---------------------------------------------------------------
OCR: Ника Попова
---------------------------------------------------------------
ДУМА ПРО НЕВМИРУЩОГО
iсторiя недокiнченого життя
Не плач, мати, не журися!
Не дуже го порубано,
Не дуже го пострiляно:
Головонька на четверо,
А ножечки на гишечки.
Бiле тiло, як мак, мiло.
Да ©дь понад лугом-Базалугом,
Та понад Днiпром-Славутою!
То як ушкала гудуть --
Ей, то ти сторонися,
А як лебедi ячать --
Ей, то ти озовися,
А як козаки iдуть Днiпром-Славутою --
Ой, то ти об'явися!
(з укра©нських народних дум)
Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився
через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до
причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед
знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно.
Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився
бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.
Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки,
там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге
минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село,
батько, мати, друзi -- попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як
сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.
Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан
стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд
зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi,
але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих
пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах
завжди спiвали солов'©. Сво©м тьохканням вони нiби змагалися з шумом
пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних
трав i квiтiв, капiтан любив стояти на сво му мiстку, слухати солов'©ний
спiв i думати про свою молодiсть.
Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й
теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан
дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце,
i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих
вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i
незримо стали поруч.
...Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли
з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки
про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько
Коваленкiв не стерпiв:
- Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi
Днiпра, а ми хова мося?
- Що ж ти з тими чортами зробиш? -- спитав хтось з пастухiв. -- Аби хоч
стрелити було чим...
- Стрелити! -- перекривав його Петько. -- А ти так спробуй!
вiн спробував.
Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд
"буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв
з довжезними пугами i навчав ©х ляскати водночас, так щоб здавалося в одне.
Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за
пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного,
i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши
"кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну
стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а
хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено
вигукували:
- От би ще й пароплав затопити!
- Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!
- Ге, попливти! А хто рульовим?
- Хто? Та Петько ж!
- Змiг би, Петьку?
- Може, й змiг, чого там?
- А капiтаном?
- Може, й капiтаном...
Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрi про капiтанство. У Петра сталася
так, як мрiялось.
Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше
згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.
Та от не встигли одспiвати цi© весни солов'©, як почалася нова вiйна.
Капiтан вiв свiй пароплав до Ки ва i не знав, чи повернеться назад, чи нi.
отой юнак, мабуть, теж ©де до Ки ва i теж, напевне, не зна , чи вдасться
йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.
Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть,
збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану
знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений
сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.
- Ти не Коваленкiв? -- несподiвано для самого себе спитав капiтан.
- Коваленкiв, - зупинився здивований юнак.
- Василя Коваленка?
- Нi, Дмитра.
- А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.
- Я бiля Днiпра вирiс.
- Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.
- Багато.
- А тепер ©деш?
- ду.
- хати добре дiло.
Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже
вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато
днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий,
хоч попервах можна було подумати iнакше.
Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав
спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн
завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому
фартушку.
- Куди?
- А туди, - махнув у бiк салону юнак.
- Як же вас звати зволите? -- знущаючись, вела далi дiвчина.
- Андрiй, - цiлком серйозно вiдповiв юнак. -- Андрiй Коваленко.
- У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, - закопилила вона губу.
-- Квиток у тебе ?
- квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер . Чула таке слово?
- Подума ш, лiтер... Та в мене он у третiй каютi генерал ©де, а вiн
менi лiтер!..
- Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, - вiдступив Андрiй. -- Я ще
живого генерала зроду не бачив. Боюсь.
- Пхi, - сказала дiвчина. -- А я -- так нiскiлечки.
- Та менi й ©хати недовго, до Кременчука, - немов виправдовуючись,
промовив Коваленко. -- Я й на палубi побуду.
- Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, - повiдомила дiвчина, якiй,
мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.
- А що означа слово Келеберда, ти зна ш? -- запитав ©© Андрiй.
- Звiдки менi знати, я сама з Канева.
- А "Канiв" що означа ?
- Присiкався, наче сам зна .
- Ого, - засмiявся Андрiй. -- Я все знаю. Я вченим збирався стати.
- Чого ж не став?
- Як чого? Ти ще й пита ш. Вiйна.
- Пхi, вiйна -- подума ш, злякалась, -- зневажливо кинула дiвчина й
поправила свiй фартушок.
- Та ти, виявля ться, мало що розумi ш, а я час гаю на розмови з тобою,
- засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешено© дiвчини, навiть не озирнувшись на
не©.
- Подума ш, вчений, - кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого
класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.
Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i
ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води,
i все живе на них. ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько?
Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька,
сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось
у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися
самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося ©хати не
попрощавшись, не побачившись востанн з батьком. А ©хав же вiн на вiйну.
Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах
од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був
упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При
дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари,
турки, шведи, поляки, нiмцi -- всi чомусь лiзуть на Вкра©ну. Колись же
мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на ©хнiй
територi©. Пострiляють там трошки -- та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що
Андрiй не встигне й до фронту до©хати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому
й не прибiг прощатися?
Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика,
засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан
три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" -- "Е, моя дитино, -
сказала мати, - ©деш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".
деш у далеку дорогу.. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося
йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер,
i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому
добратися назад.
Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському
мiстку сказали: "Келеберда".
А вiд Келеберди до Андрi вого села було всього тридцять кiлометрiв. Не
так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi
шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армi© добровiльно, вiйськовим тобi
нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до
маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не
встиг попрощатись.
Андрiй не вернувся.
Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на по©зд i
мчав далi, на захiд до Ки ва.
На станцi© Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi
по©зди тут вже не ходили, бо всi лiнi© були забитi вiйськовими ешелонами.
Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до
Ки ва", але нiхто не хотiв його й слухати.
- Документи ? -- питали коменданти.
- Та .
- Покажи.
Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи
працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав
здати в училищi, куди Андрiй ©хав.
- Може там у тебе бомба, в тому пакетi, - смiялися коменданти й
вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.
Нарештi Андрi вi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк,
повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i
спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих
ременях, одразу ж побiг до чергового по станцi© й став вимагати, щоб його
ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки
той викричиться.
- Товаришу капiтан, - сказав вiн, ковтаючи слину.
- Що таке? -- рiзко повернувся капiтан.
- Менi треба завтра бути в Ки вi, в артилерiйському училищi. Я вже й
так запiзнився на цiлий тиждень.
- Коротше, - спинив його капiтан. - документи ?
- Та ось.
Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом
перевернув його i одiрвав кiнчик.
- Що ви робите? -- закричав Андрiй. -- Це же секретне!
- А ти хочеш, щоб я возив в сво му ешелонi якiсь секрети й не знав про
них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан.
Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув ©х, сховав знову в
конверт, оддав його Андрi вi й поляскав хлопця по плечу.
- Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я
тебе десь притулю.
Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi,
конi", й звелiв:
- Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Ки ва цiлим i
неушкодженим. Ясно?
Радiсть Андрi ва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на
останнi капiтановi слова.
На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнi©,
схрестивши над лискучими рейками сво© залiзнi руки, i марно було намагатися
взнати причину цi © заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв,
вигукуючи:
- Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!
А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:
- "Юнкерси"!
Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не
вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн ©х ненавидiв, ще й
не убачивши. Ш коли на станцi©, попереду ешелону, стали рватися бомби,
Андрi вi захотiлося бодай кра чком ока глянути на тих проклятих металевих
птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на не© чорну,
гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться
на станцi©, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись
у густiй пшеницi, яка починалася бiля само© колi© й нiде не кiнчалася,
побiгли вперед.
- По вагонах! -- знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було
вже пiзно.
"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли
над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало
ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд сво©ми
уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за
горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд по©зда. Вмить
жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток
цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все
в ньому волало про порятунок вiд неминучо© смертi, i вiн теж кинуся туди, за
тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.
- Стiй! Куди? -- пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос.
чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. -- Не смiй бiгти. Там смерть.
- Пустiть мене! -- закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого
пiджачка i ще не втрачаючи надi© на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в
якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.
- Куди, дурню? -- знову сказав йому той самий солдат. -- Падай!
Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею
раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорно© землi, вдарили в усi
боки гострi язики кривавого полум'я.
То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети.
люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд по©зда, i тут,
зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних
гiмнастьорках виникають червонi плями.
Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.
Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну
пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не
бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не
бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я
найбiльших у свiтi пожеж.
Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх
з' дналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед
перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тi ©
хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з
мiцних солдатських рук, з рук товариша?
Нi!
Ш ще, й ще бомбили ©хнiй ешелон. в Дарницi, де пiсок i сосни, i на
мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з
води.
Вночi Андрiй ступив на ки©вський перон. Од вокзалу вела кудись пряма,
широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив
вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шука училище,
порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi
вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В
мiстi був стан облоги.
Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i,
нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа
м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i
заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.
Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця
неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька
укра©нська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко
руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрi ве життя, маленьке життя
нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене
вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихi© закинула його аж сюди, в
ки©вський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими
зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi
прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода
утопленика.
Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка,
вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними
пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт,
пирi вi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт
сво©й широкiй розмiренiй ходi, а ©хнi лошата жирували спереду, плутаючись у
сво©х матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрi вого батога.
В обiд вiн мав точити коси з сво©м напарником дядьком Архипом
Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього
робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той
день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн по©хав зварювати косогiн.
Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив ©х пастися, а
сам, випивши пляшку молока, що ©© вранцi поклала йому в торбину мати, побiг
до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi -- це
Андрiй любив над усе.
Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у
воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед
руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав
горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все
Андрi ве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на ©© берегах, i червонi шелюги.
Яке марнотратство! Андрi вi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить
належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах.
Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.
Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн
повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою
чотири баржi. Буксир iшов згори, за течi ю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю
ляпав по водi широкими плицями сво©х колiс. Пароплав швидко наближався,
рiзнокольоровi -- сизi, червонi й жовтi -- баржi гналися за ним,
витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i
поклав на воду. До задньо© баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний
човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi
покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре
вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий
борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили
по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа,
голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:
- Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк!
Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не
знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно.
Буксир розсипав сво вiяло барж далеко вiд нього.
Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд
свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька.
Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз
"безробiтним". Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi.
Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти,
розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому.
Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цi © справи, i хоч згодом вiд утоми й
виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його
рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi сво©м
дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього
линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшенично© соломини, коли
надкусити ©© бiля колiнця.
Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем
Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени ©х
починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.
Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб
його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти сво© руки, якi нiколи
не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi
на нiч пiшов у сусiдн село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся
додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.
- Здрастуйте, тату, - привiтався ще здалеку Андрiй. -- Сухе вже сiно?
Вiн ждав, що батько засмi ться, жартома вила його i тодi стане казати,
щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько
чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.
"Що з ними? -- подумав Андрiй, пiдходячи.
- Сiдай, Андрушо, - тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи
дивуватися.
- Таке дiло, Андрушо, - знову заговорив батько якимсь чужим голосом, -
нещастя в нас.
- Яке нещастя? -- холонучи, спитав Андрiй. -- Щось з мамою?
- Гiрше, - коротко видихнув батько.
- Що ж можу бути гiршого? -- не зрозумiв Андрiй, який вважав, що
найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або
татом.
- Вiйна, - сказав батько, - вiйна почалася.
- Вiйна? Яка вiйна? З ким? -- вигукнув Андрiй.
- Гитлер на нас напав, - промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй
подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагаду щось
гидке, бридке й потворне.
- Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до
мобiлiзацi©. я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не
вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти нема . Та
й в унiверситет же заяву подав.
- Документiв я ще не подав, - зауважив Андрiй, думаючи над чимось
сво©м.
- Ну, та ще подаси, - заспоко©в його батько. -- Я оце прийшов, щоб ти
на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбу ться. Голова сiльради Вустим
Нечта вже окопи збира ться рити. Ну, там все ото таке...
Через день Андрiй сiв на велосипед i по©хав до вiйськкомату в район.
Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах
навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся
земляк -- старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi,
i допомiг Андрi вi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку
про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати
автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й
чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у
цього не було нiяко© бiографi©. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс.
Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час
канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, ©здив на гребцi, був
причiплювачем бiля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сiно. Але
хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив
якесь там сiно!
Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армi©, то саме через
цiлковиту вiдсутнiсть бiографi©.
На медичнiй комiсi© його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши
пульс, сказав йому:
- Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину.
Богатирський пульс. Довго житимеш!
- Постараюсь, - вiдповiв Андрiй.
На мандатнiй комiсi© у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались
за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його
атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки
лiкарiв. Його вирiшили послати в Ки©в, у артилерiйське училище.
от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.
Ки©вського училища Андрiй не застав у мiстi: воно ви©хало на фронт,
обороняти укра©нську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину,
яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське
училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя
вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.
Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажно©
машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми
промайнули перед Андрi м, мов сон лiтньо© ночi. Курсанти Харкiвського пiд
командуванням генерала Чеснова ви©хали на фронт.
ще довго наздоганяв сво училище високий хлопець у сiрому сукняному
костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно
потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.
_____
Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а
бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд.
Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухо© землi й розлiталися у всi
боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. треба було видiти пiд цим
страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до
рiдно© землi, як припадав колись на печi до тепло© черенi, й ждати, ждати,
ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне
сво©м вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цi © пшеницi несподiвано
вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрово© гармати i
пролижуть танк, як голка тканину.
Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вклада ться в чотири слова: або --
ти, або -- тебе. тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх,
терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи сво© маленькi зеленi гармати,
i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що
бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.
Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала
Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й
Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Укра©на й
починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися
в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей,
розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не
надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в
кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi
гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш,
гарматки зустрiли ©х таким вогнем, що довелося вiдступити.
OCR: Ника Попова
---------------------------------------------------------------
ДУМА ПРО НЕВМИРУЩОГО
iсторiя недокiнченого життя
Не плач, мати, не журися!
Не дуже го порубано,
Не дуже го пострiляно:
Головонька на четверо,
А ножечки на гишечки.
Бiле тiло, як мак, мiло.
Да ©дь понад лугом-Базалугом,
Та понад Днiпром-Славутою!
То як ушкала гудуть --
Ей, то ти сторонися,
А як лебедi ячать --
Ей, то ти озовися,
А як козаки iдуть Днiпром-Славутою --
Ой, то ти об'явися!
(з укра©нських народних дум)
Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився
через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до
причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед
знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно.
Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився
бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.
Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки,
там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге
минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село,
батько, мати, друзi -- попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як
сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.
Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан
стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд
зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi,
але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих
пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах
завжди спiвали солов'©. Сво©м тьохканням вони нiби змагалися з шумом
пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних
трав i квiтiв, капiтан любив стояти на сво му мiстку, слухати солов'©ний
спiв i думати про свою молодiсть.
Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й
теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан
дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце,
i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих
вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i
незримо стали поруч.
...Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли
з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки
про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько
Коваленкiв не стерпiв:
- Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi
Днiпра, а ми хова мося?
- Що ж ти з тими чортами зробиш? -- спитав хтось з пастухiв. -- Аби хоч
стрелити було чим...
- Стрелити! -- перекривав його Петько. -- А ти так спробуй!
вiн спробував.
Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд
"буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв
з довжезними пугами i навчав ©х ляскати водночас, так щоб здавалося в одне.
Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за
пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного,
i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши
"кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну
стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а
хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено
вигукували:
- От би ще й пароплав затопити!
- Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!
- Ге, попливти! А хто рульовим?
- Хто? Та Петько ж!
- Змiг би, Петьку?
- Може, й змiг, чого там?
- А капiтаном?
- Може, й капiтаном...
Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрi про капiтанство. У Петра сталася
так, як мрiялось.
Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше
згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.
Та от не встигли одспiвати цi© весни солов'©, як почалася нова вiйна.
Капiтан вiв свiй пароплав до Ки ва i не знав, чи повернеться назад, чи нi.
отой юнак, мабуть, теж ©де до Ки ва i теж, напевне, не зна , чи вдасться
йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.
Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть,
збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану
знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений
сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.
- Ти не Коваленкiв? -- несподiвано для самого себе спитав капiтан.
- Коваленкiв, - зупинився здивований юнак.
- Василя Коваленка?
- Нi, Дмитра.
- А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.
- Я бiля Днiпра вирiс.
- Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.
- Багато.
- А тепер ©деш?
- ду.
- хати добре дiло.
Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже
вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато
днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий,
хоч попервах можна було подумати iнакше.
Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав
спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн
завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому
фартушку.
- Куди?
- А туди, - махнув у бiк салону юнак.
- Як же вас звати зволите? -- знущаючись, вела далi дiвчина.
- Андрiй, - цiлком серйозно вiдповiв юнак. -- Андрiй Коваленко.
- У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, - закопилила вона губу.
-- Квиток у тебе ?
- квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер . Чула таке слово?
- Подума ш, лiтер... Та в мене он у третiй каютi генерал ©де, а вiн
менi лiтер!..
- Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, - вiдступив Андрiй. -- Я ще
живого генерала зроду не бачив. Боюсь.
- Пхi, - сказала дiвчина. -- А я -- так нiскiлечки.
- Та менi й ©хати недовго, до Кременчука, - немов виправдовуючись,
промовив Коваленко. -- Я й на палубi побуду.
- Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, - повiдомила дiвчина, якiй,
мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.
- А що означа слово Келеберда, ти зна ш? -- запитав ©© Андрiй.
- Звiдки менi знати, я сама з Канева.
- А "Канiв" що означа ?
- Присiкався, наче сам зна .
- Ого, - засмiявся Андрiй. -- Я все знаю. Я вченим збирався стати.
- Чого ж не став?
- Як чого? Ти ще й пита ш. Вiйна.
- Пхi, вiйна -- подума ш, злякалась, -- зневажливо кинула дiвчина й
поправила свiй фартушок.
- Та ти, виявля ться, мало що розумi ш, а я час гаю на розмови з тобою,
- засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешено© дiвчини, навiть не озирнувшись на
не©.
- Подума ш, вчений, - кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого
класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.
Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i
ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води,
i все живе на них. ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько?
Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька,
сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось
у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися
самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося ©хати не
попрощавшись, не побачившись востанн з батьком. А ©хав же вiн на вiйну.
Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах
од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був
упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При
дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари,
турки, шведи, поляки, нiмцi -- всi чомусь лiзуть на Вкра©ну. Колись же
мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на ©хнiй
територi©. Пострiляють там трошки -- та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що
Андрiй не встигне й до фронту до©хати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому
й не прибiг прощатися?
Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика,
засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан
три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" -- "Е, моя дитино, -
сказала мати, - ©деш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".
деш у далеку дорогу.. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося
йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер,
i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому
добратися назад.
Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському
мiстку сказали: "Келеберда".
А вiд Келеберди до Андрi вого села було всього тридцять кiлометрiв. Не
так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi
шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армi© добровiльно, вiйськовим тобi
нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до
маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не
встиг попрощатись.
Андрiй не вернувся.
Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на по©зд i
мчав далi, на захiд до Ки ва.
На станцi© Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi
по©зди тут вже не ходили, бо всi лiнi© були забитi вiйськовими ешелонами.
Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до
Ки ва", але нiхто не хотiв його й слухати.
- Документи ? -- питали коменданти.
- Та .
- Покажи.
Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи
працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав
здати в училищi, куди Андрiй ©хав.
- Може там у тебе бомба, в тому пакетi, - смiялися коменданти й
вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.
Нарештi Андрi вi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк,
повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i
спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих
ременях, одразу ж побiг до чергового по станцi© й став вимагати, щоб його
ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки
той викричиться.
- Товаришу капiтан, - сказав вiн, ковтаючи слину.
- Що таке? -- рiзко повернувся капiтан.
- Менi треба завтра бути в Ки вi, в артилерiйському училищi. Я вже й
так запiзнився на цiлий тиждень.
- Коротше, - спинив його капiтан. - документи ?
- Та ось.
Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом
перевернув його i одiрвав кiнчик.
- Що ви робите? -- закричав Андрiй. -- Це же секретне!
- А ти хочеш, щоб я возив в сво му ешелонi якiсь секрети й не знав про
них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан.
Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув ©х, сховав знову в
конверт, оддав його Андрi вi й поляскав хлопця по плечу.
- Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я
тебе десь притулю.
Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi,
конi", й звелiв:
- Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Ки ва цiлим i
неушкодженим. Ясно?
Радiсть Андрi ва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на
останнi капiтановi слова.
На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнi©,
схрестивши над лискучими рейками сво© залiзнi руки, i марно було намагатися
взнати причину цi © заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв,
вигукуючи:
- Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!
А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:
- "Юнкерси"!
Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не
вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн ©х ненавидiв, ще й
не убачивши. Ш коли на станцi©, попереду ешелону, стали рватися бомби,
Андрi вi захотiлося бодай кра чком ока глянути на тих проклятих металевих
птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на не© чорну,
гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться
на станцi©, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись
у густiй пшеницi, яка починалася бiля само© колi© й нiде не кiнчалася,
побiгли вперед.
- По вагонах! -- знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було
вже пiзно.
"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли
над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало
ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд сво©ми
уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за
горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд по©зда. Вмить
жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток
цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все
в ньому волало про порятунок вiд неминучо© смертi, i вiн теж кинуся туди, за
тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.
- Стiй! Куди? -- пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос.
чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. -- Не смiй бiгти. Там смерть.
- Пустiть мене! -- закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого
пiджачка i ще не втрачаючи надi© на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в
якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.
- Куди, дурню? -- знову сказав йому той самий солдат. -- Падай!
Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею
раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорно© землi, вдарили в усi
боки гострi язики кривавого полум'я.
То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети.
люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд по©зда, i тут,
зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних
гiмнастьорках виникають червонi плями.
Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.
Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну
пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не
бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не
бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я
найбiльших у свiтi пожеж.
Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх
з' дналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед
перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тi ©
хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з
мiцних солдатських рук, з рук товариша?
Нi!
Ш ще, й ще бомбили ©хнiй ешелон. в Дарницi, де пiсок i сосни, i на
мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з
води.
Вночi Андрiй ступив на ки©вський перон. Од вокзалу вела кудись пряма,
широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив
вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шука училище,
порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi
вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В
мiстi був стан облоги.
Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i,
нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа
м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i
заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.
Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця
неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька
укра©нська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко
руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрi ве життя, маленьке життя
нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене
вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихi© закинула його аж сюди, в
ки©вський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими
зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi
прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода
утопленика.
Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка,
вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними
пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт,
пирi вi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт
сво©й широкiй розмiренiй ходi, а ©хнi лошата жирували спереду, плутаючись у
сво©х матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрi вого батога.
В обiд вiн мав точити коси з сво©м напарником дядьком Архипом
Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього
робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той
день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн по©хав зварювати косогiн.
Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив ©х пастися, а
сам, випивши пляшку молока, що ©© вранцi поклала йому в торбину мати, побiг
до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi -- це
Андрiй любив над усе.
Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у
воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед
руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав
горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все
Андрi ве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на ©© берегах, i червонi шелюги.
Яке марнотратство! Андрi вi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить
належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах.
Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.
Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн
повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою
чотири баржi. Буксир iшов згори, за течi ю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю
ляпав по водi широкими плицями сво©х колiс. Пароплав швидко наближався,
рiзнокольоровi -- сизi, червонi й жовтi -- баржi гналися за ним,
витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i
поклав на воду. До задньо© баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний
човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi
покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре
вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий
борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили
по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа,
голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:
- Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк!
Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не
знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно.
Буксир розсипав сво вiяло барж далеко вiд нього.
Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд
свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька.
Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз
"безробiтним". Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi.
Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти,
розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому.
Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цi © справи, i хоч згодом вiд утоми й
виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його
рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi сво©м
дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього
линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшенично© соломини, коли
надкусити ©© бiля колiнця.
Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем
Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени ©х
починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.
Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб
його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти сво© руки, якi нiколи
не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi
на нiч пiшов у сусiдн село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся
додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.
- Здрастуйте, тату, - привiтався ще здалеку Андрiй. -- Сухе вже сiно?
Вiн ждав, що батько засмi ться, жартома вила його i тодi стане казати,
щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько
чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.
"Що з ними? -- подумав Андрiй, пiдходячи.
- Сiдай, Андрушо, - тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи
дивуватися.
- Таке дiло, Андрушо, - знову заговорив батько якимсь чужим голосом, -
нещастя в нас.
- Яке нещастя? -- холонучи, спитав Андрiй. -- Щось з мамою?
- Гiрше, - коротко видихнув батько.
- Що ж можу бути гiршого? -- не зрозумiв Андрiй, який вважав, що
найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або
татом.
- Вiйна, - сказав батько, - вiйна почалася.
- Вiйна? Яка вiйна? З ким? -- вигукнув Андрiй.
- Гитлер на нас напав, - промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй
подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагаду щось
гидке, бридке й потворне.
- Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до
мобiлiзацi©. я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не
вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти нема . Та
й в унiверситет же заяву подав.
- Документiв я ще не подав, - зауважив Андрiй, думаючи над чимось
сво©м.
- Ну, та ще подаси, - заспоко©в його батько. -- Я оце прийшов, щоб ти
на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбу ться. Голова сiльради Вустим
Нечта вже окопи збира ться рити. Ну, там все ото таке...
Через день Андрiй сiв на велосипед i по©хав до вiйськкомату в район.
Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах
навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся
земляк -- старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi,
i допомiг Андрi вi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку
про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати
автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й
чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у
цього не було нiяко© бiографi©. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс.
Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час
канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, ©здив на гребцi, був
причiплювачем бiля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сiно. Але
хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив
якесь там сiно!
Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армi©, то саме через
цiлковиту вiдсутнiсть бiографi©.
На медичнiй комiсi© його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши
пульс, сказав йому:
- Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину.
Богатирський пульс. Довго житимеш!
- Постараюсь, - вiдповiв Андрiй.
На мандатнiй комiсi© у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались
за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його
атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки
лiкарiв. Його вирiшили послати в Ки©в, у артилерiйське училище.
от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.
Ки©вського училища Андрiй не застав у мiстi: воно ви©хало на фронт,
обороняти укра©нську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину,
яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське
училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя
вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.
Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажно©
машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми
промайнули перед Андрi м, мов сон лiтньо© ночi. Курсанти Харкiвського пiд
командуванням генерала Чеснова ви©хали на фронт.
ще довго наздоганяв сво училище високий хлопець у сiрому сукняному
костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно
потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.
_____
Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а
бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд.
Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухо© землi й розлiталися у всi
боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. треба було видiти пiд цим
страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до
рiдно© землi, як припадав колись на печi до тепло© черенi, й ждати, ждати,
ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне
сво©м вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цi © пшеницi несподiвано
вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрово© гармати i
пролижуть танк, як голка тканину.
Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вклада ться в чотири слова: або --
ти, або -- тебе. тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх,
терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи сво© маленькi зеленi гармати,
i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що
бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.
Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала
Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й
Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Укра©на й
починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися
в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей,
розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не
надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в
кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi
гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш,
гарматки зустрiли ©х таким вогнем, що довелося вiдступити.