нарештi зiдхнув:
- Н... н... не знаю.
I з цього "не знаю" видно було, що вiн нiколи би не застрiлив свого
друга, навiть, коли б це мав бути акт великого милосердя.
Петро зiдхнув з полегшенням. Це до певно© мiри звiльняло його вiд
страшного, хоч i товариського, обов'язку. Дивився на патьоки поту на
смертельно блiдому. безкровному обличчi й згадував того юнака, з перебитим
хребтом, що повз, а потiм отак сходив потом, конаючи, та все благав про
товариську кулю, як про милосердя; згадав свiй вiдрух зробити товариську
прислугу й тепер вслухався в сво нутро, чигаючи на такий самий вiдрух.
Але вiдрух такий не приходив i прийти не мiг. Але як же ж бути?!
- Не знаю,- зiдхнув шепотом Роман у напiвмаячiннi, вiдповiдаючи без
сумнiву на запитання, чи застрiлив би вiн Петра, свого друга.- Не
знаю.Помовчав. Потiм розкрив очi й прошепотiв твердо:
- Я тебе не застрiлив би, бо... Бо життя менi не поставило такого
iспиту... Чу ш? Не поставило!.. Бо ти здоровий... А мене... А мене ти
пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!..- розхвилювався та й забився в нападi
пекельного, нестерпного болю. Вiн стратив свiдомiсть i так страшно рипiв
зубами, що Петра вкрив холодний пiт вiд душевно© муки й вiд внутрiшньо©
боротьби: боротьби мiж спiвчуттям, раптовою готовнiстю пiднести автомат i
вчинити акт милосердя, та мiн; жахом взяти на свою совiсть життя товариша,
а головне - втратити його навiки зi сво © вини, а тим часом - ану ж
вдасться його вирятувати! Може ж!..
Хоч видно було, що товариш кона .
Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш вiдходить, що
милосердя до нього прийшло само собою. Вiн нахилився, вдивляючись в
передсмертнi корчi на обличчi друга... Але милосердя не приходило. Роман
знову прийшов до пам'яти i вхопив здоровою рукою за Петрову руку й
проговорив швидко, швидко крiзь спазму в горлi:
- Ах, Боже! Як це все страшно!..
Помовчав, перемагаючи бiль. А потiм повiв помутнiлим поглядом навколо й
прошепотiв помалу-помалу, розтягуючи слова:
- Так ти... кажеш... снилось тобi... що ти рiдну землю ©в?
Петро мовчить.
- Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далi
хапливо:
- Але це ще не все... Не все... Чу ш? Це ще не все...- I стиснув руку
панiчно:- Ще ж нас нашi нащадки й прокленуть... (павза) - Де нащадки! Нас
прокленуть нашi сучасники!.. (павза) - Нас прокленуть тi, що нас
посилали... Бо ми... Бо ми не здобули ©м волi... (павза, маяття)... Так...
Прокленуть... I вiдмежуються вiд нас... I скажуть... будуть кричати:
Розпни, розпни ©х!.. I мертвих розпни!! (павза) - I власний, рiдний кат
розпне, а власний наш, хитрий з бiса Пилат уми руки... Отой хитрий наш
Пилат... Уми ... Вiд нас, вiд тисячiв нас i вiд матерiв, що породили
нас...
(Павза. Зiдхання крiзь клекiт у грудях).
- Але нiчого. Ми умрем, i Бог нас спита , хто винен за цюю неповинну
кров... I ми скажемо, що ми самi виннi... Ми - "хлопцi"... Ми -
романтики... I Боговi збрешемо, захищаючи тих усiх наших... Бо ми
солдати... Ми хотiли добра... Та... ми солдати...- останн прошепотiв
ледве чутно i, закiнчивши, зiдхнув так само ледве чутно:- Е-ех-х...
I замовк. Лежав нерухомо. Стиснув мiцно Петрову руку й мовчав. Важко
дихав. Вiн мав високу гарячку i його кидало то в жар, то в холод. Час од
часу цокотiв зубами й говорив щось незрозумiле. А далi затих i лежав
спокiйно, постогнуючi©. Лежав так довго. Нарештi повернув голову й показав
Петровi очима кудись у бур'ян, посмiхнувся блiдо:
- Ось... Я ж казав... Чорт тобi посила панцерфавста! Вiзьми!
Дiйсно, пiд обнiжком, в густому бур'янцi лежав панцерфавст, справний,
наладований. Але Петровi було не до панцерфавста, хоч серце йому непри мно
стиснулося. Вiн не був мiстиком, але з тим проклятим панцерфавстом справдi
було таки щось вiд мiстики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у головi, як
би i чим би ж допомогти Романовi. Анiяко© лiкарсько© допомоги бути не
може. Анiяких медикаментiв у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й якi
медикаменти тут допоможуть, хiба цiянкалiй (посмiхнувся гiрко). Ще б могли
врятувати хiрурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до
скалiчених, та й то якби хопилися зразу. А так... Ворог - то
немилосердний ворог, та й пiхто в нього не стане просити анi пощади, анi
милости. Що ж до медикаментiв - то пiзно. Тепер пiзно.
А Роман все бiльше мучився. Все тяжче йому було. Вiн вже не говорив, як
перше, вiн тiльки стогнав, качав головою по обнiжку, що вкрився болотом
пiд тi ю головою, бо буйний пiт розмочив землю, перекладав голову з лiво©
щоки на праву, з право© на лiву... Уста йому покрилися кривавою пiною -
вiн покусав собi всi губи, стримуючи стогiн, стримуючи шалений крик, що
видирався з грудей. Вiн не просив Петра словами, бо був уже не здiбний
говорити, вiн тiльки просив його поглядом, молив його, благав... I Петро
мучився не менше за Романа, вiн кiлька разiв уже брався за автомат, але
опускав руку в безсиллi... Не може! Вiн не може цього!..
Дивно - вiн же солдат i убивав людей i, мабуть, сотнями зi сво©х
гармат, а тут - не може...
Роман зрозумiв товариша без слiв i вже не просив навiть поглядом. Вiн
заплющив очi й звивався в муках. Але не вмирав. I видно було, що вiн так
просто i так скоро не вмре, що муки тi його будуть довгi, ой якi довгi й
пекельнi.
Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго
маявся. Нарештi, роздер здоровою рукою зiтлiлу вiд поту сорочку на грудях
i видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу:
- Не можу!! Я вже не можу!.. А тодi, перемагаючи корчi, змобiлiзувавши
всi рештки ще не погасло© волi, попросив:
- Пiстоля!.. Петро хотiв подати автомат, але перевiрив - в автоматi
жодного патрона. Тодi Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура
тремтячою рукою свого пiстоля... Прикусивши губу, вклав його в Романову
гарячу руку... А сам вiдвернувся.
- Нi,- промовив Роман спокiйно i в той же час жалiбно:- Дивись на
мене... Я хочу тебе бачити... Дивись на мене...
Петро обернувся.
- Так... Перекажеш матерi... як зустрiнеш... що я живий-здоровий...
Колись вернуся... I поцiлу ш...
I змовк, задихаючись. Спробував посмiхнутись ясною, щирою посмiшкою,
пiдбадьорливою, тi ю давньою, оптимiстичною. Не вийшло.
I, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу
пiстоля й вистрiлив... Нiби спересердя...
Риси обличчя затрепетали-затрепетали... По них поповзла глибока тiнь.
Склепила ©х. Зупинила трепет. Зробила обличчя сiрим i мовчазним, як земля.
Все.
Засклiлi очi наставилися в син небо.
XX _
Петро довго сидiв над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже.
У головi Петровi помутилося. I вiд жалю. I вiд гiркоти на душi. I вiд
болю власно© рани, вiд гарячки, яку вiн мав теж, але якiй досi протистояв
силою волi, напружуючи ©© до останку. Досi вiн не втрачав ясности думки.
Тепер вiн ©© втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала,
як дим, як вода з прорвано© греблi. В душу ломився вiдчай крiзь ту саму
проломину...
Кiнець...
Все.
Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мiнометна стрiлянина,
десь не дуже й далеко, але Петровi було байдуже, вiн навiть того не чув.
Для нього все скiнчилося.
I тепер от приходить на порядок дня той сон про рiдне мiсто, про рiдну
вулицю... "Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як
пак?.. Вiн землю ©в на вулицi рiдного мiста. Вирiзав вiн тi © землi двi
плитi з стiл завбiльшки й ©в жадiбно ©©. I яка ж вона була та земля
смачна! Рiдна земля! Його рiдна земля!.. "Але то все одно, ця теж наша...
рiдна!" - це сказав Роман. Справдi".
Петро глипнув очима, немов зi сну. Сонце палило немилосердно. Небо було
опалове, почервонiле, закурене димом i пилом, i сажею. Сонце давно
перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день!
Хоч би швидше приходила нiч! Сонце палить в обличчя, в склянi синi очi
Романови. Хоч би вже нiч. Стривай!
Петровi очi впали на панцерфавст, що лежав у бур'янi пiд обнiжком.
- Бач!
Петро протер очi, потер чоло з напругою.
- Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Нi, ще не все. Вiн, цей
"макогiн" мав якесь призначення в його життi. Так, так.
А Роман дивився байдуже в небо й нiби говорив до Петра: "Ось... Чорт
тобi пода панцерфавста! Вiзьми його!"
Значить, ще не все.
I Петро звiвся, похитуючись.
...Не все. Келих ще не допитий i вiн його мусить допити до дна. До дна.
До самого дна.
Вийняв хустинку з сво © кишенi, червону, бо закривавлену, й накрив нею
синi очi, наставленi в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай не слiпить
©х пил. I нехай Вiн не бачить, як буде хитатися Петро, iдучи геть. Як вiн
собi йтиме геть...
По тому Петро пiдняв панцерфавста, звалив його собi на плече й пiшов,
не озираючись. Пiшов п'яною, розбитою ходою. Останнiй з усiх, з ким вiн
був у цьому проклятому колi смерти. Останнiй розбитий, але ще не
подоланий.
XXI
Петро йшов, як у кривавому туманi.
Опалове небо... Стовпи й ожуги... Далекий сон i близька дiйснiсть.
Навколо кипить бiй. Нi, це не уява, це не гуд у головi, це справжнiй
клекiт бою. Власне, клекiт бо©в навколо. Вся земля двигтить вiд гуркоту
гармат i грохоту танкiв.
Петро лишився сам в оточеннi, в пеклi. I вiн хоче з нього вийти. Але
вийти не може. На захiд, на пiвнiч i пiвдень - всюди ворог, всюди вогонь i
грохiт залiза. Вiн кида ться (якщо це можна назвати "кида ться"), але з
оточення вийти не може...
Йому зда ться, що вiн iде довго, може, вже й кiлька днiв, хоч це був ще
той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його
друзiв.
Поблизу десь справдi кипить шалений бiй, то десь одчайдушне
виломлюються ще якiсь рештки з оточення. Петро дослухався й iшов туди,
iшов, напружуючи рештки сили... I на душi йому було тяжко невимовно,- ах,
як йому тяжко покидати останнiй клаптик рiдно© землi!
Вiн бачить, як вона горить, його земля, як бродять згра© полум'яних
язикiв, як повзуть вогненнi кобри по нiй... Вiн чу , як вона сходить
чадом, спалена вогнем страшно©, ненаситно© помсти... Вiн бачить, як сонце
обернулося в паникадило в чорному, сажному зенiтi й присвiчу боговi ру©ни
й всезнищення, що верга з того зенiту, з чадного неба тисячi тонн
гарячого металу...
Намагаючись вгамувати нестерпний бiль поранено© голови, Петро здер
стару, загно ну пов'язку й iде так... Йому так легше, вiтерець обвива
голову, освiжа ©©... З рани сплива кров, але то байдуже, та вiн i не
бачить, лише вiдчува лоскiт на ши©. Нехай... Лиш би якось перейти все це
i вийти з цього велетенського кладовища до волi й до рiдних, до друзiв...
Так, ще б хоч раз побачити старих давнiх друзiв, хто лишиться в живих.
Так, стiкаючи кров'ю, вiн iде все вперед, туди, де пiшли десь товаришi.
Вiн iде... Вiн несе панцерфавста, як кийок, що його пiдсунув чорт саме
тодi, коли в нього не лишилося вже iншо©, бiльш практично© й потрiбно©
збро©... Вiн несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину
зiрвати сво життя, як вже не буде нiякого виходу й не лишатиметься зовсiм
сили.
Свiт йому увесь почервонiв i почорнiв, бо у вiччю плавають огненнi кола
i чорнi провалля безоднi. В цiм стоять "паникадила", як серед темно©
ночi...
I от його настигла смерть...
XXII
I от його настигла смерть.
Вiн сидiв над якоюсь глухою дорогою, слухав грохiт бою з усiх сторiн,
слухав свiй власний бiль в душi i в серцi, отаке якесь скiмлiння, немов
плач немовляти, намагався його вгамувати... Думав над тим, що ж то за
такий ворог, що так нещадно напосiвся, що ма стiльки злоби й жорстокости,
й смертельних засобiв у сво му розпорядженнi, якi вiн верга немилосердно
i безугавно, але який вiн сам? Який вiн сам? Яке його обличчя? Ось скiльки
часу трива це пекло, але вiн так i не бачив ворога в обличчя, не бачив
його зблизька. Не дивився йому в очi. Якi в нього очi? Що в тих очах
написано?.. Як би в тi очi перед смертю глянути! Як би його побачити
зблизька, подивитися на нього нещадного i немилосердного! Отак
вiч-на-вiч...
Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь вiд дороги на купi землi
бiля глибоко© бомбово© вирви, як раптом почувся грохiт, що наростав i
котився на нього. Петро пiдвiв голову й побачив велику сталеву потвору -
сiрий, сов тський танк "Т-34". Танк з ревом котився по дорозi, виринувши з
долини...
"Ось вiн, ворог!!"
Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено i трiюмфально
заревiв, як жива iстота, i попер навпростець, з намiром розчавити цього
солдата в пошматованiй, безбарвнiй, але такiй характернiй унiформi.
Погнав, як хижак на свою жертву...
Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потiм помалу
сповз за пагорбок... Так, танк iде на нього. Ось це i вона, Смерть!
Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокiйно (так, як
колись чекав пiд час облав на вовка)... Потiм швидко вихопився й вистрiлив
- пустив "кулак" усторч в потвору, а сам упав навзнак i покотився униз, у
бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух... Лязг i скрегiт... I потвора
раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зiдхнула димом i чадом,
повернулася боком i поповзла по iнерцi© до вирви, накриваючи ©© й
накриваючи Петра, що лежав на самiсiнькому днi. Але до дна потвора не
дiстала, бо розвернулася упоперек...
Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на
людину, що лежала внизу горiлиць, нiби ©© загрiбаючи. Пойорзала, поки не
заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися...
Петро лежав пiд сталевим драконом на днi вирви й чекав, що буде
далi,вiн чекав смерти. Ось вискочать люди - вискочить ворог, якого вiн
нарештi побачить, гляне йому в очi перед смертю, i все скiнчиться. Але
люди не вискакували, не чути було жодно© душi, лише одну мить здалося, що
хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогiн не повторювався. Тодi
Петро вигрiбся, виповз нагору.
Перед ним був велетень-танк... Башта в нього геть розвернута й
крутиться, ляда люку скарьожена й вiдчинена навстяж та так i сто©ть, нiби
вiдзяплена щелепа в пащi апокалiптично© потвори, поражено© блискавкою. З
середини пащi виходить дим i б' нестерпний сморiд палено© гуми, але
полум'я нема . Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з
пальним зостався неушкоджений... ©дучий дим пробива ться з люку й з усiх
щiлин - можливо, там горить всерединi... А може, то з танка виходить дим i
газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстово© гранати... Петро стояв
i зовсiм спокiйно мiркував про це i так само спокiйно дослухався до нутра
танка. Всерединi анiякiсiнько© ознаки життя.
- Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?!
Мовчанка. Тодi Петровi раптом чомусь стало страшно. Незрозумiлий i
якийсь мiстичний жах струсонув ним. Чи то вiд думки, що вiн от убив
кiлькох людей i вони тут ось, за сталевою стiнкою, у черевi танка й ©хня
смерть на його сумлiннi, а чи то вiд тривожного якогось передчуття, що
пройшлося ним, невiдомо-звiдки зринувши, i зродило той жах... Петро миттю
стрибнув на танк i кинувся до люку... Заглянув...
Всерединi темнiли скорченi людськi фiгури,-люди в танкiстських
комбiнезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне...
- Галло,- сказав Петро тихо.- Живi?.. Раненi?.. Галло!
Мовчанка. Анi звуку.
Тодi Петро полiз у люк... Вiн хотiв бачити ворога. Вiн хотiв глянути
йому в обличчя.
I вiн глянув. Те, що вiн побачив, струсонуло ним до решти, до мiзку
костей...
Двi фiгури, скрюченi на пiдлозi, не можна було впiзнати, бо обличчя
були опаленi газом i заюшенi чорною закипiлою кров'ю.
Третя ж фiгура припала до стерна, схилилась на нього та так i заклякла,
поклавши голову на керунок, нiби вiд утоми. I риси обличчя ©© були
чистi...
I було те обличчя дiвоче...
I було те обличчя знайоме...
...Ата!
Обличчя сiро-блiде, лише з вуха через кра чок, з-пiд шолома, стiка
смужка густо© червонi крови i застига на ши©...
Петро думав, що це галюцинацiя, що це вiльне маячiння... Але нi. Це
Ата!
Перевiв дикий погляд на фiгури, скрюченi на пiдлозi, й аж тепер
побачив, що то теж дiвчата... Дiвчата-танкiсти...
У кутку, за керiвницею, сто©ть казаночок з вареною пшеницею всумiш з
квасолею... "Це ©хнi харчi!" Казаночок перехнябився, й "харчi" наполовину
вилились геть на якесь ганчiр'я.
Знову перевiв погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи
собi справи, простяг руку й стягнув танкiстський шолом з дiвочо© голови...
Ата!!! З-пiд шолому розсипалося ©© буйне волосся, пiдрiзане по колишнiй
студентськiй модi,волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося,
як живе, розтiкаючись...
Петро повiв рукою по нiжному, шовковому волоссi, й його шорсткi пальцi
заплуталися в тоненьких волосинках...
- "Ворог"...
"Так ось вiн, "ворог"!.."
Обережно виплутував пальцi з полону тонюсiньких волосинок...
Виплутував... А тодi раптом шарпнув i кинувся геть.
Вилiз з танка i пiшов.
Йшов тиняючись, помалу, потiм швидше. Швидше.
Йшов не озираючись.
Не бачив нiчого перед собою. Майже бiг. Йшов iз решток сво©х сил. В
нiщо. В порожнечу. В чорне провалля...
Утiкав вiд того, вiд чого не можна втекти.
- Н... н... не знаю.
I з цього "не знаю" видно було, що вiн нiколи би не застрiлив свого
друга, навiть, коли б це мав бути акт великого милосердя.
Петро зiдхнув з полегшенням. Це до певно© мiри звiльняло його вiд
страшного, хоч i товариського, обов'язку. Дивився на патьоки поту на
смертельно блiдому. безкровному обличчi й згадував того юнака, з перебитим
хребтом, що повз, а потiм отак сходив потом, конаючи, та все благав про
товариську кулю, як про милосердя; згадав свiй вiдрух зробити товариську
прислугу й тепер вслухався в сво нутро, чигаючи на такий самий вiдрух.
Але вiдрух такий не приходив i прийти не мiг. Але як же ж бути?!
- Не знаю,- зiдхнув шепотом Роман у напiвмаячiннi, вiдповiдаючи без
сумнiву на запитання, чи застрiлив би вiн Петра, свого друга.- Не
знаю.Помовчав. Потiм розкрив очi й прошепотiв твердо:
- Я тебе не застрiлив би, бо... Бо життя менi не поставило такого
iспиту... Чу ш? Не поставило!.. Бо ти здоровий... А мене... А мене ти
пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!..- розхвилювався та й забився в нападi
пекельного, нестерпного болю. Вiн стратив свiдомiсть i так страшно рипiв
зубами, що Петра вкрив холодний пiт вiд душевно© муки й вiд внутрiшньо©
боротьби: боротьби мiж спiвчуттям, раптовою готовнiстю пiднести автомат i
вчинити акт милосердя, та мiн; жахом взяти на свою совiсть життя товариша,
а головне - втратити його навiки зi сво © вини, а тим часом - ану ж
вдасться його вирятувати! Може ж!..
Хоч видно було, що товариш кона .
Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш вiдходить, що
милосердя до нього прийшло само собою. Вiн нахилився, вдивляючись в
передсмертнi корчi на обличчi друга... Але милосердя не приходило. Роман
знову прийшов до пам'яти i вхопив здоровою рукою за Петрову руку й
проговорив швидко, швидко крiзь спазму в горлi:
- Ах, Боже! Як це все страшно!..
Помовчав, перемагаючи бiль. А потiм повiв помутнiлим поглядом навколо й
прошепотiв помалу-помалу, розтягуючи слова:
- Так ти... кажеш... снилось тобi... що ти рiдну землю ©в?
Петро мовчить.
- Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далi
хапливо:
- Але це ще не все... Не все... Чу ш? Це ще не все...- I стиснув руку
панiчно:- Ще ж нас нашi нащадки й прокленуть... (павза) - Де нащадки! Нас
прокленуть нашi сучасники!.. (павза) - Нас прокленуть тi, що нас
посилали... Бо ми... Бо ми не здобули ©м волi... (павза, маяття)... Так...
Прокленуть... I вiдмежуються вiд нас... I скажуть... будуть кричати:
Розпни, розпни ©х!.. I мертвих розпни!! (павза) - I власний, рiдний кат
розпне, а власний наш, хитрий з бiса Пилат уми руки... Отой хитрий наш
Пилат... Уми ... Вiд нас, вiд тисячiв нас i вiд матерiв, що породили
нас...
(Павза. Зiдхання крiзь клекiт у грудях).
- Але нiчого. Ми умрем, i Бог нас спита , хто винен за цюю неповинну
кров... I ми скажемо, що ми самi виннi... Ми - "хлопцi"... Ми -
романтики... I Боговi збрешемо, захищаючи тих усiх наших... Бо ми
солдати... Ми хотiли добра... Та... ми солдати...- останн прошепотiв
ледве чутно i, закiнчивши, зiдхнув так само ледве чутно:- Е-ех-х...
I замовк. Лежав нерухомо. Стиснув мiцно Петрову руку й мовчав. Важко
дихав. Вiн мав високу гарячку i його кидало то в жар, то в холод. Час од
часу цокотiв зубами й говорив щось незрозумiле. А далi затих i лежав
спокiйно, постогнуючi©. Лежав так довго. Нарештi повернув голову й показав
Петровi очима кудись у бур'ян, посмiхнувся блiдо:
- Ось... Я ж казав... Чорт тобi посила панцерфавста! Вiзьми!
Дiйсно, пiд обнiжком, в густому бур'янцi лежав панцерфавст, справний,
наладований. Але Петровi було не до панцерфавста, хоч серце йому непри мно
стиснулося. Вiн не був мiстиком, але з тим проклятим панцерфавстом справдi
було таки щось вiд мiстики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у головi, як
би i чим би ж допомогти Романовi. Анiяко© лiкарсько© допомоги бути не
може. Анiяких медикаментiв у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й якi
медикаменти тут допоможуть, хiба цiянкалiй (посмiхнувся гiрко). Ще б могли
врятувати хiрурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до
скалiчених, та й то якби хопилися зразу. А так... Ворог - то
немилосердний ворог, та й пiхто в нього не стане просити анi пощади, анi
милости. Що ж до медикаментiв - то пiзно. Тепер пiзно.
А Роман все бiльше мучився. Все тяжче йому було. Вiн вже не говорив, як
перше, вiн тiльки стогнав, качав головою по обнiжку, що вкрився болотом
пiд тi ю головою, бо буйний пiт розмочив землю, перекладав голову з лiво©
щоки на праву, з право© на лiву... Уста йому покрилися кривавою пiною -
вiн покусав собi всi губи, стримуючи стогiн, стримуючи шалений крик, що
видирався з грудей. Вiн не просив Петра словами, бо був уже не здiбний
говорити, вiн тiльки просив його поглядом, молив його, благав... I Петро
мучився не менше за Романа, вiн кiлька разiв уже брався за автомат, але
опускав руку в безсиллi... Не може! Вiн не може цього!..
Дивно - вiн же солдат i убивав людей i, мабуть, сотнями зi сво©х
гармат, а тут - не може...
Роман зрозумiв товариша без слiв i вже не просив навiть поглядом. Вiн
заплющив очi й звивався в муках. Але не вмирав. I видно було, що вiн так
просто i так скоро не вмре, що муки тi його будуть довгi, ой якi довгi й
пекельнi.
Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго
маявся. Нарештi, роздер здоровою рукою зiтлiлу вiд поту сорочку на грудях
i видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу:
- Не можу!! Я вже не можу!.. А тодi, перемагаючи корчi, змобiлiзувавши
всi рештки ще не погасло© волi, попросив:
- Пiстоля!.. Петро хотiв подати автомат, але перевiрив - в автоматi
жодного патрона. Тодi Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура
тремтячою рукою свого пiстоля... Прикусивши губу, вклав його в Романову
гарячу руку... А сам вiдвернувся.
- Нi,- промовив Роман спокiйно i в той же час жалiбно:- Дивись на
мене... Я хочу тебе бачити... Дивись на мене...
Петро обернувся.
- Так... Перекажеш матерi... як зустрiнеш... що я живий-здоровий...
Колись вернуся... I поцiлу ш...
I змовк, задихаючись. Спробував посмiхнутись ясною, щирою посмiшкою,
пiдбадьорливою, тi ю давньою, оптимiстичною. Не вийшло.
I, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу
пiстоля й вистрiлив... Нiби спересердя...
Риси обличчя затрепетали-затрепетали... По них поповзла глибока тiнь.
Склепила ©х. Зупинила трепет. Зробила обличчя сiрим i мовчазним, як земля.
Все.
Засклiлi очi наставилися в син небо.
XX _
Петро довго сидiв над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже.
У головi Петровi помутилося. I вiд жалю. I вiд гiркоти на душi. I вiд
болю власно© рани, вiд гарячки, яку вiн мав теж, але якiй досi протистояв
силою волi, напружуючи ©© до останку. Досi вiн не втрачав ясности думки.
Тепер вiн ©© втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала,
як дим, як вода з прорвано© греблi. В душу ломився вiдчай крiзь ту саму
проломину...
Кiнець...
Все.
Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мiнометна стрiлянина,
десь не дуже й далеко, але Петровi було байдуже, вiн навiть того не чув.
Для нього все скiнчилося.
I тепер от приходить на порядок дня той сон про рiдне мiсто, про рiдну
вулицю... "Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як
пак?.. Вiн землю ©в на вулицi рiдного мiста. Вирiзав вiн тi © землi двi
плитi з стiл завбiльшки й ©в жадiбно ©©. I яка ж вона була та земля
смачна! Рiдна земля! Його рiдна земля!.. "Але то все одно, ця теж наша...
рiдна!" - це сказав Роман. Справдi".
Петро глипнув очима, немов зi сну. Сонце палило немилосердно. Небо було
опалове, почервонiле, закурене димом i пилом, i сажею. Сонце давно
перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день!
Хоч би швидше приходила нiч! Сонце палить в обличчя, в склянi синi очi
Романови. Хоч би вже нiч. Стривай!
Петровi очi впали на панцерфавст, що лежав у бур'янi пiд обнiжком.
- Бач!
Петро протер очi, потер чоло з напругою.
- Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Нi, ще не все. Вiн, цей
"макогiн" мав якесь призначення в його життi. Так, так.
А Роман дивився байдуже в небо й нiби говорив до Петра: "Ось... Чорт
тобi пода панцерфавста! Вiзьми його!"
Значить, ще не все.
I Петро звiвся, похитуючись.
...Не все. Келих ще не допитий i вiн його мусить допити до дна. До дна.
До самого дна.
Вийняв хустинку з сво © кишенi, червону, бо закривавлену, й накрив нею
синi очi, наставленi в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай не слiпить
©х пил. I нехай Вiн не бачить, як буде хитатися Петро, iдучи геть. Як вiн
собi йтиме геть...
По тому Петро пiдняв панцерфавста, звалив його собi на плече й пiшов,
не озираючись. Пiшов п'яною, розбитою ходою. Останнiй з усiх, з ким вiн
був у цьому проклятому колi смерти. Останнiй розбитий, але ще не
подоланий.
XXI
Петро йшов, як у кривавому туманi.
Опалове небо... Стовпи й ожуги... Далекий сон i близька дiйснiсть.
Навколо кипить бiй. Нi, це не уява, це не гуд у головi, це справжнiй
клекiт бою. Власне, клекiт бо©в навколо. Вся земля двигтить вiд гуркоту
гармат i грохоту танкiв.
Петро лишився сам в оточеннi, в пеклi. I вiн хоче з нього вийти. Але
вийти не може. На захiд, на пiвнiч i пiвдень - всюди ворог, всюди вогонь i
грохiт залiза. Вiн кида ться (якщо це можна назвати "кида ться"), але з
оточення вийти не може...
Йому зда ться, що вiн iде довго, може, вже й кiлька днiв, хоч це був ще
той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його
друзiв.
Поблизу десь справдi кипить шалений бiй, то десь одчайдушне
виломлюються ще якiсь рештки з оточення. Петро дослухався й iшов туди,
iшов, напружуючи рештки сили... I на душi йому було тяжко невимовно,- ах,
як йому тяжко покидати останнiй клаптик рiдно© землi!
Вiн бачить, як вона горить, його земля, як бродять згра© полум'яних
язикiв, як повзуть вогненнi кобри по нiй... Вiн чу , як вона сходить
чадом, спалена вогнем страшно©, ненаситно© помсти... Вiн бачить, як сонце
обернулося в паникадило в чорному, сажному зенiтi й присвiчу боговi ру©ни
й всезнищення, що верга з того зенiту, з чадного неба тисячi тонн
гарячого металу...
Намагаючись вгамувати нестерпний бiль поранено© голови, Петро здер
стару, загно ну пов'язку й iде так... Йому так легше, вiтерець обвива
голову, освiжа ©©... З рани сплива кров, але то байдуже, та вiн i не
бачить, лише вiдчува лоскiт на ши©. Нехай... Лиш би якось перейти все це
i вийти з цього велетенського кладовища до волi й до рiдних, до друзiв...
Так, ще б хоч раз побачити старих давнiх друзiв, хто лишиться в живих.
Так, стiкаючи кров'ю, вiн iде все вперед, туди, де пiшли десь товаришi.
Вiн iде... Вiн несе панцерфавста, як кийок, що його пiдсунув чорт саме
тодi, коли в нього не лишилося вже iншо©, бiльш практично© й потрiбно©
збро©... Вiн несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину
зiрвати сво життя, як вже не буде нiякого виходу й не лишатиметься зовсiм
сили.
Свiт йому увесь почервонiв i почорнiв, бо у вiччю плавають огненнi кола
i чорнi провалля безоднi. В цiм стоять "паникадила", як серед темно©
ночi...
I от його настигла смерть...
XXII
I от його настигла смерть.
Вiн сидiв над якоюсь глухою дорогою, слухав грохiт бою з усiх сторiн,
слухав свiй власний бiль в душi i в серцi, отаке якесь скiмлiння, немов
плач немовляти, намагався його вгамувати... Думав над тим, що ж то за
такий ворог, що так нещадно напосiвся, що ма стiльки злоби й жорстокости,
й смертельних засобiв у сво му розпорядженнi, якi вiн верга немилосердно
i безугавно, але який вiн сам? Який вiн сам? Яке його обличчя? Ось скiльки
часу трива це пекло, але вiн так i не бачив ворога в обличчя, не бачив
його зблизька. Не дивився йому в очi. Якi в нього очi? Що в тих очах
написано?.. Як би в тi очi перед смертю глянути! Як би його побачити
зблизька, подивитися на нього нещадного i немилосердного! Отак
вiч-на-вiч...
Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь вiд дороги на купi землi
бiля глибоко© бомбово© вирви, як раптом почувся грохiт, що наростав i
котився на нього. Петро пiдвiв голову й побачив велику сталеву потвору -
сiрий, сов тський танк "Т-34". Танк з ревом котився по дорозi, виринувши з
долини...
"Ось вiн, ворог!!"
Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено i трiюмфально
заревiв, як жива iстота, i попер навпростець, з намiром розчавити цього
солдата в пошматованiй, безбарвнiй, але такiй характернiй унiформi.
Погнав, як хижак на свою жертву...
Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потiм помалу
сповз за пагорбок... Так, танк iде на нього. Ось це i вона, Смерть!
Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокiйно (так, як
колись чекав пiд час облав на вовка)... Потiм швидко вихопився й вистрiлив
- пустив "кулак" усторч в потвору, а сам упав навзнак i покотився униз, у
бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух... Лязг i скрегiт... I потвора
раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зiдхнула димом i чадом,
повернулася боком i поповзла по iнерцi© до вирви, накриваючи ©© й
накриваючи Петра, що лежав на самiсiнькому днi. Але до дна потвора не
дiстала, бо розвернулася упоперек...
Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на
людину, що лежала внизу горiлиць, нiби ©© загрiбаючи. Пойорзала, поки не
заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися...
Петро лежав пiд сталевим драконом на днi вирви й чекав, що буде
далi,вiн чекав смерти. Ось вискочать люди - вискочить ворог, якого вiн
нарештi побачить, гляне йому в очi перед смертю, i все скiнчиться. Але
люди не вискакували, не чути було жодно© душi, лише одну мить здалося, що
хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогiн не повторювався. Тодi
Петро вигрiбся, виповз нагору.
Перед ним був велетень-танк... Башта в нього геть розвернута й
крутиться, ляда люку скарьожена й вiдчинена навстяж та так i сто©ть, нiби
вiдзяплена щелепа в пащi апокалiптично© потвори, поражено© блискавкою. З
середини пащi виходить дим i б' нестерпний сморiд палено© гуми, але
полум'я нема . Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з
пальним зостався неушкоджений... ©дучий дим пробива ться з люку й з усiх
щiлин - можливо, там горить всерединi... А може, то з танка виходить дим i
газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстово© гранати... Петро стояв
i зовсiм спокiйно мiркував про це i так само спокiйно дослухався до нутра
танка. Всерединi анiякiсiнько© ознаки життя.
- Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?!
Мовчанка. Тодi Петровi раптом чомусь стало страшно. Незрозумiлий i
якийсь мiстичний жах струсонув ним. Чи то вiд думки, що вiн от убив
кiлькох людей i вони тут ось, за сталевою стiнкою, у черевi танка й ©хня
смерть на його сумлiннi, а чи то вiд тривожного якогось передчуття, що
пройшлося ним, невiдомо-звiдки зринувши, i зродило той жах... Петро миттю
стрибнув на танк i кинувся до люку... Заглянув...
Всерединi темнiли скорченi людськi фiгури,-люди в танкiстських
комбiнезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне...
- Галло,- сказав Петро тихо.- Живi?.. Раненi?.. Галло!
Мовчанка. Анi звуку.
Тодi Петро полiз у люк... Вiн хотiв бачити ворога. Вiн хотiв глянути
йому в обличчя.
I вiн глянув. Те, що вiн побачив, струсонуло ним до решти, до мiзку
костей...
Двi фiгури, скрюченi на пiдлозi, не можна було впiзнати, бо обличчя
були опаленi газом i заюшенi чорною закипiлою кров'ю.
Третя ж фiгура припала до стерна, схилилась на нього та так i заклякла,
поклавши голову на керунок, нiби вiд утоми. I риси обличчя ©© були
чистi...
I було те обличчя дiвоче...
I було те обличчя знайоме...
...Ата!
Обличчя сiро-блiде, лише з вуха через кра чок, з-пiд шолома, стiка
смужка густо© червонi крови i застига на ши©...
Петро думав, що це галюцинацiя, що це вiльне маячiння... Але нi. Це
Ата!
Перевiв дикий погляд на фiгури, скрюченi на пiдлозi, й аж тепер
побачив, що то теж дiвчата... Дiвчата-танкiсти...
У кутку, за керiвницею, сто©ть казаночок з вареною пшеницею всумiш з
квасолею... "Це ©хнi харчi!" Казаночок перехнябився, й "харчi" наполовину
вилились геть на якесь ганчiр'я.
Знову перевiв погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи
собi справи, простяг руку й стягнув танкiстський шолом з дiвочо© голови...
Ата!!! З-пiд шолому розсипалося ©© буйне волосся, пiдрiзане по колишнiй
студентськiй модi,волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося,
як живе, розтiкаючись...
Петро повiв рукою по нiжному, шовковому волоссi, й його шорсткi пальцi
заплуталися в тоненьких волосинках...
- "Ворог"...
"Так ось вiн, "ворог"!.."
Обережно виплутував пальцi з полону тонюсiньких волосинок...
Виплутував... А тодi раптом шарпнув i кинувся геть.
Вилiз з танка i пiшов.
Йшов тиняючись, помалу, потiм швидше. Швидше.
Йшов не озираючись.
Не бачив нiчого перед собою. Майже бiг. Йшов iз решток сво©х сил. В
нiщо. В порожнечу. В чорне провалля...
Утiкав вiд того, вiд чого не можна втекти.