i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужґка нiжно© ши©.
Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку -- i дiвчина
обернулася.
- Даруйте,-- сказав Коваленко.-- Але менi зда ться, що я вас десь
бачив.
- Нiде,-- вiдповiла вона й засмiялася.-- Нiде ви мене не бачили. А я
вас бачила.
- Ну, як же це так? -- знiяковiв Андрiй.
- Дуже просто. Я вас лiкувала.
- Ви Карцева?
- А ви Андрiй Коваленко?
- Ну, це всi знають.
- Мене теж усi знають.
- А чому ж я не знав?
- Так сталося. Можливо, це й краще.
- Ну, гаразд. Ви -- Карцева. А як вас звати?
- Так i звiть -- Карцева.
- А коли я не хочу?
- Не хочете -- як хочете.
Вони перекидалися словами поволi простували до виґходу. За дверима
©хнi шляхи розходилися. Андрi вi треґба було повертатися до палати, а
Карцева йшла додому,
- Так ми й розлуча мося, не познайомившись,-- з жалем сказав Андрiй.
- Ми ще побачимось,-- пообiцяла йому дiвчина.
- Завтра я виписуюсь з госпiталю.
- Правда?
- На жаль, правда.
- Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжґди пiсля обiду, i я
вас застану.
- Це правда?
- На жаль, правда,-- засмiялася вона.
- Чому ж на жаль?
- Там побачимо! -- махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня
Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^ мно-сiрiй
шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
- Вже який ,-- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного
й сердитого.
- Ну, не гнiвайтеся,-- попросила Карцева,-- ©да справдi якийсь...
особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...
Вiн теж хотiв сказати ©й, що теж ще не зустрiчав схоґжо© на не©, але
змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть
цю вiн хотiв приховати.
- Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацi нт,-- сказав вiн.-- Я
вiйськова людина й мушу ©хати за приґзначенням.
- Куди саме? -- поцiкавилася Карцева.
- Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
- Дозвольте менi вас провести до вокзалу?
- Менi що? Проводьте!
- Не треба сердитися,-- сказала вона.-- Якщо ви буґдете ласкавiшим, я
скажу сам, як мене звуть.
- А як? -- жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi
й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.
- Катя. Вам подоба ться?
- Дуже.
- Так я й повiрила! -- засмiялася вона.
- Чесне слово.
- А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?
- Ганна.
- Хто ж вона -- ця Ганна?
- Моя мати.
- О, та ви серйозна людина?
- Дуже.
- Я боюся серйозних людей.
- А хiба я страшний?
- Нi. Навпаки.
- Тобто я зовсiм не страшний?
- Теж нi.
- А яснiше?
- Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як
познайомилася.
- Ви ж сказали, що зна те мене давно.
- Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.
- Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.
- тiльки?
- Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як
хтось хлипав у кутку перев'язочно©.
- То не я.
- А хiба я кажу, що то ви?
- Ми говоримо дурницi,-- сказала Катя.-- це тодi, коли ось зараз вам
можуть сказати, що через три хвилиґни вiдходить ваш по©зд.
Вони обо злякалися цього припущення i обо водноґчас замовкли. Так
мовчки дiйшли й до вокзалу.
На вокзалi ©х вразили людське сум'яття, колотнеча, гаґмiр, штовханина.
Всi зрушили з мiсця й ©хали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани.
Жiнки, дiти, стаґрезнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в
кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i
нервовi, соннi й сповненi енергi©,-- все це гомонiло, галасувало, кричало,
сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це
хоґтiло потрапити на по©зд i ©хати, ©хати кудись свiт за очi, щоб утекти од
вiйни. Андрiй мав при днатися до цього людського юрмища i теж ©хати за
тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було
замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без
нiяко© черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на сво©х
клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише
ця бабуся?
- Мене вiдсилають у тил,-- сказав вiн Катi,-- але з яким би я
задоволенням по©хав на фронт!
Катя мовчала, ©© приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не
була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не
йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i
порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носi© й рестораннi
офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i
бiльше нiколи не побачить його i не дiзна ться, куди вiн зник, куди по©хав.
Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрi ву руку й не випускала ©© увесь той
час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.
Комендант сказав Андрi вi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде
в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення
однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька
днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант
трохи пiдожде.
Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
- Теж менi,-- бурмотiв вiн,-- надiв червоний картуз i дума , що вiн
велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння
людина, i готова була щомитi розплакатися.
- Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,--
сказала вона, i губи в не© задрижали.
- А що ж менi тут робити? -- майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши
уваги на стан дiвчини.-- Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
- Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi...
- В готелi? Я? -- ткнув себе пальцем у груди Андрiй.-- Там iде вiйна,
хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в
готелi!
- Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi
траншею!" -- сказала Катя i одвернулася.
- Ну, не сердьтесь,-- схаменувся Андрiй.
- Ви такий самий его©ст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна,
вважала вас якимсь особливим...
- Даруйте менi, я погарячкував трохи.
- Добре менi трохи!
- Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашо© поради. Що
менi робити цi два днi?
- Перш за все треба десь влаштуватися,-- рiшуче заявила Катя.-- Не
будете ж ви справдi сидiти отут на вокґзалi.
- Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
- В агiтпунктi не сплять.
- Тут ресторан.
- А що в ресторанi?
- Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий
на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбу ться держава.
- Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз
дозвольте зробити це менi.
- Хiба ж я заперечую! -- розвiв руками Андрiй, який тепер навiть
вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в по©зд i не
розлучив з цi ю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв ©х обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав
©м бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як
коряться люди тому, що ма назву: "Доля". водночас непомiтно навiть для
самих себе вони допомагали сво©й долi, вони пiдштовхнули ©© вперед, ще не
усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для
одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, ©х
заспоко©ли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й
перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в
ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути сво©
теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи
пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б
па оцi два днi що вiн ©х ма пробути в Саратовi,
- Зна те що,-- рiшуче сказала вона.-- Ходiмте до
мене додому!
- До вас? -- здивувався Андрiй.
- А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi
кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм нема . Вона
померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
- Це ж якось незручно,-- завагався Коваленко.
- Але ж вам нiкуди подiтися!
- вокзал.
- А на вокзалi агiтпункт...
- Ну хоча б,-- кволо боронився Андрiй.
- Так от, нiяких агiтпунктiв! дiть за мною -- i все! Я вам наказую!
Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а
ви пiсля свого училища -- тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за
званням.
- Коли так, то я здаюсь,-- жартома пiдняв руки догори Андрiй,-- Але в
старшого за званням товариша, мабуть, нiчого ©сти вдома? Треба б зайти в
магазин?
- Ви просто на©вний,-- засмiялася Катя.-- Якi тепер магазини?
- Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею сво©х
полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв.
В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках.
Видно, ©х готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i
тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
- Що ви робите? -- шепнула йому Катя.-- Навiщо стiльки?
- А я ©х нiколи ще не пробував,-- сказав Андрiй.-- Може, вони смачними
виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
- А коли не сподобаються?
- Солдату ма все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну
невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим
комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не
жив нiхто.
- Це батькова кiмната,-- сказала вона.-- Я все лишила так, як було при
ньому.
-А хiба з батьком?.. - почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя
одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
- Од нього вже два мiсяцi нема листiв.
- Два мiсяцi ще не страшно,-- спробував заспоко©ти ©© Андрiй, але вона
зупинила його:
- Не треба про це.
- Книжок у вас багато,-- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись
перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi
боляче.
- Батько був кандидат наук,-- сумно сказала вона.-- Викладав в
унiверситетi.
- Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,-- зiтхнув Андрiй. - Хотiв
вивчити мови.
- Ще вчитиметесь,-- заспоко©ла його Катя.-- Вiйна скоро скiнчиться.
- Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Укра©на захоплена нiмцями.
Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бо©.
- Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! -- стрiпнула головою Катя.
- Зараз будемо вечеряти. Згода?
- Солдата про це нiколи не питають,-- засмiявся Андрiй.-- У нього
шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
- Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся
вечерею.
- А коли я захочу вам допомогти?
- Нещасний! Що ж ви вмi те робити?
- Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб,
насипати в тарiлки борщ,-- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
- А варити борщ ви вмi те?
- Аякже! Кожен укра©нець вмi це робити.
- А що треба для борщу?
- Для борщу? Сало.
- Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, зна те, аж пожовкло трохи. Цим
салом борщ затовку ться.
- Затовку ться?
- Угу. Береться така дерев'яна стулка, назива ться салотовка, i сало
розтовку ться в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
- Ну, вiрю, вiрю,-- замахала на нього руками Катя.-- Я вже не
сумнiваюся у вашому вмiннi зварити укра©нський борщ, але, на жаль, у мене
нема нi отого пожовклого сала, нi... як ©©?
- Салотовки,-- пiдказав Андрiй.
- Так, салотовки. Але зате в мене трохи це два аш п'ять о аш. Зна те,
що це таке?
- У мене ж по хiмi© п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш -- етиловий
спирт.
- А в нас, лiкарiв,-- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомага при поганому
настро©. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як
ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
- Траплялось,-- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не
брав у рот жодно© краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то
яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в
очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: --
Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi
були в Андрi вiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв,
наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу
поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
- А от чим пити -- я не знаю,-- сказала вона.-- В мене нема
вiдповiдно© посуди.
- Кухлем,-- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнi вий
кухлик.
- Це завелике для мене,-- похитала головою Катя.-- Краще, мабуть,
зна те що? Давайте використа мо для цього мензурку! У мене десь була
двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
- Менi однаково,-- знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль
бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба,
беззахисна жiнка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула ©© пiд краном i, пiднявши посудину
проти свiтла, налила в не© прозоро© синювато© рiдини.
- Ста грамiв вам досить? -- спитала вона.
- Гадаю, так,-- недбало сказав Андрiй, приймаючи
3 ©© рук мензурку.
- Не забудьте одразу ж запити водою, - подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
- За перемогу, звичайно.
- за вас.
- Це так необхiдно?
- Надзвичайно.-- Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.-- Коли я тепер
думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Зна те, коли на тебе йдуть
танка, а та сидиш, ждеш ©х i зна ш, що десь позад тебе матерi, сестри,
коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав...
- Ну, ви вже пийте,-- нагадала йому Катя.-- Не забувайте, що я теж хочу
випити... За вас.
- За мене?
- Так, за вас.
- Ну, хай вам щастить! -- сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в
нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на
ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в
ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi
закутки тiла.
- як його безпартiйнi п'ють,-- спробував пожартувати Андрiй, а в
самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей,
усмiхнулася до Андрiя i сказала:
- Ну, за нашу перемогу над фашистами! за те, щоб ми з вами ще
зустрiлися.
Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не
скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не
бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть
тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей
спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомо© квартири -- все це
заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою,
заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до сво©х думок. Спогади
перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла
навколо столу, нахилилася над Андрi м i тихо поцiлувала його в лоб.
- Боже,-- сказала вона,-- ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам
постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще
перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.
Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад,
Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його
обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка
на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то
здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.
Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий
чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в не© з ока й упала на те мiсце, до якого
перед тим доторкнулися ©© губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.
- Ви плачете?
- Нi, то вам здалося.
- Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви зна те, я
ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.
- Ну, а менi двадцять,-- усмiхнулася Катя.-- , як старша, я наказую
вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.
- А я ще хотiв поговорити з вами.
- Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.
- Цiлих два днi,-- повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до
друго© кiмнати.
Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на
диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну
ковдру.
Андрi вi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi,
i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.
- Катю,-- тихенько покликав вiн.
- Що таке? -- вiдгукнулася вона з сво © кiмнати.
- Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.
- Хвилиночку. Я зараз принесу.
Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрi вi кухоль.
- Пийте.
Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд ©© тiла розходилося
тепло. це тепло обгорнуло сво©ми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи
снаги звiльнитися од ©хнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до
дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.
- Що ви робите? -- злякано прошепотiла Катя.-- Не
треба!
Та вiн уже не чув ©© голосу. Чому не треба? 1 чи зна хтось з них, що
тепер треба, а що нi? х дво , вони молодi,
Свiт почина ться i закiнчу ться з ними й для них ось тут,
негайно! Вiн цiлував ©©, говорив якiсь ласкавi слова.
Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала
про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому
боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на не©, а
поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i
©© серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.
- А хiба в мене карi очi? -- спитав вiн.
- Карi.
- Дивно. А я думав, сiрi. У мо © мами сiрi очi.
- Твоя мама красива?
- Дуже. Така, як ти. А ти -- найкрасивiша в свiтi.
- Ти й скажеш.
- Не вiриш?
- Не вiрю.
- Тодi я тебе поцiлую.
- А я не дозволю.
- Ти не можеш заборонити. Ти добра.
- Нi, я сувора й сердита.
- Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди
були такi холоднi пальцi.
- А тепер вони теплi?
- Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi
в тебе були немов крижанi.
- Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.
- А зараз ти хвилю шся?
- Так. Бо я тебе люблю.
- Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.
- Я теж. Менi подоба ться й те, що ти такий молодий, i те, що ти
високий, i те, що ти з Укра©ни. Я нiколи не гадала, що покохаю укра©нця, а
тепер менi зда ться, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь
по-укра©нськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава нiжна, мов
пiсня. Говори зi мною по-укра©нськи...
вiн довго розповiдав ©й у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата,
визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець,
як скреса на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi
качають у старi глинища кавуни з баштанiв.
Вони так i не заснули до самого ранку.
Через п'ять мiсяцiв пiсля тi © ночi, в квiтнi сорок другого року, в
службовому вагонi пасажирського по©зда Ташкент -- Москва ©хав молодий
кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на
покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на
холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. По©зд iшов
уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло,
чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця
непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд
Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант
вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi
далекi кра©. Бо той, хто про©хав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив
©© неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла
перекраяти вузенька смужка фронту.
На станцi© Бузулук, бiля в'©зного семафора, лейтенант уперше побачив
снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i
вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у
воду, з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися
в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг
потрапити на по©зд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки
допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i
про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися
срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах,
коли вiн вiд'©здив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.
Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцi© Кiнель вiн
зiйшов з по©зда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було
написано: " ду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".
Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi
колись оспiвав Турген в. Коли вiн при©хав у свою дивiзiю, ще йшов снiг,
лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його
очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i
шипшина, як червонiли посеред листато© папоротi полуницi i на дубах
з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.
А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i
як нагадували вони Андрi вi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з
його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну
Укра©ну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою
впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.
Попервах Андрiя призначили начальником артилерi© стрiлкового полку. Вiн
жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох
кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка
вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про
батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був
наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди
з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi
почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку
розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали
мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в
хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi
разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом
займався "алхiмi ю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що
горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася
якась пiдозрiла рiдина, ©© несли до капiтана Пряхова, той пробував ©© на
соломинку -- чи горить -- i авторитетно заявляв:
- Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула
партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання ©жi в польових умовах,
Пряхов не дав у батальйони жодно© бляшанки, а влаштував у себе в землянцi
перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на
рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, вiн,
вiдповiдно до ©х кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для
цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки,
кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на
спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в
такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли
вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з
пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля сво©х
нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках,
бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не
цiлячись, але без промахiв.
- Що ви робите? -- закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо -- бах! -- i
скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! -- i з високо©
гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! -- i кухлик з спиртом полетiв на
пiдлогу.
- Що ви робите? -- повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
- Набрид менi оцей горiлчаний завод,-- спокiйно сказав Коваленко.--
Невже вам не соромно, капiтане?
- Ви ще молокосос мене вчити! -- верескнув Пряхов.-- Я доповiм про вас
командиру полка!
- А оце бачили? -- помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.--
Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову
прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити
командиром штабно© батаре©, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до
сво©х "сорокап'яток".
от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн
вигаду для них новi й новi укриття, вивча з солдатами пiдкалiбернi
снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурму разом з
пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя назива ться
батальйонною. однаково в Андрiя залиша ться ще багато вiльного часу. В
такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може.
Укра©на ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi
на такi подробицi нiхто навiть не зверта уваги: люди кудись поспiшають,
вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд
час вiйни життя немовби зупиня ться i його можна роздивлятися пильно й
детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще
Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку -- i дiвчина
обернулася.
- Даруйте,-- сказав Коваленко.-- Але менi зда ться, що я вас десь
бачив.
- Нiде,-- вiдповiла вона й засмiялася.-- Нiде ви мене не бачили. А я
вас бачила.
- Ну, як же це так? -- знiяковiв Андрiй.
- Дуже просто. Я вас лiкувала.
- Ви Карцева?
- А ви Андрiй Коваленко?
- Ну, це всi знають.
- Мене теж усi знають.
- А чому ж я не знав?
- Так сталося. Можливо, це й краще.
- Ну, гаразд. Ви -- Карцева. А як вас звати?
- Так i звiть -- Карцева.
- А коли я не хочу?
- Не хочете -- як хочете.
Вони перекидалися словами поволi простували до виґходу. За дверима
©хнi шляхи розходилися. Андрi вi треґба було повертатися до палати, а
Карцева йшла додому,
- Так ми й розлуча мося, не познайомившись,-- з жалем сказав Андрiй.
- Ми ще побачимось,-- пообiцяла йому дiвчина.
- Завтра я виписуюсь з госпiталю.
- Правда?
- На жаль, правда.
- Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжґди пiсля обiду, i я
вас застану.
- Це правда?
- На жаль, правда,-- засмiялася вона.
- Чому ж на жаль?
- Там побачимо! -- махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня
Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^ мно-сiрiй
шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
- Вже який ,-- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного
й сердитого.
- Ну, не гнiвайтеся,-- попросила Карцева,-- ©да справдi якийсь...
особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...
Вiн теж хотiв сказати ©й, що теж ще не зустрiчав схоґжо© на не©, але
змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть
цю вiн хотiв приховати.
- Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацi нт,-- сказав вiн.-- Я
вiйськова людина й мушу ©хати за приґзначенням.
- Куди саме? -- поцiкавилася Карцева.
- Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
- Дозвольте менi вас провести до вокзалу?
- Менi що? Проводьте!
- Не треба сердитися,-- сказала вона.-- Якщо ви буґдете ласкавiшим, я
скажу сам, як мене звуть.
- А як? -- жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi
й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.
- Катя. Вам подоба ться?
- Дуже.
- Так я й повiрила! -- засмiялася вона.
- Чесне слово.
- А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?
- Ганна.
- Хто ж вона -- ця Ганна?
- Моя мати.
- О, та ви серйозна людина?
- Дуже.
- Я боюся серйозних людей.
- А хiба я страшний?
- Нi. Навпаки.
- Тобто я зовсiм не страшний?
- Теж нi.
- А яснiше?
- Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як
познайомилася.
- Ви ж сказали, що зна те мене давно.
- Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.
- Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.
- тiльки?
- Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як
хтось хлипав у кутку перев'язочно©.
- То не я.
- А хiба я кажу, що то ви?
- Ми говоримо дурницi,-- сказала Катя.-- це тодi, коли ось зараз вам
можуть сказати, що через три хвилиґни вiдходить ваш по©зд.
Вони обо злякалися цього припущення i обо водноґчас замовкли. Так
мовчки дiйшли й до вокзалу.
На вокзалi ©х вразили людське сум'яття, колотнеча, гаґмiр, штовханина.
Всi зрушили з мiсця й ©хали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани.
Жiнки, дiти, стаґрезнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в
кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i
нервовi, соннi й сповненi енергi©,-- все це гомонiло, галасувало, кричало,
сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це
хоґтiло потрапити на по©зд i ©хати, ©хати кудись свiт за очi, щоб утекти од
вiйни. Андрiй мав при днатися до цього людського юрмища i теж ©хати за
тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було
замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без
нiяко© черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на сво©х
клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише
ця бабуся?
- Мене вiдсилають у тил,-- сказав вiн Катi,-- але з яким би я
задоволенням по©хав на фронт!
Катя мовчала, ©© приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не
була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не
йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i
порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носi© й рестораннi
офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i
бiльше нiколи не побачить його i не дiзна ться, куди вiн зник, куди по©хав.
Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрi ву руку й не випускала ©© увесь той
час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.
Комендант сказав Андрi вi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде
в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення
однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька
днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант
трохи пiдожде.
Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
- Теж менi,-- бурмотiв вiн,-- надiв червоний картуз i дума , що вiн
велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння
людина, i готова була щомитi розплакатися.
- Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,--
сказала вона, i губи в не© задрижали.
- А що ж менi тут робити? -- майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши
уваги на стан дiвчини.-- Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
- Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi...
- В готелi? Я? -- ткнув себе пальцем у груди Андрiй.-- Там iде вiйна,
хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в
готелi!
- Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi
траншею!" -- сказала Катя i одвернулася.
- Ну, не сердьтесь,-- схаменувся Андрiй.
- Ви такий самий его©ст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна,
вважала вас якимсь особливим...
- Даруйте менi, я погарячкував трохи.
- Добре менi трохи!
- Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашо© поради. Що
менi робити цi два днi?
- Перш за все треба десь влаштуватися,-- рiшуче заявила Катя.-- Не
будете ж ви справдi сидiти отут на вокґзалi.
- Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
- В агiтпунктi не сплять.
- Тут ресторан.
- А що в ресторанi?
- Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий
на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбу ться держава.
- Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз
дозвольте зробити це менi.
- Хiба ж я заперечую! -- розвiв руками Андрiй, який тепер навiть
вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в по©зд i не
розлучив з цi ю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв ©х обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав
©м бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як
коряться люди тому, що ма назву: "Доля". водночас непомiтно навiть для
самих себе вони допомагали сво©й долi, вони пiдштовхнули ©© вперед, ще не
усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для
одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, ©х
заспоко©ли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й
перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в
ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути сво©
теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи
пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б
па оцi два днi що вiн ©х ма пробути в Саратовi,
- Зна те що,-- рiшуче сказала вона.-- Ходiмте до
мене додому!
- До вас? -- здивувався Андрiй.
- А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi
кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм нема . Вона
померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
- Це ж якось незручно,-- завагався Коваленко.
- Але ж вам нiкуди подiтися!
- вокзал.
- А на вокзалi агiтпункт...
- Ну хоча б,-- кволо боронився Андрiй.
- Так от, нiяких агiтпунктiв! дiть за мною -- i все! Я вам наказую!
Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а
ви пiсля свого училища -- тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за
званням.
- Коли так, то я здаюсь,-- жартома пiдняв руки догори Андрiй,-- Але в
старшого за званням товариша, мабуть, нiчого ©сти вдома? Треба б зайти в
магазин?
- Ви просто на©вний,-- засмiялася Катя.-- Якi тепер магазини?
- Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею сво©х
полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв.
В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках.
Видно, ©х готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i
тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
- Що ви робите? -- шепнула йому Катя.-- Навiщо стiльки?
- А я ©х нiколи ще не пробував,-- сказав Андрiй.-- Може, вони смачними
виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
- А коли не сподобаються?
- Солдату ма все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну
невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим
комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не
жив нiхто.
- Це батькова кiмната,-- сказала вона.-- Я все лишила так, як було при
ньому.
-А хiба з батьком?.. - почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя
одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
- Од нього вже два мiсяцi нема листiв.
- Два мiсяцi ще не страшно,-- спробував заспоко©ти ©© Андрiй, але вона
зупинила його:
- Не треба про це.
- Книжок у вас багато,-- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись
перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi
боляче.
- Батько був кандидат наук,-- сумно сказала вона.-- Викладав в
унiверситетi.
- Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,-- зiтхнув Андрiй. - Хотiв
вивчити мови.
- Ще вчитиметесь,-- заспоко©ла його Катя.-- Вiйна скоро скiнчиться.
- Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Укра©на захоплена нiмцями.
Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бо©.
- Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! -- стрiпнула головою Катя.
- Зараз будемо вечеряти. Згода?
- Солдата про це нiколи не питають,-- засмiявся Андрiй.-- У нього
шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
- Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся
вечерею.
- А коли я захочу вам допомогти?
- Нещасний! Що ж ви вмi те робити?
- Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб,
насипати в тарiлки борщ,-- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
- А варити борщ ви вмi те?
- Аякже! Кожен укра©нець вмi це робити.
- А що треба для борщу?
- Для борщу? Сало.
- Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, зна те, аж пожовкло трохи. Цим
салом борщ затовку ться.
- Затовку ться?
- Угу. Береться така дерев'яна стулка, назива ться салотовка, i сало
розтовку ться в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...
- Ну, вiрю, вiрю,-- замахала на нього руками Катя.-- Я вже не
сумнiваюся у вашому вмiннi зварити укра©нський борщ, але, на жаль, у мене
нема нi отого пожовклого сала, нi... як ©©?
- Салотовки,-- пiдказав Андрiй.
- Так, салотовки. Але зате в мене трохи це два аш п'ять о аш. Зна те,
що це таке?
- У мене ж по хiмi© п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш -- етиловий
спирт.
- А в нас, лiкарiв,-- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомага при поганому
настро©. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як
ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
- Траплялось,-- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не
брав у рот жодно© краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то
яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в
очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: --
Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi
були в Андрi вiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв,
наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу
поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
- А от чим пити -- я не знаю,-- сказала вона.-- В мене нема
вiдповiдно© посуди.
- Кухлем,-- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнi вий
кухлик.
- Це завелике для мене,-- похитала головою Катя.-- Краще, мабуть,
зна те що? Давайте використа мо для цього мензурку! У мене десь була
двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
- Менi однаково,-- знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль
бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба,
беззахисна жiнка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула ©© пiд краном i, пiднявши посудину
проти свiтла, налила в не© прозоро© синювато© рiдини.
- Ста грамiв вам досить? -- спитала вона.
- Гадаю, так,-- недбало сказав Андрiй, приймаючи
3 ©© рук мензурку.
- Не забудьте одразу ж запити водою, - подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
- За перемогу, звичайно.
- за вас.
- Це так необхiдно?
- Надзвичайно.-- Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.-- Коли я тепер
думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Зна те, коли на тебе йдуть
танка, а та сидиш, ждеш ©х i зна ш, що десь позад тебе матерi, сестри,
коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав...
- Ну, ви вже пийте,-- нагадала йому Катя.-- Не забувайте, що я теж хочу
випити... За вас.
- За мене?
- Так, за вас.
- Ну, хай вам щастить! -- сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в
нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на
ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в
ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi
закутки тiла.
- як його безпартiйнi п'ють,-- спробував пожартувати Андрiй, а в
самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей,
усмiхнулася до Андрiя i сказала:
- Ну, за нашу перемогу над фашистами! за те, щоб ми з вами ще
зустрiлися.
Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не
скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не
бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть
тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей
спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомо© квартири -- все це
заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою,
заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до сво©х думок. Спогади
перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла
навколо столу, нахилилася над Андрi м i тихо поцiлувала його в лоб.
- Боже,-- сказала вона,-- ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам
постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще
перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.
Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад,
Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його
обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка
на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то
здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.
Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий
чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в не© з ока й упала на те мiсце, до якого
перед тим доторкнулися ©© губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.
- Ви плачете?
- Нi, то вам здалося.
- Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви зна те, я
ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.
- Ну, а менi двадцять,-- усмiхнулася Катя.-- , як старша, я наказую
вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.
- А я ще хотiв поговорити з вами.
- Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.
- Цiлих два днi,-- повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до
друго© кiмнати.
Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на
диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну
ковдру.
Андрi вi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi,
i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.
- Катю,-- тихенько покликав вiн.
- Що таке? -- вiдгукнулася вона з сво © кiмнати.
- Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.
- Хвилиночку. Я зараз принесу.
Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрi вi кухоль.
- Пийте.
Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд ©© тiла розходилося
тепло. це тепло обгорнуло сво©ми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи
снаги звiльнитися од ©хнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до
дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.
- Що ви робите? -- злякано прошепотiла Катя.-- Не
треба!
Та вiн уже не чув ©© голосу. Чому не треба? 1 чи зна хтось з них, що
тепер треба, а що нi? х дво , вони молодi,
Свiт почина ться i закiнчу ться з ними й для них ось тут,
негайно! Вiн цiлував ©©, говорив якiсь ласкавi слова.
Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала
про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому
боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на не©, а
поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i
©© серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.
- А хiба в мене карi очi? -- спитав вiн.
- Карi.
- Дивно. А я думав, сiрi. У мо © мами сiрi очi.
- Твоя мама красива?
- Дуже. Така, як ти. А ти -- найкрасивiша в свiтi.
- Ти й скажеш.
- Не вiриш?
- Не вiрю.
- Тодi я тебе поцiлую.
- А я не дозволю.
- Ти не можеш заборонити. Ти добра.
- Нi, я сувора й сердита.
- Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди
були такi холоднi пальцi.
- А тепер вони теплi?
- Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi
в тебе були немов крижанi.
- Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.
- А зараз ти хвилю шся?
- Так. Бо я тебе люблю.
- Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.
- Я теж. Менi подоба ться й те, що ти такий молодий, i те, що ти
високий, i те, що ти з Укра©ни. Я нiколи не гадала, що покохаю укра©нця, а
тепер менi зда ться, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь
по-укра©нськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава нiжна, мов
пiсня. Говори зi мною по-укра©нськи...
вiн довго розповiдав ©й у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата,
визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець,
як скреса на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi
качають у старi глинища кавуни з баштанiв.
Вони так i не заснули до самого ранку.
Через п'ять мiсяцiв пiсля тi © ночi, в квiтнi сорок другого року, в
службовому вагонi пасажирського по©зда Ташкент -- Москва ©хав молодий
кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на
покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на
холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. По©зд iшов
уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло,
чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця
непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд
Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант
вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi
далекi кра©. Бо той, хто про©хав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив
©© неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла
перекраяти вузенька смужка фронту.
На станцi© Бузулук, бiля в'©зного семафора, лейтенант уперше побачив
снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i
вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у
воду, з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися
в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг
потрапити на по©зд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки
допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i
про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися
срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах,
коли вiн вiд'©здив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.
Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцi© Кiнель вiн
зiйшов з по©зда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було
написано: " ду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".
Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi
колись оспiвав Турген в. Коли вiн при©хав у свою дивiзiю, ще йшов снiг,
лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його
очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i
шипшина, як червонiли посеред листато© папоротi полуницi i на дубах
з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.
А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i
як нагадували вони Андрi вi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з
його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну
Укра©ну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою
впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.
Попервах Андрiя призначили начальником артилерi© стрiлкового полку. Вiн
жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох
кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка
вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про
батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був
наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди
з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi
почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку
розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали
мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в
хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi
разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом
займався "алхiмi ю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що
горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася
якась пiдозрiла рiдина, ©© несли до капiтана Пряхова, той пробував ©© на
соломинку -- чи горить -- i авторитетно заявляв:
- Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула
партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання ©жi в польових умовах,
Пряхов не дав у батальйони жодно© бляшанки, а влаштував у себе в землянцi
перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на
рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, вiн,
вiдповiдно до ©х кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для
цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки,
кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на
спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в
такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли
вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з
пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля сво©х
нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках,
бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не
цiлячись, але без промахiв.
- Що ви робите? -- закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо -- бах! -- i
скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! -- i з високо©
гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! -- i кухлик з спиртом полетiв на
пiдлогу.
- Що ви робите? -- повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
- Набрид менi оцей горiлчаний завод,-- спокiйно сказав Коваленко.--
Невже вам не соромно, капiтане?
- Ви ще молокосос мене вчити! -- верескнув Пряхов.-- Я доповiм про вас
командиру полка!
- А оце бачили? -- помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.--
Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову
прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити
командиром штабно© батаре©, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до
сво©х "сорокап'яток".
от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн
вигаду для них новi й новi укриття, вивча з солдатами пiдкалiбернi
снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурму разом з
пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя назива ться
батальйонною. однаково в Андрiя залиша ться ще багато вiльного часу. В
такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може.
Укра©на ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi
на такi подробицi нiхто навiть не зверта уваги: люди кудись поспiшають,
вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд
час вiйни життя немовби зупиня ться i його можна роздивлятися пильно й
детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще