рибалки-аматори, ?хнi самолови на довгих прутах нахилилися в ряд. Самолов
- це вудка з кiлькома гачками, на кожному з гачкiв насаджено рачка або
дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на круглому
обручi. За смугою води, досить широкою для того, щоб нею могло пройти
двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'?ром сто?ть упоперек хвилерiз. Вiн
не з'?дну?ться з землею, i до нього доходить човен. Море за хвилерiзом
блiде, бiле, як оливо. Там якраз схiд сонця. До нас пiдходить актор.
"Пере?дьмо на хвилерiз, - каже вiн, - туди за нами зайде шаланда". Ми
чека?мо ще кiлька хвилин. Ми чека?мо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок
з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз неза-доволеними
голосами. "Давай човна, - кричать вони, - давай човна, сонi проклятi!"
Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе,
вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде
помалу. Аматори з самоловами сидять i похмуро чекають. Саме при сходi
сонця пiде бичок. Якась стара баба iнтелiгентного походження палить
цигарку i плю? в воду, нiби ворожачи. Причалю? шаланда, легко пошарудiвши
об камiнь бортом.
Ми сiда?мо. Човен похиту?ться на хвилi. Я сказав кiлька слiв про ранок
i сьогоднiшню недiлю.
- В недiлю моя голова найбiльше працю?, - говорить Сев. - Я за недiлю
багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю, нiхто мене не
виклика? на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.
- Дубок з Кафи? - сказав мiй сусiда.
- З Олешок. Бачиш парус? - вiдповiв сусiда Сева.
Дубок похитувався серед гаванi на якорi. Вiн був цiлком безлюдний. На
щоглах лише блоки вгорi порушували оголенiсть дерева. Паруси змотано.
Бугшприт, завжди такий грацiйний, тепер обрiс парусом, що лежить на ньому,
як нарiст на деревi. Ми об'?хали дубок з корми. За кормою на тросi
прив'язано маленького пузатого човника. Вiн ма? таку ж форму, як дубок,
так пофарбований - i зда?ться малим дитинчам, рибинкою великого кита -
дубка. Дубок назива?ться "Тамара".
Хвилерiз пiдноситься над водою - з боку гаванi на чверть метра, з боку
моря - на два метри, метрiв зо три завширшки i з кiлометр завдовжки. Такi
його ознаки цiлком задовольняли управлiння порту. Хвиля розбива?ться, не
доходячи до гаванi, коли по морю ходить шторм на всi дванадцять балiв.
Ми пройшли по хвилерiзу в край, поминувши десяток рибальських хатин, що
попритулювались до каменю iз згористого боку. Це, власне, не хатини, а
сякi-такi дощечки, фанера, стовпчики й рибальськi кошики. Тут живе цiле
лiто родина рибалки. На зиму - вони пере?здять до Мiста на зимiвлю. Шторми
захлюпували ?х пiною й скаламученою водою, шторми викидали до ?хнiх нiг
морську траву й розпливчастих, як холодець, морських медуз. Рибалки тодi
славили бога й нiяк не могли перекричати реву штормово? хвилi. Лаялися
вони знамените.
Ми сiли на iржаву стару гармату, що сво?ю вагою змiцняла край
хвилерiза. Налiтав спроквола невеликий вiтер. Ми крали в когось день, бо
сонце ще не зiйшло.
- Сев, як може кра?на жити без моря? Якi перспективи ? в Швейцарi??
Коли б я там жив, я, певно, повiсився б на вершечку першо?-лiпшо? гори.
?хня молодь з нудьги дряпа?ться по скелях, одморожу? носи й ставить
рекорди. А нудно ж як! Сьогоднi вилiз на гору, завтра подерся на вищу, а
людей навкруги нема?, внизу пiд ногами бовванi? вся кра?на, димляться
долини, блищать рiки, на згiр'ях, як мох, лiси. Вони сидять у норi. Люди
деруться на гори й нiяк не можуть ?х перелiзти. Вони ще роблять годинники,
точно роздiляють чужий час, думають, що годинники дадуть ?м втiху й
молодiсть. У вас ? годинник, Сев?
- Зроду його не мав.
- Менi годинник нагаду? фараонову тощу корову, що не може нiколи
на?стися.
Бiля нас рибалка спiймав бичка. Ми сидiли обличчям до вiльного моря, де
мало сходити сонце й пiдiйматися перед нами на Мiсто. Далекий берег
лiворуч вимальову?ться вже, наче виходячи з долини нiчних тiней. Сев
розповiда? про жiнку, що нiколи не бачила, як сходить сонце, i, проте,
була гарно? вроди. Жiнка мене цiкавить, я розпитую про ознаки ?? краси.
Саме в цей час почина? сходити сонце. Воно витика?ться з-за води й одразу
ж вiдбива?ться в морi. Через це воно ввесь час кругле й лише збiльшу?ться
й збiльшу?ться. Тепер воно вiдрива?ться вiд води. На ньому наче ворушить
хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать, кружляючи над
водою й падаючи часом на воду за рибою. Сонце б'? в очi. Ми спочатку
терпимо, клiпа?мо очима, а далi поверта?мось до сонця спинами й зiтха?мо,
почуваючи, як тепло на нас лежать променi сонця.
- Я вiдчуваю, що мiй мозок наче холодною водою пополоскано. Це добре.
Ви думали про мiй сценарiй?
- У вас щодня новий сценарiй, Сев.
- А iдея?
- Я кажу - новий для темного ока. А себе я за таке не вважаю. Ваш
сценарiй ма? iдею, що ?? не можна цiлком сказати словами. Мене завжди
дратували всi отi скорочувателi чужих думок, вульгарнi конкретизатори.
Вашу ж конкретнiсть треба назвати егоконкретнiстю, бо ?? треба формулювати
лише вашими словами, до не? треба ще вашо? усмiшки, ваших манер i вашо?
веселостi. Конкретнiсть i дiалектичнiсть матерiалiстичних iдей треба вмiти
бачити на ваших полотнах i у вашiм фiльмовi.
Променi сонця лежать на наших плечах. Iнодi повiва? з моря ранкова
течiя повiтря. Порт потроху галасу?. На дубку вештаються вже люди. На морi
шум. Хвилi б'ють у хвилерiз. Бiля моря розмовляти нам так, як у степу.
Море - це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Бiля моря добре
дума?ться, i звичайнi слова набирають та?много й великого змiсту.
- Я розповiм вам, яких я люблю людей, - починав Сев, тримаючи цигарку в
зубах i шукаючи сiрникiв, - був у нас на селi один дiд. Бiля ста рокiв
йому було. Кремезний, важкий дiд, що забув уже рахувати онукiв та
правнукiв, а синiв геть усiх поховав. Став недобачати старий, i вигнали
його правнуки, бо не мiг вiн городу доглянути та за свiй хлiб вiдплатити.
Оселився старий у землянцi над рiкою. На даху в нього зимою вовки
ночували, влiтку - трава росла, i жив дiд так, нiби збирався свою сотню
рокiв iще раз переглянути. На лови вiн ?здив удень i вночi, риба йому йшла
до рук, як приворожена. Так вiн проживав - цей слiпий дiд. Такi в ньому
сильнi були iнстинкти боротьби, що вiн, слiпий, викинутий iз життя,
боровся за нього, як мавпа, що з не? пiшли ми всi. У нього стало б сили й
iнстинкту боротьби на те, щоб з сво?? печери пройти знову тi десятки тисяч
рокiв, якi вiдрiзняли його вiд пароплавiв на рiчцi. Вiн мiг би ще й
одружитися для повноти доказу, та несподiвано його розiрвали вовки на
другiй сотнi лiт життя.
