Страница:
Я хотіла запитати, хто чекав і чи була місіс Рід там, але Бессі зникла в дитячій і зачинила по собі двері. Я почала повільно спускатися вниз. За останні три місяці місіс Рід не викликала мене жодного разу; увесь час я проводила у дитячій кімнаті, а в їдальню і вітальню боялася навіть заглянути.
Тепер я стояла в пустому коридорі; переді мною височіли двері їдальні, я завмерла, я страшенно боялася і тремтіла всім тілом. Якою полохливою я стала в ті дні! Я постійно страшилася несправедливого покарання. Я боялася повернутися назад у дитячу, але й зайти у вітальню я теж боялася; ось так, охоплена сумнівами, я простояла хвилин із десять; і тільки коли з їдальні пролунав різкий звук дзвоника, наважилася зайти.
«Хто б це міг мене кликати? – подумала я, намагаючись обома руками повернути дверну ручку, яка ніяк не хотіла зрушити з місця. – Кого я побачу в кімнаті, окрім тітки Рід, – чоловіка чи жінку?» Нарешті ручка повернулась, і двері відчинилися; я ввійшла і зразу ж присіла в глибокому реверансі; потім підвела очі – переді мною стояла височенна чорна колона, принаймні так мені здалося з першого погляду: струнка, вузька фігура, одягнена в чорне, стояла на килимі; суворе лице, схоже на кам’яну маску, вінчало цю споруду.
Місіс Рід сиділа на своєму звичному місці біля коминка; жестом вона наказала мені підійти і так представила мене кам’яному незнайомцю:
– Ось та маленька дівчинка, про яку я вам писала.
Він – бо це був чоловік – повільно повернувся і глянув туди, де я стояла; з цікавістю оглянувши мене своїми сірими гострими очима, які виблискували з-під густих брів, він сказав поважним грубим голосом:
– Вона зовсім мала. Скільки їй років?
– Десять.
– Вже десять? – засумнівався він, а потім розглядав мене ще кілька хвилин. Далі він звернувся до мене:
– Як тебе звуть, маленька дівчинко?
– Джейн Ейр, сер.
Вимовляючи ці слова, я високо задерла голову: він здавався мені дуже високим джентльменом, але тоді сама я була дуже малою; риси його обличчя були грубими і такими ж різкими і холодними, як і вся постать.
– Скажи-но мені, Джейн Ейр, ти слухняна дівчинка?
Я не змогла відповісти «так», бо в тому маленькому світі, в якому я жила, існувала протилежна думка. Я промовчала. Місіс Рід відповіла замість мене: спочатку вона багатозначно похитала головою, а потім кинула:
– Що менше говорити на цю тему, то краще, містере Броклгерст.
– Як прикро це чути! Нам із нею слід поговорити, – і зігнувшись перпендикулярно, він сів у крісло навпроти місіс Рід. – Ходи-но сюди, – сказав він.
Я ступила на килимок; він поставив мене прямо перед собою. Тепер я змогла роздивитися його обличчя, оскільки воно було на одному рівні з моїм. Воно було широким, ніс великим, рот довгим, так само як і зуби, що визирали з нього.
– Нічого не може бути гіршим за неслухняну дитину, – почав він. – Особливо коли мова йде про маленьку дівчинку. Ти знаєш, куди потрапляють нечемні діти по смерті?
– В пекло, – мовила я завчену фразу.
– А ти знаєш, що таке пекло?
– Це яма, в якій повно вогню.
– Ти хочеш потрапити до тої ями і горіти там вічно?
– Ні, сер.
– А що для цього слід зробити? Якусь мить я сумнівалася, а потім відповіла не до ладу:
– Мені слід бути здоровою, щоб не померти.
– Хіба твоє здоров’я в твоїх руках? Щодня помирають діти, молодші за тебе. Два дні тому я поховав дівчинку п’ятьох років, гарну добру дитину, чия душа зараз на небі. Але боюся, про тебе не можна буде сказати те саме, коли тебе покличуть на той світ.
Я не хотіла перечити йому, тільки дивилася на здоровенні ноги, які він простяг на килимку; я зітхнула, бажаючи всією душею втекти світ за очі звідси.
– Я сподіваюся, що це зітхання від щирого серця і ти шкодуєш, що завдала стільки прикрощів своїй чудовій благодійниці.
«Благодійниця! Благодійниця! – сказала я про себе. – Всі називають місіс Рід моєю благодійницею; якщо так, то благодійниця – це жахлива людина».
– Ти молишся вранці і ввечері? – продовжував випитувати джентльмен.
– Так, сер.
– Читаєш Біблію?
– Інколи.
– Ти читаєш із задоволенням?
– Мені подобається читати Апокаліпсис, і Книгу пророка Даниїла, і Самуїла, і Книгу Буття, і Вихід євреїв з Єгипту, і про Йова, і про Йоанна.
– А псалми? Я сподіваюся, ти їх теж любиш?
– Ні, сер.
– Ні? Просто жахливо! Я знаю маленького хлопчика, меншого за тебе, який знає шість псалмів напам’ять, і коли його запитують, що він робитиме з більшою охотою – їстиме імбирний горішок чи вивчатиме новий псалом, – він каже: «Ох! Звичайно ж вивчати псалом! Янголи співають псалми! Я хочу бути маленьким янголом тут, на землі»; і за це він отримує два горішки у винагороду за свою набожність.
– Псалми нецікаві, – зауважила я.
– Це зайвий раз доводить, що в тебе зле серце; і ти повинна молитися Господові і просити, щоб Він забрав твоє кам’яне серце і дав тобі нове людське – чисте і добре.
Я саме збиралася запитати, як Бог замінює одне серце на інше, коли втрутилася місіс Рід і наказала мені сісти; далі мову повела вона.
– Містере Броклгерст, здається, я згадувала в листі, якого написала вам три тижні тому, що ця маленька дівчинка не відзначається таким характером і вдачею, як мені хотілося б; і якщо ви при ймете її до Ловудської школи, я була б рада, якби ви посприяли тому, щоб директриса та вчительки пильно стежили за нею, але щонайбільше остерігалися її найгіршої риси – схильності до підступу. Я говорю про це в твоїй присутності, Джейн, тож можеш і не намагатися обманути містера Броклгерста.
Недарма я боялася місіс Рід, недарма я не любила її. Такою вже вона була: завжди жорстоко ранила мене; я ніколи не почувалася щасливою в її присутності; як би наполегливо я не виконувала її наказів, як би не намагалася догодити їй, всі мої старання зводилися нанівець такими ось словами. Такі слова, вимовлені вголос у присутності чужої людини, ранили мене в саме серце; я невиразно усвідомлювала, що вона знищила мою останню надію на щасливе майбутнє; я не могла висловити того, що відчувала, але мені здавалося, що вона сіє огиду і жорстокість на моєму шляху; я побачила, як змінилося ставлення до мене містера Броклгерста, як я перетворилася в його очах на хитру, нещиру дитину. Та що я могла вдіяти, щоб відвести від себе підозру?
«Мабуть, нічого», – подумала я, стримуючи ридання, і поспіхом втерла кілька сльозинок – слабке свідчення моїх страждань.
– Схильність до підступу – і справді лиха вада, особливо для дитини, – сказав містер Броклгерст. – Від неї недалеко й до брехні, а всі брехуни горітимуть в пекельному вогні. Не хвилюйтеся місіс Рід, за нею наглянуть. Я поговорю з міс Темпл та іншими вчителями.
– Я б хотіла, щоб вона виховувалася відповідно до свого становища, – вела далі моя добродійниця. – Зробіть її працьовитою та скромною, а що стосується канікул, то, з вашого дозволу, вона завжди проводитиме їх у Ловуді.
– Ваші рішення цілком справедливі, мадам, – відповів містер Броклгерст. – Покірність – одна з християнських рис, тому властива учням Ловуду. Я особисто стежу за тим, щоб вихованню цієї чесноти приділялося якомога більше часу. Я вже давно міркую над тим, як викорінити у своїх вихованок цю непотрібну гординю; і тільки нещодавно я отримав докази того, що мої методи справді діють. Моя друга дочка, Августа, разом із матір’ю відвідала школу і, повернувшись додому, вона вигукнула: «Тату, як просто і тихо ведуть себе всі дівчатка в Ловуді! Їхнє волосся гладко зачесане за вуха, а ці довгі фартухи і маленькі полотняні мішечки на поясі – вони виглядають майже як діти бідняків!» А потім додала: «Вони так дивилися на моє і матусине вбрання, наче ніколи не бачили шовкової сукні».
– Я це схвалюю, – відповіла місіс Рід. – Навіть об’їздивши всю Англію, я б не знайшла школи, більш підходящої для Джейн Ейр. Основне – це суворість, дорогий містере Броклгерст, я завжди за суворість.
– Звичайно, мадам, суворість – одна з визначальних засад християнства; і на цій засаді будується вся система освіти і виховання у Ловуді: проста їжа, строге вбрання, звичайні кімнатки, терпіння і працьовитість – ось що притаманне нашому дому та його мешканцям.
– Цілком з вами погоджуюся, сер. Отже, чи можу я покладатися на те, що цю дитину при ймуть до Ловуду і виховають відповідно до її становища та перспектив?
– Так, мадам, можете: ми помістимо її в цей чудовий квітник обраних паростків, і я впевнений, що вона буде вдячною за таку честь.
– Тоді я пришлю її якомога швидше, містере Броклгерст, бо мушу визнати, що я з нетерпінням чекаю того моменту, коли позбудусь цієї відповідальності, яка останнім часом стала занадто обтяжливою для мене.
– Так, звісно, мадам. А тепер, на жаль, мушу розпрощатися з вами. Я повернусь до Броклгерст-Холу за тиждень або два: вікарій, мій старий приятель, не відпустить мене швидше. Я напишу міс Темпл, щоб вона приготувалася при йняти нову дівчинку і щоб не виникло ніяких труднощів. На все добре.
– До побачення, містере Броклгерст; перекажіть від мене вітання місіс Броклгерст і панянкам, Августі та Теодорі, а також паничу Браутону Броклгерсту.
– Обов’язково, мадам. Ось, дівчинко, візьми цю книжку під назвою «Провідник дитини», читай її з молитвою, особливо той розділ, в якому йдеться про «Страшну й наглу смерть Марти Дж., неслухняної дитини, схильної до брехні та облуди».
З цими словами містер Броклгерст простягнув мені тоненьку брошурку в обкладинці, розпорядився подати карету і вийшов.
Місіс Рід і я залишися сам на сам; кілька хвилин ми мовчали: вона шила, а я спостерігала за нею. Місіс Рід було тридцять шість, а може, тридцять сім років; вона була кремезною жінкою з широкими плечима, масивним тілом, невисокого зросту, і хоча досить дебелою, але не товстою; її обличчя було широке, а підборіддя масивне; чоло було низьке, а рот і ніс звичайні; з-під світлих брів виблискували очі, позбавлені милосердя; її шкіра була темна і матова, а волосся кольору соломи. Вона була дужою і здоровою – хвороба завжди обминала її. Вона чітко і мудро вела господарство; усе хазяйство й орендарі були під її пильним контролем, і тільки діти не визнавали її влади і час від часу посміювалися над матір’ю. Одягалася вона гарно, у неї був смак, і вона вміла вибрати одяг, який їй личив.
Я сиділа на низенькому стільчику за кілька кроків від її крісла і могла добре її роздивитися й уважно вивчити її риси. В руці я тримала трактат про раптову смерть облудниці, на який звернули мою увагу для застороги. Все, що тільки-но трапилося, що місіс Рід сказала про мене містеру Броклгерсту, увесь жах їхньої розмови, – все це було, наче свіжа, пекуча рана; кожне їхнє слово відлунювало в моїй голові, в мені кипіли образа й обурення.
Місіс Рід підвела очі, й наші погляди зустрілися; тієї ж миті її пальці заніміли.
– Вийди з кімнати і повертайся до дитячої, – таким був її вирок. Мабуть, мій погляд або щось інше образило її, бо вона промовила ці слова з сильним, хоча і стримуваним роздратуванням. Я підвелася і пішла до дверей, потім повернулася назад і, попрямувавши через всю кімнату до вікна, зупинилася біля неї.
Я мусила це сказати: мене безжально поранили, і я мусила відплатити такою ж монетою. Але як? Звідки в мене сила, щоб помститися супротивникові? Я зібрала всю свою відвагу і вклала її в таке речення:
– Я ніколи не обманюю: якби я робила це, то сказала б, що люблю вас; а я заявляю, що це не так: я ненавиджу вас більше за всіх на світі, якщо не брати до уваги Джона Ріда; а ось цю книжку про облудницю можете дати своїй доньці Джорджіані, оскільки облудниця вона, а не я.
Руки місіс Рід нерухомо лежали на шитві, її крижані очі продовжували дивитися на мене.
– Ти хочеш ще щось додати? – запитала вона тоном, яким зазвичай дорослі звертаються до дорослих, а не до дітей.
– Я рада, що ми з вами не родичі: більше ніколи в житті я не назву вас своєю тіткою. І я ніколи не приїду до вас, коли виросту. А коли хтось запитає мене, як я ставлюся до вас і як ви ставилися до мене, то я скажу, що мене верне на одну думку про вас і що ви ставилися до мене жорстоко, дуже жорстоко.
– Та як ти смієш казати таке, Джейн Ейр?
– Як я смію, місіс Рід? Як? А так, бо це правда. Ви думаєте, я не можу відчувати, думаєте, мені не потрібна любов і ласка; але правда в тому, що я не можу жити так, а вам бракує жалощів. Я пам’ятатиму до кінця своїх днів, як грубо і жорстоко ви кинули мене до кімнати і замкнули там, хоча я була у відчаї, хоча я благала: «Згляньтеся! Згляньтеся, тітонько Рід!» І ви змусили мене пройти через все це тільки тому, що ваш бридкий син ударив мене – збив із ніг ні за що. Я розкажу про це всім, хто питатиме. Люди вважають вас доброю, але насправді ви зла, безсердечна людина. Це ви облудниця!
Ще не встигла я завершити, як відчула, що душу мою сповнює дивне, не відоме мені досі почуття свободи й радості. Неначе я скинула з себе важкі кайдани і вирвалася на волю. Я відчула це не без причини: місіс Рід здавалася наляканою; шитво випало їй із рук на підлогу; вона звела руки вгору і почала хитатися туди-сюди; її обличчя скривилося так, наче вона збиралася заплакати.
– Ти помиляєшся, Джейн! Що з тобою? Чому ти так тремтиш? Може, вип’єш води?
– Ні, місіс Рід.
– Може, тобі ще чогось треба? Повір мені, я хочу бути твоїм другом.
– Ви не можете бути моїм другом. Ви сказали містеру Броклгерсту, що в мене поганий характер і брехлива натура; я зроблю так, що всі в Ловуді дізнаються, яка ви насправді і що ви зробили.
– Джейн, ти багато чого не розумієш: дітей слід виховувати і виправляти їхні вади.
– Схильність до підступу – не моя вада, – крикнула я голосно.
– Та ти й справді шалена, Джейн; а тепер, люба моя, іди до своєї кімнати і відпочинь трошки.
– Я вам не люба і я не хочу відпочивати; відправте мене до школи чимшвидше, місіс Рід, бо я ненавиджу цей дім.
– Я й справді відправлю тебе до школи дуже скоро, – прошепотіла місіс Рід і, піднявши своє шитво, поспішно вийшла з кімнати.
Я залишилася сама – переможцем на полі битви. Це була моя найтяжча битва і перша перемога, яку я отримала. Я стояла на тому самому килимку, де недавно стояв містер Броклгерст, і насолоджувалася самотністю. Спочатку я усміхалася сама до себе і була у піднесеному настрої; але моя злорадість зникла так само швидко, як і часте калатання серця. Дитина не може сваритися з дорослими так, як це щойно зробила я, не може давати волю неконтрольованим почуттям, як я дала своїм, не відчувши потім докорів сумління і не схаменувшись. Степ, укритий полум’ям, яскравим і всепожираючим, міг би уособлювати стан моєї душі, коли я обвинувачувала і погрожувала місіс Рід; з тим самим степом, чорним і випаленим після пожежі, можна було порівняти мій внутрішній стан, коли, помовчавши півгодини і обміркувавши все, я усвідомила, як скажено я поводилася і як це жахливо, коли ненавидиш сам і ненавидять тебе.
Вперше я відчула смак помсти; мов духмяне вино, після першого ковтка вона здалася мені теплою і солодкою, але опісля я відчула присмак металу і ржі – я наче ковтнула отрути. Зараз я б могла добровільно підійти до місіс Рід і попросити пробачення; але я знала, частково з власного досвіду, а частково підсвідомо, що вона б відштовхнула мене з подвійною зневагою і я б знову почала бунтувати.
Я б охоче зайнялася чимось іншим, а не гіркими докорами; я б із радістю знайшла поживу для іншого почуття, не такого злісного, як сліпе обурення. Я взяла книжку – арабські казки – і почала читати. Та я не могла нічого зрозуміти: між мною і сторінками, якими я зазвичай так захоплювалася, снували мої думки. Я відчинила скляні двері, що вели в сад. Надворі було спокійно: кущі стояли нерухомо, всюди панував лютий мороз без сонця і вітру. Я вкрила голову і руки спідницею і пішла прогулятися у віддалену частину саду. Але я не отримувала задоволення, дивлячись на нерухомі дерева, падаючі шишки, скручені червонуваті листочки – згадки про осінь, які безжально збивав на купу вітер і які дерев’яніли від морозу. Я перехилилася через ворота і глянула на порожнє поле, де вже не паслися вівці, а трава замерзла і вкрилася білим інеєм. День був похмурий, і без того сіре небо заволокли снігові хмари. Звідти час від часу падали сніжинки, вони не танули на замерзлій стежці та вкритій інеєм траві. Отак я, мала, нещасна дитина, стояла і повторювала сама до себе знову і знову: «Що мені робити? Що мені робити?» Раптом я почула дзвінкий голос:
– Міс Джейн, де ви? Ідіть снідати!
Це була Бессі, я добре знала її голос; проте я й не поворухнулася; почулися її легкі кроки.
– Ви нечемне дівчисько! – сказала вона. – Чому ви не йдете, коли вас кличуть?
Присутність Бессі порівняно з думками, які крутилися в моїй голові, була мені приємною, хоча вона й була, як завжди, сердита. Справа в тому, що після мого конфлікту з місіс Рід і після перемоги над нею я не дуже звертала увагу на скороминущу злість моєї няньки, тож мені понад усе хотілося зігрітися в теплі її серця. Я просто обхопила її двома руками і сказала:
– Годі, Бессі, не лайте мене.
– Ви дивна дитина, міс Джейн, – сказала вона, дивлячись на мене згори. – Трохи незвичайна, відлюдькувата; і я здогадуюся, що ви їдете до школи.
Я кивнула.
– І вам не жаль залишати бідну Бессі саму?
– А що мені Бессі? Вона завжди лає мене.
– Тому, що ви дивна, залякана, сором’язлива дитина. Вам слід бути відважнішою.
– Навіщо? Щоб мене лаяли ще дужче?
– Нісенітниця! А що з вами обходяться несправедливо – то це так. Коли мати приїжджала навідати мене минулого тижня, вона сказала, що не хотіла б, аби її власна дитина була в такому становищі. А тепер ходімо в дім, у мене є для вас гарна новина.
– Не думаю, Бессі, що для мене можуть бути гарні новини.
– Дитино! Що ви таке говорите? Ви так сумно дивитесь на мене. Так ось, пані з молодими панночками і паничем Джоном сьогодні по обіді їдуть у гості на чай, а ви питимете чай зі мною. Я попрошу кухарку спекти маленький пиріг для вас, а потім ви допоможете мені перебрати всі ваші речі, оскільки скоро я збиратиму вас у дорогу. Пані наполягає, щоб ви залишили Ґейтсгед за день чи два, і вам слід вибрати іграшки, які ви хочете взяти з собою.
– Бессі, але ви повинні пообіцяти, що більше не кричатимете на мене, поки я ще тут.
– Ну гаразд, не буду; але пам’ятайте, ви повинні бути хорошою дівчинкою, не боятися мене. І не здригатися так при кожному гострому слові – це невимовно дратує.
– Я не думаю, що колись боятимуся вас, Бессі, бо я звикла до вас, скоро я почну боятися інших людей.
– Якщо ви боятиметеся їх, вони не любитимуть вас.
– Так, як ви, Бессі?
– Чому ви вирішили, що я не люблю вас, міс? Я люблю вас дужче, ніж інших дітей.
– Ви не показуєте цього.
– Ви така дивачка! Щось ви іншої заспівали! Чому ви сьогодні така смілива і завзята?
– Скоро я буду далеко звідси, і крім того… – я збиралася розказати про те, що трапилося між мною та місіс Рід, але за мить вирішила, що краще нехай усе залишиться тільки в моїй голові.
– Отже, ви раді, що їдете від мене?
– Не зовсім, Бессі; зараз я й справді трошки жалкую.
– Тільки зараз! І тільки трошки! Як холодно моя маленька леді вимовляє це. Насмілюсь сказати, що якби я зараз попросила поцілувати мене, ви б не погодилися…
– Я поцілую вас охоче.
Нагніть голову. Бессі нахилилася, ми обнялися і пішли в дім, почуваючись цілком затишно. День минув тихо і спокійно, а ввечері Бессі розказувала мені свої найцікавіші історії і співала найкращі пісні. Навіть у моєму житті іноді світило сонце.
Розділ V
Тепер я стояла в пустому коридорі; переді мною височіли двері їдальні, я завмерла, я страшенно боялася і тремтіла всім тілом. Якою полохливою я стала в ті дні! Я постійно страшилася несправедливого покарання. Я боялася повернутися назад у дитячу, але й зайти у вітальню я теж боялася; ось так, охоплена сумнівами, я простояла хвилин із десять; і тільки коли з їдальні пролунав різкий звук дзвоника, наважилася зайти.
«Хто б це міг мене кликати? – подумала я, намагаючись обома руками повернути дверну ручку, яка ніяк не хотіла зрушити з місця. – Кого я побачу в кімнаті, окрім тітки Рід, – чоловіка чи жінку?» Нарешті ручка повернулась, і двері відчинилися; я ввійшла і зразу ж присіла в глибокому реверансі; потім підвела очі – переді мною стояла височенна чорна колона, принаймні так мені здалося з першого погляду: струнка, вузька фігура, одягнена в чорне, стояла на килимі; суворе лице, схоже на кам’яну маску, вінчало цю споруду.
Місіс Рід сиділа на своєму звичному місці біля коминка; жестом вона наказала мені підійти і так представила мене кам’яному незнайомцю:
– Ось та маленька дівчинка, про яку я вам писала.
Він – бо це був чоловік – повільно повернувся і глянув туди, де я стояла; з цікавістю оглянувши мене своїми сірими гострими очима, які виблискували з-під густих брів, він сказав поважним грубим голосом:
– Вона зовсім мала. Скільки їй років?
– Десять.
– Вже десять? – засумнівався він, а потім розглядав мене ще кілька хвилин. Далі він звернувся до мене:
– Як тебе звуть, маленька дівчинко?
– Джейн Ейр, сер.
Вимовляючи ці слова, я високо задерла голову: він здавався мені дуже високим джентльменом, але тоді сама я була дуже малою; риси його обличчя були грубими і такими ж різкими і холодними, як і вся постать.
– Скажи-но мені, Джейн Ейр, ти слухняна дівчинка?
Я не змогла відповісти «так», бо в тому маленькому світі, в якому я жила, існувала протилежна думка. Я промовчала. Місіс Рід відповіла замість мене: спочатку вона багатозначно похитала головою, а потім кинула:
– Що менше говорити на цю тему, то краще, містере Броклгерст.
– Як прикро це чути! Нам із нею слід поговорити, – і зігнувшись перпендикулярно, він сів у крісло навпроти місіс Рід. – Ходи-но сюди, – сказав він.
Я ступила на килимок; він поставив мене прямо перед собою. Тепер я змогла роздивитися його обличчя, оскільки воно було на одному рівні з моїм. Воно було широким, ніс великим, рот довгим, так само як і зуби, що визирали з нього.
– Нічого не може бути гіршим за неслухняну дитину, – почав він. – Особливо коли мова йде про маленьку дівчинку. Ти знаєш, куди потрапляють нечемні діти по смерті?
– В пекло, – мовила я завчену фразу.
– А ти знаєш, що таке пекло?
– Це яма, в якій повно вогню.
– Ти хочеш потрапити до тої ями і горіти там вічно?
– Ні, сер.
– А що для цього слід зробити? Якусь мить я сумнівалася, а потім відповіла не до ладу:
– Мені слід бути здоровою, щоб не померти.
– Хіба твоє здоров’я в твоїх руках? Щодня помирають діти, молодші за тебе. Два дні тому я поховав дівчинку п’ятьох років, гарну добру дитину, чия душа зараз на небі. Але боюся, про тебе не можна буде сказати те саме, коли тебе покличуть на той світ.
Я не хотіла перечити йому, тільки дивилася на здоровенні ноги, які він простяг на килимку; я зітхнула, бажаючи всією душею втекти світ за очі звідси.
– Я сподіваюся, що це зітхання від щирого серця і ти шкодуєш, що завдала стільки прикрощів своїй чудовій благодійниці.
«Благодійниця! Благодійниця! – сказала я про себе. – Всі називають місіс Рід моєю благодійницею; якщо так, то благодійниця – це жахлива людина».
– Ти молишся вранці і ввечері? – продовжував випитувати джентльмен.
– Так, сер.
– Читаєш Біблію?
– Інколи.
– Ти читаєш із задоволенням?
– Мені подобається читати Апокаліпсис, і Книгу пророка Даниїла, і Самуїла, і Книгу Буття, і Вихід євреїв з Єгипту, і про Йова, і про Йоанна.
– А псалми? Я сподіваюся, ти їх теж любиш?
– Ні, сер.
– Ні? Просто жахливо! Я знаю маленького хлопчика, меншого за тебе, який знає шість псалмів напам’ять, і коли його запитують, що він робитиме з більшою охотою – їстиме імбирний горішок чи вивчатиме новий псалом, – він каже: «Ох! Звичайно ж вивчати псалом! Янголи співають псалми! Я хочу бути маленьким янголом тут, на землі»; і за це він отримує два горішки у винагороду за свою набожність.
– Псалми нецікаві, – зауважила я.
– Це зайвий раз доводить, що в тебе зле серце; і ти повинна молитися Господові і просити, щоб Він забрав твоє кам’яне серце і дав тобі нове людське – чисте і добре.
Я саме збиралася запитати, як Бог замінює одне серце на інше, коли втрутилася місіс Рід і наказала мені сісти; далі мову повела вона.
– Містере Броклгерст, здається, я згадувала в листі, якого написала вам три тижні тому, що ця маленька дівчинка не відзначається таким характером і вдачею, як мені хотілося б; і якщо ви при ймете її до Ловудської школи, я була б рада, якби ви посприяли тому, щоб директриса та вчительки пильно стежили за нею, але щонайбільше остерігалися її найгіршої риси – схильності до підступу. Я говорю про це в твоїй присутності, Джейн, тож можеш і не намагатися обманути містера Броклгерста.
Недарма я боялася місіс Рід, недарма я не любила її. Такою вже вона була: завжди жорстоко ранила мене; я ніколи не почувалася щасливою в її присутності; як би наполегливо я не виконувала її наказів, як би не намагалася догодити їй, всі мої старання зводилися нанівець такими ось словами. Такі слова, вимовлені вголос у присутності чужої людини, ранили мене в саме серце; я невиразно усвідомлювала, що вона знищила мою останню надію на щасливе майбутнє; я не могла висловити того, що відчувала, але мені здавалося, що вона сіє огиду і жорстокість на моєму шляху; я побачила, як змінилося ставлення до мене містера Броклгерста, як я перетворилася в його очах на хитру, нещиру дитину. Та що я могла вдіяти, щоб відвести від себе підозру?
«Мабуть, нічого», – подумала я, стримуючи ридання, і поспіхом втерла кілька сльозинок – слабке свідчення моїх страждань.
– Схильність до підступу – і справді лиха вада, особливо для дитини, – сказав містер Броклгерст. – Від неї недалеко й до брехні, а всі брехуни горітимуть в пекельному вогні. Не хвилюйтеся місіс Рід, за нею наглянуть. Я поговорю з міс Темпл та іншими вчителями.
– Я б хотіла, щоб вона виховувалася відповідно до свого становища, – вела далі моя добродійниця. – Зробіть її працьовитою та скромною, а що стосується канікул, то, з вашого дозволу, вона завжди проводитиме їх у Ловуді.
– Ваші рішення цілком справедливі, мадам, – відповів містер Броклгерст. – Покірність – одна з християнських рис, тому властива учням Ловуду. Я особисто стежу за тим, щоб вихованню цієї чесноти приділялося якомога більше часу. Я вже давно міркую над тим, як викорінити у своїх вихованок цю непотрібну гординю; і тільки нещодавно я отримав докази того, що мої методи справді діють. Моя друга дочка, Августа, разом із матір’ю відвідала школу і, повернувшись додому, вона вигукнула: «Тату, як просто і тихо ведуть себе всі дівчатка в Ловуді! Їхнє волосся гладко зачесане за вуха, а ці довгі фартухи і маленькі полотняні мішечки на поясі – вони виглядають майже як діти бідняків!» А потім додала: «Вони так дивилися на моє і матусине вбрання, наче ніколи не бачили шовкової сукні».
– Я це схвалюю, – відповіла місіс Рід. – Навіть об’їздивши всю Англію, я б не знайшла школи, більш підходящої для Джейн Ейр. Основне – це суворість, дорогий містере Броклгерст, я завжди за суворість.
– Звичайно, мадам, суворість – одна з визначальних засад християнства; і на цій засаді будується вся система освіти і виховання у Ловуді: проста їжа, строге вбрання, звичайні кімнатки, терпіння і працьовитість – ось що притаманне нашому дому та його мешканцям.
– Цілком з вами погоджуюся, сер. Отже, чи можу я покладатися на те, що цю дитину при ймуть до Ловуду і виховають відповідно до її становища та перспектив?
– Так, мадам, можете: ми помістимо її в цей чудовий квітник обраних паростків, і я впевнений, що вона буде вдячною за таку честь.
– Тоді я пришлю її якомога швидше, містере Броклгерст, бо мушу визнати, що я з нетерпінням чекаю того моменту, коли позбудусь цієї відповідальності, яка останнім часом стала занадто обтяжливою для мене.
– Так, звісно, мадам. А тепер, на жаль, мушу розпрощатися з вами. Я повернусь до Броклгерст-Холу за тиждень або два: вікарій, мій старий приятель, не відпустить мене швидше. Я напишу міс Темпл, щоб вона приготувалася при йняти нову дівчинку і щоб не виникло ніяких труднощів. На все добре.
– До побачення, містере Броклгерст; перекажіть від мене вітання місіс Броклгерст і панянкам, Августі та Теодорі, а також паничу Браутону Броклгерсту.
– Обов’язково, мадам. Ось, дівчинко, візьми цю книжку під назвою «Провідник дитини», читай її з молитвою, особливо той розділ, в якому йдеться про «Страшну й наглу смерть Марти Дж., неслухняної дитини, схильної до брехні та облуди».
З цими словами містер Броклгерст простягнув мені тоненьку брошурку в обкладинці, розпорядився подати карету і вийшов.
Місіс Рід і я залишися сам на сам; кілька хвилин ми мовчали: вона шила, а я спостерігала за нею. Місіс Рід було тридцять шість, а може, тридцять сім років; вона була кремезною жінкою з широкими плечима, масивним тілом, невисокого зросту, і хоча досить дебелою, але не товстою; її обличчя було широке, а підборіддя масивне; чоло було низьке, а рот і ніс звичайні; з-під світлих брів виблискували очі, позбавлені милосердя; її шкіра була темна і матова, а волосся кольору соломи. Вона була дужою і здоровою – хвороба завжди обминала її. Вона чітко і мудро вела господарство; усе хазяйство й орендарі були під її пильним контролем, і тільки діти не визнавали її влади і час від часу посміювалися над матір’ю. Одягалася вона гарно, у неї був смак, і вона вміла вибрати одяг, який їй личив.
Я сиділа на низенькому стільчику за кілька кроків від її крісла і могла добре її роздивитися й уважно вивчити її риси. В руці я тримала трактат про раптову смерть облудниці, на який звернули мою увагу для застороги. Все, що тільки-но трапилося, що місіс Рід сказала про мене містеру Броклгерсту, увесь жах їхньої розмови, – все це було, наче свіжа, пекуча рана; кожне їхнє слово відлунювало в моїй голові, в мені кипіли образа й обурення.
Місіс Рід підвела очі, й наші погляди зустрілися; тієї ж миті її пальці заніміли.
– Вийди з кімнати і повертайся до дитячої, – таким був її вирок. Мабуть, мій погляд або щось інше образило її, бо вона промовила ці слова з сильним, хоча і стримуваним роздратуванням. Я підвелася і пішла до дверей, потім повернулася назад і, попрямувавши через всю кімнату до вікна, зупинилася біля неї.
Я мусила це сказати: мене безжально поранили, і я мусила відплатити такою ж монетою. Але як? Звідки в мене сила, щоб помститися супротивникові? Я зібрала всю свою відвагу і вклала її в таке речення:
– Я ніколи не обманюю: якби я робила це, то сказала б, що люблю вас; а я заявляю, що це не так: я ненавиджу вас більше за всіх на світі, якщо не брати до уваги Джона Ріда; а ось цю книжку про облудницю можете дати своїй доньці Джорджіані, оскільки облудниця вона, а не я.
Руки місіс Рід нерухомо лежали на шитві, її крижані очі продовжували дивитися на мене.
– Ти хочеш ще щось додати? – запитала вона тоном, яким зазвичай дорослі звертаються до дорослих, а не до дітей.
– Я рада, що ми з вами не родичі: більше ніколи в житті я не назву вас своєю тіткою. І я ніколи не приїду до вас, коли виросту. А коли хтось запитає мене, як я ставлюся до вас і як ви ставилися до мене, то я скажу, що мене верне на одну думку про вас і що ви ставилися до мене жорстоко, дуже жорстоко.
– Та як ти смієш казати таке, Джейн Ейр?
– Як я смію, місіс Рід? Як? А так, бо це правда. Ви думаєте, я не можу відчувати, думаєте, мені не потрібна любов і ласка; але правда в тому, що я не можу жити так, а вам бракує жалощів. Я пам’ятатиму до кінця своїх днів, як грубо і жорстоко ви кинули мене до кімнати і замкнули там, хоча я була у відчаї, хоча я благала: «Згляньтеся! Згляньтеся, тітонько Рід!» І ви змусили мене пройти через все це тільки тому, що ваш бридкий син ударив мене – збив із ніг ні за що. Я розкажу про це всім, хто питатиме. Люди вважають вас доброю, але насправді ви зла, безсердечна людина. Це ви облудниця!
Ще не встигла я завершити, як відчула, що душу мою сповнює дивне, не відоме мені досі почуття свободи й радості. Неначе я скинула з себе важкі кайдани і вирвалася на волю. Я відчула це не без причини: місіс Рід здавалася наляканою; шитво випало їй із рук на підлогу; вона звела руки вгору і почала хитатися туди-сюди; її обличчя скривилося так, наче вона збиралася заплакати.
– Ти помиляєшся, Джейн! Що з тобою? Чому ти так тремтиш? Може, вип’єш води?
– Ні, місіс Рід.
– Може, тобі ще чогось треба? Повір мені, я хочу бути твоїм другом.
– Ви не можете бути моїм другом. Ви сказали містеру Броклгерсту, що в мене поганий характер і брехлива натура; я зроблю так, що всі в Ловуді дізнаються, яка ви насправді і що ви зробили.
– Джейн, ти багато чого не розумієш: дітей слід виховувати і виправляти їхні вади.
– Схильність до підступу – не моя вада, – крикнула я голосно.
– Та ти й справді шалена, Джейн; а тепер, люба моя, іди до своєї кімнати і відпочинь трошки.
– Я вам не люба і я не хочу відпочивати; відправте мене до школи чимшвидше, місіс Рід, бо я ненавиджу цей дім.
– Я й справді відправлю тебе до школи дуже скоро, – прошепотіла місіс Рід і, піднявши своє шитво, поспішно вийшла з кімнати.
Я залишилася сама – переможцем на полі битви. Це була моя найтяжча битва і перша перемога, яку я отримала. Я стояла на тому самому килимку, де недавно стояв містер Броклгерст, і насолоджувалася самотністю. Спочатку я усміхалася сама до себе і була у піднесеному настрої; але моя злорадість зникла так само швидко, як і часте калатання серця. Дитина не може сваритися з дорослими так, як це щойно зробила я, не може давати волю неконтрольованим почуттям, як я дала своїм, не відчувши потім докорів сумління і не схаменувшись. Степ, укритий полум’ям, яскравим і всепожираючим, міг би уособлювати стан моєї душі, коли я обвинувачувала і погрожувала місіс Рід; з тим самим степом, чорним і випаленим після пожежі, можна було порівняти мій внутрішній стан, коли, помовчавши півгодини і обміркувавши все, я усвідомила, як скажено я поводилася і як це жахливо, коли ненавидиш сам і ненавидять тебе.
Вперше я відчула смак помсти; мов духмяне вино, після першого ковтка вона здалася мені теплою і солодкою, але опісля я відчула присмак металу і ржі – я наче ковтнула отрути. Зараз я б могла добровільно підійти до місіс Рід і попросити пробачення; але я знала, частково з власного досвіду, а частково підсвідомо, що вона б відштовхнула мене з подвійною зневагою і я б знову почала бунтувати.
Я б охоче зайнялася чимось іншим, а не гіркими докорами; я б із радістю знайшла поживу для іншого почуття, не такого злісного, як сліпе обурення. Я взяла книжку – арабські казки – і почала читати. Та я не могла нічого зрозуміти: між мною і сторінками, якими я зазвичай так захоплювалася, снували мої думки. Я відчинила скляні двері, що вели в сад. Надворі було спокійно: кущі стояли нерухомо, всюди панував лютий мороз без сонця і вітру. Я вкрила голову і руки спідницею і пішла прогулятися у віддалену частину саду. Але я не отримувала задоволення, дивлячись на нерухомі дерева, падаючі шишки, скручені червонуваті листочки – згадки про осінь, які безжально збивав на купу вітер і які дерев’яніли від морозу. Я перехилилася через ворота і глянула на порожнє поле, де вже не паслися вівці, а трава замерзла і вкрилася білим інеєм. День був похмурий, і без того сіре небо заволокли снігові хмари. Звідти час від часу падали сніжинки, вони не танули на замерзлій стежці та вкритій інеєм траві. Отак я, мала, нещасна дитина, стояла і повторювала сама до себе знову і знову: «Що мені робити? Що мені робити?» Раптом я почула дзвінкий голос:
– Міс Джейн, де ви? Ідіть снідати!
Це була Бессі, я добре знала її голос; проте я й не поворухнулася; почулися її легкі кроки.
– Ви нечемне дівчисько! – сказала вона. – Чому ви не йдете, коли вас кличуть?
Присутність Бессі порівняно з думками, які крутилися в моїй голові, була мені приємною, хоча вона й була, як завжди, сердита. Справа в тому, що після мого конфлікту з місіс Рід і після перемоги над нею я не дуже звертала увагу на скороминущу злість моєї няньки, тож мені понад усе хотілося зігрітися в теплі її серця. Я просто обхопила її двома руками і сказала:
– Годі, Бессі, не лайте мене.
– Ви дивна дитина, міс Джейн, – сказала вона, дивлячись на мене згори. – Трохи незвичайна, відлюдькувата; і я здогадуюся, що ви їдете до школи.
Я кивнула.
– І вам не жаль залишати бідну Бессі саму?
– А що мені Бессі? Вона завжди лає мене.
– Тому, що ви дивна, залякана, сором’язлива дитина. Вам слід бути відважнішою.
– Навіщо? Щоб мене лаяли ще дужче?
– Нісенітниця! А що з вами обходяться несправедливо – то це так. Коли мати приїжджала навідати мене минулого тижня, вона сказала, що не хотіла б, аби її власна дитина була в такому становищі. А тепер ходімо в дім, у мене є для вас гарна новина.
– Не думаю, Бессі, що для мене можуть бути гарні новини.
– Дитино! Що ви таке говорите? Ви так сумно дивитесь на мене. Так ось, пані з молодими панночками і паничем Джоном сьогодні по обіді їдуть у гості на чай, а ви питимете чай зі мною. Я попрошу кухарку спекти маленький пиріг для вас, а потім ви допоможете мені перебрати всі ваші речі, оскільки скоро я збиратиму вас у дорогу. Пані наполягає, щоб ви залишили Ґейтсгед за день чи два, і вам слід вибрати іграшки, які ви хочете взяти з собою.
– Бессі, але ви повинні пообіцяти, що більше не кричатимете на мене, поки я ще тут.
– Ну гаразд, не буду; але пам’ятайте, ви повинні бути хорошою дівчинкою, не боятися мене. І не здригатися так при кожному гострому слові – це невимовно дратує.
– Я не думаю, що колись боятимуся вас, Бессі, бо я звикла до вас, скоро я почну боятися інших людей.
– Якщо ви боятиметеся їх, вони не любитимуть вас.
– Так, як ви, Бессі?
– Чому ви вирішили, що я не люблю вас, міс? Я люблю вас дужче, ніж інших дітей.
– Ви не показуєте цього.
– Ви така дивачка! Щось ви іншої заспівали! Чому ви сьогодні така смілива і завзята?
– Скоро я буду далеко звідси, і крім того… – я збиралася розказати про те, що трапилося між мною та місіс Рід, але за мить вирішила, що краще нехай усе залишиться тільки в моїй голові.
– Отже, ви раді, що їдете від мене?
– Не зовсім, Бессі; зараз я й справді трошки жалкую.
– Тільки зараз! І тільки трошки! Як холодно моя маленька леді вимовляє це. Насмілюсь сказати, що якби я зараз попросила поцілувати мене, ви б не погодилися…
– Я поцілую вас охоче.
Нагніть голову. Бессі нахилилася, ми обнялися і пішли в дім, почуваючись цілком затишно. День минув тихо і спокійно, а ввечері Бессі розказувала мені свої найцікавіші історії і співала найкращі пісні. Навіть у моєму житті іноді світило сонце.
Розділ V
Було дев’ятнадцяте січня, годинник щойно пробив п’яту ранку, як Бессі зайшла до моєї кімнатки зі свічкою в руках. Я вже проснулася і була майже одягнута. Я встала ще за півгодини до її приходу, вмила лице і вбралася при світлі неповного місяця, що його сяйво лилося крізь вузьке віконце біля мого ліжка. Того дня я повинна була поїхати з Ґейтсгеду поштовою каретою, яка проїжджала повз ворота о шостій годині. Бессі була єдиною людиною, яка вже встала; вона розвела вогонь у дитячій, де й готувала мені сніданок. Діти рідко їдять, хвилюючись перед дорогою, не хотіла їсти і я. Бессі марно силувала мене випити кілька ложок кип’яченого молока і з’їсти хліба, який вона приготувала для мене; вона завернула трохи печива в папір і поклала до моїх речей. Потім вона допомогла мені одягнути пальто і чепець, а сама закуталася в шаль, і ми вийшли з дитячої. Коли ми проходили повз спальню місіс Рід, вона запитала:
– Може, хочете зайти і попрощатися з пані?
– Ні, Бессі: минулого вечора, коли ви вечеряли, вона приходила до мене в кімнату і сказала, щоб я не турбувала ні її, ні кузенів уранці; а ще вона сказала, щоб я завжди пам’ятала, що вона була моїм найкращим другом, і я повинна говорити про неї тільки добре і завжди бути їй вдячною.
– І що ви відповіли, міс?
– Нічого: я затулила голову покривалом і обернулася лицем до стіни.
– Ви вчинили неправильно, міс Джейн.
– Ні, Бессі, я все зробила правильно. Ваша пані ніколи не була мені другом: вона була ворогом.
– Ой, міс Джейн! Більше ніколи такого не кажіть!
– Прощавай, Ґейтсгеде! – загукала я, коли ми вийшли з холу через парадні двері.
Місяць уже зайшов, і стало дуже темно; Бессі несла ліхтар, який освічував сходи і посипану гравієм дорогу, мокрі від несподіваної відлиги. Зимовий ранок був сирим і холодним: мої зуби стукотіли від холоду, поки я йшла до дороги. В будиночку воротаря світилося: коли ми підійшли, я побачила, що його дружина саме розводить вогонь; моя валіза, яку принесли сюди ще звечора, стояла біля дверей, обмотана мотузками. До шостої години залишалося ще кілька хвилин, зразу потому як годинник пробив рівно шосту, почувся віддалений шум карети. Я підійшла до дверей і побачила, що її ліхтарі швидко наближаються у темряві.
– Вона їде сама? – спитала дружина воротаря.
– Так.
– І як далеко вона їде?
– П’ятдесят миль.
– Неблизька дорога! Дивно, що місіс Рід не боїться відпускати її саму так далеко.
Під’їхала карета; вона зупинилася біля воріт, запряжена чотирма кіньми і переповнена пасажирами. Кондуктор і кучер голосно нас квапили, мою валізу занесли в екіпаж, а мене відірвали від Бессі, яку я обнімала і палко цілувала.
– Нагляньте там за нею, – крикнула вона кондуктору, коли допомагала мені залізти всередину.
– Добре! добре! – пролунало у відповідь; двері захлопнулись, і той самий голос крикнув: «Поїхали!» – і ми рушили. Ось так я розлучилася з Бессі та з Ґейтсгедом і поїхала назустріч невідомому і, як мені тоді здавалося, зовсім інакшому, чарівному життю.
Про подорож я майже нічого не пам’ятаю; знаю, що день тягнувся надзвичайно довго і ми їхали без кінця-краю. Ми проминули кілька міст, і в одному з них, дуже великому, зупинилися; коней розпрягли, а пасажирам дозволили вийти і пообідати. Кондуктор відвів мене в готель, щоб я пообідала, але оскільки в мене не було апетиту, він залишив мене у великій кімнаті, де було два коминки, зі стелі звисала велика люстра, а під стіною височіли хори з музичними інструментами. Я блукала кімнатою досить довго, мене переповнювали дивні почуття; я боялася, що хтось зайде у кімнату і вкраде мене, бо я вірила в те, що існують викрадачі дітей: я часто чула про них у вечірніх розповідях Бессі. Нарешті повернувся кондуктор; мене знову посадили в карету, а мій захисник, сівши на своє місце, затрубив у ріжок, і ми рушили далі брукованими вулицями Л.
День був сирим і дещо туманним, і коли він почав переходити у сутінки, я відчула, що ми вже далеко від Ґейтсгеду: ми більше не їхати через міста, місцевість змінилася, за обрієм височіли великі сірі гори; коли ще більше стемніло, ми спустилися в долину, вкриту густими лісами, і потому як на землю спустилася ніч, я ще довго чула, як вітер завиває між деревами.
Заколисана такими звуками, я нарешті задрімала; та невдовзі карета зупинилася, і я відразу ж прокинулася; двері відчинилися, біля карети стояла жінка, схожа на служницю: я роздивилася її обличчя і сукню в світлі ліхтаря.
– Чи є тут дівчинка на ім’я Джейн Ейр? – запитала вона.
Я відповіла: «Так», – і мене висадили, потім зняли валізу, і карета поїхала далі.
Мої ноги заніміли від довгої подорожі, та й сама я була спантеличена шумом і довгою їздою в кареті. Трохи при йшовши до тями, я роззирнулася. Падав дощ, дув сильний вітер, і було дуже темно, тим не менше я розгледіла перед собою стіну і відчинені двері; саме в ці двері ми й зайшли, а потім моя поводарка замкнула їх на ключ. Тепер переді мною з’явився будинок чи будинки – вони тягнулися ген-ген, – я бачила багато вікон, у деяких горіло світло; ми йшли широкою, вкритою галькою стежкою, ступаючи в калюжі; на нас чекали біля дверей; потім служниця провела мене коридором у кімнату з коминком, де й залишила саму.
Я стояла біля вогню і гріла свої заціпенілі пальці, потім оглянулася навколо; в кімнаті не було свічки, але вогонь тьмяно освітлював обклеєні шпалерами стіни, килим, штори і блискучі червоні меблі: це була вітальня, не така простора і красива, як у Ґейтсгеді, але досить затишна. Я саме намагалася роздивитися, що зображено на картині, як відчинилися двері та зайшла якась жінка зі свічкою у руці, а за нею друга.
Перша леді була стрункою, з чорним волоссям і темними очима, з високим, блідим чолом, закутана у шаль. Її обличчя було суворе, а постава пряма.
– Може, хочете зайти і попрощатися з пані?
– Ні, Бессі: минулого вечора, коли ви вечеряли, вона приходила до мене в кімнату і сказала, щоб я не турбувала ні її, ні кузенів уранці; а ще вона сказала, щоб я завжди пам’ятала, що вона була моїм найкращим другом, і я повинна говорити про неї тільки добре і завжди бути їй вдячною.
– І що ви відповіли, міс?
– Нічого: я затулила голову покривалом і обернулася лицем до стіни.
– Ви вчинили неправильно, міс Джейн.
– Ні, Бессі, я все зробила правильно. Ваша пані ніколи не була мені другом: вона була ворогом.
– Ой, міс Джейн! Більше ніколи такого не кажіть!
– Прощавай, Ґейтсгеде! – загукала я, коли ми вийшли з холу через парадні двері.
Місяць уже зайшов, і стало дуже темно; Бессі несла ліхтар, який освічував сходи і посипану гравієм дорогу, мокрі від несподіваної відлиги. Зимовий ранок був сирим і холодним: мої зуби стукотіли від холоду, поки я йшла до дороги. В будиночку воротаря світилося: коли ми підійшли, я побачила, що його дружина саме розводить вогонь; моя валіза, яку принесли сюди ще звечора, стояла біля дверей, обмотана мотузками. До шостої години залишалося ще кілька хвилин, зразу потому як годинник пробив рівно шосту, почувся віддалений шум карети. Я підійшла до дверей і побачила, що її ліхтарі швидко наближаються у темряві.
– Вона їде сама? – спитала дружина воротаря.
– Так.
– І як далеко вона їде?
– П’ятдесят миль.
– Неблизька дорога! Дивно, що місіс Рід не боїться відпускати її саму так далеко.
Під’їхала карета; вона зупинилася біля воріт, запряжена чотирма кіньми і переповнена пасажирами. Кондуктор і кучер голосно нас квапили, мою валізу занесли в екіпаж, а мене відірвали від Бессі, яку я обнімала і палко цілувала.
– Нагляньте там за нею, – крикнула вона кондуктору, коли допомагала мені залізти всередину.
– Добре! добре! – пролунало у відповідь; двері захлопнулись, і той самий голос крикнув: «Поїхали!» – і ми рушили. Ось так я розлучилася з Бессі та з Ґейтсгедом і поїхала назустріч невідомому і, як мені тоді здавалося, зовсім інакшому, чарівному життю.
Про подорож я майже нічого не пам’ятаю; знаю, що день тягнувся надзвичайно довго і ми їхали без кінця-краю. Ми проминули кілька міст, і в одному з них, дуже великому, зупинилися; коней розпрягли, а пасажирам дозволили вийти і пообідати. Кондуктор відвів мене в готель, щоб я пообідала, але оскільки в мене не було апетиту, він залишив мене у великій кімнаті, де було два коминки, зі стелі звисала велика люстра, а під стіною височіли хори з музичними інструментами. Я блукала кімнатою досить довго, мене переповнювали дивні почуття; я боялася, що хтось зайде у кімнату і вкраде мене, бо я вірила в те, що існують викрадачі дітей: я часто чула про них у вечірніх розповідях Бессі. Нарешті повернувся кондуктор; мене знову посадили в карету, а мій захисник, сівши на своє місце, затрубив у ріжок, і ми рушили далі брукованими вулицями Л.
День був сирим і дещо туманним, і коли він почав переходити у сутінки, я відчула, що ми вже далеко від Ґейтсгеду: ми більше не їхати через міста, місцевість змінилася, за обрієм височіли великі сірі гори; коли ще більше стемніло, ми спустилися в долину, вкриту густими лісами, і потому як на землю спустилася ніч, я ще довго чула, як вітер завиває між деревами.
Заколисана такими звуками, я нарешті задрімала; та невдовзі карета зупинилася, і я відразу ж прокинулася; двері відчинилися, біля карети стояла жінка, схожа на служницю: я роздивилася її обличчя і сукню в світлі ліхтаря.
– Чи є тут дівчинка на ім’я Джейн Ейр? – запитала вона.
Я відповіла: «Так», – і мене висадили, потім зняли валізу, і карета поїхала далі.
Мої ноги заніміли від довгої подорожі, та й сама я була спантеличена шумом і довгою їздою в кареті. Трохи при йшовши до тями, я роззирнулася. Падав дощ, дув сильний вітер, і було дуже темно, тим не менше я розгледіла перед собою стіну і відчинені двері; саме в ці двері ми й зайшли, а потім моя поводарка замкнула їх на ключ. Тепер переді мною з’явився будинок чи будинки – вони тягнулися ген-ген, – я бачила багато вікон, у деяких горіло світло; ми йшли широкою, вкритою галькою стежкою, ступаючи в калюжі; на нас чекали біля дверей; потім служниця провела мене коридором у кімнату з коминком, де й залишила саму.
Я стояла біля вогню і гріла свої заціпенілі пальці, потім оглянулася навколо; в кімнаті не було свічки, але вогонь тьмяно освітлював обклеєні шпалерами стіни, килим, штори і блискучі червоні меблі: це була вітальня, не така простора і красива, як у Ґейтсгеді, але досить затишна. Я саме намагалася роздивитися, що зображено на картині, як відчинилися двері та зайшла якась жінка зі свічкою у руці, а за нею друга.
Перша леді була стрункою, з чорним волоссям і темними очима, з високим, блідим чолом, закутана у шаль. Її обличчя було суворе, а постава пряма.