Страница:
Та лісиста місцина, в якій розкинувся Ловуд, була колискою туманів і породжуваної ними зарази. З приходом весни в сирітський інтернат заповзла епідемія тифу. Вона легко поширювалася у переповнених класах і спальнях, і вже на початку травня школа перетворилася на шпиталь.
Недоїдання та знехтувані застуди так виснажили учениць, що більшість із них заразилося: сорок п’ять із вісімдесяти дівчат злягли одночасно. Заняття відмінили, дисципліна пом’якшилася. Тим кільком, хто залишався здоровим, дозволяли робити майже все, що вони хотіли. Лікар наполягав на тому, щоб вони проводили якомога більше часу надворі, що могло допомогти уникнути захворювання; але й так ніхто не мав часу наглядати за нами. Увага міс Темпл була повністю прикута до пацієнтів: вона жила в одній кімнаті з хворими і ніколи не полишала її, хіба що для короткого нічного сну. Інші вчительки були також дуже заклопотані, вони пакували речі та робили інші приготування для від’їзду тих дівчат, які, на щастя, мали друзів або родичів, що могли і хотіли забрати їх на деякий час із місця, де панувала пошесть. Багато з них були вже вражені хворобою і їхали додому помирати; деякі помирали в школі. Їх хоронили тихо і швидко, без церемоній, щоб запобігти поширенню зарази.
Дуже скоро хвороба стала постійним мешканцем Ловуду, а смерть – його частою гостею. Поки в стінах інтернату панував смуток і страх, поки його кімнати та коридори наповнювалися лікарняними запахами, запахами ліків й ароматичних свічок, які застосовували для викурювання смертоносних мікробів, – надворі панував ясний травень, безхмарне небо, яскраве сонце, яке освічувало лисі гори та чудові ліси. В саду також буяли квіти: мальви повиростали заввишки з дерева, порозкривалися лілії, пишно позацвітали тюльпани і троянди; краї маленьких клумб зарясніли рожевими гвоздиками та червоними маргаритками; вранці та ввечері пахла шипшина, поширюючи аромат спецій та яблук. Та вся ця вишукана пишнота не цікавила більшість жителів Ловуду, хіба що іноді ми клали невеликі букетики з трав і квітів на могилки наших померлих товаришок.
Але я і решта дівчат, які залишалися здоровими, цілком насолоджувалися красою природи. Нас відпускали до лісу, і ми блукали там з ранку до вечора, як справжні цигани. Ми робили, що хотіли, ми йшли, куди хотіли, наше життя стало набагато кращим. Тепер містер Броклгерст та його сім’я обминали Ловуд десятою дорогою. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка поїхала геть, боячись підхопити інфекцію, а її наступниця, яка доти завідувала Ловудським лазаретом, ще не звикла до наших строгих порядків і була значно щедрішою. Крім того, мало хто міг їсти, хворі їли мало, і тепер наші тарілки були щедро наповнені харчами. Коли не було часу, щоб приготувати обід, а таке траплялося часто, вона давала нам по величезному шматку пирога чи грубу скибку хліба з сиром, і ми брали це з собою в ліс, де кожна вибирала місце, яке було їй до вподоби, – і там ми ласували нашим обідом.
Моїм улюбленим місцем був плаский широкий камінь, білий і сухий, який стояв у самому центрі струмка і до якого можна було дістатися тільки вбрід, і я йшла туди босоніж. Камінь був достатньо широким, щоб на нього могла сісти я і ще одна моя товаришка; на той час нею була Мері Енн Вілсон, розумна і спостережлива дівчина, з якою мені було приємно спілкуватися частково тому, що вона була дотепна і оригінальна, а частково через те, що я почувалася біля неї легко і невимушено. Вона була на кілька років старшою, знала більше за мене і могла розказати багато чого про те, що я хотіла почути: завдяки їй я задовольняла свою цікавість. До моєї неосвіченості вона ставилася стримано, ніколи не спиняла мене і не повчала. Вона мала схильність до оповіді, а я до аналізу, вона любила розказувати, а я – розпитувати. Отже ми добре ладнали й отримували задоволення від спілкування одна з одною, хоча, можливо, це не приносило нам великої користі.
А де ж була в цей час Гелен Бернс? Чому я не проводила ці солодкі дні свободи разом із нею? Чи забула я про неї? Чи, може, стала такою зарозумілою, що мені набридла її щира приязнь? Звичайно, Мері Енн Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою товаришкою: вона просто розказувала мені цікаві історії і обмінювалася зі мною всіма свіжими пікантними плітками, про які я хотіла почути; коли ж я балакала з Гелен, вона вміла пробудити в мені, та і в будь-кому іншому, хто мав честь говорити з нею, цікавість до високих духовних матерій.
Це була правда, читачу, і я це знала і відчувала. І хоча я була неідеальною, з багатьма вадами й зовсім нечисленними чеснотами, все ж я ніколи не втомлювалася від спілкування з Гелен Бернс, в моєму серці завжди жило почуття прихильності до неї – таке сильне, ніжне і шанобливе, як ні до кого іншого. А хіба могло бути інакше, адже Гелен завжди і за будь-яких умов виявляла до мене таку тиху і щиру прихильність, що її не могли зруйнувати ні дрібні непорозуміння, ні навіть роздратування? Але зараз Гелен була хвора: востаннє я бачила її кілька тижнів тому, а тепер навіть не уявляла, в якій вона кімнаті. Мені сказали, що вона лежить окремо від хворих на тиф, оскільки її вразив не тиф, а сухоти. Через свою необізнаність я вважала, що сухоти – це якась несерйозна хвороба, яку можуть вилікувати час і дбайливий догляд.
За підтвердження цьому правило те, що раз або два в дуже теплі сонячні дні Гелен спускалася вниз і разом з міс Темпл ішла в сад. Дивно, але мені не дозволяли піти туди і поговорити з нею. Я бачила її крізь вікно класної кімнати, але невиразно: Гелен була щільно закутана в чисельний одяг і сиділа далеко на веранді.
Одного червневого вечора Мері Енн і я затрималися в лісі допізна. Як завжди, ми відділилися від гурту і забрели далеко – так далеко, що заблукали і не могли знайти дорогу назад. Довелося зазирнути в хатину, на яку ми натрапили, і питати дорогу в чоловіка та жінки, що там мешкали і доглядали за стадом напівдиких свиней, які паслися в лісі. Коли ми втрапили додому, на небі уже зійшов місяць. Біля воріт, що вели в сад, ми побачили поні, яке належало лікареві. Мері Енн припустила, що комусь стало дуже зле, якщо за містером Бейтсом послали в такий пізній час. Вона зайшла до будинку, а я залишилася надворі ще на кілька хвилин, щоб посадити на своїй клумбі кілька корінців, викопаних у лісі: боялася, що вони зав’януть до ранку. Потім я ще трошки затрималася. Вже впала роса, квіти пахли солодко, вечір був приємним, спокійним, теплим; на заході червоніли останні промені сонця, що обіцяло ще один гарний сонячний день; на темному сході велично зійшов ясний місяць. Я помічала все це і насолоджувалася, як мала дитина, аж раптом болісно усвідомила: «Як сумно бути зараз хворому, лежати в ліжку і чекати смерті щохвилини! Цей світ такий прекрасний – і як страшно, коли тебе забирають звідси і ти йдеш не знати куди!»
І тоді вперше я спробувала осягнути своїм дитячим розумом все те, що знала про небеса і пекло; вперше я відсахнулася і зайшла у безвихідь; і вперше, роззирнувшись довкола, я побачила величезну безодню. Мені здалося, що життя лише в одній точці, в тій, де я стою, все решта видалося мені суцільною безформною хмарою над безмежним проваллям. Я здригалася на саму думку про те, що можу оступитися і впасти в цей хаос.
Все ще роздумуючи над цим, я почула, як рипнули вхідні двері; вийшов містер Бейтс, а за ним доглядальниця. Вона провела його, і потому як він сів на коня і поїхав, вона збиралася замкнути двері, але я підбігла до неї.
– Як почуває себе Гелен Бернс?
– Дуже погано, – такою була відповідь.
– Містер Бейтс приїжджав до неї?
– Так.
– І що він сказав?
– Він каже, що вона вже недовго буде з нами.
Якби я почула цю фразу вчора, я б подумала, що її збираються відвезти додому в Нортумберленд. Я б і не запідозрила, що вона вмирає. Та зараз я це тямила чітко. Я усвідомила, що Гелен Бернс доживає останні дні в цьому світі й що скоро вона переміститься в царство духів, якщо тільки таке царство справді існує. Спочатку мене паралізував жах, потім страшне горе, а тоді палке бажання – просто необхідність побачити її, і я запитала, в якій кімнаті вона лежить.
– Вона в кімнаті міс Темпл, – відповіла доглядальниця.
– Можна мені піти туди і поговорити з нею?
– О ні! Ні в якому разі, дитино! Це суворо заборонено! А тобі уже час зайти до будинку; ти застудишся, якщо гулятимеш, коли впала роса.
Доглядальниця зачинила парадні двері, я зайшла через бічний вхід, який вів у класну кімнату; я при йшла якраз вчасно. Була дев’ята година, і міс Міллер кликала всіх дівчат у спальню.
Приблизно за дві години, десь біля одинадцятої, я все ще не могла заснути. В кімнаті панувала ідеальна тиша, і я подумала, що всі мої товаришки міцно сплять; я тихо встала, одягнула сукню поверх нічної сорочки і, вийшовши босоніж зі спальні в коридор, почала шукати кімнату міс Темпл. Вона містилася в іншому крилі будинку, але я знала, куди йти; місяць на безхмарному небі світив яскраво, і його проміння проникало крізь шибки, освітлюючи коридор, тому відшукати кімнату міс Темпл було неважко. Коли я проходила повз кімнату, де лежали хворі на тиф, мене вразив запах камфори та паленого оцту. І я швидко проминула ці двері, боячись, що доглядальниця, яка сидить там усю ніч, може почути мої кроки. Я боялася, що мене викриють і відправлять назад. А я просто мусила побачити Гелен, я мусила обняти її, перш ніж вона помре, поцілувати востаннє і востаннє обмінятися кількома фразами.
Спустившись униз сходами, я перетнула довгий коридор на першому поверсі, успішно і без найменшого шуму відчинила і зачинила двоє дверей і наблизилася до ще одних сходів. Цього разу я піднялася вгору – і якраз навпроти були двері, що вели в кімнату міс Темпл. Крізь замкову шпарину і з-під дверей пробивалося світло; довкола було дуже тихо. Наблизившись, я помітила, що двері трошки прочинені, можливо, для того, щоб впускати свіже повітря до кімнати хворої. Я не зволікала, сповнена нетерпіння – моє серце і душа завмирали від болю, – я відчинила двері й заглянула всередину. Мої очі шукали Гелен і боялися побачити її уже мертвою.
Недалеко від ліжка міс Темпл, напівзатулене білою завісою, стояло дитяче ліжечко. Я побачила обриси тіла під покривалом, проте лиця не було видно за завісою. Доглядальниця, з якою я говорила в саду, була також тут, вона спала, сидячи в кріслі; на столі тьмяно горіла свічка. Міс Темпл не було видно. Пізніше я взнала, що її викликали в тифозну кімнату до дівчинки, яка марила. Я наблизилася, потім зупинилася збоку біля ліжечка. Моя рука лежала на завісі, але я воліла говорити крізь неї, я боялася відсунути її – і знайти там мертве тіло.
– Гелен! – прошепотіла я. – Ти не спиш?
Вона заворушилася, сама відсунула завісу, і я побачила її обличчя, бліде, виснажене і зовсім спокійне. Її погляд не змінився, і я була подумала, що все минеться.
– Невже це Джейн? – запитала вона своїм м’яким голосом. «Добре, – подумала я. – Вона не помре. Всі помиляються: якби вона помирала, то не виглядала і не говорила б так спокійно».
Я нахилилась і поцілувала її: її чоло було крижаним, а щоки холодними і худими, так само як руки і зап’ястки; але вона усміхалася так само щиро, як завжди.
– Чому ти при йшла сюди, Джейн? Уже пізно: я чула, як годинник пробив одинадцяту незадовго до твого приходу.
– Я при йшла, щоб побачити тебе, Гелен: я чула, що ти дуже хвора, і я не могла заснути, не поговоривши з тобою.
– Значить, ти хочеш попрощатися: ти при йшла вчасно.
– Ти кудись збираєшся, Гелен? Ти їдеш додому?
– Так, я вирушаю у довгу мандрівку, до мого останнього дому.
– Ні, ні, Гелен! – закричала я, вбита горем. Поки я боролася зі сльозами, які підступали до очей, у Гелен стався напад кашлю; але попри все це доглядальниця не прокинулася. Коли кашель минувся, Гелен лежала кілька хвилин виснажена, а потім прошепотіла:
– Джейн, твої маленькі ніжки босі; лягай біля мене і вкрийся моїм покривалом.
Я так і зробила, а Гелен обвила мене рукою, і я вмостилася біля неї. Після тривалої мовчанки вона знову прошепотіла:
– Я дуже щаслива, Джейн; і коли тобі скажуть, що я померла, ти також повинна радіти, а не сумувати, бо немає причини для суму. Одного дня ми всі помремо, а хвороба, яка забирає мене, зовсім не болюча, вона забирає мої сили лагідно і повільно. Я зовсім спокійна. На цьому світі немає нікого, хто б надто жалкував за мною: у мене залишився тільки батько, але він одружився вдруге і не скучатиме за мною. Померши молодою, я уникну багатьох страждань. У мене немає особливих дарувань чи талантів, з якими можна прокласти собі дорогу в житті: у мене б нічого не вийшло.
– Але куди ти підеш, Гелен? Ти бачиш це місце? Ти знаєш, де воно?
– Я вірю в Бога і сподіваюся, що йду до Нього.
– А де є Бог? Хто такий Бог?
– Це Той, хто створив мене і тебе; і Він ніколи не зруйнує того, що Він створив. Я без вагань покладаюся на Його силу і цілковито вірю в Його доброту. Я рахую години і з нетерпінням чекаю, коли настане час іти до Нього, відкрити Його для себе.
– Гелен, отже, ти віриш у те, що існує таке місце, як небеса, і що після смерті наші душі потрапляють туди?
– Я вірю, що є майбутнє життя, я вірю, що Бог добрий; і без найменшого сумніву я можу зректися своєї безсмертної душі заради Нього. Бог мій батько, Бог мій друг; я люблю Його і вірю, що Він також любить мене.
– А коли я помру, я побачу тебе знову?
– Ти потрапиш у те саме царство щастя, і тебе зустріне той самий могутній, всюдисущий Батько. Можеш навіть не сумніватися, люба моя Джейн.
У мене виникали нові й нові запитання, але цього разу лише у думках: «Де те царство? Чи воно й справді існує?» Я все міцніше обнімала Гелен, вона здавалася мені ріднішою, ніж будь-коли. Я не хотіла її відпускати; моє обличчя ховалося в згині її шиї. Раптом вона сказала дуже лагідно:
– Мені так добре! Той останній напад кашлю трохи виснажив мене; мені хочеться спати, але не йди від мене, Джейн; мені б хотілося, щоб ти залишилася тут.
– Я залишуся з тобою, Гелен, ніхто не забере мене від тебе.
– Тобі тепло, люба моя?
– Так.
– На добраніч, Джейн.
– На добраніч, Гелен.
Вона поцілувала мене, а я її, і дуже скоро ми задрімали. Коли я прокинулася, уже був день. Мене розбудили незвичайні рухи, я оглянулася і зрозуміла, що хтось обвив мене руками. Це була доглядальниця, вона несла мене на руках назад у спальню. Мене не сварили за те, що я вилізла з ліжка; всі були й так заклопотані. Ніхто не відповідав на мої численні запитання, але за кілька днів я довідалася, що повернувшись до своєї кімнати на світанку, міс Темпл побачила мене у ліжечку. Я притулилася лицем до плеча Гелен Бернс і обнімала її за шию. Я спала, а Гелен була мертвою.
Її могилка на броклбриджському кладовищі. Протягом п’ятнадцяти років після смерті її могилку прикрашав лише маленький горбочок, вкритий травою. Але зараз там стоїть сіра мармурова плита, на якій викарбовано її ім’я та слово «Resurgam».
Розділ Х
Недоїдання та знехтувані застуди так виснажили учениць, що більшість із них заразилося: сорок п’ять із вісімдесяти дівчат злягли одночасно. Заняття відмінили, дисципліна пом’якшилася. Тим кільком, хто залишався здоровим, дозволяли робити майже все, що вони хотіли. Лікар наполягав на тому, щоб вони проводили якомога більше часу надворі, що могло допомогти уникнути захворювання; але й так ніхто не мав часу наглядати за нами. Увага міс Темпл була повністю прикута до пацієнтів: вона жила в одній кімнаті з хворими і ніколи не полишала її, хіба що для короткого нічного сну. Інші вчительки були також дуже заклопотані, вони пакували речі та робили інші приготування для від’їзду тих дівчат, які, на щастя, мали друзів або родичів, що могли і хотіли забрати їх на деякий час із місця, де панувала пошесть. Багато з них були вже вражені хворобою і їхали додому помирати; деякі помирали в школі. Їх хоронили тихо і швидко, без церемоній, щоб запобігти поширенню зарази.
Дуже скоро хвороба стала постійним мешканцем Ловуду, а смерть – його частою гостею. Поки в стінах інтернату панував смуток і страх, поки його кімнати та коридори наповнювалися лікарняними запахами, запахами ліків й ароматичних свічок, які застосовували для викурювання смертоносних мікробів, – надворі панував ясний травень, безхмарне небо, яскраве сонце, яке освічувало лисі гори та чудові ліси. В саду також буяли квіти: мальви повиростали заввишки з дерева, порозкривалися лілії, пишно позацвітали тюльпани і троянди; краї маленьких клумб зарясніли рожевими гвоздиками та червоними маргаритками; вранці та ввечері пахла шипшина, поширюючи аромат спецій та яблук. Та вся ця вишукана пишнота не цікавила більшість жителів Ловуду, хіба що іноді ми клали невеликі букетики з трав і квітів на могилки наших померлих товаришок.
Але я і решта дівчат, які залишалися здоровими, цілком насолоджувалися красою природи. Нас відпускали до лісу, і ми блукали там з ранку до вечора, як справжні цигани. Ми робили, що хотіли, ми йшли, куди хотіли, наше життя стало набагато кращим. Тепер містер Броклгерст та його сім’я обминали Ловуд десятою дорогою. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка поїхала геть, боячись підхопити інфекцію, а її наступниця, яка доти завідувала Ловудським лазаретом, ще не звикла до наших строгих порядків і була значно щедрішою. Крім того, мало хто міг їсти, хворі їли мало, і тепер наші тарілки були щедро наповнені харчами. Коли не було часу, щоб приготувати обід, а таке траплялося часто, вона давала нам по величезному шматку пирога чи грубу скибку хліба з сиром, і ми брали це з собою в ліс, де кожна вибирала місце, яке було їй до вподоби, – і там ми ласували нашим обідом.
Моїм улюбленим місцем був плаский широкий камінь, білий і сухий, який стояв у самому центрі струмка і до якого можна було дістатися тільки вбрід, і я йшла туди босоніж. Камінь був достатньо широким, щоб на нього могла сісти я і ще одна моя товаришка; на той час нею була Мері Енн Вілсон, розумна і спостережлива дівчина, з якою мені було приємно спілкуватися частково тому, що вона була дотепна і оригінальна, а частково через те, що я почувалася біля неї легко і невимушено. Вона була на кілька років старшою, знала більше за мене і могла розказати багато чого про те, що я хотіла почути: завдяки їй я задовольняла свою цікавість. До моєї неосвіченості вона ставилася стримано, ніколи не спиняла мене і не повчала. Вона мала схильність до оповіді, а я до аналізу, вона любила розказувати, а я – розпитувати. Отже ми добре ладнали й отримували задоволення від спілкування одна з одною, хоча, можливо, це не приносило нам великої користі.
А де ж була в цей час Гелен Бернс? Чому я не проводила ці солодкі дні свободи разом із нею? Чи забула я про неї? Чи, може, стала такою зарозумілою, що мені набридла її щира приязнь? Звичайно, Мері Енн Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою товаришкою: вона просто розказувала мені цікаві історії і обмінювалася зі мною всіма свіжими пікантними плітками, про які я хотіла почути; коли ж я балакала з Гелен, вона вміла пробудити в мені, та і в будь-кому іншому, хто мав честь говорити з нею, цікавість до високих духовних матерій.
Це була правда, читачу, і я це знала і відчувала. І хоча я була неідеальною, з багатьма вадами й зовсім нечисленними чеснотами, все ж я ніколи не втомлювалася від спілкування з Гелен Бернс, в моєму серці завжди жило почуття прихильності до неї – таке сильне, ніжне і шанобливе, як ні до кого іншого. А хіба могло бути інакше, адже Гелен завжди і за будь-яких умов виявляла до мене таку тиху і щиру прихильність, що її не могли зруйнувати ні дрібні непорозуміння, ні навіть роздратування? Але зараз Гелен була хвора: востаннє я бачила її кілька тижнів тому, а тепер навіть не уявляла, в якій вона кімнаті. Мені сказали, що вона лежить окремо від хворих на тиф, оскільки її вразив не тиф, а сухоти. Через свою необізнаність я вважала, що сухоти – це якась несерйозна хвороба, яку можуть вилікувати час і дбайливий догляд.
За підтвердження цьому правило те, що раз або два в дуже теплі сонячні дні Гелен спускалася вниз і разом з міс Темпл ішла в сад. Дивно, але мені не дозволяли піти туди і поговорити з нею. Я бачила її крізь вікно класної кімнати, але невиразно: Гелен була щільно закутана в чисельний одяг і сиділа далеко на веранді.
Одного червневого вечора Мері Енн і я затрималися в лісі допізна. Як завжди, ми відділилися від гурту і забрели далеко – так далеко, що заблукали і не могли знайти дорогу назад. Довелося зазирнути в хатину, на яку ми натрапили, і питати дорогу в чоловіка та жінки, що там мешкали і доглядали за стадом напівдиких свиней, які паслися в лісі. Коли ми втрапили додому, на небі уже зійшов місяць. Біля воріт, що вели в сад, ми побачили поні, яке належало лікареві. Мері Енн припустила, що комусь стало дуже зле, якщо за містером Бейтсом послали в такий пізній час. Вона зайшла до будинку, а я залишилася надворі ще на кілька хвилин, щоб посадити на своїй клумбі кілька корінців, викопаних у лісі: боялася, що вони зав’януть до ранку. Потім я ще трошки затрималася. Вже впала роса, квіти пахли солодко, вечір був приємним, спокійним, теплим; на заході червоніли останні промені сонця, що обіцяло ще один гарний сонячний день; на темному сході велично зійшов ясний місяць. Я помічала все це і насолоджувалася, як мала дитина, аж раптом болісно усвідомила: «Як сумно бути зараз хворому, лежати в ліжку і чекати смерті щохвилини! Цей світ такий прекрасний – і як страшно, коли тебе забирають звідси і ти йдеш не знати куди!»
І тоді вперше я спробувала осягнути своїм дитячим розумом все те, що знала про небеса і пекло; вперше я відсахнулася і зайшла у безвихідь; і вперше, роззирнувшись довкола, я побачила величезну безодню. Мені здалося, що життя лише в одній точці, в тій, де я стою, все решта видалося мені суцільною безформною хмарою над безмежним проваллям. Я здригалася на саму думку про те, що можу оступитися і впасти в цей хаос.
Все ще роздумуючи над цим, я почула, як рипнули вхідні двері; вийшов містер Бейтс, а за ним доглядальниця. Вона провела його, і потому як він сів на коня і поїхав, вона збиралася замкнути двері, але я підбігла до неї.
– Як почуває себе Гелен Бернс?
– Дуже погано, – такою була відповідь.
– Містер Бейтс приїжджав до неї?
– Так.
– І що він сказав?
– Він каже, що вона вже недовго буде з нами.
Якби я почула цю фразу вчора, я б подумала, що її збираються відвезти додому в Нортумберленд. Я б і не запідозрила, що вона вмирає. Та зараз я це тямила чітко. Я усвідомила, що Гелен Бернс доживає останні дні в цьому світі й що скоро вона переміститься в царство духів, якщо тільки таке царство справді існує. Спочатку мене паралізував жах, потім страшне горе, а тоді палке бажання – просто необхідність побачити її, і я запитала, в якій кімнаті вона лежить.
– Вона в кімнаті міс Темпл, – відповіла доглядальниця.
– Можна мені піти туди і поговорити з нею?
– О ні! Ні в якому разі, дитино! Це суворо заборонено! А тобі уже час зайти до будинку; ти застудишся, якщо гулятимеш, коли впала роса.
Доглядальниця зачинила парадні двері, я зайшла через бічний вхід, який вів у класну кімнату; я при йшла якраз вчасно. Була дев’ята година, і міс Міллер кликала всіх дівчат у спальню.
Приблизно за дві години, десь біля одинадцятої, я все ще не могла заснути. В кімнаті панувала ідеальна тиша, і я подумала, що всі мої товаришки міцно сплять; я тихо встала, одягнула сукню поверх нічної сорочки і, вийшовши босоніж зі спальні в коридор, почала шукати кімнату міс Темпл. Вона містилася в іншому крилі будинку, але я знала, куди йти; місяць на безхмарному небі світив яскраво, і його проміння проникало крізь шибки, освітлюючи коридор, тому відшукати кімнату міс Темпл було неважко. Коли я проходила повз кімнату, де лежали хворі на тиф, мене вразив запах камфори та паленого оцту. І я швидко проминула ці двері, боячись, що доглядальниця, яка сидить там усю ніч, може почути мої кроки. Я боялася, що мене викриють і відправлять назад. А я просто мусила побачити Гелен, я мусила обняти її, перш ніж вона помре, поцілувати востаннє і востаннє обмінятися кількома фразами.
Спустившись униз сходами, я перетнула довгий коридор на першому поверсі, успішно і без найменшого шуму відчинила і зачинила двоє дверей і наблизилася до ще одних сходів. Цього разу я піднялася вгору – і якраз навпроти були двері, що вели в кімнату міс Темпл. Крізь замкову шпарину і з-під дверей пробивалося світло; довкола було дуже тихо. Наблизившись, я помітила, що двері трошки прочинені, можливо, для того, щоб впускати свіже повітря до кімнати хворої. Я не зволікала, сповнена нетерпіння – моє серце і душа завмирали від болю, – я відчинила двері й заглянула всередину. Мої очі шукали Гелен і боялися побачити її уже мертвою.
Недалеко від ліжка міс Темпл, напівзатулене білою завісою, стояло дитяче ліжечко. Я побачила обриси тіла під покривалом, проте лиця не було видно за завісою. Доглядальниця, з якою я говорила в саду, була також тут, вона спала, сидячи в кріслі; на столі тьмяно горіла свічка. Міс Темпл не було видно. Пізніше я взнала, що її викликали в тифозну кімнату до дівчинки, яка марила. Я наблизилася, потім зупинилася збоку біля ліжечка. Моя рука лежала на завісі, але я воліла говорити крізь неї, я боялася відсунути її – і знайти там мертве тіло.
– Гелен! – прошепотіла я. – Ти не спиш?
Вона заворушилася, сама відсунула завісу, і я побачила її обличчя, бліде, виснажене і зовсім спокійне. Її погляд не змінився, і я була подумала, що все минеться.
– Невже це Джейн? – запитала вона своїм м’яким голосом. «Добре, – подумала я. – Вона не помре. Всі помиляються: якби вона помирала, то не виглядала і не говорила б так спокійно».
Я нахилилась і поцілувала її: її чоло було крижаним, а щоки холодними і худими, так само як руки і зап’ястки; але вона усміхалася так само щиро, як завжди.
– Чому ти при йшла сюди, Джейн? Уже пізно: я чула, як годинник пробив одинадцяту незадовго до твого приходу.
– Я при йшла, щоб побачити тебе, Гелен: я чула, що ти дуже хвора, і я не могла заснути, не поговоривши з тобою.
– Значить, ти хочеш попрощатися: ти при йшла вчасно.
– Ти кудись збираєшся, Гелен? Ти їдеш додому?
– Так, я вирушаю у довгу мандрівку, до мого останнього дому.
– Ні, ні, Гелен! – закричала я, вбита горем. Поки я боролася зі сльозами, які підступали до очей, у Гелен стався напад кашлю; але попри все це доглядальниця не прокинулася. Коли кашель минувся, Гелен лежала кілька хвилин виснажена, а потім прошепотіла:
– Джейн, твої маленькі ніжки босі; лягай біля мене і вкрийся моїм покривалом.
Я так і зробила, а Гелен обвила мене рукою, і я вмостилася біля неї. Після тривалої мовчанки вона знову прошепотіла:
– Я дуже щаслива, Джейн; і коли тобі скажуть, що я померла, ти також повинна радіти, а не сумувати, бо немає причини для суму. Одного дня ми всі помремо, а хвороба, яка забирає мене, зовсім не болюча, вона забирає мої сили лагідно і повільно. Я зовсім спокійна. На цьому світі немає нікого, хто б надто жалкував за мною: у мене залишився тільки батько, але він одружився вдруге і не скучатиме за мною. Померши молодою, я уникну багатьох страждань. У мене немає особливих дарувань чи талантів, з якими можна прокласти собі дорогу в житті: у мене б нічого не вийшло.
– Але куди ти підеш, Гелен? Ти бачиш це місце? Ти знаєш, де воно?
– Я вірю в Бога і сподіваюся, що йду до Нього.
– А де є Бог? Хто такий Бог?
– Це Той, хто створив мене і тебе; і Він ніколи не зруйнує того, що Він створив. Я без вагань покладаюся на Його силу і цілковито вірю в Його доброту. Я рахую години і з нетерпінням чекаю, коли настане час іти до Нього, відкрити Його для себе.
– Гелен, отже, ти віриш у те, що існує таке місце, як небеса, і що після смерті наші душі потрапляють туди?
– Я вірю, що є майбутнє життя, я вірю, що Бог добрий; і без найменшого сумніву я можу зректися своєї безсмертної душі заради Нього. Бог мій батько, Бог мій друг; я люблю Його і вірю, що Він також любить мене.
– А коли я помру, я побачу тебе знову?
– Ти потрапиш у те саме царство щастя, і тебе зустріне той самий могутній, всюдисущий Батько. Можеш навіть не сумніватися, люба моя Джейн.
У мене виникали нові й нові запитання, але цього разу лише у думках: «Де те царство? Чи воно й справді існує?» Я все міцніше обнімала Гелен, вона здавалася мені ріднішою, ніж будь-коли. Я не хотіла її відпускати; моє обличчя ховалося в згині її шиї. Раптом вона сказала дуже лагідно:
– Мені так добре! Той останній напад кашлю трохи виснажив мене; мені хочеться спати, але не йди від мене, Джейн; мені б хотілося, щоб ти залишилася тут.
– Я залишуся з тобою, Гелен, ніхто не забере мене від тебе.
– Тобі тепло, люба моя?
– Так.
– На добраніч, Джейн.
– На добраніч, Гелен.
Вона поцілувала мене, а я її, і дуже скоро ми задрімали. Коли я прокинулася, уже був день. Мене розбудили незвичайні рухи, я оглянулася і зрозуміла, що хтось обвив мене руками. Це була доглядальниця, вона несла мене на руках назад у спальню. Мене не сварили за те, що я вилізла з ліжка; всі були й так заклопотані. Ніхто не відповідав на мої численні запитання, але за кілька днів я довідалася, що повернувшись до своєї кімнати на світанку, міс Темпл побачила мене у ліжечку. Я притулилася лицем до плеча Гелен Бернс і обнімала її за шию. Я спала, а Гелен була мертвою.
Її могилка на броклбриджському кладовищі. Протягом п’ятнадцяти років після смерті її могилку прикрашав лише маленький горбочок, вкритий травою. Але зараз там стоїть сіра мармурова плита, на якій викарбовано її ім’я та слово «Resurgam».
Розділ Х
До цього часу я описувала своє мізерне існування до найменших деталей: першим десяти рокам свого життя я присвятила майже стільки ж розділів. Але я не збираюся писати справжню автобіографію. Я хочу згадати тільки ті речі, які, на мою думку, можуть викликати інтерес. Ось чому я випускаю з уваги період тривалістю вісім років. Адже щоб описати події, які трапилися за цей час, достатньо кількох рядків.
Потому як тиф завершив свою місію і майже винищив Ловуд, він поступово вщух. Але його наслідки, а особливо смертність, привернули до школи увагу громадськості. Було проведено різноманітні дослідження і встановлено походження зарази. Це привело до викриття різних фактів, які викликали хвилю публічного обурення. Шкідлива для здоров’я місцевість, якість, а також кількість їжі, яку ми споживали, солонувата смердюча вода, що використовувалася для її приготування, скромний одяг вихованок, а також убогі кімнатки – все це випливло на поверхню. Таке викриття виявилося згубним для містера Броклгерста, але корисним для школи.
Кілька заможних благодійників графства пожертвували кругленькі суми на побудову нового, зручнішого приміщення в кращому місці. Було введено нові правила, покращилася якість харчів та одягу. Всі шкільні фонди опинилися у розпорядженні комісії. Хоча містер Броклгерст завдяки своїм статкам і родинним зв’язкам зумів втриматися і все ще посідав посаду скарбника, але ділив свої обов’язки з іншими, щедрішими та співчутливішими членами комісії. Свої обов’язки інспектора йому також довелося ділити з тими, хто вмів поєднувати суворість із розважливістю, ощадність із добротою, непохитність зі співчуттям. Вдосконалена таким чином, школа й справді стала корисним і благородним закладом. Після настання змін я провела в стінах інтернату ще вісім років: шість із них як учениця і два – як учителька. І повинна запевнити вас, що школа приносила чимало користі, а справи в ній йшли дуже добре.
Протягом цих восьми років моє життя було одноманітним, але не таким уже й нещасливим, тому що воно протікало в русі. Я мала можливість здобути чудову освіту; деякі з предметів мені дуже подобалися, також мною володіло палке бажання проявити себе в усьому; для мене було неабиякою радістю отримувати похвали вчительок, особливо тих, кого я любила. Я повністю розкрила себе для можливостей, які мені пропонували. З часом я стала найкращою ученицею в старшому класі, потім мені запропонували обійняти посаду вчительки, на якій я старанно пропрацювала два роки; але зрештою зі мною відбулася якась зміна.
Попри всі переміни міс Темпл залишалася директрисою школи; і саме їй я завдячую найкращими роками свого життя. Її дружба і підтримка завжди були для мене втіхою; вона стала мені матір’ю, вихователькою, а згодом хорошим другом. За деякий час вона одружилась і переїхала разом зі своїм чоловіком (священиком, гарною людиною, майже вартою такої прекрасної дружини) в далеке графство, а отже була втрачена для мене назавжди.
З того дня коли вона поїхала, я вже не була такою, як раніше: всі мої почуття зникли разом із нею, всі спогади, що робили Ловуд таким схожим на рідний дім, розвіялися. Я перейняла дещо з її вдачі та звичок: мої думки стали гармонійнішими, я навчилася краще керувати власними почуттями. Я звикла до виконання обов’язків і до порядку, я була спокійна і вірила, що всім задоволена. В очах інших та й у власних також я здавалася дисциплінованою, стриманою людиною.
Але доля в особі містера Несміта розлучила мене з міс Темпл. Я бачила, як після весільної церемонії вона сіла у поштову карету у подорожньому вбранні. Я бачила, як карета виїхала на пагорб, а потім зникла на схилі. Тільки тоді я пішла до своєї кімнати і провела там більшу частину дня на самоті, оскільки в честь такої події в школі відмінили уроки.
Дуже довго я ходила кімнатою туди-сюди. Я не могла думати ні про що, лише про свою втрату, я міркувала над тим, що саме я втратила і як його повернути; та коли нарешті отямилась і побачила, що день змінився сутінками, то зробила для себе ще одне відкриття: щойно я сильно змінилася. Мій розум відмовився від усього того, що перейняв від міс Темпл – вірніше, вона сама забрала все те з собою, забрала й ту атмосферу миру і спокою, якою я дихала в її присутності, – мені ж залишилася моя власна натура, і мене почали хвилювати мої колишні почуття. Не те щоб у мене забрали підпору, а радше не було ніякого внутрішнього мотиву; не те щоб я хотіла заспокоїтися і не могла, а радше більше не було причини для спокою. Протягом кількох років я жила Ловудом: все, що мені було відомо, – це його правила й порядки. А тепер я згадала, що зовні є справжній світ, і він дуже широкий; що безкрає море надії і страхів, радощів і турбот чекає на всіх, хто має сміливість зануритися в нього з головою, шукати справжнього життєвого досвіду поміж його хвиль.
Я підійшла до вікна, відчинила його і визирнула надвір. Я побачила два крила будівлі, сад, околиці Ловуду, а далі, за пругом, простягалися пагорби. Я проминула все, що було ближче, і зупинила погляд на далеких голубих вершинах: як мені хотілося перелетіти через них! Все, оточене тими горами і скелями, було схоже на темницю, в якій мене ув’язнили. Я поглядом прослідкувала за білою дорогою, яка вилася навколо однієї з гір і зникала в ущелині. Як мені хотілося прослідкувати за нею далі! Мені згадалося, як я подорожувала тією дорогою в кареті; я пам’ятала, як ми спускалися з горба пізніми сутінками. З того часу як я потрапила у Ловуд, здавалося, минула ціла вічність, а відтоді я ніколи його не покидала. Я проводила всі свої канікули в школі: місіс Рід ніколи не забирала мене до Ґейтсгеду; так само ні вона, ні її сім’я ніколи не провідували мене. Ніхто не написав мені жодного листа, не прислав жодної вісточки із зовнішнього світу. Шкільні правила, шкільні обов’язки, шкільні звичаї та уявлення, ті самі голоси, обличчя і фрази, ті самі погляди, уподобання й упередження – це все, що мені було відомо про буття. Але тепер я відчувала, що цього було недостатньо; за один день я втомилася від восьми нудних років перебування тут. Я прагнула свободи, я задихалася без свободи і вимолювала її у Господа, але здавалося, мою молитву розвіював легкий вітерець. Я відмовилася від недосяжних мрій і почала благати чогось меншого – переміни, якогось стимулу; але і це прохання, здавалося, загубилося в просторі.
– Тоді, – вигукнула я відчайдушно, – пошли мені нову роботу!
Задзвонив дзвоник, він сповіщав, що вечерю подано, і кликав мене вниз.
Я не змогла відновити розірваний ланцюжок моїх роздумів, аж поки не пішла спати. І навіть тоді вчителька, яка мешкала зі мною в одній кімнаті, не давала мені можливості продовжити свої роздуми і розважала мене порожніми балачками. Я всією душею бажала, щоб вона заснула. Здавалося, що варто мені було вернутися до думки, яка востаннє вертілася в моїй голові, коли я стояла біля вікна, як я зразу ж знайшла б спосіб полегшити собі життя.
Міс Грайс нарешті захропла; вона була гладкою валлійкою, і гортанні звуки, які вона завжди видавала, нервували мене, але сьогодні я страшенно зраділа, коли почула перші нотки тієї мелодії. Тепер мені ніхто не заважав! І мої думки швидко завертілися в голові.
«Нова робота! В цьому щось є, – мовила я сама до себе. – Я знаю, що це так, бо слово «робота» не звучить так солодко, як, скажімо, «свобода», «радість», «утіха», – вони справді звучать чудово. Але це не більше, ніж просто звуки, пусті та швидкоплинні, і прислухатися до них – це ніщо як пуста трата часу. Але робота! Це вже інша справа. Кожен може працювати: я працювала тут вісім років; а тепер усе, що мені необхідно, – це працювати деінде. Невже з цього нічого не вийде? Хіба я хочу чогось надзвичайного? Певно, що ні. Треба тільки придумати, з чого краще почати, і тоді в мене все вийде».
Я сіла в ліжку, наче хотіла пробудити свій мозок. Ніч була досить прохолодною, і я вкрила плечі хусткою і знову почала напружено думати.
«Чого я хочу? Нового місця в новому домі, щоб мене оточували нові обличчя, в нових обставинах. Я хотіла цього, бо хотіти чогось кращого було марно. Як люди знаходять нову роботу? Гадаю, вони звертаються до друзів. Але у мене немає друзів. Проте є багато інших людей, які також не мають друзів, і вони повинні дбати самі за себе, і ніхто їм не допомагає. Як же вони дають собі раду?»
Я не знала: я не могла відповісти на це запитання. Але я наказала своєму розумові будь-що знайти відповідь, і швидко. Він працював дедалі швидше: я відчувала, як кров пульсує в жилах і б’є в голову та скроні. Але близько години всі мої думки перебували в хаосі. У мене нічого не виходило. Вкрай збуджена цими марними зусиллями, я підвелася і почала ходити кімнатою; потім розсунула завісу, на небі я помітила зірку чи дві, тоді добряче змерзла і залізла знову до ліжка.
Я впевнена, що поки мене не було, добра фея підкинула мені правильну відповідь на подушку. Тільки-но я прилягла, як мені зразу спало на думку: «Ті, хто шукає роботу, дають оголошення в газету. Дай оголошення в «…ширський вісник».
«Але як? Я нічого не знаю про те, як давати оголошення».
Відповідь була швидка і точна:
«Тобі слід надіслати текст оголошення і гроші, щоб оплатити послугу, редактору вісника; потім за першої ж нагоди віднести листа на лоутонську пошту, зворотну адресу вказати наступним чином: «Лоутонська пошта, Джейн Ейр до запитання». За тиждень потому, як відправиш листа, можеш навідатися на пошту знову і взнати, чи не при йшла відповідь».
Цей план я обдумала двічі, тричі, а може, й більше разів; і обміркувавши кожну деталь, нарешті була задоволена і швидко заснула.
Я прокинулася рано-вранці, написала оголошення, запечатала конверт і підписала його ще до того, як продзвонив дзвоник, який сповіщав, що пора вставати. Оголошення було таким:
Потому як тиф завершив свою місію і майже винищив Ловуд, він поступово вщух. Але його наслідки, а особливо смертність, привернули до школи увагу громадськості. Було проведено різноманітні дослідження і встановлено походження зарази. Це привело до викриття різних фактів, які викликали хвилю публічного обурення. Шкідлива для здоров’я місцевість, якість, а також кількість їжі, яку ми споживали, солонувата смердюча вода, що використовувалася для її приготування, скромний одяг вихованок, а також убогі кімнатки – все це випливло на поверхню. Таке викриття виявилося згубним для містера Броклгерста, але корисним для школи.
Кілька заможних благодійників графства пожертвували кругленькі суми на побудову нового, зручнішого приміщення в кращому місці. Було введено нові правила, покращилася якість харчів та одягу. Всі шкільні фонди опинилися у розпорядженні комісії. Хоча містер Броклгерст завдяки своїм статкам і родинним зв’язкам зумів втриматися і все ще посідав посаду скарбника, але ділив свої обов’язки з іншими, щедрішими та співчутливішими членами комісії. Свої обов’язки інспектора йому також довелося ділити з тими, хто вмів поєднувати суворість із розважливістю, ощадність із добротою, непохитність зі співчуттям. Вдосконалена таким чином, школа й справді стала корисним і благородним закладом. Після настання змін я провела в стінах інтернату ще вісім років: шість із них як учениця і два – як учителька. І повинна запевнити вас, що школа приносила чимало користі, а справи в ній йшли дуже добре.
Протягом цих восьми років моє життя було одноманітним, але не таким уже й нещасливим, тому що воно протікало в русі. Я мала можливість здобути чудову освіту; деякі з предметів мені дуже подобалися, також мною володіло палке бажання проявити себе в усьому; для мене було неабиякою радістю отримувати похвали вчительок, особливо тих, кого я любила. Я повністю розкрила себе для можливостей, які мені пропонували. З часом я стала найкращою ученицею в старшому класі, потім мені запропонували обійняти посаду вчительки, на якій я старанно пропрацювала два роки; але зрештою зі мною відбулася якась зміна.
Попри всі переміни міс Темпл залишалася директрисою школи; і саме їй я завдячую найкращими роками свого життя. Її дружба і підтримка завжди були для мене втіхою; вона стала мені матір’ю, вихователькою, а згодом хорошим другом. За деякий час вона одружилась і переїхала разом зі своїм чоловіком (священиком, гарною людиною, майже вартою такої прекрасної дружини) в далеке графство, а отже була втрачена для мене назавжди.
З того дня коли вона поїхала, я вже не була такою, як раніше: всі мої почуття зникли разом із нею, всі спогади, що робили Ловуд таким схожим на рідний дім, розвіялися. Я перейняла дещо з її вдачі та звичок: мої думки стали гармонійнішими, я навчилася краще керувати власними почуттями. Я звикла до виконання обов’язків і до порядку, я була спокійна і вірила, що всім задоволена. В очах інших та й у власних також я здавалася дисциплінованою, стриманою людиною.
Але доля в особі містера Несміта розлучила мене з міс Темпл. Я бачила, як після весільної церемонії вона сіла у поштову карету у подорожньому вбранні. Я бачила, як карета виїхала на пагорб, а потім зникла на схилі. Тільки тоді я пішла до своєї кімнати і провела там більшу частину дня на самоті, оскільки в честь такої події в школі відмінили уроки.
Дуже довго я ходила кімнатою туди-сюди. Я не могла думати ні про що, лише про свою втрату, я міркувала над тим, що саме я втратила і як його повернути; та коли нарешті отямилась і побачила, що день змінився сутінками, то зробила для себе ще одне відкриття: щойно я сильно змінилася. Мій розум відмовився від усього того, що перейняв від міс Темпл – вірніше, вона сама забрала все те з собою, забрала й ту атмосферу миру і спокою, якою я дихала в її присутності, – мені ж залишилася моя власна натура, і мене почали хвилювати мої колишні почуття. Не те щоб у мене забрали підпору, а радше не було ніякого внутрішнього мотиву; не те щоб я хотіла заспокоїтися і не могла, а радше більше не було причини для спокою. Протягом кількох років я жила Ловудом: все, що мені було відомо, – це його правила й порядки. А тепер я згадала, що зовні є справжній світ, і він дуже широкий; що безкрає море надії і страхів, радощів і турбот чекає на всіх, хто має сміливість зануритися в нього з головою, шукати справжнього життєвого досвіду поміж його хвиль.
Я підійшла до вікна, відчинила його і визирнула надвір. Я побачила два крила будівлі, сад, околиці Ловуду, а далі, за пругом, простягалися пагорби. Я проминула все, що було ближче, і зупинила погляд на далеких голубих вершинах: як мені хотілося перелетіти через них! Все, оточене тими горами і скелями, було схоже на темницю, в якій мене ув’язнили. Я поглядом прослідкувала за білою дорогою, яка вилася навколо однієї з гір і зникала в ущелині. Як мені хотілося прослідкувати за нею далі! Мені згадалося, як я подорожувала тією дорогою в кареті; я пам’ятала, як ми спускалися з горба пізніми сутінками. З того часу як я потрапила у Ловуд, здавалося, минула ціла вічність, а відтоді я ніколи його не покидала. Я проводила всі свої канікули в школі: місіс Рід ніколи не забирала мене до Ґейтсгеду; так само ні вона, ні її сім’я ніколи не провідували мене. Ніхто не написав мені жодного листа, не прислав жодної вісточки із зовнішнього світу. Шкільні правила, шкільні обов’язки, шкільні звичаї та уявлення, ті самі голоси, обличчя і фрази, ті самі погляди, уподобання й упередження – це все, що мені було відомо про буття. Але тепер я відчувала, що цього було недостатньо; за один день я втомилася від восьми нудних років перебування тут. Я прагнула свободи, я задихалася без свободи і вимолювала її у Господа, але здавалося, мою молитву розвіював легкий вітерець. Я відмовилася від недосяжних мрій і почала благати чогось меншого – переміни, якогось стимулу; але і це прохання, здавалося, загубилося в просторі.
– Тоді, – вигукнула я відчайдушно, – пошли мені нову роботу!
Задзвонив дзвоник, він сповіщав, що вечерю подано, і кликав мене вниз.
Я не змогла відновити розірваний ланцюжок моїх роздумів, аж поки не пішла спати. І навіть тоді вчителька, яка мешкала зі мною в одній кімнаті, не давала мені можливості продовжити свої роздуми і розважала мене порожніми балачками. Я всією душею бажала, щоб вона заснула. Здавалося, що варто мені було вернутися до думки, яка востаннє вертілася в моїй голові, коли я стояла біля вікна, як я зразу ж знайшла б спосіб полегшити собі життя.
Міс Грайс нарешті захропла; вона була гладкою валлійкою, і гортанні звуки, які вона завжди видавала, нервували мене, але сьогодні я страшенно зраділа, коли почула перші нотки тієї мелодії. Тепер мені ніхто не заважав! І мої думки швидко завертілися в голові.
«Нова робота! В цьому щось є, – мовила я сама до себе. – Я знаю, що це так, бо слово «робота» не звучить так солодко, як, скажімо, «свобода», «радість», «утіха», – вони справді звучать чудово. Але це не більше, ніж просто звуки, пусті та швидкоплинні, і прислухатися до них – це ніщо як пуста трата часу. Але робота! Це вже інша справа. Кожен може працювати: я працювала тут вісім років; а тепер усе, що мені необхідно, – це працювати деінде. Невже з цього нічого не вийде? Хіба я хочу чогось надзвичайного? Певно, що ні. Треба тільки придумати, з чого краще почати, і тоді в мене все вийде».
Я сіла в ліжку, наче хотіла пробудити свій мозок. Ніч була досить прохолодною, і я вкрила плечі хусткою і знову почала напружено думати.
«Чого я хочу? Нового місця в новому домі, щоб мене оточували нові обличчя, в нових обставинах. Я хотіла цього, бо хотіти чогось кращого було марно. Як люди знаходять нову роботу? Гадаю, вони звертаються до друзів. Але у мене немає друзів. Проте є багато інших людей, які також не мають друзів, і вони повинні дбати самі за себе, і ніхто їм не допомагає. Як же вони дають собі раду?»
Я не знала: я не могла відповісти на це запитання. Але я наказала своєму розумові будь-що знайти відповідь, і швидко. Він працював дедалі швидше: я відчувала, як кров пульсує в жилах і б’є в голову та скроні. Але близько години всі мої думки перебували в хаосі. У мене нічого не виходило. Вкрай збуджена цими марними зусиллями, я підвелася і почала ходити кімнатою; потім розсунула завісу, на небі я помітила зірку чи дві, тоді добряче змерзла і залізла знову до ліжка.
Я впевнена, що поки мене не було, добра фея підкинула мені правильну відповідь на подушку. Тільки-но я прилягла, як мені зразу спало на думку: «Ті, хто шукає роботу, дають оголошення в газету. Дай оголошення в «…ширський вісник».
«Але як? Я нічого не знаю про те, як давати оголошення».
Відповідь була швидка і точна:
«Тобі слід надіслати текст оголошення і гроші, щоб оплатити послугу, редактору вісника; потім за першої ж нагоди віднести листа на лоутонську пошту, зворотну адресу вказати наступним чином: «Лоутонська пошта, Джейн Ейр до запитання». За тиждень потому, як відправиш листа, можеш навідатися на пошту знову і взнати, чи не при йшла відповідь».
Цей план я обдумала двічі, тричі, а може, й більше разів; і обміркувавши кожну деталь, нарешті була задоволена і швидко заснула.
Я прокинулася рано-вранці, написала оголошення, запечатала конверт і підписала його ще до того, як продзвонив дзвоник, який сповіщав, що пора вставати. Оголошення було таким:
«Молода леді з досвідом викладача (хіба я не була вчителькою протягом двох років?) шукає роботу гувернантки в сім’ї з дітьми до чотирнадцяти років (я подумала, що оскільки мені щойно виповнилося вісімнадцять, то якось не личить брати собі в учні дітей майже свого віку). Може навчити, окрім загальних шкільних предметів, французької мови, малювання та музики (в ті часи, мій любий читачу, такий скромний перелік предметів вважався досить широким …ширське графство». Адреса: Дж. Е., пошта, Лоутон,Цей документ пролежав у моїй шухляді цілий день, а після чаю я попросила в нової директриси дозволу піти до Лоутона для того, щоб купити дещо для себе, а також для двох-трьох моїх колег. Вона охоче дала дозвіл, і я пішла. До Лоутона треба було йти дві милі, а вечір видався дощовим, проте дні були все ще довгими. Я зайшла в кілька крамниць, опустила листа в поштову скриньку і рушила додому. Падала злива, я промокла до нитки, але на серці в мене було легко і безхмарно.