бугшприт iде над водою, i нiс рiже плескiтливу хвилю.
Чи ? що зворушливiше за отакий парус, коли йде вiн, тремтливо випнувши
груди? Чи ? в свiтi щось подiбне i чи може бути в свiтi щось подiбне до
такого незрiвнянного змагання з стихi?ю? Одцвiте буйне волосся в людини,
облетять кучерi, як з весняно? верби, похолоне кров i похолоне серце, а
людина все змага?ться, все простяга? вперед долонi i, як парус, кличе
пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тiлом до землi й дати
сонцевi, дощам i вiтровi робити ?хн? дiло. Коли барометр пада?, море
шторму?, багато подiй приходить таких, що дивно ста?, де вони могли
взятися, жахливi. У скаламученiй водi моря, у розлютованому повiтрi берега
носяться отруйнi рухання. I навiть по штормовi ? небезпека ?хнiх шкiдливих
впливiв.
Сонце сходило перед дубком, обертаючись на мiсцi. Дiти не могли
заплющити очей, захопленi таким великим вогнем. Вони сплескували радiсно
руками, штовхаючись i вилазячи аж на бугшприт. Кiнооператор крутив.
Режисер стояв позад апарата й радiв вiд сцени, що мусила бути останньою в
його фiльмi. "Парусник з дiтьми пливе назустрiч сонцевi. Вогняний диск
пiднiма?ться над обрi?м".
Сонце, пiднявшися, зайшло за невеличку хмару, що почала катастрофiчне
рости. Дiти пустували, бо дорослi ?х уже не могли помiчати. Хмара
розповзлася по небi. Вiтер, що дмухав поривами, донiс вiльгiсть дощових
крапель. Хмара наздогнала парусник i обсипала його дощем. Паруси намокли,
обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхиту? щоглами аж занадто.
Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвиса? й непри?мно хляска?.
Повнi паруси вiтру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натиска? порив вiтру,
i щогли падають на воду, витрушуючи з дубка верескливу юрбу. Наступно?
хвилини небо розвидня?ться, сонце блищить крiзь прорвану хмару, i нiби й
не було зовсiм дощу. Через годину Директор да? iнформацiю репортеровi про
те, що "через непристосованiсть дубка до невелико? ваги й через неглибокий
кiль трапилась катастрофа. Але дiтей пощастило врятувати, крiм кiлькох
малих".
Директор виходить на площадку перед павiльйоном. В павiльйонi працю?
Сев. Свiтло прожекторiв проходить крiзь скляну стiну й ззаду освiтлю?
колишнього матроса, що сто?ть нерухомий на палубi свого нового корабля.
Вiтер обвiва? цю фiгуру з усiх бокiв, заблудившися помiж будiвель фабрики.
Поза матроса нагаду? вантажника, що чека?, мiцно вiдчуваючи землю,
чергового ящика, втричi важчого за попереднiй. I тодi вiн не зiгнеться,
нiби вантаж покладено на вiз, а не на живу людину. Директор запалю?
цигарку.
Клекоче великий двiр фабрики. Усi бачать Директора й поспiшають.
Найманий шофер ладить машину. Вiн залiз майже цiлком у не? й погойду?ться
разом iз мотором. Можна заприсягтися, що вiн бо?ться Директора, чека?
бiди. Це трагiчна група - автомобiль i шофер, двi схвильованих iстоти.
Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсiм зупинився
в сво?й поважнiй ходi. Директор виходить iз задуми. Вiн, як гармата,
одкочу?ться раптом назад i перебiга? павiльйон, ледве не збивши з нiг
секретаря. Той доганя? поспiшного Директора.
- Дитина задихнулася...
- Знаю вже. В морi...
- Та не в морi, а знiмали тут немовля, а потiм вiдвозили його автом
додому, а мати дурна - сидiла, зачарована швидким авто, а дитина й
задихнулася. У матерi на руках. Мати плаче.
"Чи багато на людину може падати?" - думав Директор, простуючи до
контори.
П'яного шофера посадовили на вiзника. Кiнь не хотiв довго рушати. Шофер
тодi пiдносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати газу до
мотора. Вiн був у такому станi, коли кожний вiз мiг перетворюватися на
авто...
Зовсiм близько виблиску? син? срiбло моря! Нависло над заходом сонце.
День пролiта? поважно в мiськiй су?тi. Пароплав до далеко? Iталi? обiгнув
морську опуклiсть i нiби потонув у морi. Давно вже розвiявся й дим, що
довго виходив з-за обрiю на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистiсть подiй -
день почав називатись вечором. На кiнофабрицi Сев кiнчив роботу. Подано
автомобiлi - розвезти акторiв по домiвках. Дехто почав сперечатися за
мiсця в машинах. Кожний хотiв ?хати в першу чергу. Сев, натомлений, без
шапки, руша? додому пiшки. Вимученi актори, у котрих очi горять вiд
пекучого свiтла юпiтерiв, очi засипано нiби жаринками, i голова йде
обертом, - рушають за режисером, звiльнивши машини. I одразу настрiй до
всiх приходить вечiрнiй, коли незвично навколо все ста?, хочеться йти в
просвiт вулиць в ентузiазмi й захопленнi. Над вулицею десь бiля бульварiв,
лякаючи поодиноких мисливцiв за любов'ю, проходить пiсня. Поруч Сева йде
лише кiлька наймолодших акторiв. Усi горлають. Я впiзнаю ?х.
- Редакторовi привiт! Я при?днуюсь до них i додаю голосу до ?хньо?
пiснi.
Сво?м звича?м шторм, знявшись над морем, заносить на береги
анархiчностi й непередбаченого хвилювання. Це залиша?ться й по штормовi.
VIII
Зауваження пiлота
"Пишу я - Майк. Тебе, тату, не застав дома. Ти вийшов кудись
розхвильований, як сказав менi твiй старий секретар. Менi довелося
пригадати маленький прийом арха?чного боксу, доки вiн мене впустив. А
зна?ш, менi набридло вже сидiти й тебе чекати. Екран я завiсив. Кана твоя
погасла. Як це ?х розпалювати - такi дерев'янi колодки? Мука менi була,
доки я примусив ?х горiти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу книжку з
столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому паперi. Малюнки якихось
кораблiв, солом'яних парусiв, пузатих китайцiв i значки пожовклою фарбою,
як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона прекрасно горiла. Коли я
розпалив, спробував погрiтися, та гаряче стало, i я краще сяду ось до
вiкна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У канi горить огонь. Од
нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотностi. Навiть у сво?й
кабiнi я проробив вiконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мо? на
ричагах, а язик бовта?ться бiля пасажирки.
Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побiгав по кiмнатi, бо
не люблю сидiти, i почав плигати через стiльцi. Одного я таки потрощив.
Але вiн старий був i чудний - увесь струхнявiлий, мабуть, теж китайський.
У тебе м'який килим на долiвцi, i я спробував стати на руки. Та занадто
перехиливсь i тiльки-тiльки не потрапив ногами в кану. Незручна штука -
цей вогонь на волi! Забув сказати, що перекинув також столика, який сто?ть
бiля кани (круглий отой), i розсипав тво? папери. Менi було дуже
непри?мно. Я почав збирати ?х i пiдкладати за змiстом. I що я побачив? Ти,
татуньку, знову пером у паперi длуба?шся? А я думав, що ти вже цiлком
здався на нашого Генрi.
Почита?мо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не розгнiва?шся, бо ж ми з
тобою однi?? кровi. А я через годину знову вилiтаю в рейс. Боюся, що з
Iндi? полечу на Австралiю - зупинка на Явi.. От би я хотiв тебе обняти!
Може б, i ти полетiв зi мною, сивенький? Полетiв би,полетiв, я знаю тебе.
Значить, рiшено - читаю. Треба ж менi посидiти тихо, а то знову крiсло
зломлю.
Прочитав. Молодий ти й досi, батьку. Порiвняти мене з тобою, так я -
футболiст, а ти гольфiст. Така стара гра - гольф. У футбольнiй командi я
був форвардом. Ми стояли на першiй лiнi?. Ми чекали, як яструби, - куди
вдарить капiтан перший бол. Тодi ми здiймали пил i тонули в ньому. Iнодi
менi щастило розглянути зблизька бол, а бiльше - я налiтав i бив ногою в
закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до мого удару в ногах
супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це -
одчайдушний спорт. Серед друзiв, серед команди, я грав, як архангел.
Тепер вiзьми гру в гольф. Велика, велика площа. На нiй ? дiлянки води,
високо? трави, чагарника, пiску, рiвного мiсця. Далеко на iншому боцi
площi - ямка, дiаметр - кiлька дюймiв. Через усю таку пустелю, воду i
траву треба гнати м'яча - до ямки. Грати можна самому. ? вiсiм рiзних
кийкiв для того, щоб гнати. Мета гри - загнати в ямку найменшою кiлькiстю
ударiв. Я заздрю тим, хто може грати в гольф. Треба бути . неймовiрно
упертим. Треба вмiти змагатися самому, без пiдтримки. Щасливо обминати всi
перепони. На мене - так я сказився б, коли б менi довелося загнати м'яча у
воду чи в чагарник i звiдти його вибивати. Жорстокий розум вигадав таку
гру. Битися на самотi.
Це менi спало на думку, коли я читав тво?. Невже не можна просто взяти
м'яча i перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують i вчать
бiйцiв? Менi боязно вимовити слово осудне - ти пройшов життя, милий!
Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати ?х на смерть...
Слухай тепер далi. Море в тебе дiйсно шумить скрiзь. Море - на
сторiнках, а дiвчина - десь поза написаним. Не сподобалось менi те, що ти
да?ш деталi кiноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорiв у ледарствi.
Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цiкаво вийшло в тебе про руки,
я мимоволi подивився й на сво?.
Ти пригаду?ш, що подарував менi Будду, коли я вперше сiв за кермо? Чи
не той це самий, що ти згаду?ш? Тiльки вiн був порожнiй, коли я кинув його
в Iндiйський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Вiн менi завше псував
жiночi справи. Пасажирки цiкавились Буддою, а я не мiг нiчого про нього
вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чiм
справа.
От коли б ти все писав так, як останнiй роздiл. Вiк мене зворушив. Не
можна показувати тiльки любимцiв. Тiльки здорових. I пiсня ввечерi, на тлi
неможливого дня - вивершила будiвлю. Ти не пригаду?ш часом, яко? вони
пiснi спiвали? Це важливо. У нас тепер в модi "Пiсня капiтанiв". Я тобi ??
випишу - може, згодиться десь. Спiвають ?? пiлоти. Мелодiю я тобi
проспiваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
Ось вона:
Пiд тобою знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
По морях бригантини пливуть,
Капiтан!
У повiтрi прекрасная путь,
Капiтан!
Помiж хмари пропелер пусти,
Капiтан!
Iз туману до сонця лети,
Капiтан!
Простягаються руки дiвчат,
Капiтан!
Щоб обнять, подолать i зв'язать,
Капiтан!
Тих дiвчат поцiлу?мо в грудь,
Капiтан!
Журавлину спiваючи путь,
Капiтан!
Попiд нами знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
Така пiсня. Слово "капiтан" викрику?ться, як такт. Тiльки обов'язково
зазнач, що це пiсня нашо? ескадриль?.
Тепер скажи менi за Богдана. Чи це не той, що йому сто?ть пам'ятник на
березi? Вiн сперся на якiр i трима? в руцi поснащеного брига. "Онтон"
написано на бриговi. Це на мовi острова Ява - Щастя. I вiн дивиться на
море, де перепливають один одному дорогу кораблi. Бронзовий осмiх
пам'ятника миють дощi й негода. Я хотiв би дочитати тво? спогади, тату,
мене цiкавить, як бронза була колись живим тiлом. I ти його врятував? За
що його розстрiляли? Яке гидке слово.
Дiвчина менi подоба?ться. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер Сев i
ти мусили ворогувати. Хiба що Тайах вас обох помирила.
Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан i Ява, очевидно, зв'язанi мiж
собою. Ти, зда?ться, не був на цьому островi? Вiн хоч i великий, на ньому
? база для самольотiв, але нудний. Лiси - неприродно чорнi. Пологi рiвнини
i поруч - гори кремнистi й облiзлi. Я не перелiтав над цiлим островом -
там далi, кажуть, колосальнi поля, плантацi? какао, рижу. Трава росте так
буйно, що ?? не встигають виполювати мiж кущами кофейного дерева. Цукрова
тростина, бавовна, багато купцiв, бiдне чорне населення. Вiрять у
Мохаммеда. А колись вiрили в Будду. Ще й нинi можна серед плутаних стежок
у вiковiчних лiсах знайти галявини з великими йому будiвлями. Камiнь
будiвель обсипався. Статуя Будди пiд обвивщйю ?? травою вигляда? кумедно.
Вона як жива. ? ще купи камiння, що от-от розваляться, подiбнi до пiрамiд.
До них я бачив цiлi екскурсi? вчених. Нiяк не розумiю, що вони знаходять у
тому каменi цiкавого. Iнодi дiйсно можна знайти вибитi на стiнах малюнки.
Та вони часто непристойнi. Видно - яванцi недалеко пiшли вiд iндусiв.
А подобалось менi тiльки те, як на Явi влаштовано аеродром. Коли
пiдлiта?ш, сонце вже сяде за Суматру. На крилах червонi? пурпур неба.
Деякий час iдеш в сiрiй млявiй тишi, забираючи височiнь. Внизу видко, як
нiч ляга? густiш i густiш. На горi ще сiрий вечiр, а вже на землi тиха
темнота. Раптом загориться на аеродромi Прожектор. Свiтить у небо. Бiля
нього другий освiтлю? землю й показу? менi напрямок - як я мушу сiдати.
Свiчу свого рефлектора i стрiмголов кидаюся в безодню. Майже над самою
землею вирiвнююсь, роблю пiвколо i йду на посадку.
Бувай здоровий, тату. Я кидаю папiр. Через три хвилини всi п'ятеро
дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привiт. Майк".
IX
Богдан, поставивши порожню пляшку пiд стiл, налив з друго? собi i двом
розмовникам i, витерши серветкою голене обличчя, почав:
- Коли ви i ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою,
що це не останнiй раз i що менi знову доведеться колись топитися, бо так
сказав на островi Пао мала?ць з одстреленим носом. За його словами, менi
на роду написано втопитись. Проте щоразу я впевнявся, що мене зарано
примушували виконувати це вiщування. Щоразу я оживав. Через це - моя
розповiдь на три чвертi буде розповiддю про те, як я тонув i як мене
рятували. У мене перетрушенi й пересоленi вже всi кишки, i, коли таке
життя продовжиться, я гадаю пiти до лiкаря i зробити собi зябра. Я
спостерiг, що такi мо? пригоди завжди траплялися тодi, коли я починав
революцiю, бунт або протестував проти несправедливостi.
