вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi,
як ©здила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк
випадок огороджують Саратов. Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки
не написав ©й про те, як встановив одну з сво©х гармат в спецiальному окопi
й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його
представили до урядово© нагороди, а командир дивiзi© пообiцяв двотижневу
вiдпустку в тил. ©дь куди хочеш! вiн вирiшив ©хати в Саратов. Вони
одружаться з Катею, вiн залишить ©й грошовий атестат, як дружинi фронтовика
{бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде
несподiванкою для не©.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що ©х
достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в
госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може при©хати в Саратов i не застати там Катi.
Пропаде вiдпустка, пропаде все. вiн не витерпiв -- послав ©й маленький
фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй при©зд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батаре©, в
сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i
Андрiй домовився з водi м, що до©де на нiй до Ковельська, звiдки ходили
по©зди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залиша фронт.
"Невже я ©© так люблю?" -- подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке
безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн
склепив повiки, надворi, бiля само© стiни хати, щось грякнуло, стiна
зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на
тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезно© чорно© воронки.
За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав
усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од
бомб. Далi, над переднiм кра м, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i
мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.
Гiтлерiвцi пiшли в наступ,
Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав ©хати, всi сво©
документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до
гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою
батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки.
"Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi
з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на
випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав
добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже нема в полку, що
вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут
-- отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку,
мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.
Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких
кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель.
Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв,
просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв -- то, мабуть, нiмцi,
скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi
гучнiше й гучнiше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у
ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецько©, i був спочатку
несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товсто© басовито© струни, але
поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало
i небо, i землю, i все довкола.
То йшли танки.
Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його
життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою
лiнi ю фронту, лежить величезна кра©на, там мiльйони жiнок, дiтей, там його
Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що
ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i
небо знову заголубi над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить
пiд вiтром.
А вiн, бач, хотiв ©хати у вiдпустку.
Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сороково© висоти, на якiй стояли
його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце
гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i
загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту
жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло
Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в
нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з
повiтря. вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв ©х з таким самим
умiнням, як розрiзня тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента
старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського
органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання -- i Андрiй зна ,
то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома
-- вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати
небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його
батаре©, а ©© пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з
протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось
далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусно©
системи - i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути
десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi
душi. Так ©хТак ©м!
Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один- диний звук:
залiзне гудiння танкових моторiв. тепер Андрiй уже не чув нi посвисту
снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн
випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од
нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову
мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смика за
двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну -- здiймаються в бiлому мороцi
фонтани чорно© землi, смикне за другу -- пада траву високий лейтенант з
автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в по динок. Фонтани
здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали
стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався
вперед з упертiстю степового вiтру.
Сходило сонце. Воно пронизало туман сво©ми променями, i туман став
золотим i нагадував тепер отой дим, що сну з хатнiх димарiв над селом. Але
як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далi як за
десять-двадцять крокiв. Андрiй згадав, як од нього вимагали, щоб вiн
поставив обидвi гармати на вершинi висоти, звiдки, мовляв, буде найкращий
обстрiл i куди передовсiм можуть полiзти фашистськi танки. От тобi й
обстрiл! В ясну погоду танки звичайно пiшли б тiльки на вершину, але тепер,
коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти i по схилу, понад
самим яром, розраховуючи на те, що тут нема нi артилерi©, нi петеерiв.
Добре, що вiн тодi не послухався i залишив одну гармату внизу. Тепер вона
пригодяться. Андрiй уже був зовсiм близько от вогнево© позицi© тi © гармати.
Вiн бiг до не© швидко, дуже швидко, i ще швидше котився йому назустрiч гул.
Танки йшли понад яром. Не маючи змоги бiльше ховатися вiд вибухiв мiн,
Андрiй пiрнув просто в один з земляних фонтанiв, що вирiс у нього перед
обличчям, i виринув на вогневiй позицi©. Вогнева позицiя була порожня.
Самотньо чорнiв отвiр блiндажа, в снаряднiй транше© валявся забутий лоток,
валик бруствера зеленiв од свiжого дерну, за вкладанням його стежив
позавчора ще сам Андрiй, але нi гармат, нi людей не було. Видно, заступник
вирiшив перекинути ©© туди вище, на пiдкрiплення друго©. Невже вiн не
догадувався, що танки можуть пiти низом?
Танки з'явилися бiля вогнево© за хвилину по тому, як туди вскочив
Андрiй. Вони вигулькнули з туману майже водночас i водночас рiзонули по
вогневiй з кулеметiв. Танкiв було два. Один iшов прямо на вогневу, другий
тримався трохи збоку. Андрiй притьмом упав на землю й поповз до отвору
блiндажа. Блiндаж був зроблений на зразок сiльського погреба. В нього можна
було потрапити не збоку, як звичайно, а зверху, крiзь чотирикутний отвiр,
який мiг закриватися мiцною лядою. Андрiй скотився в блiндаж i кинувся до
полички для гранат. Такi полички вiн наказав робити на всiх вогневих i там
завжди зберiгався запас протитанкових гранат. Але на поличцi нiчого не було.
Заступник, певно, простежив, щоб у кожного бiйця була про всяк випадок
граната. Таку передбачливiсть командир батаре© мiг лише вiтати, але в даному
випадку, вона оберталася проти нього, йому здавалося, що вiн сидить в цьому
блiндажi вже цiлу годину i що тi два танки пройшли за цей час принаймнi
кiлометрiв п'ять. Насправдi ж танки не дiйшли навiть до вогнево©. Час
обчислювався зараз не годинами, не хвилинами, а секундами, десятими долями
секунд. Андрiй метнув поглядом по блiндажу. Чийсь протигаз на стiнцi, шинель
на землянiй призьбi, два круглих дволiтрових котелки. бiльше нiчого. Що ж
йому робити? Стрiляти по танках з автомата? Але це ж безглуздя! Спересердя
вiн заджунив ногою один з котелкiв, що лежав у кутку якось боком, котелок
дзенькнув, одлетiв убiк, а на тому мiсцi, де вiн щойно лежав, лишилася
зелена велика, мов консервна бляшанка, протитанкова граната.
Хтось, мабуть, хотiв узяти i котелок, i гранату, але в поквапi не взяв
нi того, нi другого. Андрiй схопив гранату, глянув, чи в нiй запал, i
висунувся з блiндажа. Танк чахнув йому в обличчя перегорiлим мазутом,
гаркнув гусеницями, забубонiв над толовою кулеметом. Тодi лейтенант, щоб
краще розмахнутися, зовсiм вилiз з блiндажа, мiцно вперся в землю ногами й
пожбурив гранату прямо пiд черево чудовиська, яке лiзло на нього. Граната
ляснула якраз пiд гусеницею, танк крутнувся, немов потрапив на слизьке, але
став вiн чи нi, Андрiй уже не побачив. Бо саме тi © митi ударив кулемет з
того другого танка, про який лейтенант зовсiм забув, i черга трасуючих,
шиплячих куль прошила груди юнаковi. Андрiй упав у блiндаж. Болю вiн не
вiдчув, бо перестав бачити й чути взагалi. Вперше в життi вiн втратив
свiдомiсть. Чорна нiч обступила юнака з усiх бокiв, нiч без звукiв, без
руху, без життя.
Тодi знову настав день. Андрiй побачив, що вiн лежить у блiндажi на
землянiй призьбочцi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: на груди
навалилося щось важке, мов камiнь, i не пускало. Андрiй трохи звiв голову й
застогнав. Уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще
й зараз тепла, пахуча, i Андрiй знав, що з нею виходить з тiла його життя.
Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуально© допомоги, тамуючи
бiль, розгриз зубами його оболонку й спробував затулити якось рану. Але вона
була надто велика. Мабуть, груди йому пробили одразу двi або й три кулi.
Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньо© бiло© сорочки i накладати
©х на рани. стогнав, стогнав жалiбно, як дитина. Одна з куль, видно,
розтрощила ребро, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному
порусi. Сяк-так заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив i спробував
прислухатись до того, що дiялося нагорi. Там ще тривав бiй.
Але вiн уже перекотився далi в тил, i тут стало тихше. Неподалiк од
блiндажа цокали по залiзу. Андрiй догадався, що то танкiсти, мабуть,
пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Нiмцi незабаром переконалися в
марностi сво©х зусиль. Вони про щось поговорили мiж собою й, перемовляючись,
пiдiйшли до вогнево©. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату",-- зрозумiв
Андрiй. Автомат досi ще висiв у нього на ши© i йому без особливих зусиль
вдалося пiдняти його й наставити на отвiр блiндажа, вперши в живiт. Пiдняти
праву руку Андрi вi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не
встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до
спуску.
Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба,
високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа
жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось
просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над
головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати
устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав
смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба,
показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли,
щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув
на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят
патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi,
тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрi вi. Автомат упав на землю.
Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi,
вони зараз зможуть зробити з Андрi м що завгодно. Та йому байдуже. Вiн
однаково ма вмерти.
Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову
до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв
закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в
отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не
бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в
стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його
голови, але диво дивне ! -- жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж
влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою
упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб
хоч вiдкинути ©© подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл,
наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив
свiдомiсть.
Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити.
Спробував пiдвестися -- не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити
той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише
вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок,
вiн нап' ться i одразу ж забуде про сво© муки, не буде бiльше горiти в
оцьому незгасному, пекучому полум'©.
Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з
боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут
треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг
тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!
вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити...
пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в
тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих
рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися,
Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися
звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з
флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою
фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. тодi б нiчого не було страшно.
Бо вода для людини -- найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. вiн теж був досi
дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш
вижити!..
Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того
юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з
блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця
були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його
очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку
блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще
жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився
на маленьку крапельку прозоро© рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата
копача перерiзала корiнець яко©сь травинки. Корiнцiв таких на стiнках
блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець
пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн
не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а
деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний
порух усi сво© сили. Переґгодя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув
крапельку на стiнцi.
до вечора на тiй стiнцi, бiля яко© лежав поранений, не лишилося жодно©
крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою
ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до волого© землi. Вiн смоктав би
землю, як ласощi, вiн ©в би ©©, якби з не© можна було витягти бодай грам
води.
Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому
ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й пала на пекельнiм вогнi вже цiлий
мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.
На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка
каламутно©, перемiшано© з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i
напився.
Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила
його в полi, бiля чумацько© могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як
важко буде тво му синовi, тво©й дитинi?
В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди
всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав
самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з
жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.
Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться ©сти. Голод усi
цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й
беззвучно плямкав сво©ми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили
одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, ©х нiщо тепер не могло стримати. Якби в
Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в
кишенi! Якась крихта!
Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрi ве
тiло лежати в землi.
Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого
кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос.
Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними
ребрами?
Вiн пив воду й думав. нколи його свiдомiсть затуманювалась, якась
червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких
коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням
волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i
давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.
Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтувато© води i став
переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав,
слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з
пiдлоги й висипав ©© на призьбу бiля сво © голови. Можна було подумати, що
Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i
висипав на призьбу новi й новi порцi© землi. Робота дала йому змогу на
деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i
вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора
один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в
Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку
землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрi вого
узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.
Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того
бiгуна, який перед фiнiшем переста дихати i летить уперед з порожнiми
грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витрима й розлетиться на
шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надиха ться
досхочу, там дасть спочинок сво му змученому серцю.
Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. гипетськi
пiрамiди поряд з отi ю купкою землi, що вiн нагорнув ©© за день, могли б
видатися мiзерними мурав'©ними спорудами. Велика Китайська стiна була
дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за
два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнуто© Андрi м Коваленком землi судилося
затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й
кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж
японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.
Бо Андрiй копав землю, вмираючи.
Але копав вiн ©© якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став
уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з
блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля
поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно
готувався до не©. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат
(хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку
блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн
злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко,
бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй
горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав ©© в кишеню, i тому
простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн
звiвся над отвором, над усi ю землею, прикрашеною квiтами й зеленими
травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав
грудьми на м'яку траву.
Нема нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу,
ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до тепло© рiдно© землi, занурившись
обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було
жодного патрона.
А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.
Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих
чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i
такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов
торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини,
горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника
Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрi ву,
землю, вiн ще й присво©в собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса
належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе
автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та
Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати сво©х невтомних
коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.
Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й
нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" --
подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.
Вiн не плив © нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на
тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак © мiг бачити лише
те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i
одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.
Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного.
Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно
перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що
зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що ©х тут ненавидять.
А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто
з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрi вими
носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго,
довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.
Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко
опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:
- Комiсар?
Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:
- Ти важкий, мов мертвяк.
Вiн не знав, розумi його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося
поговорити.
Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:
- Пити
Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав
бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе.
Андрiй з'©в хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.
Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати
життя. Вiн гадав, що тут лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках,
як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i,
зда ться, навiть не думають вбивати.
Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав ©хати у вiдпустку
до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не
взна ш, куди вiн подiвся.
Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах
стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до
кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили
картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на сво©х танках, жували
бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст
награвав на губнiй гармонi© якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця
сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не
може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.
Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була
порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були
мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрi вiй
головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не
звернули уваги на те, що на Андрi вiй гiмнастьорцi, пiд темною корою
засохло© кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б,
ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм:
документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i
полонений, але все ж бо ць. Треба було зберегти орден. Андрiй вирiшив
використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став
намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi,
як ©здила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк
випадок огороджують Саратов. Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки
не написав ©й про те, як встановив одну з сво©х гармат в спецiальному окопi
й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його
представили до урядово© нагороди, а командир дивiзi© пообiцяв двотижневу
вiдпустку в тил. ©дь куди хочеш! вiн вирiшив ©хати в Саратов. Вони
одружаться з Катею, вiн залишить ©й грошовий атестат, як дружинi фронтовика
{бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде
несподiванкою для не©.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що ©х
достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в
госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може при©хати в Саратов i не застати там Катi.
Пропаде вiдпустка, пропаде все. вiн не витерпiв -- послав ©й маленький
фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй при©зд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батаре©, в
сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i
Андрiй домовився з водi м, що до©де на нiй до Ковельська, звiдки ходили
по©зди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залиша фронт.
"Невже я ©© так люблю?" -- подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке
безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн
склепив повiки, надворi, бiля само© стiни хати, щось грякнуло, стiна
зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на
тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезно© чорно© воронки.
За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав
усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од
бомб. Далi, над переднiм кра м, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i
мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.
Гiтлерiвцi пiшли в наступ,
Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав ©хати, всi сво©
документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до
гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою
батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки.
"Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi
з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на
випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав
добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже нема в полку, що
вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут
-- отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку,
мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.
Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких
кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель.
Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв,
просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв -- то, мабуть, нiмцi,
скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi
гучнiше й гучнiше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у
ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецько©, i був спочатку
несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товсто© басовито© струни, але
поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало
i небо, i землю, i все довкола.
То йшли танки.
Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його
життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою
лiнi ю фронту, лежить величезна кра©на, там мiльйони жiнок, дiтей, там його
Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що
ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i
небо знову заголубi над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить
пiд вiтром.
А вiн, бач, хотiв ©хати у вiдпустку.
Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сороково© висоти, на якiй стояли
його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце
гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i
загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту
жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло
Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в
нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з
повiтря. вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв ©х з таким самим
умiнням, як розрiзня тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента
старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського
органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання -- i Андрiй зна ,
то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома
-- вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати
небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його
батаре©, а ©© пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з
протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось
далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусно©
системи - i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути
десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi
душi. Так ©хТак ©м!
Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один- диний звук:
залiзне гудiння танкових моторiв. тепер Андрiй уже не чув нi посвисту
снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн
випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од
нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову
мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смика за
двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну -- здiймаються в бiлому мороцi
фонтани чорно© землi, смикне за другу -- пада траву високий лейтенант з
автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в по динок. Фонтани
здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали
стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався
вперед з упертiстю степового вiтру.
Сходило сонце. Воно пронизало туман сво©ми променями, i туман став
золотим i нагадував тепер отой дим, що сну з хатнiх димарiв над селом. Але
як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далi як за
десять-двадцять крокiв. Андрiй згадав, як од нього вимагали, щоб вiн
поставив обидвi гармати на вершинi висоти, звiдки, мовляв, буде найкращий
обстрiл i куди передовсiм можуть полiзти фашистськi танки. От тобi й
обстрiл! В ясну погоду танки звичайно пiшли б тiльки на вершину, але тепер,
коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти i по схилу, понад
самим яром, розраховуючи на те, що тут нема нi артилерi©, нi петеерiв.
Добре, що вiн тодi не послухався i залишив одну гармату внизу. Тепер вона
пригодяться. Андрiй уже був зовсiм близько от вогнево© позицi© тi © гармати.
Вiн бiг до не© швидко, дуже швидко, i ще швидше котився йому назустрiч гул.
Танки йшли понад яром. Не маючи змоги бiльше ховатися вiд вибухiв мiн,
Андрiй пiрнув просто в один з земляних фонтанiв, що вирiс у нього перед
обличчям, i виринув на вогневiй позицi©. Вогнева позицiя була порожня.
Самотньо чорнiв отвiр блiндажа, в снаряднiй транше© валявся забутий лоток,
валик бруствера зеленiв од свiжого дерну, за вкладанням його стежив
позавчора ще сам Андрiй, але нi гармат, нi людей не було. Видно, заступник
вирiшив перекинути ©© туди вище, на пiдкрiплення друго©. Невже вiн не
догадувався, що танки можуть пiти низом?
Танки з'явилися бiля вогнево© за хвилину по тому, як туди вскочив
Андрiй. Вони вигулькнули з туману майже водночас i водночас рiзонули по
вогневiй з кулеметiв. Танкiв було два. Один iшов прямо на вогневу, другий
тримався трохи збоку. Андрiй притьмом упав на землю й поповз до отвору
блiндажа. Блiндаж був зроблений на зразок сiльського погреба. В нього можна
було потрапити не збоку, як звичайно, а зверху, крiзь чотирикутний отвiр,
який мiг закриватися мiцною лядою. Андрiй скотився в блiндаж i кинувся до
полички для гранат. Такi полички вiн наказав робити на всiх вогневих i там
завжди зберiгався запас протитанкових гранат. Але на поличцi нiчого не було.
Заступник, певно, простежив, щоб у кожного бiйця була про всяк випадок
граната. Таку передбачливiсть командир батаре© мiг лише вiтати, але в даному
випадку, вона оберталася проти нього, йому здавалося, що вiн сидить в цьому
блiндажi вже цiлу годину i що тi два танки пройшли за цей час принаймнi
кiлометрiв п'ять. Насправдi ж танки не дiйшли навiть до вогнево©. Час
обчислювався зараз не годинами, не хвилинами, а секундами, десятими долями
секунд. Андрiй метнув поглядом по блiндажу. Чийсь протигаз на стiнцi, шинель
на землянiй призьбi, два круглих дволiтрових котелки. бiльше нiчого. Що ж
йому робити? Стрiляти по танках з автомата? Але це ж безглуздя! Спересердя
вiн заджунив ногою один з котелкiв, що лежав у кутку якось боком, котелок
дзенькнув, одлетiв убiк, а на тому мiсцi, де вiн щойно лежав, лишилася
зелена велика, мов консервна бляшанка, протитанкова граната.
Хтось, мабуть, хотiв узяти i котелок, i гранату, але в поквапi не взяв
нi того, нi другого. Андрiй схопив гранату, глянув, чи в нiй запал, i
висунувся з блiндажа. Танк чахнув йому в обличчя перегорiлим мазутом,
гаркнув гусеницями, забубонiв над толовою кулеметом. Тодi лейтенант, щоб
краще розмахнутися, зовсiм вилiз з блiндажа, мiцно вперся в землю ногами й
пожбурив гранату прямо пiд черево чудовиська, яке лiзло на нього. Граната
ляснула якраз пiд гусеницею, танк крутнувся, немов потрапив на слизьке, але
став вiн чи нi, Андрiй уже не побачив. Бо саме тi © митi ударив кулемет з
того другого танка, про який лейтенант зовсiм забув, i черга трасуючих,
шиплячих куль прошила груди юнаковi. Андрiй упав у блiндаж. Болю вiн не
вiдчув, бо перестав бачити й чути взагалi. Вперше в життi вiн втратив
свiдомiсть. Чорна нiч обступила юнака з усiх бокiв, нiч без звукiв, без
руху, без життя.
Тодi знову настав день. Андрiй побачив, що вiн лежить у блiндажi на
землянiй призьбочцi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: на груди
навалилося щось важке, мов камiнь, i не пускало. Андрiй трохи звiв голову й
застогнав. Уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще
й зараз тепла, пахуча, i Андрiй знав, що з нею виходить з тiла його життя.
Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуально© допомоги, тамуючи
бiль, розгриз зубами його оболонку й спробував затулити якось рану. Але вона
була надто велика. Мабуть, груди йому пробили одразу двi або й три кулi.
Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньо© бiло© сорочки i накладати
©х на рани. стогнав, стогнав жалiбно, як дитина. Одна з куль, видно,
розтрощила ребро, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному
порусi. Сяк-так заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив i спробував
прислухатись до того, що дiялося нагорi. Там ще тривав бiй.
Але вiн уже перекотився далi в тил, i тут стало тихше. Неподалiк од
блiндажа цокали по залiзу. Андрiй догадався, що то танкiсти, мабуть,
пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Нiмцi незабаром переконалися в
марностi сво©х зусиль. Вони про щось поговорили мiж собою й, перемовляючись,
пiдiйшли до вогнево©. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату",-- зрозумiв
Андрiй. Автомат досi ще висiв у нього на ши© i йому без особливих зусиль
вдалося пiдняти його й наставити на отвiр блiндажа, вперши в живiт. Пiдняти
праву руку Андрi вi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не
встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до
спуску.
Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба,
високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа
жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось
просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над
головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати
устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав
смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба,
показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли,
щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув
на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят
патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi,
тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрi вi. Автомат упав на землю.
Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi,
вони зараз зможуть зробити з Андрi м що завгодно. Та йому байдуже. Вiн
однаково ма вмерти.
Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову
до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв
закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в
отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не
бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в
стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його
голови, але диво дивне ! -- жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж
влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою
упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб
хоч вiдкинути ©© подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл,
наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив
свiдомiсть.
Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити.
Спробував пiдвестися -- не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити
той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише
вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок,
вiн нап' ться i одразу ж забуде про сво© муки, не буде бiльше горiти в
оцьому незгасному, пекучому полум'©.
Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з
боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут
треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг
тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!
вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити...
пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в
тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих
рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися,
Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися
звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з
флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою
фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. тодi б нiчого не було страшно.
Бо вода для людини -- найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. вiн теж був досi
дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш
вижити!..
Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того
юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з
блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця
були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його
очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку
блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще
жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився
на маленьку крапельку прозоро© рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата
копача перерiзала корiнець яко©сь травинки. Корiнцiв таких на стiнках
блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець
пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн
не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а
деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний
порух усi сво© сили. Переґгодя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув
крапельку на стiнцi.
до вечора на тiй стiнцi, бiля яко© лежав поранений, не лишилося жодно©
крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою
ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до волого© землi. Вiн смоктав би
землю, як ласощi, вiн ©в би ©©, якби з не© можна було витягти бодай грам
води.
Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому
ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й пала на пекельнiм вогнi вже цiлий
мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.
На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка
каламутно©, перемiшано© з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i
напився.
Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила
його в полi, бiля чумацько© могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як
важко буде тво му синовi, тво©й дитинi?
В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди
всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав
самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з
жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.
Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться ©сти. Голод усi
цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й
беззвучно плямкав сво©ми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили
одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, ©х нiщо тепер не могло стримати. Якби в
Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в
кишенi! Якась крихта!
Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрi ве
тiло лежати в землi.
Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого
кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос.
Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними
ребрами?
Вiн пив воду й думав. нколи його свiдомiсть затуманювалась, якась
червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких
коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням
волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i
давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.
Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтувато© води i став
переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав,
слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з
пiдлоги й висипав ©© на призьбу бiля сво © голови. Можна було подумати, що
Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i
висипав на призьбу новi й новi порцi© землi. Робота дала йому змогу на
деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i
вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора
один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в
Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку
землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрi вого
узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.
Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того
бiгуна, який перед фiнiшем переста дихати i летить уперед з порожнiми
грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витрима й розлетиться на
шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надиха ться
досхочу, там дасть спочинок сво му змученому серцю.
Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. гипетськi
пiрамiди поряд з отi ю купкою землi, що вiн нагорнув ©© за день, могли б
видатися мiзерними мурав'©ними спорудами. Велика Китайська стiна була
дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за
два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнуто© Андрi м Коваленком землi судилося
затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й
кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж
японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.
Бо Андрiй копав землю, вмираючи.
Але копав вiн ©© якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став
уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з
блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля
поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно
готувався до не©. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат
(хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку
блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн
злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко,
бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй
горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав ©© в кишеню, i тому
простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн
звiвся над отвором, над усi ю землею, прикрашеною квiтами й зеленими
травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав
грудьми на м'яку траву.
Нема нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу,
ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до тепло© рiдно© землi, занурившись
обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було
жодного патрона.
А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.
Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих
чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i
такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов
торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини,
горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника
Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрi ву,
землю, вiн ще й присво©в собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса
належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе
автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та
Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати сво©х невтомних
коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.
Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й
нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" --
подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.
Вiн не плив © нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на
тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак © мiг бачити лише
те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i
одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.
Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного.
Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно
перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що
зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що ©х тут ненавидять.
А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто
з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрi вими
носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго,
довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.
Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко
опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:
- Комiсар?
Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:
- Ти важкий, мов мертвяк.
Вiн не знав, розумi його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося
поговорити.
Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:
- Пити
Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав
бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе.
Андрiй з'©в хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.
Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати
життя. Вiн гадав, що тут лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках,
як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i,
зда ться, навiть не думають вбивати.
Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав ©хати у вiдпустку
до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не
взна ш, куди вiн подiвся.
Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах
стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до
кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили
картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на сво©х танках, жували
бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст
награвав на губнiй гармонi© якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця
сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не
може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.
Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була
порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були
мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрi вiй
головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не
звернули уваги на те, що на Андрi вiй гiмнастьорцi, пiд темною корою
засохло© кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б,
ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм:
документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i
полонений, але все ж бо ць. Треба було зберегти орден. Андрiй вирiшив
використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став
намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий