вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський
словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i
згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав
тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що
Г ббельс вважа ться найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не
ляга спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що
будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а
якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не
цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось
робити, щоб не думати про сво становище, не прислухатися до того, як
поступово, клiтина за клiтиною, вмира його молоде тiло. Вiн штурмував чужу
мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступа проти ворожого бетонованого
дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими
шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змi©, й короткi, як ляпас,
дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче
виспiванi з прита ностi душi, i сухi, непри мнi, як рипiння офiцерських
чобiт.
Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло
маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв.
Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв,
увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.
За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв
геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до ©хнього
барака.
Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку
й роздавали таблетки. Роздавали -- аби роздавати. Для вмираючих людей це вже
були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони
плакали, коли ©м давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i те, що
поверне ©х до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар
розда не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:
- Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я
теж хочу червону!
- Нема в мене червоно©, одчепись! -- огризався санiтар.-- Уже всi
роздав.
Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не
давав: раз його таблетка подоба ться iншому, то чому ж вона ма не
подобатися йому самому?
Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди
мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi,
Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних
окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у сво©й кiмнатцi й плiв з
соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конво©ри,
приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього
коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки
"товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби
полковник за сво© солом'янi коробочки вимiню у нiмцiв хлiб i пiдгодову ним
сво©х друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi,
опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав
©х сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто
не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому,
що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i
на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще
розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона.
Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо,
тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх
людей.
Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це
здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть,
орденоносцi, а може, й геро©. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й
розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй
би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для
людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть поляга не в тому, щоб робити
щось при свiдках -- справжня хоробрiсть свiдкiв не вимага .
Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у
сво му ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.
Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i
коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в
"лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери,
штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених,
а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди.
при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто
"Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з
сво©х лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.
Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька.
Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся
вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй
росiйськiй мовi звернувся до полонених:
- Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер
нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять
запитань. Хто вiдповiда на них, той одержу двадцять пачок сигарет. Хто
береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержу двадцять дiб карцера.
Бо вiн зганьбить усiх сво©х товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
майор засмiявся.
Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але
разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило
мовчки розписатися у сво му безсиллi.
"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко,
злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш
збро ю, але й розумом!" -- так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз
з свого лiжка i вийшов на середину барака.
- Я зможу вiдповiсти.
- Ти? -- здивувався майор.
- Так. Я зможу вiдповiсти i на сво©й мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
- Ти просто зухвалий хлопчисько,-- сказав майор i одвернувся.
- Очевидно, гер майор злякався? -- насмiшкувато промовив Андрiй.
- Ну, гаразд,-- повернувся до нього майор.-- Я ставлю запитання.
Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
- Згода,-- кивнув Андрiй.
Весь барак завмер. Що собi дума отой божевiльний хлопець? Адже майор
не подару йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть.
Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому,
хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою
проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде
бити по танках. Хто кого? Або -- ти, або -- тебе. Середини нема . Залiзна
логiка бою.
дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив
Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
- Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
- Дев'ять у дев'ятiй степенi.
- Яке море не ма берегiв?
- Саргасове.
- Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
- На Пiвнiчному полюсi.
- Хто написав "Едду"?
- Стурлусон.
- Де поховане серце Кутузова?
- В Хольбау.
- Звiдки ти все це зна ш?
- Це вже шосте запитання.
- А чорт! -- вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас такi
люди. Ти зараз одержиш сво© сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi
вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда,
сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака -- це було
неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi
вiн не залишив жодно©. тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв
i тихо сказав:
- Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв
на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок,
сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як
пахло колись од Андрi вого батька.
- Прибув по вашому виклику, -- сказав Коваленко.
- Ого, ти ще не забув армi©, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був
тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед
тобою - дуже розумна людина.
- Я чув, що ти роздав усi сигарети? -- продовжуючи плести, сказав
полковник.
- Роздав, -- ствердив Андрiй.
- Навiщо?
- А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
- Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
- Навiщо?
- Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
- Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
- рана в тебе тяжка. Вона вже заго©лася. Це тому, що ти ще молодий.
Отож треба берегти себе.
- Для чого?
- Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час,
без зв'язку з попереднiм спитав:
- Ти з соломи вмi ш що-небудь плести?
- Брилi,-- вiдповiв Андрiй.-- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми
зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
- Ти з Укра©ни?
- З Укра©ни.
- я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
- Менi незручно було з вами знайомитися...
- Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
- Та нi... Просто...
- Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,-- сказав
полковник,-- Що ти дума ш далi робити о полонi?
- А що ж тут робити? -- розгубився Андрiй.-- Ждати смертi - от i все...
- Ждати смертi й курка вмi .
- А що ж iще?
- Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш мо©м
помiчником. А то мо©х двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи
багато, сам не вправлюсь.
- Роботу я люблю,-- нерiшуче промовив Андрiй,-- але навiщо вона тут?
- Як то навiщо? -- глянув на нього полковник сво©ми темними
окулярами.-- Щоб добути хоч трохи хлiба.
- А навiщо хлiб?
- Ти знов за сво . Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
- А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед
Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
- Еге,-- свиснув полковник,-- та ти що ж, добровiльно здався в полон?
- Нi
- Бився?
- Бився.
- До останнього?
- До останнього.
- Пораненим потрапив до рук фашистiв?
- Пораненим. Вмирав уже.
- То чому ж тепер говориш дурницi?
- Я думав...
- Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба
плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат
принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрi вi.
- На, ©ж,-- сказав вiн.-- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб
i ©ж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю -- дуже корисна рiч, i смачна.
- Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. -
Нiчого смачнiшого опiсля я вже не ©в.
- Хлiб з калиною будемо ©сти вже, коли повернемося додому,-- зiтхнув
полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак
опухлим.
- А ви ж як? -- спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до
хлiба.
- Про мене не турбуйся. Я не голодний. ж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як
молода сила розлива ться по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн на©вся
вперше за час перебування в полонi. тiльки тепер зрозумiв, як йому
хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з
соломи коробочки, розповiдав про сво дитинство, яке вiн провiв десь у
таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армi©.
весь
час намагався розвiяти сумнi Андрi вi думки.
- Ти чув що-небудь про Клаузевiца? -- - спитав вiл Андрiя.
- Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у
сво©х працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.
- А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?
- Нi.
- Так от, Клаузевiц воював на боцi русько© армi© проти Наполеона. Вiн
самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйсько©
армi©. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. в цей час сказав: "Не
вiдчаюйтесь у власнiй долi -- це означа : поважайте самих себе".
- Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?
- Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означа , що
всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли
вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими
або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самура©, якi розпорюють собi
животи. Ми радянськi во©ни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що во©н
без збро© - не во©н? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i
зi збро ю i без збро©. У нас сила духу, яко© нема бiльше нi в кого.
- Що ж можна зробити самою силою духу? -- не розумiв Андрiй.
- Все! -- твердо сказав полковник.-- Мозок людини -- знаряддя набагато
сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти
дума ш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти
надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?
- Комсомолець.
- Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання - зберегти наших
товаришiв. Наполеон вважав, що життя однi © людини нiчого не варте. Вiн
посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя
людини - найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка
об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю
вiйну i тут, в полонi.
- Яка ж тут держава? -- не зрозумiв Андрiй.
- Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе при©хав представник Ради Народних
Комiсарiв? -- усмiхнувся полковник.-- Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон
планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцi© на фронтi i дi©
партизанських загонiв у тилу? Полон -- це випадковiсть, це нещаснi випадки.
раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi
зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут
руку Радянсько© Батькiвщини, Радянсько© держави. В даному випадку цi ю
державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумi ш?
- Розумiю.
- Так от. Основний наш принцип -- самостiйнiсть. Ми не ма мо зв'язку,
ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до
сво © органiзацi© багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч,
опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й
пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти
по©деш. В тiй командi ти ма ш показати iншим, як треба боротися. Перше - це
саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до
останнього. Коли тебе заберуть з команди - не бiда. Потрапиш в iншу команду
- починай з того ж. Друге - це добування звiсток про фронт. Розмови з
нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть
про те, що вiдбува ться на фронтах, - все це ма стати одним з основних
тво©х завдань. Але найголовнiше завдання - органiзацiя втеч. Втiкати повиннi
з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв
у станi постiйно© настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати
самому? Коли трапиться нагода - треба. Бо ць на волi набагато дужчий за
бiйця ув'язненого. Ти не зляка шся, Андрiю?
_____
В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому
формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли ©х було вже
сто два чоловiки, за ними при©хали звiдкись конво©ри, на чолi з
розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до
залiзнично© станцi©, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких
ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали ©м, що десь iде
життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи.
Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янисто© дороги так,
нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим.
Воно стояло густе, як вода, i вабило сво©ми зеленкуватими глибинами,
нагадувало рiднi кра©, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини --
волю!
Ой жито, жито, зелене жито! Сховатися б вiд ворожих очей у тво©х
нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами,
вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати ©© людям, слухати
твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни.
Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи
дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а
там -- будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум.
Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск.
Повинен дбати про iнших...
Ой жито, зелене жито, не шуми сво©м зеленим шумом, не край серця, не
роз'ятрюй незаго них ран!..
©х висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав
постро©тися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й
скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель
теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.
За два кiлометри од залiзнично© лiнi© стояв дерев'яний барак,
обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.
- Тут, - сказав фельдфебель, зупинивши колону. - Тут ви будете жити.
Хто з вас зна нiмецьку мову?
Нiхто не вiдповiв.
- Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель.
Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?"
-- "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й
без перекладача".
- Хто з вас кухар?
- Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв
по-нiмецькому Андрiй.
- А, то ти зна ш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель.
- Нi.
- Але ж ти говориш!
- Десять слiв.
- Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити ©жу.
Зрозумiло?
- Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй.
- Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.
- Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! -- кричав
фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось
вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.
Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали,
©х лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i фрейтори, унтер-офiцери й
фельдфебелi.
Хто зрозумi цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що
були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на
бранцях свою злiсть за те, що ©м не вдалося бути серед тих, хто пройшов
залiзним маршем по Францi©, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити
хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що ©х громили
пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд
безсилого жаху перед далекою Росi ю, куди фюрер мiг послати ©х не
сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось
невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було
шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. боротися проти них
треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань
- силi треба протиставити силу.
Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким
сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову постро©ли перед бараком i
фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:
- Там робота. Зрозумiло? Марш!
Вони рушили з двору, i туман накрив ©х сво ю вологою товстою плахтою,
як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цi © непривiтно© землi.
Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало ©© од
барака, i каменi на ©© стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той
барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий,
важкий камiнь.
Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених
повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти ©х нагору,
до залiзнично© лiнi©. Так ма бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер
хай води починають.
- Давай! -- гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна,
й теж закричали: "Давай! Давай!"
Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант,
що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з
вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд сво©х нiг великий гострий камiнь,
кинув його в лункий залiзний кузов.
- На такiй роботi належить видавати рукавицi,-- сказав вiн, нi до кого
не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого
не лишиться.
- Що таке? Чому сто©те? - пiдбiг фельдфебель до переднiх.
- Рукавицi треба видати,-- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць
працювати не будемо.
- Я з тебе пошию рукавицi! -- замахнувся на Андрiя фельдфебель, але
Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.
- Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в
дирекцi© кар' ру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.
Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак,
не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це
була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками.
Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi
каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi,
посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому
схиловi, довгому й виснажливому, як марення.
До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький
Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його
весь час пiдганяв один з охоронцiв.
- Закохався вiн у тебе, чи що? -- пожартував Андрiй, опинившись пiд час
обiду поруч з Муликом.
- Та "ай йому чорт! -- вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячо© густо©
брукви.
- Ти все ж не дуже старайся,-- по-дружньому порадив йому Андрiй.
- Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на
кам'яному кар' рi десятником працював. А до того -- простим вантажником:
возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з
вагонетки в трюм, так воно як загримить!
- Тож дома, а то тут.
- Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
- все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однi © вагонетки, -
наполягав на сво му Андрiй.
- Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подума ш, командир
знайшовся! Захочу -- одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають,
як Мулик умi працювати!
- Роби, як зна ш.
- робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.
По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але ©м не довелося його
пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився,
як Мулик облива ться потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку.
Але Мулик не взяв.
- Я не курю, - збрехав вiн.
Увечерi полоненим не дали ©сти. Фельдфебель сказав, що ©жу вони
одержать лише тодi, коли кожен з них викона свою норму. Сьогоднi виконав
норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
Мулик од вечерi одмовився теж.
- У мене голова болить, - жестами показав вiн.
- Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - тво© продукти не пропадуть.
Ти з'©си ©х завтра, коли в тебе перестане болiти голова.
На завтра ©м не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку
длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однi ©
вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого
молотили прикладами два конво©ри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi
жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.
Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли
Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де
лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою,
буркнув:
- ©ж! То все тво © Захочеш - фельдфебель дасть ще.
Мулик глянув на сво©х товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого
дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi.
Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби ©х не загнали силою в оцю ©дальню,
вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть ©х тiльки знущання. вiн
теж, поки не переступав порога цi © кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда,
вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! -- аби тiльки хто
знав.
А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не
захотiв ©© й пробувати, одвернувся б од не©, як одвернулися всi iншi. Але ж
вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми,
болю й голоду. коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн
умре навiть ранiше -- зараз, цi © ж хвилини, якщо не простягне руки й не
вiзьме отого шматка хлiба! Добре ©м одвертатися -- вони цiлий день сидiли на
каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi
спробували отак попрацювати натщесерце!
Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i
несмiливо посунув уперед праву руку.
- О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб?
Маргарин? Будь ласка!..
Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодо©
кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову
вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути
цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою
на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отi ©
золотаво© мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби,
мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою,
шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою.
"Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не
пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.
словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i
згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав
тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що
Г ббельс вважа ться найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не
ляга спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що
будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а
якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не
цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось
робити, щоб не думати про сво становище, не прислухатися до того, як
поступово, клiтина за клiтиною, вмира його молоде тiло. Вiн штурмував чужу
мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступа проти ворожого бетонованого
дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими
шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змi©, й короткi, як ляпас,
дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче
виспiванi з прита ностi душi, i сухi, непри мнi, як рипiння офiцерських
чобiт.
Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло
маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв.
Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв,
увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.
За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв
геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до ©хнього
барака.
Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку
й роздавали таблетки. Роздавали -- аби роздавати. Для вмираючих людей це вже
були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони
плакали, коли ©м давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i те, що
поверне ©х до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар
розда не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:
- Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я
теж хочу червону!
- Нема в мене червоно©, одчепись! -- огризався санiтар.-- Уже всi
роздав.
Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не
давав: раз його таблетка подоба ться iншому, то чому ж вона ма не
подобатися йому самому?
Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди
мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi,
Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних
окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у сво©й кiмнатцi й плiв з
соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конво©ри,
приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього
коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки
"товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби
полковник за сво© солом'янi коробочки вимiню у нiмцiв хлiб i пiдгодову ним
сво©х друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi,
опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав
©х сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто
не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому,
що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i
на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще
розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона.
Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо,
тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх
людей.
Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це
здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть,
орденоносцi, а може, й геро©. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й
розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй
би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для
людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть поляга не в тому, щоб робити
щось при свiдках -- справжня хоробрiсть свiдкiв не вимага .
Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у
сво му ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.
Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i
коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в
"лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери,
штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених,
а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди.
при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто
"Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з
сво©х лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.
Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька.
Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся
вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй
росiйськiй мовi звернувся до полонених:
- Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер
нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять
запитань. Хто вiдповiда на них, той одержу двадцять пачок сигарет. Хто
береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержу двадцять дiб карцера.
Бо вiн зганьбить усiх сво©х товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
майор засмiявся.
Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але
разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило
мовчки розписатися у сво му безсиллi.
"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко,
злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш
збро ю, але й розумом!" -- так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз
з свого лiжка i вийшов на середину барака.
- Я зможу вiдповiсти.
- Ти? -- здивувався майор.
- Так. Я зможу вiдповiсти i на сво©й мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
- Ти просто зухвалий хлопчисько,-- сказав майор i одвернувся.
- Очевидно, гер майор злякався? -- насмiшкувато промовив Андрiй.
- Ну, гаразд,-- повернувся до нього майор.-- Я ставлю запитання.
Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
- Згода,-- кивнув Андрiй.
Весь барак завмер. Що собi дума отой божевiльний хлопець? Адже майор
не подару йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть.
Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому,
хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою
проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде
бити по танках. Хто кого? Або -- ти, або -- тебе. Середини нема . Залiзна
логiка бою.
дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив
Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
- Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
- Дев'ять у дев'ятiй степенi.
- Яке море не ма берегiв?
- Саргасове.
- Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
- На Пiвнiчному полюсi.
- Хто написав "Едду"?
- Стурлусон.
- Де поховане серце Кутузова?
- В Хольбау.
- Звiдки ти все це зна ш?
- Це вже шосте запитання.
- А чорт! -- вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас такi
люди. Ти зараз одержиш сво© сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi
вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда,
сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака -- це було
неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi
вiн не залишив жодно©. тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв
i тихо сказав:
- Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв
на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок,
сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як
пахло колись од Андрi вого батька.
- Прибув по вашому виклику, -- сказав Коваленко.
- Ого, ти ще не забув армi©, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був
тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед
тобою - дуже розумна людина.
- Я чув, що ти роздав усi сигарети? -- продовжуючи плести, сказав
полковник.
- Роздав, -- ствердив Андрiй.
- Навiщо?
- А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
- Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
- Навiщо?
- Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
- Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
- рана в тебе тяжка. Вона вже заго©лася. Це тому, що ти ще молодий.
Отож треба берегти себе.
- Для чого?
- Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час,
без зв'язку з попереднiм спитав:
- Ти з соломи вмi ш що-небудь плести?
- Брилi,-- вiдповiв Андрiй.-- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми
зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
- Ти з Укра©ни?
- З Укра©ни.
- я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
- Менi незручно було з вами знайомитися...
- Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
- Та нi... Просто...
- Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,-- сказав
полковник,-- Що ти дума ш далi робити о полонi?
- А що ж тут робити? -- розгубився Андрiй.-- Ждати смертi - от i все...
- Ждати смертi й курка вмi .
- А що ж iще?
- Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш мо©м
помiчником. А то мо©х двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи
багато, сам не вправлюсь.
- Роботу я люблю,-- нерiшуче промовив Андрiй,-- але навiщо вона тут?
- Як то навiщо? -- глянув на нього полковник сво©ми темними
окулярами.-- Щоб добути хоч трохи хлiба.
- А навiщо хлiб?
- Ти знов за сво . Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
- А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед
Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
- Еге,-- свиснув полковник,-- та ти що ж, добровiльно здався в полон?
- Нi
- Бився?
- Бився.
- До останнього?
- До останнього.
- Пораненим потрапив до рук фашистiв?
- Пораненим. Вмирав уже.
- То чому ж тепер говориш дурницi?
- Я думав...
- Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба
плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат
принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрi вi.
- На, ©ж,-- сказав вiн.-- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб
i ©ж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю -- дуже корисна рiч, i смачна.
- Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. -
Нiчого смачнiшого опiсля я вже не ©в.
- Хлiб з калиною будемо ©сти вже, коли повернемося додому,-- зiтхнув
полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак
опухлим.
- А ви ж як? -- спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до
хлiба.
- Про мене не турбуйся. Я не голодний. ж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як
молода сила розлива ться по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн на©вся
вперше за час перебування в полонi. тiльки тепер зрозумiв, як йому
хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з
соломи коробочки, розповiдав про сво дитинство, яке вiн провiв десь у
таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армi©.
весь
час намагався розвiяти сумнi Андрi вi думки.
- Ти чув що-небудь про Клаузевiца? -- - спитав вiл Андрiя.
- Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у
сво©х працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.
- А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?
- Нi.
- Так от, Клаузевiц воював на боцi русько© армi© проти Наполеона. Вiн
самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйсько©
армi©. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. в цей час сказав: "Не
вiдчаюйтесь у власнiй долi -- це означа : поважайте самих себе".
- Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?
- Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означа , що
всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли
вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими
або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самура©, якi розпорюють собi
животи. Ми радянськi во©ни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що во©н
без збро© - не во©н? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i
зi збро ю i без збро©. У нас сила духу, яко© нема бiльше нi в кого.
- Що ж можна зробити самою силою духу? -- не розумiв Андрiй.
- Все! -- твердо сказав полковник.-- Мозок людини -- знаряддя набагато
сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти
дума ш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти
надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?
- Комсомолець.
- Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання - зберегти наших
товаришiв. Наполеон вважав, що життя однi © людини нiчого не варте. Вiн
посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя
людини - найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка
об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю
вiйну i тут, в полонi.
- Яка ж тут держава? -- не зрозумiв Андрiй.
- Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе при©хав представник Ради Народних
Комiсарiв? -- усмiхнувся полковник.-- Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон
планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцi© на фронтi i дi©
партизанських загонiв у тилу? Полон -- це випадковiсть, це нещаснi випадки.
раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi
зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут
руку Радянсько© Батькiвщини, Радянсько© держави. В даному випадку цi ю
державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумi ш?
- Розумiю.
- Так от. Основний наш принцип -- самостiйнiсть. Ми не ма мо зв'язку,
ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до
сво © органiзацi© багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч,
опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й
пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти
по©деш. В тiй командi ти ма ш показати iншим, як треба боротися. Перше - це
саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до
останнього. Коли тебе заберуть з команди - не бiда. Потрапиш в iншу команду
- починай з того ж. Друге - це добування звiсток про фронт. Розмови з
нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть
про те, що вiдбува ться на фронтах, - все це ма стати одним з основних
тво©х завдань. Але найголовнiше завдання - органiзацiя втеч. Втiкати повиннi
з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв
у станi постiйно© настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати
самому? Коли трапиться нагода - треба. Бо ць на волi набагато дужчий за
бiйця ув'язненого. Ти не зляка шся, Андрiю?
_____
В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому
формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли ©х було вже
сто два чоловiки, за ними при©хали звiдкись конво©ри, на чолi з
розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до
залiзнично© станцi©, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких
ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали ©м, що десь iде
життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи.
Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янисто© дороги так,
нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим.
Воно стояло густе, як вода, i вабило сво©ми зеленкуватими глибинами,
нагадувало рiднi кра©, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини --
волю!
Ой жито, жито, зелене жито! Сховатися б вiд ворожих очей у тво©х
нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами,
вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати ©© людям, слухати
твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни.
Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи
дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а
там -- будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум.
Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск.
Повинен дбати про iнших...
Ой жито, зелене жито, не шуми сво©м зеленим шумом, не край серця, не
роз'ятрюй незаго них ран!..
©х висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав
постро©тися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й
скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель
теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.
За два кiлометри од залiзнично© лiнi© стояв дерев'яний барак,
обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.
- Тут, - сказав фельдфебель, зупинивши колону. - Тут ви будете жити.
Хто з вас зна нiмецьку мову?
Нiхто не вiдповiв.
- Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель.
Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?"
-- "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й
без перекладача".
- Хто з вас кухар?
- Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв
по-нiмецькому Андрiй.
- А, то ти зна ш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель.
- Нi.
- Але ж ти говориш!
- Десять слiв.
- Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити ©жу.
Зрозумiло?
- Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй.
- Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.
- Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! -- кричав
фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось
вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.
Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали,
©х лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i фрейтори, унтер-офiцери й
фельдфебелi.
Хто зрозумi цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що
були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на
бранцях свою злiсть за те, що ©м не вдалося бути серед тих, хто пройшов
залiзним маршем по Францi©, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити
хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що ©х громили
пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд
безсилого жаху перед далекою Росi ю, куди фюрер мiг послати ©х не
сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось
невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було
шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. боротися проти них
треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань
- силi треба протиставити силу.
Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким
сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову постро©ли перед бараком i
фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:
- Там робота. Зрозумiло? Марш!
Вони рушили з двору, i туман накрив ©х сво ю вологою товстою плахтою,
як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цi © непривiтно© землi.
Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало ©© од
барака, i каменi на ©© стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той
барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий,
важкий камiнь.
Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених
повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти ©х нагору,
до залiзнично© лiнi©. Так ма бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер
хай води починають.
- Давай! -- гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна,
й теж закричали: "Давай! Давай!"
Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант,
що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з
вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд сво©х нiг великий гострий камiнь,
кинув його в лункий залiзний кузов.
- На такiй роботi належить видавати рукавицi,-- сказав вiн, нi до кого
не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого
не лишиться.
- Що таке? Чому сто©те? - пiдбiг фельдфебель до переднiх.
- Рукавицi треба видати,-- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць
працювати не будемо.
- Я з тебе пошию рукавицi! -- замахнувся на Андрiя фельдфебель, але
Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.
- Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в
дирекцi© кар' ру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.
Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак,
не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це
була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками.
Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi
каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi,
посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому
схиловi, довгому й виснажливому, як марення.
До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький
Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його
весь час пiдганяв один з охоронцiв.
- Закохався вiн у тебе, чи що? -- пожартував Андрiй, опинившись пiд час
обiду поруч з Муликом.
- Та "ай йому чорт! -- вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячо© густо©
брукви.
- Ти все ж не дуже старайся,-- по-дружньому порадив йому Андрiй.
- Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на
кам'яному кар' рi десятником працював. А до того -- простим вантажником:
возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з
вагонетки в трюм, так воно як загримить!
- Тож дома, а то тут.
- Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
- все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однi © вагонетки, -
наполягав на сво му Андрiй.
- Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подума ш, командир
знайшовся! Захочу -- одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають,
як Мулик умi працювати!
- Роби, як зна ш.
- робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.
По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але ©м не довелося його
пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився,
як Мулик облива ться потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку.
Але Мулик не взяв.
- Я не курю, - збрехав вiн.
Увечерi полоненим не дали ©сти. Фельдфебель сказав, що ©жу вони
одержать лише тодi, коли кожен з них викона свою норму. Сьогоднi виконав
норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
Мулик од вечерi одмовився теж.
- У мене голова болить, - жестами показав вiн.
- Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - тво© продукти не пропадуть.
Ти з'©си ©х завтра, коли в тебе перестане болiти голова.
На завтра ©м не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку
длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однi ©
вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого
молотили прикладами два конво©ри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi
жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.
Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли
Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де
лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою,
буркнув:
- ©ж! То все тво © Захочеш - фельдфебель дасть ще.
Мулик глянув на сво©х товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого
дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi.
Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби ©х не загнали силою в оцю ©дальню,
вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть ©х тiльки знущання. вiн
теж, поки не переступав порога цi © кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда,
вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! -- аби тiльки хто
знав.
А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не
захотiв ©© й пробувати, одвернувся б од не©, як одвернулися всi iншi. Але ж
вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми,
болю й голоду. коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн
умре навiть ранiше -- зараз, цi © ж хвилини, якщо не простягне руки й не
вiзьме отого шматка хлiба! Добре ©м одвертатися -- вони цiлий день сидiли на
каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi
спробували отак попрацювати натщесерце!
Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i
несмiливо посунув уперед праву руку.
- О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб?
Маргарин? Будь ласка!..
Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодо©
кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову
вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути
цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою
на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отi ©
золотаво© мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби,
мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою,
шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою.
"Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не
пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.