Хто звинуватить мене? Поза сумнівом, таких людей багато, вони скажуть, що мені важко догодити. Та я нічого не можу вдіяти: невгамовність у мене в крові; іноді мені доводилося через це страждати. Тоді єдиною моєю розрадою було ходити туди-сюди коридором третього поверху: тут було тихо й безлюдно. І саме тут я споглядала ті яскраві видіння, що поставали в моїй уяві, – безліч видінь, що хвилювали моє серце, я відчувала, як його сповнюють тривожні почуття, охоплює жага до життя. Саме тут я слухала ту нескінченну розповідь, ту казку, створену моєю уявою, в якій було все, чого я жадала і чого мені не вистачало в моєму теперішньому житті.
Кажуть, що людині потрібне спокійне життя, але це не так: людині потрібен рух, і якщо вона його позбавлена, то обов’язково придумує щось натомість. Мільйони людей приречені на ще нудніше існування, ніж я, і ці мільйони, безумовно, повстають проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, окрім політичних, назріває в людських масах щодня. Вважається, що жінки мусять бути покірні, але жінки такі ж самі, як і чоловіки, вони так само повинні проявити себе в чомусь і тому шукають собі поле діяльності; вони страждають від суворих обмежень та абсурдних заборон так само, як би страждали чоловіки на їхньому місці. Отож неправильну думку висловлює сильна стать, коли каже, що жінки мають повністю присвятити себе кухні, плетінню шкарпеток, грі на фортепіано та вишиванню. Нерозумно ганити або висміювати жінок, які хочуть зробити або вивчити більше, ніж те, що їм належиться за звичаєм.
Прогулюючись на самоті коридором, я нерідко чула сміх Грейс Пул – той уривчастий, приглушений, повільний сміх, точно такий, який почула тоді, вперше, і який до смерті налякав мене. Іноді вона дивно бурмотіла, і це бурмотіння було ще незвичніше, ніж сміх. Однак бували дні, коли вона мовчала; але були й інші, коли вона видавала звуки, які мене вельми дивували. Іноді я бачила її: вона виходила з кімнати, несучи в руці миску, тарілку чи тацю; вона спускалася на кухню, а за деякий час поверталася назад (романтичний читачу, пробач мені, але зараз я змушена розказати все як було), як правило, з кухлем портеру в руці. Її зовнішність вбивала мою цікавість, викликану її дивним сміхом. Вона завжди була спокійною і врівноваженою і не відзначалася нічим таким, що могло б привертати увагу. Я намагалася заговорити до неї кілька разів, але мені так і не вдалося її розговорити: короткі, трохи різкі відповіді зводили нанівець усі мої старання.
Всі інші мешканці маєтку – Джон та його дружина, покоївка Лі та французька нянька Софі – були хорошими людьми, проте нічим не виділялися. З Софі я балакала по-французькому, іноді розпитувала в неї про її рідну країну. Проте вона не була схильна розповідати або описувати щось, тому зазвичай давала такі беззмістовні й заплутані відповіді, що відбивала охоту розпитувати далі.
Минули жовтень, листопад і грудень. Одного січневого дня по обіді місіс Феєрфакс попрохала мене звільнити Адель від занять, оскільки дівчинка трохи застудилася, та й сама Адель підтакувала так наполегливо та завзято, що це нагадало мені, яким щастям були для мене у дитинстві незаплановані канікули, і я поступилася, вважаючи, що вчинила правильно і доречно проявила свою поступливість. Був тихий день, хоча й холодний; мені набридло сидіти цілий ранок у бібліотеці, а місіс Феєрфакс щойно написала листа, який треба було віднести на пошту; я одягнула свій капелюшок і пальто і сама зголосилася віднести його на поштове відділення в Гей. Я подумала, що відстань у дві милі може стати приємною зимовою пообідньою прогулянкою. Переконавшись, що Адель зручно вмостилася на своєму маленькому кріселку біля коминка в кімнаті місіс Феєрфакс, я дала їй найкращу воскову ляльку (яка зазвичай лежала у моїй шухляді, загорнута у сріблястий папір), а також для зміни книжку з казками і пішла, – відповівши поцілунком на її: «Повертайтесь скоріше, моя люба подруго, моя дорога мадемуазель Жаннет».
Земля під ногами замерзла, повітря було холодним, а дорога безлюдною; я йшла швидко, поки не зігрілася, згодом повільніше, щоб мати можливість насолодитися приємним зимовим днем. Була третя година: коли я проходила попри дзвіницю, церковний дзвін пробив тричі. Вся чарівність цієї пори була в тому, що вже насувалися сутінки, але з-за обрію пробивалося бліде сонце. Я була вже за милю від Тернфілду, дорога, вздовж якої влітку розцвітають дикі троянди, восени ростуть горіхи та ожина, навіть тепер могла похвалитися ягідками шипшини та глоду, але зараз її привабливість була в тому, що взимку тут було тихо і безлюдно. Коли дув легенький вітерець, ніде ніщо не шелестіло, бо тут не росли ні падуби, ні вічнозелені ялиці, а колючі шипшинові кущі та ліщинові віти були такими ж нерухомими, як біле стоптане каміння, яким була вимощена стежка. Далеко, куди око сягає, з двох боків були голі поля, зараз там не випасали худоби, а маленькі коричневі пташки, що сиділи на парканчику, скидалися на самотні пожовклі листочки, що забули впасти.
Дорога до Гея постійно піднімалася вгору; дійшовши до середини, я присіла на огорожу довкола поля, щоб перепочити. Щільно закутавшись у пальто і заховавши руки в муфту, я не відчувала холоду, хоча мороз усе дужчав. Про це свідчив товстий шар льоду, що вкривав стежку на тому місці, де кілька днів тому протікав струмок, який ожив після раптової відлиги. Зі свого місця я могла бачити Тернфілд: сірий будинок із зубчастими стінами велично височів посеред широкої долини, чітко виділяючись на тлі парку й дерев з гайворонячими гніздами. Я почекала, поки багряне сонце опустилося за дерева, і рушила на схід.
Над пагорбом зійшов місяць. Спочатку він був блідий, немов хмаринка, але згодом пояскравішав і освітив Гей, що, напівзагублений поміж дерев, пускав блакитні димки зі своїх небагатьох коминів. До селища була ще ціла миля, але в абсолютній вечірній тиші я чула його звуки. Мої вуха вловлювали дзюрчання струмків, що текли десь в ущелинах і долинах. По той бік від Гея було багато пагорбів, і безсумнівно, численні потічки прокладали собі дорогу на їхніх схилах. У той спокійний вечір чувся гомін не тільки близьких, але й віддалених струмків.
Раптом якісь далекі, проте чіткі звуки розітнули цей приємний гомін і дзюрчання: виразний тупіт, брязкіт металу, який заглушив тиху розмову хвиль; немов на картині, де величезна скеля або товстий старий дуб, намальовані темними грубими лініями на передньому плані, заступають блакитний пагорб удалині, сонячний виднокрай та химерні хмарки, що переливаються різними кольорами.
Тупіт долинав із дороги: наближався кінь; його не було видно через круті віражі стежки, але він наближався. Я саме збиралася підвестися, та оскільки стежка була вузькою, я вирішила перечекати, поки вершник проїде повз мене. В ті дні я була ще дуже молоденькою, мою уяву полонили різні фантазії, ясні й темні; в моїй голові все ще жили дитячі історії, і коли вони зринали в пам’яті, то юність робила їх іще яскравішими, ніж у дитинстві. Поки кінь наближався і я чекала, що він будь-якої хвилини винирне з темряви, у моїй голові промайнула одна з казок Бессі про привида, що живе на півночі Англії і зветься Ґітраш. Він під виглядом коня, бика або великого собаки блукає безлюдними дорогами і полює на пізніх мандрівців, таких як я.
Він був дуже близько, але я все ще не бачила його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт попід тином, і недалеко від куща ліщини вискочив великий пес, який чітко вирізнявся на тлі дерев завдяки своєму чорно-білому кольору шерсті. Він мов викапаний був схожим на собаку з казки про Ґітраша – такий як лев, з довгою шерстю та великою головою. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не глянувши на мене своїми дивними очима, як я сподівалася. Потім з’явився кінь, а на ньому сидів вершник. Поява чоловіка, людської істоти, повернула мене до тями: ніхто ніколи не їздив верхи на Ґітраші, він був завжди сам; а духи, хоча, на мою думку, і вселялися в тіла тварин, навряд чи могли б обрати собі притулком людське тіло. Це був не Ґітраш, а подорожній, який поспішав найкоротшим шляхом до Мілкота. Він минув мене і поїхав далі; я пройшла ще кілька кроків і обернулася: я почула, ніби хтось посковзнувся, і вигук: «Ще тільки цього бракувало!» Вершник і кінь впали на дорогу: вони оступилися на вкритій льодом стежці. Пес повернувся назад і, побачивши, що його хазяїн потрапив у скрутне становище, а кінь жалібно стогне, почав гавкати, і його голосне валування, якого й слід було чекати від такого великого собаки, відлунювало у вечірніх горах. Пес обнюхав коня та вершника, що лежали на землі, а потім підбіг до мене; це було все, що він міг зробити, – більше не було до кого звернутися. Я пішла за собакою і скоро опинилася біля подорожнього, який щосили намагався вивільнитися зі стремен. Його рухи були такими жвавими, що я подумала: він не надто постраждав, але все-таки запитала:
– Ви поранені, сер?
Я думаю, що він вилаявся, але не впевнена; однак він шепотів якісь слова і не відповів на моє запитання.
– Чим я можу вам допомогти? – запитала я знову.
– Просто не підходьте, – сказав він, підвівшись спочатку на коліна, а потім на ноги. Я послухалася і відступила вбік; чоловік почав піднімати свого коня, який бив копитом і ковзав на льоду, собака голосно брехав і бігав довкола. Я відступила ще на кілька кроків, але вирішила залишитися і подивитися, чим це все закінчиться. Нарешті кінь підвівся, а собака перестав гавкати, підкорившись команді свого хазяїна: «Тихо, Пілоте!» Потім вершник обмацав ступню і ногу, ніби перевіряючи, що вони не ушкоджені; мабуть, нога таки боліла, бо він підійшов до того місця, звідки я щойно встала, і сів там.
Мені кортіло якось допомогти йому чи бодай проявити співчуття, тому я знову підступила ближче.
– Сер, якщо ви поранені і потребуєте допомоги, то я можу піти до Тернфілду чи Гея і привести когось.
– Дякую, але я впораюся сам: кістки цілі – це просто вивих.
Він знову підвівся і спробував наступити на ногу, але тільки болісно застогнав.
Сонячне світло ще не зовсім сховалося, та й місяць світив яскраво, отож я змогла добре роздивитися його. На ньому була куртка для їзди з хутряним коміром і залізними застібками; його постать було важко розгледіти, але я помітила, що він середнього зросту і досить широкий у плечах. Його обличчя було смагляве, риси суворі, а чоло широке; брови були зведені докупи, а з-під них виблискували сердиті очі. Він був уже не юним, але ще не старим – десь років тридцяти п’ятьох. Я не відчувала страху і майже не соромилася його. Якби він був вродливим молодим джентльменом, схожим на казкового героя, я б нізащо на світі не наважилася розпитувати його і пропонувати свою поміч, хіба б мене попросили. Доти я навряд чи бачила гарного на вроду юнака і з жодним не говорила. Теоретично я вклонялася перед красою, вишуканістю, галантністю, чарівністю, і саме таким бачила справжнього чоловіка; але я інстинктивно відчувала, що якби і зустріла таку людину, то навряд чи змогла б привабити її до себе, та й сама б намагалася триматися якомога далі, як від вогню, чи блискавки, чи ще чогось яскравого, але небезпечного.
Навіть якби незнайомець усміхався і відповідав на мої запитання ввічливо і лагідно, якби він відмовив мені весело, подякувавши, я б не замислюючись пішла своєю дорогою і більше не надокучала різними запитаннями; але сердитий погляд і грубість подорожнього додали мені сміливості. Коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не рушила з місця і сказала:
– Я не можу залишити вас тут, сер, у такий пізній час і на такій безлюдній дорозі; я хочу переконатися, що з вами все гаразд і ви можете осідлати свого коня.
Коли я мовила це, він подивився на мене; до цього він майже не звертав на мене уваги.
– Гадаю, вам самій уже давно пора бути вдома, – сказав він. – Звісно, якщо ви живете поблизу. Звідки ви?
– Я живу внизу і не боюся виходити пізно, коли світить такий ясний місяць. Якщо ви зволите, я з радістю піду в Гей і покличу когось на допомогу. Я саме прямую туди, щоб відправити листа.
– Ви живете внизу – ви маєте на увазі, в тому сірому будинку із зубчастими стінами? – він показав на Тернфілд-Хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі темних лісів, що зливалися у суцільну масу.
– Так, сер.
– А чий це будинок?
– Містера Рочестера.
– Ви знаєте містера Рочестера?
– Ні, я ніколи його не бачила.
– А хіба він там не живе?
– Ні.
– Ви можете сказати мені, де він?
– Я не знаю.
– Ви, звісно, не служниця. Ви… – він зробив паузу, оглянув мій одяг, який, як завжди, був дуже простим: чорне мериносове пальто, чорний касторовий капелюшок: і одне, і друге надто скромне навіть для покоївки. Здавалося, він не міг вирішити, хто я така; я допомогла йому:
– Я гувернантка.
– А, гувернантка! – повторив він. – Я мало не забув! Гувернантка!
І знову почав оглядати моє вбрання. За кілька хвилин він підвівся, та коли спробував поворухнутися, його обличчя перекосилося від болю.
Кажуть, що людині потрібне спокійне життя, але це не так: людині потрібен рух, і якщо вона його позбавлена, то обов’язково придумує щось натомість. Мільйони людей приречені на ще нудніше існування, ніж я, і ці мільйони, безумовно, повстають проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, окрім політичних, назріває в людських масах щодня. Вважається, що жінки мусять бути покірні, але жінки такі ж самі, як і чоловіки, вони так само повинні проявити себе в чомусь і тому шукають собі поле діяльності; вони страждають від суворих обмежень та абсурдних заборон так само, як би страждали чоловіки на їхньому місці. Отож неправильну думку висловлює сильна стать, коли каже, що жінки мають повністю присвятити себе кухні, плетінню шкарпеток, грі на фортепіано та вишиванню. Нерозумно ганити або висміювати жінок, які хочуть зробити або вивчити більше, ніж те, що їм належиться за звичаєм.
Прогулюючись на самоті коридором, я нерідко чула сміх Грейс Пул – той уривчастий, приглушений, повільний сміх, точно такий, який почула тоді, вперше, і який до смерті налякав мене. Іноді вона дивно бурмотіла, і це бурмотіння було ще незвичніше, ніж сміх. Однак бували дні, коли вона мовчала; але були й інші, коли вона видавала звуки, які мене вельми дивували. Іноді я бачила її: вона виходила з кімнати, несучи в руці миску, тарілку чи тацю; вона спускалася на кухню, а за деякий час поверталася назад (романтичний читачу, пробач мені, але зараз я змушена розказати все як було), як правило, з кухлем портеру в руці. Її зовнішність вбивала мою цікавість, викликану її дивним сміхом. Вона завжди була спокійною і врівноваженою і не відзначалася нічим таким, що могло б привертати увагу. Я намагалася заговорити до неї кілька разів, але мені так і не вдалося її розговорити: короткі, трохи різкі відповіді зводили нанівець усі мої старання.
Всі інші мешканці маєтку – Джон та його дружина, покоївка Лі та французька нянька Софі – були хорошими людьми, проте нічим не виділялися. З Софі я балакала по-французькому, іноді розпитувала в неї про її рідну країну. Проте вона не була схильна розповідати або описувати щось, тому зазвичай давала такі беззмістовні й заплутані відповіді, що відбивала охоту розпитувати далі.
Минули жовтень, листопад і грудень. Одного січневого дня по обіді місіс Феєрфакс попрохала мене звільнити Адель від занять, оскільки дівчинка трохи застудилася, та й сама Адель підтакувала так наполегливо та завзято, що це нагадало мені, яким щастям були для мене у дитинстві незаплановані канікули, і я поступилася, вважаючи, що вчинила правильно і доречно проявила свою поступливість. Був тихий день, хоча й холодний; мені набридло сидіти цілий ранок у бібліотеці, а місіс Феєрфакс щойно написала листа, який треба було віднести на пошту; я одягнула свій капелюшок і пальто і сама зголосилася віднести його на поштове відділення в Гей. Я подумала, що відстань у дві милі може стати приємною зимовою пообідньою прогулянкою. Переконавшись, що Адель зручно вмостилася на своєму маленькому кріселку біля коминка в кімнаті місіс Феєрфакс, я дала їй найкращу воскову ляльку (яка зазвичай лежала у моїй шухляді, загорнута у сріблястий папір), а також для зміни книжку з казками і пішла, – відповівши поцілунком на її: «Повертайтесь скоріше, моя люба подруго, моя дорога мадемуазель Жаннет».
Земля під ногами замерзла, повітря було холодним, а дорога безлюдною; я йшла швидко, поки не зігрілася, згодом повільніше, щоб мати можливість насолодитися приємним зимовим днем. Була третя година: коли я проходила попри дзвіницю, церковний дзвін пробив тричі. Вся чарівність цієї пори була в тому, що вже насувалися сутінки, але з-за обрію пробивалося бліде сонце. Я була вже за милю від Тернфілду, дорога, вздовж якої влітку розцвітають дикі троянди, восени ростуть горіхи та ожина, навіть тепер могла похвалитися ягідками шипшини та глоду, але зараз її привабливість була в тому, що взимку тут було тихо і безлюдно. Коли дув легенький вітерець, ніде ніщо не шелестіло, бо тут не росли ні падуби, ні вічнозелені ялиці, а колючі шипшинові кущі та ліщинові віти були такими ж нерухомими, як біле стоптане каміння, яким була вимощена стежка. Далеко, куди око сягає, з двох боків були голі поля, зараз там не випасали худоби, а маленькі коричневі пташки, що сиділи на парканчику, скидалися на самотні пожовклі листочки, що забули впасти.
Дорога до Гея постійно піднімалася вгору; дійшовши до середини, я присіла на огорожу довкола поля, щоб перепочити. Щільно закутавшись у пальто і заховавши руки в муфту, я не відчувала холоду, хоча мороз усе дужчав. Про це свідчив товстий шар льоду, що вкривав стежку на тому місці, де кілька днів тому протікав струмок, який ожив після раптової відлиги. Зі свого місця я могла бачити Тернфілд: сірий будинок із зубчастими стінами велично височів посеред широкої долини, чітко виділяючись на тлі парку й дерев з гайворонячими гніздами. Я почекала, поки багряне сонце опустилося за дерева, і рушила на схід.
Над пагорбом зійшов місяць. Спочатку він був блідий, немов хмаринка, але згодом пояскравішав і освітив Гей, що, напівзагублений поміж дерев, пускав блакитні димки зі своїх небагатьох коминів. До селища була ще ціла миля, але в абсолютній вечірній тиші я чула його звуки. Мої вуха вловлювали дзюрчання струмків, що текли десь в ущелинах і долинах. По той бік від Гея було багато пагорбів, і безсумнівно, численні потічки прокладали собі дорогу на їхніх схилах. У той спокійний вечір чувся гомін не тільки близьких, але й віддалених струмків.
Раптом якісь далекі, проте чіткі звуки розітнули цей приємний гомін і дзюрчання: виразний тупіт, брязкіт металу, який заглушив тиху розмову хвиль; немов на картині, де величезна скеля або товстий старий дуб, намальовані темними грубими лініями на передньому плані, заступають блакитний пагорб удалині, сонячний виднокрай та химерні хмарки, що переливаються різними кольорами.
Тупіт долинав із дороги: наближався кінь; його не було видно через круті віражі стежки, але він наближався. Я саме збиралася підвестися, та оскільки стежка була вузькою, я вирішила перечекати, поки вершник проїде повз мене. В ті дні я була ще дуже молоденькою, мою уяву полонили різні фантазії, ясні й темні; в моїй голові все ще жили дитячі історії, і коли вони зринали в пам’яті, то юність робила їх іще яскравішими, ніж у дитинстві. Поки кінь наближався і я чекала, що він будь-якої хвилини винирне з темряви, у моїй голові промайнула одна з казок Бессі про привида, що живе на півночі Англії і зветься Ґітраш. Він під виглядом коня, бика або великого собаки блукає безлюдними дорогами і полює на пізніх мандрівців, таких як я.
Він був дуже близько, але я все ще не бачила його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт попід тином, і недалеко від куща ліщини вискочив великий пес, який чітко вирізнявся на тлі дерев завдяки своєму чорно-білому кольору шерсті. Він мов викапаний був схожим на собаку з казки про Ґітраша – такий як лев, з довгою шерстю та великою головою. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не глянувши на мене своїми дивними очима, як я сподівалася. Потім з’явився кінь, а на ньому сидів вершник. Поява чоловіка, людської істоти, повернула мене до тями: ніхто ніколи не їздив верхи на Ґітраші, він був завжди сам; а духи, хоча, на мою думку, і вселялися в тіла тварин, навряд чи могли б обрати собі притулком людське тіло. Це був не Ґітраш, а подорожній, який поспішав найкоротшим шляхом до Мілкота. Він минув мене і поїхав далі; я пройшла ще кілька кроків і обернулася: я почула, ніби хтось посковзнувся, і вигук: «Ще тільки цього бракувало!» Вершник і кінь впали на дорогу: вони оступилися на вкритій льодом стежці. Пес повернувся назад і, побачивши, що його хазяїн потрапив у скрутне становище, а кінь жалібно стогне, почав гавкати, і його голосне валування, якого й слід було чекати від такого великого собаки, відлунювало у вечірніх горах. Пес обнюхав коня та вершника, що лежали на землі, а потім підбіг до мене; це було все, що він міг зробити, – більше не було до кого звернутися. Я пішла за собакою і скоро опинилася біля подорожнього, який щосили намагався вивільнитися зі стремен. Його рухи були такими жвавими, що я подумала: він не надто постраждав, але все-таки запитала:
– Ви поранені, сер?
Я думаю, що він вилаявся, але не впевнена; однак він шепотів якісь слова і не відповів на моє запитання.
– Чим я можу вам допомогти? – запитала я знову.
– Просто не підходьте, – сказав він, підвівшись спочатку на коліна, а потім на ноги. Я послухалася і відступила вбік; чоловік почав піднімати свого коня, який бив копитом і ковзав на льоду, собака голосно брехав і бігав довкола. Я відступила ще на кілька кроків, але вирішила залишитися і подивитися, чим це все закінчиться. Нарешті кінь підвівся, а собака перестав гавкати, підкорившись команді свого хазяїна: «Тихо, Пілоте!» Потім вершник обмацав ступню і ногу, ніби перевіряючи, що вони не ушкоджені; мабуть, нога таки боліла, бо він підійшов до того місця, звідки я щойно встала, і сів там.
Мені кортіло якось допомогти йому чи бодай проявити співчуття, тому я знову підступила ближче.
– Сер, якщо ви поранені і потребуєте допомоги, то я можу піти до Тернфілду чи Гея і привести когось.
– Дякую, але я впораюся сам: кістки цілі – це просто вивих.
Він знову підвівся і спробував наступити на ногу, але тільки болісно застогнав.
Сонячне світло ще не зовсім сховалося, та й місяць світив яскраво, отож я змогла добре роздивитися його. На ньому була куртка для їзди з хутряним коміром і залізними застібками; його постать було важко розгледіти, але я помітила, що він середнього зросту і досить широкий у плечах. Його обличчя було смагляве, риси суворі, а чоло широке; брови були зведені докупи, а з-під них виблискували сердиті очі. Він був уже не юним, але ще не старим – десь років тридцяти п’ятьох. Я не відчувала страху і майже не соромилася його. Якби він був вродливим молодим джентльменом, схожим на казкового героя, я б нізащо на світі не наважилася розпитувати його і пропонувати свою поміч, хіба б мене попросили. Доти я навряд чи бачила гарного на вроду юнака і з жодним не говорила. Теоретично я вклонялася перед красою, вишуканістю, галантністю, чарівністю, і саме таким бачила справжнього чоловіка; але я інстинктивно відчувала, що якби і зустріла таку людину, то навряд чи змогла б привабити її до себе, та й сама б намагалася триматися якомога далі, як від вогню, чи блискавки, чи ще чогось яскравого, але небезпечного.
Навіть якби незнайомець усміхався і відповідав на мої запитання ввічливо і лагідно, якби він відмовив мені весело, подякувавши, я б не замислюючись пішла своєю дорогою і більше не надокучала різними запитаннями; але сердитий погляд і грубість подорожнього додали мені сміливості. Коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не рушила з місця і сказала:
– Я не можу залишити вас тут, сер, у такий пізній час і на такій безлюдній дорозі; я хочу переконатися, що з вами все гаразд і ви можете осідлати свого коня.
Коли я мовила це, він подивився на мене; до цього він майже не звертав на мене уваги.
– Гадаю, вам самій уже давно пора бути вдома, – сказав він. – Звісно, якщо ви живете поблизу. Звідки ви?
– Я живу внизу і не боюся виходити пізно, коли світить такий ясний місяць. Якщо ви зволите, я з радістю піду в Гей і покличу когось на допомогу. Я саме прямую туди, щоб відправити листа.
– Ви живете внизу – ви маєте на увазі, в тому сірому будинку із зубчастими стінами? – він показав на Тернфілд-Хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі темних лісів, що зливалися у суцільну масу.
– Так, сер.
– А чий це будинок?
– Містера Рочестера.
– Ви знаєте містера Рочестера?
– Ні, я ніколи його не бачила.
– А хіба він там не живе?
– Ні.
– Ви можете сказати мені, де він?
– Я не знаю.
– Ви, звісно, не служниця. Ви… – він зробив паузу, оглянув мій одяг, який, як завжди, був дуже простим: чорне мериносове пальто, чорний касторовий капелюшок: і одне, і друге надто скромне навіть для покоївки. Здавалося, він не міг вирішити, хто я така; я допомогла йому:
– Я гувернантка.
– А, гувернантка! – повторив він. – Я мало не забув! Гувернантка!
І знову почав оглядати моє вбрання. За кілька хвилин він підвівся, та коли спробував поворухнутися, його обличчя перекосилося від болю.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента