,
найбiльшi в свiтi.
- Розкажи, я там був, i я тебе завше переб'ю, коли ти брехатимеш, -
застерiг хазя?н трамбака. - Хоч я й не проти брехнi взагалi. Щоб вона була
до ладу i до вподоби.
Незважаючи на протести дiвчат, якi хотiли швидше знати, що трапилося
далi з Богданом на островi Пао, Богдан розповiв про Магелланову протоку.
- Iшли ми з Веллiнгтона на Новiй Зеландi? - до Рiо, цебто - з Великого
до Атлантичного океану. Бiля протоки нас страшенно тiпала буря.
- Там завше бувають бурi, - пояснив хазя?н трамбака.
- Що ближче до протоки - то дужче й дужче ми потерпали за сво? кiстки.
Дiло було в березнi. Iшов снiг, град i дощ. Крiзь густий туман ми помiтили
неяснi ознаки берега: це були ?вангелiсти - окремо розкидане високе
камiння. Скоро ми побачили й скелю, яка стояла на сторожi протоки. Ми
пустилися з попутним штормом у вузьку протоку, залишаючи за собою
оскаженiлий океан. Часами темнiшало вiд швидко лiтаючих хмар, але як
швидко налiтали вони, так швидко й проносились. I тодi свiтило сонце на
зеленi вали води, на буруни, на пiну мiж камiннями й на обривчасту високу
скелю, об яку розбивався мiльйонносильний океан.
- Правильно, - сказав моряк.
- У протоцi, як у пiдземному коридорi, нiби вогкi й плiснявi стiни, по
стiнах жахливi малюнки й розколини, все це колива?ться в пiвмряцi, мiняючи
контури. Мореплавцi, якi вперше проходили тут, не один раз молили бога про
щасливе повернення, i через те там ? такi назви, як скелi: ?вангелiсти й
Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Та?н. У затоцi Милосердя ми кинули
якiр. Вона надзвичайно гарна, як декорацiя до пекла. Тяжко собi уявити
щось страшнiше й жахливiше, куди нi звiр, нi птах, анi жодна тварина не
заходила. I iм'я цiй затоцi - Милосердя.
Богдан зупинився, оглядаючи всiх похмурими очима. Хазя?н кав'ярнi встав
i нечутно пiдiйшов до дверей, прислухаючись. Потiм вiн, як тигр, опинився
на серединi кiмнати.
- Дiвчата, замiтайсь! - крикнув хазя?н.
Доки ми розчумали, що таке трапилось, дiвчата вибiгли з кiмнати, а до
дверей хтось постукав владно i тверезо. Ми всi не вставали з мiсць. Богдан
кинувся бiгти за дiвчатами, та хазя?н кав'ярнi зупинив його: "То хiд
тiльки для дiвчат".
Зайшла мiлiцiя. Ми показали сво? документи. Рибалка не мав нiчого при
собi, але його знав один iз мiлiцiонерiв. Богдан один був без документа, i
його забрали несподiванi гостi з собою. Ми попрощалися з ним, потиснувши
йому руку. Коли Богдан вiдчиняв дверi, рукав його куртки трохи одкотився,
i якiр побачили ми на його руцi.
Надвiр вийшли всi разом. Вилискувало бiля випадкових лiхтарiв море. У
гаванi було порожньо й тихо. Ми побачили канонерку. "Нащо вона сюди
прийшла?" - подумали ми всi.
XI
Листа написано на шiстнадцяти сторiнках жовтого шершавого паперу. Вiн
точить легенький запах, що, як нитка диму, колива?ться, коли листа читати.
"Мilаnо, 22/V
Милий мiй, уявляю, що ти дума?ш про мене. Не треба думати недобре. Не
писала довго. Але нiчого не змiнилося - ми такi ж друзi. Я одержала твого
останнього листа давно. У мене чудний настрiй. Такий спокiйний. Нiчого не
хочеться робити. Я дуже багато ?здила за цей час. В Гену? об'?здила всi
околишнi малi мiста, багато бачила цiкавого, такого, про що я читала
ранiше тiльки в книжках. Уже тиждень, як я ви?хала з Гену? й живу в
Мiланi. Чи одержав ти мою листiвку з Комо? Я ?здила туди на цiлий день.
Озеро Комо, коли перерiза? пароплав, наче кришталевий холодний спирт
сто?ть, а не озеро. Мiлан i всi околицi його я теж оглянула. Завтра я ?ду
до Берлiна за нашою вiзою. Пробуду в Берлiнi з тиждень.
Багато я могла б розповiсти цiкавого. Я нiколи не переживала стiльки
гострих i цiкавих пригод, як тепер, стiльки нежданих зустрiчей iз людьми,
у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаностi до людей, до мiсця,
превалю? тiльки одне чуття, чуття нового, змiни вражень. Iнодi так
хочеться поговорити по-нашому. Сiсти на канапу, пiдгорнути ноги, покласти
тобi руки на плечi й говорити довго-довго.
Чудно, всi гострi хвилини в мо?й уявi зв'язано з нiччю й дощем. Нiч i
теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час
французькою, iталiйською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю i розумiю
все. Iнодi, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо.
Я не знаю чому, але менi хочеться тобi розповiсти одну пригоду. Я
нiколи в життi не забуду ??. У мене нема? жодного плану, як це розповiсти.
У мене нема? жодно? мети розповiдi, але я не знаю, чому вона мене жахливо
гнiтить, i я мушу ?? розповiсти.
Ця пригода зовсiм здасться тобi дрiбною, але вона менi багато дала i до
чогось розбудила. Iнодi через надтрiснутий малий закаблук можна виломити
собi ногу. Ти мене завше розумi?ш. Правда? Я повторюю, що менi обов'язково
треба розповiсти. Я не можу ?? знати сама - цю маленьку пригоду. Я
починаю.
Я мушу тобi сказати, що менi тяжко говорити про любов. Чоловiка я якось
забула, я тобi вже писала, нiхто менi не подоба?ться. В Iталi? багато
мужчин хотiло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене нiхто
не хвилю?. Два мiсяцi вже майже, як я вислухую на всiх мовах зiзнання i
серйознi, i смiшнi, i зворушливi, простосердi й нахабнi. Нарештi менi це
набридло i тепер навiть не розважа?. В Гену? я залишила багато
"страждаючих" друзiв. Звичайно, це мене пiдносить трохи як жiнку. Я часто
думаю, чому менi нiхто не подоба?ться, чому мене не хвилю? дотик мужчини?
Всi спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я
не могла б жити ранiш двох мiсяцiв, як живу тепер, без найменшого бажання.
Менi спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливiсть. I я жила так
чудно, що менi починало здаватися, що я - дiвчина, не знаю мужчини, це
почуття я не можу тобi з'ясувати точно. Треба бути жiнкою, щоб зрозумiти
це. Так минали цi два мiсяцi. Час летiв, зупинявся, знову летiв, я
залишила всiх сво?х друзiв у Гену?.
Цей тиждень я багато ?здила по околицях Мiлана. ?здили з одним
iталiйцем, красивим i дурним до останньо? крапки. Кiлька днiв на природi
дуже зближують людей. Iнодi, за цi днi, менi здавалось, що ми безконечно
довго ?здимо, що нiколи не прийдуть до кiнця нашi малi мандрiвки. Ви?здили
ми зранку на машинi, оглядали всi цiкавi мiсця, звичайно, здебiльшого -
церкви, обiдали в маленькому сiльському ресторанчику i надвечiр
поверталися до Мiлана, втомленi й порохнявi.
Учора також, як усiма цими днями, ми вирядилися в мандрiвку. Два рази
на тиждень на пiаццо Дуомо чека? великий автомобiль. Це авто спецiально
для чужинцiв, що оглядають околицi. Путь його - невеличке мiсто Павiа, де
? старовинна церква Iталi? - монастир, побудований в 14-му вiцi. Я
зустрiла на площi Дуомо мого "адоратера", i ми рушили йти до машини. Ось
тут почина?ться друга частина мо?? розповiдi. Викури папiросу i слухай
далi.
Я сiла в машину й почала розглядати подорожнiх.
Позад мене сидiло тро? сухаристих англiйок, дво? французiв, ще дехто.
Поперед себе я бачила тiльки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати
маленьким надтрiснутим закаблуком. Менi було дуже весело, я смiялась, i ми
непомiтно до?хали до Павiа. Intегрrеtе[6] повiв усiх оглядати славетний
кафедрал. Я не буду тобi змальовувати, як мене захопила вся краса. Я
розумiю французьку й iталiйську мову, але коли наш гiд почав розповiдати
по-англiйському, я повела очима по всiх присутнiх. Нарештi ж я побачила цю
потилицю, котра була поперед мене в дорозi й нi разу не оглядалась. Коли б
я була письменниця, я могла б написати, що в нього був - ясний костюм,
ясне волосся, ясно-синi очi й красивий горбуватий трохи нiс. Але тому, що
я не письменниця, - менi незручно писати про це.
Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло
знову подивитись. Вiн помiтив мiй погляд, але не вiдповiв на нього. Ми
переходили всi з одно? кiмнати до друго?. Менi захотiлося поближче на
нього роздивитися. Я пiдiйшла зовсiм щiльно до нього й почала розглядати -
спочатку надзвичайну моза?ку, а потiм - його. Вiн уважно розглядав стiну i
стояв до мене профiлем. На верхнiй губi у нього був нiжний пух, напевно,
йому не бiльш 22 рокiв, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсiм не
слухаю iпiегргеi'а. Менi раптом так захотiлося покласти свою руку на його
руку. Я побачила, що в руцi у нього була книжка... "l'histoire de l'art
d'Italie"[7], що вiн такий - мене дужче й дужче тягло дивитися на нього.
Вiн вiдчув мiй погляд, хутко повернувся, подивився на мене i швидко
вiдiйшов. У мене впало серце, з цi?? хвилини я перестала володiти собою.
Мiй супутник менi щось говорив, я нiчого не чула, менi стало все байдуже й
нiкого не соромно, тiльки б вiн подивився знову на мене. Сказавши: "Ви
заважа?те менi дивитися", я пiшла знову в той куток, де був Вiн. Я стала
поруч i дивилася довго просто на нього. Вiн так щиро розглядав стiну, що в
мене повстало пiдозрiння - чи бачить вiн там хоч що-небудь. Раптом я
помiтила, що в нього сильно тремтить рука. Вiн знову повернувся й швидко
вiдiйшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його
погляд, сподiвалася, впадала в розпач i раптом помiтила, що всi рушили
виходити. "Зараз усьому кiнець", - iз жахом подумала я. До вiдправи
автомобiля залишилося ще хвилин 20. Мiй супутник запросив мене пройтися.
Але я не могла вiдiйти. Нарештi я побачила, що Вiн - пiшов. Я впала в
такий розпач, якого я давно не пам'ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми
зiбралися до авто. Я побачила, що Вiн сидить уже там i сидить поруч iз
мо?м мiсцем. Мiй супутник запропонував менi сiсти на iнше мiсце, але,
байдуже вiдповiвши "чому", я сiла поруч iз Ним.
У мене так сильно стукотiло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми
по?хали. Був сильний вiтер. Скориставшися з цi?? причини, я сiла так, що
бачила його, а мiй супутник сидiв до нього спиною. I тут почалося щось
жахливе. Я розмовляла з мо?м супутником, а дивилася на Нього. Вiн уже не
одводив сво?х очей, менi раптом здалося, що я кудись провалююся. Мiй
iталi?ць
здивовано поглядав на мене, не розумiючи, що зi мною робиться, та менi
було все однакове -
Веrlin,24/V
Дружочок! Почала писати в Мiланi, сьогоднi при?хала до Берлiна. Менi
дуже хочеться закiнчити писати. Я буду продовжувати.
- тiльки б вiн не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вiчi
одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманцi. Мiй
iталi?ць кiлька разiв оглядався: "Куди ви так чудно дивитесь?" Все було
байдуже, хотiлося тiльки одного - дивитися без кiнця в його очi. Раптом я
помiтила, що в нього почав помалу з'являтися осмiх, i менi мимоволi теж
закортiло осмiхнутися. Я засмiялась, хитнула головою i сказала голосно,
звертаючись до свого постiйного супутника: "На площi Дуомо ви мене
залишите, я мушу йти додому сама". Бiльше я не дивилася на Нього, щоб не
притягти уваги мого бiдного iталiйця. Бiдолаха був дуже розгублений, але
менi вдалося, проте, його спровадити.
Я бачила, як Вiн попростував до собору, не оглядаючись, зайшов
досередини. Я вирiшила, що Вiн мусить iти за мною слiдом, i швидше пiшла
через площу до найближчо? вулицi. Я дивилася в скло магазинiв, i менi
здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотiв над мо?м вухом: "Яка
блондинка!" Мене наче хлистом ударив хто, - невже вiн мiг так сказати? Але
на мов здивовання - його нiде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в
горлянцi застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бiгти
назад, в напрямку до площi й до собору. У мене не було сили дивитися
просто, i все тiло нило й кололо наче голками. Ноги пiдкошувались.
I я побачила Його ноги! Ноги робили нерiвнi кроки - то маленькi й
швидкi, то великi й неквапливi. Раптом вони .стали несподiвано, - я
зрозумiла, що вiн побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу
сходила на схiдцi собору. В соборi було темно й порожньо. Менi чомусь
запам'ятався сонячний промiнь. Вiн прорвався крiзь скло i став сяяти на
хрестi. Менi здавалося, що ось-ось я впаду. Менi стало одразу так лячно,
так холодно, менi захотiлося втекти далеко-далеко!
Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й вiдчувала ввесь
час кроки, що наближалися. Я почула нарештi його дихання над мо?ю ши?ю.
Бiльш я не могла володiти собою. Я простягла руки до холодно? колони, i
йому довелося пiдтримати мене, щоб я не впала. Вiн заговорив так швидко
по-iталiйському, що я нiчого не зрозумiла. Голос у нього був приглушений i
нерiвний, я вiдчувала, як вiн тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми
стояли поруч, торкаючись руками, я тiльки чула, як важко вiн диха?. Повз
нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу
протверезило. Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я
сама не впiзнала свого голосу. Бiльше нiчого я не могла сказати. Говорив
увесь час вiн. У мене крутилася голова. Кожне слово нiби вiдгукувалось
луною в соборi. Розмовляти так було непотрiбно й чудно. Вiн вiдчув це,
схватив мою руку й притиснув до щоки. Потiм до губiв. Менi здавалося, що
вiн цiлу? не руку, а всю мене, i я зовсiм загубила голову. "Ходiмо краще
звiдси", - проговорила я. Ми швидко пiшли. На нас оглядалися ченцi й
вiруючi. Ми сiли в машину й по?хали. Я вiдчувала, що мене тягло до нього.
Це було щось, яке я давно позабула й давно не вiдчувала. Ми обо? знали, що
це не звичайна пригода на вулицi, й боялися доторкнутися одне до одного.
"Ми ж iще побачимось, - сказала я перша, - пiслязавтра я вiд'?жджаю до
Берлiна". Вiн мовчки схватився за голову. "По?демо сьогоднi ввечерi до
Моnza", - сказала я знову. Вiн мовчки кивнув головою. Потiм вiн вiдповiв:
"Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого iменi, я вас нi разу не мав
близько, але ви менi ближчi за всiх жiнок зараз. Може ж бути надзвичайне
щастя? Ви можете не по?хати з Мiлана". Вiн говорив помалу тепер, i я все
добре розумiла. Менi здалося, що щось змiня?ться в мо?м життi. Ми до?хали
до мого будинку. "Чекайте мене бiля дому о 6 1/2 годинi", - сказала я,
виходячи з машини. "Менi чомусь зда?ться, що я вас тепер гублю назавжди",
- промовив вiн. Я засмiялась i, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на
схiдцi до сво?? квартири. Я почула, що автомобiль по?хав, i я довго не
мала сили подзвонити бiля дверей.
Час iшов помалу. Здалося менi, що я не дiждусь цi?? 6 1/2 години. Я
вдягла свою найкращу одежу. Довго причiсувалася перед люстерком. Хотiла
бути кращою, нiж завжди, й виглядала гiрше. Хотiла бути цiкавою. Я, маючи
мiцнi ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Менi здавалося, що
схiдцi нiколи не закiнчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до порть?ршi, я
з жахом побачила, що мiй годинник на двадцять хвилин запiзню?ться. Тут
було 7 за 10 хвилин. Менi зробилось непри?мно, що я змушую чекати його
двадцять хвилин. Я вийшла на ганок з готовою фразою - scusi me (вибачте).
Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, лiворуч
i... його не було!
Одразу я нiчого не зрозумiла. Я оглядалась розгублено. Що могло
трапитися? Не при?хати - вiн не мiг. Не мiг. Я почала згадувати, як ми
вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи.
Нiхто не приходив. Площа перед будинком була цiлком порожня. I раптом я
додумалася! У мене навiть затремтiли руки. Треба тобi сказати, що собор,
де ми бачилися з ним, назива?ться Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про
мiсце зустрiчi, я сказала по-iталiйському фразу й помилково вимовила одне
наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати я мусила
так: "аspetti mе а саsа". Ти розумi?ш? Слово - дома я вимовила помилково
по-нашому. Вiн же зрозумiв, що треба чекати бiля Дуомо.
Я побiгла, як божевiльна, до таксi i по?хала до Дуомо. Вже сутенiло;
годинник показував 7.20. Там нiкого не було. Я по?хала додому. Коли я
сидiла на м'яких подушках таксi, я подумала, що це не випадковiсть, що так
треба, щоб ми не зустрiчалися вже нiколи. Засвiтилися лiхтарi. У тебе не
було такого стану, нiби на тебе обвалю?ться будинок?
Було темно i зовсiм вечiр, коли я повернулася до свого дому. Я була
страшенно квола. Не могла йти, i пiдтримувало мене лише те, що навкруги
сiрiли стiни, до яких можна притулитися.
Я не встигла закiнчити думки - "То чому ж вiн не ?де до мого будинку?"
- як побачила таксi, що ?хало помалу повз будинкiв на площi. Я швидко
одiйшла в тiнь дому. Таксi зупинилось майже передо мною, i якийсь голос
вимовив: "Нi, це не той будинок". Я хотiла вибiгти вперед i впасти до
колiс, але мене щось затримало. Таксi помалу повернуло й почало зупинятись
бiля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.
То менi хотiлося побiгти, то я не могла рушити з мiсця. Цих п'ять
хвилин, що таксi кружляло по площi, здалися менi за вiчнiсть.
А тепер, Дружочок, найбiльше й найголовнiше я хочу сказати: я побачила
Богдана. Уяви собi порожнiй берег, безконечний пiсок. Море набiга? на
берег i шумить пустельне й задумливо. На пiску, розпластавшися, лежить
людина. Обличчя ?? я не бачу крiзь туман. Тут змiшуються риси Богдана й
iталiйського красуня. Лiхтар на розi, - нi, це не лiхтар, а маяк, - крiзь
млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на пiску, я цiлую ?? в холоднi
чудно губи. Я цiлую ??, а на губах у мене вапно з холодно? стiни. Людина
вста?, i по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою,
i хвилi покiрно лягають до ?? нiг, заграючи з людиною, як загра? звiр iз
сво?м володарем. Людина йде, а цокiт ?? нiг по каменю, - нi, це не ноги, а
пiдкови коней на площi, - вiбрують i проривають пустельну тишу. Я вiдчуваю
себе степом, у який пада? зерно i пiсня жайворонка, я вiдчуваю себе
полониною, в яку ллються води, я бачу себе лiсами, якi збирають свiтло
сонця. I я падаю йому в обiйми, вiдчуваю його холодну шию - нi, це лiхтар
на площi бiля мого дому, - i плачу, плачу.
Коли я пiднесла голову - таксi вже не було на площi. I наче камiнь упав
менi з душi. Я йшла схiдцями нагору й повторювала собi нiби молитву:
"Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися". Я
написала тобi все до дрiбниць. Приготуй менi прощення грiхiв. На цей раз я
грiшила думкою. Можеш вiрити менi, що я нiчого не замовчала. А чому я все
вiдчувала - не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цiлую тебе нiжно.
Твоя Т.
Р. S. Тепер ти вiриш, що мiй друг? Я ж бо нiкому не розповiм цi??
пригоди".
XII
Я прочитав листа, де так чудно було помiшано чуття й розум народжено?
жiнки. Я впав на лiжко, заплющивши очi, i вiддався на волю хвиль, що
пiдкидали й несли мо? тiло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття
розтiкатися звуками в повiтрi. Але, взявши люстерко в руку, я був iз собою
вiч-на-вiч. "Давай-но помiрку?мо", - сказав я люстерковi. "Давайте", -
вiдповiло воно. "Такого листа досить вам?" Люстерко промовчало, ховаючи
глибокi посмутнiлi очi. "То як же нам далi?" - не вгавав я. Та люстерко
вмить спалахнуло: "Спокiйнiше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, iз яким
ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, - з вином краще.
Пийте, пийте. Губами".
Голова моя прояснювалась. Творець Галате? закохався. Яка стара iсторiя!
