люди. Свiт хоче нас умертвити, та ще й з вигодою для себе". Говорив я ще
багато дечого, оповiдаючи про сво? перебування на Пао та на Явi. Ми
пiднiмали бунт на кораблi. Ми вирiшили це зробити, заволодiти бригом й
попливти на пiвнiч.
Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кiлька пострiлiв, i один iз
наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнiшими й об'?днало коло
завдання. Перший труп завше найжахливiший. Вiн вiдiгра? роль факту, якого
не перейдеш, як не оживе нiколи забита людина. З корми в наш бiк було
направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтiвок - румуна, полковника i
двох матросiв. Я взяв iнiцiативу до сво?х рук.
Нав'язавши брудну ганчiрку на палицю, я виставив ?? в ляду. Кiлька куль
пронизало ?? одразу. Я помахав ганчiркою. "Не стрiляйте, - крикнув я, -
зараз вийде на палубу тiльки четверо, щоб стати до помпи, - вже повен трюм
води. Не в ваших iнтересах топитися разом iз нами". Менi нiхто не
вiдповiв. "Полковнику, - продовжував я, - з нами ваша донька. Ми ?? першу
втопимо. Не забувайте цього". Полковник не зразу вiдповiв. "Ми вас
перестрiля?мо, як скажених собак. За кожний палець мо?? доньки - десятьох
повiшу на реях". Ми пiдняли страшний регiт. Полковниковi вiдповiдало
черево незвичного звiра, замкненого, але не зв'язаного. Вiн почув немало
побажань собi i його близьким, почув лють обдурених людей. Я зробив
порядок.
"Я згоден, - почулося вiд полковника, - хай четверо виходять i стають
до помпи. За це вiдпустiть зараз же дочку". Треба було торгуватися - вiн
уважав нас за дурнiв. Ми погодилися на тому, що вiддамо йому доньку, коли
висмокчемо всю воду з трюму.
Я вилiз на роботу в першiй четвiрцi. Туман висiв, проте палубу всю
можна було бачити. Була чудна мряка, у якiй корабель здавався вулицею, що
похитувалася, паруси безпомiчно висiли, i хололо застигле повiтря, нiби
воно завмерло перед подувом урагану.
Вороги нашi сидiли за дерев'яним щитом, що мiг цiлком захищати ?х вiд
наших очей. ?х було дiйсно четверо, озбро?них гвинтiвками. Качаючи воду, я
не переставав оглядати палубу, нотуючи всi дрiбницi, мов хотiв вивчити ?х
напам'ять. Ми працювали совiсно. Туман не розходився, стало парко, як
перед змiною погоди. Шелестiла вода, падаючи за борт, звуки, що ?х давала
помпа, були жалiбнi, нiби кректала качка. У трюмi не чути жодного слова.
На кормi шепотять нашi вороги, i видко димок з сигари полковника. Чудна
тиша почувалася - виповнена лише нервовим цокотом сотень сердець. Ми
натомилися й попросили змiни, яка стала на нашi мiсця, доки ми спускалися
в трюм. Ми спробували прорубати в трюмi переборку, але крiзь дошки в нас
полетiли кулi. Полковник рiшуче вимагав повернути дочку. Нам нiчого не
залишалось, як вiдпустити ??. На палубi помпа працювала. Дiвчина пiшла на
корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсiм не хотiв ?й зла,
i все трапилось поза мо?ю волею.
Час iшов, i становище не змiнювалося. Я перебрав уже сто планiв, як нам
напасти, не загубивши людей даром. Потiм я пiшов до помпи, наказавши бути
всiм напоготовi. Працюючи, я потихеньку навчав товаришiв, що робити.
Струмiнь води, повернутий на корму, проте, одразу припинився через
несправнiсть помпи. Але ми, виявивши таким чином сво? намiри, уже не мали
права зупинятись. Ми попадали додолу й кинулися до корми. Двох було
поранено. Румун-капiтан кинув гвинтiвку й пiдняв руки. Вiн був сам на
палубi. "Де полковник?" - закричав я. "Полковника нема. Вiн поплив уже в
море". - "На чiм поплив?" - "Човен. Я ма?м тут човна". - "А чому ж ти сам
не тiкав? Ми ж тебе повiсимо". - "Я хазя?н. Бриг - моя. Це - мiй жона. Я
буду ваш". Краще було не вiшати цього босого й кривого капiтана. Ми його
помилували й гуртом стали повертати паруси. Нам допомiг випадковий
вiтрець. Тепер ми посувалися на пiвнiч. I, на наше щастя, погода вирiшила
перемiнитися. Десь пiднiсся вгору туман, i свiжий низький бриз забив у
паруси. Загальна радiсть наче ще пiдбадьорила вiтрову силу. Бриг
вирiвнявся, як кiнь пiд добрим вершником, i летiв птахом, припавши до
хвиль. Я зайшов до каюти й побачив там дiвчину. Вона сидiла в кутку,
закутавшись у хустку червоного шовку. "Чого ти, дитино, не втекла?" -
промовив я. Дiвчина замiсть вiдповiдi - розревлася, як дурна, i чекала, що
я приголублю ?? або дам цукерку. Я зняв з не? платок i вийшов на палубу з
платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, i очi у всiх були мимоволi
зведенi на цей прапор. Та наше життя завше висить на ниточцi. Нiколи не
можна казати "гоп", доки не перескочиш. На свiтi завше бiльше поганого,
нiж доброго. Той, хто вiрить у долю, може собi записати, що в долi
напiвчорне обличчя. Хто любить сво? життя, хай молиться, щоб помирати на
сушi. Та персонально я - волiю бути похованим у морi.
Ми не бачили, звiдки прилетiв перший набiй. Тiльки повiрили ми в нього,
коли вiн розiрвався в водi на нашому шляху. Я знайшов щось подiбне до
рятувального пояса й надiв його на дiвчину. Вона плигнула за борт. За нею
поспiшив i я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали з нього в
море. В корабель уже потрапляли набо?. Швидко впала мачта, вiйнувши
парусами. Потiм упала друга. Востанн? я побачив фiгуру румуна на кормi,
який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля.
За сотню метрiв вiд нас пройшов крейсер "Iсмет". Через борти
перехилилися люди й дивилися в воду. Менi здалося, що мене розглядають у
бiнокль. Я пiдняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у напрямку
на пiвнiч.
Ми з дiвчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на бiлявих хмарах
i пливло сухе на сухому небi. Дiвчина тримала себе по-геройському, ?й
тiльки не вiри-лось, що так кiнча?ться ?? перша й остання любов. Менi не
вiрилось, що я не допливу до берега. Я удавав з себе веселого, щоб i
втопитися з посмiшкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсiм
i робив у водi гiмнастику. Потiм я помiг роздягтися й дiвчинi. Ми не
почували жодного сорому, бо там, де пану? смерть, тiло вважа?ться
прекрасним i досконалим, всi одвiчнi питання - ясними й зрозумiлими, а
людськi бажання - дрiбними.
Ми тримались на водi до вечора, протрималися й нiч. А може, ?х було
кiлька - днiв та ночей. На морi й назва дивною ста?: чому нiч i чому день,
коли йде, переступаючи через моря, великий час? Дрiбними дзвонами люту?
небо, слiпуче свiтло горить у мозковi й уночi, i мозок хоче не пропустити
виконати сво?? останньо? роботи: вiдбити грань, за якою почина?ться
небуття.
Я загубив свiдомiсть, притискаючи до себе напiвмертву дiвчину. Ось у
такому виглядi я й потрапив сам до рибалок. Що сталося з дiвчиною, ви,
певно, догаду?тесь. Часто хмарка, народившися в синiй купелi неба, розта?
без слiду, несучися в невiдому далечiнь, i тiльки, може, крапля води впаде
з не?.
Gеnоvа, 2/V
Дружок. Милий мiй i хороший. З тво?х листiв я бачу, що ти тепло до мене
ставишся. Менi зда?ться, хоч слово - тепло - тут не до мiсця. Як я тебе
згадую? Спочатку менi уявля?ться вечiр. Я сиджу й палю. Заходиш ти. Нас
знайомлять. Я думаю - славний хлопець. Потiм згадуються схiдцi в порт i
портова нiч. Ми чека?мо машину. Про що ми розмовляли? Зда?ться, про
дружбу. Нi, напевно про дружбу. I про чистоту. Потiм прогулянка перед
кiно. Далi все зника? з пам'ятi. Менi згаду?ться мо? життя в готелi.
Пам'ята?ш, я тебе поцiлувала?
Потiм почалось щось непри?мне. Ти мене уникав. Чому. дружочок? Проте
краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед тобою. Але тодi я
була сама не своя. Ти правильно написав: "Все мина?, Тайах". Та скажи
менi, друже, нащо все в життi приходить тiльки тодi, коли ми переста?мо
вже бажати цього? Ти пам'ята?ш мене в Мiстi? Я тодi дуже любила свого мужа
й завше посилала йому привiт на Пiвнiч, лягаючи спати. I нiхто не знав
цього. Я пустувала й робила дурницi, але тiльки через те, що менi було
тяжко. Ти зна?ш про всi мо? дурницi. Я не вмiла опанувати себе тодi. Але
все мина?. Менi соромно писати, але в мене - теж минуло.
Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспiхом". В Iталi?
все менi нове. Я така вiльна. Та ось прийшло i те, чого я не потребую
тепер. Я одержала листа вiд чоловiка. Я не в силi передати тобi й краплини
тi?? уваги й нiжностi, якi там ?. Я хочу розбудити в собi щось i - не
можу.
Учора йшов увечерi дощ. Я вийшла на балкон i вдихнула повiтря. Зна?ш,
тiльки на пiвднi може бути такий пряний запах. Краплi дощу, важкi та
краплистi, падали менi на волосся, на блузку, за комiр. Навкруги зовсiм
тихо. Iнодi живеш багато часу й не помiча?ш усього, що тебе оточу?. Бува?
ж день, коли раптом одразу почина?ш бачити рiзнi дрiбницi. Я стояла й
думала. I вмить я почала розглядати i сусiднiй будинок, i дахи, i гори. Я
себе вiдчула самотньою i так далеко вiд чогось, що менi стало страшно. Але
вiд чого далеко? Вiд батькiвщини? Нi, милий, взагалi вiд чогось чи вiд
когось, я не знаю, як тобi змалювати це чуття. Але чи було так з тобою?
Хочеш пiти скорiше на люди, де багато народу, але почува?ш себе ще бiльш
самотньо.
А вдень учора свiтило ясне сонце. Я пiшла на старе кладовище, яким
славна Генуя. Бiлий мармур лежав скрiзь, покриваючи могили. Гори були
близько. Мiсто пiдо мною бовванiло в легенькому туманi. Бухта страшно синя
й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла бiлi пахучi лiле?. Менi
захотiлося, щоб i в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла покласти
лiлей i посидiла б серед мармурово? тишi на могилi. Я, мабуть, плакала, бо
прохожий, який мене зустрiв, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить пiд
пам'ятником. "Не треба плакати, псувати яснi очi - все мина?", - сказав
прохожий. I я заплакала ще дужче. Я сiла бiля пам'ятника великому
композиторовi й просидiла не знаю скiльки часу. Лiле? пов'яли в мо?х
руках.
Я тобi багато розповiдаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як
буде з чоловiком. Менi все тепер далеке, про що говорить вiн. Дружочок,
нiколи не люби перший нiкого. Коли тебе покохають - тодi, будь ласка,
закохуйся, одружуйся. Але нiколи не бажай нiкого так, щоб прокидатися
тiльки з цi?ю думкою й засинати з нею. Взагалi менi боляче писати про це.
Хай тепер помучаться iншi.
Час я проводжу тут добре. Тiтка видужала. Весело. Ранком ?жджу на пляж.
Беремо човна, заплива?мо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже ? тут
знайомi. Всi до мене надзвичайно ставляться, бо я - чужоземка та
блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кiно. Була в театрах. Та вони тут
поганi. Бачила музе? - Вiнчi, Мурiльйо. Оглянула всю Геную. Завтра ?ду на
два днi до Караiiо та Рогiо?iпо. Це надзвичайнi куточки на березi моря.
Швидко по?ду до Мiлана на кiлька день, звiдти до Берлiна, одержу поворотну
вiзу - i додому.
Менi тут подоба?ться. Але ?хати, проте, треба. Мало залишилося грошей.
Я тут танцювала два рази. Душевна рiвновага в мене цiлковита. Навiть
скорше - апатiя. Мене нiщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так
спокiйнiше жити. Iнодi з'явля?ться жага до життя. Хочеться вiдмовитись од
прихильностей, звичок, мiсця й вiд'?хати. Надовго й далеко. Щоб бачити
все. Але раптом маленький вiтер i дощ, i все' це розпада?ться, почува?ш
себе маленькою й кволою, i тодi хочеться велико? мiцно? дружби. Ти мене
розумi?ш?
Ти менi друг чи нi? Так завше кажеш ти. Чому я тобi так вiрю? Я тобi
так багато сказала. Дружочок! Хороший. Може, ми ще колись побачимось.
Читаючи мого листа, ти подума?ш, що я песимiстка. Та це не так. Ти не
зна?ш, скiльки iнодi прокида?ться в менi. Завше кожнiй жiнцi потрiбний
iмпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тодi треба жити - як усi
живуть - зовнiшньо. Просто. Я пишу якусь нiсенiтницю. Але в мене так
багато тепер думок, що я не можу оформити ?х. Треба вже, мабуть, покинути
писати.
Ти ще встигнеш написати менi листа. За Сева я дуже рада. Дай йому мою
адресу. Привiт йому вiд мене.
Дружочок, тепер вечiр, i хтось заспiвав серенаду. Дiстаю лiру й бiжу
слухати. Якi всi далекi нинi. Милий мiй хлопець!
Т."
Листа написано рiзним атраментом, за кiлька прийомiв. У кiнцi
закреслено роst sсriрtum, де стояло запитання про Богдана. Прикладено
фотографiчну картку з написом : "Милому iдеальному друговi з Gеnоvа, 2/V".
На картцi Тайах сидить у купальному костюмi на каменi над бухтою.
Вдалинi видно дахи Гену?.
Х
Увечерi до гаванi Мiста зайшла канонерка. Покружлявши по гаванi, вона
об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сидiли в потайному кафе,
де можна мати надзвичайну чорну каву, двi-три люльки опiю i контрабандне
вино "Кров землi". Нас розважали дiвчата - трохи захриплi вiд веселостi.
Скрiзь у порту почали бити склянки. Пробило три рази - була одинадцята
година. Похмурий передзвiн перейшов поступово по всiх палубах.
З канонерки хтось по?хав до Мiста човном. Я вдихнув свiжого повiтря,
подавився ним i закашлявся. Передо мною на бруковi двора була моя
блювотина. Я витер рота й повернувся до сво?х товаришiв у кафе. Голова
була цiлком свiжа. Пiсля багатьох потрiбних процедур i необхiдних тостiв,
вiддавши належний час на товариськi розмови, виконавши всi правила
делiкатностi, гостинностi й хорошого морського тону - ми розпочали
серйозну бесiду про те, який потрiбно корабель для ново? картини Сева.
Дiвчата обнiмали нас за ши? й слухали. Вони зацiкавились справою й
намагались нам допомогти. Моряк - хазя?н трамбака й шхуни, вiн же капiтан
цих парусних птахiв, рибалка чи, власне, отаман босо? рибальсько? ватаги,
Стелла, Муха, Поля, хазя?н кав'ярнi, Богдан, Сев, я - нас було дев'ятеро.
- Повертатись на батькiвщину, - сказав хазя?н кав'ярнi, - доводиться не
щодня. Ви, молодi панове, повiрте мо?й грецькiй головi. Я вмiю зварити
маленьку чашку турецько? кави - мiцно? й гiрко?, як гiрка солодкiсть
життя. Я вмiю злiпити кульки опiю так, що, покладенi на люльку, вони
булькатимуть, як дитячi вуста. Лампа горiтиме ясно й спокiйно, коли ви
втягуватимете в себе чарiвнi випари опiю над нею. Це все я вмiю робити.
Але я не знаю, як повертатися на батькiвщину. Тому дозвольте менi посидiти
мовчки й слухати ваших мудрих слiв доти, доки не прийде хвилина розповiсти
менi про те, що я знаю.
- Ми послуха?мо, - сказали гуртом дiвчата. У цей момент, коли
народжувався корабель, стало тихо й урочисто. З невiдомого елiнгу
пускалось на воду рожденика. Салом натертий кiль слизнув по кругляках, i
роздалася пiд його тиском вода на боки.
Богдан забрав слово перший:
- Дорогi мiстери й ледi! Дозвольте вести вас до розумiння справи, цi??
важливо? справи, i роз'яснити вам, для якого скоту ми шука?мо й
обговорю?мо корабель. Ми його шука?мо для румунського босого капiтана,
двох матросiв та полковника з донькою i для двохсот овець, що ?х полковник
везе пiд нiж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська.
- Постiйте, - втрутився Сев, - ви брешете. Корабель цей - для учнiв
морсько? школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу катастрофи
й пiдiбрали багатьох iз розбитого брига. А бриг той ми знiматимемо на
якомусь дубковi.
- Бриг на дубковi? - засмiявся хазя?н трамбака.
- А чому й нi? - образився рибалка.
- Дубок менший i на ньому зовсiм iнший такелаж. Коли дубка можна
порiвняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто нема? рей,
то бриг з рейним такелажем на фок- i на грот-мачтi нiчим не може нагадати
дубка.
- Тiкеляжь?
Хазя?н трамбака ляснув долонею по спинi зацiкавлено? дiвчини. Вона
здригнулася й вiдповiла тим же.
- Тiкеляжь?
Хазя?н трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на менi, вiн
ледве стримував потiк слiв iз сво?? хрипко? горлянки. Я дозволив.
- Не тiкеляжь, а такелаж, - заговорив хазя?н трамбака, - це слово
означа? всi як ?сть на кораблi приладдя для керування парусами, самi
паруси i все, на чому вони тримаються: мачти, ре?, гафелi, усi блоки,
ванти, фали та багато iншого. Повний корабель, або фрегат, ма? тро? мачт:
попереду фок-мачту, посерединi грот-мачту й позаду крайц-мачту. Барка -
теж iз трьома мачтами, тiльки крайц-мачта в не? назива?ться бiзань-мачтою
й на нiй однiй гафельний такелаж. Шхуна - барка з трьох мачт ма? тiльки
одну фок-мачту з рейним такелажем, а iнших двi мачти - з гафельним. Велика
шхуна - три мачти - усi з гафельним такелажем. Бриг ма? тiльки двi мачти:
фок- i грот-мачту...
Сев зупинив хазя?на трамбака, й на хвилину запанувала мовчанка, як
вiдпочинок пiсля зливи незнайомих слiв. Богдан посмiхався - це його
стихiя. Ми з Севом теж були дикунами в справi парусного господарства на
дерев'яних кораблях. Хазя?н кав'ярнi запропонував нам кави й пiшов ??
варити. Швидко пахощi чорно? кави досягли й нас усiх.
- Я, як режисер майбутньо? картини, i вiн - автор сценарiю, - показав
Сев рукою в мiй бiк, - i Богдан, що подав нам тему, на сво?й шкурi
випробувавши ??, - всi ми разом з'ясу?мо нашi погляди на той корабель, що
його ми шука?мо. Я розповiм про школу й молодих морякiв на бриговi, Богдан
викладе сво? спостереження й мотиви повернення його й iнших на
батькiвщину, а редактор пов'яже це мiцними вузлами фабули. Потiм ми
попросимо присутнiх висловитись, подарувати нам кiлька достойних думок i
порад, щоб корабель мав доброго фiльма, а морська школа - гарного корабля.
Дозвольте менi почати першому.
Хазя?н кав'ярнi принiс нам кожному по крихiтнiй чашечцi запашно?,
гарячо? кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою. Швидко серце
стало жвавiшати.
Погубивши рештки хмелю, ми сидiли бадьорi й схвильованi. Почувалося, що
цi?? ночi нiхто з нас не забуде довiку. Кiнокартина стояла перед нами, як
конкретна iдея, що закладала собою фiлософську систему. Сев устав вiд
столу й почав ходити.
- Я уявляю собi морську школу на високому березi. З усiх вiкон школи
мусить синiти море. Вiкна круглi, як iлюмiнатори, i кiмнати з койками
нагадують каюти. У бухтi внизу сто?ть кiлька навчальних кораблiв. Б'ють
склянки - початок дня. Сходить сонце, як прапор, i прапор лiзе на щоглу,
як сонце. Бухта - не бухта, а люстерко, в якiм вiдбива?ться й колива?ться
все, що лише може заглянути. Так я мислю собi початок картини.
Сев допив каву.
- А далi - виходять юнаки в плавання. Море перед ними без берегiв.
Вiтер перед ними й позаду ?х. Корабель чистий та блискучий, як машина з
дерева й полотна. Каюти пахнуть степом i землею. Юнаки вчаться захищати
вiльнiсть, свiй прапор - нацiю трудящих.
Пробило десь надворi чотири рази. Була пiвнiч. Почала працювати машина
на канонерцi, свисток розлiгся над водою, i чи?сь кроки почулися на
бруковi.
- Одного сонячного дня корабель чу? далекi гарматнi пострiли. Кiлька
дозорцiв вилазять на марс i на марс-стеньгу з бiноклями. Вони передають
униз нервовi слова командировi: "Стрiля? вiйськове судно. Мiшень -
парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набiй потрапив у воду.
Збито грот-мачту. Видко на кормi прапора. Корабель порина? у воду. Порина?
у воду. Порина?. Парусника нема?". Над мiсцем, де загинув парусник,
проходить крейсер i зника?, залишивши над морем хмару диму.
Наш корабель маневрував. Капiтан сам став бiля керманича. Як комашня,
полiзли юнаки на ре?, i швидко всi мачти вкрились бiлими опуклостями
парусiв. Iшли - на диво. I опинились на мiсцi катастрофи. Першого виловили
- молодого матроса, що тримав дiвчину. (Тебе, Богдане). На хвилях
гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по нивi, хвиля ?х
не лишала на мiсцi, немилосердно обхлюпуючи i перекочуючись через них.
Часто за хвилею пiднiмалася в повiтря рука й розпачливо кликала допомогти,
а човен знаходив там тiльки воду й нiчого на нiй. Рятування тривало до
того часу, поки на поверхню моря опустилася нiч. I врятувати пощастило
бiля трьох десяткiв людей.
Це були люди. Безпомiчнi - вони лежали на палубi, i вiд ?хньо?
лихоманки дрижали дошки. Виплеснутi хвилею з рiдно? землi, вони
повернулися понiвеченi на голе дерево палуби, ?хню одежу покидано за борт,
розпутнi сини повернулися голими. I прапор ?хнiй - дiвоча хустка - лежить
мокрий поруч. У кожного ? батьки й матерi, що плачуть i тужать за синами,
стоячи бiля похилих хат. Та цiлий корабель ?м тепер за батька. Вони
вiдчувають, що нема? ?м прощення й не буде, доки не зароблять його честю.
I невже, переживши сто смертей, не очистили вони сво?х очей, що не можуть
ними глянути в братнi очi нових юнакiв ново? землi? Та господарi лагiднi.
Вони ходять бiля врятованих, як бiля людей, людей вони приводять до
пам'ятi, людей викачують до життя, людей захищають вiд холодного подуву
морського вiтру. Щo за люди - ясно буде потiм, а тепер - швидше, хлопцi,
позносьте всiх пiд палубу, кладiть у теплi койки i годуйте гарячою ?жею.
Нiч приходить сувора, як смерть, i тривожна. Свiтять електричнi лампи
пiд стелею. На палубi порипують снастi. Дме рiвний, спокiйний бриз, i небо
все в зорях, у промiннях, у радостi. Нiч велична покрила море солодкою
тайною. За таку нiч може пройти все життя, кораблем заснують постатi без
числа, тисячi доль рiзних людей спустяться на корабель. I тодi зiйде
сонце. Воно розкра? рiвну лiнiю обрiю й ляже на хвилi, i встануть на тiм
мiсцi рожевi тумани морського ранку.
Ми мовчали, дослухуючи звучання останнiх слiв. Вони довго завмирали.
Стелла витерла сльозу. Хазя?н трамбака крякнув, а рибалка засопiв ще
дужче. Богдан випив води й приготувався говорити. Першi ноти його голосу
ми ледве розчули: вiн почав шепотом, нiби продовжуючи повiсть Сева.
- Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши - вмерла. Мене поклали у
ночви - обмити грiхи. Слiпi мо? очi витерли мокрою солоною пелюшкою та
повивачем. Кiлька крапель солi посолили купiль: у перше купання я
обзнайомився з солоною водою. Далi я спробував утонути, бо сусiдка
вiдвернулася до мо?? добро? матерi. Потiм цiле сво? життя я невпинно
топився. Пiсля ночов я спробував загинути в калюжi, коли вже вивчився
плавати навсидячки по землi й заглядав до калюжi, як до дзеркала. Школярем
- я тонув у криницi, куди я залiз був видирати горобинi яйця й горобенят.
Далi - я побудував собi на степовому ставку плiт з очерету й заходився
пекти посеред ставка картоплю на тiй крихтi землi, яку я взяв на плiт. Мiй
корабель iзгорiв, а я знову тонув.
Утiк я з солдатами, що були в нас на маневрах, i опинився з ними в
мiстi на великiй рiчцi. Це вже я був пiдлiтком. Швидко казку кажеться, та
не швидко дiло робиться - проплавав я на рiчцi, пiдмiтаючи пароплави й
чистячи картоплю, з рiк. I добився нарештi до моря. Воно вiйнуло перед
мо?ми очима, нiби синiм шлейфом сукнi. Паруси налипли до нього, як
метелики до капусти, i я пiшов за ним, мов за сво?ю молодою.
Зробився я моряком. Плавав я на пiввантажному пароплавi юнгою i хлопцем
на все. Сьогоднi чистив скла в лiхтарях, назавтра мене призначали до
бункера перегортати вугiлля, ще через день - я слiдкував за плитою в
куховара, мив посуд i одержував такi ляпаси, що в мене й тепер дзвенять
вуха. Вiйна нас застукала в японських водах. Ми йшли на пiвдень,
повертаючися з Владивостока. Стояла страшна спека. Ми ходили, висолопивши
язики. Потiм почався тайфун. Ви, певно, читали, що тайфун може змити
капiтана з його мiстка, капiтана багатоповерхового океанського пароплава.
У такий тайфун потрапили й ми.
Кiлька днiв носило нас, поливаючи водою, пiдкидаючи вгору, шпурляючи в
безоднi, i навкруги вставали грiзнi водянi стiни, що погрожували поховати
в собi корабель i людей. Пароплав не слухався керма, тiльки машини скажено
працювали, виносячи нас на новi й новi хвилi. Нарештi зупинилися й машини,
i поки ми почали готуватися до смертi, тайфун помiтно улiгся. I перша
земля, яку ми побачили, була земля Фiлiппiнських островiв.
Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав розвантажили,
почали в ньому щось лагодити, а ми розвiялись по благодатнiй фiлiппiнськiй
землi. А розвiятись було де - островiв Фiлiппiни мають кiлька тисяч. Я
блукав по широких дорогах - чужий, нiмий i виснажений. Iнодi менi давали
хлiба, iнколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далi, i нарештi
менi сказали, що за день ходи я дiстанусь до Манiли. Це мiсто я знав на
мапi. Я його побачив на другий день увечерi. Не можу не згадати, як
заходить у тих краях сонце. Наче зiбрано всi фарби в свiтi й вилито в
син?-пре-син? море. На небi неймовiрнi пейзажi, зеленi острови, червонi
пожежi, пурпуровi прапори. Це бiснування кольорiв було б штучним на наших
бiдних берегах, та там, серед загального багатства декорацiй, воно навiть
не приголомшу? уяви.
В Манiлi я знову спробував утопитися. Фiлiппiнськi острови - колонiя
американцiв, значить - нейтральнi води. В Манiлi скупчилось багато
пароплавiв iз рiзними прапорами. Вони одстоювались невiдомо до яких тихих
часiв. Я блукав у гаванi, давши волю ногам iти, куди ?м хотiлось. Цiлi
лiси мачт коливались поблизу берега. Далi на рейдi стояли великi
пароплави. Смаглявi, бронзовi, чорнi люди вешталися на парусниках. Човни
сновигали мiж ними. Я запитав у одного малайця, чи ?сть у гаванi нашi
судна. Вiн мене зрозумiв i запропонував послуги. У мене нe було чим
заплатити. Я вiддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись крiзь
купи великих i малих парусникiв. Тим часом швидко спускався вечiр. В
останнiх промiннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я попросив
зачекати й пiд'?хати обережнiше, коли темнота дозволить менi забратися на
судно непомiтно. Таким чином, поставивши капiтана перед фактом, я думав
уникнути того, що вiн не захотiв би мене взяти. Стало темно. Пiд'?хавши
майже до самого пароплава - вiн був таки поганий - ми зупинилися. З палуби
хтось нас почув, i ми мовчки слухали неймовiрнi прокльони й добрий руський
мат. Ми щiльно об'?хали корму. Я намацав каната, який для чогось звисав
через борт. Ставши на нiс човна, я взявся за каната й опинився в повiтрi,
дригаючи ногами. Човен поплив у темiнь. Я вiдчув, що канат руха?ться i
мене тягнуть нагору. Я вирiшив краще вiддати себе на милiсть капiтана, нiж
випустити з рук каната - з усiма можливими наслiдками. Мене пiдтягли до
самого борту. Я вже почав був ворушити губами, збираючись якось
вiдрекомендувати себе рятiвникам, та побачив над собою занесену руку й
почув такий гарний удар в тiм'я, що випустив з рук каната й одразу ж
загубив пам'ять. Я навiть не вiдчув холодно? води.
Як i завше до цього часу - я прокинувся не на тому свiтi. Та й не на
багато дечого, оповiдаючи про сво? перебування на Пао та на Явi. Ми
пiднiмали бунт на кораблi. Ми вирiшили це зробити, заволодiти бригом й
попливти на пiвнiч.
Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кiлька пострiлiв, i один iз
наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнiшими й об'?днало коло
завдання. Перший труп завше найжахливiший. Вiн вiдiгра? роль факту, якого
не перейдеш, як не оживе нiколи забита людина. З корми в наш бiк було
направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтiвок - румуна, полковника i
двох матросiв. Я взяв iнiцiативу до сво?х рук.
Нав'язавши брудну ганчiрку на палицю, я виставив ?? в ляду. Кiлька куль
пронизало ?? одразу. Я помахав ганчiркою. "Не стрiляйте, - крикнув я, -
зараз вийде на палубу тiльки четверо, щоб стати до помпи, - вже повен трюм
води. Не в ваших iнтересах топитися разом iз нами". Менi нiхто не
вiдповiв. "Полковнику, - продовжував я, - з нами ваша донька. Ми ?? першу
втопимо. Не забувайте цього". Полковник не зразу вiдповiв. "Ми вас
перестрiля?мо, як скажених собак. За кожний палець мо?? доньки - десятьох
повiшу на реях". Ми пiдняли страшний регiт. Полковниковi вiдповiдало
черево незвичного звiра, замкненого, але не зв'язаного. Вiн почув немало
побажань собi i його близьким, почув лють обдурених людей. Я зробив
порядок.
"Я згоден, - почулося вiд полковника, - хай четверо виходять i стають
до помпи. За це вiдпустiть зараз же дочку". Треба було торгуватися - вiн
уважав нас за дурнiв. Ми погодилися на тому, що вiддамо йому доньку, коли
висмокчемо всю воду з трюму.
Я вилiз на роботу в першiй четвiрцi. Туман висiв, проте палубу всю
можна було бачити. Була чудна мряка, у якiй корабель здавався вулицею, що
похитувалася, паруси безпомiчно висiли, i хололо застигле повiтря, нiби
воно завмерло перед подувом урагану.
Вороги нашi сидiли за дерев'яним щитом, що мiг цiлком захищати ?х вiд
наших очей. ?х було дiйсно четверо, озбро?них гвинтiвками. Качаючи воду, я
не переставав оглядати палубу, нотуючи всi дрiбницi, мов хотiв вивчити ?х
напам'ять. Ми працювали совiсно. Туман не розходився, стало парко, як
перед змiною погоди. Шелестiла вода, падаючи за борт, звуки, що ?х давала
помпа, були жалiбнi, нiби кректала качка. У трюмi не чути жодного слова.
На кормi шепотять нашi вороги, i видко димок з сигари полковника. Чудна
тиша почувалася - виповнена лише нервовим цокотом сотень сердець. Ми
натомилися й попросили змiни, яка стала на нашi мiсця, доки ми спускалися
в трюм. Ми спробували прорубати в трюмi переборку, але крiзь дошки в нас
полетiли кулi. Полковник рiшуче вимагав повернути дочку. Нам нiчого не
залишалось, як вiдпустити ??. На палубi помпа працювала. Дiвчина пiшла на
корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсiм не хотiв ?й зла,
i все трапилось поза мо?ю волею.
Час iшов, i становище не змiнювалося. Я перебрав уже сто планiв, як нам
напасти, не загубивши людей даром. Потiм я пiшов до помпи, наказавши бути
всiм напоготовi. Працюючи, я потихеньку навчав товаришiв, що робити.
Струмiнь води, повернутий на корму, проте, одразу припинився через
несправнiсть помпи. Але ми, виявивши таким чином сво? намiри, уже не мали
права зупинятись. Ми попадали додолу й кинулися до корми. Двох було
поранено. Румун-капiтан кинув гвинтiвку й пiдняв руки. Вiн був сам на
палубi. "Де полковник?" - закричав я. "Полковника нема. Вiн поплив уже в
море". - "На чiм поплив?" - "Човен. Я ма?м тут човна". - "А чому ж ти сам
не тiкав? Ми ж тебе повiсимо". - "Я хазя?н. Бриг - моя. Це - мiй жона. Я
буду ваш". Краще було не вiшати цього босого й кривого капiтана. Ми його
помилували й гуртом стали повертати паруси. Нам допомiг випадковий
вiтрець. Тепер ми посувалися на пiвнiч. I, на наше щастя, погода вирiшила
перемiнитися. Десь пiднiсся вгору туман, i свiжий низький бриз забив у
паруси. Загальна радiсть наче ще пiдбадьорила вiтрову силу. Бриг
вирiвнявся, як кiнь пiд добрим вершником, i летiв птахом, припавши до
хвиль. Я зайшов до каюти й побачив там дiвчину. Вона сидiла в кутку,
закутавшись у хустку червоного шовку. "Чого ти, дитино, не втекла?" -
промовив я. Дiвчина замiсть вiдповiдi - розревлася, як дурна, i чекала, що
я приголублю ?? або дам цукерку. Я зняв з не? платок i вийшов на палубу з
платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, i очi у всiх були мимоволi
зведенi на цей прапор. Та наше життя завше висить на ниточцi. Нiколи не
можна казати "гоп", доки не перескочиш. На свiтi завше бiльше поганого,
нiж доброго. Той, хто вiрить у долю, може собi записати, що в долi
напiвчорне обличчя. Хто любить сво? життя, хай молиться, щоб помирати на
сушi. Та персонально я - волiю бути похованим у морi.
Ми не бачили, звiдки прилетiв перший набiй. Тiльки повiрили ми в нього,
коли вiн розiрвався в водi на нашому шляху. Я знайшов щось подiбне до
рятувального пояса й надiв його на дiвчину. Вона плигнула за борт. За нею
поспiшив i я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали з нього в
море. В корабель уже потрапляли набо?. Швидко впала мачта, вiйнувши
парусами. Потiм упала друга. Востанн? я побачив фiгуру румуна на кормi,
який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля.
За сотню метрiв вiд нас пройшов крейсер "Iсмет". Через борти
перехилилися люди й дивилися в воду. Менi здалося, що мене розглядають у
бiнокль. Я пiдняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у напрямку
на пiвнiч.
Ми з дiвчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на бiлявих хмарах
i пливло сухе на сухому небi. Дiвчина тримала себе по-геройському, ?й
тiльки не вiри-лось, що так кiнча?ться ?? перша й остання любов. Менi не
вiрилось, що я не допливу до берега. Я удавав з себе веселого, щоб i
втопитися з посмiшкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсiм
i робив у водi гiмнастику. Потiм я помiг роздягтися й дiвчинi. Ми не
почували жодного сорому, бо там, де пану? смерть, тiло вважа?ться
прекрасним i досконалим, всi одвiчнi питання - ясними й зрозумiлими, а
людськi бажання - дрiбними.
Ми тримались на водi до вечора, протрималися й нiч. А може, ?х було
кiлька - днiв та ночей. На морi й назва дивною ста?: чому нiч i чому день,
коли йде, переступаючи через моря, великий час? Дрiбними дзвонами люту?
небо, слiпуче свiтло горить у мозковi й уночi, i мозок хоче не пропустити
виконати сво?? останньо? роботи: вiдбити грань, за якою почина?ться
небуття.
Я загубив свiдомiсть, притискаючи до себе напiвмертву дiвчину. Ось у
такому виглядi я й потрапив сам до рибалок. Що сталося з дiвчиною, ви,
певно, догаду?тесь. Часто хмарка, народившися в синiй купелi неба, розта?
без слiду, несучися в невiдому далечiнь, i тiльки, може, крапля води впаде
з не?.
Gеnоvа, 2/V
Дружок. Милий мiй i хороший. З тво?х листiв я бачу, що ти тепло до мене
ставишся. Менi зда?ться, хоч слово - тепло - тут не до мiсця. Як я тебе
згадую? Спочатку менi уявля?ться вечiр. Я сиджу й палю. Заходиш ти. Нас
знайомлять. Я думаю - славний хлопець. Потiм згадуються схiдцi в порт i
портова нiч. Ми чека?мо машину. Про що ми розмовляли? Зда?ться, про
дружбу. Нi, напевно про дружбу. I про чистоту. Потiм прогулянка перед
кiно. Далi все зника? з пам'ятi. Менi згаду?ться мо? життя в готелi.
Пам'ята?ш, я тебе поцiлувала?
Потiм почалось щось непри?мне. Ти мене уникав. Чому. дружочок? Проте
краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед тобою. Але тодi я
була сама не своя. Ти правильно написав: "Все мина?, Тайах". Та скажи
менi, друже, нащо все в життi приходить тiльки тодi, коли ми переста?мо
вже бажати цього? Ти пам'ята?ш мене в Мiстi? Я тодi дуже любила свого мужа
й завше посилала йому привiт на Пiвнiч, лягаючи спати. I нiхто не знав
цього. Я пустувала й робила дурницi, але тiльки через те, що менi було
тяжко. Ти зна?ш про всi мо? дурницi. Я не вмiла опанувати себе тодi. Але
все мина?. Менi соромно писати, але в мене - теж минуло.
Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспiхом". В Iталi?
все менi нове. Я така вiльна. Та ось прийшло i те, чого я не потребую
тепер. Я одержала листа вiд чоловiка. Я не в силi передати тобi й краплини
тi?? уваги й нiжностi, якi там ?. Я хочу розбудити в собi щось i - не
можу.
Учора йшов увечерi дощ. Я вийшла на балкон i вдихнула повiтря. Зна?ш,
тiльки на пiвднi може бути такий пряний запах. Краплi дощу, важкi та
краплистi, падали менi на волосся, на блузку, за комiр. Навкруги зовсiм
тихо. Iнодi живеш багато часу й не помiча?ш усього, що тебе оточу?. Бува?
ж день, коли раптом одразу почина?ш бачити рiзнi дрiбницi. Я стояла й
думала. I вмить я почала розглядати i сусiднiй будинок, i дахи, i гори. Я
себе вiдчула самотньою i так далеко вiд чогось, що менi стало страшно. Але
вiд чого далеко? Вiд батькiвщини? Нi, милий, взагалi вiд чогось чи вiд
когось, я не знаю, як тобi змалювати це чуття. Але чи було так з тобою?
Хочеш пiти скорiше на люди, де багато народу, але почува?ш себе ще бiльш
самотньо.
А вдень учора свiтило ясне сонце. Я пiшла на старе кладовище, яким
славна Генуя. Бiлий мармур лежав скрiзь, покриваючи могили. Гори були
близько. Мiсто пiдо мною бовванiло в легенькому туманi. Бухта страшно синя
й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла бiлi пахучi лiле?. Менi
захотiлося, щоб i в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла покласти
лiлей i посидiла б серед мармурово? тишi на могилi. Я, мабуть, плакала, бо
прохожий, який мене зустрiв, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить пiд
пам'ятником. "Не треба плакати, псувати яснi очi - все мина?", - сказав
прохожий. I я заплакала ще дужче. Я сiла бiля пам'ятника великому
композиторовi й просидiла не знаю скiльки часу. Лiле? пов'яли в мо?х
руках.
Я тобi багато розповiдаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як
буде з чоловiком. Менi все тепер далеке, про що говорить вiн. Дружочок,
нiколи не люби перший нiкого. Коли тебе покохають - тодi, будь ласка,
закохуйся, одружуйся. Але нiколи не бажай нiкого так, щоб прокидатися
тiльки з цi?ю думкою й засинати з нею. Взагалi менi боляче писати про це.
Хай тепер помучаться iншi.
Час я проводжу тут добре. Тiтка видужала. Весело. Ранком ?жджу на пляж.
Беремо човна, заплива?мо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже ? тут
знайомi. Всi до мене надзвичайно ставляться, бо я - чужоземка та
блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кiно. Була в театрах. Та вони тут
поганi. Бачила музе? - Вiнчi, Мурiльйо. Оглянула всю Геную. Завтра ?ду на
два днi до Караiiо та Рогiо?iпо. Це надзвичайнi куточки на березi моря.
Швидко по?ду до Мiлана на кiлька день, звiдти до Берлiна, одержу поворотну
вiзу - i додому.
Менi тут подоба?ться. Але ?хати, проте, треба. Мало залишилося грошей.
Я тут танцювала два рази. Душевна рiвновага в мене цiлковита. Навiть
скорше - апатiя. Мене нiщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так
спокiйнiше жити. Iнодi з'явля?ться жага до життя. Хочеться вiдмовитись од
прихильностей, звичок, мiсця й вiд'?хати. Надовго й далеко. Щоб бачити
все. Але раптом маленький вiтер i дощ, i все' це розпада?ться, почува?ш
себе маленькою й кволою, i тодi хочеться велико? мiцно? дружби. Ти мене
розумi?ш?
Ти менi друг чи нi? Так завше кажеш ти. Чому я тобi так вiрю? Я тобi
так багато сказала. Дружочок! Хороший. Може, ми ще колись побачимось.
Читаючи мого листа, ти подума?ш, що я песимiстка. Та це не так. Ти не
зна?ш, скiльки iнодi прокида?ться в менi. Завше кожнiй жiнцi потрiбний
iмпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тодi треба жити - як усi
живуть - зовнiшньо. Просто. Я пишу якусь нiсенiтницю. Але в мене так
багато тепер думок, що я не можу оформити ?х. Треба вже, мабуть, покинути
писати.
Ти ще встигнеш написати менi листа. За Сева я дуже рада. Дай йому мою
адресу. Привiт йому вiд мене.
Дружочок, тепер вечiр, i хтось заспiвав серенаду. Дiстаю лiру й бiжу
слухати. Якi всi далекi нинi. Милий мiй хлопець!
Т."
Листа написано рiзним атраментом, за кiлька прийомiв. У кiнцi
закреслено роst sсriрtum, де стояло запитання про Богдана. Прикладено
фотографiчну картку з написом : "Милому iдеальному друговi з Gеnоvа, 2/V".
На картцi Тайах сидить у купальному костюмi на каменi над бухтою.
Вдалинi видно дахи Гену?.
Х
Увечерi до гаванi Мiста зайшла канонерка. Покружлявши по гаванi, вона
об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сидiли в потайному кафе,
де можна мати надзвичайну чорну каву, двi-три люльки опiю i контрабандне
вино "Кров землi". Нас розважали дiвчата - трохи захриплi вiд веселостi.
Скрiзь у порту почали бити склянки. Пробило три рази - була одинадцята
година. Похмурий передзвiн перейшов поступово по всiх палубах.
З канонерки хтось по?хав до Мiста човном. Я вдихнув свiжого повiтря,
подавився ним i закашлявся. Передо мною на бруковi двора була моя
блювотина. Я витер рота й повернувся до сво?х товаришiв у кафе. Голова
була цiлком свiжа. Пiсля багатьох потрiбних процедур i необхiдних тостiв,
вiддавши належний час на товариськi розмови, виконавши всi правила
делiкатностi, гостинностi й хорошого морського тону - ми розпочали
серйозну бесiду про те, який потрiбно корабель для ново? картини Сева.
Дiвчата обнiмали нас за ши? й слухали. Вони зацiкавились справою й
намагались нам допомогти. Моряк - хазя?н трамбака й шхуни, вiн же капiтан
цих парусних птахiв, рибалка чи, власне, отаман босо? рибальсько? ватаги,
Стелла, Муха, Поля, хазя?н кав'ярнi, Богдан, Сев, я - нас було дев'ятеро.
- Повертатись на батькiвщину, - сказав хазя?н кав'ярнi, - доводиться не
щодня. Ви, молодi панове, повiрте мо?й грецькiй головi. Я вмiю зварити
маленьку чашку турецько? кави - мiцно? й гiрко?, як гiрка солодкiсть
життя. Я вмiю злiпити кульки опiю так, що, покладенi на люльку, вони
булькатимуть, як дитячi вуста. Лампа горiтиме ясно й спокiйно, коли ви
втягуватимете в себе чарiвнi випари опiю над нею. Це все я вмiю робити.
Але я не знаю, як повертатися на батькiвщину. Тому дозвольте менi посидiти
мовчки й слухати ваших мудрих слiв доти, доки не прийде хвилина розповiсти
менi про те, що я знаю.
- Ми послуха?мо, - сказали гуртом дiвчата. У цей момент, коли
народжувався корабель, стало тихо й урочисто. З невiдомого елiнгу
пускалось на воду рожденика. Салом натертий кiль слизнув по кругляках, i
роздалася пiд його тиском вода на боки.
Богдан забрав слово перший:
- Дорогi мiстери й ледi! Дозвольте вести вас до розумiння справи, цi??
важливо? справи, i роз'яснити вам, для якого скоту ми шука?мо й
обговорю?мо корабель. Ми його шука?мо для румунського босого капiтана,
двох матросiв та полковника з донькою i для двохсот овець, що ?х полковник
везе пiд нiж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська.
- Постiйте, - втрутився Сев, - ви брешете. Корабель цей - для учнiв
морсько? школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу катастрофи
й пiдiбрали багатьох iз розбитого брига. А бриг той ми знiматимемо на
якомусь дубковi.
- Бриг на дубковi? - засмiявся хазя?н трамбака.
- А чому й нi? - образився рибалка.
- Дубок менший i на ньому зовсiм iнший такелаж. Коли дубка можна
порiвняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто нема? рей,
то бриг з рейним такелажем на фок- i на грот-мачтi нiчим не може нагадати
дубка.
- Тiкеляжь?
Хазя?н трамбака ляснув долонею по спинi зацiкавлено? дiвчини. Вона
здригнулася й вiдповiла тим же.
- Тiкеляжь?
Хазя?н трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на менi, вiн
ледве стримував потiк слiв iз сво?? хрипко? горлянки. Я дозволив.
- Не тiкеляжь, а такелаж, - заговорив хазя?н трамбака, - це слово
означа? всi як ?сть на кораблi приладдя для керування парусами, самi
паруси i все, на чому вони тримаються: мачти, ре?, гафелi, усi блоки,
ванти, фали та багато iншого. Повний корабель, або фрегат, ма? тро? мачт:
попереду фок-мачту, посерединi грот-мачту й позаду крайц-мачту. Барка -
теж iз трьома мачтами, тiльки крайц-мачта в не? назива?ться бiзань-мачтою
й на нiй однiй гафельний такелаж. Шхуна - барка з трьох мачт ма? тiльки
одну фок-мачту з рейним такелажем, а iнших двi мачти - з гафельним. Велика
шхуна - три мачти - усi з гафельним такелажем. Бриг ма? тiльки двi мачти:
фок- i грот-мачту...
Сев зупинив хазя?на трамбака, й на хвилину запанувала мовчанка, як
вiдпочинок пiсля зливи незнайомих слiв. Богдан посмiхався - це його
стихiя. Ми з Севом теж були дикунами в справi парусного господарства на
дерев'яних кораблях. Хазя?н кав'ярнi запропонував нам кави й пiшов ??
варити. Швидко пахощi чорно? кави досягли й нас усiх.
- Я, як режисер майбутньо? картини, i вiн - автор сценарiю, - показав
Сев рукою в мiй бiк, - i Богдан, що подав нам тему, на сво?й шкурi
випробувавши ??, - всi ми разом з'ясу?мо нашi погляди на той корабель, що
його ми шука?мо. Я розповiм про школу й молодих морякiв на бриговi, Богдан
викладе сво? спостереження й мотиви повернення його й iнших на
батькiвщину, а редактор пов'яже це мiцними вузлами фабули. Потiм ми
попросимо присутнiх висловитись, подарувати нам кiлька достойних думок i
порад, щоб корабель мав доброго фiльма, а морська школа - гарного корабля.
Дозвольте менi почати першому.
Хазя?н кав'ярнi принiс нам кожному по крихiтнiй чашечцi запашно?,
гарячо? кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою. Швидко серце
стало жвавiшати.
Погубивши рештки хмелю, ми сидiли бадьорi й схвильованi. Почувалося, що
цi?? ночi нiхто з нас не забуде довiку. Кiнокартина стояла перед нами, як
конкретна iдея, що закладала собою фiлософську систему. Сев устав вiд
столу й почав ходити.
- Я уявляю собi морську школу на високому березi. З усiх вiкон школи
мусить синiти море. Вiкна круглi, як iлюмiнатори, i кiмнати з койками
нагадують каюти. У бухтi внизу сто?ть кiлька навчальних кораблiв. Б'ють
склянки - початок дня. Сходить сонце, як прапор, i прапор лiзе на щоглу,
як сонце. Бухта - не бухта, а люстерко, в якiм вiдбива?ться й колива?ться
все, що лише може заглянути. Так я мислю собi початок картини.
Сев допив каву.
- А далi - виходять юнаки в плавання. Море перед ними без берегiв.
Вiтер перед ними й позаду ?х. Корабель чистий та блискучий, як машина з
дерева й полотна. Каюти пахнуть степом i землею. Юнаки вчаться захищати
вiльнiсть, свiй прапор - нацiю трудящих.
Пробило десь надворi чотири рази. Була пiвнiч. Почала працювати машина
на канонерцi, свисток розлiгся над водою, i чи?сь кроки почулися на
бруковi.
- Одного сонячного дня корабель чу? далекi гарматнi пострiли. Кiлька
дозорцiв вилазять на марс i на марс-стеньгу з бiноклями. Вони передають
униз нервовi слова командировi: "Стрiля? вiйськове судно. Мiшень -
парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набiй потрапив у воду.
Збито грот-мачту. Видко на кормi прапора. Корабель порина? у воду. Порина?
у воду. Порина?. Парусника нема?". Над мiсцем, де загинув парусник,
проходить крейсер i зника?, залишивши над морем хмару диму.
Наш корабель маневрував. Капiтан сам став бiля керманича. Як комашня,
полiзли юнаки на ре?, i швидко всi мачти вкрились бiлими опуклостями
парусiв. Iшли - на диво. I опинились на мiсцi катастрофи. Першого виловили
- молодого матроса, що тримав дiвчину. (Тебе, Богдане). На хвилях
гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по нивi, хвиля ?х
не лишала на мiсцi, немилосердно обхлюпуючи i перекочуючись через них.
Часто за хвилею пiднiмалася в повiтря рука й розпачливо кликала допомогти,
а човен знаходив там тiльки воду й нiчого на нiй. Рятування тривало до
того часу, поки на поверхню моря опустилася нiч. I врятувати пощастило
бiля трьох десяткiв людей.
Це були люди. Безпомiчнi - вони лежали на палубi, i вiд ?хньо?
лихоманки дрижали дошки. Виплеснутi хвилею з рiдно? землi, вони
повернулися понiвеченi на голе дерево палуби, ?хню одежу покидано за борт,
розпутнi сини повернулися голими. I прапор ?хнiй - дiвоча хустка - лежить
мокрий поруч. У кожного ? батьки й матерi, що плачуть i тужать за синами,
стоячи бiля похилих хат. Та цiлий корабель ?м тепер за батька. Вони
вiдчувають, що нема? ?м прощення й не буде, доки не зароблять його честю.
I невже, переживши сто смертей, не очистили вони сво?х очей, що не можуть
ними глянути в братнi очi нових юнакiв ново? землi? Та господарi лагiднi.
Вони ходять бiля врятованих, як бiля людей, людей вони приводять до
пам'ятi, людей викачують до життя, людей захищають вiд холодного подуву
морського вiтру. Щo за люди - ясно буде потiм, а тепер - швидше, хлопцi,
позносьте всiх пiд палубу, кладiть у теплi койки i годуйте гарячою ?жею.
Нiч приходить сувора, як смерть, i тривожна. Свiтять електричнi лампи
пiд стелею. На палубi порипують снастi. Дме рiвний, спокiйний бриз, i небо
все в зорях, у промiннях, у радостi. Нiч велична покрила море солодкою
тайною. За таку нiч може пройти все життя, кораблем заснують постатi без
числа, тисячi доль рiзних людей спустяться на корабель. I тодi зiйде
сонце. Воно розкра? рiвну лiнiю обрiю й ляже на хвилi, i встануть на тiм
мiсцi рожевi тумани морського ранку.
Ми мовчали, дослухуючи звучання останнiх слiв. Вони довго завмирали.
Стелла витерла сльозу. Хазя?н трамбака крякнув, а рибалка засопiв ще
дужче. Богдан випив води й приготувався говорити. Першi ноти його голосу
ми ледве розчули: вiн почав шепотом, нiби продовжуючи повiсть Сева.
- Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши - вмерла. Мене поклали у
ночви - обмити грiхи. Слiпi мо? очi витерли мокрою солоною пелюшкою та
повивачем. Кiлька крапель солi посолили купiль: у перше купання я
обзнайомився з солоною водою. Далi я спробував утонути, бо сусiдка
вiдвернулася до мо?? добро? матерi. Потiм цiле сво? життя я невпинно
топився. Пiсля ночов я спробував загинути в калюжi, коли вже вивчився
плавати навсидячки по землi й заглядав до калюжi, як до дзеркала. Школярем
- я тонув у криницi, куди я залiз був видирати горобинi яйця й горобенят.
Далi - я побудував собi на степовому ставку плiт з очерету й заходився
пекти посеред ставка картоплю на тiй крихтi землi, яку я взяв на плiт. Мiй
корабель iзгорiв, а я знову тонув.
Утiк я з солдатами, що були в нас на маневрах, i опинився з ними в
мiстi на великiй рiчцi. Це вже я був пiдлiтком. Швидко казку кажеться, та
не швидко дiло робиться - проплавав я на рiчцi, пiдмiтаючи пароплави й
чистячи картоплю, з рiк. I добився нарештi до моря. Воно вiйнуло перед
мо?ми очима, нiби синiм шлейфом сукнi. Паруси налипли до нього, як
метелики до капусти, i я пiшов за ним, мов за сво?ю молодою.
Зробився я моряком. Плавав я на пiввантажному пароплавi юнгою i хлопцем
на все. Сьогоднi чистив скла в лiхтарях, назавтра мене призначали до
бункера перегортати вугiлля, ще через день - я слiдкував за плитою в
куховара, мив посуд i одержував такi ляпаси, що в мене й тепер дзвенять
вуха. Вiйна нас застукала в японських водах. Ми йшли на пiвдень,
повертаючися з Владивостока. Стояла страшна спека. Ми ходили, висолопивши
язики. Потiм почався тайфун. Ви, певно, читали, що тайфун може змити
капiтана з його мiстка, капiтана багатоповерхового океанського пароплава.
У такий тайфун потрапили й ми.
Кiлька днiв носило нас, поливаючи водою, пiдкидаючи вгору, шпурляючи в
безоднi, i навкруги вставали грiзнi водянi стiни, що погрожували поховати
в собi корабель i людей. Пароплав не слухався керма, тiльки машини скажено
працювали, виносячи нас на новi й новi хвилi. Нарештi зупинилися й машини,
i поки ми почали готуватися до смертi, тайфун помiтно улiгся. I перша
земля, яку ми побачили, була земля Фiлiппiнських островiв.
Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав розвантажили,
почали в ньому щось лагодити, а ми розвiялись по благодатнiй фiлiппiнськiй
землi. А розвiятись було де - островiв Фiлiппiни мають кiлька тисяч. Я
блукав по широких дорогах - чужий, нiмий i виснажений. Iнодi менi давали
хлiба, iнколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далi, i нарештi
менi сказали, що за день ходи я дiстанусь до Манiли. Це мiсто я знав на
мапi. Я його побачив на другий день увечерi. Не можу не згадати, як
заходить у тих краях сонце. Наче зiбрано всi фарби в свiтi й вилито в
син?-пре-син? море. На небi неймовiрнi пейзажi, зеленi острови, червонi
пожежi, пурпуровi прапори. Це бiснування кольорiв було б штучним на наших
бiдних берегах, та там, серед загального багатства декорацiй, воно навiть
не приголомшу? уяви.
В Манiлi я знову спробував утопитися. Фiлiппiнськi острови - колонiя
американцiв, значить - нейтральнi води. В Манiлi скупчилось багато
пароплавiв iз рiзними прапорами. Вони одстоювались невiдомо до яких тихих
часiв. Я блукав у гаванi, давши волю ногам iти, куди ?м хотiлось. Цiлi
лiси мачт коливались поблизу берега. Далi на рейдi стояли великi
пароплави. Смаглявi, бронзовi, чорнi люди вешталися на парусниках. Човни
сновигали мiж ними. Я запитав у одного малайця, чи ?сть у гаванi нашi
судна. Вiн мене зрозумiв i запропонував послуги. У мене нe було чим
заплатити. Я вiддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись крiзь
купи великих i малих парусникiв. Тим часом швидко спускався вечiр. В
останнiх промiннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я попросив
зачекати й пiд'?хати обережнiше, коли темнота дозволить менi забратися на
судно непомiтно. Таким чином, поставивши капiтана перед фактом, я думав
уникнути того, що вiн не захотiв би мене взяти. Стало темно. Пiд'?хавши
майже до самого пароплава - вiн був таки поганий - ми зупинилися. З палуби
хтось нас почув, i ми мовчки слухали неймовiрнi прокльони й добрий руський
мат. Ми щiльно об'?хали корму. Я намацав каната, який для чогось звисав
через борт. Ставши на нiс човна, я взявся за каната й опинився в повiтрi,
дригаючи ногами. Човен поплив у темiнь. Я вiдчув, що канат руха?ться i
мене тягнуть нагору. Я вирiшив краще вiддати себе на милiсть капiтана, нiж
випустити з рук каната - з усiма можливими наслiдками. Мене пiдтягли до
самого борту. Я вже почав був ворушити губами, збираючись якось
вiдрекомендувати себе рятiвникам, та побачив над собою занесену руку й
почув такий гарний удар в тiм'я, що випустив з рук каната й одразу ж
загубив пам'ять. Я навiть не вiдчув холодно? води.
Як i завше до цього часу - я прокинувся не на тому свiтi. Та й не на