------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Нiхто бiльшо© любови не мав над ту, як
хто власне життя покладе за друзiв сво©х.
НОВИЙ ЗАПОВIТ, вангелiя вiд св. Iоанна,
г. 15, 13
"Хлопцi ж бо то хлопцi,
як соколи!.."
З стрiлецько© пiснi
I
Снилось, що землю ©в на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тi © землi двi
плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм побачив, що це не
просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як вафля пiсна,
нi, трохи смачнiша. А потiм нiс тi брили пiд пахвою. Згодом вони
обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла тро цькими святами й сагою
луговою... На вулицi дерева якiсь височеннi та волохатi, чорно-зеленого
кольору, темнi такi та ряснi, широколистi,- осики й дуби. А листя на них
немов повирiзуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове
вперемiшку з осиковим... Вiд дерев тих могутнiх i страшних подиха
древнiстю, апокалiптичнiстю, тишею грозовою. Вони стоять, млiючи, немов
перед очiкуваними громами другого пришестя... Замiсть хат i парканiв -
ру©ни. А на ру©нах тих вже хтось буду ться наново... Життя пробива ться
крiзь жах, жорству i попiл, бентежне й вже злякане...
Потiм все якось змiнилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсiм iнший. Все
нiби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, млiють i
трiскають, опаленi вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемню
сонце, й воно вигляда крiзь опалову мряку жовтогарячим покотьолом...
Стовбури дерев розщепленi гарматними набоями та авiабомбами... Двiр з
розбитою бiлокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й
"потом"... Хата з забитими вiконницями. Пiд хатою при стiнi сто©ть стiл, а
на столi лежить юна-юна жiнка, убита... Вона щойно убита, ще кров не
засохла на розбитих скронях i на опуклих оголених грудях, виступа з
соскiв i стiка помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей
прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами
грудину ©© нiби спить... теж забризкане кров'ю. Обо як живi, нiби
сплять,смерть була безсила спотворити зовсiм божеську красу цi © земно©
Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невiдомо чого бояться -
чи смерти на столi, чи смерти, що десь лiта вгорi в опаловому небi...
Придивився й раптом упiзнав - це ж Ата! I - з малим дитям! Чому з малим
дитям?!.
Ридаючи, йшов десь пустирищами, нiс свiй божевiльний розпач ру©нами,
щоб нiхто не бачив... Раптом удар через пiврозбитий паркан чимось по
головi - це ударив хтось рiдний i страшно закляв знайомим голосом - очi
заслiпила кров, багато калиново-червоно©, пiнисто© кровi на одежi, на
руках, якими затуляв мiсце удару... Голос кляв, вiддаляючись, чийсь рiдний
голос... В серцi пiднялася буря не то пекучого гнiву, не то пекучих слiз,
тяжких слiз вiдчаю i розгубленостi, i гiркого жалю, i образи,- хотiв
раптом закричати щось навздогiн тому голосовi, щось несамовите, щось з
само© глибини розчавленого серця... I проснувся.
З опритомненням погас рух, умер вiдчай, i вмерла думка. Лежав
обважнiлий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,- така
чорна й така ©дуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече,
гойда ться, сходить випарами... Задушливий сморiд диму й пiроксилiну
залива все - уривки снiв, безголосий крик, порухи душi, все йде гарячою
хвилею, палить обличчя, чадить... Зда ться, щось десь горить. Десь
близько. Але байдуже. Нехай. Обезволiле тiло, розбите утомою й болем,
палене пекельним вогнем зсередини, зовсiм не реагу на мляву думку про те,
що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь свiт горить. Так
йому й треба. На мiзок настирливо навалю ться непереможний тягар утоми,
все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна
протистояти, i душа, утiкаючи вiд того тягаря, знову порина в сон, утiка
в якийсь iнший свiт - в маячiння.
Сон приходить, муркочучи, лагiдний, рiдний, нiжний сон - як визволення.
Чад i сморiд, утома й бiль лишаються самi по собi, а душа сама по собi.
Тепер ©© охопило iнше почуття - хвилююче почуття радости, вiдроджене десь
з глибини, нiкому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було.
Почуття радости, що витиска сльози зворушення. Лише те почуття тепер
приправлене гiркотою й iронi ю...
От вони машерують. А навколо - квiти... квiти... квiти...
Сонячний Львiв. Величезнi юрбища. Люди на бальконах i в вiкнах
будинкiв. Рiднi й нерiднi, близькi й далекi, але все сво© - Друзi,
товаришi, матерi, батьки, сестри... Безлiч ©х! А вони - вiйсько, щойно
нарекрутоване, юне, сповнене надiй, сповнене жадоби небувалого подвигу за
них, за всiх отих, що обсипають квiтами" мерехтять до них сльозами
радости, обсипають благословеннями. Квiти... квiти... квiти... Веремiя
квiтiв. Квiти летять з усiх бокiв i падають, падають, як весняний дощ,
перетканий веселкою. А разом з ними - теж немов квiти - дiвочi усмiхненi
обличчя, пломенiючi очi, очi, очi - безлiч ©х, вони товпляться обабiч...
I, збiльшуючи мерехкотняву водоспаду квiтiв, мають, немов би пелюстки,
руки, безлiч пiднесених рук мають привiтно... А крiзь той дощ квiтiв,
крiзь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями
гордого, древнього й славного укра©нського мiста, що до болю, до крику
прагне знову волi й блеску... Воно про те снило у всi тяжкi години плачу й
горя всенародного, протягом десятилiть, столiть, з давен-давен, в час
масових шибениць, мордiв i розстрiлiв, в час найбiльшого вiдчаю... I ось
неначе вдарив десь сонячний промiнь i позолотив надi ю темнi мури й
жалоби... I це тому стiльки урочистостей, стiльки мерехтiння очей, стiльки
на©вного шалу. Це тому мешканцi цього древнього, змученого мiста закидають
©х квiтами. Квiтами надiй, квiтами воскреслих сподiвань, квiтами вiри у
чудо...
Це не сон. Це - спогад.
хня дивiзiя машеру вулицями Львова. Майбутня дивiзiя, майбутнiй
пострах ворога, майбутнiй носiй немеркнучо© слави, зародок великих
геро©чних армiй... А поки що дивiзiя буйно© молодости. Вишикувана
по-вiйськовому, молодiсть пружно вiдбива крок.
Це все молодь, зелен-зеленiсiнька, цвiт землi галицько© й негалицько©,
цвiт землi укра©нсько©... Мiж тi ю молоддю зовсiм майже дiти, i в них
тремтять уста вiд хвилювання... А на них сиплеться дощ пелюсткiв, немов
благословення матерi, що отут десь сто©ть заплакана, згорьована,
осамiтнена, але виряджа дiтей на великий подвиг...
I тредеще серце вiд зворушення.
Це його Батькiвщина! © тепло вiн вiдчував всiм сво©м ством, назустрiч
тому тепловi вiн випивав сво© молодечi груди пружно i юно...
Вони виходять на головну площу. В сонячнiм сяйвi вдаря оркестра...
Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвенiли...
Проклятий барабан!.. Сон не добiг того мiсця, як то на трибунi стояв,
приймаючи параду, "губернатор" Вехтер, полковник Бiзанц, а бiля них
низький панок в окулярах, в поштивiй позi - не перед нарадою, нi, а перед
"губернатором" Вехтером, i такi ж поштивi перед тим Вехтером ще деякi
панки, стовпи мiста Львова й усi © землi славного Данила, князя
Галицького...
Скинувся вiд шаленого струсу. Схопився й сiв. Проклятий барабан!..
То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повiтря ще двигтить i
руха ться у всi боки вiд вибуху, що тiль-тiль стався. Несе вогнем i чадом.
В темрявi десь з диму пробива ться полум'я, як пелюстки казково©,
вогненно© квiтки папоротi... Земля гойда ться, як чардак корабля... Це ж
його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.
Зорi нтувавшись нарештi, як тiльки мiг, швидко звiвся. Поранена голова
(ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена) розсiда ться вiд болю й
гарячки. Де ж товаришi? Тут же були товаришi! Товаришi нещастя! Вони тут
перепочивали разом, цiлою групою в цiй покинутiй, в цiй динiй уцiлiлiй на
цiлу околицю хатi. В укра©нськiй хатi, в динiй, мабуть, уцiлiлiй на увесь
свiт укра©нськiй хатi! Де ж всi?
Порожнеча. Дим. Задуха.
Його покинули.
Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що вiн доходить вже, i
залишили конати на соломi. Це думка вiдзначила автоматично, але не було
жалю. Який же тут може бути жаль? I до кого жаль? I що значить жаль? Вони
не були якоюсь спаяною частиною чи групою, чи вiддiлом, i навiть не були
близькими товаришами,- вони були випадково зiгнатою гураганом купкою
листу, обiрваного з рiжних дерев. Листу поторощевого, пошматованого,
пожмаканого, виваляного в болотi, в брудi, в кровi. Гураган дмухнув - i
лист покотився далi, погнав несамовито, хто куди потрапив, наослiп. А вiн
зачепився, але й його от подув гурагану зрива знову, вiддира вiд землi,
щоб котити далi, такого ас поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.
З темряви, з буро-сиво© димово© iмли почувся стогiн а чи хрип.
О, хтось !
- Галло!..
Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж
тицьнувся в уламок стiни, в купу брухту. А бiля того брухту лежить ще один
такий, як i вiн. Власне, рештки такого... При вiдсвiтах не так тi ©
вогненно© квiтки-папоротi, як невiдомо чого, побачив людину, перебиту
навпiл,- половина з головою лежить перед ним, половина трохи далi. Голова
пускав ротом кривавi, чорнi бульби й дивиться вгору викоченими бiлками
очей... Це видно так чiтко-чiтко.
По обличчю трiпотить, немов павутиння, трiпотить, завмираючи, корч, то
життя утiка швиденько, вириваючись з пошматованих решток... Це ж звiдси
було чути стогiн i хрип. Це ж вiн зiтхнув востанн .
В рештках людини Петро впiзнав юнака, що його товаришi принесли були
разом на руках в цю хату, бо вiн був тяжко поранений в живiт, i поклали
отут на долiвцi. Смерть удруге знайшла його тут...
Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як i вiн, в блакитну
одежу, i поволi до нього прокрадався страх,- вiн дивувався, чого це йому
так добре видно обличчя й всi деталi цих решток. Так нiби хтось зумисне
освiтив ©х йому якимось та мничим, потойбiчним свiтлом, щоб вiн бачив, щоб
вiн роздивився й запам'ятав усе до дрiбниць та й щоб знав, яка доля, яка
перспектива чека й його. Це ж й його доля! I це грiзне попередження!
Тiльки ж навiщо йому зайвi попередження! Скiльки можна? Було ©х багато i
тепер вже вони нi до чого при його повнiм презирствi до смерти. А обличчя
застигло, павутинка життя, тонка i тремтлива, злетiла геть, щезла-Постояв
хвилинку над застиглим обличчям. Потiм опустився на колiна, закрив мертвi
очi, вiдсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола i - нагнувся
низько-низько та й поцiлував те пасемко... Вiн зробив це машинально. Нiби
з рiдним батьком прощався,- йому здалося, що оце ©х тiльки дво лишилося в
усьому свiтi й вже один з них мертвий... Поцiлувавши, некваплячись
звiвся... Обличчя заворушилося - по ньому пiшли свiтлянi блiки. Петро
пiдвiв голову вгору й зрозумiв нарештi, що то за мiстика й звiдки вона:
стеля й цiлий рiг хати винесенi геть недавнiм вибухом, i там, у чорному
небi, сто©ть слiпуче "паникадило" - гроно освiтлюваних ракет на парашутi.
"Паникадило" помаленьку пливе й оберта ться, зношене рухом повiтря. Десь
гуготить земля й сто©ть море клекоту...
Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потiм поправив ганчiр'я на
сво©й головi, намотане й зашкарубле, вернувся на мiсце, знайшов свого
панцерфавста й "МПi", подумав... Хотiв панцерфавста лишити, але в мiзку
гостро зринув мотив, чому саме вiн взяв його - до "МПi" забракло набо©в,
лишилося всього з пiв-"магазина", тодi вiн прихватив панцерфавста, бо
збирався дорого продавати сво життя. Вiн не з тих, що йдуть назустрiч
загибелi з голими руками, пасивнi й безбороннi. Вiн з тих, що ©х надiя
грi й живить аж до останньо© iскри, тому вiн не збирався складати збро©,
не збирався здаватися живцем. I вiн не мiг здатися живцем, скласти зброю -
до таких, як вiн, ворог не ма милосердя. Вiн теж не ма милосердя до
ворога. Все в порядку.
Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину
стiни. Похитуючись, вийшов а диму й чаду в дику, громохку нiч.
II
Слiпуче "паникадило" пливе над землею в чорному морi ночi. Пливе й
роня пелюстки, й тягне тонюнькi смужки диму, як серпантину. I всюди
вогненнi пелюстки. Цiла веремiя. Нiби продовження того фе ричного сну,
тi © паради у Львовi, в древньому i славному мiстi, сонцем осяяному й
громом литавр озвученому, лише вамiсть литавр тут гуркiт землетрусу з усiх
кра©в - на пiвнiч i на пiвдень, на захiд i на схiд...
Пройшовши кiлька крокiв, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто
багато вогню всюди i занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь
перемогти не може, i занадто багато грому - грiм двигтить суцiльним
кiльцем, в якому нема жодного просмику.
Куди йти?
Вiн зупинився на пагорбi, над крутим схилом. Таке вiдчуття, що це вiн
сто©ть на високiй горi. За спиною горить хата (власне, не горить, а
чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та
розчахнутими стiнами на тлi далеко© заграви,- дина хата, що лишилася була
вiд якогось села, збомбленого й спаленого ранiше, а тепер ©© ворог
спробував пiдпалити, щоб правила за орi нтир для артилерi©, так либонь. За
пагорбом десь далеко рвуться набо© тяжких гармат, пролiтаючи з виттям над
головою. А попереду, й праворуч, i лiворуч, а також у небi понад усiм
невидимим обрi м море вогню, рухливого, грайливого, нiби спепiяльно
влаштована пишна, святкова iлюмiнацiя - з фе рверками, з квiтами, з
барабанами...
Вгорi пливе "паникадило", а ген унизу хвилюються череди вогненних
язикiв, там мандру по землi полум'я. Незчисленнi язики пiдлизують морок i
бiжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита "катюшами".
Язики полум'я гойдаються i йдуть розстрiльнями, нiби то гойдаються
вогненнi пилки, покладенi зубцями вгору, а чи росте й гойда ться вогненний
комиш...
Праворуч, позначаючи обрiй, порскають iскрами вогненнi острiвки - то
горять селища, а мiж тими острiвками то там, то там, раз по раз спалахують
вогненнi i ейзери - то б'ють туди гармати й падають бомби. А мiж усiм тим
простягаються в небо разки вогненного намиста - то вогненнi стежечки
трасуючих куль, що шукають в непрогляднiм, чорнiм океанi неба прокляту,
живу, рухливу мiшень, шукають летючу смерть. Часом в тiм мiсцi на землi,
звiдки виходить вогненна стежечка, вибуха гейзер вогню, тодi разок
намиста урива ться, щеза , але на його мiсце з'явля ться враз багато нових
в iнших мiсцях...
А попереду, ген-ген в чорнiм безмежжi, з-за невидимого обрiю
пiдiйма ться й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсiнькi
струменi вогню порскають з усiх бокiв безперервно й безугавно, згинають
параболi, схрещуються в усiх напрямках, творять вогнянi арки, а з них цiле
густе мереживо... То десь над Бродами трiюмфуючий ворог з тисяч автоматiв
i рушниць борознить небо безлiччю трасуючих, свiтляних куль. I безлiччю
ракет. Звукiв не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал.
Це найгрiзнiша частина обрiю, бо найта мничiша, бо мовчазна. Отака вогняна
пантомiма. Пантомiма трiюмфу ворога, що не зна нi жалю, нi пощади. Куди ж
iти?
Втома пригина тiло до землi, але треба б кудись iти. Куди ж iти?
Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматнi стрiльна, пролiтаючи над головою
цiлими чередами, вилетiвши десь з невiдомо© точки, не то справа, не то
злiва. Груповi розриви сколихують землю. А ще далi за тими розривами чути
далекий клекiт моторiв - то ревище й скрегiт танкiв, сталевих всетолочащих
бронтозаврiв, що десь там безугавно сунуться табунами... А може, то десь
переформовуються моторизованi частини... Чи©? Звичайно, "його", бо "наших"
чорт ма взагалi...
I всюди сто©ть такий клекiт. Вiн заповню усi iнтервали межи вибухами,
межи глухими рекетами грому. Разом з ними вiн творить звуковi обрi©,
зiйшовся велетенським колом, i те коло таке щiльне, що не вичува ться в
ньому жадно© пустоти, жадно© прогалини, якою би можна було вийти. дина
звукова пустота там, де цвiте водограй трасуючих куль i ракет над Бродами.
Там, на сходi.
Петро кладе на землю панцерфавста й сiда сам поруч, апатичний,
байдужий, охоплений фаталiстичним настро м вiд усього й вiд безмежно©
утоми та гарячки. Намацу флягу при боцi, випива з не© рештки води,
тепло©, нудно©, i так сидить.
"Паникадило" в небi погасло, i вiд того темрява раптом згусла, а в нiй
заграви пожеж, далекi череди язикiв полум'я з горючо©, запалено©
"катюшами" землi, спалахи вибухiв та мерехтiння трасуючих куль стали
яскравiшi, творячи велетенське вогненне коло. Дiяметр його - десятки
кiлометрiв.
Всерединi те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де
в темрявi раптом зрине лускiтнява автоматiв, i знову тихо.
Ба, це ж там всерединi вся ©хня дивiзiя... i увесь тринадцятий
корпус!.. - думка зринула, як порада, як потiха. I справдi - це
заспоко©ло. Вiн тут не сам! О, вiн тут не сам! Тут десь ©х дванадцять
тисяч... Приречених... Так, дванадцять тисяч самих тiльки тих, що
машерували Львовом так недавно, обкидуванi квiтами,молодих i зелених...
Таких, що ще й пороху не нюхали... Тепер вони замкненi в цьому вогненному
перстенi. А ще ж скiльки iнших!...
Вiд цього ста легше. В гуртi все легше. Вiн порива ться йти туди, до
гурту, шукати ©х. Шукати! Там вони. Всi! До сво©х. Але...
А може, там вже нiкого й нема ? Може, всi щезли, зникли, вилетiли, як
камфора, а увесь той простiр заповнив ворог, i то вiн там прича©вся
грiзно, а з усi © дивiзi©, з усього корпусу лишився вiн тiльки сам у цьому
перстенi.
Нашорошившись, Петро слуха якийсь час. Але потiм нашорошенiсть слабне,
верта ться апатiя. Петро шука , на що би спертися спиною й так сидiти.
Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, не далеко. Але темрява не
розходиться, а ще бiльше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж вiн,
той ранок!.. Збоку в темрявi нiби бовванi якийсь пеньок чи стовп. Петро
пiдсува ться,- так, це пеньок розщепленого дерева,- вiв спира ться на
нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматнi над
головою перестали вити. Стало нiби тихiше.
Нiч тепла, аж душна, липнева.
Петро сидить i чека , чека , слухав дзвiн у вухах,- то бiжить час i
ритм його вiдбива пульс у скронях.., В темрявi пролiтають повз нього
яскравi вогненнi цяточки - це свiтлячки (чи "святоiванiвськi хробачки", як
кажуть у цих мiсцях), це значить, тут близько лiс чи сад, але Петровi
зда ться, що тi вогненнi цяточки вiдiрвалися вiд того проклятого водограю
над Бродами i замчали аж сюди.
Петро заплющу очi. I з надзвичайною яскравiстю, помимо його волi,
зринаючи з глибини позасвiдомостi, з найдальших куткiв мiзку, проходить
перед гарячковим внутрiшнiм його зором, немовби на екранi, все, що сталося
за такий короткий, але такий несамовитий подiями час...
III
Парада у Львовi - то було давно, зда ться, вже тисячу рокiв. Потiм була
тяжка проза, тяжкi солдатськi буднi... Власне - потiм був Ромцьо, його
товариш, юний i веселий його друг Роман Пелех з Дрогобича,- непереможний
оптимiст. Всi його називали Ромцьом, лише вiн один називав Романом. Цей
юнак заступав тодi для Петра все, вiн був як прапор, що трепетав бентежно
й житт радiсно на понурому, хмарному тлi, пориваючись в син небо, яке
безперечно було, напевно десь за тими олив'яними тяжкими хмарами. Вiн
затуляв собою прикру дiйснiсть для Петра... В тяжкiй прозi солдатських
буднiв вишкiльно© каторги Нойгаммера, Оснабрюка, Бенешова, де вони
побували разом, в мряцi морально© депресi© вiд приниження, нудьги й тяжко©
зневiри. Роман горiв як радiсна свiчка надi© й безмежно© вiри в ©хн
велике, геро©чне призначення, ради якого можна терпiти все. Все терпiти, i
навiть приниження, навiть образливе, гiрке становище "унтерменша". Аж не
вiрилося, який великий заряд життьового оптимiзму, шалено© вiтально© сили,
кришталево чисто© вiри в свою правду й полум'яно© любови до покривдженого
народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього юного
романтика з блакитними очима, що одяг страшну вiйськову унiформу з
вiдзнаками "СС", сталевий тяжкий шолом i мусiв цiлi днi гупати на
полiгонах солдатськими чобiтками. Тi кованi чоботи натирали на його юних
ногах мозолi й водянi пухирi, так само, як i вся солдатчина натирала
болючi пухирi на його юнiй душi, так само, як натирала пухирi на душi
тяжка й ганебна доля "унтерменша"... Але вiн терпiв. Вiн промiнився надi ю
й радiстю. Наперекiр всьому. Навiть тодi, коли вже всiм було ясно, що
перспектива, яка ©х чека , дуже й дуже кепська. Вiйна увiйшла в
найжорстокiшу фазу, для них не витворю ться жадно© сприятливо© ситуацi©
для виконання iсторично© мiсi©, навпаки, ставало ясно, що та вiйна
немилосердно змеле десь ©х на порох, i пропадуть вони нi за понюх табаки,
щезнуть десь отак, мiж iншим, i нiхто навiть не знатиме, де ©хнi костi. I
головне - пропадуть вони за чужi iнтереси, хоч як вони за тi чужi iнтереси
не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони плекали й плекають мрiю
боротися за iнтереси сво©, власнi. I головне - той чи тi, за чи© iнтереси
©х буде змелено на порох, трактують ©х як бидло, як худобу, як
"унтерменшiв". Постiйно й незмiнно. ©хнi iнтереси розходяться, й про це
вибранцi прекрасно знають. Вони напевно про це знають, бо це ясно без
роз'яснень, бо це закономiрнiсть, бо так завжди було. I тому вони без
пояснень брутальнi, твердi, без жадних сентиментiв,- бо вони стремлять до
сво © мети: на©внi розрахунки цих "хлопцiв", як вони вже навчилися ©х
називати, пiдпорядкувати собi. I тому вони ©х так нещадно муштрують. Вони
готують усiх ©х, отаких блакитнооких Ромцiв, на гарматне м'ясо,
"унтерменшiвське" м'ясо, i тiльки... З усвiдомленням цього не одному з
них, з тих "хлопцiв", гiрко було на серцi й на душi. Гiрко було й за тi
паради, за тi квiти, що ними ©х обкидувано, виряджаючи на цей "подвиг", за
тi помахи рук, якими ©х благословляли матерi, за тi "повiтрянi" поцiлунки,
якими ©х дiвчата нагороджували як лицарiв... Нащо вже Петро був твердо©
вдачi й завжди, зробивши якесь рiшення, якусь обравши мету, йшов до не©
через усi труднощi й не зневiрявся, але тут i вiн посiрiв душею.
Усвiдомлення трагiзму ©хнього становища, усвiдомлення яко©сь загально©
велико© помилки душило його, але ще бiльше душило усвiдомлення безвихiддя
©хнього взагалi, безвихiддя не тiльки ©х, а взагалi. I на тлi цього
великого безвихiддя ©хня трагедiя - це не помилка. Це не ©хня помилка! Це
вислiд безвихiддя. Вислiд трагiчного безвихiддя!..
В такiй ситуацi©, при такому моральному станi юний Ромцьо, рядовий
стрiлець, а пiзнiше зв'язковий з сотнi зв'язку, приходив увечорi до Петра
в гостi, сiдав на лiжко, скидав запиленого шолома, витирав спiтнiле чоло й
посмiхався. Вiн приходив, як брат до брата, напевно вiдчуваючи, що його
поява, сяйво його очей неодмiнно приносять щастя й радiсть. I це так i
було. Вiдбувши тяжкий i довгий день муштри i чергову порцiю морально© (а
часом i фiзично©, у виглядi ляпаса чи штурхана) зневаги вiд свого
начальника, нiмецького капрала, вiн посмiхався! I говорив замрiяно:
- Ну-ну, нiчого... Знаменито, дiдько його бери! - i далi викладав
енергiйно, з глибоким переконанням все ту ж, хоч кожен раз на новий лад,
свою мрiю:
"Нiчого. Терпи, козаче! Але нехай-но Ромцьо скiнчить вишкiл!.. Але
нехай-но тисячi нас скiнчать вишкiл! Але нехай-но Ромцьо i тисячi нас
навчаться володiти технiкою!.. Тодi ми побачимо, хто з нас "унтерменш"!"
I вiн розвивав сво© думки, розгортав широку картину, радiсну, геро©чну
перспективу, про яку думали й тi, що обкидали ©х квiтами, i за яку й
обкидали ©х квiтами ©хнi брати й сестри, батьки й матерi... Це цiла
оптимiстична концепцiя. Поки вони - тисячi ©х - вишколюються, оволодiвають
наймодернiшою технiкою, беручи ©© хоч i з рук ворога, тим часом в
жорстокому ходi вiйни, в останньому корчi напруження всiх сил обидва
вороги впадуть знесиленi й вичерпанi, впившись один одному в горлянку... I
ось тут тодi вийдуть вони - юнi, свiжi, сталево зорганiзованi й з
дисциплiнованi, i розгорнуться на всю силу - дивiзiя розгорнеться в
корпуси, корпуси в армi©... Вони пройдуть по землi трiюмфальним маршем,
вони докiнчать справу: i слiд заскородять по обох ворогах i принесуть на
вiстрi меча свободу сво му народовi та й поставлять той меч на сторожi
тi © свободи, на вiки вiчнi.
Намалювавши таку картину, пломенiючи сво©ми очима i всiм надхненним
лицем, Роман, рядовий стрiлець, зiтхав з готовнiстю на всi жертви:
"За це варто терпiти, навiть коли проклятий той ковбасник б' по
щелепах. Нехай б' , вже недовго".
Пiсля таких вiзит Петровi було легко i радiсно на душi. Те, що говорив
Роман,- це ж, власне, те, що думав i вiн завжди тут i перед цим. I це те,
що думали й всi. Це ж, власне, та пружина, що рухала всiма, привiвши ©х
сюди. Це думки й настро© всiх. Тiльки в одних вони починали пригасати,
заливанi тяжкими буднями й отрутою зневiри, i бiльшим життьовим досвiдом,
i життьовою утомою, з яко© завжди родиться скепсис.
Ромцьо ж нiчого того не мав, нiяко© зневiри й скепсису,- вiн був на
стартi свого життя, сповненого безмежно© вiри в те, в що раз повiрив. А
тому вiн сам не пригасав i не давав пригасати сво©м ближнiм, сво©м
товаришам. Особливо ж вiн не дав пригасати йому, Петровi, тягар на плечах
якого, покладений життям, був уже, здавалося, непосильним. Нiмецька
касарня, а в нiй явне упослiдження й фальшивiсть ©хнього становища почали
його убивати зовсiм, гасити його мрi©; вiн взагалi не переносив касарнi, а
ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, на©вний такий i
такий опромiнений безмежною вiрою i непогамовною молодiстю, i не давав
його мрiям умерти.
Вiн ©х розворушував, немов жар у печi, докидав туди сво полiнце,
здмухував попiл утоми й зневiри, й тi мрi© палахкотiли знову, i
палахкотiла знову пiдсилена, безмежна вiра в свою (©хню) правоту. Це
давало сили переносити таку тяжку дiйснiсть...
Вiн часом на©вний i смiшний цей Роман, але ж i всi вони для чужого, а
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Нiхто бiльшо© любови не мав над ту, як
хто власне життя покладе за друзiв сво©х.
НОВИЙ ЗАПОВIТ, вангелiя вiд св. Iоанна,
г. 15, 13
"Хлопцi ж бо то хлопцi,
як соколи!.."
З стрiлецько© пiснi
I
Снилось, що землю ©в на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тi © землi двi
плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм побачив, що це не
просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як вафля пiсна,
нi, трохи смачнiша. А потiм нiс тi брили пiд пахвою. Згодом вони
обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла тро цькими святами й сагою
луговою... На вулицi дерева якiсь височеннi та волохатi, чорно-зеленого
кольору, темнi такi та ряснi, широколистi,- осики й дуби. А листя на них
немов повирiзуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове
вперемiшку з осиковим... Вiд дерев тих могутнiх i страшних подиха
древнiстю, апокалiптичнiстю, тишею грозовою. Вони стоять, млiючи, немов
перед очiкуваними громами другого пришестя... Замiсть хат i парканiв -
ру©ни. А на ру©нах тих вже хтось буду ться наново... Життя пробива ться
крiзь жах, жорству i попiл, бентежне й вже злякане...
Потiм все якось змiнилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсiм iнший. Все
нiби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, млiють i
трiскають, опаленi вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемню
сонце, й воно вигляда крiзь опалову мряку жовтогарячим покотьолом...
Стовбури дерев розщепленi гарматними набоями та авiабомбами... Двiр з
розбитою бiлокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й
"потом"... Хата з забитими вiконницями. Пiд хатою при стiнi сто©ть стiл, а
на столi лежить юна-юна жiнка, убита... Вона щойно убита, ще кров не
засохла на розбитих скронях i на опуклих оголених грудях, виступа з
соскiв i стiка помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей
прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами
грудину ©© нiби спить... теж забризкане кров'ю. Обо як живi, нiби
сплять,смерть була безсила спотворити зовсiм божеську красу цi © земно©
Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невiдомо чого бояться -
чи смерти на столi, чи смерти, що десь лiта вгорi в опаловому небi...
Придивився й раптом упiзнав - це ж Ата! I - з малим дитям! Чому з малим
дитям?!.
Ридаючи, йшов десь пустирищами, нiс свiй божевiльний розпач ру©нами,
щоб нiхто не бачив... Раптом удар через пiврозбитий паркан чимось по
головi - це ударив хтось рiдний i страшно закляв знайомим голосом - очi
заслiпила кров, багато калиново-червоно©, пiнисто© кровi на одежi, на
руках, якими затуляв мiсце удару... Голос кляв, вiддаляючись, чийсь рiдний
голос... В серцi пiднялася буря не то пекучого гнiву, не то пекучих слiз,
тяжких слiз вiдчаю i розгубленостi, i гiркого жалю, i образи,- хотiв
раптом закричати щось навздогiн тому голосовi, щось несамовите, щось з
само© глибини розчавленого серця... I проснувся.
З опритомненням погас рух, умер вiдчай, i вмерла думка. Лежав
обважнiлий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,- така
чорна й така ©дуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече,
гойда ться, сходить випарами... Задушливий сморiд диму й пiроксилiну
залива все - уривки снiв, безголосий крик, порухи душi, все йде гарячою
хвилею, палить обличчя, чадить... Зда ться, щось десь горить. Десь
близько. Але байдуже. Нехай. Обезволiле тiло, розбите утомою й болем,
палене пекельним вогнем зсередини, зовсiм не реагу на мляву думку про те,
що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь свiт горить. Так
йому й треба. На мiзок настирливо навалю ться непереможний тягар утоми,
все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна
протистояти, i душа, утiкаючи вiд того тягаря, знову порина в сон, утiка
в якийсь iнший свiт - в маячiння.
Сон приходить, муркочучи, лагiдний, рiдний, нiжний сон - як визволення.
Чад i сморiд, утома й бiль лишаються самi по собi, а душа сама по собi.
Тепер ©© охопило iнше почуття - хвилююче почуття радости, вiдроджене десь
з глибини, нiкому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було.
Почуття радости, що витиска сльози зворушення. Лише те почуття тепер
приправлене гiркотою й iронi ю...
От вони машерують. А навколо - квiти... квiти... квiти...
Сонячний Львiв. Величезнi юрбища. Люди на бальконах i в вiкнах
будинкiв. Рiднi й нерiднi, близькi й далекi, але все сво© - Друзi,
товаришi, матерi, батьки, сестри... Безлiч ©х! А вони - вiйсько, щойно
нарекрутоване, юне, сповнене надiй, сповнене жадоби небувалого подвигу за
них, за всiх отих, що обсипають квiтами" мерехтять до них сльозами
радости, обсипають благословеннями. Квiти... квiти... квiти... Веремiя
квiтiв. Квiти летять з усiх бокiв i падають, падають, як весняний дощ,
перетканий веселкою. А разом з ними - теж немов квiти - дiвочi усмiхненi
обличчя, пломенiючi очi, очi, очi - безлiч ©х, вони товпляться обабiч...
I, збiльшуючи мерехкотняву водоспаду квiтiв, мають, немов би пелюстки,
руки, безлiч пiднесених рук мають привiтно... А крiзь той дощ квiтiв,
крiзь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями
гордого, древнього й славного укра©нського мiста, що до болю, до крику
прагне знову волi й блеску... Воно про те снило у всi тяжкi години плачу й
горя всенародного, протягом десятилiть, столiть, з давен-давен, в час
масових шибениць, мордiв i розстрiлiв, в час найбiльшого вiдчаю... I ось
неначе вдарив десь сонячний промiнь i позолотив надi ю темнi мури й
жалоби... I це тому стiльки урочистостей, стiльки мерехтiння очей, стiльки
на©вного шалу. Це тому мешканцi цього древнього, змученого мiста закидають
©х квiтами. Квiтами надiй, квiтами воскреслих сподiвань, квiтами вiри у
чудо...
Це не сон. Це - спогад.
хня дивiзiя машеру вулицями Львова. Майбутня дивiзiя, майбутнiй
пострах ворога, майбутнiй носiй немеркнучо© слави, зародок великих
геро©чних армiй... А поки що дивiзiя буйно© молодости. Вишикувана
по-вiйськовому, молодiсть пружно вiдбива крок.
Це все молодь, зелен-зеленiсiнька, цвiт землi галицько© й негалицько©,
цвiт землi укра©нсько©... Мiж тi ю молоддю зовсiм майже дiти, i в них
тремтять уста вiд хвилювання... А на них сиплеться дощ пелюсткiв, немов
благословення матерi, що отут десь сто©ть заплакана, згорьована,
осамiтнена, але виряджа дiтей на великий подвиг...
I тредеще серце вiд зворушення.
Це його Батькiвщина! © тепло вiн вiдчував всiм сво©м ством, назустрiч
тому тепловi вiн випивав сво© молодечi груди пружно i юно...
Вони виходять на головну площу. В сонячнiм сяйвi вдаря оркестра...
Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвенiли...
Проклятий барабан!.. Сон не добiг того мiсця, як то на трибунi стояв,
приймаючи параду, "губернатор" Вехтер, полковник Бiзанц, а бiля них
низький панок в окулярах, в поштивiй позi - не перед нарадою, нi, а перед
"губернатором" Вехтером, i такi ж поштивi перед тим Вехтером ще деякi
панки, стовпи мiста Львова й усi © землi славного Данила, князя
Галицького...
Скинувся вiд шаленого струсу. Схопився й сiв. Проклятий барабан!..
То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повiтря ще двигтить i
руха ться у всi боки вiд вибуху, що тiль-тiль стався. Несе вогнем i чадом.
В темрявi десь з диму пробива ться полум'я, як пелюстки казково©,
вогненно© квiтки папоротi... Земля гойда ться, як чардак корабля... Це ж
його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.
Зорi нтувавшись нарештi, як тiльки мiг, швидко звiвся. Поранена голова
(ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена) розсiда ться вiд болю й
гарячки. Де ж товаришi? Тут же були товаришi! Товаришi нещастя! Вони тут
перепочивали разом, цiлою групою в цiй покинутiй, в цiй динiй уцiлiлiй на
цiлу околицю хатi. В укра©нськiй хатi, в динiй, мабуть, уцiлiлiй на увесь
свiт укра©нськiй хатi! Де ж всi?
Порожнеча. Дим. Задуха.
Його покинули.
Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що вiн доходить вже, i
залишили конати на соломi. Це думка вiдзначила автоматично, але не було
жалю. Який же тут може бути жаль? I до кого жаль? I що значить жаль? Вони
не були якоюсь спаяною частиною чи групою, чи вiддiлом, i навiть не були
близькими товаришами,- вони були випадково зiгнатою гураганом купкою
листу, обiрваного з рiжних дерев. Листу поторощевого, пошматованого,
пожмаканого, виваляного в болотi, в брудi, в кровi. Гураган дмухнув - i
лист покотився далi, погнав несамовито, хто куди потрапив, наослiп. А вiн
зачепився, але й його от подув гурагану зрива знову, вiддира вiд землi,
щоб котити далi, такого ас поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.
З темряви, з буро-сиво© димово© iмли почувся стогiн а чи хрип.
О, хтось !
- Галло!..
Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж
тицьнувся в уламок стiни, в купу брухту. А бiля того брухту лежить ще один
такий, як i вiн. Власне, рештки такого... При вiдсвiтах не так тi ©
вогненно© квiтки-папоротi, як невiдомо чого, побачив людину, перебиту
навпiл,- половина з головою лежить перед ним, половина трохи далi. Голова
пускав ротом кривавi, чорнi бульби й дивиться вгору викоченими бiлками
очей... Це видно так чiтко-чiтко.
По обличчю трiпотить, немов павутиння, трiпотить, завмираючи, корч, то
життя утiка швиденько, вириваючись з пошматованих решток... Це ж звiдси
було чути стогiн i хрип. Це ж вiн зiтхнув востанн .
В рештках людини Петро впiзнав юнака, що його товаришi принесли були
разом на руках в цю хату, бо вiн був тяжко поранений в живiт, i поклали
отут на долiвцi. Смерть удруге знайшла його тут...
Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як i вiн, в блакитну
одежу, i поволi до нього прокрадався страх,- вiн дивувався, чого це йому
так добре видно обличчя й всi деталi цих решток. Так нiби хтось зумисне
освiтив ©х йому якимось та мничим, потойбiчним свiтлом, щоб вiн бачив, щоб
вiн роздивився й запам'ятав усе до дрiбниць та й щоб знав, яка доля, яка
перспектива чека й його. Це ж й його доля! I це грiзне попередження!
Тiльки ж навiщо йому зайвi попередження! Скiльки можна? Було ©х багато i
тепер вже вони нi до чого при його повнiм презирствi до смерти. А обличчя
застигло, павутинка життя, тонка i тремтлива, злетiла геть, щезла-Постояв
хвилинку над застиглим обличчям. Потiм опустився на колiна, закрив мертвi
очi, вiдсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола i - нагнувся
низько-низько та й поцiлував те пасемко... Вiн зробив це машинально. Нiби
з рiдним батьком прощався,- йому здалося, що оце ©х тiльки дво лишилося в
усьому свiтi й вже один з них мертвий... Поцiлувавши, некваплячись
звiвся... Обличчя заворушилося - по ньому пiшли свiтлянi блiки. Петро
пiдвiв голову вгору й зрозумiв нарештi, що то за мiстика й звiдки вона:
стеля й цiлий рiг хати винесенi геть недавнiм вибухом, i там, у чорному
небi, сто©ть слiпуче "паникадило" - гроно освiтлюваних ракет на парашутi.
"Паникадило" помаленьку пливе й оберта ться, зношене рухом повiтря. Десь
гуготить земля й сто©ть море клекоту...
Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потiм поправив ганчiр'я на
сво©й головi, намотане й зашкарубле, вернувся на мiсце, знайшов свого
панцерфавста й "МПi", подумав... Хотiв панцерфавста лишити, але в мiзку
гостро зринув мотив, чому саме вiн взяв його - до "МПi" забракло набо©в,
лишилося всього з пiв-"магазина", тодi вiн прихватив панцерфавста, бо
збирався дорого продавати сво життя. Вiн не з тих, що йдуть назустрiч
загибелi з голими руками, пасивнi й безбороннi. Вiн з тих, що ©х надiя
грi й живить аж до останньо© iскри, тому вiн не збирався складати збро©,
не збирався здаватися живцем. I вiн не мiг здатися живцем, скласти зброю -
до таких, як вiн, ворог не ма милосердя. Вiн теж не ма милосердя до
ворога. Все в порядку.
Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину
стiни. Похитуючись, вийшов а диму й чаду в дику, громохку нiч.
II
Слiпуче "паникадило" пливе над землею в чорному морi ночi. Пливе й
роня пелюстки, й тягне тонюнькi смужки диму, як серпантину. I всюди
вогненнi пелюстки. Цiла веремiя. Нiби продовження того фе ричного сну,
тi © паради у Львовi, в древньому i славному мiстi, сонцем осяяному й
громом литавр озвученому, лише вамiсть литавр тут гуркiт землетрусу з усiх
кра©в - на пiвнiч i на пiвдень, на захiд i на схiд...
Пройшовши кiлька крокiв, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто
багато вогню всюди i занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь
перемогти не може, i занадто багато грому - грiм двигтить суцiльним
кiльцем, в якому нема жодного просмику.
Куди йти?
Вiн зупинився на пагорбi, над крутим схилом. Таке вiдчуття, що це вiн
сто©ть на високiй горi. За спиною горить хата (власне, не горить, а
чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та
розчахнутими стiнами на тлi далеко© заграви,- дина хата, що лишилася була
вiд якогось села, збомбленого й спаленого ранiше, а тепер ©© ворог
спробував пiдпалити, щоб правила за орi нтир для артилерi©, так либонь. За
пагорбом десь далеко рвуться набо© тяжких гармат, пролiтаючи з виттям над
головою. А попереду, й праворуч, i лiворуч, а також у небi понад усiм
невидимим обрi м море вогню, рухливого, грайливого, нiби спепiяльно
влаштована пишна, святкова iлюмiнацiя - з фе рверками, з квiтами, з
барабанами...
Вгорi пливе "паникадило", а ген унизу хвилюються череди вогненних
язикiв, там мандру по землi полум'я. Незчисленнi язики пiдлизують морок i
бiжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита "катюшами".
Язики полум'я гойдаються i йдуть розстрiльнями, нiби то гойдаються
вогненнi пилки, покладенi зубцями вгору, а чи росте й гойда ться вогненний
комиш...
Праворуч, позначаючи обрiй, порскають iскрами вогненнi острiвки - то
горять селища, а мiж тими острiвками то там, то там, раз по раз спалахують
вогненнi i ейзери - то б'ють туди гармати й падають бомби. А мiж усiм тим
простягаються в небо разки вогненного намиста - то вогненнi стежечки
трасуючих куль, що шукають в непрогляднiм, чорнiм океанi неба прокляту,
живу, рухливу мiшень, шукають летючу смерть. Часом в тiм мiсцi на землi,
звiдки виходить вогненна стежечка, вибуха гейзер вогню, тодi разок
намиста урива ться, щеза , але на його мiсце з'явля ться враз багато нових
в iнших мiсцях...
А попереду, ген-ген в чорнiм безмежжi, з-за невидимого обрiю
пiдiйма ться й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсiнькi
струменi вогню порскають з усiх бокiв безперервно й безугавно, згинають
параболi, схрещуються в усiх напрямках, творять вогнянi арки, а з них цiле
густе мереживо... То десь над Бродами трiюмфуючий ворог з тисяч автоматiв
i рушниць борознить небо безлiччю трасуючих, свiтляних куль. I безлiччю
ракет. Звукiв не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал.
Це найгрiзнiша частина обрiю, бо найта мничiша, бо мовчазна. Отака вогняна
пантомiма. Пантомiма трiюмфу ворога, що не зна нi жалю, нi пощади. Куди ж
iти?
Втома пригина тiло до землi, але треба б кудись iти. Куди ж iти?
Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматнi стрiльна, пролiтаючи над головою
цiлими чередами, вилетiвши десь з невiдомо© точки, не то справа, не то
злiва. Груповi розриви сколихують землю. А ще далi за тими розривами чути
далекий клекiт моторiв - то ревище й скрегiт танкiв, сталевих всетолочащих
бронтозаврiв, що десь там безугавно сунуться табунами... А може, то десь
переформовуються моторизованi частини... Чи©? Звичайно, "його", бо "наших"
чорт ма взагалi...
I всюди сто©ть такий клекiт. Вiн заповню усi iнтервали межи вибухами,
межи глухими рекетами грому. Разом з ними вiн творить звуковi обрi©,
зiйшовся велетенським колом, i те коло таке щiльне, що не вичува ться в
ньому жадно© пустоти, жадно© прогалини, якою би можна було вийти. дина
звукова пустота там, де цвiте водограй трасуючих куль i ракет над Бродами.
Там, на сходi.
Петро кладе на землю панцерфавста й сiда сам поруч, апатичний,
байдужий, охоплений фаталiстичним настро м вiд усього й вiд безмежно©
утоми та гарячки. Намацу флягу при боцi, випива з не© рештки води,
тепло©, нудно©, i так сидить.
"Паникадило" в небi погасло, i вiд того темрява раптом згусла, а в нiй
заграви пожеж, далекi череди язикiв полум'я з горючо©, запалено©
"катюшами" землi, спалахи вибухiв та мерехтiння трасуючих куль стали
яскравiшi, творячи велетенське вогненне коло. Дiяметр його - десятки
кiлометрiв.
Всерединi те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де
в темрявi раптом зрине лускiтнява автоматiв, i знову тихо.
Ба, це ж там всерединi вся ©хня дивiзiя... i увесь тринадцятий
корпус!.. - думка зринула, як порада, як потiха. I справдi - це
заспоко©ло. Вiн тут не сам! О, вiн тут не сам! Тут десь ©х дванадцять
тисяч... Приречених... Так, дванадцять тисяч самих тiльки тих, що
машерували Львовом так недавно, обкидуванi квiтами,молодих i зелених...
Таких, що ще й пороху не нюхали... Тепер вони замкненi в цьому вогненному
перстенi. А ще ж скiльки iнших!...
Вiд цього ста легше. В гуртi все легше. Вiн порива ться йти туди, до
гурту, шукати ©х. Шукати! Там вони. Всi! До сво©х. Але...
А може, там вже нiкого й нема ? Може, всi щезли, зникли, вилетiли, як
камфора, а увесь той простiр заповнив ворог, i то вiн там прича©вся
грiзно, а з усi © дивiзi©, з усього корпусу лишився вiн тiльки сам у цьому
перстенi.
Нашорошившись, Петро слуха якийсь час. Але потiм нашорошенiсть слабне,
верта ться апатiя. Петро шука , на що би спертися спиною й так сидiти.
Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, не далеко. Але темрява не
розходиться, а ще бiльше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж вiн,
той ранок!.. Збоку в темрявi нiби бовванi якийсь пеньок чи стовп. Петро
пiдсува ться,- так, це пеньок розщепленого дерева,- вiв спира ться на
нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматнi над
головою перестали вити. Стало нiби тихiше.
Нiч тепла, аж душна, липнева.
Петро сидить i чека , чека , слухав дзвiн у вухах,- то бiжить час i
ритм його вiдбива пульс у скронях.., В темрявi пролiтають повз нього
яскравi вогненнi цяточки - це свiтлячки (чи "святоiванiвськi хробачки", як
кажуть у цих мiсцях), це значить, тут близько лiс чи сад, але Петровi
зда ться, що тi вогненнi цяточки вiдiрвалися вiд того проклятого водограю
над Бродами i замчали аж сюди.
Петро заплющу очi. I з надзвичайною яскравiстю, помимо його волi,
зринаючи з глибини позасвiдомостi, з найдальших куткiв мiзку, проходить
перед гарячковим внутрiшнiм його зором, немовби на екранi, все, що сталося
за такий короткий, але такий несамовитий подiями час...
III
Парада у Львовi - то було давно, зда ться, вже тисячу рокiв. Потiм була
тяжка проза, тяжкi солдатськi буднi... Власне - потiм був Ромцьо, його
товариш, юний i веселий його друг Роман Пелех з Дрогобича,- непереможний
оптимiст. Всi його називали Ромцьом, лише вiн один називав Романом. Цей
юнак заступав тодi для Петра все, вiн був як прапор, що трепетав бентежно
й житт радiсно на понурому, хмарному тлi, пориваючись в син небо, яке
безперечно було, напевно десь за тими олив'яними тяжкими хмарами. Вiн
затуляв собою прикру дiйснiсть для Петра... В тяжкiй прозi солдатських
буднiв вишкiльно© каторги Нойгаммера, Оснабрюка, Бенешова, де вони
побували разом, в мряцi морально© депресi© вiд приниження, нудьги й тяжко©
зневiри. Роман горiв як радiсна свiчка надi© й безмежно© вiри в ©хн
велике, геро©чне призначення, ради якого можна терпiти все. Все терпiти, i
навiть приниження, навiть образливе, гiрке становище "унтерменша". Аж не
вiрилося, який великий заряд життьового оптимiзму, шалено© вiтально© сили,
кришталево чисто© вiри в свою правду й полум'яно© любови до покривдженого
народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього юного
романтика з блакитними очима, що одяг страшну вiйськову унiформу з
вiдзнаками "СС", сталевий тяжкий шолом i мусiв цiлi днi гупати на
полiгонах солдатськими чобiтками. Тi кованi чоботи натирали на його юних
ногах мозолi й водянi пухирi, так само, як i вся солдатчина натирала
болючi пухирi на його юнiй душi, так само, як натирала пухирi на душi
тяжка й ганебна доля "унтерменша"... Але вiн терпiв. Вiн промiнився надi ю
й радiстю. Наперекiр всьому. Навiть тодi, коли вже всiм було ясно, що
перспектива, яка ©х чека , дуже й дуже кепська. Вiйна увiйшла в
найжорстокiшу фазу, для них не витворю ться жадно© сприятливо© ситуацi©
для виконання iсторично© мiсi©, навпаки, ставало ясно, що та вiйна
немилосердно змеле десь ©х на порох, i пропадуть вони нi за понюх табаки,
щезнуть десь отак, мiж iншим, i нiхто навiть не знатиме, де ©хнi костi. I
головне - пропадуть вони за чужi iнтереси, хоч як вони за тi чужi iнтереси
не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони плекали й плекають мрiю
боротися за iнтереси сво©, власнi. I головне - той чи тi, за чи© iнтереси
©х буде змелено на порох, трактують ©х як бидло, як худобу, як
"унтерменшiв". Постiйно й незмiнно. ©хнi iнтереси розходяться, й про це
вибранцi прекрасно знають. Вони напевно про це знають, бо це ясно без
роз'яснень, бо це закономiрнiсть, бо так завжди було. I тому вони без
пояснень брутальнi, твердi, без жадних сентиментiв,- бо вони стремлять до
сво © мети: на©внi розрахунки цих "хлопцiв", як вони вже навчилися ©х
називати, пiдпорядкувати собi. I тому вони ©х так нещадно муштрують. Вони
готують усiх ©х, отаких блакитнооких Ромцiв, на гарматне м'ясо,
"унтерменшiвське" м'ясо, i тiльки... З усвiдомленням цього не одному з
них, з тих "хлопцiв", гiрко було на серцi й на душi. Гiрко було й за тi
паради, за тi квiти, що ними ©х обкидувано, виряджаючи на цей "подвиг", за
тi помахи рук, якими ©х благословляли матерi, за тi "повiтрянi" поцiлунки,
якими ©х дiвчата нагороджували як лицарiв... Нащо вже Петро був твердо©
вдачi й завжди, зробивши якесь рiшення, якусь обравши мету, йшов до не©
через усi труднощi й не зневiрявся, але тут i вiн посiрiв душею.
Усвiдомлення трагiзму ©хнього становища, усвiдомлення яко©сь загально©
велико© помилки душило його, але ще бiльше душило усвiдомлення безвихiддя
©хнього взагалi, безвихiддя не тiльки ©х, а взагалi. I на тлi цього
великого безвихiддя ©хня трагедiя - це не помилка. Це не ©хня помилка! Це
вислiд безвихiддя. Вислiд трагiчного безвихiддя!..
В такiй ситуацi©, при такому моральному станi юний Ромцьо, рядовий
стрiлець, а пiзнiше зв'язковий з сотнi зв'язку, приходив увечорi до Петра
в гостi, сiдав на лiжко, скидав запиленого шолома, витирав спiтнiле чоло й
посмiхався. Вiн приходив, як брат до брата, напевно вiдчуваючи, що його
поява, сяйво його очей неодмiнно приносять щастя й радiсть. I це так i
було. Вiдбувши тяжкий i довгий день муштри i чергову порцiю морально© (а
часом i фiзично©, у виглядi ляпаса чи штурхана) зневаги вiд свого
начальника, нiмецького капрала, вiн посмiхався! I говорив замрiяно:
- Ну-ну, нiчого... Знаменито, дiдько його бери! - i далi викладав
енергiйно, з глибоким переконанням все ту ж, хоч кожен раз на новий лад,
свою мрiю:
"Нiчого. Терпи, козаче! Але нехай-но Ромцьо скiнчить вишкiл!.. Але
нехай-но тисячi нас скiнчать вишкiл! Але нехай-но Ромцьо i тисячi нас
навчаться володiти технiкою!.. Тодi ми побачимо, хто з нас "унтерменш"!"
I вiн розвивав сво© думки, розгортав широку картину, радiсну, геро©чну
перспективу, про яку думали й тi, що обкидали ©х квiтами, i за яку й
обкидали ©х квiтами ©хнi брати й сестри, батьки й матерi... Це цiла
оптимiстична концепцiя. Поки вони - тисячi ©х - вишколюються, оволодiвають
наймодернiшою технiкою, беручи ©© хоч i з рук ворога, тим часом в
жорстокому ходi вiйни, в останньому корчi напруження всiх сил обидва
вороги впадуть знесиленi й вичерпанi, впившись один одному в горлянку... I
ось тут тодi вийдуть вони - юнi, свiжi, сталево зорганiзованi й з
дисциплiнованi, i розгорнуться на всю силу - дивiзiя розгорнеться в
корпуси, корпуси в армi©... Вони пройдуть по землi трiюмфальним маршем,
вони докiнчать справу: i слiд заскородять по обох ворогах i принесуть на
вiстрi меча свободу сво му народовi та й поставлять той меч на сторожi
тi © свободи, на вiки вiчнi.
Намалювавши таку картину, пломенiючи сво©ми очима i всiм надхненним
лицем, Роман, рядовий стрiлець, зiтхав з готовнiстю на всi жертви:
"За це варто терпiти, навiть коли проклятий той ковбасник б' по
щелепах. Нехай б' , вже недовго".
Пiсля таких вiзит Петровi було легко i радiсно на душi. Те, що говорив
Роман,- це ж, власне, те, що думав i вiн завжди тут i перед цим. I це те,
що думали й всi. Це ж, власне, та пружина, що рухала всiма, привiвши ©х
сюди. Це думки й настро© всiх. Тiльки в одних вони починали пригасати,
заливанi тяжкими буднями й отрутою зневiри, i бiльшим життьовим досвiдом,
i життьовою утомою, з яко© завжди родиться скепсис.
Ромцьо ж нiчого того не мав, нiяко© зневiри й скепсису,- вiн був на
стартi свого життя, сповненого безмежно© вiри в те, в що раз повiрив. А
тому вiн сам не пригасав i не давав пригасати сво©м ближнiм, сво©м
товаришам. Особливо ж вiн не дав пригасати йому, Петровi, тягар на плечах
якого, покладений життям, був уже, здавалося, непосильним. Нiмецька
касарня, а в нiй явне упослiдження й фальшивiсть ©хнього становища почали
його убивати зовсiм, гасити його мрi©; вiн взагалi не переносив касарнi, а
ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, на©вний такий i
такий опромiнений безмежною вiрою i непогамовною молодiстю, i не давав
його мрiям умерти.
Вiн ©х розворушував, немов жар у печi, докидав туди сво полiнце,
здмухував попiл утоми й зневiри, й тi мрi© палахкотiли знову, i
палахкотiла знову пiдсилена, безмежна вiра в свою (©хню) правоту. Це
давало сили переносити таку тяжку дiйснiсть...
Вiн часом на©вний i смiшний цей Роман, але ж i всi вони для чужого, а