Страница:
Увечері того дня, коли я стала свідком несправедливої розправи міс Скетчерд над ученицею Бернс, я, як завжди, блукала туди-сюди сама поміж партами, столами і групками дівчат, які без угаву сміялися, але не почувалася самотньою; коли проходила повз вікна, то час від часу задирала завісу і визирала назовні. Падав густий сніг, уже навіть почало замітати нижні шибки вікна. Коли прикладала вухо до вікна, то незважаючи на радісний гамір, що панував у кімнаті, я все ж могла розрізнити скорботне завивання вітру.
Можливо, якби я нещодавно покинула рідний дім і люблячих батьків, ці години стали б найтяжчими для мене – годинами, коли б я найгостріше переживала розлуку з рідними. Можливо, чуючи такі жалібні стони, моє серце сумувало б, а безладна метушня ранила мені душу. Але зараз під впливом дивного збудження, нерозсудливо і гарячково я бажала, щоб вітер завівав ще сильніше, темрява стала ще чорнішою, а приглушений гамір перетворився на відчайдушний крик.
Перестрибуючи через парти і пробираючись попід столами, я опинилася біля одного з коминків; там я помітила Бернс, вона стояла навколішках біля високої решітки і, здається, не помічала нікого навколо – вона уважно читала книжку при тьмяному світлі вогняних жаринок.
– Ти все ще читаєш «Расселаса»? – запитала я, підкравшись іззаду.
– Так, – сказала вона. – І я ось-ось закінчу читати.
За п’ять хвилин вона згорнула книжку, і я була невимовно рада цьому. «Тепер, – подумала я, – я зможу трохи розговорити її». І я сіла біля неї на підлогу.
– Як тебе звуть? Я уже знаю, що твоє прізвище Бернс.
– Гелен.
– Ти приїхала сюди здалеку?
– Я приїхала з міста, яке розташоване далеко на півночі, майже на кордоні з Шотландією.
– Ти колись повернешся назад?
– Надіюсь, що так. Але ніхто не знає напевно, що трапиться з ним у майбутньому.
– Ти, мабуть, дуже хочеш поїхати геть з Ловуду?
– Ні! Чому б це мені хотілося поїхати геть? Мене прислали сюди, щоб я здобула освіту; і просто немає сенсу їхати звідси доти, доки я не досягну поставленої цілі.
– Але та вчителька, міс Скетчерд, така жорстока щодо тебе.
– Жорстока? Ні, вона просто сувора: їй не подобаються мої недоліки.
– А якби на твоєму місці була я, то б не любила її; я би опиралася їй. Якби вона вдарила мене тією різкою, я б вихопила її у неї з рук і розламала навпіл у неї перед носом.
– Гадаю, ти б не зробила цього, а якби й зробила, то містер Броклгерст просто б вигнав тебе зі школи; для твоїх родичів це було б великим горем. Набагато краще мужньо стерпіти біль, який, окрім тебе, більше ніхто не відчує, ніж завдати болю своїм рідним; крім того, Біблія вчить нас платити добром за зло.
– Але ж це так принизливо, коли тебе б’ють різками і змушують стояти посередині кімнати, в якій повно людей; а ти ж уже така доросла: я набагато молодша за тебе, але я б не змогла стерпіти такого приниження.
– Але все-таки твій обов’язок витримати все, якщо ти не можеш цього уникнути: тільки людина слабка духом і нерозумна може сказати, що вона не стерпить того, що їй судилося витерпіти.
Я слухала її і не переставала дивуватися: все ж таки я не могла зрозуміти цієї філософії терплячості, ще менше я розуміла чи схвалювала її стриманість до своєї мучительки. І все ж таки я відчувала, що Гелен Бернс бачить речі в дещо іншому світлі, ніж я. І міркувала, що, можливо, вона має рацію, а можливо, ні; але я довго не роздумувала над цим: як Фелікс,[9] я вирішила відкласти ці роздуми до сприятливіших часів.
– Гелен, ти кажеш, що в тебе є недоліки… А які саме? Мені здається, що ти дуже хороша дівчинка.
– Ось бачиш, перше враження часто буває помилковим. Міс Скетчерд каже, що я неохайна, я рідко кладу речі на місце, і взагалі, у мене всюди безлад. Я безвідповідальна, я забуваю правила, я читаю тоді, коли мені слід готуватися до уроків, я не послідовна і роблю те, що хочу. А деколи, як і ти, кажу, що не можу терпіти ніякого порядку. Все це дуже злить міс Скетчерд, яка завжди охайна, пунктуальна і точна.
– А ще зла і жорстока, – докинула я; але Гелен Бернс не погодилася зі мною: вона просто промовчала.
– Міс Темпл поводиться з тобою так само суворо, як міс Скетчерд?
На одну тільки згадку про міс Темпл на її серйозному обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
– Міс Темпл – сама доброта. Їй важко бути суворою навіть із найгіршими ученицями в школі; вона бачить мої недоліки і м’яко вказує мені на них, а коли я роблю щось гарне, щось, що заслуговує на схвалення, вона ніколи не забуває похвалити мене. І це ще раз доводить, що я маю дуже погану вдачу: навіть її умовляння та спроби переконати мене, такі несуворі й доцільні, не змогли виправити моїх вад. І навіть її похвала, яка є для мене найважливішою з усіх похвал, не може примусити мене бути завжди старанною і уважною.
– Дивно, – відповіла я. – Адже бути старанною так легко.
– Я й не сумніваюся, що для тебе це легко. Сьогодні вранці спостерігала за тобою в класі: ти була такою уважною, ти не думала ні про що інше, поки міс Міллер пояснювала урок і ставила запитання. А мої думки постійно десь блукають. Тоді, коли мені слід слухати міс Скетчерд і ретельно запам’ятовувати все, що вона каже, я іноді взагалі не чую її голосу; я наче засинаю. Деколи мені здається, що я в Нортумберленді, і звуки, які я чую, ніщо інше, як дзюрчання маленького струмочка, що протікає через Діпден біля нашого дому… А потім, коли приходить моя черга відповідати, я ніби прокидаюся від сну. А оскільки я не чула нічого з того, що читали учениці, бо слухала, як дзюрчить уявний струмок, я не знаю, що відповідати.
– Але сьогодні вранці ти так гарно відповідала.
– Це трапилося випадково: тема, яку ми сьогодні розглядали, і текст, який читали, зацікавили мене. Сьогодні замість того, щоб мріяти про Діпден, я роздумувала над тим, як чоловік, який прагне робити добро, може діяти так несправедливо і нерозумно, як іноді чинив Карл І. А також я думала: як жаль, що попри свою чесність і щиросердність, він не хотів бачити нічого, крім своїх привілеїв короля. Якби він міг усе передбачити і відчути дух часу, він би побачив, як усе зміниться. Проте він усе одно мені подобається, я поважаю його – але й співчуваю йому, бідолашному королю, якого вбили! Так, його вороги були дуже жорстокими: вони пролили кров, яку не мали права проливати. І як тільки вони посміли вбити його!
Зараз Гелен говорила сама до себе: вона забула, що я можу її не зрозуміти, – я знала дуже мало, а може, й узагалі нічого по темі, яку вона обговорювала. І я спробувала перевести розмову на якусь цікавішу для мене тему.
– А під час уроків міс Темпл твої думки також блукають десь далеко?
– Звісно, що ні. Принаймні нечасто. Тому що міс Темпл завжди розказує щось нове, яскраве; її мова зрозуміла для мене, і часто вона розказує саме те, що я б хотіла знати.
– Значить, на уроках міс Темпл ти стаєш чемною дівчиною?
– Так, але несвідомо: це не вартує мені зусиль, я поводжусь так, як мені хочеться. Це не моя заслуга.
– Ні, ти помиляєшся: це велика заслуга. Ти поважаєш тих, хто добре ставиться до тебе. Саме так і повинно бути. Якщо люди добре ставитимуться до тих, хто поводиться жорстоко і несправедливо, якщо скорятимуться їм, то ці злі люди чинитимуть усе, що їм заманеться. Вони нічого не боятимуться і не зміняться на краще, а ставатимуть дедалі гіршими. Якщо нас б’ють без причини, ми повинні дати здачі; ще й якої – щоб провчити тих, хто кривдить нас, і відбити в них охоту робити це надалі.
– Я сподіваюся, що ти зміниш свою думку, коли виростеш: зараз-бо ти ще просто маленька неосвічена дівчинка.
– Але я відчуваю, що це правильно, Гелен; я повинна опиратися тим, хто кривдить мене без всякої на це причини, і протистояти тому, хто карає мене незаслужено. Це так само природно, як і те, що я маю любити тих, хто любить мене, і приймати покарання, якщо я справді його заслужила.
– Тільки язичники і дикі племена дотримуються такого твердження, але християни і всі цивілізовані нації відкидають його.
– Як? Я не розумію чому!
– Не насильством долають ненависть і не помстою лікують рани.
– А чим?
– Прочитай Новий Заповіт і побачиш, що каже Христос і як він поводиться. Нехай Його слова стануть для тебе правилом, а Його поведінка зразком для тебе.
– А що Він каже?
– Полюби своїх ворогів; благослови тих, хто проклинає тебе; роби добро тим, хто ненавидить і жорстоко використовує тебе.
– Значить, я повинна полюбити місіс Рід, чого я ніколи не зможу зробити; я повинна благословити її сина Джона, що є неможливим!
Тепер Гелен попросила пояснити мої слова, і я почала, як уміла, розказувати історію своїх страждань і принижень. Я розхвилювалася, злісно і завзято я говорила те, що відчувала, не пом’якшуючи і не приховуючи нічого.
Гелен терпляче слухала мене аж до самого кінця. Я сподівалася, що вона прокоментує почуте, але вона промовчала.
– Ну, – сказала я нетерпляче. – Невже місіс Рід не жорстока, не погана жінка?
– Певна річ, вона не була доброю до тебе. Розумієш, вона ненавиділа твою вдачу так само, як міс Скетчерд ненавидить мою. Але як детально ти пам’ятаєш усе, що вона зробила і сказала тобі! Здається, її несправедливість так глибоко запала тобі в серце! Я не така злопам’ятна, як ти. Невже б тобі не стало легше, якби ти просто забула її суворість, разом зі всіма негативними почуттями, які вона в тебе викликає? Життя здається мені занадто коротким, аби марнувати його на те, щоб розпалювати в собі злість і згадувати всі образи, яких тобі заподіяли. Ми всі несемо і будемо нести тягар своїх провин аж доти, доки не настане слушний час, а я вірю, що він настане, і тоді ми зможемо звільнитися від цього тягаря, і не тільки від нього, але й від своїх грішних тіл. І тоді разом з обтяжливою плоттю з нас спадуть ницість і гріх, і залишиться тільки духовна іскра – невидимий і ледь відчутний згусток світла і думок, такий чистий, як і тоді, коли Творець надихнув ним своє створіння. Звідки при йшли, туди й повернемося – можливо, для того, щоб поспілкуватися з вищою силою, або вдосконалитися і з блідої людської душі перетворитися у святого серафима! Але чи може душа, навпаки, деградувати і перетворитися у диявола? Ні, я не вірю в це. Я вірю в інше – ніхто мене цьому не вчив, і я рідко про це говорю, – але ця віра дає мені радість, і я твердо дотримуюсь її; бо вона дає надію не тільки мені, але й всім іншим: я вірю, що Вічність – це постійний спокій і відпочинок, це привітна оселя, а не пристанище страху і хаосу. Окрім того, завдяки цій вірі я можу відрізнити злочинця від злочину; я можу щиро пробачити першому, тоді як відчуваю відразу до останнього. Завдяки цій вірі моє серце ніколи не прагне помсти, занепад ніколи не лякає мене, несправедливість ніколи не гнітить занадто важко. Я просто живу в спокої і чекаю свого кінця.
Коли Гелен замовкла, її завжди трохи опущена голова схилилася ще нижче. Я збагнула, що вона більше не хоче говорити зі мною, а радше зануриться у власні думки. Проте їй не дали багато часу на роздуми: підійшла староста, висока непривітна дівчина, і вигукнула із сильним камберлендським акцентом:
– Гелен Бернс, якщо ти зараз же не підведешся і не наведеш лад у своїй шухляді, а ще не поскладаєш на своєму столі, я скажу міс Скетчерд, щоб вона при йшла і сама з тобою побалакала!
Гелен важко зітхнула, прокидаючись від своїх роздумів, і, підвівшись, почала виконувати наказ старости, нічого не відповівши і не заперечуючи.
Розділ VII
Можливо, якби я нещодавно покинула рідний дім і люблячих батьків, ці години стали б найтяжчими для мене – годинами, коли б я найгостріше переживала розлуку з рідними. Можливо, чуючи такі жалібні стони, моє серце сумувало б, а безладна метушня ранила мені душу. Але зараз під впливом дивного збудження, нерозсудливо і гарячково я бажала, щоб вітер завівав ще сильніше, темрява стала ще чорнішою, а приглушений гамір перетворився на відчайдушний крик.
Перестрибуючи через парти і пробираючись попід столами, я опинилася біля одного з коминків; там я помітила Бернс, вона стояла навколішках біля високої решітки і, здається, не помічала нікого навколо – вона уважно читала книжку при тьмяному світлі вогняних жаринок.
– Ти все ще читаєш «Расселаса»? – запитала я, підкравшись іззаду.
– Так, – сказала вона. – І я ось-ось закінчу читати.
За п’ять хвилин вона згорнула книжку, і я була невимовно рада цьому. «Тепер, – подумала я, – я зможу трохи розговорити її». І я сіла біля неї на підлогу.
– Як тебе звуть? Я уже знаю, що твоє прізвище Бернс.
– Гелен.
– Ти приїхала сюди здалеку?
– Я приїхала з міста, яке розташоване далеко на півночі, майже на кордоні з Шотландією.
– Ти колись повернешся назад?
– Надіюсь, що так. Але ніхто не знає напевно, що трапиться з ним у майбутньому.
– Ти, мабуть, дуже хочеш поїхати геть з Ловуду?
– Ні! Чому б це мені хотілося поїхати геть? Мене прислали сюди, щоб я здобула освіту; і просто немає сенсу їхати звідси доти, доки я не досягну поставленої цілі.
– Але та вчителька, міс Скетчерд, така жорстока щодо тебе.
– Жорстока? Ні, вона просто сувора: їй не подобаються мої недоліки.
– А якби на твоєму місці була я, то б не любила її; я би опиралася їй. Якби вона вдарила мене тією різкою, я б вихопила її у неї з рук і розламала навпіл у неї перед носом.
– Гадаю, ти б не зробила цього, а якби й зробила, то містер Броклгерст просто б вигнав тебе зі школи; для твоїх родичів це було б великим горем. Набагато краще мужньо стерпіти біль, який, окрім тебе, більше ніхто не відчує, ніж завдати болю своїм рідним; крім того, Біблія вчить нас платити добром за зло.
– Але ж це так принизливо, коли тебе б’ють різками і змушують стояти посередині кімнати, в якій повно людей; а ти ж уже така доросла: я набагато молодша за тебе, але я б не змогла стерпіти такого приниження.
– Але все-таки твій обов’язок витримати все, якщо ти не можеш цього уникнути: тільки людина слабка духом і нерозумна може сказати, що вона не стерпить того, що їй судилося витерпіти.