Ви мене витягли й вигойдали до пам'ятi пiсля мого останнього бунту. I
соромно менi вам зiзнаватися, що повстав я проти шлюбу. Працюючи в
румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По менi жили грали, мов на
коняцi. Я повертався з роботи (саме час був рибальський) натомлений i
голодний. Перехиляв двi миски юшки, ?в сало i запивав кислим вином. Потiм
лягав долi i спав без пам'ятi.
Воно й не туди, що сестра хазя?на точила в цей час на мене зуби. Вона
була рижа i гнучка, як чорт. ?? очi могли просвердлити залiзо. А на мене
вона дивилася i нiби вся блищала. Я одразу злякався, коли побачив вашу
видру. Вона похожа, тiльки очi м'якiшi. Я набирався сил, збагачував
хазя?на i, похитуючись на кормi шаланди, верхував у мрiях степами вороним
конем. Iнодi з нами ?здила ця Ганка - сестра хазя?нова. Сiдала вона завше
до мене й оглядала мене, як грушу на деревi. А менi аж нiяк не хотiлось
зайнятися жiночими справами. Тiльки раз хазя?н пiдморгнув, кивнув оком на
море й засмiявся. "Дивись, скiльки там риби, а в компанiю я прийму", -
сказав менi брат Ганки, за якою впадали всi багатi? i парубки по березi.
Аж тут я заховав очi, засоромився i почав нишком готуватися до втечi.
Позичив у хазя?на грошей поверх тих, що вiн винен був менi, позбирав
докупи сво? манатки, якi я придбав на роботi в'нього ж, i навiть поголився
на дорогу. Та око жiнки бачить i крiзь одежу.
Того вечора ми всi трохи пiдпили. Хазя?н побив посуд i пiшов до сво??
половини, залишивши мене в кiмнатi сестри i не вигнавши, таким чином, до
мого постiйного житла поза хатою. Я заснув. Уночi, коли хмiль у мене
проходив, я вiдчув на ши? руки - гарячi та мiцнi. То Ганка притулилася до
мене, як парус - тремтливий i випнутий. Я увiйшов у парус, як увiходить
горiшнiй вiтер, i ми вдвох понеслися в одкрите море. Вiдмовити жiнцi - не
моя звичка, а найбiльше такiй, як Ганка.
На ранок ми по?хали разом на лови, i взагалi - тиждень я не знав, де
живу i що таке сон. Нарештi я прохолов. Це трапилось перед початком
шторму, коли шаланди поспiшали додому. Я сказав Ганцi, що я жонатий i
взагалi людина мандрiвна. Вона хотiла пригорнутися, але я пересiв на iншу
банку. Цього не витерпiла б жодна жiнка, та Ганка витерпiла. Докоряти за
те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, - вона не стала,
але пригадала менi дрiбницi ночей останнього часу, якi я провiв iз нею. Я
був невблаганний. Тодi вона вибрала хвилину, коли я поправляв парус,
вставши з банки, i спихнула мене у воду. Моментально я опинився на кiлька
метрiв позаду шаланди, що пiшла, як скажена, вiд попутного вiтру
насуваючого шторму. Я залишився в такому ж станi, з якого рибалка врятував
мене для Ганки.
А до рибалки я потрапив оригiнальне. Треба вам сказати, що я iнодi
хворiю на ностальгiю, цебто - у мене з'явля?ться нудьга за батькiвщиною.
Тепер уявiть собi пароплав, що вийшов iз Коломбо до гаванi Балкан-ського
пiвострова. Пароплав, звичайно, мусить набрати вугiлля, - у нього ?
спецiальнi вуглянi трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками, а
вони знаходять там чорних зайцiв, з-помiж них - один кита?ць, що
задихнулися в довгiй, жаркiй дорозi. Вечiр. Вугiль вантажать при свiтлi.
Трупи - морока i затримка пароплава. Хто в такому разi осудить помiчника
капiтана, коли вiн накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води - i по
всьому. З чотирьох - дво? тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода рiчки,
що саме входить до моря. Тепер дивiться, як з води пiдноситься рука, чути
булькання води, рухання нiг - i один труп почина? плисти, лiгши на спину.
На берег вiн не виходить, а вилазить. I губить пам'ять. Ви догаду?тесь -
це був я, хворий на ностальгiю. Гавань Балканського пiвострова . ма? при
собi й мiсто. Назвемо його Табором, бо там був концентрацiйний табiр з
мо?ми земляками. Два ряди колючого дроту навкруги не дозволяли всiм
розлiзтися по кра?нi, як хробакам з лопуха. Раз на день при?здила сволоч
до табору, тодi всi шикувалися у дворi з дерев'яними рушницями, ?ли гидко,
працювати не пускали, щоб не розносили сво?х думок по кра?нi. Будь вони
проклятi в бога й янголят, трижди навхрест...
Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неiснуючу шапку
й пiшов. Ностальгiя заслiпить кого завгодно. Та й чув я, що в таборi
одчайдушнi люципери, не мають бога й серця в животi. Вони вже десь
одмовились жандарювати, штрейкбрехерувати i втихомирювати повсталу
провiнцiю. Додому тягла ?х ностальгiя i цiлющий бiль пiзньо? свiдомостi;
думалось менi,) що цей табiр повиннi вислати на батькiвщину. I, пiшовши до
табору, я вистраждав iз ним кiлька мiсяцiв,
Нарештi приходить товста зараза - полковник. Я не жалкую, що вiн живий
зостався, бо в такому разi ?iощ можна ще багато куль бажати - перед сном i
вставшi вiд сну. Полковник натяга? ?дину нашу струну i гра? "Дарагi?
братья, - каже полковник, - гасподь бог наш вс?вишнiй смiлостiвiлся над
намi. Вс?х нас дома ждут жони i д?тi i многострадальная страна. Мне
удалось, памятуя свой долг атца i старшава таварiща, iспрасiть разр?шенiя
у властей i закантрактавать карабль для па?здкi дамой". Наша струна -
ностальгiя - вiбру? i дрижить. Ми хочемо вiрити, кидаючись вiд надi? до
розпачу. Одбира?ться сот зо двi. Решта клянеться, що не по?де на розстрiл
i ввiйде в свою кра?ну вперед багнетами. Рушницi у всiх дерев'янi,
стрiлянина вiдклада?ться до слушного часу, а люди, що жили, боролись i
вмирали поруч, розгороджуються на нiч барикадами. Ранком у сiрiй млi
вантажимось на корабель. Дехто плаче й побiлiле обличчя наставля? на
пiвнiч. Iншi вимiнюють хлiба i з'?дають задумливо, перехилившися через
борт. Я, потрапивши до рiдно? стихi?, лiтаю скрiзь. Корабель - великий
парусник, старовинний бриг. Мачти на ньому чужi. Замiсть справжнiх
фок-мачти i грот-мачти - якесь непорозумiння.
На бриговi ? слiди ремонту на швидку руку. Походження вiн - не знати й
якого: iспанець чи португалець, а може, й англiйсько? роботи його
дерев'янi борти. ? мiсця для гармат, забитi пiзнiше мирним хазя?ном. Бриг
розподiлено на двi частини: глуха перегородка знизу й до палуби
вiдокремлювала на кормi каюти для начальства, залишаючи багато мiсця для
команди на палубi й в кубрику.
Носився бриг по морях, латаючи паруси, поновлюючи щогли i переходячи
вiд дiдiв до онукiв. Смолили його будiвничi, смолили й правнуки. Пiнили
море, вiдкриваючи землi. Повiсили прапори над чужими головами, затуливши
сонце. Тепер бриг витягнуто з домовини, i ми вертатимемося ним додому,
його й дельфiн мiг потопити, вдаривши хвостом або упiрнувши пiд корму.
Бриг одслужив уже службу на морях, - це порушення його спокою в тихiй
затоцi корабельного гробовища скидалося на образу старостi. Ми пливли на
пiвнiч до рiдних берегiв. Була гiрка неправда в тому, що ми пливли без
жодного прапора. Скiльки разiв цей бриг повертався до континенту, гордо
пiднявши переможний шовк прапорiв! На старiсть йому доводиться везти
збезпрапорених солдат, якi не смiють пiднести над собою стяг зраджено?
батькiвщини.
Ми йшли в ранiшньому туманi. Бриг рипiв i кректав, розсохлий i
страшний. Бiсово? вiри вiтер ледве надимав паруси. Туманний ранок. Я ходив
понад бортом задуманий. Мене тривожило те, що перед вiд'?здом у гаванi
вештався французький офiцер i, як зацiкавлена особа, поглядав на бриг. Наш
полковник, прощаючися з берегом, нiби знайомими очима подивився на
француза. Бiльше нiчого. Та я пройшов огнi i води i дещо страшнiше за цi
стихi?. Мене обдурити тяжко. В цей час мене покликали наниз. Посуд наш
здорово протiкав. Я пошукав сокири, бо я тесля, i не знайшов ?? нiде. Це
мене ще бiльш навело на недобрi думки. Полковник дуже лютував, йому не
сподобалась можливiсть втопитися на такому суднi. Бригом правував поганий,
кривий i кошлатий румун з двома матросами. Вiн дав менi пощерблену сокиру,
якою не те що тесати, а й рубати тяжко. Я почав латати дiрки. Та ?х, наче
на зло, було безлiч i все з'являлися новi. Гниле дерево не тримало цвяхiв,
i мо? латки одлiтали пiд напором води. Тодi ми заходилися скубти старий
канат, мочити його i розмочалювати, готуючи в той же час патички, запихати
цю паклю в щiлини. Велика робота закипiла на бригу. Воду вичерпували
вiдрами, якi знайшлися, висмоктували з трюму примiтивною помпою, що завше
? на подiбних кораблях. Самi собою органiзували змiни, щоб акуратно,
по-вiйськовому, вiдпочивати й робити. Познаходилися десяцькi, спецiалiсти
в цiй тяжкiй галузi - пливти морем, не допускаючи в трюм води.
Полковник сидiв у крiслi на кормi. Вiн задумливо палив сигару i читав
книжку. Або удавав, що чита?. Сонця не було видко. Румун-капiтан виймав
занозу з босо? ноги. Мене вiн до роботи не пускав, i в компас його я нi
разу не мiг зазирнути. Бриг iшов помалу. Я вiдчував тривогу, яка росла й
росла. Iнодi й не скажеш, вiд чого вона береться. Крутився бiля румуна й
полковника, плекаючи надiю побачити чи пiдслухати.
На мо? щастя, полковник ?хав не сам. З ним була дочка - чорна, як сiм
галок, ?й було рокiв шiстнадцять. Я помiтив, що вона вигляда? з вiконця на
мене, i почав повертатися перед ?? очима, як пишний пiвень. Потiм я кивнув
?й, запрошуючи вийти на палубу. Вона довго переломлювала себе й нарештi
вийшла, червона, як кумач. "Чи нема? у вас яко? книжки? - попросив я,
соромливо опустивши очi, як того вимагала дипломатiя. - Я страшенно люблю
читати, - казав я, - рiзнi книжки. Та нашi хлопцi, язви ?хню душу, нiяк не
дають читати, доки ?х не покри?ш... - я закашлявся, видумуючи, як би
делiкатно закiнчити. - Доки не покри?ш ?х брезентом зневаги, - вимовив я,
слiдкуючи за поплавком закинуто? вудки. Риба клюнула - дiвчина запросила
мене до каюти, i ми вдвох почали вибирати книжку.
"У вас мама ??" - запитала дiвчина-галка.
"Мама ? i сестричка мале-есенька, - зарипiв я солодким голосом, а в
самого на язицi лежали всi лайки, якi я маю за честь знати. - Вони мене
ось уже п'ять рокiв як не бачили. Мамочка в мене старенька i швидко вмре к
чорту", - iнформував я, думаючи за друге й не знаючи, що стою на
правильнiй стежцi до серця дами. Цiкавiсть ?? зростала. Я мусив розповiсти
цiлу iсторiю з безлiччю вбивств та самогубств, якi падали на голови мо?х
кревних, вигадати собi крiм сестрицi - ще й померлого братика i його
полюбити, безжалiсно розлучити всiх нас i розкидати по свiтi i, нарештi,
вiдправити вигаданi кораблi на батькiвщину до матерi в обiйми. Моя
фантазiя розчулила дiвчинку. Вона була некрасива i нерозумна. На не?
нiхто, очевидно, не звертав уваги, i тепер вона цiлком була пiд владою
незвичного. Серце в не?, вже здiбне до любовi, вперше завмирало пiд нiжною
опуклiстю грудей, та в нiй усе ще було вiд дiвчинки.
Мене не треба вчити, як себе поводити з дiвчатами. Я йду завше просто i
нiколи не помиляюсь. Дiвчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми з
нею ходили по палубi пiд холодним поглядом батька. Ми стояли бiля борту,
дивилися в воду, i я кокетував з усi?? сили. "Коли ми при?демо додому, -
казав я, - я вас посадовлю на найкращого вiзника, i ми по?демо до
найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю. Найкращого вина я вам
поставлю на стiл".
"Я не по?ду додому, на вiзника не сяду, - дiвчинка схаменулася i
замовкла. - Менi не можна з вами говорити, це тайна".
Я прикусив губу, щоб не витрясти з сво?? дами душi разом iз тайною.
"Чому ж ви не по?дете? Адже бриг iде? I хiба я вам не подобаюсь?"
Дiвчинка одвернулася.
"Папа заборонив менi казати вам, що ми ?демо не..."
У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, i в мене сколихнувся
весь мозок. Я ледве не впав через борт. "Ми ?демо не додому, - закричав я,
- ми ?демо на пiвдень. Сонце мусило б бути позад нас!"
Я схватив дiвчинку за руку i поволiк за собою на прову брига. Вона -
налякана - мало сперечалась. Полковник побiг униз, очевидячки, за
револьвером, почувши щось недобре. Земляки обступили мене, покинувши
викачувати воду. Стало тихо, тiльки булькотiла вода та шумiло море.
"Хлопцi! - крикнув я. - Нас зраджено? Ми ?демо проти сонця, на пiвдень,
а путь наша мусить лежати на протилежну сторону".
Хлопцi показилися. Мало назвати ?хнi вислови лайкою. Багато рокiв
вчилися вони висловлювати почуття неймовiрними сполученнями слiв. Через
те, що завше цi почуття були гiркi, болючi та безвихiднi, наче всерединi
нема? серця, скрiзь у?длива зелена жовч, то й вислови велетенськими
зегзицями пiдiймалися до щогол.
Налетiв туман, i ми опинилися в туманi. З боку корми пролунав пострiл,
i голос полковника крикнув звiльнити палубу. Ми зайшли до трюму, де вода
вже стояла по кiсточки. Я розпитав дiвчинку про задум ?? батька. Вона,
налякана оскаженiлими обличчями товаришiв, розповiла менi все, що знала. Я
слухав ?? сам, одiйшовши вiд юрби.
"Куди ми ?демо?" - кричали нетерплячi. Я вилiз на бочку.
"Громадяни, - закричав я, - ми ?демо на пiвдень. Нас продано в армiю.
Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже не
Чи ? що зворушливiше за отакий парус, коли йде вiн, тремтливо випнувши
груди? Чи ? в свiтi щось подiбне i чи може бути в свiтi щось подiбне до
такого незрiвнянного змагання з стихi?ю? Одцвiте буйне волосся в людини,
облетять кучерi, як з весняно? верби, похолоне кров i похолоне серце, а
людина все змага?ться, все простяга? вперед долонi i, як парус, кличе
пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тiлом до землi й дати
сонцевi, дощам i вiтровi робити ?хн? дiло. Коли барометр пада?, море
шторму?, багато подiй приходить таких, що дивно ста?, де вони могли
взятися, жахливi. У скаламученiй водi моря, у розлютованому повiтрi берега
носяться отруйнi рухання. I навiть по штормовi ? небезпека ?хнiх шкiдливих
впливiв.
Сонце сходило перед дубком, обертаючись на мiсцi. Дiти не могли
заплющити очей, захопленi таким великим вогнем. Вони сплескували радiсно
руками, штовхаючись i вилазячи аж на бугшприт. Кiнооператор крутив.
Режисер стояв позад апарата й радiв вiд сцени, що мусила бути останньою в
його фiльмi. "Парусник з дiтьми пливе назустрiч сонцевi. Вогняний диск
пiднiма?ться над обрi?м".
Сонце, пiднявшися, зайшло за невеличку хмару, що почала катастрофiчне
рости. Дiти пустували, бо дорослi ?х уже не могли помiчати. Хмара
розповзлася по небi. Вiтер, що дмухав поривами, донiс вiльгiсть дощових
крапель. Хмара наздогнала парусник i обсипала його дощем. Паруси намокли,
обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхиту? щоглами аж занадто.
Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвиса? й непри?мно хляска?.
Повнi паруси вiтру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натиска? порив вiтру,
i щогли падають на воду, витрушуючи з дубка верескливу юрбу. Наступно?
хвилини небо розвидня?ться, сонце блищить крiзь прорвану хмару, i нiби й
не було зовсiм дощу. Через годину Директор да? iнформацiю репортеровi про
те, що "через непристосованiсть дубка до невелико? ваги й через неглибокий
кiль трапилась катастрофа. Але дiтей пощастило врятувати, крiм кiлькох
малих".
Директор виходить на площадку перед павiльйоном. В павiльйонi працю?
Сев. Свiтло прожекторiв проходить крiзь скляну стiну й ззаду освiтлю?
колишнього матроса, що сто?ть нерухомий на палубi свого нового корабля.
Вiтер обвiва? цю фiгуру з усiх бокiв, заблудившися помiж будiвель фабрики.
Поза матроса нагаду? вантажника, що чека?, мiцно вiдчуваючи землю,
чергового ящика, втричi важчого за попереднiй. I тодi вiн не зiгнеться,
нiби вантаж покладено на вiз, а не на живу людину. Директор запалю?
цигарку.
Клекоче великий двiр фабрики. Усi бачать Директора й поспiшають.
Найманий шофер ладить машину. Вiн залiз майже цiлком у не? й погойду?ться
разом iз мотором. Можна заприсягтися, що вiн бо?ться Директора, чека?
бiди. Це трагiчна група - автомобiль i шофер, двi схвильованих iстоти.
Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсiм зупинився
в сво?й поважнiй ходi. Директор виходить iз задуми. Вiн, як гармата,
одкочу?ться раптом назад i перебiга? павiльйон, ледве не збивши з нiг
секретаря. Той доганя? поспiшного Директора.
- Дитина задихнулася...
- Знаю вже. В морi...
- Та не в морi, а знiмали тут немовля, а потiм вiдвозили його автом
додому, а мати дурна - сидiла, зачарована швидким авто, а дитина й
задихнулася. У матерi на руках. Мати плаче.
"Чи багато на людину може падати?" - думав Директор, простуючи до
контори.
П'яного шофера посадовили на вiзника. Кiнь не хотiв довго рушати. Шофер
тодi пiдносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати газу до
мотора. Вiн був у такому станi, коли кожний вiз мiг перетворюватися на
авто...
Зовсiм близько виблиску? син? срiбло моря! Нависло над заходом сонце.
День пролiта? поважно в мiськiй су?тi. Пароплав до далеко? Iталi? обiгнув
морську опуклiсть i нiби потонув у морi. Давно вже розвiявся й дим, що
довго виходив з-за обрiю на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистiсть подiй -
день почав називатись вечором. На кiнофабрицi Сев кiнчив роботу. Подано
автомобiлi - розвезти акторiв по домiвках. Дехто почав сперечатися за
мiсця в машинах. Кожний хотiв ?хати в першу чергу. Сев, натомлений, без
шапки, руша? додому пiшки. Вимученi актори, у котрих очi горять вiд
пекучого свiтла юпiтерiв, очi засипано нiби жаринками, i голова йде
обертом, - рушають за режисером, звiльнивши машини. I одразу настрiй до
всiх приходить вечiрнiй, коли незвично навколо все ста?, хочеться йти в
просвiт вулиць в ентузiазмi й захопленнi. Над вулицею десь бiля бульварiв,
лякаючи поодиноких мисливцiв за любов'ю, проходить пiсня. Поруч Сева йде
лише кiлька наймолодших акторiв. Усi горлають. Я впiзнаю ?х.
- Редакторовi привiт! Я при?днуюсь до них i додаю голосу до ?хньо?
пiснi.
Сво?м звича?м шторм, знявшись над морем, заносить на береги
анархiчностi й непередбаченого хвилювання. Це залиша?ться й по штормовi.
VIII
Зауваження пiлота
"Пишу я - Майк. Тебе, тату, не застав дома. Ти вийшов кудись
розхвильований, як сказав менi твiй старий секретар. Менi довелося
пригадати маленький прийом арха?чного боксу, доки вiн мене впустив. А
зна?ш, менi набридло вже сидiти й тебе чекати. Екран я завiсив. Кана твоя
погасла. Як це ?х розпалювати - такi дерев'янi колодки? Мука менi була,
доки я примусив ?х горiти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу книжку з
столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому паперi. Малюнки якихось
кораблiв, солом'яних парусiв, пузатих китайцiв i значки пожовклою фарбою,
як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона прекрасно горiла. Коли я
розпалив, спробував погрiтися, та гаряче стало, i я краще сяду ось до
вiкна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У канi горить огонь. Од
нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотностi. Навiть у сво?й
кабiнi я проробив вiконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мо? на
ричагах, а язик бовта?ться бiля пасажирки.
Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побiгав по кiмнатi, бо
не люблю сидiти, i почав плигати через стiльцi. Одного я таки потрощив.
Але вiн старий був i чудний - увесь струхнявiлий, мабуть, теж китайський.
У тебе м'який килим на долiвцi, i я спробував стати на руки. Та занадто
перехиливсь i тiльки-тiльки не потрапив ногами в кану. Незручна штука -
цей вогонь на волi! Забув сказати, що перекинув також столика, який сто?ть
бiля кани (круглий отой), i розсипав тво? папери. Менi було дуже
непри?мно. Я почав збирати ?х i пiдкладати за змiстом. I що я побачив? Ти,
татуньку, знову пером у паперi длуба?шся? А я думав, що ти вже цiлком
здався на нашого Генрi.
Почита?мо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не розгнiва?шся, бо ж ми з
тобою однi?? кровi. А я через годину знову вилiтаю в рейс. Боюся, що з
Iндi? полечу на Австралiю - зупинка на Явi.. От би я хотiв тебе обняти!
Може б, i ти полетiв зi мною, сивенький? Полетiв би,полетiв, я знаю тебе.
Значить, рiшено - читаю. Треба ж менi посидiти тихо, а то знову крiсло
зломлю.
Прочитав. Молодий ти й досi, батьку. Порiвняти мене з тобою, так я -
футболiст, а ти гольфiст. Така стара гра - гольф. У футбольнiй командi я
був форвардом. Ми стояли на першiй лiнi?. Ми чекали, як яструби, - куди
вдарить капiтан перший бол. Тодi ми здiймали пил i тонули в ньому. Iнодi
менi щастило розглянути зблизька бол, а бiльше - я налiтав i бив ногою в
закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до мого удару в ногах
супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це -
одчайдушний спорт. Серед друзiв, серед команди, я грав, як архангел.
Тепер вiзьми гру в гольф. Велика, велика площа. На нiй ? дiлянки води,
високо? трави, чагарника, пiску, рiвного мiсця. Далеко на iншому боцi
площi - ямка, дiаметр - кiлька дюймiв. Через усю таку пустелю, воду i
траву треба гнати м'яча - до ямки. Грати можна самому. ? вiсiм рiзних
кийкiв для того, щоб гнати. Мета гри - загнати в ямку найменшою кiлькiстю
ударiв. Я заздрю тим, хто може грати в гольф. Треба бути . неймовiрно
упертим. Треба вмiти змагатися самому, без пiдтримки. Щасливо обминати всi
перепони. На мене - так я сказився б, коли б менi довелося загнати м'яча у
воду чи в чагарник i звiдти його вибивати. Жорстокий розум вигадав таку
гру. Битися на самотi.
Це менi спало на думку, коли я читав тво?. Невже не можна просто взяти
м'яча i перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують i вчать
бiйцiв? Менi боязно вимовити слово осудне - ти пройшов життя, милий!
Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати ?х на смерть...
Слухай тепер далi. Море в тебе дiйсно шумить скрiзь. Море - на
сторiнках, а дiвчина - десь поза написаним. Не сподобалось менi те, що ти
да?ш деталi кiноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорiв у ледарствi.
Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цiкаво вийшло в тебе про руки,
я мимоволi подивився й на сво?.
Ти пригаду?ш, що подарував менi Будду, коли я вперше сiв за кермо? Чи
не той це самий, що ти згаду?ш? Тiльки вiн був порожнiй, коли я кинув його
в Iндiйський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Вiн менi завше псував
жiночi справи. Пасажирки цiкавились Буддою, а я не мiг нiчого про нього
вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чiм
справа.
От коли б ти все писав так, як останнiй роздiл. Вiк мене зворушив. Не
можна показувати тiльки любимцiв. Тiльки здорових. I пiсня ввечерi, на тлi
неможливого дня - вивершила будiвлю. Ти не пригаду?ш часом, яко? вони
пiснi спiвали? Це важливо. У нас тепер в модi "Пiсня капiтанiв". Я тобi ??
випишу - може, згодиться десь. Спiвають ?? пiлоти. Мелодiю я тобi
проспiваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
Ось вона:
Пiд тобою знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
По морях бригантини пливуть,
Капiтан!
У повiтрi прекрасная путь,
Капiтан!
Помiж хмари пропелер пусти,
Капiтан!
Iз туману до сонця лети,
Капiтан!
Простягаються руки дiвчат,
Капiтан!
Щоб обнять, подолать i зв'язать,
Капiтан!
Тих дiвчат поцiлу?мо в грудь,
Капiтан!
Журавлину спiваючи путь,
Капiтан!
Попiд нами знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!
Така пiсня. Слово "капiтан" викрику?ться, як такт. Тiльки обов'язково
зазнач, що це пiсня нашо? ескадриль?.
Тепер скажи менi за Богдана. Чи це не той, що йому сто?ть пам'ятник на
березi? Вiн сперся на якiр i трима? в руцi поснащеного брига. "Онтон"
написано на бриговi. Це на мовi острова Ява - Щастя. I вiн дивиться на
море, де перепливають один одному дорогу кораблi. Бронзовий осмiх
пам'ятника миють дощi й негода. Я хотiв би дочитати тво? спогади, тату,
мене цiкавить, як бронза була колись живим тiлом. I ти його врятував? За
що його розстрiляли? Яке гидке слово.
Дiвчина менi подоба?ться. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер Сев i
ти мусили ворогувати. Хiба що Тайах вас обох помирила.
Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан i Ява, очевидно, зв'язанi мiж
собою. Ти, зда?ться, не був на цьому островi? Вiн хоч i великий, на ньому
? база для самольотiв, але нудний. Лiси - неприродно чорнi. Пологi рiвнини
i поруч - гори кремнистi й облiзлi. Я не перелiтав над цiлим островом -
там далi, кажуть, колосальнi поля, плантацi? какао, рижу. Трава росте так
буйно, що ?? не встигають виполювати мiж кущами кофейного дерева. Цукрова
тростина, бавовна, багато купцiв, бiдне чорне населення. Вiрять у
Мохаммеда. А колись вiрили в Будду. Ще й нинi можна серед плутаних стежок
у вiковiчних лiсах знайти галявини з великими йому будiвлями. Камiнь
будiвель обсипався. Статуя Будди пiд обвивщйю ?? травою вигляда? кумедно.
Вона як жива. ? ще купи камiння, що от-от розваляться, подiбнi до пiрамiд.
До них я бачив цiлi екскурсi? вчених. Нiяк не розумiю, що вони знаходять у
тому каменi цiкавого. Iнодi дiйсно можна знайти вибитi на стiнах малюнки.
Та вони часто непристойнi. Видно - яванцi недалеко пiшли вiд iндусiв.
А подобалось менi тiльки те, як на Явi влаштовано аеродром. Коли
пiдлiта?ш, сонце вже сяде за Суматру. На крилах червонi? пурпур неба.
Деякий час iдеш в сiрiй млявiй тишi, забираючи височiнь. Внизу видко, як
нiч ляга? густiш i густiш. На горi ще сiрий вечiр, а вже на землi тиха
темнота. Раптом загориться на аеродромi Прожектор. Свiтить у небо. Бiля
нього другий освiтлю? землю й показу? менi напрямок - як я мушу сiдати.
Свiчу свого рефлектора i стрiмголов кидаюся в безодню. Майже над самою
землею вирiвнююсь, роблю пiвколо i йду на посадку.
Бувай здоровий, тату. Я кидаю папiр. Через три хвилини всi п'ятеро
дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привiт. Майк".
IX
Богдан, поставивши порожню пляшку пiд стiл, налив з друго? собi i двом
розмовникам i, витерши серветкою голене обличчя, почав:
- Коли ви i ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою,
що це не останнiй раз i що менi знову доведеться колись топитися, бо так
сказав на островi Пао мала?ць з одстреленим носом. За його словами, менi
на роду написано втопитись. Проте щоразу я впевнявся, що мене зарано
примушували виконувати це вiщування. Щоразу я оживав. Через це - моя
розповiдь на три чвертi буде розповiддю про те, як я тонув i як мене
рятували. У мене перетрушенi й пересоленi вже всi кишки, i, коли таке
життя продовжиться, я гадаю пiти до лiкаря i зробити собi зябра. Я
спостерiг, що такi мо? пригоди завжди траплялися тодi, коли я починав
революцiю, бунт або протестував проти несправедливостi.
Ви мене витягли й вигойдали до пам'ятi пiсля мого останнього бунту. I
соромно менi вам зiзнаватися, що повстав я проти шлюбу. Працюючи в
румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По менi жили грали, мов на
коняцi. Я повертався з роботи (саме час був рибальський) натомлений i
голодний. Перехиляв двi миски юшки, ?в сало i запивав кислим вином. Потiм
лягав долi i спав без пам'ятi.
Воно й не туди, що сестра хазя?на точила в цей час на мене зуби. Вона
була рижа i гнучка, як чорт. ?? очi могли просвердлити залiзо. А на мене
вона дивилася i нiби вся блищала. Я одразу злякався, коли побачив вашу
видру. Вона похожа, тiльки очi м'якiшi. Я набирався сил, збагачував
хазя?на i, похитуючись на кормi шаланди, верхував у мрiях степами вороним
конем. Iнодi з нами ?здила ця Ганка - сестра хазя?нова. Сiдала вона завше
до мене й оглядала мене, як грушу на деревi. А менi аж нiяк не хотiлось
зайнятися жiночими справами. Тiльки раз хазя?н пiдморгнув, кивнув оком на
море й засмiявся. "Дивись, скiльки там риби, а в компанiю я прийму", -
сказав менi брат Ганки, за якою впадали всi багатi? i парубки по березi.
Аж тут я заховав очi, засоромився i почав нишком готуватися до втечi.
Позичив у хазя?на грошей поверх тих, що вiн винен був менi, позбирав
докупи сво? манатки, якi я придбав на роботi в'нього ж, i навiть поголився
на дорогу. Та око жiнки бачить i крiзь одежу.
Того вечора ми всi трохи пiдпили. Хазя?н побив посуд i пiшов до сво??
половини, залишивши мене в кiмнатi сестри i не вигнавши, таким чином, до
мого постiйного житла поза хатою. Я заснув. Уночi, коли хмiль у мене
проходив, я вiдчув на ши? руки - гарячi та мiцнi. То Ганка притулилася до
мене, як парус - тремтливий i випнутий. Я увiйшов у парус, як увiходить
горiшнiй вiтер, i ми вдвох понеслися в одкрите море. Вiдмовити жiнцi - не
моя звичка, а найбiльше такiй, як Ганка.
На ранок ми по?хали разом на лови, i взагалi - тиждень я не знав, де
живу i що таке сон. Нарештi я прохолов. Це трапилось перед початком
шторму, коли шаланди поспiшали додому. Я сказав Ганцi, що я жонатий i
взагалi людина мандрiвна. Вона хотiла пригорнутися, але я пересiв на iншу
банку. Цього не витерпiла б жодна жiнка, та Ганка витерпiла. Докоряти за
те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, - вона не стала,
але пригадала менi дрiбницi ночей останнього часу, якi я провiв iз нею. Я
був невблаганний. Тодi вона вибрала хвилину, коли я поправляв парус,
вставши з банки, i спихнула мене у воду. Моментально я опинився на кiлька
метрiв позаду шаланди, що пiшла, як скажена, вiд попутного вiтру
насуваючого шторму. Я залишився в такому ж станi, з якого рибалка врятував
мене для Ганки.
А до рибалки я потрапив оригiнальне. Треба вам сказати, що я iнодi
хворiю на ностальгiю, цебто - у мене з'явля?ться нудьга за батькiвщиною.
Тепер уявiть собi пароплав, що вийшов iз Коломбо до гаванi Балкан-ського
пiвострова. Пароплав, звичайно, мусить набрати вугiлля, - у нього ?
спецiальнi вуглянi трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками, а
вони знаходять там чорних зайцiв, з-помiж них - один кита?ць, що
задихнулися в довгiй, жаркiй дорозi. Вечiр. Вугiль вантажать при свiтлi.
Трупи - морока i затримка пароплава. Хто в такому разi осудить помiчника
капiтана, коли вiн накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води - i по
всьому. З чотирьох - дво? тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода рiчки,
що саме входить до моря. Тепер дивiться, як з води пiдноситься рука, чути
булькання води, рухання нiг - i один труп почина? плисти, лiгши на спину.
На берег вiн не виходить, а вилазить. I губить пам'ять. Ви догаду?тесь -
це був я, хворий на ностальгiю. Гавань Балканського пiвострова . ма? при
собi й мiсто. Назвемо його Табором, бо там був концентрацiйний табiр з
мо?ми земляками. Два ряди колючого дроту навкруги не дозволяли всiм
розлiзтися по кра?нi, як хробакам з лопуха. Раз на день при?здила сволоч
до табору, тодi всi шикувалися у дворi з дерев'яними рушницями, ?ли гидко,
працювати не пускали, щоб не розносили сво?х думок по кра?нi. Будь вони
проклятi в бога й янголят, трижди навхрест...
Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неiснуючу шапку
й пiшов. Ностальгiя заслiпить кого завгодно. Та й чув я, що в таборi
одчайдушнi люципери, не мають бога й серця в животi. Вони вже десь
одмовились жандарювати, штрейкбрехерувати i втихомирювати повсталу
провiнцiю. Додому тягла ?х ностальгiя i цiлющий бiль пiзньо? свiдомостi;
думалось менi,) що цей табiр повиннi вислати на батькiвщину. I, пiшовши до
табору, я вистраждав iз ним кiлька мiсяцiв,
Нарештi приходить товста зараза - полковник. Я не жалкую, що вiн живий
зостався, бо в такому разi ?iощ можна ще багато куль бажати - перед сном i
вставшi вiд сну. Полковник натяга? ?дину нашу струну i гра? "Дарагi?
братья, - каже полковник, - гасподь бог наш вс?вишнiй смiлостiвiлся над
намi. Вс?х нас дома ждут жони i д?тi i многострадальная страна. Мне
удалось, памятуя свой долг атца i старшава таварiща, iспрасiть разр?шенiя
у властей i закантрактавать карабль для па?здкi дамой". Наша струна -
ностальгiя - вiбру? i дрижить. Ми хочемо вiрити, кидаючись вiд надi? до
розпачу. Одбира?ться сот зо двi. Решта клянеться, що не по?де на розстрiл
i ввiйде в свою кра?ну вперед багнетами. Рушницi у всiх дерев'янi,
стрiлянина вiдклада?ться до слушного часу, а люди, що жили, боролись i
вмирали поруч, розгороджуються на нiч барикадами. Ранком у сiрiй млi
вантажимось на корабель. Дехто плаче й побiлiле обличчя наставля? на
пiвнiч. Iншi вимiнюють хлiба i з'?дають задумливо, перехилившися через
борт. Я, потрапивши до рiдно? стихi?, лiтаю скрiзь. Корабель - великий
парусник, старовинний бриг. Мачти на ньому чужi. Замiсть справжнiх
фок-мачти i грот-мачти - якесь непорозумiння.
На бриговi ? слiди ремонту на швидку руку. Походження вiн - не знати й
якого: iспанець чи португалець, а може, й англiйсько? роботи його
дерев'янi борти. ? мiсця для гармат, забитi пiзнiше мирним хазя?ном. Бриг
розподiлено на двi частини: глуха перегородка знизу й до палуби
вiдокремлювала на кормi каюти для начальства, залишаючи багато мiсця для
команди на палубi й в кубрику.
Носився бриг по морях, латаючи паруси, поновлюючи щогли i переходячи
вiд дiдiв до онукiв. Смолили його будiвничi, смолили й правнуки. Пiнили
море, вiдкриваючи землi. Повiсили прапори над чужими головами, затуливши
сонце. Тепер бриг витягнуто з домовини, i ми вертатимемося ним додому,
його й дельфiн мiг потопити, вдаривши хвостом або упiрнувши пiд корму.
Бриг одслужив уже службу на морях, - це порушення його спокою в тихiй
затоцi корабельного гробовища скидалося на образу старостi. Ми пливли на
пiвнiч до рiдних берегiв. Була гiрка неправда в тому, що ми пливли без
жодного прапора. Скiльки разiв цей бриг повертався до континенту, гордо
пiднявши переможний шовк прапорiв! На старiсть йому доводиться везти
збезпрапорених солдат, якi не смiють пiднести над собою стяг зраджено?
батькiвщини.
Ми йшли в ранiшньому туманi. Бриг рипiв i кректав, розсохлий i
страшний. Бiсово? вiри вiтер ледве надимав паруси. Туманний ранок. Я ходив
понад бортом задуманий. Мене тривожило те, що перед вiд'?здом у гаванi
вештався французький офiцер i, як зацiкавлена особа, поглядав на бриг. Наш
полковник, прощаючися з берегом, нiби знайомими очима подивився на
француза. Бiльше нiчого. Та я пройшов огнi i води i дещо страшнiше за цi
стихi?. Мене обдурити тяжко. В цей час мене покликали наниз. Посуд наш
здорово протiкав. Я пошукав сокири, бо я тесля, i не знайшов ?? нiде. Це
мене ще бiльш навело на недобрi думки. Полковник дуже лютував, йому не
сподобалась можливiсть втопитися на такому суднi. Бригом правував поганий,
кривий i кошлатий румун з двома матросами. Вiн дав менi пощерблену сокиру,
якою не те що тесати, а й рубати тяжко. Я почав латати дiрки. Та ?х, наче
на зло, було безлiч i все з'являлися новi. Гниле дерево не тримало цвяхiв,
i мо? латки одлiтали пiд напором води. Тодi ми заходилися скубти старий
канат, мочити його i розмочалювати, готуючи в той же час патички, запихати
цю паклю в щiлини. Велика робота закипiла на бригу. Воду вичерпували
вiдрами, якi знайшлися, висмоктували з трюму примiтивною помпою, що завше
? на подiбних кораблях. Самi собою органiзували змiни, щоб акуратно,
по-вiйськовому, вiдпочивати й робити. Познаходилися десяцькi, спецiалiсти
в цiй тяжкiй галузi - пливти морем, не допускаючи в трюм води.
Полковник сидiв у крiслi на кормi. Вiн задумливо палив сигару i читав
книжку. Або удавав, що чита?. Сонця не було видко. Румун-капiтан виймав
занозу з босо? ноги. Мене вiн до роботи не пускав, i в компас його я нi
разу не мiг зазирнути. Бриг iшов помалу. Я вiдчував тривогу, яка росла й
росла. Iнодi й не скажеш, вiд чого вона береться. Крутився бiля румуна й
полковника, плекаючи надiю побачити чи пiдслухати.
На мо? щастя, полковник ?хав не сам. З ним була дочка - чорна, як сiм
галок, ?й було рокiв шiстнадцять. Я помiтив, що вона вигляда? з вiконця на
мене, i почав повертатися перед ?? очима, як пишний пiвень. Потiм я кивнув
?й, запрошуючи вийти на палубу. Вона довго переломлювала себе й нарештi
вийшла, червона, як кумач. "Чи нема? у вас яко? книжки? - попросив я,
соромливо опустивши очi, як того вимагала дипломатiя. - Я страшенно люблю
читати, - казав я, - рiзнi книжки. Та нашi хлопцi, язви ?хню душу, нiяк не
дають читати, доки ?х не покри?ш... - я закашлявся, видумуючи, як би
делiкатно закiнчити. - Доки не покри?ш ?х брезентом зневаги, - вимовив я,
слiдкуючи за поплавком закинуто? вудки. Риба клюнула - дiвчина запросила
мене до каюти, i ми вдвох почали вибирати книжку.
"У вас мама ??" - запитала дiвчина-галка.
"Мама ? i сестричка мале-есенька, - зарипiв я солодким голосом, а в
самого на язицi лежали всi лайки, якi я маю за честь знати. - Вони мене
ось уже п'ять рокiв як не бачили. Мамочка в мене старенька i швидко вмре к
чорту", - iнформував я, думаючи за друге й не знаючи, що стою на
правильнiй стежцi до серця дами. Цiкавiсть ?? зростала. Я мусив розповiсти
цiлу iсторiю з безлiччю вбивств та самогубств, якi падали на голови мо?х
кревних, вигадати собi крiм сестрицi - ще й померлого братика i його
полюбити, безжалiсно розлучити всiх нас i розкидати по свiтi i, нарештi,
вiдправити вигаданi кораблi на батькiвщину до матерi в обiйми. Моя
фантазiя розчулила дiвчинку. Вона була некрасива i нерозумна. На не?
нiхто, очевидно, не звертав уваги, i тепер вона цiлком була пiд владою
незвичного. Серце в не?, вже здiбне до любовi, вперше завмирало пiд нiжною
опуклiстю грудей, та в нiй усе ще було вiд дiвчинки.
Мене не треба вчити, як себе поводити з дiвчатами. Я йду завше просто i
нiколи не помиляюсь. Дiвчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми з
нею ходили по палубi пiд холодним поглядом батька. Ми стояли бiля борту,
дивилися в воду, i я кокетував з усi?? сили. "Коли ми при?демо додому, -
казав я, - я вас посадовлю на найкращого вiзника, i ми по?демо до
найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю. Найкращого вина я вам
поставлю на стiл".
"Я не по?ду додому, на вiзника не сяду, - дiвчинка схаменулася i
замовкла. - Менi не можна з вами говорити, це тайна".
Я прикусив губу, щоб не витрясти з сво?? дами душi разом iз тайною.
"Чому ж ви не по?дете? Адже бриг iде? I хiба я вам не подобаюсь?"
Дiвчинка одвернулася.
"Папа заборонив менi казати вам, що ми ?демо не..."
У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, i в мене сколихнувся
весь мозок. Я ледве не впав через борт. "Ми ?демо не додому, - закричав я,
- ми ?демо на пiвдень. Сонце мусило б бути позад нас!"
Я схватив дiвчинку за руку i поволiк за собою на прову брига. Вона -
налякана - мало сперечалась. Полковник побiг униз, очевидячки, за
револьвером, почувши щось недобре. Земляки обступили мене, покинувши
викачувати воду. Стало тихо, тiльки булькотiла вода та шумiло море.
"Хлопцi! - крикнув я. - Нас зраджено? Ми ?демо проти сонця, на пiвдень,
а путь наша мусить лежати на протилежну сторону".
Хлопцi показилися. Мало назвати ?хнi вислови лайкою. Багато рокiв
вчилися вони висловлювати почуття неймовiрними сполученнями слiв. Через
те, що завше цi почуття були гiркi, болючi та безвихiднi, наче всерединi
нема? серця, скрiзь у?длива зелена жовч, то й вислови велетенськими
зегзицями пiдiймалися до щогол.
Налетiв туман, i ми опинилися в туманi. З боку корми пролунав пострiл,
i голос полковника крикнув звiльнити палубу. Ми зайшли до трюму, де вода
вже стояла по кiсточки. Я розпитав дiвчинку про задум ?? батька. Вона,
налякана оскаженiлими обличчями товаришiв, розповiла менi все, що знала. Я
слухав ?? сам, одiйшовши вiд юрби.
"Куди ми ?демо?" - кричали нетерплячi. Я вилiз на бочку.
"Громадяни, - закричав я, - ми ?демо на пiвдень. Нас продано в армiю.
Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже не