Ти, Майку, не дуже вiр за Богдана. Хiба мало так кличуть людей? Коли на
кожного витрачати бронзу - вiд цього вона зовсiм знецiниться. Я волiю про
Богдана думати iнакше. Острiв Яву ти справдi перелiтав. Раджу тобi тiльки
- не судити того, чого не розумi?ш. Ти ма?ш слово тiльки для описування
аеродрому, а пiрамiди залиш для iнших, - вони теж потрiбнi. Тво? очi - для
аеродромiв, i на цьому дозволь iз тобою попрощатися. Намну я тобi шию,
коли зустрiнемося.
Нарештi я, тату, розквитався з тво?м синком. Вiн мене так роздратував,
що я забув зовсiм за те, ради чого я сiв писати сво? зауваження. Ти
поворухнувся ввi снi, нiби збираючись прокинутися. Я швидко поставив
крапку бiля Майка i тепер поспiшаю виписати ще кiлька думок, якi
стосуються тво?? роботи.
Менi подоба?ться твiй Богдан. Це неймовiрний оптимiст. Вiн належить до
тих людей, з якими всi одвiчнi питання спрощуються до розмiрiв однi??
фрази. Народження чи смерть - вони сприймають так примiтивно, що це зовсiм
не ста? для людини на перше мiсце i не затуля? бадьоростi й радостi. За
такими людьми мимоволi йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають
життя в цiлому, в нещастi знаходять радiсть, у болi - чують натхнення, в
страховi - знають смiх. ?х натовп висува? наперед. Вони - спiваки, що
знають силу пiсень i спiвають ?х у такт ходi.
Дiвчина - одна на мiльйони. Це авантурниця з нiг до голови. Вона тонко
все вiдчува?, зна? життя, зазнала жорстоких днiв, i це ?? пiднесло й
пiдносить далi. Скрiзь шука? людей з прозорими, а не скляними очима.
Пада?, пiднiма?ться, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною,
як дiвчина, може жорстоко карати й стрiляти. Листа з Мiлана вона написала
так гаряче, як кинулася б в обiйми i як загубила б свiдомiсть. Листа цього
вигадати не можна. Тяжко придумати так, як склада? раптом безлiч узорiв
життя. Таких листiв не пише жiнка двох за свiй вiк. Але, написавши одного,
летить, як бджола, на далеку пахучу квiтку.
Ти так ?х обох - дiвчину й матроса - потроху зводиш, що мимоволi
хочеться якось допомогти ?м. Я прошу вiд iменi тво?х читачiв - не
роз'?днуй ?х у кiнцi. Завше в таких випадках розчарову?шся потiм. Цiкаво
було б побачити, як вони глянуть у вiчi одне одному на останнiх сторiнках.
Тiльки - обов'язково хай глянуть. Можуть i поцiлуватись. Це так бадьорить
читача. Може, не дозволить iсторична точнiсть мемуарiв? Тодi ти зроби...
Ти ворушишся ввi снi, поверта?шся на бiк, я знаю, iцо ти прокида?шся.
Через це кiнчаю писати. Бувай".
XVII
Бриг спущено на воду. На ньому я та Богдан. На палубi сто?ть бочка, в
нiй хлюпа?ться вода, коли хвиля гойда? корабель. Ми ходимо по новiй палубi
вiд корми до прови, загляда?мо до кожно? щiлини, сто?мо часом, опершися
плечима об спiднi частки фок- i грот-мачти. Бриг вигляда? куцо: марс i
брам-стеньги на спiднi мач-ти ще не ставили. Вхiд пiд палубу вида?ться ще
як звичайна дiрка, без схiдцiв, куди ставлять малу драбину, коли хочуть
оглянути каюти i трюм. Ми сходимо наниз. На долiвцi безлiч стружок. Скрiзь
видно свiже дерево: стоять верстати так, як вiд них пiшли робiтники;
сокиру ввiгнато в колоду i так забуто; нетесане дерево, дошки струганi й
неструганi лежать скрiзь. До трюму ми лише загляда?мо, бо тяжко лiзти туди
нам - хворим i виснаженим. Ми поверта?мось на палубу, щоб сидiти на
стружках бiля верстата, котрий залишився на палубi. Сидiти, вiдчувати, як
хвиля, доходячи до берега, пiдносить наше судно, як колива?ться палуба, як
сонце звернуло на захiд i сто?ть над Мiстом, як блищить вода в гаванi i як
солодко ниють серця та сверблять заго?нi рани.
Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березi ми
застали тiльки риштовання, безлiч покидькiв дерева i чималу юрбу людей.
Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску i пелюшки. По ньому
ходили майстри, пiдходили групами до бортiв, ставали всi на корму,
розгойдували прову. Але бриг нахилявся настiльки, наскiльки йому належало,
гойдався так, що не втрачав сво?? поважностi. Поступово вiн спорожнiв -
був кiнець робочого дня. Довго ще виставляли з нього на берег стороннiх
людей, якi допомагали ставити на воду. i через це вважали за обов'язок
оглядати бриг до найдальших темних куткiв трюму. Хазя?н трамбака вийшов на
берег останнiм. Ми привiтали його з водою. "Ще кiлька день - i ми на
парусах. Можна буде виходити в море", - сказав вiн. Десь в близькiй
кав'ярнi чекали друзi, виразно чути було, як стогнав його порожнiй живiт,
i ми вiдпустили хазя?на трамбака, зiйшовши на бриг у той час.
Ми не встигли ще як слiд звикнути до палуби i обiм'яти стружки бiля
верстата, як на бриг перебiг iз берега Сев. Не помiтивши нас, вiн, як
вихор, облiтав усе судно. Побував у трюмi, у каютах, чимось постукав
унизу, щось зачепив i повалив на долiвку, посвистiв, дослухаючись до
резонансу, покричав i почав був якусь арiю. Та швидко ми його побачили на
палубi. Вiн пройшов повз нас двiчi, доки ми наважилися втрутитися до його
самотностi.
- Алло, Сев! - крикнули ми.
Вiн здригнувся,нiби ми зловили його на непристойнiй поведiнцi, i
повернув до нас.
- Мрi?те на стружках?
- Го?мо сво? рани, - вiдповiв Богдан, пiдморгуючи менi i гостро
дивлячися на Сева.
- Хiба вони не заго?нi?
- Вони вже зрослися, та болiтимуть iще доти, доки ми не впiзна?мо
злодiя. Сев не сказав нiчого.
- Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, - почав я, - чи не
могли б ви нам викотити ?? на палубу?
- Нащо?
- Богдан хоче зайнятися дiлом. Колодка - з горiха. Тут бiля верстата,
маючи пiд рукою кiлька струментiв, вiн хоче попрацювати над майстром
корабля.
- Яким майстром?
- Так я називаю фiгуру, що сто?ть пiд бугшпритом. Вона веде корабель,
оберiга? його вiд рифiв i заспокою? хвилi.
Сев пiшов пiд палубу i прикотив нам колоду. Ми поставили ?? на дошку i
трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо нашi руки не були ще
дужi. Вiн обтесав за вказiвками Богдана тiльки передню частину колоди. Я
знову здригнувся, побачивши, як сильно i мiцно лежить сокира в його лiвiй
руцi. Богдан показував менi очима на лiву руку Сева.
- Закотiть рукав, - вимовив Богдан, - вам зручнiше буде тесати. Сев
удав, що не чу?.
- Закотiть рукав, - сказав я. Сев почав закочувати, але раптом поклав
сокиру i зробив заклопотане обличчя.
- Менi треба вже йти. Мене чекають на фабрицi. Богданове пiдморгування
менi набридло. Я одвернувся од нього i дивився вслiд Севовi, доки останнiй
зник за iншими суднами, якi стояли поруч нас, припнутi до естакади.
- Я ж вам казав, що в нього ? шрам?
- Облиште вигадки, менi вже набридли вашi пiдозрiння. Берiться краще за
сокиру i тешiть.
- I вам не хочеться взнати iм'я ворога?
- Не хочеться, - вiдповiдаю я, почуваючи справжнiй розпач iз того, що
цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вмiщу?ться в мо?й головi,
i я з нею звикаюся. Богдан теше потроху колодку, щось обрубу?, щось
залиша? i, врештi, береться за струг. Але струг вiн кида? ще скорше:
працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а людинi, що ма? два
свiжих шрами на животi, цього не витерпiти. На змiну струговi приходить
долото й дерев'яний молоток. Установивши як слiд колоду, Богдан поцюку?
молотком по долотi.
- Хiба ви зна?те, як рiзьбити дерево? - питаю я.
- Звичайно, знаю. На островi Пао я часто тiльки цим i займався. Коли
моя мала по?де було до сусiднього острова, я сиджу i вирiзую з м'якого
кореня ?? обличчя i тiло. Це була ясна, блискуча бронза. Навiть той
бетель, що вона завше жувала, личив до ?? хижого сласного рота. Через
бетель губи були червонi, як пурпур. I, зробивши з кореня фiгуру мо??
мало?, я мазав губи червоним розжованим бетелем.
- А тепер що ви рiзьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?
- Я вирiзьблюю те, що було на провi у мого хазя?на з острова Пао. Коли
менi пощастить - ми матимемо найкращого майстра корабля, що вславився на
пiвденних морях. Кожний порядний грабiжник складав до нiг мо?? жiнки
тканини й одежу, пахучi есенцi?, люстерка i консерви. За це вона мусила
умовити мене, щоб я зiйшов iз сво?х високостiв i зволiв зробити ще одного
майстра корабля до бугшприта.
- I ви робили?
- Авжеж, робив. Менi краще було робити це дiло, нiж пiдставляти смертi
голову на палубi корабля мого хазя?на i тестя. Iще пiсля того, як я встиг
покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсiм iм'я. Я
вам хiба не розповiдав про цей випадок? Нi? Ну, то слухайте.
До нас завiтав ще один гiсть. То була Тайах, яку зустрiв у Мiстi Сев i
послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубi, нiби й зроду мала палубу
пiд ногами. Навiть пробiгла трохи на пуантах i похвалила гладеньку палубу.
- Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила бiля мачти
кiлька фуете й усмiхнулася.
- Може, й знайшла б.
- А може, й нi?
- Може, й нi.
Вона пiдiйшла до борту, подивилася на воду i потiм глянула поверх наших
голiв, нiби спостерiгала десь потрiбнi ?й сигнали.
- До берега Пао при?хали ми того разу на вечiр. Нас зустрiли, як завше,
дружина й дочка хазя?на. Ставши на червонiй землi над водою, вони
скидалися на блискучi стату? ясно? бронзи в тихiй, затишнiй затоцi острова
Пао. Наш хазя?н - мала?ць - хижий i старий морський розбишака, сiдав на
човен - проа - i плив до берега перший. Потiм судно вiдтягали туди, де
берег був високий, - i ховали його в густiй тiнi дерев, що хилилися над
водою. Корабель розвантажували. Далi, в глиб острова пiд кокосовими
пальмами був наш склеп. Стiни в нього були плетенi, а дах - листя кокосiв.
Над землею його пiдлога пiдiймалася на десять метрiв. Як добре я пригадую
той склеп! Часто цiлими мiсяцями я не брався нi за холодну воду. Збивши
кокосового горiха, я випивав з нього молоко i по?дав нiжну зелену масу
кокоса. Мене цiлком задовольняло таке життя. Офiцiйно ж - я вважався за
вартового бiля краму.
Кажу, того разу все йшло, як завше. Позносили ми крам, пограбований з
пароплава, повечеряли з мiцною рижовою горiлкою i полягали спати, де хто
хотiз: однi - на палубi пiд брезентом, другi - пiшли на острiв, де було
приховано ?хнiх жiнок. Щоб не забути i потiм до цього не повертатись, я
розповiм вам про випадок у той наш рейс. Формально - ми зафрахтувалися
перевезти вантаж, а фактично - шукали когось, щоб пограбувати. Мала?ць -
наш хазя?н - був прирожденний моряк. В тих краях морем здебiльшого ходять
малайцi, а яванцi не сперечаються з ними за цю честь. Яванцi - красивий
народ, декого з них наче зроблено з золота, тiло так i ся? розкiшними
золотими фарбами, стрункi вони, гнучкi i люблять спiвати. Помiж них
мала?ць вида?ться чорнявим жуком. Вiн меткий, швидкий, очi вузенькi, як
щiлини, говорить багато, руха?ться проворно, добрий купець i смiливий
розбiйник. Коли гра?ться юрба дiтей i одно з них верховодить, б'? iнших,
забира? ляльки - то це обов'язково буде мала?ць. Такi яванцi i малайцi.
Мiй хазя?н був одружений з яванкою, i вiд ?хнього шлюбу народилася
дiвчина, що мала характер батька i красу матерi. Вона любила... та я бачу,
що вже збився. Почну знову.
Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж, а
цiкавого нiчого не зустрiли. Роздратованi - вистоювали ми в затишку бiля
островiв, пливли далi до iнших мiсць, де мали звичку ходити пароплави.
Пригаду?те, я вам розповiдав, що тодi була вiйна, скрiзь на простих шляхах
блукали ворожi вiйськовi судна, i капiтани пароплавiв вибирали iншi дороги
- помiж островами, серед глушини, подалi вiд вiльного моря. З цього
користався мiй хазя?н: пiдiйшовши вночi до пароплава, брав його на абордаж
i, забравши потрiбнi речi, пускав пароплав на дно. Тодi таким чином багато
зникало пароплавiв, але годi було дошукатися причин ?хньо? загибелi.
Нарештi нам пощастило зустрiти здобич. Це було маленьке судно. Ми
причепилися до його борту. Машини глухо гуркотiли, везучи й нас. Команда
була в панiцi. Ми полiзли на пароплав з усiх бокiв. Капiтан пароплава
розрядив сво? обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а потiм
шпурнув зброю просто в юрбу i за цим разом набив добру гулю на головi в
нашого хазя?на. На хвилину цей знепритомнiв, а капiтан вихватив у
безвухого китайця рушницю i, стрiляючи, перебiг корму. Доки хазя?н очуняв,
доки розбишаки поралися з командою, капiтан зник. Вiн утiк на човнi.
Бачили б ви, що робилося з хазя?ном! Як тигр, лiтав вiн по палубi. Капiтан
пароплава добереться до сво?х! Пiсля цього треба буде забиратися десь у
глушину i чекати тихо, - хай пересердяться бiлi дияволи. Кита?ць ховався
вiд хазя?на, де тiльки мiг. Та, врештi, попався. Хазя?н бив його доти,
доки в ньому була хоч маленька iскра життя. Потiм наказав його викинути за
борт.
Зробивши такий вiдступ, я розповiм за той вечiр, коли ми повернулися з
грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубi, а дехто пiшов до жiнок на
острiв. Мен? було тодi шiстнадцять рокiв. Як ви дума?те, куди я пiшов? Не
вгада?те, бо пiшов я на побачення.
- З дочкою малайця? - поцiкавилася Тайах. Вона уважно слухала, стоячи
бiля борту.
- Вiдкiля ви зна?те? Так, справдi з нею. Звали ?? Баджiн - так
називають яванцi вивiрку. Вона була й справдi рухлива й поворотка, як
вивiрка. Тiльки я ?? називав "матта-апi", що значить - "вогненнi очi". Це
не було перебiльшення: очi розбишацькi, жовтi, як у "мачана" (тигра), мала
дiвчина. Вона, смiючись, казала на мене "боая" (кайман, щось подiбне до
крокодила), "праху" (човен), бо я був тонкий i довгий, як ця легенька
споруда для плавання.
Баджiн трохи запiзнилася, прибираючися для зустрiчi зi мною. "Тудун" -
капелюшок iз пальмового листя лежав на ?? "конде" - вузлi волосся на
головi. Легенький "сарон" покривав ?? стегна, на яких була ще "ка-хiн" -
спiдниця, що дуже подiбна до шароварiв. У руцi вона тримала "рампе" -
квiти магнолi? i тримала ?х так, нiби не квiти то були, а золотий "пайон"
(парасоля) - найвища ознака благородства. "Мiнтак ампон, - сказала вона, -
але клаппа пошарудiла сво?м листям i не велiла менi поспiшати. Вона ще з
часу останнього захiдного монсуна, коли йшли дощi так довго, стала менi за
порадницю. Вона сказала, що мiй криластий кiдан повернеться живий i
здоровий, i вона завше проганяла вiд мого лiжка понтiанака - злого духа,
що iнодi злазить iз сво?х дерев i сниться жiнкам, особливо вагiтним". Ми
пiшли до мого житла, зайшли за кламба, що висiла на дверях, i сiли на
балебале - бамбукову лежанку. Та нам не сидiлося. Я страшенно чогось
боявся. Нiби я сидiв на вогнi. Це горiла моя перша любов. Баджiн була
молодша за мене на два роки, проте почувала себе зовсiм дорослою i
кепкувала з мене, як умiла. "Ти не кiдан, а риба, - казала вона, торкаючи
мiй "кле-ван" - шаблю, яку я носив iз гордiстю юнака, - ти повiсь собi
бамбукову палицю, а менi вiддай твiй клеван". Пiвденнi зорi цокотiли за
кламба хатини. Тьмяна пристрасна нiч нависла над Пао, вчепилася до дерев,
стелилася долi, як напо?не отрутою листя. Було зовсiм темно. Торкаючись
голих плечей дiвчини, я здригався, як той, кого охопив амок - безум. "Ти
мачан, - вiдсунулася вона вiд мене, - ти бiлий тигр". (Так лають на Явi
?вропейцiв). Але голос ?? не вiдштовхував. Я згадав свiй перший сон про
жiнку. Це був вiн. Я взяв Баджiн до себе на колiна й почав казати ?й иа
вухо мiльйон слiв.
- Далi нам вiдомо, - глухо сказала Тайах, - далi в таких випадках iде
все, як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка?
- Не поспiшайте, - спокiйно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долотi
i працюючи бiля колоди, - ми сидiли так досить довго. Можливо, що ми й
цiлувалися, але я цього не пам'ятаю: так горiло у мене все всерединi. Ми
сидiли, потiм лежали, ходили пити воду, i, нарештi, я пiшов на судно за
подарунком, що ного я привiз дiвчинi. Проходячи по палубi, я побачив на
провi вогник. Я зата?вся за мачтою. Вогник коливався, нiби хтось дмухав на
нього. Така поведiнка невiдомо? людини менi не сподобалася: вона скидалася
на зiочин. Я витяг з пiхов свiй клеван i пiшов тихо вздовж борту.
Я боявся вогню не через те, що вiн мiг вчинити шкоду хазя?новi, а через
те, що тодi я втрачав надiю повернутися коли-небудь на батькiвщину. Вогонь
на кораблi - завше небезпека: вiн гiрший за тайфун, за чуму i за голод.
Коли на кораблi з'явля?ться блискучий, високий, гойдлпвий полумiнь - треба
боятися за життя. Я мiцно стискав клеван i потроху посувався до прови.
Якась людина, заховавшися за купою старих канатiв, робила ганебне дiло.
Купка трiсочок уже розгорiлася, почали обгорати й товщi шматки дерева.
Людина була вдоволена з сво?? роботи. Пiдвелася, шукаючи обабiч пальних
речей. На момент свiтло дiстало ?? обличчя: це був безвухий кита?ць. Я
знав добре, що його мали викинути в море, i здивувався, нiби побачивши
небiжчика. його хтось iз матросiв пожалiв, заховавши до купи лахмiття на
провi, i вiн збирався вiддячити тепер командi i в першу чергу хазя?новi.
Чекати довше - було нiкуди. Вогонь розгорався. Кита?ць, його звали...
(Нiяк ке можу пригадати його iменi. Вже ось кiлька разiв про це думав, та
наче зовсiм воно вивiтрилося з пам'ятi!) кита?ць мовчки скалив зуби, i то
був диявольський регiт. Я згадав увесь бiль вiд його кулакiв, згадав свою
юнацьку клятву, i на спинi в мене наче настовбурчилась шерсть. Я вийшов до
вогню, грiзно пiднявши клеван. Китайця наче вiтром вiдкинуло назад. Вiн
вихватив з-за пояса крис i набiг на мене, але зустрiв мiй клеван. Кита?ць
пiсля того як його попобив хазя?н, не мав iще сво?? справжньо? сили i не
був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, нiби виростав
разом з мо?ю злiстю. Вогонь тим часом розгорався.
Кита?ць хитрував: удавав iз себе кволого й знеможеного, тiльки
захищався, не нападаючи, i все хотiв опинитися близько до мене, щоб
пустити в дiло ножа. Я пiдбiг до вогню i вже хотiв ногою розкидати жар,
щоб вiн не набирав сили. Але вчасно згадав, що без освiтлення я загину вiд
ножа китайця. Я став знову наступати i тут побачив зовсiм несподiвану рiч:
кита?ць щосили зганяв мене до вогню, щоб зайнялася на менi одежа. Вже
вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив ??, потерши ногою об ногу. У
мене стомилася рука вiд клевана. Очi застеляв якийсь морок. У цей час я
побачив мою Баджiн. Вона збiгла на корабель, тримаючи бамбукову палицю.
Кита?ць завагався, у нього подво?лося ворогiв. Скориставшися цим моментом,
я ударив його клеваном. Вiн поточився до борту i, ловлячи повiтря руками,
полетiв у воду. Баджiн розкидала палицею жар. Ми загасили головешки i
повикидали ?х за борт. Палуба знову стала темною i порожньою. На ранок там
могли знайти лише сажу вiд вогнища та крис китайця.
А ми, взявшися за руки, перерiзали лiс аж до мо?? хатини. Ми йшли, як
муж i жона. Напо?вши ненависть юнацтва, я виходив з нього на дорогу до
мужностi - зухвало? i суворо?. Тропiчна нiч мовчазна i задушлива. Вона
таму? в людинi цноту, i спокiй. Нiби у велетенський океан виносяться тодi
кораблi людсько? снаги...
- Я почуваю запах диму, - сказала стурбовано Тайах. Ми понюхали
повiтря.
- То вам зда?ться. Ми говорили про пожежу, i завше в таких випадках
люди гостро вiдчувають i продовжують собi розповiдь.
- Та я справдi чую дим.
Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечiр. Сонця вже не було. Нитка
диму лiтала над бригом. Можливо, ?? занесла течiя повiтря з сусiдньо?
палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас нiхто не палив на палубi. Ми
мовчки тривожилися.
- Я пiду подивлюся, - запропонувала дiвчина.
- Куди?
- Наниз, до трюму й до кают.
Вона полiзла по драбинцi вниз. Ми посiдали на палубi, звiсивши ноги в
люк.
- Шукайте там добре! - кричали ми i смiялись. -
Понюхайте всi кутки!
- Ей, хто на палубi? - гукнув до нас з берега жiночий голос.
- Заходьте, - вiдповiв я.
До нас пiдбiгла жiнка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись i
висловлюючи ?й нашу любов за врятування вiд смертi. Але вона не слухала i,
освiтливши драбину в трюм сiрником, полiзла по нiй хутко i стурбовано. Ми
не розумiли тако? поведiнки. Знизу ми почули ?? заклопотаний голос:
- Тут хтось ?? Одiйдiть трохи - дайте я присвiчу сiрником. Ви ще нiчого
не знайшли? Будемо шукати разом. Хазя?н трамбака бiжить теж i швидко тут
буде. У мене ноги проворнiшi. Бачите, я взнала вiд однi?? людини, що в
трюмi покладено спецiальний гнiт, який, догорiвши до сiрникiв i клоччя,
мусить запалити трюм. Нi, я не скажу, звiдки я взнала. Тут нiде нiчого не
видко. Пiдемо нижче.
Розмова Полi почала доходити ще глухiше - очевидячки, жiнки перейшли до
трюму через незабиту стiну.
- Тут дивiться уважнiше - воно десь тут. Тепер я гасю сiрника - треба
заплющити очi, потiм подивитися навкруги: вогник десь мусить себе
показати. Ще очей не розплющуйте. Я скажу коли.
Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стiнi коридора метнувся
вiдблиск свiтла, i крiзь щiлину ми побачили глибоко пiд нами вогонь. У
трюмi жiнки закричали. На палубу вибiг, брязкаючи вiдром, хазя?н трамбака.
Усi гуртом ми побiгли до трюму. Дiвчата били вогонь сосновою дошкою.
Хазя?н трамбака допомiг водою. У трюмi зробилося темно.
- Вийдемо звiдси, - прошепотiла менi Тайах i обняла мене за шию.
Помацки ми вийшли на палубу. Наше хвилювання ще зросло, коли ми знищили
небезпеку. Поля голосно розповiдала Богдановi про те, як вона бiгла. ??
голос тремтiв i був вогкий, як нiжнiсть. Ми йшли з гаванi мовчки. Нас iшло
четверо.
Колоду з горiха Професор приховав до дня, коли шхуна-бриг був зовсiм
готовий. До того часу вона лежала в потайному мiсцi: в трюмi на стружках,
до не? приходив Богдан i в самотностi рiзьбив ?? та довбав. У трюмi було
тихо та радiсно. Чути було сплескзд хвиль по боках i тi ледве помiтнi
стогони, що звича?м вчуваються в нових будинках. З горiхово? колоди
вилуплювалася червона дiвчина, ?? обличчя нагадувало обличчя Баджiн.
Дiвчина пiднiмала руки над головою, нiби пiрнаючи пiд воду. Вона була
навiть без сарон. ?? гладеньке тiло оживало, груди набували пружностi,
дерев'янi стегна - принадностi. Майстром корабля мала бути жiнка. Каюти
всерединi сполiровано, в кожнiй - двi койки i стiл, над столом -
iлюмiнатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна ?дальня затишна,
як садок. Бiблiотека мiстилася в крихiтнiй каютi. На кораблi порожньо:
люди, збудувавши його, пiшли геть.
Гойдаються стиха ре?. Паруси всi змотано. Грот-мач-та зовсiм гола:
гафель не пiднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якiр лежить пiд бортом.
На провi - люк у чорний трюм. Борти похитуються. Все пахне живим деревом i
лiсовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще iндивiдуальностi. Дуб
кричить, що вiн дуб, сосна стогне, що вона сосна, негнiй-дерево крекче й
собi сво? iм'я. Ще нема? одностайностi. Кожну дошку, кожну планку
защемлено мiж чужими: аж смола вiд цього виступа?, мов пiт. Дубовий брус
придавлено тисом та буком. Усiм вiд цього нелегко. Позвикавши в лiсi на
волi розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, - дерева тут
вiдчувають, що перевернувся свiт. Сосни-мачти стогнуть не менше за iнших:
де подiлася зелена дзвiнка хвоя, якою можна було ловити вiтер або сипати
?? собi пiд ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги вiдтято, рип-рип,
як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-обре!
Але перше ж горе - об'?дна? всi дерева. У вiльному морi заскиглить,
засвистить у вантах вiтер. Забiлiють на хвилях баранцi. "Держись! - гукне
бом-брам-рея до брам-стеньги. - Бачиш, як багато вiтру налетiло в мiй
парус?!" - "I до мене теж!" - крикне брам-рея. "Держись! - гукне
брам-стеньга до марс-стень?и. - Бачиш, як тяжко тримати бом-брам-парус та
брам-парус?!" - "Держись i ти, - попросить марс-стеньга спiдню мачту, - на
менi брам-стеньга з парусами, i мiй марс-парус - он як надувся!" Спiдня
мачта мiцнiше упреться в кiль-свинку i кiль: "Братики, виручайте! На вас
надiя, ласкавi дубе й буче!" Не витримають i шпанти - корабельнi ребра:
хвиля на них тиснутиме з обох бокiв. Звернуться шпанти до сволокiв iз
негнiй-дерева, що йдуть упоперек корабля, розпирають ребра i тримають на
собi палуби: "Не гнiться, хлопцi! Бо загинемо всi разом, як погнетесь.
Одне за всiх, i всi за одного". А сволоки з негнiй-дерева i собi мусять
когось просити, вони озвуться до соснових дощок на палубi:
"Дошки-сестрички, тiснiше ляжте! Хай хвиля по вас слизне i в море
полетить. Не пускайте води до нас!" Забудуть тодi дерева сво? листя i свою
хвою, вони зробляться однокровними частками великого корабля.
Пiд бугшпритом дiвчина - бронзова Баджiн. Вона вестиме корабель,
пiдставляючи сво? горiхове тiло всiм вiтрам.
XVIII
Дiвчина роздягалася. Я сидiв, тримаючи в руках бронзового Будду.
Звiдси, з театру, ми збиралися пiти вдвох просто на бриг. Там чекав на нас
Сев. На кораблi ми приготували вечерю i вина. Цього вечора бриг мав
приймати гостей. Нiч - перша нiч, коли на бриговi ночуватимуть люди.
Викiнчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими словами,
сласнiстю i чутливiстю. До цього ми готувались з острахом та болем.
Викiнчений корабель набував у нашiй уявi ознак живо? iстоти: як йому
сподоба?мося ми i наша подруга, яких снiв наснить вiн нам першо? ночi?
Театр потроху завмирав. Хвиля людей вже викотилася з нього. Тепер
стукали дверi скрiзь за кулiсами, випускаючи акторiв. Спектакль закiнчено.
Всi поспiшають вийти на вулицю i податися до домiвок. Кiмната, де
передягалася Тайах, виходила дверима до коридора,по якому виходили актори.
Я розглядав Будду, переглядав газету, чекаючи, доки Тайах закiнчить усi
сво? передягання. Одеколон, пудра, грим, розiгрiте вiд танка жiноче тiло -
всi запахи змiшалися докупи, дурманили i викликали темне хвилювання.
Почувся плескiт води: дiвчина приймала душ. Бризки розлiталися по кiмнатi.
Став дуже пахнути одеколон; Тайах посвiжила себе пiсля води. Потiм тиша.
Жiнка робила туалет.
- Менi якось особливо млосно сьогоднi. Цiлий день мене щось тривожить.
Танцювала я наче крiзь сой, люди, всi стоять далеко вiд мене. Дим
заволiка? всiх. Роблю я все машинально. Думаю лише про те, що мило треба
покласти на сухе, що одеколон треба заткнути пробкою, сукню одягти пiсля
сорочки, треба закрутити кран. Нiби мене несе велика вода до водоспаду,
менi годi думати за врятування, я фiксую очима всi деревця, що стоять на
березi, хмарки, що йдуть над ними, коней, що схилилися iз берега i п'ють
воду. Сьогоднi щось трапиться. Ти не бо?шся нiчого?
Вона пройшла босими ногами по пiдлозi i зупинилася бiля мене. Я мовчав.
- Ти розумi?ш мiй стан? - торкнула вона мене рукою.
кожного витрачати бронзу - вiд цього вона зовсiм знецiниться. Я волiю про
Богдана думати iнакше. Острiв Яву ти справдi перелiтав. Раджу тобi тiльки
- не судити того, чого не розумi?ш. Ти ма?ш слово тiльки для описування
аеродрому, а пiрамiди залиш для iнших, - вони теж потрiбнi. Тво? очi - для
аеродромiв, i на цьому дозволь iз тобою попрощатися. Намну я тобi шию,
коли зустрiнемося.
Нарештi я, тату, розквитався з тво?м синком. Вiн мене так роздратував,
що я забув зовсiм за те, ради чого я сiв писати сво? зауваження. Ти
поворухнувся ввi снi, нiби збираючись прокинутися. Я швидко поставив
крапку бiля Майка i тепер поспiшаю виписати ще кiлька думок, якi
стосуються тво?? роботи.
Менi подоба?ться твiй Богдан. Це неймовiрний оптимiст. Вiн належить до
тих людей, з якими всi одвiчнi питання спрощуються до розмiрiв однi??
фрази. Народження чи смерть - вони сприймають так примiтивно, що це зовсiм
не ста? для людини на перше мiсце i не затуля? бадьоростi й радостi. За
такими людьми мимоволi йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають
життя в цiлому, в нещастi знаходять радiсть, у болi - чують натхнення, в
страховi - знають смiх. ?х натовп висува? наперед. Вони - спiваки, що
знають силу пiсень i спiвають ?х у такт ходi.
Дiвчина - одна на мiльйони. Це авантурниця з нiг до голови. Вона тонко
все вiдчува?, зна? життя, зазнала жорстоких днiв, i це ?? пiднесло й
пiдносить далi. Скрiзь шука? людей з прозорими, а не скляними очима.
Пада?, пiднiма?ться, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною,
як дiвчина, може жорстоко карати й стрiляти. Листа з Мiлана вона написала
так гаряче, як кинулася б в обiйми i як загубила б свiдомiсть. Листа цього
вигадати не можна. Тяжко придумати так, як склада? раптом безлiч узорiв
життя. Таких листiв не пише жiнка двох за свiй вiк. Але, написавши одного,
летить, як бджола, на далеку пахучу квiтку.
Ти так ?х обох - дiвчину й матроса - потроху зводиш, що мимоволi
хочеться якось допомогти ?м. Я прошу вiд iменi тво?х читачiв - не
роз'?днуй ?х у кiнцi. Завше в таких випадках розчарову?шся потiм. Цiкаво
було б побачити, як вони глянуть у вiчi одне одному на останнiх сторiнках.
Тiльки - обов'язково хай глянуть. Можуть i поцiлуватись. Це так бадьорить
читача. Може, не дозволить iсторична точнiсть мемуарiв? Тодi ти зроби...
Ти ворушишся ввi снi, поверта?шся на бiк, я знаю, iцо ти прокида?шся.
Через це кiнчаю писати. Бувай".
XVII
Бриг спущено на воду. На ньому я та Богдан. На палубi сто?ть бочка, в
нiй хлюпа?ться вода, коли хвиля гойда? корабель. Ми ходимо по новiй палубi
вiд корми до прови, загляда?мо до кожно? щiлини, сто?мо часом, опершися
плечима об спiднi частки фок- i грот-мачти. Бриг вигляда? куцо: марс i
брам-стеньги на спiднi мач-ти ще не ставили. Вхiд пiд палубу вида?ться ще
як звичайна дiрка, без схiдцiв, куди ставлять малу драбину, коли хочуть
оглянути каюти i трюм. Ми сходимо наниз. На долiвцi безлiч стружок. Скрiзь
видно свiже дерево: стоять верстати так, як вiд них пiшли робiтники;
сокиру ввiгнато в колоду i так забуто; нетесане дерево, дошки струганi й
неструганi лежать скрiзь. До трюму ми лише загляда?мо, бо тяжко лiзти туди
нам - хворим i виснаженим. Ми поверта?мось на палубу, щоб сидiти на
стружках бiля верстата, котрий залишився на палубi. Сидiти, вiдчувати, як
хвиля, доходячи до берега, пiдносить наше судно, як колива?ться палуба, як
сонце звернуло на захiд i сто?ть над Мiстом, як блищить вода в гаванi i як
солодко ниють серця та сверблять заго?нi рани.
Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березi ми
застали тiльки риштовання, безлiч покидькiв дерева i чималу юрбу людей.
Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску i пелюшки. По ньому
ходили майстри, пiдходили групами до бортiв, ставали всi на корму,
розгойдували прову. Але бриг нахилявся настiльки, наскiльки йому належало,
гойдався так, що не втрачав сво?? поважностi. Поступово вiн спорожнiв -
був кiнець робочого дня. Довго ще виставляли з нього на берег стороннiх
людей, якi допомагали ставити на воду. i через це вважали за обов'язок
оглядати бриг до найдальших темних куткiв трюму. Хазя?н трамбака вийшов на
берег останнiм. Ми привiтали його з водою. "Ще кiлька день - i ми на
парусах. Можна буде виходити в море", - сказав вiн. Десь в близькiй
кав'ярнi чекали друзi, виразно чути було, як стогнав його порожнiй живiт,
i ми вiдпустили хазя?на трамбака, зiйшовши на бриг у той час.
Ми не встигли ще як слiд звикнути до палуби i обiм'яти стружки бiля
верстата, як на бриг перебiг iз берега Сев. Не помiтивши нас, вiн, як
вихор, облiтав усе судно. Побував у трюмi, у каютах, чимось постукав
унизу, щось зачепив i повалив на долiвку, посвистiв, дослухаючись до
резонансу, покричав i почав був якусь арiю. Та швидко ми його побачили на
палубi. Вiн пройшов повз нас двiчi, доки ми наважилися втрутитися до його
самотностi.
- Алло, Сев! - крикнули ми.
Вiн здригнувся,нiби ми зловили його на непристойнiй поведiнцi, i
повернув до нас.
- Мрi?те на стружках?
- Го?мо сво? рани, - вiдповiв Богдан, пiдморгуючи менi i гостро
дивлячися на Сева.
- Хiба вони не заго?нi?
- Вони вже зрослися, та болiтимуть iще доти, доки ми не впiзна?мо
злодiя. Сев не сказав нiчого.
- Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, - почав я, - чи не
могли б ви нам викотити ?? на палубу?
- Нащо?
- Богдан хоче зайнятися дiлом. Колодка - з горiха. Тут бiля верстата,
маючи пiд рукою кiлька струментiв, вiн хоче попрацювати над майстром
корабля.
- Яким майстром?
- Так я називаю фiгуру, що сто?ть пiд бугшпритом. Вона веде корабель,
оберiга? його вiд рифiв i заспокою? хвилi.
Сев пiшов пiд палубу i прикотив нам колоду. Ми поставили ?? на дошку i
трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо нашi руки не були ще
дужi. Вiн обтесав за вказiвками Богдана тiльки передню частину колоди. Я
знову здригнувся, побачивши, як сильно i мiцно лежить сокира в його лiвiй
руцi. Богдан показував менi очима на лiву руку Сева.
- Закотiть рукав, - вимовив Богдан, - вам зручнiше буде тесати. Сев
удав, що не чу?.
- Закотiть рукав, - сказав я. Сев почав закочувати, але раптом поклав
сокиру i зробив заклопотане обличчя.
- Менi треба вже йти. Мене чекають на фабрицi. Богданове пiдморгування
менi набридло. Я одвернувся од нього i дивився вслiд Севовi, доки останнiй
зник за iншими суднами, якi стояли поруч нас, припнутi до естакади.
- Я ж вам казав, що в нього ? шрам?
