Вона показу? в танку любовну досвiдченiсть. Повнокровна жiнка зiйшла з
?гипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.
Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я вiдчуваю насолоду, милуючись
чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша, нiж я собi
уявляю. А ще згодом - менi хочеться переплисти для не? океан i море. О,
скiльки б я тепер дав за ту юнацьку на?внiсть i вразливiсть! Юнак хоче
бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до цього всього, жагуче бажа?
повернути на?внi, нерозумнi днi.
Тайах танцю? в захватi. Вона показу? Йосифовi свою любов i силу. Одiж
на нiй лиш пiдкреслю? довершенiсть жiночих форм, ?? обличчя блiдне навiть
крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на не?. Вона - в нестямi.
А хори iнших танцюристiв завиваються навкруги. Соромливий Йосиф
захища?ться мляво. Пада? на колiна й ниць. Пада? на землю й Тайах. Вона
котиться по землi, повзе. Нестямна жага гонить ??. Раптом заходила,
закружляла сцена. I, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона
несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що вiн
нако?в, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царсько? дружини? Ганьба
йому, красному! Вiзьмiть його на щити й винесiть геть! Похмуро стоять
колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива. Пiрамiдi
- зростати вгору з шершавого каменю! Кiнець виставi, що показала
спокушеного Йосифа.
Я виходжу на вулицю й iду. "Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись". Я
констатую, що й викручуватись менi не дуже хочеться. Пiдходжу до
пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на море
то червону, то зелену смугу... Стою довго, доки вогники сiрникiв, що
запалюються регулярно й догорають до краю, зацiкавлюють мене. Гуляючи,
проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять. Одне трима?
сiрника, а друге швидко перебира? пальцями обох рук.
Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь яри свiтлi лiхтаря й
кiнчають ?? тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морсько? вiльгостi.
Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми все
життя вважали себе старшим ? розумнiшим за нього. Вас ми констатували, як
першу пересторогу й нагадування про Потойбiчне. Звичайно, ми з вами
серйозно рахуватися не могли. Ми навiть ворожб дивимось на вас, бо ви
женете нас до могили. Ви випива?те наше погасання, красу?тесь i ростете. В
цьому - закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж будетд такими, як
ми, - стережiться вимовити поквапне слово.
Але - не мiй жанр, шановнi, навчати й виказувати гiркiсть. Я достойно
несу прапор старостi. Мо? спогади я присвячую молодим, смiливим i чуйним,
?м вiддаю я на суд юнацькi помилки й перемоги, щоб збудити ?хнi думки, щоб
спонукати ?х на шукання яскравiших просторiв i горизонтiв.
Я не виходив кiлька день з монтажно? кiмнати. Одна з чергових картин
була закiнчена, режисер показав ?? дирекцi?, а зараз ми сидимо з ним удвох
мiж рулонами плiвки i скорочу?мо. До речi, я - автор сценарiю.
Я сиджу бiля монтажного столу, а високий режисер ходить по кiмнатi.
Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фiльму на руках.
- Ви, я бачу, зна?те монтаж i вмi?те тримати в руках плiвку, - каже
режисер, - але ви б не дозволили, коли хтось почав би виправляти вашу
роботу? Правда ж нi? Можете не вiдповiдати, я бачу вiдповiдь.
Мо? мовчання нада? йому смiливостi. Це його перша картина, це мiй
перший сценарiй. Автор iз режисером зiйшлися, таким чином, вирiшити
вза?мини. Ми обо? могли бути об'?ктивними, могли розмовляти тактовно,
логiчно. Тодi питання це - режисер i автор - стояло дуже гостро. Багато
списiв поламали прихильники однi?? й друго? групи. Але до згоди тодi ще не
прийшли. Власне, не до згоди, а до розумiння законiв кiнематографi?. Нам
це дивно й згадувати тепер - невже сценаристи не знали, для чого вони
пишуть? Невже ?м неясна була механiка ставлення ?хнiх сценарi?в? Невже...
але те, що зрозумiле ? тепер, - тодi набирало велико? гостроти, було
гарним демагогiчним способом для зриву роботи i змiни кiнокабiнетiв.
Починаю я здалека й щиро.
- Творчiсть, - кажу я, - поняття его?стичне й навiть егоцентричне в
сво?й глибокiй сутi. (Нинi я не так думаю!) Коли я робив сценарiй, менi
здавалося, що його можна з початку й до кiнця записати в бiблiю або
вирубати зубилом на мармурi. Коли я скiнчив писати, вiн менi видався трохи
нудним. А через тиждень я вже ненавидiв його, як мою майбутню смерть.
(Нинi я не так думаю!) Я виносив його в собi, як кобила - лоша. Спочатку
вона певна, що ?? син буде шляхетним скакуном i весь вiк ходитиме в
шовковiй попонi. Коли лоша родитиметься - ?й буде просто не до думок. А
потiм вона його забуде. ? iнакшi автори, але я вважаю себе за пересiчного
автора. Тепер дивiться, що ви зробили з мо?м лошам. Ви вкрили його попоною
на 2800 метрiв. Ви нагодували його шоколадним вiвсом. Ви вифарбували його
в червоний колiр i - о небо! - ви одiрвали йому голову й хочете приростити
?? в iншому мiсцi.
Ми так розмовляли з годину. Ми встигли б i посваритися, та знали, що
картину треба кiнчати, i стримували себе. Я й досi цiную витриманiсть
високого режисера i його шляхетне поводження.
- Коли режисер ставить сценарiй, - кажу я, - вiн мусить твердо засво?ти
основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосу?ться до сценарi?в, де
нема? таких iнгредi?нтiв. Засво?вши й погодившись, режисер почина? думати.
Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, вiн ставитиме, не
думавши, значить, картина вийде без думок. Думання може вiдбуватися в
рiзнiй формi. Не неодмiнно, щоб режисер приходив на фабрику щодня i,
сiдаючи вiд 8-? до 4-? до столу, думав. Вiн може пiти до знайомо? дiвчини,
випити з нею пляшку доброго вина й цiлувати ??, як свою. Весь час свiдомо
й несвiдомо йому стоятиме в головi iдея сценарiю. Коли вiн повертатиметься
додому, йому дорогою трапиться цiкава, рухлива тiнь од лiхтаря,
похитуваного вiтром. Режисер вийме книжку i запише дещо, що не матиме
зв'язку нi з лiхтарем, нi з вiтром, нi з дiвчиною. Просто ми ще мало
вивчили закони нашого думання. Iдея сценарiю мусить стояти перед очима.
Режисер прогляда? всi кадри. Деякi вiн викида? - вони затьмарюють або
шкодять iде?. Деякi вiн переставля? на iнше мiсце - там вони з кращими
сусiдами краще йому служать. Деякi вiн вигаду? - вони звучать в унiсон з
iншими, змiцнюють його iдею. Вона вже стала його - ця iдея сценарiю! Тодi
режисер береться до провiдникiв iде? - до геро?в. Вiн мусить ?х знати так,
як батько не зна? дитину. Пам'ята?, що вони "так" себе тримають у сценарi?
тому, що вони перед сценарним життям жили "так i так", а пiсля сценарного
життя житимуть "так, так i так", помруть з отако? причини i в певнiм
оточеннi.
Режисер ляка?ться. Хiба можна все передбачати в людськiм життi? Це буде
сухар, а не людина! Я пояснюю думку й заспокоюю спiвбесiдника. Вiн не так
одразу зрозумiв - йому здалося, що я захоплююся трафаретними, а не живими
людьми.
- Я з вами погоджуюсь, - каже режисер, - та коли я не вiрно зрозумiв
авторову думку в сценарi?? Невже ви за те, щоб до мене при?здив автор (я
на вас не натякаю, вибачте), - вiн замовк на секунду, - при?здив автор i
контролював би щодня все те, що я знiмаю? По-перше - вiн не зна? ще
ремества, щоб менi перешкоджати робити кадри. По-друге - режисер я, а не
вiн, i, навiть погодившись iз його трактовкою кадру, я зроблю так, як я
розумiю, i вiн нiчого не зможе змiнити. По-трет? - хiба автор зна?, як
звучатиме той чи iнший кадр поруч iз другими, коли я його поставлю на
призначене мiсце? Ви це розумi?те, що побачити кадр там, де йому
належиться стояти, - цiла наука, й не кожний навiть режисер це умi?. Що ж
авторовi залишиться робити? Посваритись зi мною та по?хати? Чи що iнше?
На монтажному столi лежить частина фiльму. Слухаючи режисера, я
повертаю ручку моталки. Очi менi болять. Дрiбненькi малюнки (?х 54 на
метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор - вiн сто?ть тут
праворуч - не так трима? руку, як далi у великому планi. Беру ножицi й
вирiзую шматок руху.
- Може бути, - резюмую я, - лише така постава цi?? справи. Автор,
продаючи сценарiй, зна?, що установа, яка його купу?, - розумi? iдею твору
вiрно. Завдання установи - щоб режисер засво?в цей вiрний погляд на твiр.
У процесi роботи довiрена людина установи мусить увесь час бачити, як
режисер провадить iдею сценарiю. Коли вiн псу? - вiдiбрати вiд нього
ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотриму? дрiбниць - не
напосiдати, поважаючи творчiсть - цебто процес, якого логiчно викласти не
можна.
Режисер, я бачу, почина? ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент i
вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано на мене
зирка?, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.
- Я, пам'ята?те, при?здив до вас як автор, - монотонно дзирчить
моталка, - мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я
радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розумiли
мiй задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав
гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напо?ти п'яною,
щоб ?? трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя
я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на обличчi загубила слiди
масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i примусив би
поводитись цю повiю так, як трима?ться порядна жiнка. Я не згiдний був нi
з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.
Високому режисеровi обличчя почина? нуднiшати. Вiн дивиться на
монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина, а я ?й ллю на живiт
холодну воду.
- Чому ж ви про це менi не казали, - видушу? вiн iз себе, - я мiг би де
в чому погодитись.
- Я вам спочатку казав. Потiм я зрозумiв сво? мiсце й сидiв у
павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав
собi веселих думок над домовиною мого створiння. Часом я прокидався й
видумував для вас кадри й точки знiмання - пам'ята?те, ви не раз
використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для того, щоб бачити, як
можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. I я, дякую вам, -
багато бачив.
Моталка почина? густи нервово в мо?й руцi. Я доходжу до епiзоду, що
його треба викинути. Вiн величенький - бiльше сотнi метрiв. Я знаю, що
режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше, але менi
шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi однаково
доведеться сваритися.
- Тепер права автора виступають на перше мiсце. Саме тепер, коли ви
кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, менi
видко, де моя думка й де ?? нема?. Тепер я можу з вами й сваритися за те
чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого вартий творець
(майстер - як хочете), коли вiн не смi? пiднести голосу в оборонi свого
виробу. Вiн смi?, вiн мусить! Наприклад, оця сцена... (я довго тлумачу
непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що на сцену витрачено грошi,
час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi ? якiсть картини, а
не бухгалтерiя й т. iн.)...
- Але заспокойтесь, - кiнчаю я, - я не хочу пiдносити свого голосу, я
сваритись не буду. Режисер здивовано дивиться.
- Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських сентиментiв до
чиновницько? твердостi. Ви не погоджу?тесь викинути цю сцену?
Мовчання.
- Тодi ми пiдемо зараз до Директора - хай вiн нас розсудить.
Я гашу електрику на монтажному столi, i тодi ми обо? помiча?мо, що
надворi вечiр чи нiч. Директор уже по?хав з фабрики додому. Ми замика?мо
монтажну й виходимо на вулицю. На небi зорi пiвденнi, блискучi й
миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо до ??
краю i ста?мо. Внизу пiд нами чорнi? море. Чути шум i рокiт. Вiн
розляга?ться по березi, впива?ться в землю й росте з не?, як трава -
густа, висока й страшна.
Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на мо?му боцi.
Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм, змiнить свою думку.
Коли ж картину ухвалить преса й громадськiсть, - режисер мене почне
поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.
Сто?мо кiлька хвилин. Море - воно вурчить i гуде.
"Чого ви сваритесь, чудаки? Все, - хлюп-хлюп, - дурницi. Потоплю я
сьогоднi човна з такими дурнями. Ша-шуу! Якi ви смiшнi!" Перед морем
завжди себе почува?ш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий
такий. За гнiв i хвилювання.
- Пiдемо вже?
Ми йдемо територi?ю фабрики, виходимо на вулицю й чека?мо трамвая. Ми
розмовля?мо.
Декорацi? в павiльйонах - мов людськi фортуни. Коли зайти до них i
пройнятися ?хнiм диханням, завмира? серце вiд дотику чужого нутра, ста?ш
частиною чужо? квартири. Вийшовши з декорацi? одно?, потрапля?ш до iншо?,
i перша виглядатиме тодi обiдраною нiкчемнiстю. Стiни, що здавалися
товстими, мiцними й теплими, - одразу побачиш, якi вони насправдi - з
фанери, тонких брускiв i шпалери або вапна. Не декорацiя, а наочна
фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацi?,
я багато дечого передумав. Я навчився вiдрiзняти людей вiд тих речей,
серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорацi?, яку
вона собi сама або iншi ?й збудували, i порозмовляти з такою людиною,
позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це
мою подяку Професоровi.
Iм'я Професора ви можете знайти в iсторi? архiтектури Республiки, -
його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста. В iсторi?
Великого Кiно - в нього почесне мiсце вiдданого й невтомного працiвника,
непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн показував
теслi, як тримати сокиру, а маляревi - пензель. Як зробити краще форму для
пап'?-маше й як швидше вийняти звiдти масу застиглого картону. Як
обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв
швидко мати гобелени. Його майстерно обробленi стiльцi для iсторичних
картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота.
Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста -
i мали добрий попит.
Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю актора, що
близько мене сто?ть, вiн нас знайомить. I ось я вже йду з Професором.
- Ви давно при?хали? - каже вiн менi.
- Та недавно.
- А надовго?
- Не знаю. Працювати.
- Дуже при?мно. Ходiмо зо мною до першо? знiмально? групи.
Знiмально? групи тепер нема? - тако?, як була колись. Тепер ? так звана
"режисерiя фiльму". Один режисер i в нього вiд десяти до двадцяти
помiчникiв. Перший помiчник - оператор, другий - художник, третiй -
органiзатор i т. iн... (див. "Популярний пiдручник органiзацi?", видання
кiнофабрики "Об'?днаних Нацiй"). Винайдена плiвка найвищо? чутливостi й
колосально? свiтлосили об'?ктиви в знiмальних апаратах - звели на нiщо
неймовiрну витрату свiтлово? енергi? фабрики. Нинi знiмають без штучного
освiтлення. Теперiшня "режисерiя фiльму" не зна? зовсiм освiтлювачiв i
всiх непри?мностей, що з ними зв'язанi. Тепер у нас актор живе в
декорацiях пiд час усього ставлення картини - не треба костюмерiв i
реквiзиторiв до режисерсько? групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка
заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд час
усi?? роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорi? робiтникiв до
складу "режисерi? фiльму" не входять. Через це одно - нинi легше жити на
свiтi.
Тепер послуха?мо розмов режисера, оператора й Професора, щоб уяснити
собi склад знiмально? групи та тi змiни в методах роботи, що сталися.
Режисер трохи гунявить.
- Я не розумiю, - каже режисер, - при чому тут я. Я не мо-о-жу (вiн
трохи розтяга? слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала
бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться
Грим псу?ться. Помреж мiй десь забiг i на очi не показу?ться. Я тридцять
ро-окiв працюю, а такого не бачив.
Оператор хапа? за руки Професора.
- Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой куток не можна
освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi трисотки, тут
угорi мух повiсимо, в вiкно - прожектор. Тепер дивiться, - оператор
добува? спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлю? декорацiю, i дивиться,
нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, - дивiться, там зовсiм
чорний кут.
Професор сердиться.
- Я вже вам тричi будував. Я не винний, що ви так швидко змiню?те
думки. Станьте сюди, подивiться, - Професор витяга? й собi скло, - бачите,
звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?
- Нi, я хочу ставити апарата тут.
- Це, дядю, я вам не дозволю, - Професор, коли сердиться, говорить
"дядя", - я будував декорацiю, обраховуючи ?? на певну точку знiмання. Я
вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й
пiдписали ескiза?
Режисер явно ненавидить декорацiю. Вiн ходить, мацаючи все руками,
бурчить щось i ла?ться. Мужицькi? свити погано виглядають на екранi. Стiни
оцi сiрi й нужденнi - дерево й глина. Чому б на них не налiпити
веселеньких шпалерiв?
- Ми будемо знiмати з сiткою, - вирiшу? режисер, - воно буде красиво,
нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.
- Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелi.
- Як це не будете, - спокiйно зауважу? Професор, - нащо ж я виробляв i
вимальовував дрiбницi? Можна було поставити самi стiни i навiть не
фарбувати ?х та не мазати.
Розмова ма? схильнiсть перейти до стiн директорського кабiнету, де
закiнчуються завжди подiбнi розмови. Та на сценi з'явля?ться хазя?н
знiмально? групи - адмiнiстратор. Вiн налiта? на режисера:
- Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а
ви ще й не починали? За двi години почина? третя група - на станцi?
амперажу не вистачить. Реквiзиторе! Костюмере! Помреже! Давайте сюди
акторiв!
Наче з-пiд декорацi? з'являються названi персонажi знiмально? групи.
Почина?ться метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають
по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля
в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiва? вогонь вольтово? дуги в
лампi. Метушаться робiтники, переставляючи меблi. Скоро почнеться
знiмання.
Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.
- Да-а, - кажу я.
- Мистецтво, - каже Професор. I ми розходимось.
IV
Хай простить тому небо, хто пiдозрю? мене в повсякчасному ухиляннi вбiк
iз широко? дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю
море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце - дорога. Старiсть да?
право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхiв'я
гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi. I, зупинившися на
останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам перейдену
путь. Ви побачите, як слiдом за нами йтимуть дослiдники шляхiв.
Вирубуватимуть хащi. Прокладатимуть шлях. I може зарости та непевна
дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.
Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я читаю роман - не
мого сина, звичайно, - я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля
столу, повний всiляко? премудростi, знань i вражень, його лабораторiя
виробля? елементи майбутнього роману. Iнодi автор зупиня?ться. Перечиту?
написане. "Це не цiкаве нiкому, крiм мене" - раз! - вiн викреслю? абзац.
"Тут читач нудьгуватиме", - на тобi! - та?мна обiцянка майбутнього
захоплення вплiта?ться новим абзацом. "Це читач не так зрозумi?", -
геро?не, не посмiхайся - вiн тобi дасть тут плаксиву реплiку. Автор
хова?ться за лаштунками, а його геро? ходять по сценi, коли вiн шарпа? за
шпагатинку. "Душка автор, - скаже прекрасна читачка, - як вiн умiло ними
керу?! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки". - "Я уявляю його
собi красивим мужчиною, - скаже друга, - вiн, певно, так любить свою
дружину". Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали,
не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, - такий
автор досяг мети. Вiн сiда? за iнший роман.
Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi писання романiв. Це
менi тепер непотрiбне. Мо? романи вже написанi, лежать по бiблiотеках (а
фiльм-романи - по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався.
Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну ?жу й кориснi думки.
Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що
менi вiн дорогий, i пишу про нього. Я не боюсь, що мiй читач почне
нудьгувати або йому не сподоба?ться усмiшка геро?нi. Коли б я писав
романа, я за цим стежив би i менi не тяжко було б смикати геро?в за
ниточки, сидячи за сценою. Однаково - геро?в видумано, геро? безсловеснi
для ?хнього автора, i вiн може ними керувати. Iнша справа тепер. Я пишу
насамперед для себе, i менi все цiкаве. Я, може, не хочу показувати
красиво?, витончено? будiвлi, а хочу так дати матерiал, щоб у кожного
читача вирiс в уявi свiй окремий будинок художнього впливу. Той, кому
тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдiкласти книжку. Я не ображусь так,
як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати мо? мемуари. Я,
лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв.
Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю
конституцiю, що ?й пiдлягав би я сам, керуючи художньою роботою на
кiнофабрицi. Складати для себе закони - непри?мна рiч. Добре було Мойсеевi
одержати ?х на горi. Я ?х проглядав i зробив висновок, що вони лише
формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були в мозкових
клiтинах людей. Вони тисячолiття переливалися з кров'ю по жилах. ?х
породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк.
Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися - холодно, та я
вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба сказати,
знамените. По-перше - гнилою морською травою, йодом, гiркою сiллю,
холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить. Тiло застига? в
нiрванi, нiби отру?не морською диявольщиною. Зда?ться, що тiло не може вже
знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi кра?, слухаю, вдихаю
в себе берегову гниль.
Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим.
Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики,
роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не б'? на мiй затишний
берег, i вся природа тихо допомага?. Я кидаю камiнець у воду - вiн
пiдскаку? на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу, як камiнець
опуска?ться щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби одразу бiля берега
море не ма? дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою до холодного
чола наречено?, до ?? холодно? ши?. I як було всiм зрозумiти, що в мене
одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i тодi, коли
не вмiв ще говорити. Наречена, що для не? я жив цiле життя, ?й присвятив
сталеву шпагу й за не? пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою
я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з
гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь мо?? наречено?, ?? коси,
як струменi, розлились по землi, ?? руки, як благословення, лягли на поля,
?? серце пала?, як серце землi, посилаючи жагучу кров на новi й новi
шляхи. Для не? я був смiливий i впертий, заради не? я хотiв бути в першiй
лавi бiйцiв - бiйцiв за ?? розквiтання. Для не? я полюбив море, поставив
на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря свiту, i
колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацi? - звуть ??.
Уявiть собi юнака - невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним
ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що люблять доторкнутись до
забороненого й вiдчути при?мнiсть там, де страшно. Руки, що люблять жiнок
i ?хн? тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те й iнше для
любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не зна? авторитетiв, без ворогiв,
бо вважа?, що друг i ворог - два обличчя одного тiла, его?ст, бо не зна?
нiкого не его?ста, цинiк, бо так називають людей з ?хнiми думками,
працiвник i ледар в один час, бо дума?, що людина працю? для лiнi й
лiну?ться для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи показують характер
нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведiнку в цих
мемуарах, де розум старо? людини хоче переформувати клiтини сво?х
сiмдесяти рокiв на молодий лад. Iнодi йому щастить, i його молоде "я"
руха? думку. Iнодi крiзь молодiсть прогляда? спокiйна досвiдченiсть
життьового шляху i спокiйнi бiлi поля висот. Приймiть те й iнше, як
прийма?те ви природу, що молодi? й старi? разом, приймiть, як море, що
молоде ? завжди через свою старiсть. Хай у вас лишиться дотик думок i
тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчно? матерi?.
Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я ?. Позбирав свою конституцiю
з камiнцiв, по яких розвiяв i'? вiтер, пiшов переплигувати з каменя на
камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни.
Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу ногу,
як моряк, - до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в
одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна, вихiд в iншi
моря охороняли турки, i ?хнiй крейсер "Iсмет" навiвав жах i збуджував
панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi
береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос малював собi
велетенського командира невловимого крейсера. Залiзнi руки турка гнули
залiзнi перила, коли вiн настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи
закованого в панцир гiганта. Щохвилi "Iсмет" мiг полетiти вiд мiни в
повiтря, та заворожив його командир - колосальний велет.
Матрос ненавидiв його, як смерть i тайну. Нiч кругом стерегла
проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об них торкалася
риба, зневажаючи смерть. Тодi вибирали темну нiч, темну, як кава з
матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося
нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами. Збiрна команда
без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й
вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях, де
?гипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.
Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я вiдчуваю насолоду, милуючись
чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша, нiж я собi
уявляю. А ще згодом - менi хочеться переплисти для не? океан i море. О,
скiльки б я тепер дав за ту юнацьку на?внiсть i вразливiсть! Юнак хоче
бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до цього всього, жагуче бажа?
повернути на?внi, нерозумнi днi.
Тайах танцю? в захватi. Вона показу? Йосифовi свою любов i силу. Одiж
на нiй лиш пiдкреслю? довершенiсть жiночих форм, ?? обличчя блiдне навiть
крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на не?. Вона - в нестямi.
А хори iнших танцюристiв завиваються навкруги. Соромливий Йосиф
захища?ться мляво. Пада? на колiна й ниць. Пада? на землю й Тайах. Вона
котиться по землi, повзе. Нестямна жага гонить ??. Раптом заходила,
закружляла сцена. I, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона
несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що вiн
нако?в, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царсько? дружини? Ганьба
йому, красному! Вiзьмiть його на щити й винесiть геть! Похмуро стоять
колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива. Пiрамiдi
- зростати вгору з шершавого каменю! Кiнець виставi, що показала
спокушеного Йосифа.
Я виходжу на вулицю й iду. "Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись". Я
констатую, що й викручуватись менi не дуже хочеться. Пiдходжу до
пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на море
то червону, то зелену смугу... Стою довго, доки вогники сiрникiв, що
запалюються регулярно й догорають до краю, зацiкавлюють мене. Гуляючи,
проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять. Одне трима?
сiрника, а друге швидко перебира? пальцями обох рук.
Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь яри свiтлi лiхтаря й
кiнчають ?? тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морсько? вiльгостi.
Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми все
життя вважали себе старшим ? розумнiшим за нього. Вас ми констатували, як
першу пересторогу й нагадування про Потойбiчне. Звичайно, ми з вами
серйозно рахуватися не могли. Ми навiть ворожб дивимось на вас, бо ви
женете нас до могили. Ви випива?те наше погасання, красу?тесь i ростете. В
цьому - закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж будетд такими, як
ми, - стережiться вимовити поквапне слово.
Але - не мiй жанр, шановнi, навчати й виказувати гiркiсть. Я достойно
несу прапор старостi. Мо? спогади я присвячую молодим, смiливим i чуйним,
?м вiддаю я на суд юнацькi помилки й перемоги, щоб збудити ?хнi думки, щоб
спонукати ?х на шукання яскравiших просторiв i горизонтiв.
Я не виходив кiлька день з монтажно? кiмнати. Одна з чергових картин
була закiнчена, режисер показав ?? дирекцi?, а зараз ми сидимо з ним удвох
мiж рулонами плiвки i скорочу?мо. До речi, я - автор сценарiю.
Я сиджу бiля монтажного столу, а високий режисер ходить по кiмнатi.
Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фiльму на руках.
- Ви, я бачу, зна?те монтаж i вмi?те тримати в руках плiвку, - каже
режисер, - але ви б не дозволили, коли хтось почав би виправляти вашу
роботу? Правда ж нi? Можете не вiдповiдати, я бачу вiдповiдь.
Мо? мовчання нада? йому смiливостi. Це його перша картина, це мiй
перший сценарiй. Автор iз режисером зiйшлися, таким чином, вирiшити
вза?мини. Ми обо? могли бути об'?ктивними, могли розмовляти тактовно,
логiчно. Тодi питання це - режисер i автор - стояло дуже гостро. Багато
списiв поламали прихильники однi?? й друго? групи. Але до згоди тодi ще не
прийшли. Власне, не до згоди, а до розумiння законiв кiнематографi?. Нам
це дивно й згадувати тепер - невже сценаристи не знали, для чого вони
пишуть? Невже ?м неясна була механiка ставлення ?хнiх сценарi?в? Невже...
але те, що зрозумiле ? тепер, - тодi набирало велико? гостроти, було
гарним демагогiчним способом для зриву роботи i змiни кiнокабiнетiв.
Починаю я здалека й щиро.
- Творчiсть, - кажу я, - поняття его?стичне й навiть егоцентричне в
сво?й глибокiй сутi. (Нинi я не так думаю!) Коли я робив сценарiй, менi
здавалося, що його можна з початку й до кiнця записати в бiблiю або
вирубати зубилом на мармурi. Коли я скiнчив писати, вiн менi видався трохи
нудним. А через тиждень я вже ненавидiв його, як мою майбутню смерть.
(Нинi я не так думаю!) Я виносив його в собi, як кобила - лоша. Спочатку
вона певна, що ?? син буде шляхетним скакуном i весь вiк ходитиме в
шовковiй попонi. Коли лоша родитиметься - ?й буде просто не до думок. А
потiм вона його забуде. ? iнакшi автори, але я вважаю себе за пересiчного
автора. Тепер дивiться, що ви зробили з мо?м лошам. Ви вкрили його попоною
на 2800 метрiв. Ви нагодували його шоколадним вiвсом. Ви вифарбували його
в червоний колiр i - о небо! - ви одiрвали йому голову й хочете приростити
?? в iншому мiсцi.
Ми так розмовляли з годину. Ми встигли б i посваритися, та знали, що
картину треба кiнчати, i стримували себе. Я й досi цiную витриманiсть
високого режисера i його шляхетне поводження.
- Коли режисер ставить сценарiй, - кажу я, - вiн мусить твердо засво?ти
основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосу?ться до сценарi?в, де
нема? таких iнгредi?нтiв. Засво?вши й погодившись, режисер почина? думати.
Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, вiн ставитиме, не
думавши, значить, картина вийде без думок. Думання може вiдбуватися в
рiзнiй формi. Не неодмiнно, щоб режисер приходив на фабрику щодня i,
сiдаючи вiд 8-? до 4-? до столу, думав. Вiн може пiти до знайомо? дiвчини,
випити з нею пляшку доброго вина й цiлувати ??, як свою. Весь час свiдомо
й несвiдомо йому стоятиме в головi iдея сценарiю. Коли вiн повертатиметься
додому, йому дорогою трапиться цiкава, рухлива тiнь од лiхтаря,
похитуваного вiтром. Режисер вийме книжку i запише дещо, що не матиме
зв'язку нi з лiхтарем, нi з вiтром, нi з дiвчиною. Просто ми ще мало
вивчили закони нашого думання. Iдея сценарiю мусить стояти перед очима.
Режисер прогляда? всi кадри. Деякi вiн викида? - вони затьмарюють або
шкодять iде?. Деякi вiн переставля? на iнше мiсце - там вони з кращими
сусiдами краще йому служать. Деякi вiн вигаду? - вони звучать в унiсон з
iншими, змiцнюють його iдею. Вона вже стала його - ця iдея сценарiю! Тодi
режисер береться до провiдникiв iде? - до геро?в. Вiн мусить ?х знати так,
як батько не зна? дитину. Пам'ята?, що вони "так" себе тримають у сценарi?
тому, що вони перед сценарним життям жили "так i так", а пiсля сценарного
життя житимуть "так, так i так", помруть з отако? причини i в певнiм
оточеннi.
Режисер ляка?ться. Хiба можна все передбачати в людськiм життi? Це буде
сухар, а не людина! Я пояснюю думку й заспокоюю спiвбесiдника. Вiн не так
одразу зрозумiв - йому здалося, що я захоплююся трафаретними, а не живими
людьми.
- Я з вами погоджуюсь, - каже режисер, - та коли я не вiрно зрозумiв
авторову думку в сценарi?? Невже ви за те, щоб до мене при?здив автор (я
на вас не натякаю, вибачте), - вiн замовк на секунду, - при?здив автор i
контролював би щодня все те, що я знiмаю? По-перше - вiн не зна? ще
ремества, щоб менi перешкоджати робити кадри. По-друге - режисер я, а не
вiн, i, навiть погодившись iз його трактовкою кадру, я зроблю так, як я
розумiю, i вiн нiчого не зможе змiнити. По-трет? - хiба автор зна?, як
звучатиме той чи iнший кадр поруч iз другими, коли я його поставлю на
призначене мiсце? Ви це розумi?те, що побачити кадр там, де йому
належиться стояти, - цiла наука, й не кожний навiть режисер це умi?. Що ж
авторовi залишиться робити? Посваритись зi мною та по?хати? Чи що iнше?
На монтажному столi лежить частина фiльму. Слухаючи режисера, я
повертаю ручку моталки. Очi менi болять. Дрiбненькi малюнки (?х 54 на
метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор - вiн сто?ть тут
праворуч - не так трима? руку, як далi у великому планi. Беру ножицi й
вирiзую шматок руху.
- Може бути, - резюмую я, - лише така постава цi?? справи. Автор,
продаючи сценарiй, зна?, що установа, яка його купу?, - розумi? iдею твору
вiрно. Завдання установи - щоб режисер засво?в цей вiрний погляд на твiр.
У процесi роботи довiрена людина установи мусить увесь час бачити, як
режисер провадить iдею сценарiю. Коли вiн псу? - вiдiбрати вiд нього
ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотриму? дрiбниць - не
напосiдати, поважаючи творчiсть - цебто процес, якого логiчно викласти не
можна.
Режисер, я бачу, почина? ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент i
вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано на мене
зирка?, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.
- Я, пам'ята?те, при?здив до вас як автор, - монотонно дзирчить
моталка, - мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я
радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розумiли
мiй задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав
гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напо?ти п'яною,
щоб ?? трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя
я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на обличчi загубила слiди
масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i примусив би
поводитись цю повiю так, як трима?ться порядна жiнка. Я не згiдний був нi
з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.
Високому режисеровi обличчя почина? нуднiшати. Вiн дивиться на
монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина, а я ?й ллю на живiт
холодну воду.
- Чому ж ви про це менi не казали, - видушу? вiн iз себе, - я мiг би де
в чому погодитись.
- Я вам спочатку казав. Потiм я зрозумiв сво? мiсце й сидiв у
павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав
собi веселих думок над домовиною мого створiння. Часом я прокидався й
видумував для вас кадри й точки знiмання - пам'ята?те, ви не раз
використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для того, щоб бачити, як
можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. I я, дякую вам, -
багато бачив.
Моталка почина? густи нервово в мо?й руцi. Я доходжу до епiзоду, що
його треба викинути. Вiн величенький - бiльше сотнi метрiв. Я знаю, що
режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше, але менi
шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi однаково
доведеться сваритися.
- Тепер права автора виступають на перше мiсце. Саме тепер, коли ви
кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, менi
видко, де моя думка й де ?? нема?. Тепер я можу з вами й сваритися за те
чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого вартий творець
(майстер - як хочете), коли вiн не смi? пiднести голосу в оборонi свого
виробу. Вiн смi?, вiн мусить! Наприклад, оця сцена... (я довго тлумачу
непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що на сцену витрачено грошi,
час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi ? якiсть картини, а
не бухгалтерiя й т. iн.)...
- Але заспокойтесь, - кiнчаю я, - я не хочу пiдносити свого голосу, я
сваритись не буду. Режисер здивовано дивиться.
- Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських сентиментiв до
чиновницько? твердостi. Ви не погоджу?тесь викинути цю сцену?
Мовчання.
- Тодi ми пiдемо зараз до Директора - хай вiн нас розсудить.
Я гашу електрику на монтажному столi, i тодi ми обо? помiча?мо, що
надворi вечiр чи нiч. Директор уже по?хав з фабрики додому. Ми замика?мо
монтажну й виходимо на вулицю. На небi зорi пiвденнi, блискучi й
миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо до ??
краю i ста?мо. Внизу пiд нами чорнi? море. Чути шум i рокiт. Вiн
розляга?ться по березi, впива?ться в землю й росте з не?, як трава -
густа, висока й страшна.
Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на мо?му боцi.
Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм, змiнить свою думку.
Коли ж картину ухвалить преса й громадськiсть, - режисер мене почне
поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.
Сто?мо кiлька хвилин. Море - воно вурчить i гуде.
"Чого ви сваритесь, чудаки? Все, - хлюп-хлюп, - дурницi. Потоплю я
сьогоднi човна з такими дурнями. Ша-шуу! Якi ви смiшнi!" Перед морем
завжди себе почува?ш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий
такий. За гнiв i хвилювання.
- Пiдемо вже?
Ми йдемо територi?ю фабрики, виходимо на вулицю й чека?мо трамвая. Ми
розмовля?мо.
Декорацi? в павiльйонах - мов людськi фортуни. Коли зайти до них i
пройнятися ?хнiм диханням, завмира? серце вiд дотику чужого нутра, ста?ш
частиною чужо? квартири. Вийшовши з декорацi? одно?, потрапля?ш до iншо?,
i перша виглядатиме тодi обiдраною нiкчемнiстю. Стiни, що здавалися
товстими, мiцними й теплими, - одразу побачиш, якi вони насправдi - з
фанери, тонких брускiв i шпалери або вапна. Не декорацiя, а наочна
фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацi?,
я багато дечого передумав. Я навчився вiдрiзняти людей вiд тих речей,
серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорацi?, яку
вона собi сама або iншi ?й збудували, i порозмовляти з такою людиною,
позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це
мою подяку Професоровi.
Iм'я Професора ви можете знайти в iсторi? архiтектури Республiки, -
його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста. В iсторi?
Великого Кiно - в нього почесне мiсце вiдданого й невтомного працiвника,
непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн показував
теслi, як тримати сокиру, а маляревi - пензель. Як зробити краще форму для
пап'?-маше й як швидше вийняти звiдти масу застиглого картону. Як
обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв
швидко мати гобелени. Його майстерно обробленi стiльцi для iсторичних
картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота.
Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста -
i мали добрий попит.
Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю актора, що
близько мене сто?ть, вiн нас знайомить. I ось я вже йду з Професором.
- Ви давно при?хали? - каже вiн менi.
- Та недавно.
- А надовго?
- Не знаю. Працювати.
- Дуже при?мно. Ходiмо зо мною до першо? знiмально? групи.
Знiмально? групи тепер нема? - тако?, як була колись. Тепер ? так звана
"режисерiя фiльму". Один режисер i в нього вiд десяти до двадцяти
помiчникiв. Перший помiчник - оператор, другий - художник, третiй -
органiзатор i т. iн... (див. "Популярний пiдручник органiзацi?", видання
кiнофабрики "Об'?днаних Нацiй"). Винайдена плiвка найвищо? чутливостi й
колосально? свiтлосили об'?ктиви в знiмальних апаратах - звели на нiщо
неймовiрну витрату свiтлово? енергi? фабрики. Нинi знiмають без штучного
освiтлення. Теперiшня "режисерiя фiльму" не зна? зовсiм освiтлювачiв i
всiх непри?мностей, що з ними зв'язанi. Тепер у нас актор живе в
декорацiях пiд час усього ставлення картини - не треба костюмерiв i
реквiзиторiв до режисерсько? групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка
заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд час
усi?? роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорi? робiтникiв до
складу "режисерi? фiльму" не входять. Через це одно - нинi легше жити на
свiтi.
Тепер послуха?мо розмов режисера, оператора й Професора, щоб уяснити
собi склад знiмально? групи та тi змiни в методах роботи, що сталися.
Режисер трохи гунявить.
- Я не розумiю, - каже режисер, - при чому тут я. Я не мо-о-жу (вiн
трохи розтяга? слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала
бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться
Грим псу?ться. Помреж мiй десь забiг i на очi не показу?ться. Я тридцять
ро-окiв працюю, а такого не бачив.
Оператор хапа? за руки Професора.
- Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой куток не можна
освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi трисотки, тут
угорi мух повiсимо, в вiкно - прожектор. Тепер дивiться, - оператор
добува? спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлю? декорацiю, i дивиться,
нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, - дивiться, там зовсiм
чорний кут.
Професор сердиться.
- Я вже вам тричi будував. Я не винний, що ви так швидко змiню?те
думки. Станьте сюди, подивiться, - Професор витяга? й собi скло, - бачите,
звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?
- Нi, я хочу ставити апарата тут.
- Це, дядю, я вам не дозволю, - Професор, коли сердиться, говорить
"дядя", - я будував декорацiю, обраховуючи ?? на певну точку знiмання. Я
вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й
пiдписали ескiза?
Режисер явно ненавидить декорацiю. Вiн ходить, мацаючи все руками,
бурчить щось i ла?ться. Мужицькi? свити погано виглядають на екранi. Стiни
оцi сiрi й нужденнi - дерево й глина. Чому б на них не налiпити
веселеньких шпалерiв?
- Ми будемо знiмати з сiткою, - вирiшу? режисер, - воно буде красиво,
нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.
- Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелi.
- Як це не будете, - спокiйно зауважу? Професор, - нащо ж я виробляв i
вимальовував дрiбницi? Можна було поставити самi стiни i навiть не
фарбувати ?х та не мазати.
Розмова ма? схильнiсть перейти до стiн директорського кабiнету, де
закiнчуються завжди подiбнi розмови. Та на сценi з'явля?ться хазя?н
знiмально? групи - адмiнiстратор. Вiн налiта? на режисера:
- Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а
ви ще й не починали? За двi години почина? третя група - на станцi?
амперажу не вистачить. Реквiзиторе! Костюмере! Помреже! Давайте сюди
акторiв!
Наче з-пiд декорацi? з'являються названi персонажi знiмально? групи.
Почина?ться метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають
по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля
в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiва? вогонь вольтово? дуги в
лампi. Метушаться робiтники, переставляючи меблi. Скоро почнеться
знiмання.
Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.
- Да-а, - кажу я.
- Мистецтво, - каже Професор. I ми розходимось.
IV
Хай простить тому небо, хто пiдозрю? мене в повсякчасному ухиляннi вбiк
iз широко? дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю
море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце - дорога. Старiсть да?
право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхiв'я
гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi. I, зупинившися на
останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам перейдену
путь. Ви побачите, як слiдом за нами йтимуть дослiдники шляхiв.
Вирубуватимуть хащi. Прокладатимуть шлях. I може зарости та непевна
дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.
Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я читаю роман - не
мого сина, звичайно, - я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля
столу, повний всiляко? премудростi, знань i вражень, його лабораторiя
виробля? елементи майбутнього роману. Iнодi автор зупиня?ться. Перечиту?
написане. "Це не цiкаве нiкому, крiм мене" - раз! - вiн викреслю? абзац.
"Тут читач нудьгуватиме", - на тобi! - та?мна обiцянка майбутнього
захоплення вплiта?ться новим абзацом. "Це читач не так зрозумi?", -
геро?не, не посмiхайся - вiн тобi дасть тут плаксиву реплiку. Автор
хова?ться за лаштунками, а його геро? ходять по сценi, коли вiн шарпа? за
шпагатинку. "Душка автор, - скаже прекрасна читачка, - як вiн умiло ними
керу?! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки". - "Я уявляю його
собi красивим мужчиною, - скаже друга, - вiн, певно, так любить свою
дружину". Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали,
не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, - такий
автор досяг мети. Вiн сiда? за iнший роман.
Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi писання романiв. Це
менi тепер непотрiбне. Мо? романи вже написанi, лежать по бiблiотеках (а
фiльм-романи - по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався.
Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну ?жу й кориснi думки.
Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що
менi вiн дорогий, i пишу про нього. Я не боюсь, що мiй читач почне
нудьгувати або йому не сподоба?ться усмiшка геро?нi. Коли б я писав
романа, я за цим стежив би i менi не тяжко було б смикати геро?в за
ниточки, сидячи за сценою. Однаково - геро?в видумано, геро? безсловеснi
для ?хнього автора, i вiн може ними керувати. Iнша справа тепер. Я пишу
насамперед для себе, i менi все цiкаве. Я, може, не хочу показувати
красиво?, витончено? будiвлi, а хочу так дати матерiал, щоб у кожного
читача вирiс в уявi свiй окремий будинок художнього впливу. Той, кому
тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдiкласти книжку. Я не ображусь так,
як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати мо? мемуари. Я,
лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв.
Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю
конституцiю, що ?й пiдлягав би я сам, керуючи художньою роботою на
кiнофабрицi. Складати для себе закони - непри?мна рiч. Добре було Мойсеевi
одержати ?х на горi. Я ?х проглядав i зробив висновок, що вони лише
формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були в мозкових
клiтинах людей. Вони тисячолiття переливалися з кров'ю по жилах. ?х
породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк.
Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися - холодно, та я
вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба сказати,
знамените. По-перше - гнилою морською травою, йодом, гiркою сiллю,
холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить. Тiло застига? в
нiрванi, нiби отру?не морською диявольщиною. Зда?ться, що тiло не може вже
знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi кра?, слухаю, вдихаю
в себе берегову гниль.
Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим.
Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики,
роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не б'? на мiй затишний
берег, i вся природа тихо допомага?. Я кидаю камiнець у воду - вiн
пiдскаку? на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу, як камiнець
опуска?ться щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби одразу бiля берега
море не ма? дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою до холодного
чола наречено?, до ?? холодно? ши?. I як було всiм зрозумiти, що в мене
одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i тодi, коли
не вмiв ще говорити. Наречена, що для не? я жив цiле життя, ?й присвятив
сталеву шпагу й за не? пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою
я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з
гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь мо?? наречено?, ?? коси,
як струменi, розлились по землi, ?? руки, як благословення, лягли на поля,
?? серце пала?, як серце землi, посилаючи жагучу кров на новi й новi
шляхи. Для не? я був смiливий i впертий, заради не? я хотiв бути в першiй
лавi бiйцiв - бiйцiв за ?? розквiтання. Для не? я полюбив море, поставив
на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря свiту, i
колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацi? - звуть ??.
Уявiть собi юнака - невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним
ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що люблять доторкнутись до
забороненого й вiдчути при?мнiсть там, де страшно. Руки, що люблять жiнок
i ?хн? тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те й iнше для
любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не зна? авторитетiв, без ворогiв,
бо вважа?, що друг i ворог - два обличчя одного тiла, его?ст, бо не зна?
нiкого не его?ста, цинiк, бо так називають людей з ?хнiми думками,
працiвник i ледар в один час, бо дума?, що людина працю? для лiнi й
лiну?ться для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи показують характер
нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведiнку в цих
мемуарах, де розум старо? людини хоче переформувати клiтини сво?х
сiмдесяти рокiв на молодий лад. Iнодi йому щастить, i його молоде "я"
руха? думку. Iнодi крiзь молодiсть прогляда? спокiйна досвiдченiсть
життьового шляху i спокiйнi бiлi поля висот. Приймiть те й iнше, як
прийма?те ви природу, що молодi? й старi? разом, приймiть, як море, що
молоде ? завжди через свою старiсть. Хай у вас лишиться дотик думок i
тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчно? матерi?.
Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я ?. Позбирав свою конституцiю
з камiнцiв, по яких розвiяв i'? вiтер, пiшов переплигувати з каменя на
камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни.
Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу ногу,
як моряк, - до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в
одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна, вихiд в iншi
моря охороняли турки, i ?хнiй крейсер "Iсмет" навiвав жах i збуджував
панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi
береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос малював собi
велетенського командира невловимого крейсера. Залiзнi руки турка гнули
залiзнi перила, коли вiн настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи
закованого в панцир гiганта. Щохвилi "Iсмет" мiг полетiти вiд мiни в
повiтря, та заворожив його командир - колосальний велет.
Матрос ненавидiв його, як смерть i тайну. Нiч кругом стерегла
проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об них торкалася
риба, зневажаючи смерть. Тодi вибирали темну нiч, темну, як кава з
матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося
нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами. Збiрна команда
без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й
вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях, де