Страница:
одвiтчики. Як шкода, що вiн не маленький отакий цвiркун, що вiн не сидить
отак в погребi й не кричить отак голосно й до смiшного несамовито.
Пiсля сходу сонця стало для них погано, зовсiм погано. Вони мусили
рухатися все на виду. Сонце вiдiбрало у них один дуже цiнний шанс -
несподiванiсть нападу й невидимiсть ©хньо© кiлькостi i взагалi невидимiсть
©х. Крiм того, з денним свiтлом почала дiяти ворожа авiяцiя.
Але для них не було вибору. Вони не могли засiсти десь, заховатися та й
чекати ночi. Для цього вже ©м не дано часу. ©м дано рахованi короткi
хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи нi на що.
Швидкiсть, швидкiсть i ще раз швидкiсть! Тепер це ©хнiй шанс.
Гуркiт бою на пiвднi тривав далi, то притухаючи, то розгоряючись знову.
Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркiт бою затихав, усiх огортала
тривога, а то й розпач - значить, або тих, що там проривалися, розбито,
або ж вони прорвалися й вiдiрвалися вiд ворога й вiд них теж i тепер, живi
й радiснi, прямують без перепон до волi, до життя. В обох випадках ©хня
власна перспектива погiршувалась.
Коли ж гуркiт бою вибухав знову, з ще бiльшою силою, тодi всiх огортала
радiсть. Значить, нашi ще тут i ©м судилося, може, з' днатися й разом
пробитися.
Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко!
I не так тому далеко, що багато кiлометрiв, як тому далеко, що всi
шляхи ©м перетятi, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба
битися... А з повiтря полюють залiзнi стерв'ятники...
Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро
вiд несподiваного ворожого вогню з добре укрито© засiдки.
Одначе група посувалася все вперед.
Найгiрше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати ©х
вороговi на муки й наругу. Якщо не можна ©х забрати з собою, то лiпше хай
хтось дострелить. Вони просили того дострiлювання, як милости. Але в кого
ж пiднiметься рука дострелити товариша, свого друга? I раненi або лишалися
конати, або дострiлювалися самi.
Спочатку ©х забирали з собою й везли на пiдводах, що звiльнилися пiсля
того, як довелося викинути мiномети через брак мiн до них. Але згодом двох
коней було вбито, лишився один i не можна було ©хати возами, бо й вози
потрощено. Для цiлого загону це було певне щастя, бо наявнiсть пiдвiд
обтяжувала його, зменшувала маневренiсть, бо не потягнеш же тi пiдводи на
вузенькi стежки, на манiвцi через броди, через ярки й вибалки. Тим часом
вiдсутнiсть тако© обузи, як пiдводи, збiльшувала повороткiсть загону в
рiжнiй мiсцевости. Проте брак пiдвiд теж був злом. Ну, де ж ти дiнеш тих
ранених!? Та втрутилася доля, поламала вози й побила коней - i проблема
була розв'язана. "На все воля Божа!" На тому конi, що вцiлiв, ©хав охляп
знесилений Роман. Вiн був поранений у лiву руку, дуже зiйшов кров'ю, але
не хотiв дострiлюватися, як не хотiв i лишатися.
"Коли ти ма ш ще цiлу праву руку й можеш нею стрiляти, а особливо, коли
так багато охочих тебе вбити з-за кожного куща й. з ясного неба, не
поспiшай убивати себе сам!" Так розважав уголос Роман, сидячи охляп на
конi, гарячкуючи, нiби з високо© трибуни повчав товаришiв набутою за таку
дорогу цiну мудрiстю.
Утома, спрага й голод допiкали хлопцiв не згiрше за ворога.
Похмарило. Небо затягло сiрою суцiльною ковдрою, вiрнiше, безлiччю
ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ.
Це було гарною прикметою, само небо допомага ©м. Стало легше.
Принаймнi щезла небезпека з повiтря. Хмари йшли низько, нiби захищаючи цих
вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних i вже деяких босих людей
(деякi побили сво© черевики й чоботи а в деяких вони лишилися в мулуватих
потiчках та в торфовищах).
Група вийшла на шлях Красне - Золочiв. Це не був просто собi шлях - це
був сво рiдний запис велико© трагедi©, на кiлька вiдмiн. Обабiч шляху поле
захаращене кiстяками спалених машин, розбитими танками кiлькох систем,
побитими возами. В багатьох мiсцях димилася спалена земля, так нiбито пiд
землею щось горiло й дим пробивався на поверхню... Посерединi й скрiзь, де
оком кинеш, зяяли величезнi вирви й малi "лi чки" вiд дрiбнiших бомб...
Багато трупiв, розкиданих в рiжних позах... Проте шляхом легше йти.
Одначе зi шляху ©х скоро зiгнали танки, з'явившись ген з пiвночi... Та
©м i так треба було звертати вправо. Хлопцi зiйшли зi шляху у вибалок, а
далi в лiс i подались навпростець, орi нтуючись на рокiт бою.
I от .як вони вже були зовсiм близько, грiм бою ущух. Урвався нагло.
Затих. Тиша. Де-не-де пакне поодинокий пострiл чи коротка серiя з ручного
автомата, i бiльш нiчого. Таке враження, що хтось хотiв знову пiдпалити ту
веремiю, яка так гарно шумiла, але це йому не вдавалося. Веремiя вщухла.
Що це означа ? Чи всiх перебито? Чи всiх узято в полон? Чи всi
врятувалися, розпорошивши ворога?
Назустрiч трапилася пiдвода, що просувалася попiд лiском. На пiдводi
лежав поранений юнак, а конем правила молода дiвчина, заплакана й
перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився
©хнiм товаришем, дивiзiйником, а дiвчина - добровiльною
сестрою-жалiбницею, що взялася вирятувати юнака вiд смерти,- вона його
везла десь в глушину, до якихось родичiв, чи що.
Юнак, поранений в ногу, був при пам'яти й дуже зрадiв товаришам i в той
же час злякався, за них злякався. "Швидше, швидше! - загукав вiн.- Може,
ще встигнете!"
Так нiби йшлося про вiдчиненi ворота до раю, якi ось-ось мають
зачинитися.
"Швидше!"
Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бiй, хто бився,
як скiнчилось, куди ©м краще йти?..
Йти треба прямо. Билися ж нiмецькi частини Лiндеманна, проломували
перстень. Аж три лiнi© перстеня - бiля Княжого, пiд Ясенiвцями й за
Ясенiвцями. Серед тих частин багато укра©нцiв, що при дналися на шляху до
прориву. Бiй тривав цiлу нiч i увесь ранок. Перстень проломано ще опiвночi
i всю нiч iшли вермахтiвськi частини та обози, йшли просто на пiвдень, в
лiси, в яри, в кручi,- йшли з боями, бо ворог ©х переслiдував i намагався
вiдтяти шляхи... На мiсцi пролому навалено таких трупiв, поломано стiльки
машин i танкiв - большевицьких i нiмецьких, побито стiльки гармат, що й не
приведи!.. Але майже всi вийшли в проломину... Спiшiть, може, й ви
встигнете! Ви ма те зброю, ви ма те здоровi й цiлi ноги!.. А генерал, що
командував проривом, загинув разом з усiм сво©м штабом в селi Хильчицях.
Загинув також майор Палi нко. Вiн був тяжко поранений i застрiлився сам.
Дiвчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Вiз поторохкотiв на
пiвнiч, вiддiл пiшов швидким маршем на пiвдень. Хлопцi побажали раненому
товаришевi щастя.
"До побачення, друже! До побачення!.."
"Прощавай, брат!"
Чи знайшов щастя той юнак з сво©м янголом-хоронителем, з тi ю
заплаканою дiвчиною, невiдомо. Але вiд хлопцiв щастя втекло. Зрадило ©х.
Доки вони дiйшли до мiсця пролому, до Княжого, шлях ©м до волi був уже
закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли ©© свiжими силами,
замкнули. I коли хлопцi наблизилися кiлькома розстрiльнями, на всяк
випадок розгорнувшись так по житах i картоплях, на них вiд Княжого
полоснуло шаленим кулеметним, а потiм i мiнометним вогнем. Заговорило з
Княжого, заговорило з Хильчиць i iз Скваряви...
То вже був безнадiйний бiй.
Кiлька разiв розстрiльнi пiдiймалися й кидалися на приступ у промiжок
мiж Княжим i Хильчицями i кожен раз були вiдкиданi з великими втратами.
Тут можна здурiти з одчаю. Петро зовсiм посiрiв i вибився з сил. Вiн
бачив усю безнадiйнiсть операцi©, безнадiйнiсть ©хнього становища й
одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товаришi й як
вони вiдступають, вертався назад, мало не плачучи. Вiн би ладен уже був
умерти, але кулi його чомусь не брали, оминали, нiби вiн заговорений...
Дорого коштував цей бiй.
Група ©хня дуже порiдiла. Багато загинуло з тих, що вночi так щиро
смiялися з оповiдання про Броди й так щиро зголосилися йти на прорив.
Загинув i сам веселий оповiдач - його розiрвало мiною. Загинула й половина
нiмцiв. Але живi не нарiкали, билися хоробро й затято.
Тiльки ж, гай-гай! Спiзнилися вони. А батогом обуха не переб' ш. Треба
шукати iншого, слабшого мiсця.
Скориставшись з того, що знялася буря, загримiло й линув буйний дощ,
загiн вiдступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не
знайшов би. Кiнь тинявся по житi, а Романа не було. Бо Роман лежав на
землi непритомний, вiн пiшов був зразу з розстрiльнею до бою, та скоро
звалився безсило. Дощ опритомнив Романа, вiн очуняв i застогнав. Саме
вчасно. Петро почув голос, пiдбiг, звалив Романа на свою широку спину й
подався слiдом за товаришами в дощову мряку... Коня вони покинули, бо вiн
уже ©м не потрiбен, вiн тiльки зраджу ©хню присутнiсть.
Кiнець. Уже ©м не видертися з цi © пастки, з цього котла смерти. Це
тепер ясно. Вiд тi © думки, власне, вiд того болiсного переконання душа
Петрова заячiла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але вiн зцiпив уста
й мовчав.
Рештки загону вiдiйшли далеко вiд мiсця бою й залягли в житах. Попадали
змученi на землю й так лежали. Нiхто нi на що не скаржився, нiхто нi на що
не нарiкав. Не нарiкав нiхто й на Петра. Що ж, значить, така ©хня доля. ©х
давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти
такого ворога!
Петро зцiпив зуби й думав, думав. Не вiдчував навiть власно© рани. Не
вiдчував утоми. Вiдчував тiльки вiдчай, метався серцем i душею за цих
людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен
вiн у бiдi цих людей. Нi, вiн не винен у бiдi цих людей. Вiн не винен анi
в Романовiй долi, анi в долi цих нiмцiв, що виявилися такими симпатичними,
такими щирими товаришами, анi в долi iнших.
Порадилися й вирiшили: перепочивши, йти на обхiд тих обсаджених сiл.
Нi, ранiше дочекатися ночi, а тодi йти на обхiд тих сiл, пошукати слабшого
мiсця i в темрявi спробувати ще щастя, досягти вночi того, що не вдалося
вдень.
Але здiйснити цей намiр ©м уже не судилося.
Якась вища сила розпорядилась по-сво му ©хньою долею. Як пiшло на
кiнець, то вiдповiднi подi© почали розвиватися швидким темпом ©м на
погибель.
Спершу прояснилося небо, вiдiйшла гроза далеко на пiвдень, нiби
проломила перстень i погнала полчища сво©х хмар навтьоки, услiд за
частинами генерала Лiндеманна. Слiпуче сонце залило свiт. I воно свiтило
так яскраво, що тяжко було на той свiт дивитися, нiби не перед добром.
Нiби сонце хотiло сказати всiм, що от нате, надивляйтеся на мене, на мо
радiсне, золоте, житт дайне сяйво - востанн , а я вам посвiчу й засяю так,
як ще нiколи в вашому життi...
Потiм у слiпучiй синявi зарокотали мотори. Всi дивилися пильно й зразу
не побачили нiчого. Петро мав гостре око, але теж не мiг щось угледiти,
хоч мотори ревли досить низько. Нарештi розгледiв - в блакитi над ними
рухалися теж блакитнi вiд повiтря мiж ними й землею великi машини, на
крилах у них чiтко вимальовувались чорнi хрести. Ескадра
бомбардувальникiв, штук iз двадцять. Нiмецькi. Побачили гостей i iншi й
зiдхнули з полегшенням - цi не будуть ©х бомбити. I лежали мирно, обличчям
вгору, дивились на бомбовозiв i дивувалися, що вони такi великi, так
низько летять, а майже непомiтно ©х з землi... Тим часом бомбовози робили
дугу, звертаючи назад... Хлопцi дивилися на них з цiкавiстю, спокiйно
мiркуючи, що це вони звертають на Княже, заходять на бомбардування. Це
добре буде, допоможуть прорватися. Першi лiтаки доходили до того мiсця, де
вони (рештки загону) лежать горiлиць... Раптом лiтаки з виттям пiшли вниз,
пiкiруючи... Схоплюватись i ховатись було вже пiзно... Гряд бомб укрив ©х,
лежачих горiлиць на вiдкритому мiсцi, бо ж вбоге жито не може прикрити вiд
ока згори... За першими лiтаками скинули свiй вантаж iншi, вони долiтали
до об' кту й iшли в пiке, виючи й стрiляючи з бортових гарматок та
скидаючи бомби... Хтось закричав крiзь пекельний грохiт, хтось схопився й
побiг...
Петро з Романом Лежали поруч i ждали сво © черги - влучить чи не
влучить.
- А вiн же, сучий син, бачить, хто ми такi!.. - промовив Роман
назустрiч нiмецьким бомбам, за©каючись не так вiд жаху, як вiд досади, вiд
злости, вiд жалю.- А вiн же, сучий син, зна , хто тут лишився в
оточеннi!..
Петро мовчав. У його головi за цi хвилини перебiгло бiльше думок, нiж
за цiлi роки, i вiн зрозумiв деякi речi яснiше й глибше, анiж за все сво
життя.. I мабуть, за цi хвилини вiн остаточно посивiв.
I на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула бiльшости з
©хньо© групи.
Коли закiнчилось бомбардування й блакитнокрилi машини вiдлетiли й коли
розвiявся дим i пил, очам живих вiдкрилося жаске видовище.
Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала пiд чорним
шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими
на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й ©дучим смородом тротилу. Помiж
тим усiм лемент, стогiн, прокльони й благання поранених про допомогу.
Покалiченi тiла товаришiв звивалися тут i там... Загинули майже всi...
Лишилося чоловiк з десять, що разом з Петром i Романом зiрвалися на ноги.
Серед уцiлiлих було й тро нiмцiв... Живi побiгли помежи кратерами,
оглядаючи моторошну картину спустошення. Раненi кричали до них, благали
дострiлити... Боже, як вони кричали, як вони благали, тi люди з
повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повiдриваними
ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його не помiтять, високо
пiдняв голову, звiвся на руки й повз, тягнучи перебитi стегна за собою,
повз швидко й кричав щось нечленоподiльне... Петро глянув i стрепенувся
увесь, мов ударений струмом:
"Знову той кiнь! З перебитим хребтом!.. Бiжить на переднiх ногах i не
може, й iрже жалiбно, тоскно!.."
Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв
тремтячими руками свiй автомат з ши© й простяг його нiмцевi, такому ж як i
сам молодому розгубленому солдатовi:
- На... Ти нiмець, тобi не жаль... Дострiль!.. Дострiль ©х усiх... Ти
нiмець, тобi не жаль... На! На!
Нiмець вiдсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився
навколо, подивився тоскно угору - i опустився на землю... I раптом
заплакав. А потiм зiдхнув i пiд поглядами всiх присутнiх, звертаючись до
них, твердо промовив:
- Добре... Я нiмець... Я покажу приклад.
По тих словах вийняв пiстоля й швидко вистрiлив собi в скроню.
Юнак, що подавав автомат, вражений, хотiв миттю зробити те саме, але
Петро вхопив за автомат рукою.
- Стривай!.. На те ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав
Роман?
А лемент ранених не вщухав...
Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було
утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?!
Час наглив, вони не мали у себе в запасi жодних зайвих хвилин, бо
кожно© митi мiг ©х викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли
залишити цього мiсця, ©х в'язало почуття товарисько© солiдарностi, оте
саме, що змусило нiмецького солдата застрiлитися самому, якщо вiн не в
станi був прикоротити мук товаришiв, а тим бiльше не мiг ©м допомогти.
Але чим ©м можна допомогти? Нiчим. Вони вже нiчим не зможуть ©м
допомогти. I нiхто в цiлому свiтi не зможе ©м допомогти!
Тяжкi секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно
рушати! Але хто вiзьме на себе вiдвагу подати команду рушати, покинути все
так...
Деякi з поранених уже сконали самi, але бiльшiсть були живi й кричали
про допомогу... От людина без рук, без нiг, вона кричить про допомогу, або
про смерть, як про милосердя. Про смерть з товарисько© руки! А той з
перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житi, уже не мiг
повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподiльне - вiн благав; крiм
того, що йому було перебито стегна, вiн був поранений у груди... Петро,
обливаючись потом, запитував себе, чи це справдi милосердя: не могти
людинi допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове блiде
обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що
стiкав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив i квилив..,
Петро дивився на той пiт, слухав квилiння й стискав рукiв'я автомата,
вiдчуваючи, що вiн переста володiти собою... Але хтось ранiше перестав
володiти собою, тим вирятувавши Петра вiд необхiдностi! братi© зайвий
тягар на свою совiсть. Поки тривала боротьба в Петровiй душi, вояк, що
стояв збоку, перехрестився, тяжко зiдхнув i ступнув наперед, пiшов помежи
вирвами... Низка коротких пострiлiв - i лемент ущух. Настала тиша... Вояк
вернувся назад, до живих товаришiв, i став осторонь, окремо, продмухуючи
пiстоля. Вiн стояв, повернувшись спиною до друзiв, i млявими, спокiйними
рухами намагався вправити магазинок у пiстоль, а руки йому несамовито
тремтiли...
Без команди всi постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що
навалився на душу, пригнув тi голови до землi... Нiхто не сказав нi слова
над цi ю незаритою братською могилою, всi тiльки тяжко дихали й витирали,
розмазували пiт на обличчях... Лише той, що стрiляв, пiшов, i пiшов, i
пiшов житами помалу, зсутулений.
Постоявши хвилинку, всi кинулися слiдом. Вони утiкали вiд цього мiсця,
як вiд мiсця ганебного, як вiд мiсця довершеного тяжкого грiха. Хоч вони в
тому й не виннi! Нi, вони в тому не виннi! Але чи ©м матерi це вибачать?
Отi, що будуть чекати сво©х синiв, чи вони вибачать! I чи вони це
простять?! I чи вони це зрозумiють?!!
Вони бiгли, спiткаючись, геть.
Вони подалися так швидко, як тiльки могли, скiльки мали ще сили. I вiд
братсько© крови втiкали i поспiшали видертися, щоб розказати бiдним
матерям, де ж лежать костi ©хнiх синiв, i як тi сини та й за що умирали.
Вони подалися шукати собi рятунку, шукати щастя.
XIX
Щастя ©х покинуло остаточно.
Навколо поле, жодного лiска нiде, жодного прикриття, з якого можна би
було скористатися.
Вони бiгли - не бiгли, пленталися житами, шпеницями. Товаришi вели
Романа, що вибився з сил зовсiм поранений. Роман просив уклiнно залишити
його, покинути й рятуватися самим, бо вiн уже "все одно пропащий" i "нiщо
вже мене не вряту ".
Але товаришi його не кидали. Особливо цупко тримав його при компанi©
Петро, бо й сам вiн душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це ж,
власне, дина близька душа в нього на увесь свiт, що ще лишилася з ним.
Сам Петро мучився, може, бiльше всiх, виснажений походом, i боями, i
власною раною до решти, але вiн мав надзвичайну силу волi i не здавався.
Навiть в такiй цiлком безнадiйнiй ситуацi©.
Вони намiрялися обiйти обсаджене значними ворожими силами мiсце
недавнього вилому частин генерала Лiндеманна мiж Княжим i Скварявою, де
так не пощастило ©хньому вiддiловi, i спробувати пробитися на пiвдень
захiднiше Скваряви. Може, ж ©м удасться.
Вони квапилися...
I тут ©х нагербали знову лiтаки. На цеп раз це були сов тськi лiтаки -
три легкi бомбардувальники й два "ястребки". Вони, видно, виконували
пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточеннi для
знищення ©х - iшли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помiтивши ©©
в житах. А група не помiтила небезпеки завчасно, бо всi були надмiру
вимученi, до того ж над землею на обрiях стояв усюди грохiт канонади, а по
шляхах рев моторiв... Хлопцi помiтили лiтаки лише тодi, як вони були вже
близько.
Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О, прокляття,
прокляття!.. Вибухи безнадiйно© лютi, прокльони, вiдчай... У вiдповiдь на
це гряд куль i стрiлен з бортових кулеметiв i скорострiльних гарматок
рясно обсипав ©х. А слiдом за тим упав гряд бомб дрiбного й середнього
калiбру...
Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.
Коли перегримiло, Петро, що був звалений шквалом повiтря й звуковим
ударом та ударом хмари землi, схопився... "Все! Тепер все! О, Боже! Тепер
уже все! Тепер вже кiнець... Лишився один. Сам-один!"
Побiг помежи димлячими вирвами.
"Сам!"
Всi загинули.Всi, що були з ним, загинули. Не лишилося нiкого.
Анiкогiсiнько.
Поторощенi, дострiлянi, посiченi гураганом череп'я залiзних уламкiв,
його друзi (власне, рештки друзiв) лежали розкиданi помежи вирвами. Деякi
щезли взагалi - а чи рознесенi на пил, а чи присипанi землею.
"Господи! А де ж Роман?!" - рiзонуло" як блискавкою.
Охоплений раптовим жахом (справжнiм жахом уперше за весь час бо©в у
брiдському котлi) Петро кинувся шукати свого вiрного товариша, свого
найвiрнiшого супутника в усiй цiй трагедi©, що почалася так давно...
Свiдка всiх сво©х страждань i останню свою моральну пiдпору, останню
соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в
божевiлля, як то скiнчили багато-багато ©хнiх друзiв.
Петро знайшов Романа пiд тiлами його колег, тих, що вели його попiд
руки. Вiн був ще живий. Йому перебито обидвi ноги, але вiн був ще живий,
лише непритомний, товаришi ж були мертвi.
Петро схопив Романа на оберемок i побiг, сам не здаючи собi справи,
куди вiн бiжить i чого. Побiг просто, нiчого не бачучи перед собою. Очi
йому застеляв туман - туман жалю, туман болю. А може, й туман слiз...
Гарячих, мужеських слiз, яких нiхто не бачить i не мусить бачити. А може,
й туман божевiлля вiд вибуху вiдчаю...
Петро спiткався, плутався в житах i бур'янах i бiг, бiг,- нiс свого
товариша, рятуючи його вiд смерти.
Ах, друже мiй! Останнiй мiй друже!..
На увесь свiт вони лишилися удвох, але один з них скоро вже "на©сться
землi". I тодi другий лишиться зовсiм сам. Один. I нiхто не бачитиме, що
станеться з ним.
Довго бiг Петро. I ще бiг би та й бiг, до останку, доки не впав би,
коли б Роман не опритомнiв. Роман опритомнiв i почав кричати. Тодi Петро
схаменувся. Глянув на себе - рукави, штани й чоботи були в кровi, що
цебенiла з перебитих Романових нiг. Тi ноги телiпалися в штанах безвольнi,
чiпляючись за кущi будякiв та за юрби житнього колосся над обнiжком, по
якому Петро бiг, вiд того Роман i кричав.
Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сiв бiля нього,
безпорадний, охоплений вiдча м,але вже iншим вiдча м, таким, що витвережу
голову, приводить людину до пам'яти.
Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останнiй i
диний i найвiрнiший у цiй безвихiднiй трагедi©, такий от поламаний,
побитий i вмира ?! I нiчим не можна врятувати, нiчим не можна допомогти.
Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав
нерухомо, лицем угору.
Коли Петро глянув у те лице - побачив, що Роман цiлком притомний, очi
Романовi дивляться на нього спокiйно, пильно.
- Поклади мене зручнiше,- промовив Роман чiтко, хоч i тихо.- Поклади
головою на обнiжок... Так... Спасибi... А сам... будь спокiйний. Все
добре.
Лице його було блiде-блiде вiд упливу крови, покрите шкляним холодним
потом, але погляд притомний, розумний.
- Вiдстебни мою флягу, там вода,- звелiв Роман все тим же тихим
голосом.
Петро швидко одстебнув флягу, там дiйсно було трохи води.
Ковтнувши з фляги, Роман перевiв дух, заплющив очi й так лежав
нерухомий. Нарештi зiбрався з силами, розплющив очi (Петровi видно було,
як вiн напружувався, розплющаючи очi, нiби так вже йому було тяжко
пiдiймати повiки), розплющив i довго дивився на Петра, водив по ньому
очима, зупинився на обличчi й чигав на щось, нiби намагався щось вичитати
на тому обличчi, якусь вiдповiдь на якесь сво болюче, ще не висловлене
запитання.
Утомився вiд споглядання й знову закрив очi. Думав щось з мукою. Гiрка
посмiшка зажеврiла на безкровних устах, вiн поворушив ними й ледве чутно
промовив:
- От... Ну, от... Зна ш, я думаю... колись люди в Укра©нi... матимуть
приказку - "загинув, як пiд Бродами!.."
Павза.
- Цебто, замiсть отого... "як сiрко в ярмарку". Павза.
- Значить... нi за нюх табаки... Коли Роман говорив, вiн помежи словами
рипiв зубами вiд болю й стогнав.
Петро бачив, що бiдолаха говорить зовсiм не те, що дума . То його
довгий i тоскний погляд, яким вiн перед тим дивився йому в обличчя,
говорив про щось iнше.
- Твоя правда, - сказав Роман, вичитавши в поглядi свого друга
недовiру.- Я мелю... зовсiм... не те...- i повернув зручнiше голову, а
повертаючи, страшно застогнав i ще дужче зблiд. Заплющив очi. Пiт по його
чолi i по щоках стiкав i капав з мочки вуха на сiру суху землю, роблячи ©©
мокрою й чорною. Роман розплющив очi i впився ними, замло©ними мукою, в
очi Петровi. А тодi промовив, перемагаючи бiль i жаский змiст сво©х думок:
- Скажи... Скажи менi... Чи ти вiрний мiй друг? Чи такий, як i я тобi?
Скажи?..
- Так... Я вiрний твiй друг, Романе.
Роман облизав шерхлi, пересмаглi уста та:
- А тепер скажи... Чи ти... Чи ти викона ш мою волю? Скажи!..
Петровi тьохнуло серце, вiн зрозумiв, чого хоче вiд нього його
приятель, що вiн говоритиме, про що вiн проситиме, благатиме,
наказуватиме. Але як вiн на це вiдповiсть? Як вiн на це вiдповiсть, коли з
усiх клiтин його ства пiдiйма ться протест. Вiн цього не зможе! Вiн
нiколи-нiколи цього не зможе! Ах, Боже!..
Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчi, на те, як той пiт
скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що
ж йому сказати?! Нарештi зiбрався з духом i промовив якнайбайдужiшим
голосом:
- Гм... Залежить що... Що?
Роман скривив уста болiсно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв,
що ж ти пита ш, що ж ти час га ш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але
вголос серйозно й спокiйно, й терпеливо пояснив, нiби справдi Петро не
розумiв:
- Ми той... Ми ще трохи поговоримо... А потiм... той... Потiм ти
викона ш мою волю... Ти мене пристрелиш... I рятуйся сам. Чу ш!
Петро мовчить.
- Я прошу тебе!
Боже! Ну що ж Петровi сказати на це таке жалiбне прохання, на прохання
друга! Вiн сидiв мовчки посiрiлий, стис щелепи, звiв брови. Нiколи в життi
вiн так не думав, так шалено, з такою мукою. I нiколи в життi вiн не мав
такого безвихiдного становища. Уста йому, так як i Романовi, пересмагли,
пошерхли, голос пропав,- вiн кiлька разiв пробував заговорити, але голосу
не було. Нарештi вiдкашлянув i прохрипiв:
- Е-е... Скажи ж i ти менi... Скажи, Романе, чи ти вiрниii мiй друг?
Га?
- Так,- тихо прошепотiв Роман i заплющив очi, звiв брови, вже знаючи до
чого йде.Так. А Петро так само хрипко, як i перше:
- А тепер скажи... чи ти застрiлив би мене? Мовчанка. Роман лежав,
заплющивши очi й звiвши брови та тяжко-претяжко дихаючи. Мовчав довго й
отак в погребi й не кричить отак голосно й до смiшного несамовито.
Пiсля сходу сонця стало для них погано, зовсiм погано. Вони мусили
рухатися все на виду. Сонце вiдiбрало у них один дуже цiнний шанс -
несподiванiсть нападу й невидимiсть ©хньо© кiлькостi i взагалi невидимiсть
©х. Крiм того, з денним свiтлом почала дiяти ворожа авiяцiя.
Але для них не було вибору. Вони не могли засiсти десь, заховатися та й
чекати ночi. Для цього вже ©м не дано часу. ©м дано рахованi короткi
хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи нi на що.
Швидкiсть, швидкiсть i ще раз швидкiсть! Тепер це ©хнiй шанс.
Гуркiт бою на пiвднi тривав далi, то притухаючи, то розгоряючись знову.
Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркiт бою затихав, усiх огортала
тривога, а то й розпач - значить, або тих, що там проривалися, розбито,
або ж вони прорвалися й вiдiрвалися вiд ворога й вiд них теж i тепер, живi
й радiснi, прямують без перепон до волi, до життя. В обох випадках ©хня
власна перспектива погiршувалась.
Коли ж гуркiт бою вибухав знову, з ще бiльшою силою, тодi всiх огортала
радiсть. Значить, нашi ще тут i ©м судилося, може, з' днатися й разом
пробитися.
Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко!
I не так тому далеко, що багато кiлометрiв, як тому далеко, що всi
шляхи ©м перетятi, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба
битися... А з повiтря полюють залiзнi стерв'ятники...
Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро
вiд несподiваного ворожого вогню з добре укрито© засiдки.
Одначе група посувалася все вперед.
Найгiрше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати ©х
вороговi на муки й наругу. Якщо не можна ©х забрати з собою, то лiпше хай
хтось дострелить. Вони просили того дострiлювання, як милости. Але в кого
ж пiднiметься рука дострелити товариша, свого друга? I раненi або лишалися
конати, або дострiлювалися самi.
Спочатку ©х забирали з собою й везли на пiдводах, що звiльнилися пiсля
того, як довелося викинути мiномети через брак мiн до них. Але згодом двох
коней було вбито, лишився один i не можна було ©хати возами, бо й вози
потрощено. Для цiлого загону це було певне щастя, бо наявнiсть пiдвiд
обтяжувала його, зменшувала маневренiсть, бо не потягнеш же тi пiдводи на
вузенькi стежки, на манiвцi через броди, через ярки й вибалки. Тим часом
вiдсутнiсть тако© обузи, як пiдводи, збiльшувала повороткiсть загону в
рiжнiй мiсцевости. Проте брак пiдвiд теж був злом. Ну, де ж ти дiнеш тих
ранених!? Та втрутилася доля, поламала вози й побила коней - i проблема
була розв'язана. "На все воля Божа!" На тому конi, що вцiлiв, ©хав охляп
знесилений Роман. Вiн був поранений у лiву руку, дуже зiйшов кров'ю, але
не хотiв дострiлюватися, як не хотiв i лишатися.
"Коли ти ма ш ще цiлу праву руку й можеш нею стрiляти, а особливо, коли
так багато охочих тебе вбити з-за кожного куща й. з ясного неба, не
поспiшай убивати себе сам!" Так розважав уголос Роман, сидячи охляп на
конi, гарячкуючи, нiби з високо© трибуни повчав товаришiв набутою за таку
дорогу цiну мудрiстю.
Утома, спрага й голод допiкали хлопцiв не згiрше за ворога.
Похмарило. Небо затягло сiрою суцiльною ковдрою, вiрнiше, безлiччю
ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ.
Це було гарною прикметою, само небо допомага ©м. Стало легше.
Принаймнi щезла небезпека з повiтря. Хмари йшли низько, нiби захищаючи цих
вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних i вже деяких босих людей
(деякi побили сво© черевики й чоботи а в деяких вони лишилися в мулуватих
потiчках та в торфовищах).
Група вийшла на шлях Красне - Золочiв. Це не був просто собi шлях - це
був сво рiдний запис велико© трагедi©, на кiлька вiдмiн. Обабiч шляху поле
захаращене кiстяками спалених машин, розбитими танками кiлькох систем,
побитими возами. В багатьох мiсцях димилася спалена земля, так нiбито пiд
землею щось горiло й дим пробивався на поверхню... Посерединi й скрiзь, де
оком кинеш, зяяли величезнi вирви й малi "лi чки" вiд дрiбнiших бомб...
Багато трупiв, розкиданих в рiжних позах... Проте шляхом легше йти.
Одначе зi шляху ©х скоро зiгнали танки, з'явившись ген з пiвночi... Та
©м i так треба було звертати вправо. Хлопцi зiйшли зi шляху у вибалок, а
далi в лiс i подались навпростець, орi нтуючись на рокiт бою.
I от .як вони вже були зовсiм близько, грiм бою ущух. Урвався нагло.
Затих. Тиша. Де-не-де пакне поодинокий пострiл чи коротка серiя з ручного
автомата, i бiльш нiчого. Таке враження, що хтось хотiв знову пiдпалити ту
веремiю, яка так гарно шумiла, але це йому не вдавалося. Веремiя вщухла.
Що це означа ? Чи всiх перебито? Чи всiх узято в полон? Чи всi
врятувалися, розпорошивши ворога?
Назустрiч трапилася пiдвода, що просувалася попiд лiском. На пiдводi
лежав поранений юнак, а конем правила молода дiвчина, заплакана й
перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився
©хнiм товаришем, дивiзiйником, а дiвчина - добровiльною
сестрою-жалiбницею, що взялася вирятувати юнака вiд смерти,- вона його
везла десь в глушину, до якихось родичiв, чи що.
Юнак, поранений в ногу, був при пам'яти й дуже зрадiв товаришам i в той
же час злякався, за них злякався. "Швидше, швидше! - загукав вiн.- Може,
ще встигнете!"
Так нiби йшлося про вiдчиненi ворота до раю, якi ось-ось мають
зачинитися.
"Швидше!"
Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бiй, хто бився,
як скiнчилось, куди ©м краще йти?..
Йти треба прямо. Билися ж нiмецькi частини Лiндеманна, проломували
перстень. Аж три лiнi© перстеня - бiля Княжого, пiд Ясенiвцями й за
Ясенiвцями. Серед тих частин багато укра©нцiв, що при дналися на шляху до
прориву. Бiй тривав цiлу нiч i увесь ранок. Перстень проломано ще опiвночi
i всю нiч iшли вермахтiвськi частини та обози, йшли просто на пiвдень, в
лiси, в яри, в кручi,- йшли з боями, бо ворог ©х переслiдував i намагався
вiдтяти шляхи... На мiсцi пролому навалено таких трупiв, поломано стiльки
машин i танкiв - большевицьких i нiмецьких, побито стiльки гармат, що й не
приведи!.. Але майже всi вийшли в проломину... Спiшiть, може, й ви
встигнете! Ви ма те зброю, ви ма те здоровi й цiлi ноги!.. А генерал, що
командував проривом, загинув разом з усiм сво©м штабом в селi Хильчицях.
Загинув також майор Палi нко. Вiн був тяжко поранений i застрiлився сам.
Дiвчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Вiз поторохкотiв на
пiвнiч, вiддiл пiшов швидким маршем на пiвдень. Хлопцi побажали раненому
товаришевi щастя.
"До побачення, друже! До побачення!.."
"Прощавай, брат!"
Чи знайшов щастя той юнак з сво©м янголом-хоронителем, з тi ю
заплаканою дiвчиною, невiдомо. Але вiд хлопцiв щастя втекло. Зрадило ©х.
Доки вони дiйшли до мiсця пролому, до Княжого, шлях ©м до волi був уже
закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли ©© свiжими силами,
замкнули. I коли хлопцi наблизилися кiлькома розстрiльнями, на всяк
випадок розгорнувшись так по житах i картоплях, на них вiд Княжого
полоснуло шаленим кулеметним, а потiм i мiнометним вогнем. Заговорило з
Княжого, заговорило з Хильчиць i iз Скваряви...
То вже був безнадiйний бiй.
Кiлька разiв розстрiльнi пiдiймалися й кидалися на приступ у промiжок
мiж Княжим i Хильчицями i кожен раз були вiдкиданi з великими втратами.
Тут можна здурiти з одчаю. Петро зовсiм посiрiв i вибився з сил. Вiн
бачив усю безнадiйнiсть операцi©, безнадiйнiсть ©хнього становища й
одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товаришi й як
вони вiдступають, вертався назад, мало не плачучи. Вiн би ладен уже був
умерти, але кулi його чомусь не брали, оминали, нiби вiн заговорений...
Дорого коштував цей бiй.
Група ©хня дуже порiдiла. Багато загинуло з тих, що вночi так щиро
смiялися з оповiдання про Броди й так щиро зголосилися йти на прорив.
Загинув i сам веселий оповiдач - його розiрвало мiною. Загинула й половина
нiмцiв. Але живi не нарiкали, билися хоробро й затято.
Тiльки ж, гай-гай! Спiзнилися вони. А батогом обуха не переб' ш. Треба
шукати iншого, слабшого мiсця.
Скориставшись з того, що знялася буря, загримiло й линув буйний дощ,
загiн вiдступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не
знайшов би. Кiнь тинявся по житi, а Романа не було. Бо Роман лежав на
землi непритомний, вiн пiшов був зразу з розстрiльнею до бою, та скоро
звалився безсило. Дощ опритомнив Романа, вiн очуняв i застогнав. Саме
вчасно. Петро почув голос, пiдбiг, звалив Романа на свою широку спину й
подався слiдом за товаришами в дощову мряку... Коня вони покинули, бо вiн
уже ©м не потрiбен, вiн тiльки зраджу ©хню присутнiсть.
Кiнець. Уже ©м не видертися з цi © пастки, з цього котла смерти. Це
тепер ясно. Вiд тi © думки, власне, вiд того болiсного переконання душа
Петрова заячiла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але вiн зцiпив уста
й мовчав.
Рештки загону вiдiйшли далеко вiд мiсця бою й залягли в житах. Попадали
змученi на землю й так лежали. Нiхто нi на що не скаржився, нiхто нi на що
не нарiкав. Не нарiкав нiхто й на Петра. Що ж, значить, така ©хня доля. ©х
давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти
такого ворога!
Петро зцiпив зуби й думав, думав. Не вiдчував навiть власно© рани. Не
вiдчував утоми. Вiдчував тiльки вiдчай, метався серцем i душею за цих
людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен
вiн у бiдi цих людей. Нi, вiн не винен у бiдi цих людей. Вiн не винен анi
в Романовiй долi, анi в долi цих нiмцiв, що виявилися такими симпатичними,
такими щирими товаришами, анi в долi iнших.
Порадилися й вирiшили: перепочивши, йти на обхiд тих обсаджених сiл.
Нi, ранiше дочекатися ночi, а тодi йти на обхiд тих сiл, пошукати слабшого
мiсця i в темрявi спробувати ще щастя, досягти вночi того, що не вдалося
вдень.
Але здiйснити цей намiр ©м уже не судилося.
Якась вища сила розпорядилась по-сво му ©хньою долею. Як пiшло на
кiнець, то вiдповiднi подi© почали розвиватися швидким темпом ©м на
погибель.
Спершу прояснилося небо, вiдiйшла гроза далеко на пiвдень, нiби
проломила перстень i погнала полчища сво©х хмар навтьоки, услiд за
частинами генерала Лiндеманна. Слiпуче сонце залило свiт. I воно свiтило
так яскраво, що тяжко було на той свiт дивитися, нiби не перед добром.
Нiби сонце хотiло сказати всiм, що от нате, надивляйтеся на мене, на мо
радiсне, золоте, житт дайне сяйво - востанн , а я вам посвiчу й засяю так,
як ще нiколи в вашому життi...
Потiм у слiпучiй синявi зарокотали мотори. Всi дивилися пильно й зразу
не побачили нiчого. Петро мав гостре око, але теж не мiг щось угледiти,
хоч мотори ревли досить низько. Нарештi розгледiв - в блакитi над ними
рухалися теж блакитнi вiд повiтря мiж ними й землею великi машини, на
крилах у них чiтко вимальовувались чорнi хрести. Ескадра
бомбардувальникiв, штук iз двадцять. Нiмецькi. Побачили гостей i iншi й
зiдхнули з полегшенням - цi не будуть ©х бомбити. I лежали мирно, обличчям
вгору, дивились на бомбовозiв i дивувалися, що вони такi великi, так
низько летять, а майже непомiтно ©х з землi... Тим часом бомбовози робили
дугу, звертаючи назад... Хлопцi дивилися на них з цiкавiстю, спокiйно
мiркуючи, що це вони звертають на Княже, заходять на бомбардування. Це
добре буде, допоможуть прорватися. Першi лiтаки доходили до того мiсця, де
вони (рештки загону) лежать горiлиць... Раптом лiтаки з виттям пiшли вниз,
пiкiруючи... Схоплюватись i ховатись було вже пiзно... Гряд бомб укрив ©х,
лежачих горiлиць на вiдкритому мiсцi, бо ж вбоге жито не може прикрити вiд
ока згори... За першими лiтаками скинули свiй вантаж iншi, вони долiтали
до об' кту й iшли в пiке, виючи й стрiляючи з бортових гарматок та
скидаючи бомби... Хтось закричав крiзь пекельний грохiт, хтось схопився й
побiг...
Петро з Романом Лежали поруч i ждали сво © черги - влучить чи не
влучить.
- А вiн же, сучий син, бачить, хто ми такi!.. - промовив Роман
назустрiч нiмецьким бомбам, за©каючись не так вiд жаху, як вiд досади, вiд
злости, вiд жалю.- А вiн же, сучий син, зна , хто тут лишився в
оточеннi!..
Петро мовчав. У його головi за цi хвилини перебiгло бiльше думок, нiж
за цiлi роки, i вiн зрозумiв деякi речi яснiше й глибше, анiж за все сво
життя.. I мабуть, за цi хвилини вiн остаточно посивiв.
I на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула бiльшости з
©хньо© групи.
Коли закiнчилось бомбардування й блакитнокрилi машини вiдлетiли й коли
розвiявся дим i пил, очам живих вiдкрилося жаске видовище.
Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала пiд чорним
шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими
на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й ©дучим смородом тротилу. Помiж
тим усiм лемент, стогiн, прокльони й благання поранених про допомогу.
Покалiченi тiла товаришiв звивалися тут i там... Загинули майже всi...
Лишилося чоловiк з десять, що разом з Петром i Романом зiрвалися на ноги.
Серед уцiлiлих було й тро нiмцiв... Живi побiгли помежи кратерами,
оглядаючи моторошну картину спустошення. Раненi кричали до них, благали
дострiлити... Боже, як вони кричали, як вони благали, тi люди з
повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повiдриваними
ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його не помiтять, високо
пiдняв голову, звiвся на руки й повз, тягнучи перебитi стегна за собою,
повз швидко й кричав щось нечленоподiльне... Петро глянув i стрепенувся
увесь, мов ударений струмом:
"Знову той кiнь! З перебитим хребтом!.. Бiжить на переднiх ногах i не
може, й iрже жалiбно, тоскно!.."
Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв
тремтячими руками свiй автомат з ши© й простяг його нiмцевi, такому ж як i
сам молодому розгубленому солдатовi:
- На... Ти нiмець, тобi не жаль... Дострiль!.. Дострiль ©х усiх... Ти
нiмець, тобi не жаль... На! На!
Нiмець вiдсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився
навколо, подивився тоскно угору - i опустився на землю... I раптом
заплакав. А потiм зiдхнув i пiд поглядами всiх присутнiх, звертаючись до
них, твердо промовив:
- Добре... Я нiмець... Я покажу приклад.
По тих словах вийняв пiстоля й швидко вистрiлив собi в скроню.
Юнак, що подавав автомат, вражений, хотiв миттю зробити те саме, але
Петро вхопив за автомат рукою.
- Стривай!.. На те ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав
Роман?
А лемент ранених не вщухав...
Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було
утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?!
Час наглив, вони не мали у себе в запасi жодних зайвих хвилин, бо
кожно© митi мiг ©х викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли
залишити цього мiсця, ©х в'язало почуття товарисько© солiдарностi, оте
саме, що змусило нiмецького солдата застрiлитися самому, якщо вiн не в
станi був прикоротити мук товаришiв, а тим бiльше не мiг ©м допомогти.
Але чим ©м можна допомогти? Нiчим. Вони вже нiчим не зможуть ©м
допомогти. I нiхто в цiлому свiтi не зможе ©м допомогти!
Тяжкi секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно
рушати! Але хто вiзьме на себе вiдвагу подати команду рушати, покинути все
так...
Деякi з поранених уже сконали самi, але бiльшiсть були живi й кричали
про допомогу... От людина без рук, без нiг, вона кричить про допомогу, або
про смерть, як про милосердя. Про смерть з товарисько© руки! А той з
перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житi, уже не мiг
повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподiльне - вiн благав; крiм
того, що йому було перебито стегна, вiн був поранений у груди... Петро,
обливаючись потом, запитував себе, чи це справдi милосердя: не могти
людинi допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове блiде
обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що
стiкав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив i квилив..,
Петро дивився на той пiт, слухав квилiння й стискав рукiв'я автомата,
вiдчуваючи, що вiн переста володiти собою... Але хтось ранiше перестав
володiти собою, тим вирятувавши Петра вiд необхiдностi! братi© зайвий
тягар на свою совiсть. Поки тривала боротьба в Петровiй душi, вояк, що
стояв збоку, перехрестився, тяжко зiдхнув i ступнув наперед, пiшов помежи
вирвами... Низка коротких пострiлiв - i лемент ущух. Настала тиша... Вояк
вернувся назад, до живих товаришiв, i став осторонь, окремо, продмухуючи
пiстоля. Вiн стояв, повернувшись спиною до друзiв, i млявими, спокiйними
рухами намагався вправити магазинок у пiстоль, а руки йому несамовито
тремтiли...
Без команди всi постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що
навалився на душу, пригнув тi голови до землi... Нiхто не сказав нi слова
над цi ю незаритою братською могилою, всi тiльки тяжко дихали й витирали,
розмазували пiт на обличчях... Лише той, що стрiляв, пiшов, i пiшов, i
пiшов житами помалу, зсутулений.
Постоявши хвилинку, всi кинулися слiдом. Вони утiкали вiд цього мiсця,
як вiд мiсця ганебного, як вiд мiсця довершеного тяжкого грiха. Хоч вони в
тому й не виннi! Нi, вони в тому не виннi! Але чи ©м матерi це вибачать?
Отi, що будуть чекати сво©х синiв, чи вони вибачать! I чи вони це
простять?! I чи вони це зрозумiють?!!
Вони бiгли, спiткаючись, геть.
Вони подалися так швидко, як тiльки могли, скiльки мали ще сили. I вiд
братсько© крови втiкали i поспiшали видертися, щоб розказати бiдним
матерям, де ж лежать костi ©хнiх синiв, i як тi сини та й за що умирали.
Вони подалися шукати собi рятунку, шукати щастя.
XIX
Щастя ©х покинуло остаточно.
Навколо поле, жодного лiска нiде, жодного прикриття, з якого можна би
було скористатися.
Вони бiгли - не бiгли, пленталися житами, шпеницями. Товаришi вели
Романа, що вибився з сил зовсiм поранений. Роман просив уклiнно залишити
його, покинути й рятуватися самим, бо вiн уже "все одно пропащий" i "нiщо
вже мене не вряту ".
Але товаришi його не кидали. Особливо цупко тримав його при компанi©
Петро, бо й сам вiн душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це ж,
власне, дина близька душа в нього на увесь свiт, що ще лишилася з ним.
Сам Петро мучився, може, бiльше всiх, виснажений походом, i боями, i
власною раною до решти, але вiн мав надзвичайну силу волi i не здавався.
Навiть в такiй цiлком безнадiйнiй ситуацi©.
Вони намiрялися обiйти обсаджене значними ворожими силами мiсце
недавнього вилому частин генерала Лiндеманна мiж Княжим i Скварявою, де
так не пощастило ©хньому вiддiловi, i спробувати пробитися на пiвдень
захiднiше Скваряви. Може, ж ©м удасться.
Вони квапилися...
I тут ©х нагербали знову лiтаки. На цеп раз це були сов тськi лiтаки -
три легкi бомбардувальники й два "ястребки". Вони, видно, виконували
пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточеннi для
знищення ©х - iшли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помiтивши ©©
в житах. А група не помiтила небезпеки завчасно, бо всi були надмiру
вимученi, до того ж над землею на обрiях стояв усюди грохiт канонади, а по
шляхах рев моторiв... Хлопцi помiтили лiтаки лише тодi, як вони були вже
близько.
Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О, прокляття,
прокляття!.. Вибухи безнадiйно© лютi, прокльони, вiдчай... У вiдповiдь на
це гряд куль i стрiлен з бортових кулеметiв i скорострiльних гарматок
рясно обсипав ©х. А слiдом за тим упав гряд бомб дрiбного й середнього
калiбру...
Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.
Коли перегримiло, Петро, що був звалений шквалом повiтря й звуковим
ударом та ударом хмари землi, схопився... "Все! Тепер все! О, Боже! Тепер
уже все! Тепер вже кiнець... Лишився один. Сам-один!"
Побiг помежи димлячими вирвами.
"Сам!"
Всi загинули.Всi, що були з ним, загинули. Не лишилося нiкого.
Анiкогiсiнько.
Поторощенi, дострiлянi, посiченi гураганом череп'я залiзних уламкiв,
його друзi (власне, рештки друзiв) лежали розкиданi помежи вирвами. Деякi
щезли взагалi - а чи рознесенi на пил, а чи присипанi землею.
"Господи! А де ж Роман?!" - рiзонуло" як блискавкою.
Охоплений раптовим жахом (справжнiм жахом уперше за весь час бо©в у
брiдському котлi) Петро кинувся шукати свого вiрного товариша, свого
найвiрнiшого супутника в усiй цiй трагедi©, що почалася так давно...
Свiдка всiх сво©х страждань i останню свою моральну пiдпору, останню
соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в
божевiлля, як то скiнчили багато-багато ©хнiх друзiв.
Петро знайшов Романа пiд тiлами його колег, тих, що вели його попiд
руки. Вiн був ще живий. Йому перебито обидвi ноги, але вiн був ще живий,
лише непритомний, товаришi ж були мертвi.
Петро схопив Романа на оберемок i побiг, сам не здаючи собi справи,
куди вiн бiжить i чого. Побiг просто, нiчого не бачучи перед собою. Очi
йому застеляв туман - туман жалю, туман болю. А може, й туман слiз...
Гарячих, мужеських слiз, яких нiхто не бачить i не мусить бачити. А може,
й туман божевiлля вiд вибуху вiдчаю...
Петро спiткався, плутався в житах i бур'янах i бiг, бiг,- нiс свого
товариша, рятуючи його вiд смерти.
Ах, друже мiй! Останнiй мiй друже!..
На увесь свiт вони лишилися удвох, але один з них скоро вже "на©сться
землi". I тодi другий лишиться зовсiм сам. Один. I нiхто не бачитиме, що
станеться з ним.
Довго бiг Петро. I ще бiг би та й бiг, до останку, доки не впав би,
коли б Роман не опритомнiв. Роман опритомнiв i почав кричати. Тодi Петро
схаменувся. Глянув на себе - рукави, штани й чоботи були в кровi, що
цебенiла з перебитих Романових нiг. Тi ноги телiпалися в штанах безвольнi,
чiпляючись за кущi будякiв та за юрби житнього колосся над обнiжком, по
якому Петро бiг, вiд того Роман i кричав.
Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сiв бiля нього,
безпорадний, охоплений вiдча м,але вже iншим вiдча м, таким, що витвережу
голову, приводить людину до пам'яти.
Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останнiй i
диний i найвiрнiший у цiй безвихiднiй трагедi©, такий от поламаний,
побитий i вмира ?! I нiчим не можна врятувати, нiчим не можна допомогти.
Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав
нерухомо, лицем угору.
Коли Петро глянув у те лице - побачив, що Роман цiлком притомний, очi
Романовi дивляться на нього спокiйно, пильно.
- Поклади мене зручнiше,- промовив Роман чiтко, хоч i тихо.- Поклади
головою на обнiжок... Так... Спасибi... А сам... будь спокiйний. Все
добре.
Лице його було блiде-блiде вiд упливу крови, покрите шкляним холодним
потом, але погляд притомний, розумний.
- Вiдстебни мою флягу, там вода,- звелiв Роман все тим же тихим
голосом.
Петро швидко одстебнув флягу, там дiйсно було трохи води.
Ковтнувши з фляги, Роман перевiв дух, заплющив очi й так лежав
нерухомий. Нарештi зiбрався з силами, розплющив очi (Петровi видно було,
як вiн напружувався, розплющаючи очi, нiби так вже йому було тяжко
пiдiймати повiки), розплющив i довго дивився на Петра, водив по ньому
очима, зупинився на обличчi й чигав на щось, нiби намагався щось вичитати
на тому обличчi, якусь вiдповiдь на якесь сво болюче, ще не висловлене
запитання.
Утомився вiд споглядання й знову закрив очi. Думав щось з мукою. Гiрка
посмiшка зажеврiла на безкровних устах, вiн поворушив ними й ледве чутно
промовив:
- От... Ну, от... Зна ш, я думаю... колись люди в Укра©нi... матимуть
приказку - "загинув, як пiд Бродами!.."
Павза.
- Цебто, замiсть отого... "як сiрко в ярмарку". Павза.
- Значить... нi за нюх табаки... Коли Роман говорив, вiн помежи словами
рипiв зубами вiд болю й стогнав.
Петро бачив, що бiдолаха говорить зовсiм не те, що дума . То його
довгий i тоскний погляд, яким вiн перед тим дивився йому в обличчя,
говорив про щось iнше.
- Твоя правда, - сказав Роман, вичитавши в поглядi свого друга
недовiру.- Я мелю... зовсiм... не те...- i повернув зручнiше голову, а
повертаючи, страшно застогнав i ще дужче зблiд. Заплющив очi. Пiт по його
чолi i по щоках стiкав i капав з мочки вуха на сiру суху землю, роблячи ©©
мокрою й чорною. Роман розплющив очi i впився ними, замло©ними мукою, в
очi Петровi. А тодi промовив, перемагаючи бiль i жаский змiст сво©х думок:
- Скажи... Скажи менi... Чи ти вiрний мiй друг? Чи такий, як i я тобi?
Скажи?..
- Так... Я вiрний твiй друг, Романе.
Роман облизав шерхлi, пересмаглi уста та:
- А тепер скажи... Чи ти... Чи ти викона ш мою волю? Скажи!..
Петровi тьохнуло серце, вiн зрозумiв, чого хоче вiд нього його
приятель, що вiн говоритиме, про що вiн проситиме, благатиме,
наказуватиме. Але як вiн на це вiдповiсть? Як вiн на це вiдповiсть, коли з
усiх клiтин його ства пiдiйма ться протест. Вiн цього не зможе! Вiн
нiколи-нiколи цього не зможе! Ах, Боже!..
Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчi, на те, як той пiт
скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що
ж йому сказати?! Нарештi зiбрався з духом i промовив якнайбайдужiшим
голосом:
- Гм... Залежить що... Що?
Роман скривив уста болiсно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв,
що ж ти пита ш, що ж ти час га ш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але
вголос серйозно й спокiйно, й терпеливо пояснив, нiби справдi Петро не
розумiв:
- Ми той... Ми ще трохи поговоримо... А потiм... той... Потiм ти
викона ш мою волю... Ти мене пристрелиш... I рятуйся сам. Чу ш!
Петро мовчить.
- Я прошу тебе!
Боже! Ну що ж Петровi сказати на це таке жалiбне прохання, на прохання
друга! Вiн сидiв мовчки посiрiлий, стис щелепи, звiв брови. Нiколи в життi
вiн так не думав, так шалено, з такою мукою. I нiколи в життi вiн не мав
такого безвихiдного становища. Уста йому, так як i Романовi, пересмагли,
пошерхли, голос пропав,- вiн кiлька разiв пробував заговорити, але голосу
не було. Нарештi вiдкашлянув i прохрипiв:
- Е-е... Скажи ж i ти менi... Скажи, Романе, чи ти вiрниii мiй друг?
Га?
- Так,- тихо прошепотiв Роман i заплющив очi, звiв брови, вже знаючи до
чого йде.Так. А Петро так само хрипко, як i перше:
- А тепер скажи... чи ти застрiлив би мене? Мовчанка. Роман лежав,
заплющивши очi й звiвши брови та тяжко-претяжко дихаючи. Мовчав довго й