- Розумiю. Сьогоднi пiде дощ. Теплий, липкий, краплистий дощ.
Я перевiв сво? очi з Будди на Тайах, що стояла поруч мене. Я зiбрав усю
свою мужнiсть i подивився на не?, в вiчi. Я став тремтiти так, що Будда
ледве не випав у мене з рук.
- Я знаю, що буде, - казав я, - збудеться мрiя. Мачти засвистять, i
гойднуться ре?. Тiльки прошу тебе - не забудь мене.
Я знову став дивитися на божка, i закiнчив зовсiм тихо:
- Мiж iншим, на тобi нема? й клаптика одежi, а вам швидко вже йти.
Ми вийшли на вулицю - в темну нiч.
Палуба брига трохи виступала з темряви. На марсi стояв лiхтар,
розливаючи тьмяне свiтло. Ми пере?хали до брига човном i вилiзли по
плетенiй драбинi. На палубi було порожньо. Хазя?н трамбака, на якого
покладено охорону корабля, десь знову пiшов до друзiв. Я присвiтив
електричним лiхтариком, оглядаючи кутки i темнi мiсця: на палубi не було
нiкого. Ми зiйшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми
зупинилися бiля дверей до кухнi: там сидiв Богдан, стиха пiдспiвуючи i
чистячи картоплю. Вiдро з лушпайками стояло в нього бiля нiг, а миска з
водою - поруч. його задуманiсть була спокiйна i розважлива. Ми пройшли
тихо далi.
Каюту освiтлювала одна свiчка, що стояла в пляшцi на столi. Я поставив
бiля пляшки й божка. Свiтло падало на нього згори, бронзове обличчя стало
хитрим i лукавим. Усмiшка в куточках губ ворушилася разом з тiнню, коли
рухався поломiнь свiчки.
Ми всi тро? почували урочистiсть. Тихо роздяглися i сiли до столу. На
столi, що вкритий був бiлим полотном, стояла ?жа i вино. Ми розломили хлiб
на три частини й посипали його сiллю. Сев налив усiм вина. Перед далекою
дорогою сходяться отак друзi, щоб ?сти з одного шматка i пити з одного
струменя. Вiдколи миготять на небi зорi - люди будуть брататися за
спiльною ?жею й питвом. Ми ?ли посолений хлiб i запивали кислим вином.
- Я буду сьогоднi за хазя?на, - каже Тайах, - з мо?? руки ви питимете й
?стимете.
- Тост! - кричимо ми. - Кажи тост! Тайах уста? з мiсця i пiдносить
склянку.
- Любi мо?, - почина? вона, - менi нема? за що пити. Я п'ю за страх
перед неминучим. За той страх, що ? ознакою людського виростання. Як
дитина пада? ввi снi й вiдчува? страх, так i ми плека?мо його, зростаючи.
Я п'ю за дощ - липкий i краплистий, який збуджу? в менi вiдчування фарб i
запахiв. Я п'ю за життя.
- Не люблю нiчого сентиментального, - каже Сев. коли приходить йому
черга говорити, - а жiнкам подобаються такi речi. Я п'ю за руки i за ноги,
за рот i за шлунок. Щоб мiй нiс не минав нiчого достойного, язик - щоб
одночасно встигав смакувати ?жу i пропускати слова з горлянки, руки - щоб
любили тiло й дерево, тiло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги,
за всю землю, що чека? ще мо?х нiг.
- Випити треба за надiю, - кажу я, - бо ?? репрезенту? якiр. Чому якiр?
А тому, що вiн любить землю. На якiр дивляться з надi?ю тодi, коли море
топить кораблi. Якiр нагаду? порт, де спокiйна i неглибока вода, де можна
перестояти бурю. Якiр, упавши на дно бухти, зари?ться в землю i триматиме
корабель.
- Знову сентименти, - бурчить Сев. Але ми й на цей тост перехилили
склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми поспiшно ?ли доти, доки
спорожнили весь стiл. Свiчки згорiло бiльше вiд половини.
- Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, - сказав Сев так рiшуче, що
Тайах здригнулась.
- Як саме?
- Нас тут дво?, - вiв вiн далi, i тяжко було зрозумiти - жарту? вiн чи
говорить серйозно, - дво? нас тут, i кого ви вибира?те?
- Я вибираю обох, - розгнiвано вiдповiла дiвчина.
- Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий
- вiн собi знайде другу. Менi вже нiкуди шукати - у мене сивi скронi й
спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в не? вина.
- Я не знала, що я можу бути бочкою.
- Редактор менi уважить - молодiсть нiчого не жалку?, навiть вина! У
друзiв такi питання вирiшуються легко. Так я кажу?
- Не так поспiшно, - вiдповiв я, - я не керую тим, що менi не належить.
Ось вона сидить тут i не дума? про нас. Не розводьте драм i сентиментiв.
Сев зрозумiв, що треба розрядити атмосферу. Вiн голосно засмiявся,
дiстав з коробки два сiрники, зломив у одного сiрку i махнув рукою в
повiтрi.
- Тепер тягнiть, - звернувся вiн до Тайах, показуючи ?й iз жменi
кiнчики двох сiрникiв, - вгадайте того, що з сiркою. Тайах дiйсно витягла
незломленого сiрника.
- Це ви витягли мене, - урочисто сказав Сев, - можете попрощатися з
iншими.Тайах зблiдла iз злостi.
- Добре, я попрощаюся.
Вона поцiлувала мене, а потiм Сева. Потисла нам руки мiцно та рiшуче.
Встала од столу. Вона важко дихала.
- Прощайте.
Дверi каюти зачинилися за нею помалу i щiльно. Ми зостался бiля столу з
свiчкою та божком, нiби на перонi станцi?, спiзнившися до по?зда. Вiн
пiшов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, i тiльки самотнiй вогник
гойдався на останньому вагонi.
- В Буддi мусить бути щось найдорожче для людини, - сказав я Севовi, -
а ми зна?мо, що воно допiру вiд нас пiшло. Давайте хоч подивимось, що
цiнувати велить мудра давнiсть.
Я вiдломив бога вiд його трону. На стiл випало кiлька речей: папiр iз
значками, тро? трiсочок i зернятка i рижу. Жодного камiнчика. Ми уважно
розглянули все, що знайшли.
- Риж - праця, ?жа i продовження життя. Трiсочки - вогонь, якого можна
здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в
путь. Папiр - молитва.
Свiчка в пляшцi догорiла до краю.
Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тiсно, що
можна було задихнутися. Закортiло вийти на палубу, стати проти вiтру i
притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули смiх дiвчини
i голосну мову Богдана, який щось розповiдав.
Бiля борту стояти було зручно. Вiн злегка похитувався, нiби сiдло, коли
дише кiнь. Безлiч зiр вiддзеркалювалося в темнiй водi. Лiхтар на марсi
блимав, на нього подував вiтер. Раптом я взяв Сева за руку й пiдвiв його
до свiтла. Вiн не заперечував, здивовано i запитливо поглядаючи на мене.
- У вас ? шрам? - запитав я, закочуючи рукав на його лiвiй руцi.
- Який шрам?
Але я вже бачив, що тiло було гладеньке, аж до лiктя. Я сам бачив, що
шраму на цiй руцi не було нiякого. У мене завихрилися тисячi думок.
"Значить, не вiн? - думав я. - Значить, iнший?" Я вiдчув, що я
безпомiчний, як немовля. Дивна рiч - менi i на думку не спало з'ясувати
щось Севовi. Ми вiдiйшли знову в тiнь,
Нашу увагу вiдтягли на себе новi люди. ?х було дво?. Обережно вони
перелiзли через борт i опинилися на палубi. Ми не сходили з мiсця,
дослуховуючись до ?хнiх намiрiв. Вони зупинилися близько бiля нас.
- Глуши i тiкай, - сказав один.
Я впiзнав голос отамана рибальсько? ватаги, якого ми побили за Полю.
- Скiльки ?х там? - запитав другий.
- Один Богдан. Старого моряка я бачив на березi.
- Треба було зброю взяти.
- I так подужа?мо. Раз видужав вiд мого ножа, а вдруге - не встане.
Пiсля цих слiв я вiдчув, як болить мiй шрам. Рука моя пiднеслася в
повiтрi, i, не тямлячи себе вiд гнiву, я ударив кулаком рибалку. Вiн
похитнувся, але я з лiво? руки вирiвняв його. З несподiванки вони обо? не
захищалися. Поки що перемога була за нами. Захопившися гонитвою, ми не
помiтили весла, що лежало на палубi, i попадали всi через нього. Менi
пощастило одскочити набiк, а Сева схватили i почали м'яти рибалки. Я з
розпачу ухватив весло i замахнувся так, нiби хотiв перебити рибалку
надво?. Весло зачепилося за ванту, ударилося об мачту, переломилося,
шматок весла полетiв угору вище всiх рей, а шматком - я таки вдарив того,
на кого намiрявся. Вiн заскавучав вiд болю i покотився по палубi. У цей
момент перший шматок весла, падаючи згори, розбив i погасив лiхтар. Я
покинув свою зброю, непотрiбну в темнотi, i помацки став шукати в клубковi
людей Сева. Вiн боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на
палубi горох. Я простяг у напрямку до борцiв руки й одержав кiлька добрих
стусанiв у щелепи. Я вiдскочив, кленучи свою безпомiчнiсть. Машинально
став шукати по кишенях сiрникiв i намацав електричний лiхтар, з яким я
прийшов на бриг. Я обережно направив його на поле бою, - туди, звiдки
чулося гупання кулакiв. При свiтлi я побачив, що той, кого я ударив
веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цiлковиту
змогу втекти, поспiшивши сам на помiч до Сева. Ми вдвох хутко втихомирили
рибалку. Вiн став проситися, лежачи долi i спльовуючи кров з рота. Ми з
Севом одiйшли вiд нього, i я погасив лiхтарика.
- Рахую до трьох, - сказав я, - забирайтесь моментально за борт. Через
пiвхвилини, повiвши лiхтариком по палубi, я освiтлив лише порожн? мiсце.
Ми знову залишилися самi. Було зовсiм темно стояти бiля борту, тiсно
притулившися один до одного. Сев часом плював за борт i витирав хусткою
обличчя. Вiтер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою.
- Товаришi, - пролунав над палубою голос Богдана, - ви зна?те, як звали
китайця? Сiн-Бао звали його. Аж тепер я це згадав.
Чути було, як Богдан iшов по палубi. Ми почули його лайку.
- Знову вiтер лiхтаря погасив! Сказився вiн, чи що - на мою голову?
Який уже раз доводиться запалювати!
Ми гукнули на Богдана. Вiн пiдiйшов i став поруч нас.
- Яка тиха i спокiйна нiч, - сказав вiн, - нiби зовсiм нема? нiде
людей. Я думав, що ви давно вже по?хали на берег.
Ми не вiдповiли нiчого, тiльки Сев витер щось з обличчя. Хазя?н
трамбака пiдпливав до брига човном i простягав свiй голос аж до парусiв,
запитуючи небо, куди мiг подiтися корабельний лiхтар. Я вiдгукнувся до
нього, а Богдан полiз свiтити вогонь на марсi.
- Чорт! Лiхтар розбитий!
- Там у каютi ? iнший, - порадив йому хазя?н трамбака, - громадяни, хто
з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю.
Сiвши в човен i вiдштовхнувшися вiд брига, ми побачили, як на палубi
з'явилося свiтло. Богдан нiс лiхтар, а за ним, як тiнь, iшла дiвчина. Коли
вже ми були близько вiд берега, лiхтар почав пiдноситися по вантах вище й
вище i зупинився на марсi. Рiвний вогник його один пробивався крiзь нiч.
Все iнше вкривала чорна шарудлива мантiя ночi.
XIX
Сиве волосся до чогось зобов'язу?. Я виконав це зобов'язання. Осiнь i
зиму я сидiв бiля мо?? кани, пригадуючи минуле. Тепер уже лiто. Кани нема?
потреби топити. Майк i Генрi одвiдали мене на зламних точках мемуарiв:
коли осiнь зустрiча?ться вночi з зимою i коли весна переборю? зиму. Мо?
сини як зима i весна. Старший - меткий i проворний, як задерикуватий
зимовий день. Молодший - неврiвноважений, як весняна повiнь. Його я чекаю
побачити швидко з подругою, бо я вiдчуваю в його рядках жiночi впливи.
Кана моя чорнi? без вогню, ?? паща, де звично пiдстрибували, гойдалися,
перебiгали i гомонiли вогники, вигляда?, як беззубий рот. У нiй перегорiло
все значне та мiзерне, смолисте i виснажене. Дерево горiло те, що не йде
на будову. Сучкуватi вiти, поламанi бурею стовбури, покалiченi негодою й
звiром iнвалiди - обростали в мо?й канi вогнем i розповiдали безлiч
iсторiй, помалу зотлiваючи й розсипаючись на попiл. Я розумiв цi iсторi? i
часто навiть записував ?х, але iнодi вони так настирливо турчали у вухо,
що я просив ?х замовчати i не перешкоджати мо?й власнiй думцi.
Тепер ранок. Крiзь дверi на балкон я бачу, як прокида?ться Мiсто. За
бульварами видко порт, де снують щогли й димарi. Менi не хочеться вже
почувати пiд собою хистко? палуби. Я зайшов до порту й кинув якiр. Пiд
мо?ми парусами виросли молодi кораблi - сини. Тепер хай вони роблять рейси
по морях. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як мапа мо??
Республiки. Я бачу, як повиростали заводи i фабрики. Розмножилися дороги.
Вода рiки вiдда? сво? мiльйони сил. Коло плугiв працю? веселий народ.
Сонце смажить радiснi обличчя. Армi? дiтей пищать по садках, голосять,
спiвають, сьорбають носятами, плачуть, смiються, жують землю i по?дають
трави.
Я ходжу по кiмнатi, коли до мене стука? Генрi. Вiн заходить. Ми довго
розмовля?мо про все на свiтi. З Генрi - я люблю бiльше Майка, а з Майком -
вiддаю перевагу Генрi. Вони обо? нiби з одного шматка. Чи ба! Та цей же
шматок я сам! Я впiзнаю себе i в Генрi, i в Майковi. Я бачу своЮ кров у
обох. А мати? Вона теж поклала свою долю працi й матерiалу. Менi соромно.
Не для мене ж одного повiшено язика в мо?му ротi? Але нехай про це iншим
разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодостi? Тебе я не
зраджував - ти зна?ш. А Генрi допиту?ться, чи не була ти в Iталi?. Вiн
дума? мене зловити й ототожнити дiвчину в купальному костюмi (на березi в
Гену?) з тобою. Та в нашi з тобою справи ми його не пустимо. Правда?
Генрi бере дочитувати мо? мемуари, вiн хоче звiдти про щось дiзнатися,
а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Менi - сiмдесят. Але й нинi я
гостро вiдчуваю запах саду, що я посадив. Велике Мiсто лежить передi мною.
Я вгадую всю кiлькiсть людей, що мандру? тепер до мiсць працi. Жiнки
годують дiтей. Безперервний, дедалi зростаючи й зростаючи, пливе над
Мiстом сигнал до роботи. Я чую безлiч нiг, що топчуть землю. Я бачу ?? всю
- вогку i плiдну, родющу планету Землю.
З кiмнати лине до мене з радiотелефону голос Майка. "Тату, - кричить
вiн, - лечу над пiвденними морями i згадав тебе. Бiля мене сидить
гарненька пасажирка. Вона просить мене проспiвати "Пiсню капiтанiв". А
тобi я обiцяв ?? мелодiю. Слухай!"
Я чую його голос i смiх кокетно? пасажирки. З останнiми рядками пiснi
заходить Генрi. Таким чином, уся родина вкупi. Я нiби знову починаю жити.
Попiд нами знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
1927 - 1928
[1] Мапа - карта.
[2] Лiнiя краси (англ.).
[3] Вихiдна точка (фр.).
[4] Затишок (нiм.).
[5] Чи ти нiмець, чоловiче? (Нiм.)
[6] Перекладач (iт.).
[7] Iсторiя iталiйського мистецтва (фр.)
[8] Свобода дiй (фр.).
[9] Слова iснують, щоб приховати нашi думки (фр.).
Я перевiв сво? очi з Будди на Тайах, що стояла поруч мене. Я зiбрав усю
свою мужнiсть i подивився на не?, в вiчi. Я став тремтiти так, що Будда
ледве не випав у мене з рук.
- Я знаю, що буде, - казав я, - збудеться мрiя. Мачти засвистять, i
гойднуться ре?. Тiльки прошу тебе - не забудь мене.
Я знову став дивитися на божка, i закiнчив зовсiм тихо:
- Мiж iншим, на тобi нема? й клаптика одежi, а вам швидко вже йти.
Ми вийшли на вулицю - в темну нiч.
Палуба брига трохи виступала з темряви. На марсi стояв лiхтар,
розливаючи тьмяне свiтло. Ми пере?хали до брига човном i вилiзли по
плетенiй драбинi. На палубi було порожньо. Хазя?н трамбака, на якого
покладено охорону корабля, десь знову пiшов до друзiв. Я присвiтив
електричним лiхтариком, оглядаючи кутки i темнi мiсця: на палубi не було
нiкого. Ми зiйшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми
зупинилися бiля дверей до кухнi: там сидiв Богдан, стиха пiдспiвуючи i
чистячи картоплю. Вiдро з лушпайками стояло в нього бiля нiг, а миска з
водою - поруч. його задуманiсть була спокiйна i розважлива. Ми пройшли
тихо далi.
Каюту освiтлювала одна свiчка, що стояла в пляшцi на столi. Я поставив
бiля пляшки й божка. Свiтло падало на нього згори, бронзове обличчя стало
хитрим i лукавим. Усмiшка в куточках губ ворушилася разом з тiнню, коли
рухався поломiнь свiчки.
Ми всi тро? почували урочистiсть. Тихо роздяглися i сiли до столу. На
столi, що вкритий був бiлим полотном, стояла ?жа i вино. Ми розломили хлiб
на три частини й посипали його сiллю. Сев налив усiм вина. Перед далекою
дорогою сходяться отак друзi, щоб ?сти з одного шматка i пити з одного
струменя. Вiдколи миготять на небi зорi - люди будуть брататися за
спiльною ?жею й питвом. Ми ?ли посолений хлiб i запивали кислим вином.
- Я буду сьогоднi за хазя?на, - каже Тайах, - з мо?? руки ви питимете й
?стимете.
- Тост! - кричимо ми. - Кажи тост! Тайах уста? з мiсця i пiдносить
склянку.
- Любi мо?, - почина? вона, - менi нема? за що пити. Я п'ю за страх
перед неминучим. За той страх, що ? ознакою людського виростання. Як
дитина пада? ввi снi й вiдчува? страх, так i ми плека?мо його, зростаючи.
Я п'ю за дощ - липкий i краплистий, який збуджу? в менi вiдчування фарб i
запахiв. Я п'ю за життя.
- Не люблю нiчого сентиментального, - каже Сев. коли приходить йому
черга говорити, - а жiнкам подобаються такi речi. Я п'ю за руки i за ноги,
за рот i за шлунок. Щоб мiй нiс не минав нiчого достойного, язик - щоб
одночасно встигав смакувати ?жу i пропускати слова з горлянки, руки - щоб
любили тiло й дерево, тiло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги,
за всю землю, що чека? ще мо?х нiг.
- Випити треба за надiю, - кажу я, - бо ?? репрезенту? якiр. Чому якiр?
А тому, що вiн любить землю. На якiр дивляться з надi?ю тодi, коли море
топить кораблi. Якiр нагаду? порт, де спокiйна i неглибока вода, де можна
перестояти бурю. Якiр, упавши на дно бухти, зари?ться в землю i триматиме
корабель.
- Знову сентименти, - бурчить Сев. Але ми й на цей тост перехилили
склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми поспiшно ?ли доти, доки
спорожнили весь стiл. Свiчки згорiло бiльше вiд половини.
- Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, - сказав Сев так рiшуче, що
Тайах здригнулась.
- Як саме?
- Нас тут дво?, - вiв вiн далi, i тяжко було зрозумiти - жарту? вiн чи
говорить серйозно, - дво? нас тут, i кого ви вибира?те?
- Я вибираю обох, - розгнiвано вiдповiла дiвчина.
- Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий
- вiн собi знайде другу. Менi вже нiкуди шукати - у мене сивi скронi й
спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в не? вина.
- Я не знала, що я можу бути бочкою.
- Редактор менi уважить - молодiсть нiчого не жалку?, навiть вина! У
друзiв такi питання вирiшуються легко. Так я кажу?
- Не так поспiшно, - вiдповiв я, - я не керую тим, що менi не належить.
Ось вона сидить тут i не дума? про нас. Не розводьте драм i сентиментiв.
Сев зрозумiв, що треба розрядити атмосферу. Вiн голосно засмiявся,
дiстав з коробки два сiрники, зломив у одного сiрку i махнув рукою в
повiтрi.
- Тепер тягнiть, - звернувся вiн до Тайах, показуючи ?й iз жменi
кiнчики двох сiрникiв, - вгадайте того, що з сiркою. Тайах дiйсно витягла
незломленого сiрника.
- Це ви витягли мене, - урочисто сказав Сев, - можете попрощатися з
iншими.Тайах зблiдла iз злостi.
- Добре, я попрощаюся.
Вона поцiлувала мене, а потiм Сева. Потисла нам руки мiцно та рiшуче.
Встала од столу. Вона важко дихала.
- Прощайте.
Дверi каюти зачинилися за нею помалу i щiльно. Ми зостался бiля столу з
свiчкою та божком, нiби на перонi станцi?, спiзнившися до по?зда. Вiн
пiшов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, i тiльки самотнiй вогник
гойдався на останньому вагонi.
- В Буддi мусить бути щось найдорожче для людини, - сказав я Севовi, -
а ми зна?мо, що воно допiру вiд нас пiшло. Давайте хоч подивимось, що
цiнувати велить мудра давнiсть.
Я вiдломив бога вiд його трону. На стiл випало кiлька речей: папiр iз
значками, тро? трiсочок i зернятка i рижу. Жодного камiнчика. Ми уважно
розглянули все, що знайшли.
- Риж - праця, ?жа i продовження життя. Трiсочки - вогонь, якого можна
здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в
путь. Папiр - молитва.
Свiчка в пляшцi догорiла до краю.
Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тiсно, що
можна було задихнутися. Закортiло вийти на палубу, стати проти вiтру i
притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули смiх дiвчини
i голосну мову Богдана, який щось розповiдав.
Бiля борту стояти було зручно. Вiн злегка похитувався, нiби сiдло, коли
дише кiнь. Безлiч зiр вiддзеркалювалося в темнiй водi. Лiхтар на марсi
блимав, на нього подував вiтер. Раптом я взяв Сева за руку й пiдвiв його
до свiтла. Вiн не заперечував, здивовано i запитливо поглядаючи на мене.
- У вас ? шрам? - запитав я, закочуючи рукав на його лiвiй руцi.
- Який шрам?
Але я вже бачив, що тiло було гладеньке, аж до лiктя. Я сам бачив, що
шраму на цiй руцi не було нiякого. У мене завихрилися тисячi думок.
"Значить, не вiн? - думав я. - Значить, iнший?" Я вiдчув, що я
безпомiчний, як немовля. Дивна рiч - менi i на думку не спало з'ясувати
щось Севовi. Ми вiдiйшли знову в тiнь,
Нашу увагу вiдтягли на себе новi люди. ?х було дво?. Обережно вони
перелiзли через борт i опинилися на палубi. Ми не сходили з мiсця,
дослуховуючись до ?хнiх намiрiв. Вони зупинилися близько бiля нас.
- Глуши i тiкай, - сказав один.
Я впiзнав голос отамана рибальсько? ватаги, якого ми побили за Полю.
- Скiльки ?х там? - запитав другий.
- Один Богдан. Старого моряка я бачив на березi.
- Треба було зброю взяти.
- I так подужа?мо. Раз видужав вiд мого ножа, а вдруге - не встане.
Пiсля цих слiв я вiдчув, як болить мiй шрам. Рука моя пiднеслася в
повiтрi, i, не тямлячи себе вiд гнiву, я ударив кулаком рибалку. Вiн
похитнувся, але я з лiво? руки вирiвняв його. З несподiванки вони обо? не
захищалися. Поки що перемога була за нами. Захопившися гонитвою, ми не
помiтили весла, що лежало на палубi, i попадали всi через нього. Менi
пощастило одскочити набiк, а Сева схватили i почали м'яти рибалки. Я з
розпачу ухватив весло i замахнувся так, нiби хотiв перебити рибалку
надво?. Весло зачепилося за ванту, ударилося об мачту, переломилося,
шматок весла полетiв угору вище всiх рей, а шматком - я таки вдарив того,
на кого намiрявся. Вiн заскавучав вiд болю i покотився по палубi. У цей
момент перший шматок весла, падаючи згори, розбив i погасив лiхтар. Я
покинув свою зброю, непотрiбну в темнотi, i помацки став шукати в клубковi
людей Сева. Вiн боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на
палубi горох. Я простяг у напрямку до борцiв руки й одержав кiлька добрих
стусанiв у щелепи. Я вiдскочив, кленучи свою безпомiчнiсть. Машинально
став шукати по кишенях сiрникiв i намацав електричний лiхтар, з яким я
прийшов на бриг. Я обережно направив його на поле бою, - туди, звiдки
чулося гупання кулакiв. При свiтлi я побачив, що той, кого я ударив
веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цiлковиту
змогу втекти, поспiшивши сам на помiч до Сева. Ми вдвох хутко втихомирили
рибалку. Вiн став проситися, лежачи долi i спльовуючи кров з рота. Ми з
Севом одiйшли вiд нього, i я погасив лiхтарика.
- Рахую до трьох, - сказав я, - забирайтесь моментально за борт. Через
пiвхвилини, повiвши лiхтариком по палубi, я освiтлив лише порожн? мiсце.
Ми знову залишилися самi. Було зовсiм темно стояти бiля борту, тiсно
притулившися один до одного. Сев часом плював за борт i витирав хусткою
обличчя. Вiтер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою.
- Товаришi, - пролунав над палубою голос Богдана, - ви зна?те, як звали
китайця? Сiн-Бао звали його. Аж тепер я це згадав.
Чути було, як Богдан iшов по палубi. Ми почули його лайку.
- Знову вiтер лiхтаря погасив! Сказився вiн, чи що - на мою голову?
Який уже раз доводиться запалювати!
Ми гукнули на Богдана. Вiн пiдiйшов i став поруч нас.
- Яка тиха i спокiйна нiч, - сказав вiн, - нiби зовсiм нема? нiде
людей. Я думав, що ви давно вже по?хали на берег.
Ми не вiдповiли нiчого, тiльки Сев витер щось з обличчя. Хазя?н
трамбака пiдпливав до брига човном i простягав свiй голос аж до парусiв,
запитуючи небо, куди мiг подiтися корабельний лiхтар. Я вiдгукнувся до
нього, а Богдан полiз свiтити вогонь на марсi.
- Чорт! Лiхтар розбитий!
- Там у каютi ? iнший, - порадив йому хазя?н трамбака, - громадяни, хто
з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю.
Сiвши в човен i вiдштовхнувшися вiд брига, ми побачили, як на палубi
з'явилося свiтло. Богдан нiс лiхтар, а за ним, як тiнь, iшла дiвчина. Коли
вже ми були близько вiд берега, лiхтар почав пiдноситися по вантах вище й
вище i зупинився на марсi. Рiвний вогник його один пробивався крiзь нiч.
Все iнше вкривала чорна шарудлива мантiя ночi.
XIX
Сиве волосся до чогось зобов'язу?. Я виконав це зобов'язання. Осiнь i
зиму я сидiв бiля мо?? кани, пригадуючи минуле. Тепер уже лiто. Кани нема?
потреби топити. Майк i Генрi одвiдали мене на зламних точках мемуарiв:
коли осiнь зустрiча?ться вночi з зимою i коли весна переборю? зиму. Мо?
сини як зима i весна. Старший - меткий i проворний, як задерикуватий
зимовий день. Молодший - неврiвноважений, як весняна повiнь. Його я чекаю
побачити швидко з подругою, бо я вiдчуваю в його рядках жiночi впливи.
Кана моя чорнi? без вогню, ?? паща, де звично пiдстрибували, гойдалися,
перебiгали i гомонiли вогники, вигляда?, як беззубий рот. У нiй перегорiло
все значне та мiзерне, смолисте i виснажене. Дерево горiло те, що не йде
на будову. Сучкуватi вiти, поламанi бурею стовбури, покалiченi негодою й
звiром iнвалiди - обростали в мо?й канi вогнем i розповiдали безлiч
iсторiй, помалу зотлiваючи й розсипаючись на попiл. Я розумiв цi iсторi? i
часто навiть записував ?х, але iнодi вони так настирливо турчали у вухо,
що я просив ?х замовчати i не перешкоджати мо?й власнiй думцi.
Тепер ранок. Крiзь дверi на балкон я бачу, як прокида?ться Мiсто. За
бульварами видко порт, де снують щогли й димарi. Менi не хочеться вже
почувати пiд собою хистко? палуби. Я зайшов до порту й кинув якiр. Пiд
мо?ми парусами виросли молодi кораблi - сини. Тепер хай вони роблять рейси
по морях. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як мапа мо??
Республiки. Я бачу, як повиростали заводи i фабрики. Розмножилися дороги.
Вода рiки вiдда? сво? мiльйони сил. Коло плугiв працю? веселий народ.
Сонце смажить радiснi обличчя. Армi? дiтей пищать по садках, голосять,
спiвають, сьорбають носятами, плачуть, смiються, жують землю i по?дають
трави.
Я ходжу по кiмнатi, коли до мене стука? Генрi. Вiн заходить. Ми довго
розмовля?мо про все на свiтi. З Генрi - я люблю бiльше Майка, а з Майком -
вiддаю перевагу Генрi. Вони обо? нiби з одного шматка. Чи ба! Та цей же
шматок я сам! Я впiзнаю себе i в Генрi, i в Майковi. Я бачу своЮ кров у
обох. А мати? Вона теж поклала свою долю працi й матерiалу. Менi соромно.
Не для мене ж одного повiшено язика в мо?му ротi? Але нехай про це iншим
разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодостi? Тебе я не
зраджував - ти зна?ш. А Генрi допиту?ться, чи не була ти в Iталi?. Вiн
дума? мене зловити й ототожнити дiвчину в купальному костюмi (на березi в
Гену?) з тобою. Та в нашi з тобою справи ми його не пустимо. Правда?
Генрi бере дочитувати мо? мемуари, вiн хоче звiдти про щось дiзнатися,
а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Менi - сiмдесят. Але й нинi я
гостро вiдчуваю запах саду, що я посадив. Велике Мiсто лежить передi мною.
Я вгадую всю кiлькiсть людей, що мандру? тепер до мiсць працi. Жiнки
годують дiтей. Безперервний, дедалi зростаючи й зростаючи, пливе над
Мiстом сигнал до роботи. Я чую безлiч нiг, що топчуть землю. Я бачу ?? всю
- вогку i плiдну, родющу планету Землю.
З кiмнати лине до мене з радiотелефону голос Майка. "Тату, - кричить
вiн, - лечу над пiвденними морями i згадав тебе. Бiля мене сидить
гарненька пасажирка. Вона просить мене проспiвати "Пiсню капiтанiв". А
тобi я обiцяв ?? мелодiю. Слухай!"
Я чую його голос i смiх кокетно? пасажирки. З останнiми рядками пiснi
заходить Генрi. Таким чином, уся родина вкупi. Я нiби знову починаю жити.
Попiд нами знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
1927 - 1928
[1] Мапа - карта.
[2] Лiнiя краси (англ.).
[3] Вихiдна точка (фр.).
[4] Затишок (нiм.).
[5] Чи ти нiмець, чоловiче? (Нiм.)
[6] Перекладач (iт.).
[7] Iсторiя iталiйського мистецтва (фр.)
[8] Свобода дiй (фр.).
[9] Слова iснують, щоб приховати нашi думки (фр.).