"Вона любить матроса", - сказав я. "Ви вартий матроса", - вiдповiло
люстерко. "Вона хоче матроса!" - крикнув я. "Фiзично, бо розум ?? належить
вам", - вiдгукнулося люстерко. "Вона моя!" - закричав я. "Вона може бути й
вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися ?? часи. Ви розбудили
в нiй волю перемогти сво? вчорашн?, i вона тепер iде в обiйми матроса, як
хмарка пливе за обрiй".
"А Сев? - сказав я по мовчанцi. - Невже i вiн безсилий? Ця жiнка
належить нам цiлком". - "Вiн такий, як i ви. Вам вiддають розум i думки,
ви обо? виявля?те процеси, показу?те волю до здiйснення, можете й
здiйснювати, але не вам зупинити тi струменi, що ?х ви викликали з надр".
Я стиха пiдвiвся i пiдiйшов до розчиненого вiкна, у яке видно було море
i маяк. Бути мудрiшим за себе - от завдання! Невже тiльки з болю
народжу?ться велич подiй? I чи потрiбно стати конче матросом? Загубити
можливiсть шукати на землi вогнi й ставити ?х на берегах рiки в майбутн??
Ранкове повiтря несло з моря лагiднiсть. Я почав роздивлятися гавань i
вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейдi. Я вирiшив
подзвонити до Директора. "Вiн уже на фабрицi", - вiдповiли менi. Я
подзвонив на фабрику, i мiж нами вiдбулася така розмова.
Д и р е к т о р: Ти що - заспав сьогоднi?
Я: ? щось негайне?
Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подiя.
Я: Ти дзвонив у справi Богдана?
Д.: Розповiм на словах. Не барись.
Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станцi? щось гуло й
зумкало. "Покладiть трубку", - сказала телефонiстка. Я поклав i оглянув
себе - чи все на менi ? i чи можна так стати перед важливими подiями.
Так я й простояв, знову замислившись, до при?зду машини з фабрики. Я
сiв бiля шофера, i ми помчали вдвох по рiвних вулицях. Бiля знайомо?
пивно? нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину i зайшли пересидiти
радiсть зустрiчi. Трьох пляшок було цiлком досить. Ми вийшли ще бiльш
дружнi й за якихось п'ять хвилин були на мiсцi. Перший кiнооператор
фабрики стояв на ганковi з апаратом, його помiчник тримав штатив. У
канцелярi? ознаки метушнi та безперервнi дзвiнки.
Директор бiгав по кабiнету, щось наказуючи людинi, яко? в кабiнетi не
було. "Викликати ще кiнооператора хронiки, - кричав Директор, розмахуючи
руками, - авто берiть "Русько-Балтик". Моментально. Ось вiн вами буде
командувати, - Директор помiтив мене, - сiдай, командире".
Фiгура за вiкном зникла, i по дворi рознiсся ?? дзвiнкий голос. Я сiв.
- Слухай - така справа: сьогоднi при?здить комiсар закордонних справ.
Завтра вранцi при?де на крейсерi турецький мiнiстр. Буде нарада. Треба все
зняти на плiвку i цю плiвку долучити до тi?? угоди, що ?? буде складено
пiд час побачення. Все. Кого тобi дати для цього?
- Сьогоднi я обiйдуся цими двома кiнооператорами, що ти менi да?ш. Ти
вже послав людей зробити проводку току для прожекторiв в особняку, де буде
побачення?
- За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.
- А в лабораторi? ? наказ виявляти мо? негагиви й друкувати зараз же
поза всякою чергою? - Це ти сам пiди й скажи. По?зд прийде за пiвгодини.
- Про Богдана дзвонив?
- Нiчого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього
матерiалiв.
- Тодi треба взяти на поруки. Вiн потрiбний Севу для картини, а менi -
для сценарiю. Потiм треба перебудувати ще корабля.
- Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурницi ви якiсь повигадували.
Вiзьмете дубка й на ньому i знiмете. Витрачати народнi грошi я не дозволю.
- Ти, може, взагалi проти цього фiльму? Ти, може, дума?ш завше одягати
наших людей у дранi свитки й вишиванi сорочки? Страждання, злиднi,
соловейко й постiйнi мандри зi сво?? землi - на землi iншi, у каторгу, в
ярмо, в перевертнi? Ти дума?ш, що ми не можемо пiдняти якiр свого корабля
й поставити паруси? Що ми не сильнi духом i дiлами для того, щоб заспiвати