- Облиште вигадки, менi вже набридли вашi пiдозрiння. Берiться краще за
сокиру i тешiть.
- I вам не хочеться взнати iм'я ворога?
- Не хочеться, - вiдповiдаю я, почуваючи справжнiй розпач iз того, що
цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вмiщу?ться в мо?й головi,
i я з нею звикаюся. Богдан теше потроху колодку, щось обрубу?, щось
залиша? i, врештi, береться за струг. Але струг вiн кида? ще скорше:
працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а людинi, що ма? два
свiжих шрами на животi, цього не витерпiти. На змiну струговi приходить
долото й дерев'яний молоток. Установивши як слiд колоду, Богдан поцюку?
молотком по долотi.
- Хiба ви зна?те, як рiзьбити дерево? - питаю я.
- Звичайно, знаю. На островi Пао я часто тiльки цим i займався. Коли
моя мала по?де було до сусiднього острова, я сиджу i вирiзую з м'якого
кореня ?? обличчя i тiло. Це була ясна, блискуча бронза. Навiть той
бетель, що вона завше жувала, личив до ?? хижого сласного рота. Через
бетель губи були червонi, як пурпур. I, зробивши з кореня фiгуру мо??
мало?, я мазав губи червоним розжованим бетелем.
- А тепер що ви рiзьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?
- Я вирiзьблюю те, що було на провi у мого хазя?на з острова Пао. Коли
менi пощастить - ми матимемо найкращого майстра корабля, що вславився на
пiвденних морях. Кожний порядний грабiжник складав до нiг мо?? жiнки
тканини й одежу, пахучi есенцi?, люстерка i консерви. За це вона мусила
умовити мене, щоб я зiйшов iз сво?х високостiв i зволiв зробити ще одного
майстра корабля до бугшприта.
- I ви робили?
- Авжеж, робив. Менi краще було робити це дiло, нiж пiдставляти смертi
голову на палубi корабля мого хазя?на i тестя. Iще пiсля того, як я встиг
покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсiм iм'я. Я
вам хiба не розповiдав про цей випадок? Нi? Ну, то слухайте.
До нас завiтав ще один гiсть. То була Тайах, яку зустрiв у Мiстi Сев i
послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубi, нiби й зроду мала палубу
пiд ногами. Навiть пробiгла трохи на пуантах i похвалила гладеньку палубу.
- Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила бiля мачти
кiлька фуете й усмiхнулася.
- Може, й знайшла б.
- А може, й нi?
- Може, й нi.
Вона пiдiйшла до борту, подивилася на воду i потiм глянула поверх наших
голiв, нiби спостерiгала десь потрiбнi ?й сигнали.
- До берега Пао при?хали ми того разу на вечiр. Нас зустрiли, як завше,
дружина й дочка хазя?на. Ставши на червонiй землi над водою, вони
скидалися на блискучi стату? ясно? бронзи в тихiй, затишнiй затоцi острова
Пао. Наш хазя?н - мала?ць - хижий i старий морський розбишака, сiдав на
човен - проа - i плив до берега перший. Потiм судно вiдтягали туди, де
берег був високий, - i ховали його в густiй тiнi дерев, що хилилися над
водою. Корабель розвантажували. Далi, в глиб острова пiд кокосовими
пальмами був наш склеп. Стiни в нього були плетенi, а дах - листя кокосiв.
Над землею його пiдлога пiдiймалася на десять метрiв. Як добре я пригадую
той склеп! Часто цiлими мiсяцями я не брався нi за холодну воду. Збивши
кокосового горiха, я випивав з нього молоко i по?дав нiжну зелену масу
кокоса. Мене цiлком задовольняло таке життя. Офiцiйно ж - я вважався за
вартового бiля краму.
Кажу, того разу все йшло, як завше. Позносили ми крам, пограбований з
пароплава, повечеряли з мiцною рижовою горiлкою i полягали спати, де хто
хотiз: однi - на палубi пiд брезентом, другi - пiшли на острiв, де було
приховано ?хнiх жiнок. Щоб не забути i потiм до цього не повертатись, я
розповiм вам про випадок у той наш рейс. Формально - ми зафрахтувалися
перевезти вантаж, а фактично - шукали когось, щоб пограбувати. Мала?ць -
наш хазя?н - був прирожденний моряк. В тих краях морем здебiльшого ходять
малайцi, а яванцi не сперечаються з ними за цю честь. Яванцi - красивий
народ, декого з них наче зроблено з золота, тiло так i ся? розкiшними
золотими фарбами, стрункi вони, гнучкi i люблять спiвати. Помiж них
мала?ць вида?ться чорнявим жуком. Вiн меткий, швидкий, очi вузенькi, як
щiлини, говорить багато, руха?ться проворно, добрий купець i смiливий
розбiйник. Коли гра?ться юрба дiтей i одно з них верховодить, б'? iнших,
забира? ляльки - то це обов'язково буде мала?ць. Такi яванцi i малайцi.
Мiй хазя?н був одружений з яванкою, i вiд ?хнього шлюбу народилася
дiвчина, що мала характер батька i красу матерi. Вона любила... та я бачу,
що вже збився. Почну знову.
Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж, а
цiкавого нiчого не зустрiли. Роздратованi - вистоювали ми в затишку бiля
островiв, пливли далi до iнших мiсць, де мали звичку ходити пароплави.
Пригаду?те, я вам розповiдав, що тодi була вiйна, скрiзь на простих шляхах
блукали ворожi вiйськовi судна, i капiтани пароплавiв вибирали iншi дороги
- помiж островами, серед глушини, подалi вiд вiльного моря. З цього
користався мiй хазя?н: пiдiйшовши вночi до пароплава, брав його на абордаж
i, забравши потрiбнi речi, пускав пароплав на дно. Тодi таким чином багато
зникало пароплавiв, але годi було дошукатися причин ?хньо? загибелi.
Нарештi нам пощастило зустрiти здобич. Це було маленьке судно. Ми
причепилися до його борту. Машини глухо гуркотiли, везучи й нас. Команда
була в панiцi. Ми полiзли на пароплав з усiх бокiв. Капiтан пароплава
розрядив сво? обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а потiм
шпурнув зброю просто в юрбу i за цим разом набив добру гулю на головi в
нашого хазя?на. На хвилину цей знепритомнiв, а капiтан вихватив у
безвухого китайця рушницю i, стрiляючи, перебiг корму. Доки хазя?н очуняв,
доки розбишаки поралися з командою, капiтан зник. Вiн утiк на човнi.
Бачили б ви, що робилося з хазя?ном! Як тигр, лiтав вiн по палубi. Капiтан
пароплава добереться до сво?х! Пiсля цього треба буде забиратися десь у
глушину i чекати тихо, - хай пересердяться бiлi дияволи. Кита?ць ховався
вiд хазя?на, де тiльки мiг. Та, врештi, попався. Хазя?н бив його доти,
доки в ньому була хоч маленька iскра життя. Потiм наказав його викинути за
борт.
Зробивши такий вiдступ, я розповiм за той вечiр, коли ми повернулися з
грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубi, а дехто пiшов до жiнок на
острiв. Мен? було тодi шiстнадцять рокiв. Як ви дума?те, куди я пiшов? Не
вгада?те, бо пiшов я на побачення.
- З дочкою малайця? - поцiкавилася Тайах. Вона уважно слухала, стоячи
бiля борту.
- Вiдкiля ви зна?те? Так, справдi з нею. Звали ?? Баджiн - так
називають яванцi вивiрку. Вона була й справдi рухлива й поворотка, як
вивiрка. Тiльки я ?? називав "матта-апi", що значить - "вогненнi очi". Це
не було перебiльшення: очi розбишацькi, жовтi, як у "мачана" (тигра), мала
дiвчина. Вона, смiючись, казала на мене "боая" (кайман, щось подiбне до
крокодила), "праху" (човен), бо я був тонкий i довгий, як ця легенька
споруда для плавання.
Баджiн трохи запiзнилася, прибираючися для зустрiчi зi мною. "Тудун" -
капелюшок iз пальмового листя лежав на ?? "конде" - вузлi волосся на
головi. Легенький "сарон" покривав ?? стегна, на яких була ще "ка-хiн" -
спiдниця, що дуже подiбна до шароварiв. У руцi вона тримала "рампе" -
квiти магнолi? i тримала ?х так, нiби не квiти то були, а золотий "пайон"
(парасоля) - найвища ознака благородства. "Мiнтак ампон, - сказала вона, -
але клаппа пошарудiла сво?м листям i не велiла менi поспiшати. Вона ще з
часу останнього захiдного монсуна, коли йшли дощi так довго, стала менi за
порадницю. Вона сказала, що мiй криластий кiдан повернеться живий i
здоровий, i вона завше проганяла вiд мого лiжка понтiанака - злого духа,
що iнодi злазить iз сво?х дерев i сниться жiнкам, особливо вагiтним". Ми
пiшли до мого житла, зайшли за кламба, що висiла на дверях, i сiли на
балебале - бамбукову лежанку. Та нам не сидiлося. Я страшенно чогось
боявся. Нiби я сидiв на вогнi. Це горiла моя перша любов. Баджiн була
молодша за мене на два роки, проте почувала себе зовсiм дорослою i
кепкувала з мене, як умiла. "Ти не кiдан, а риба, - казала вона, торкаючи
мiй "кле-ван" - шаблю, яку я носив iз гордiстю юнака, - ти повiсь собi
бамбукову палицю, а менi вiддай твiй клеван". Пiвденнi зорi цокотiли за
кламба хатини. Тьмяна пристрасна нiч нависла над Пао, вчепилася до дерев,
стелилася долi, як напо?не отрутою листя. Було зовсiм темно. Торкаючись
голих плечей дiвчини, я здригався, як той, кого охопив амок - безум. "Ти
мачан, - вiдсунулася вона вiд мене, - ти бiлий тигр". (Так лають на Явi
?вропейцiв). Але голос ?? не вiдштовхував. Я згадав свiй перший сон про
жiнку. Це був вiн. Я взяв Баджiн до себе на колiна й почав казати ?й иа
вухо мiльйон слiв.
- Далi нам вiдомо, - глухо сказала Тайах, - далi в таких випадках iде
все, як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка?
- Не поспiшайте, - спокiйно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долотi
i працюючи бiля колоди, - ми сидiли так досить довго. Можливо, що ми й
цiлувалися, але я цього не пам'ятаю: так горiло у мене все всерединi. Ми
сидiли, потiм лежали, ходили пити воду, i, нарештi, я пiшов на судно за
подарунком, що ного я привiз дiвчинi. Проходячи по палубi, я побачив на
провi вогник. Я зата?вся за мачтою. Вогник коливався, нiби хтось дмухав на
нього. Така поведiнка невiдомо? людини менi не сподобалася: вона скидалася
на зiочин. Я витяг з пiхов свiй клеван i пiшов тихо вздовж борту.
Я боявся вогню не через те, що вiн мiг вчинити шкоду хазя?новi, а через
те, що тодi я втрачав надiю повернутися коли-небудь на батькiвщину. Вогонь
на кораблi - завше небезпека: вiн гiрший за тайфун, за чуму i за голод.
Коли на кораблi з'явля?ться блискучий, високий, гойдлпвий полумiнь - треба
боятися за життя. Я мiцно стискав клеван i потроху посувався до прови.
Якась людина, заховавшися за купою старих канатiв, робила ганебне дiло.
Купка трiсочок уже розгорiлася, почали обгорати й товщi шматки дерева.
Людина була вдоволена з сво?? роботи. Пiдвелася, шукаючи обабiч пальних
речей. На момент свiтло дiстало ?? обличчя: це був безвухий кита?ць. Я
знав добре, що його мали викинути в море, i здивувався, нiби побачивши
небiжчика. його хтось iз матросiв пожалiв, заховавши до купи лахмiття на
провi, i вiн збирався вiддячити тепер командi i в першу чергу хазя?новi.
Чекати довше - було нiкуди. Вогонь розгорався. Кита?ць, його звали...
(Нiяк ке можу пригадати його iменi. Вже ось кiлька разiв про це думав, та
наче зовсiм воно вивiтрилося з пам'ятi!) кита?ць мовчки скалив зуби, i то
був диявольський регiт. Я згадав увесь бiль вiд його кулакiв, згадав свою
юнацьку клятву, i на спинi в мене наче настовбурчилась шерсть. Я вийшов до
вогню, грiзно пiднявши клеван. Китайця наче вiтром вiдкинуло назад. Вiн
вихватив з-за пояса крис i набiг на мене, але зустрiв мiй клеван. Кита?ць
пiсля того як його попобив хазя?н, не мав iще сво?? справжньо? сили i не
був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, нiби виростав
разом з мо?ю злiстю. Вогонь тим часом розгорався.
Кита?ць хитрував: удавав iз себе кволого й знеможеного, тiльки
захищався, не нападаючи, i все хотiв опинитися близько до мене, щоб
пустити в дiло ножа. Я пiдбiг до вогню i вже хотiв ногою розкидати жар,
щоб вiн не набирав сили. Але вчасно згадав, що без освiтлення я загину вiд
ножа китайця. Я став знову наступати i тут побачив зовсiм несподiвану рiч:
кита?ць щосили зганяв мене до вогню, щоб зайнялася на менi одежа. Вже
вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив ??, потерши ногою об ногу. У
мене стомилася рука вiд клевана. Очi застеляв якийсь морок. У цей час я
побачив мою Баджiн. Вона збiгла на корабель, тримаючи бамбукову палицю.
Кита?ць завагався, у нього подво?лося ворогiв. Скориставшися цим моментом,
я ударив його клеваном. Вiн поточився до борту i, ловлячи повiтря руками,
полетiв у воду. Баджiн розкидала палицею жар. Ми загасили головешки i
повикидали ?х за борт. Палуба знову стала темною i порожньою. На ранок там
могли знайти лише сажу вiд вогнища та крис китайця.
А ми, взявшися за руки, перерiзали лiс аж до мо?? хатини. Ми йшли, як
муж i жона. Напо?вши ненависть юнацтва, я виходив з нього на дорогу до
мужностi - зухвало? i суворо?. Тропiчна нiч мовчазна i задушлива. Вона
таму? в людинi цноту, i спокiй. Нiби у велетенський океан виносяться тодi
кораблi людсько? снаги...
- Я почуваю запах диму, - сказала стурбовано Тайах. Ми понюхали
повiтря.
- То вам зда?ться. Ми говорили про пожежу, i завше в таких випадках
люди гостро вiдчувають i продовжують собi розповiдь.
- Та я справдi чую дим.
Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечiр. Сонця вже не було. Нитка
диму лiтала над бригом. Можливо, ?? занесла течiя повiтря з сусiдньо?
палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас нiхто не палив на палубi. Ми
мовчки тривожилися.
- Я пiду подивлюся, - запропонувала дiвчина.
- Куди?
- Наниз, до трюму й до кают.
Вона полiзла по драбинцi вниз. Ми посiдали на палубi, звiсивши ноги в
люк.
- Шукайте там добре! - кричали ми i смiялись. -
Понюхайте всi кутки!
- Ей, хто на палубi? - гукнув до нас з берега жiночий голос.
- Заходьте, - вiдповiв я.
До нас пiдбiгла жiнка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись i
висловлюючи ?й нашу любов за врятування вiд смертi. Але вона не слухала i,
освiтливши драбину в трюм сiрником, полiзла по нiй хутко i стурбовано. Ми
не розумiли тако? поведiнки. Знизу ми почули ?? заклопотаний голос:
- Тут хтось ?? Одiйдiть трохи - дайте я присвiчу сiрником. Ви ще нiчого
не знайшли? Будемо шукати разом. Хазя?н трамбака бiжить теж i швидко тут
буде. У мене ноги проворнiшi. Бачите, я взнала вiд однi?? людини, що в
трюмi покладено спецiальний гнiт, який, догорiвши до сiрникiв i клоччя,
мусить запалити трюм. Нi, я не скажу, звiдки я взнала. Тут нiде нiчого не
видко. Пiдемо нижче.
Розмова Полi почала доходити ще глухiше - очевидячки, жiнки перейшли до
трюму через незабиту стiну.
- Тут дивiться уважнiше - воно десь тут. Тепер я гасю сiрника - треба
заплющити очi, потiм подивитися навкруги: вогник десь мусить себе
показати. Ще очей не розплющуйте. Я скажу коли.
Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стiнi коридора метнувся
вiдблиск свiтла, i крiзь щiлину ми побачили глибоко пiд нами вогонь. У
трюмi жiнки закричали. На палубу вибiг, брязкаючи вiдром, хазя?н трамбака.
Усi гуртом ми побiгли до трюму. Дiвчата били вогонь сосновою дошкою.
Хазя?н трамбака допомiг водою. У трюмi зробилося темно.
- Вийдемо звiдси, - прошепотiла менi Тайах i обняла мене за шию.
Помацки ми вийшли на палубу. Наше хвилювання ще зросло, коли ми знищили
небезпеку. Поля голосно розповiдала Богдановi про те, як вона бiгла. ??
голос тремтiв i був вогкий, як нiжнiсть. Ми йшли з гаванi мовчки. Нас iшло
четверо.
Колоду з горiха Професор приховав до дня, коли шхуна-бриг був зовсiм
готовий. До того часу вона лежала в потайному мiсцi: в трюмi на стружках,
до не? приходив Богдан i в самотностi рiзьбив ?? та довбав. У трюмi було
тихо та радiсно. Чути було сплескзд хвиль по боках i тi ледве помiтнi
стогони, що звича?м вчуваються в нових будинках. З горiхово? колоди
вилуплювалася червона дiвчина, ?? обличчя нагадувало обличчя Баджiн.
Дiвчина пiднiмала руки над головою, нiби пiрнаючи пiд воду. Вона була
навiть без сарон. ?? гладеньке тiло оживало, груди набували пружностi,
дерев'янi стегна - принадностi. Майстром корабля мала бути жiнка. Каюти
всерединi сполiровано, в кожнiй - двi койки i стiл, над столом -
iлюмiнатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна ?дальня затишна,
як садок. Бiблiотека мiстилася в крихiтнiй каютi. На кораблi порожньо:
люди, збудувавши його, пiшли геть.
Гойдаються стиха ре?. Паруси всi змотано. Грот-мач-та зовсiм гола:
гафель не пiднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якiр лежить пiд бортом.
На провi - люк у чорний трюм. Борти похитуються. Все пахне живим деревом i
лiсовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще iндивiдуальностi. Дуб
кричить, що вiн дуб, сосна стогне, що вона сосна, негнiй-дерево крекче й
собi сво? iм'я. Ще нема? одностайностi. Кожну дошку, кожну планку
защемлено мiж чужими: аж смола вiд цього виступа?, мов пiт. Дубовий брус
придавлено тисом та буком. Усiм вiд цього нелегко. Позвикавши в лiсi на
волi розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, - дерева тут
вiдчувають, що перевернувся свiт. Сосни-мачти стогнуть не менше за iнших:
де подiлася зелена дзвiнка хвоя, якою можна було ловити вiтер або сипати
?? собi пiд ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги вiдтято, рип-рип,
як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-обре!
Але перше ж горе - об'?дна? всi дерева. У вiльному морi заскиглить,
засвистить у вантах вiтер. Забiлiють на хвилях баранцi. "Держись! - гукне
бом-брам-рея до брам-стеньги. - Бачиш, як багато вiтру налетiло в мiй
парус?!" - "I до мене теж!" - крикне брам-рея. "Держись! - гукне
брам-стеньга до марс-стень?и. - Бачиш, як тяжко тримати бом-брам-парус та
брам-парус?!" - "Держись i ти, - попросить марс-стеньга спiдню мачту, - на
менi брам-стеньга з парусами, i мiй марс-парус - он як надувся!" Спiдня
мачта мiцнiше упреться в кiль-свинку i кiль: "Братики, виручайте! На вас
надiя, ласкавi дубе й буче!" Не витримають i шпанти - корабельнi ребра:
хвиля на них тиснутиме з обох бокiв. Звернуться шпанти до сволокiв iз
негнiй-дерева, що йдуть упоперек корабля, розпирають ребра i тримають на
собi палуби: "Не гнiться, хлопцi! Бо загинемо всi разом, як погнетесь.
Одне за всiх, i всi за одного". А сволоки з негнiй-дерева i собi мусять
когось просити, вони озвуться до соснових дощок на палубi:
"Дошки-сестрички, тiснiше ляжте! Хай хвиля по вас слизне i в море
полетить. Не пускайте води до нас!" Забудуть тодi дерева сво? листя i свою
хвою, вони зробляться однокровними частками великого корабля.
Пiд бугшпритом дiвчина - бронзова Баджiн. Вона вестиме корабель,
пiдставляючи сво? горiхове тiло всiм вiтрам.
XVIII
Дiвчина роздягалася. Я сидiв, тримаючи в руках бронзового Будду.
Звiдси, з театру, ми збиралися пiти вдвох просто на бриг. Там чекав на нас
Сев. На кораблi ми приготували вечерю i вина. Цього вечора бриг мав
приймати гостей. Нiч - перша нiч, коли на бриговi ночуватимуть люди.
Викiнчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими словами,
сласнiстю i чутливiстю. До цього ми готувались з острахом та болем.
Викiнчений корабель набував у нашiй уявi ознак живо? iстоти: як йому
сподоба?мося ми i наша подруга, яких снiв наснить вiн нам першо? ночi?
Театр потроху завмирав. Хвиля людей вже викотилася з нього. Тепер
стукали дверi скрiзь за кулiсами, випускаючи акторiв. Спектакль закiнчено.
Всi поспiшають вийти на вулицю i податися до домiвок. Кiмната, де
передягалася Тайах, виходила дверима до коридора,по якому виходили актори.
Я розглядав Будду, переглядав газету, чекаючи, доки Тайах закiнчить усi
сво? передягання. Одеколон, пудра, грим, розiгрiте вiд танка жiноче тiло -
всi запахи змiшалися докупи, дурманили i викликали темне хвилювання.
Почувся плескiт води: дiвчина приймала душ. Бризки розлiталися по кiмнатi.
Став дуже пахнути одеколон; Тайах посвiжила себе пiсля води. Потiм тиша.
Жiнка робила туалет.
- Менi якось особливо млосно сьогоднi. Цiлий день мене щось тривожить.
Танцювала я наче крiзь сой, люди, всi стоять далеко вiд мене. Дим
заволiка? всiх. Роблю я все машинально. Думаю лише про те, що мило треба
покласти на сухе, що одеколон треба заткнути пробкою, сукню одягти пiсля
сорочки, треба закрутити кран. Нiби мене несе велика вода до водоспаду,
менi годi думати за врятування, я фiксую очима всi деревця, що стоять на
березi, хмарки, що йдуть над ними, коней, що схилилися iз берега i п'ють
воду. Сьогоднi щось трапиться. Ти не бо?шся нiчого?
Вона пройшла босими ногами по пiдлозi i зупинилася бiля мене. Я мовчав.
- Ти розумi?ш мiй стан? - торкнула вона мене рукою.