Дивний настрiй опанову? нами. Холодна кров тече в риби, а чоловiковi
треба тепла. Завiва? вiтер у землянку, на даху шкребуться, гарчать i
клацають зубами гостi. Береш весло й iдеш на лови. Човен прив'язано до
кiлка. Ось вiн сто?ть. Чи не набралося в нього води? Очi наче дивляться на
густу пелену сiро? мли. Пливеш по рiчцi, гребеш весельцем, дзюрчить вода.
Гребеш ? гребеш, вигрiбаючись проти течi?, проти всього на свiтi, пливеш
вперед.
Ми розiгрiлися на сонцi, а актора нашого не було й не було. Сорочки ми
поскидали, пiдставляючи сонцевi м'язи. Рокотить десь далеко моторний
човен, перевозячи людей на пляж. По той бiк хвилерiза пройшов до гаванi
пароплав. Вiн став посерединi. Вивiсив на щоглу прапор, запрошуючи себе
оглянути перед тим, як причалити з закордонними товарами до берега. Та ось
i наша пливе шаланда, ?? хазя?н уже давно ви?хав у море й наловив
скумбрi?. Проте вiн не дума? ще кiнчати. Ми помалу влазимо до нього.
Пiд нами море. Сев сидить на носi шаланди з ниткою самодура в руцi. Це
той же самолов, тiльки - замiсть приманки - на гачках цесарчине пiр'я. Я
допомагаю хазя?новi тримати клiвер-шкот i навiть забираю шкот вiд паруса.
Ми пливемо, правуючи косо на хвилi, експлуатуючи вiтер, i пливемо просто
на вiтер. Це при?мно. Рибальство так захоплю? Сева, що вiн приказу? до
кожно? скумбрi?, яка потрапля? на дно шаланди.
Вiтер мiцнi?. "Сьогоднi буде шторм", - каже рибалка. Його просолений
нiс втягу? в себе повiтря, наче п'яниця запах горiлки. "Буде шторм на
десять балiв", - каже рибалка. Вiн кладе шаланду майже зовсiм на лiвий
борт, переносячи парус i повертаючи шаланду до хвилерiза.
Шторм розлютувався надвечiр. На Мiсто з моря дмухав невпинно вiтер.
Ляскали десь залiзнi дахи. Шумiли дерева. На море насунув туман. Свист
вiтру й морського гулу часом перетинала сирена. Вона кричала методично,
важким ревом пробиваючи пелену туману.
Ми наче на?лися дурману. Пальта нашi роздува? вiтер i намага?ться
повалити нас на землю, коли ми, поминувши схiдцi до порту, бiжимо просто
по стежцi. Вiтер твердий, як гума. Нам навiть униз тяжко бiгти, i ми
бiжимо, наче упiрнаючи пiд воду. Через колiю, повз залiзничнi вагони -
опиня?мося бiля води. Але це - гавань, а нам хочеться ухопити повiтря з
вiльного моря. Естакада, з яко? вантажать шкiру, елеватори для зерна,
пароплав, що повернувся носом на вiтер, знову елеватор, службовий портовий
будинок, ще елеватор, ворота, вибiга?мо на мол, що йде до маяка, i,
нарештi, ось воно - море! Так яке ж воно гнiвне! Нiби сам Нептун
гойда?ться на кожнiй хвилi та б'? сандолею щоразу в мол.
Зовсiм заляга? вдалинi вiтер, нiби й не було його зовсiм i не вiн
натворив оцього жахливого бiснування води. Спокiйне повiтря вiдпочива?
недовго. Вiтер потроху переляга?, шамотить над хвилями, що котяться одна
за одною й котяться, i почина? дмухати зовсiм з iншого боку. Рибалки в
таких випадках виходять за дверi нетривких сво?х хатин, котрi тремтять на
морському березi, i, прислухаючись лiвим вухом, кажуть: "Чимра налетить i
вириватиме траву з морського дна". Вони зачиняться в хатинах i вiдрами
питимуть кисле бессарабське вино, доки зiйдуть на небо спокiйнi хмари й
опану? морем благодатна бунаца - тиха погода, майже штиль.
З туману виринали новi. й новi хвилi, й чулося, що за ними йде ще
неймовiрна кiлькiсть iнших. Туман був густий i, як високе сiре шумовиння,
покривав розлютоване море. Ми сiли з Севом на мол i спустили ноги. Хвиля
розбивалася об камiнь i дохлюпувала до наших пiдошов солонi краплi. Часом
ми помiчали баранця на черговiй хвилi й зiскакували на ноги, бiгли вбiк,
доки за нами гналися розгнiванi води. Сплески вилiтали так високо, що ми
крiзь них дихали подвiйною вогкiстю шторму.
Ми розмовляли про нiжнi пахощi степiв, якi може вiдчути лише чутливий
нiс тубiльця. Безконечний родючий степ порiс травою й поховав дороги. Як у
морi, хвилю?ться його зелена поверхня, багато фарб розкидано по степу,
щедрих, щирих фарб збуджено? землi. I високе блiде небо блакитними шовками
звиса? до обрi?в, дзвенить вiдблисками дорогого камiння, голубими
переливами степово? тайни й високими, наче з безвiсти донесеними,
мелодiями степових птахiв, що прилiпилися десь у небi й нiяк не знайти ?х
простим оком. Пливе степ, наставивши вiтрила. Море - пустельний степ
одного обарвлення й одного запаху. Через це людина шука? iнших морiв,
дальших обрi?в i солодшо? тайни. Степ межу? з морем, що завше приймало на
сво? вiтри журавлiв iз степу.
Ми розмовляли про жiнок i про Тайах зокрема.
"Вона, - казали ?? подруги, - змiнила свiй характер в Мiстi.
Кiлькарiчне кидання вiд одного мужчини до iншого, жадiбнi дотики до всього
забороненого - десь нiби загубилося, i не впiзнати колишньо? Тайах". "Я
така жадiбна до всього, - говорила остання, - я, мабуть, вродилася
авантурницею. Батько мiй iталi?ць, мати слов'янка. Я не можу всидiти на
мiсцi. Та з вами я нiби потрапила до лагуни. Менi хочеться тихо пливти,
говорити неголосно й смiятися з того, що сонце свiтить i летять променi на
сад. Нiхто, нiхто так не ставився до мене на свiтi".
- Вона звикла до рук, що простягалися ?? обняти. Замацане тiло
вiдпочива? зараз i вiдновлю? кiнчики чулих нервiв. Прийде час, коли ця
жiнка буде вiдчувати себе дiвчиною, звичнiсть i знання любовних утiх
залишаться в нiй, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона
вiдродиться для нового життя.
- А ми ?й допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна рiч - приголубити
людину. Людське ставлення пiдiйма? дух i да? силу рукам. Товариське
оточення, безкорисна мета...
- Ви ж ?? любите, редакторе!
- А ви ?? коха?те, Сев!
- Коли б вона була тут i чула нашi зiзнання!
- Ми ?? любимо обо? однаково. Вона - втомилася любити. Хай же це не
пошкодить ?й народжуватися на свiт.
Море пiдкидало хвилi. Бiля моря ми почували себе сильнiшими. Далеке
Мiсто тонуло в туманi наступаючого вечора. Тiльки мол закруглявся з одного
й iншого боку, перед нами море, а позаду - спокiйна смуга води гаванi.
Нiби сидiли ми на вигнутому мiсяцi, вiдбивалися в безмежному морi й пливли
не знати куди по такiй шумливiй водi. Нiби за туманом, десь унизу, на
колосальнiм вiддаленнi вилискувала кругла планета Земля, i всi моря ??
ось-ось мали затопити сушу.
Ми рушили йти додому й зустрiли в порту Тайах. Вона тримала капелюх у
руках, i ?? золоте волосся куйовдив вiтер. Одежi на нiй наче зовсiм не
було - так вiтер дмухав на легку тканину. Ми взялися усi за руки й потягли
Тайах за собою на мол. Це було веселе бiснування. Ми щось кричали, вибiгши
на мол, i були як паруси, що кожно? хвилини можуть знятися в повiтря й
попливти один за одним у радiсну морську безвiсть. Тайах щось спiвала, але
хрипливi нотки почувалися в ?? голосi, немов хотiло прорватися ридання.
Вона кинулася менi на шию i жагуче поцiлувала в губи, притулившися всiм
тiлом. Потiм вона поцiлувала Сева.
- Я, мабуть, сплю, - сiла вона на камiнь, - дружочок, вiзьми мене за
голову.
Сев почав фантазувати про далекi острови, про голих чорних королiв i
високi зеленi пальми, що ревуть i гойдаються вiд шторму на пiщаному
березi. Дружочок, цебто я, намалював картину життя на цьому спеченому
островi, картину сходу сонця, коли воно вертикально пiдiйма?ться на пекуче
небо, i заходу - коли сонце пада?, одразу утворюючи чорну нiч тропiкiв, де
нема? сутiнкiв i вечiрнiх тiней. Халупа на похилому березi, яка тремтить
од вiтру, i мево свiчки, що раз у раз б'?ться по стiнах, i хазя?, не знати
чого викинутi до цi?? пустелi й забутi людьми.
Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала па нас радiсно, i забута
усмiшка, професiйна усмiшка балерини, набувала iншо? виразностi. Ми
помiтили, що в театрi в не? не раз з'являлася така ж усмiшка. Пiд час
танка, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз
упевнитися, що ми сидимо в залi - я чи Сев. Ми й сидiли, у нас було одне
мiсце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати i танцювала
холодно, коли не було в театрi знайомих, ?й здавалося тодi, що вся публiка
чужа, як купа камiння, розкиданого по залi. Треба було ?й когось, хто
репрезентував би глядачiв. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися
з гордостi. Тодi викликала ?? захоплена зала безлiч разiв, i вона
пiдходила до рампи, усмiхаючися нам i кладучи руку на серце. Нам заздрило
все людське море.
Шторм, як розлютований оркестр, викидав щоразу новi й новi симфонi?,
збiльшуючи темп i тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з'явився
на морi, i нiхто не побачив би на ньому парусiв. Тiльки щогли гнулися б i
хляскали шкотами, а команда, прив'язавшися до койок, забула б, де в людей
стеля i де пiдлога.
Ми побачили, як хвиля несе щось на собi. Крiзь туман ми розглядiли
щоглу чи якийсь брус, подiбний до не?. На один кiнець нiби хтось кинув
купу мокро? одежi. На щоглi лежить рукав, а з нього вигляда? рука. Голова
людини притулилася до дерева, i довге волосся розчiсу? вода. Переднiй
кiнець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.
Сев полетiв у воду i, не вмiючи плавати, стояв по пояс у водi i чекав,
доки щогла наблизиться до нього.
Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, пiдпливши до берега,
почала битися об камiнь, струсила з себе в воду закляклого вершника, разiв
зо два збила Сева з нiг i могла потрощити йому костi. Я плигнув у воду й
собi, скинувши туфлi й штани.
Екземпляр людини, що ?? викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його
трусили й ламали, волочили по пiску й садовили на землю, терли, гойдали й
вибирали з рота в нього пiсок i траву - доки вiн, нарештi, прийшов до
пам'ятi, його думки були далеко, дуже далеко, вiн проговорив кiлька слiв
нiби румунською мовою й знов загубив пам'ять. Ми почали кутати його в
пiджаки. Вiн розплющив каламутнi очi, й ми злякалися - такi вони в нього
були синi. Ми не вiдривалися вiд зусиль його розуму вимовити ще щось, що
дало б нам ключ, хто вiн ? - цей бурлака з моря. Англiйська фраза: "Води,
ради бога, води" - нас збентежила. Румун чи англi?ць? Ми вiдрядили Тайак
за спиртом.
"Де я?" - запитав незнайомий нiмецькою мовою, пiдводячись на лiкоть.
Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потiм вiднесли його в
затишок i зняли всю одiж. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя
обвiтрене й мужн?, а тiло радувало очi чистими лiнiями. Ми викрутили його
одiж так, що в нiй не залишилось i краплi води, й заходилися розтирати
незнайомого горiлкою, що принесла Тайах. Потiм ми напо?ли нашого пацi?нта
цi?ю ж рiдиною просто з пляшки.
Зусилля наших шiстьох рук, щира робота Тайах i наша, горiлка в ротi й
шлунковi - зробили сво? дiло. Незнайомий остаточно прокинувся i
засоромився, вiдчувшi? себе голим серед нашо? компанi?. У Тайах горiли
очi. Вона не могла вiдiрвати погляду вiд тiла цього матроса - ми знайшли
якiр на його руцi.
- Прекрасний початок для майбутнього фiльму, - сказав Сев, подаючи
незнайомому його одiж. Той одяг-ся, i я запримiтив, як поступово
розчарувалися очi Тайах, коли брудне матроське лахмiття покрило прекраснi
форми мужчини.
Тепер перед нами стояв блiдий матрос, чорнявий i смаглявий, iз
затьмареними синiми очима, страшенно змучений попередньою мандрiвкою на
щоглi. Чорнява борiдка пробивалася на щелепах, обличчя при?мне, хоч i
некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя спiвбесiдника.
- Початок добрий, - сказав я, ляскаючи матроса легенько по спинi, -
bist du Deutsch, Mensch?[5]
Матрос оглянув нас усiх такими радими очима, нiби ми давали йому
гетьманськi клейноди при свiтлi рампи. Вiн сiв на землю вiд слабостi i
простягав до нас руки, як божевiльний. Далi вiн цiлував землю й
пророблював iншi формальностi, що ?х завели мандрiвники, повертаючися на
рiдну землю.
- Братики ви мо? рiднi! - нарештi почули ми його нацiональнiсть.
Потiм матрос затремтiв несподiвано i випив iз пляшки решту горiлки. Вiн
уперше злякано на нас подивився.
- Мене сьогоднi розстрiляють? - запитав вiн i зараз же знепритомнiв вiд
усього пережитого. Далi його непритомнiсть перейшла в тихий, мiцний сон.
- Я Богдан, - пропищав вiн, коли ми його пiдняли нести.
Матрос був досить важкий. До вiзника, якого ми здибали бiля портово?
митницi, ми порядком таки натрудились. З нашо? одежi йшла пара. Вже зовсiм
завечорiло. Моря не видко було через туман. Шторм лютував, нiби
велетенськi руки перегортали в водi камiння, не жалiючи сили.
Нiхто не повiрив би, що ми вантажимо контрабанду, коли б побачив, як
нiжно посадовили ми матроса поруч iз Севом на вiзника й помахали в дорогу
руками. Далi ми з Тайах пiшли з порту.
По дорозi ми зайшли до Професора й посидiли в нього з годину на
китайських крiслах. Ми з'?ли прекрасну диню, яка об'?днала нас, як люлька
миру. Я одержав Будду з бронзи, що його чекав уже давно, божка з Iндi?,
зробленого людськими руками в 15-му столiттi.
- Iсторiя цього бога, - каже Професор, - почина?ться з останньо?
китайсько? вiйни. До того часу Будда спокiйно спостерiгав життя в кумирнi.
Його вкрав, звичайно, матрос експедицiйного загону. Перед тим як забити
свiдка крадiжки - бонзу, матрос розпитав його, чи нема? чого цiнного в
черевi бога. "Сину мiй, - вiдповiв наляканий бонза, - завше в таких божках
? найцiннiша рiч усього нашого життя. Найцiннiша рiч". Та матросовi не
пощастило перевiрити слiв китайця. У нього в кумирнi ж одiбрав Будду
офiцер. Через те, що останнiй не чув iнформацi? покiйного бонзи, Будда й
досi стояв у родинi офiцера, як трофей геройського батька.
Я потрусив божка, перепрошаючи його за кощунство, i нiчого не почув у
нього всерединi. Ми посмiялися: я, Тайах i Професор. Останнiй, правда,
знав, з чого смiявся.
- А ми знайшли в морi людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого
хлопця.
- Ви завше щось для себе знайдете, тiльки не одразу йому закручуйте
голову. Не забудьте, що матроси не здатнi прив'язатися надовго. Кожен порт
милий ?м лише доти, доки не кликав ?х гудок на борт. У кращому разi вiн
подару? вам мавпочку або сергу зi свого власного вуха.
Ми промовчали.
- Одначе вас не задовольнить жоден мрiйник i романтик. Вам треба
сильно? руки, пошерхло? руки моряка i його посолених вуст iз запахом
горiлки й мiцного матроського тютюну.
- Фе, Професоре, якi у вас думки про мене! Невже я подiбна на дiвку з
пристанi?
- Тим гiрше, що не подiбнi.
- Мене тягнуть обрi?. Я почуваю себе молодою й на?вною. Менi хочеться
завше бути в вагонi по?зда. Професоре, напророкуйте менi щось цiкавiше за
матроса. Навiть за цього, гарного.
- Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете. Ми вийшли вiд Професора,
зiгрiтi теплом цi?? людини. Тихi вулицi Мiста були повнi штормового вiтру.
Вiн проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й
грiзно. Я зазирав у безконечно лагiднi очi Тайах. На перехрестях вулиць ми
зупинялися, бо вiтер наче танцював навкруги нас. Ми цiлувалися, не
звертаючи уваги на прохожих, i йшли до iншого перехрестя. Там цiлувалися
знову, i я свистiв з насолодою в пальцi. Але вiтер свистiв дужче.
- Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рiвня?мося з ?? готелем, - це
ж останнiй вечiр. Завтра я вiд'?здю до Гену?. Доки ми знову побачимося,
пройдуть мiсяцi.
Проходячи коридорами готелю, ми помiча?мо на Дверях Сева записку:
"Повiз Богдана до лiкарнi. Повернуся пiзно". Ми пишемо нижче: "На
добранiч" - i заходимо до кiмнати Тайах. Кiмната молодо?, привабливо?
жiнки завше нагаду? каюту. Тiльки в iлюмiнатор може литися таке свiже
повiтря! Каюту застелено килимом, по стiнах пурпуровий шовк, блакитний газ
повис на люстрi, високе лiжко вигляда? затишно - справжня койка. Вона може
приспати натомлену людину.
Ми сидiли, загубивши розумiння власностi рук. Ми хилилися одне до
одного, як дуб i лоза, i кожне з нас було то дубом, то лозою.
- Там умира? моя тiтка, - сказала Тайах, - а в Мiланi живе батькiв
брат. По?демо зi мною, дружочок?
Я промимрив щось, лiнуючись вiдповiдати, i понiс Тайах по кiмнатi, не
вiдчуваючи ?? ваги. Вона злякалася i здригнулася, шукаючи мо?х очей i
допитливо глянувши в них. Потiм засмiялася i, як воркiтлива кiшка,
проказала менi на вухо: "А я думала..."
- Що думала?
- Що й ти такий, як вони.
- Тепер не дума?ш?
Замiсть вiдповiдi вона почала кружляти мене по кiмнатi, доки не
заморилася вкiнець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовiрний тягар
узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана", - крикнула вона з
дверей. Губи мо? були червонi й нiби не мо?, коли я вийшов на вулицю. В
обличчя менi ударив вiтер, штормовий вихор.
Нiч. На небi нагромаджувалися химернi темнi скелi, море здавалося
чорною пащею колосально? машини, звiдти дмухало солоним густим повiтрям,
вiтром неймовiрно? сили. Був шторм.
VII
День вiд'?зду Тайах вiдмiчено кiлькома подiями. Та?мнича рука завше
пiдганя? багато вражень на один день.
На березi моря в досвiтнiй iмлi метушаться люди. Дубок "Тамара"
похиту?ться на якорi. До нього човнами возять цiлi юрби дiтей. Ще й на
свiт не зводилося, коли дубок об'якорився. Якiр заграв - зачепився за дно.
Канат витягся у водi, крiзь бiляву воду вiн наче розтягся, як гумовий.
Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Вiн став
носом на хвилю, на невеличкий вiтер. Вiд корми, де байдуже поверталося у
водi кермо, голих щогол, клiвера на бугшпритi, цього слухняного клiвера,
що любить надиматися вiд низового вiтру, - до лiнi? якiрного каната, який
натягся i йшов похило пiд воду - все являло собою прекрасний образ
напружено? рiвноваги.
Дiтей возять десятками. Дiти - з дитячого будинку. Однакове вбрання на
цих громадянах Республiки гармону? з ?хнiми обличчями. Це аргонавти, що
пливуть у перший морський рейс назустрiч сонячнiй ласцi. Вони сiрi всi, як
солдати, що хвилями стають на кордонах Республiки. Квiти життя виходять у
перший морський рейс.
На палубi писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилiтки - найстаршi мiж
дiтьми - дають лад дрiбнотi. Та годi за ними всiма доглянути. Вони все
мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам вони
вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По палубi
швидко з'являються мокрi мiсця, калюжi - ознаки хвилювання. Матроси
лаються. Та розмови дорослих потопають у иискотi, вересках сотнi малечi.
Дитячий запах сто?ть над дубком, i море, домiшуючи свого вiтру, да?
густоту повiтря, потрiбну для iнкубатора майбутнiх будiвникiв. Сонце ще не
вставало. Коли з берега вируша? останнiй човен iз кiнорежисером i
кiнооператором, дубок все ще сто?ть на якорi. Ранкове прозоре повiтря не
ворушиться над водою, i, може, через це й вода така прозора. Дубок видко
ввесь - вiд вершка щогли до найнижчого краю кiля. Але на таку високу
паруснiсть кiль нiби малий. Режисер нiчого не розумi? на кiлях, але йому
не подоба?ться така непропорцiйнiсть.
- Хазя?не, - каже вiн i позiха?, - у тебе кiль не з твого посуду.
- Який там кiль? - бурмотить хазя?н. - Кiль у порядку. Море спокiйне.
За такий вантаж ще й кiль ?м справляй. Кiль акуратний.
Адмiнiстратор знiмально? групи пiдтриму? рибалку. Йому хочеться скорiше
вiдкараскатись од тако? мороки, як дiти.
- Не розумiю, - каже вiн, - нащо вам тут краса? Адже кiль цей у водi
однаково? I його ви не знiматимете.
- Ваш корабель не стiйкий через кiль. Хай тiльки дмухне бiльший вiтер.
- Я й у горiшнiй вiтер повертався з моря, - обража?ться рибалка, але
нахиля?ться над веслами, ховаючи сво? поблiдле вiдразу обличчя. Пролiта?
перший подув вiтру. Човен пiдходить до дубка.
Знiмальний апарат ставлять на кормi. Починають ляскати паруси.
Витягають якiр. Дубок поверта?ться боком до вiтру, щогли зарипiли, i вже
- це вудка з кiлькома гачками, на кожному з гачкiв насаджено рачка або
дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на круглому
обручi. За смугою води, досить широкою для того, щоб нею могло пройти
двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'?ром сто?ть упоперек хвилерiз. Вiн
не з'?дну?ться з землею, i до нього доходить човен. Море за хвилерiзом
блiде, бiле, як оливо. Там якраз схiд сонця. До нас пiдходить актор.
"Пере?дьмо на хвилерiз, - каже вiн, - туди за нами зайде шаланда". Ми
чека?мо ще кiлька хвилин. Ми чека?мо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок
з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз неза-доволеними
голосами. "Давай човна, - кричать вони, - давай човна, сонi проклятi!"
Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе,
вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде
помалу. Аматори з самоловами сидять i похмуро чекають. Саме при сходi
сонця пiде бичок. Якась стара баба iнтелiгентного походження палить
цигарку i плю? в воду, нiби ворожачи. Причалю? шаланда, легко пошарудiвши
об камiнь бортом.
Ми сiда?мо. Човен похиту?ться на хвилi. Я сказав кiлька слiв про ранок
i сьогоднiшню недiлю.
- В недiлю моя голова найбiльше працю?, - говорить Сев. - Я за недiлю
багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю, нiхто мене не
виклика? на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.
- Дубок з Кафи? - сказав мiй сусiда.
- З Олешок. Бачиш парус? - вiдповiв сусiда Сева.
Дубок похитувався серед гаванi на якорi. Вiн був цiлком безлюдний. На
щоглах лише блоки вгорi порушували оголенiсть дерева. Паруси змотано.
Бугшприт, завжди такий грацiйний, тепер обрiс парусом, що лежить на ньому,
як нарiст на деревi. Ми об'?хали дубок з корми. За кормою на тросi
прив'язано маленького пузатого човника. Вiн ма? таку ж форму, як дубок,
так пофарбований - i зда?ться малим дитинчам, рибинкою великого кита -
дубка. Дубок назива?ться "Тамара".
Хвилерiз пiдноситься над водою - з боку гаванi на чверть метра, з боку
моря - на два метри, метрiв зо три завширшки i з кiлометр завдовжки. Такi
його ознаки цiлком задовольняли управлiння порту. Хвиля розбива?ться, не
доходячи до гаванi, коли по морю ходить шторм на всi дванадцять балiв.
Ми пройшли по хвилерiзу в край, поминувши десяток рибальських хатин, що
попритулювались до каменю iз згористого боку. Це, власне, не хатини, а
сякi-такi дощечки, фанера, стовпчики й рибальськi кошики. Тут живе цiле
лiто родина рибалки. На зиму - вони пере?здять до Мiста на зимiвлю. Шторми
захлюпували ?х пiною й скаламученою водою, шторми викидали до ?хнiх нiг
морську траву й розпливчастих, як холодець, морських медуз. Рибалки тодi
славили бога й нiяк не могли перекричати реву штормово? хвилi. Лаялися
вони знамените.
Ми сiли на iржаву стару гармату, що сво?ю вагою змiцняла край
хвилерiза. Налiтав спроквола невеликий вiтер. Ми крали в когось день, бо
сонце ще не зiйшло.
- Сев, як може кра?на жити без моря? Якi перспективи ? в Швейцарi??
Коли б я там жив, я, певно, повiсився б на вершечку першо?-лiпшо? гори.
?хня молодь з нудьги дряпа?ться по скелях, одморожу? носи й ставить
рекорди. А нудно ж як! Сьогоднi вилiз на гору, завтра подерся на вищу, а
людей навкруги нема?, внизу пiд ногами бовванi? вся кра?на, димляться
долини, блищать рiки, на згiр'ях, як мох, лiси. Вони сидять у норi. Люди
деруться на гори й нiяк не можуть ?х перелiзти. Вони ще роблять годинники,
точно роздiляють чужий час, думають, що годинники дадуть ?м втiху й
молодiсть. У вас ? годинник, Сев?
- Зроду його не мав.
- Менi годинник нагаду? фараонову тощу корову, що не може нiколи
на?стися.
Бiля нас рибалка спiймав бичка. Ми сидiли обличчям до вiльного моря, де
мало сходити сонце й пiдiйматися перед нами на Мiсто. Далекий берег
лiворуч вимальову?ться вже, наче виходячи з долини нiчних тiней. Сев
розповiда? про жiнку, що нiколи не бачила, як сходить сонце, i, проте,
була гарно? вроди. Жiнка мене цiкавить, я розпитую про ознаки ?? краси.
Саме в цей час почина? сходити сонце. Воно витика?ться з-за води й одразу
ж вiдбива?ться в морi. Через це воно ввесь час кругле й лише збiльшу?ться
й збiльшу?ться. Тепер воно вiдрива?ться вiд води. На ньому наче ворушить
хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать, кружляючи над
водою й падаючи часом на воду за рибою. Сонце б'? в очi. Ми спочатку
терпимо, клiпа?мо очима, а далi поверта?мось до сонця спинами й зiтха?мо,
почуваючи, як тепло на нас лежать променi сонця.
- Я вiдчуваю, що мiй мозок наче холодною водою пополоскано. Це добре.
Ви думали про мiй сценарiй?
- У вас щодня новий сценарiй, Сев.
- А iдея?
- Я кажу - новий для темного ока. А себе я за таке не вважаю. Ваш
сценарiй ма? iдею, що ?? не можна цiлком сказати словами. Мене завжди
дратували всi отi скорочувателi чужих думок, вульгарнi конкретизатори.
Вашу ж конкретнiсть треба назвати егоконкретнiстю, бо ?? треба формулювати
лише вашими словами, до не? треба ще вашо? усмiшки, ваших манер i вашо?
веселостi. Конкретнiсть i дiалектичнiсть матерiалiстичних iдей треба вмiти
бачити на ваших полотнах i у вашiм фiльмовi.
Променi сонця лежать на наших плечах. Iнодi повiва? з моря ранкова
течiя повiтря. Порт потроху галасу?. На дубку вештаються вже люди. На морi
шум. Хвилi б'ють у хвилерiз. Бiля моря розмовляти нам так, як у степу.
Море - це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Бiля моря добре
дума?ться, i звичайнi слова набирають та?много й великого змiсту.
- Я розповiм вам, яких я люблю людей, - починав Сев, тримаючи цигарку в
зубах i шукаючи сiрникiв, - був у нас на селi один дiд. Бiля ста рокiв
йому було. Кремезний, важкий дiд, що забув уже рахувати онукiв та
правнукiв, а синiв геть усiх поховав. Став недобачати старий, i вигнали
його правнуки, бо не мiг вiн городу доглянути та за свiй хлiб вiдплатити.
Оселився старий у землянцi над рiкою. На даху в нього зимою вовки
ночували, влiтку - трава росла, i жив дiд так, нiби збирався свою сотню
рокiв iще раз переглянути. На лови вiн ?здив удень i вночi, риба йому йшла
до рук, як приворожена. Так вiн проживав - цей слiпий дiд. Такi в ньому
сильнi були iнстинкти боротьби, що вiн, слiпий, викинутий iз життя,
боровся за нього, як мавпа, що з не? пiшли ми всi. У нього стало б сили й
iнстинкту боротьби на те, щоб з сво?? печери пройти знову тi десятки тисяч
рокiв, якi вiдрiзняли його вiд пароплавiв на рiчцi. Вiн мiг би ще й
одружитися для повноти доказу, та несподiвано його розiрвали вовки на
другiй сотнi лiт життя.
Дивний настрiй опанову? нами. Холодна кров тече в риби, а чоловiковi
треба тепла. Завiва? вiтер у землянку, на даху шкребуться, гарчать i
клацають зубами гостi. Береш весло й iдеш на лови. Човен прив'язано до
кiлка. Ось вiн сто?ть. Чи не набралося в нього води? Очi наче дивляться на
густу пелену сiро? мли. Пливеш по рiчцi, гребеш весельцем, дзюрчить вода.
Гребеш ? гребеш, вигрiбаючись проти течi?, проти всього на свiтi, пливеш
вперед.
Ми розiгрiлися на сонцi, а актора нашого не було й не було. Сорочки ми
поскидали, пiдставляючи сонцевi м'язи. Рокотить десь далеко моторний
човен, перевозячи людей на пляж. По той бiк хвилерiза пройшов до гаванi
пароплав. Вiн став посерединi. Вивiсив на щоглу прапор, запрошуючи себе
оглянути перед тим, як причалити з закордонними товарами до берега. Та ось
i наша пливе шаланда, ?? хазя?н уже давно ви?хав у море й наловив
скумбрi?. Проте вiн не дума? ще кiнчати. Ми помалу влазимо до нього.
Пiд нами море. Сев сидить на носi шаланди з ниткою самодура в руцi. Це
той же самолов, тiльки - замiсть приманки - на гачках цесарчине пiр'я. Я
допомагаю хазя?новi тримати клiвер-шкот i навiть забираю шкот вiд паруса.
Ми пливемо, правуючи косо на хвилi, експлуатуючи вiтер, i пливемо просто
на вiтер. Це при?мно. Рибальство так захоплю? Сева, що вiн приказу? до
кожно? скумбрi?, яка потрапля? на дно шаланди.
Вiтер мiцнi?. "Сьогоднi буде шторм", - каже рибалка. Його просолений
нiс втягу? в себе повiтря, наче п'яниця запах горiлки. "Буде шторм на
десять балiв", - каже рибалка. Вiн кладе шаланду майже зовсiм на лiвий
борт, переносячи парус i повертаючи шаланду до хвилерiза.
Шторм розлютувався надвечiр. На Мiсто з моря дмухав невпинно вiтер.
Ляскали десь залiзнi дахи. Шумiли дерева. На море насунув туман. Свист
вiтру й морського гулу часом перетинала сирена. Вона кричала методично,
важким ревом пробиваючи пелену туману.
Ми наче на?лися дурману. Пальта нашi роздува? вiтер i намага?ться
повалити нас на землю, коли ми, поминувши схiдцi до порту, бiжимо просто
по стежцi. Вiтер твердий, як гума. Нам навiть униз тяжко бiгти, i ми
бiжимо, наче упiрнаючи пiд воду. Через колiю, повз залiзничнi вагони -
опиня?мося бiля води. Але це - гавань, а нам хочеться ухопити повiтря з
вiльного моря. Естакада, з яко? вантажать шкiру, елеватори для зерна,
пароплав, що повернувся носом на вiтер, знову елеватор, службовий портовий
будинок, ще елеватор, ворота, вибiга?мо на мол, що йде до маяка, i,
нарештi, ось воно - море! Так яке ж воно гнiвне! Нiби сам Нептун
гойда?ться на кожнiй хвилi та б'? сандолею щоразу в мол.
Зовсiм заляга? вдалинi вiтер, нiби й не було його зовсiм i не вiн
натворив оцього жахливого бiснування води. Спокiйне повiтря вiдпочива?
недовго. Вiтер потроху переляга?, шамотить над хвилями, що котяться одна
за одною й котяться, i почина? дмухати зовсiм з iншого боку. Рибалки в
таких випадках виходять за дверi нетривких сво?х хатин, котрi тремтять на
морському березi, i, прислухаючись лiвим вухом, кажуть: "Чимра налетить i
вириватиме траву з морського дна". Вони зачиняться в хатинах i вiдрами
питимуть кисле бессарабське вино, доки зiйдуть на небо спокiйнi хмари й
опану? морем благодатна бунаца - тиха погода, майже штиль.
З туману виринали новi. й новi хвилi, й чулося, що за ними йде ще
неймовiрна кiлькiсть iнших. Туман був густий i, як високе сiре шумовиння,
покривав розлютоване море. Ми сiли з Севом на мол i спустили ноги. Хвиля
розбивалася об камiнь i дохлюпувала до наших пiдошов солонi краплi. Часом
ми помiчали баранця на черговiй хвилi й зiскакували на ноги, бiгли вбiк,
доки за нами гналися розгнiванi води. Сплески вилiтали так високо, що ми
крiзь них дихали подвiйною вогкiстю шторму.
Ми розмовляли про нiжнi пахощi степiв, якi може вiдчути лише чутливий
нiс тубiльця. Безконечний родючий степ порiс травою й поховав дороги. Як у
морi, хвилю?ться його зелена поверхня, багато фарб розкидано по степу,
щедрих, щирих фарб збуджено? землi. I високе блiде небо блакитними шовками
звиса? до обрi?в, дзвенить вiдблисками дорогого камiння, голубими
переливами степово? тайни й високими, наче з безвiсти донесеними,
мелодiями степових птахiв, що прилiпилися десь у небi й нiяк не знайти ?х
простим оком. Пливе степ, наставивши вiтрила. Море - пустельний степ
одного обарвлення й одного запаху. Через це людина шука? iнших морiв,
дальших обрi?в i солодшо? тайни. Степ межу? з морем, що завше приймало на
сво? вiтри журавлiв iз степу.
Ми розмовляли про жiнок i про Тайах зокрема.
"Вона, - казали ?? подруги, - змiнила свiй характер в Мiстi.
Кiлькарiчне кидання вiд одного мужчини до iншого, жадiбнi дотики до всього
забороненого - десь нiби загубилося, i не впiзнати колишньо? Тайах". "Я
така жадiбна до всього, - говорила остання, - я, мабуть, вродилася
авантурницею. Батько мiй iталi?ць, мати слов'янка. Я не можу всидiти на
мiсцi. Та з вами я нiби потрапила до лагуни. Менi хочеться тихо пливти,
говорити неголосно й смiятися з того, що сонце свiтить i летять променi на
сад. Нiхто, нiхто так не ставився до мене на свiтi".
- Вона звикла до рук, що простягалися ?? обняти. Замацане тiло
вiдпочива? зараз i вiдновлю? кiнчики чулих нервiв. Прийде час, коли ця
жiнка буде вiдчувати себе дiвчиною, звичнiсть i знання любовних утiх
залишаться в нiй, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона
вiдродиться для нового життя.
- А ми ?й допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна рiч - приголубити
людину. Людське ставлення пiдiйма? дух i да? силу рукам. Товариське
оточення, безкорисна мета...
- Ви ж ?? любите, редакторе!
- А ви ?? коха?те, Сев!
- Коли б вона була тут i чула нашi зiзнання!
- Ми ?? любимо обо? однаково. Вона - втомилася любити. Хай же це не
пошкодить ?й народжуватися на свiт.
Море пiдкидало хвилi. Бiля моря ми почували себе сильнiшими. Далеке
Мiсто тонуло в туманi наступаючого вечора. Тiльки мол закруглявся з одного
й iншого боку, перед нами море, а позаду - спокiйна смуга води гаванi.
Нiби сидiли ми на вигнутому мiсяцi, вiдбивалися в безмежному морi й пливли
не знати куди по такiй шумливiй водi. Нiби за туманом, десь унизу, на
колосальнiм вiддаленнi вилискувала кругла планета Земля, i всi моря ??
ось-ось мали затопити сушу.
Ми рушили йти додому й зустрiли в порту Тайах. Вона тримала капелюх у
руках, i ?? золоте волосся куйовдив вiтер. Одежi на нiй наче зовсiм не
було - так вiтер дмухав на легку тканину. Ми взялися усi за руки й потягли
Тайах за собою на мол. Це було веселе бiснування. Ми щось кричали, вибiгши
на мол, i були як паруси, що кожно? хвилини можуть знятися в повiтря й
попливти один за одним у радiсну морську безвiсть. Тайах щось спiвала, але
хрипливi нотки почувалися в ?? голосi, немов хотiло прорватися ридання.
Вона кинулася менi на шию i жагуче поцiлувала в губи, притулившися всiм
тiлом. Потiм вона поцiлувала Сева.
- Я, мабуть, сплю, - сiла вона на камiнь, - дружочок, вiзьми мене за
голову.
Сев почав фантазувати про далекi острови, про голих чорних королiв i
високi зеленi пальми, що ревуть i гойдаються вiд шторму на пiщаному
березi. Дружочок, цебто я, намалював картину життя на цьому спеченому
островi, картину сходу сонця, коли воно вертикально пiдiйма?ться на пекуче
небо, i заходу - коли сонце пада?, одразу утворюючи чорну нiч тропiкiв, де
нема? сутiнкiв i вечiрнiх тiней. Халупа на похилому березi, яка тремтить
од вiтру, i мево свiчки, що раз у раз б'?ться по стiнах, i хазя?, не знати
чого викинутi до цi?? пустелi й забутi людьми.
Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала па нас радiсно, i забута
усмiшка, професiйна усмiшка балерини, набувала iншо? виразностi. Ми
помiтили, що в театрi в не? не раз з'являлася така ж усмiшка. Пiд час
танка, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз
упевнитися, що ми сидимо в залi - я чи Сев. Ми й сидiли, у нас було одне
мiсце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати i танцювала
холодно, коли не було в театрi знайомих, ?й здавалося тодi, що вся публiка
чужа, як купа камiння, розкиданого по залi. Треба було ?й когось, хто
репрезентував би глядачiв. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися
з гордостi. Тодi викликала ?? захоплена зала безлiч разiв, i вона
пiдходила до рампи, усмiхаючися нам i кладучи руку на серце. Нам заздрило
все людське море.
Шторм, як розлютований оркестр, викидав щоразу новi й новi симфонi?,
збiльшуючи темп i тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з'явився
на морi, i нiхто не побачив би на ньому парусiв. Тiльки щогли гнулися б i
хляскали шкотами, а команда, прив'язавшися до койок, забула б, де в людей
стеля i де пiдлога.
Ми побачили, як хвиля несе щось на собi. Крiзь туман ми розглядiли
щоглу чи якийсь брус, подiбний до не?. На один кiнець нiби хтось кинув
купу мокро? одежi. На щоглi лежить рукав, а з нього вигляда? рука. Голова
людини притулилася до дерева, i довге волосся розчiсу? вода. Переднiй
кiнець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.
Сев полетiв у воду i, не вмiючи плавати, стояв по пояс у водi i чекав,
доки щогла наблизиться до нього.
Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, пiдпливши до берега,
почала битися об камiнь, струсила з себе в воду закляклого вершника, разiв
зо два збила Сева з нiг i могла потрощити йому костi. Я плигнув у воду й
собi, скинувши туфлi й штани.
Екземпляр людини, що ?? викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його
трусили й ламали, волочили по пiску й садовили на землю, терли, гойдали й
вибирали з рота в нього пiсок i траву - доки вiн, нарештi, прийшов до
пам'ятi, його думки були далеко, дуже далеко, вiн проговорив кiлька слiв
нiби румунською мовою й знов загубив пам'ять. Ми почали кутати його в
пiджаки. Вiн розплющив каламутнi очi, й ми злякалися - такi вони в нього
були синi. Ми не вiдривалися вiд зусиль його розуму вимовити ще щось, що
дало б нам ключ, хто вiн ? - цей бурлака з моря. Англiйська фраза: "Води,
ради бога, води" - нас збентежила. Румун чи англi?ць? Ми вiдрядили Тайак
за спиртом.
"Де я?" - запитав незнайомий нiмецькою мовою, пiдводячись на лiкоть.
Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потiм вiднесли його в
затишок i зняли всю одiж. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя
обвiтрене й мужн?, а тiло радувало очi чистими лiнiями. Ми викрутили його
одiж так, що в нiй не залишилось i краплi води, й заходилися розтирати
незнайомого горiлкою, що принесла Тайах. Потiм ми напо?ли нашого пацi?нта
цi?ю ж рiдиною просто з пляшки.
Зусилля наших шiстьох рук, щира робота Тайах i наша, горiлка в ротi й
шлунковi - зробили сво? дiло. Незнайомий остаточно прокинувся i
засоромився, вiдчувшi? себе голим серед нашо? компанi?. У Тайах горiли
очi. Вона не могла вiдiрвати погляду вiд тiла цього матроса - ми знайшли
якiр на його руцi.
- Прекрасний початок для майбутнього фiльму, - сказав Сев, подаючи
незнайомому його одiж. Той одяг-ся, i я запримiтив, як поступово
розчарувалися очi Тайах, коли брудне матроське лахмiття покрило прекраснi
форми мужчини.
Тепер перед нами стояв блiдий матрос, чорнявий i смаглявий, iз
затьмареними синiми очима, страшенно змучений попередньою мандрiвкою на
щоглi. Чорнява борiдка пробивалася на щелепах, обличчя при?мне, хоч i
некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя спiвбесiдника.
- Початок добрий, - сказав я, ляскаючи матроса легенько по спинi, -
bist du Deutsch, Mensch?[5]
Матрос оглянув нас усiх такими радими очима, нiби ми давали йому
гетьманськi клейноди при свiтлi рампи. Вiн сiв на землю вiд слабостi i
простягав до нас руки, як божевiльний. Далi вiн цiлував землю й
пророблював iншi формальностi, що ?х завели мандрiвники, повертаючися на
рiдну землю.
- Братики ви мо? рiднi! - нарештi почули ми його нацiональнiсть.
Потiм матрос затремтiв несподiвано i випив iз пляшки решту горiлки. Вiн
уперше злякано на нас подивився.
- Мене сьогоднi розстрiляють? - запитав вiн i зараз же знепритомнiв вiд
усього пережитого. Далi його непритомнiсть перейшла в тихий, мiцний сон.
- Я Богдан, - пропищав вiн, коли ми його пiдняли нести.
Матрос був досить важкий. До вiзника, якого ми здибали бiля портово?
митницi, ми порядком таки натрудились. З нашо? одежi йшла пара. Вже зовсiм
завечорiло. Моря не видко було через туман. Шторм лютував, нiби
велетенськi руки перегортали в водi камiння, не жалiючи сили.
Нiхто не повiрив би, що ми вантажимо контрабанду, коли б побачив, як
нiжно посадовили ми матроса поруч iз Севом на вiзника й помахали в дорогу
руками. Далi ми з Тайах пiшли з порту.
По дорозi ми зайшли до Професора й посидiли в нього з годину на
китайських крiслах. Ми з'?ли прекрасну диню, яка об'?днала нас, як люлька
миру. Я одержав Будду з бронзи, що його чекав уже давно, божка з Iндi?,
зробленого людськими руками в 15-му столiттi.
- Iсторiя цього бога, - каже Професор, - почина?ться з останньо?
китайсько? вiйни. До того часу Будда спокiйно спостерiгав життя в кумирнi.
Його вкрав, звичайно, матрос експедицiйного загону. Перед тим як забити
свiдка крадiжки - бонзу, матрос розпитав його, чи нема? чого цiнного в
черевi бога. "Сину мiй, - вiдповiв наляканий бонза, - завше в таких божках
? найцiннiша рiч усього нашого життя. Найцiннiша рiч". Та матросовi не
пощастило перевiрити слiв китайця. У нього в кумирнi ж одiбрав Будду
офiцер. Через те, що останнiй не чув iнформацi? покiйного бонзи, Будда й
досi стояв у родинi офiцера, як трофей геройського батька.
Я потрусив божка, перепрошаючи його за кощунство, i нiчого не почув у
нього всерединi. Ми посмiялися: я, Тайах i Професор. Останнiй, правда,
знав, з чого смiявся.
- А ми знайшли в морi людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого
хлопця.
- Ви завше щось для себе знайдете, тiльки не одразу йому закручуйте
голову. Не забудьте, що матроси не здатнi прив'язатися надовго. Кожен порт
милий ?м лише доти, доки не кликав ?х гудок на борт. У кращому разi вiн
подару? вам мавпочку або сергу зi свого власного вуха.
Ми промовчали.
- Одначе вас не задовольнить жоден мрiйник i романтик. Вам треба
сильно? руки, пошерхло? руки моряка i його посолених вуст iз запахом
горiлки й мiцного матроського тютюну.
- Фе, Професоре, якi у вас думки про мене! Невже я подiбна на дiвку з
пристанi?
- Тим гiрше, що не подiбнi.
- Мене тягнуть обрi?. Я почуваю себе молодою й на?вною. Менi хочеться
завше бути в вагонi по?зда. Професоре, напророкуйте менi щось цiкавiше за
матроса. Навiть за цього, гарного.
- Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете. Ми вийшли вiд Професора,
зiгрiтi теплом цi?? людини. Тихi вулицi Мiста були повнi штормового вiтру.
Вiн проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й
грiзно. Я зазирав у безконечно лагiднi очi Тайах. На перехрестях вулиць ми
зупинялися, бо вiтер наче танцював навкруги нас. Ми цiлувалися, не
звертаючи уваги на прохожих, i йшли до iншого перехрестя. Там цiлувалися
знову, i я свистiв з насолодою в пальцi. Але вiтер свистiв дужче.
- Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рiвня?мося з ?? готелем, - це
ж останнiй вечiр. Завтра я вiд'?здю до Гену?. Доки ми знову побачимося,
пройдуть мiсяцi.
Проходячи коридорами готелю, ми помiча?мо на Дверях Сева записку:
"Повiз Богдана до лiкарнi. Повернуся пiзно". Ми пишемо нижче: "На
добранiч" - i заходимо до кiмнати Тайах. Кiмната молодо?, привабливо?
жiнки завше нагаду? каюту. Тiльки в iлюмiнатор може литися таке свiже
повiтря! Каюту застелено килимом, по стiнах пурпуровий шовк, блакитний газ
повис на люстрi, високе лiжко вигляда? затишно - справжня койка. Вона може
приспати натомлену людину.
Ми сидiли, загубивши розумiння власностi рук. Ми хилилися одне до
одного, як дуб i лоза, i кожне з нас було то дубом, то лозою.
- Там умира? моя тiтка, - сказала Тайах, - а в Мiланi живе батькiв
брат. По?демо зi мною, дружочок?
Я промимрив щось, лiнуючись вiдповiдати, i понiс Тайах по кiмнатi, не
вiдчуваючи ?? ваги. Вона злякалася i здригнулася, шукаючи мо?х очей i
допитливо глянувши в них. Потiм засмiялася i, як воркiтлива кiшка,
проказала менi на вухо: "А я думала..."
- Що думала?
- Що й ти такий, як вони.
- Тепер не дума?ш?
Замiсть вiдповiдi вона почала кружляти мене по кiмнатi, доки не
заморилася вкiнець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовiрний тягар
узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана", - крикнула вона з
дверей. Губи мо? були червонi й нiби не мо?, коли я вийшов на вулицю. В
обличчя менi ударив вiтер, штормовий вихор.
Нiч. На небi нагромаджувалися химернi темнi скелi, море здавалося
чорною пащею колосально? машини, звiдти дмухало солоним густим повiтрям,
вiтром неймовiрно? сили. Був шторм.
VII
День вiд'?зду Тайах вiдмiчено кiлькома подiями. Та?мнича рука завше
пiдганя? багато вражень на один день.
На березi моря в досвiтнiй iмлi метушаться люди. Дубок "Тамара"
похиту?ться на якорi. До нього човнами возять цiлi юрби дiтей. Ще й на
свiт не зводилося, коли дубок об'якорився. Якiр заграв - зачепився за дно.
Канат витягся у водi, крiзь бiляву воду вiн наче розтягся, як гумовий.
Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Вiн став
носом на хвилю, на невеличкий вiтер. Вiд корми, де байдуже поверталося у
водi кермо, голих щогол, клiвера на бугшпритi, цього слухняного клiвера,
що любить надиматися вiд низового вiтру, - до лiнi? якiрного каната, який
натягся i йшов похило пiд воду - все являло собою прекрасний образ
напружено? рiвноваги.
Дiтей возять десятками. Дiти - з дитячого будинку. Однакове вбрання на
цих громадянах Республiки гармону? з ?хнiми обличчями. Це аргонавти, що
пливуть у перший морський рейс назустрiч сонячнiй ласцi. Вони сiрi всi, як
солдати, що хвилями стають на кордонах Республiки. Квiти життя виходять у
перший морський рейс.
На палубi писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилiтки - найстаршi мiж
дiтьми - дають лад дрiбнотi. Та годi за ними всiма доглянути. Вони все
мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам вони
вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По палубi
швидко з'являються мокрi мiсця, калюжi - ознаки хвилювання. Матроси
лаються. Та розмови дорослих потопають у иискотi, вересках сотнi малечi.
Дитячий запах сто?ть над дубком, i море, домiшуючи свого вiтру, да?
густоту повiтря, потрiбну для iнкубатора майбутнiх будiвникiв. Сонце ще не
вставало. Коли з берега вируша? останнiй човен iз кiнорежисером i
кiнооператором, дубок все ще сто?ть на якорi. Ранкове прозоре повiтря не
ворушиться над водою, i, може, через це й вода така прозора. Дубок видко
ввесь - вiд вершка щогли до найнижчого краю кiля. Але на таку високу
паруснiсть кiль нiби малий. Режисер нiчого не розумi? на кiлях, але йому
не подоба?ться така непропорцiйнiсть.
- Хазя?не, - каже вiн i позiха?, - у тебе кiль не з твого посуду.
- Який там кiль? - бурмотить хазя?н. - Кiль у порядку. Море спокiйне.
За такий вантаж ще й кiль ?м справляй. Кiль акуратний.
Адмiнiстратор знiмально? групи пiдтриму? рибалку. Йому хочеться скорiше
вiдкараскатись од тако? мороки, як дiти.
- Не розумiю, - каже вiн, - нащо вам тут краса? Адже кiль цей у водi
однаково? I його ви не знiматимете.
- Ваш корабель не стiйкий через кiль. Хай тiльки дмухне бiльший вiтер.
- Я й у горiшнiй вiтер повертався з моря, - обража?ться рибалка, але
нахиля?ться над веслами, ховаючи сво? поблiдле вiдразу обличчя. Пролiта?
перший подув вiтру. Човен пiдходить до дубка.
Знiмальний апарат ставлять на кормi. Починають ляскати паруси.
Витягають якiр. Дубок поверта?ться боком до вiтру, щогли зарипiли, i вже