Я слухала її і не переставала дивуватися: все ж таки я не могла зрозуміти цієї філософії терплячості, ще менше я розуміла чи схвалювала її стриманість до своєї мучительки. І все ж таки я відчувала, що Гелен Бернс бачить речі в дещо іншому світлі, ніж я. І міркувала, що, можливо, вона має рацію, а можливо, ні; але я довго не роздумувала над цим: як Фелікс,[9] я вирішила відкласти ці роздуми до сприятливіших часів.
– Гелен, ти кажеш, що в тебе є недоліки… А які саме? Мені здається, що ти дуже хороша дівчинка.
– Ось бачиш, перше враження часто буває помилковим. Міс Скетчерд каже, що я неохайна, я рідко кладу речі на місце, і взагалі, у мене всюди безлад. Я безвідповідальна, я забуваю правила, я читаю тоді, коли мені слід готуватися до уроків, я не послідовна і роблю те, що хочу. А деколи, як і ти, кажу, що не можу терпіти ніякого порядку. Все це дуже злить міс Скетчерд, яка завжди охайна, пунктуальна і точна.
– А ще зла і жорстока, – докинула я; але Гелен Бернс не погодилася зі мною: вона просто промовчала.
– Міс Темпл поводиться з тобою так само суворо, як міс Скетчерд?
На одну тільки згадку про міс Темпл на її серйозному обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
– Міс Темпл – сама доброта. Їй важко бути суворою навіть із найгіршими ученицями в школі; вона бачить мої недоліки і м’яко вказує мені на них, а коли я роблю щось гарне, щось, що заслуговує на схвалення, вона ніколи не забуває похвалити мене. І це ще раз доводить, що я маю дуже погану вдачу: навіть її умовляння та спроби переконати мене, такі несуворі й доцільні, не змогли виправити моїх вад. І навіть її похвала, яка є для мене найважливішою з усіх похвал, не може примусити мене бути завжди старанною і уважною.
– Дивно, – відповіла я. – Адже бути старанною так легко.
– Я й не сумніваюся, що для тебе це легко. Сьогодні вранці спостерігала за тобою в класі: ти була такою уважною, ти не думала ні про що інше, поки міс Міллер пояснювала урок і ставила запитання. А мої думки постійно десь блукають. Тоді, коли мені слід слухати міс Скетчерд і ретельно запам’ятовувати все, що вона каже, я іноді взагалі не чую її голосу; я наче засинаю. Деколи мені здається, що я в Нортумберленді, і звуки, які я чую, ніщо інше, як дзюрчання маленького струмочка, що протікає через Діпден біля нашого дому… А потім, коли приходить моя черга відповідати, я ніби прокидаюся від сну. А оскільки я не чула нічого з того, що читали учениці, бо слухала, як дзюрчить уявний струмок, я не знаю, що відповідати.
– Але сьогодні вранці ти так гарно відповідала.
– Це трапилося випадково: тема, яку ми сьогодні розглядали, і текст, який читали, зацікавили мене. Сьогодні замість того, щоб мріяти про Діпден, я роздумувала над тим, як чоловік, який прагне робити добро, може діяти так несправедливо і нерозумно, як іноді чинив Карл І. А також я думала: як жаль, що попри свою чесність і щиросердність, він не хотів бачити нічого, крім своїх привілеїв короля. Якби він міг усе передбачити і відчути дух часу, він би побачив, як усе зміниться. Проте він усе одно мені подобається, я поважаю його – але й співчуваю йому, бідолашному королю, якого вбили! Так, його вороги були дуже жорстокими: вони пролили кров, яку не мали права проливати. І як тільки вони посміли вбити його!
Зараз Гелен говорила сама до себе: вона забула, що я можу її не зрозуміти, – я знала дуже мало, а може, й узагалі нічого по темі, яку вона обговорювала. І я спробувала перевести розмову на якусь цікавішу для мене тему.
– А під час уроків міс Темпл твої думки також блукають десь далеко?
– Звісно, що ні. Принаймні нечасто. Тому що міс Темпл завжди розказує щось нове, яскраве; її мова зрозуміла для мене, і часто вона розказує саме те, що я б хотіла знати.
– Значить, на уроках міс Темпл ти стаєш чемною дівчиною?
– Так, але несвідомо: це не вартує мені зусиль, я поводжусь так, як мені хочеться. Це не моя заслуга.
– Ні, ти помиляєшся: це велика заслуга. Ти поважаєш тих, хто добре ставиться до тебе. Саме так і повинно бути. Якщо люди добре ставитимуться до тих, хто поводиться жорстоко і несправедливо, якщо скорятимуться їм, то ці злі люди чинитимуть усе, що їм заманеться. Вони нічого не боятимуться і не зміняться на краще, а ставатимуть дедалі гіршими. Якщо нас б’ють без причини, ми повинні дати здачі; ще й якої – щоб провчити тих, хто кривдить нас, і відбити в них охоту робити це надалі.
– Я сподіваюся, що ти зміниш свою думку, коли виростеш: зараз-бо ти ще просто маленька неосвічена дівчинка.
– Але я відчуваю, що це правильно, Гелен; я повинна опиратися тим, хто кривдить мене без всякої на це причини, і протистояти тому, хто карає мене незаслужено. Це так само природно, як і те, що я маю любити тих, хто любить мене, і приймати покарання, якщо я справді його заслужила.
– Тільки язичники і дикі племена дотримуються такого твердження, але християни і всі цивілізовані нації відкидають його.
– Як? Я не розумію чому!
– Не насильством долають ненависть і не помстою лікують рани.
– А чим?
– Прочитай Новий Заповіт і побачиш, що каже Христос і як він поводиться. Нехай Його слова стануть для тебе правилом, а Його поведінка зразком для тебе.
– А що Він каже?
– Полюби своїх ворогів; благослови тих, хто проклинає тебе; роби добро тим, хто ненавидить і жорстоко використовує тебе.
– Значить, я повинна полюбити місіс Рід, чого я ніколи не зможу зробити; я повинна благословити її сина Джона, що є неможливим!
Тепер Гелен попросила пояснити мої слова, і я почала, як уміла, розказувати історію своїх страждань і принижень. Я розхвилювалася, злісно і завзято я говорила те, що відчувала, не пом’якшуючи і не приховуючи нічого.
Гелен терпляче слухала мене аж до самого кінця. Я сподівалася, що вона прокоментує почуте, але вона промовчала.
– Ну, – сказала я нетерпляче. – Невже місіс Рід не жорстока, не погана жінка?
– Певна річ, вона не була доброю до тебе. Розумієш, вона ненавиділа твою вдачу так само, як міс Скетчерд ненавидить мою. Але як детально ти пам’ятаєш усе, що вона зробила і сказала тобі! Здається, її несправедливість так глибоко запала тобі в серце! Я не така злопам’ятна, як ти. Невже б тобі не стало легше, якби ти просто забула її суворість, разом зі всіма негативними почуттями, які вона в тебе викликає? Життя здається мені занадто коротким, аби марнувати його на те, щоб розпалювати в собі злість і згадувати всі образи, яких тобі заподіяли. Ми всі несемо і будемо нести тягар своїх провин аж доти, доки не настане слушний час, а я вірю, що він настане, і тоді ми зможемо звільнитися від цього тягаря, і не тільки від нього, але й від своїх грішних тіл. І тоді разом з обтяжливою плоттю з нас спадуть ницість і гріх, і залишиться тільки духовна іскра – невидимий і ледь відчутний згусток світла і думок, такий чистий, як і тоді, коли Творець надихнув ним своє створіння. Звідки при йшли, туди й повернемося – можливо, для того, щоб поспілкуватися з вищою силою, або вдосконалитися і з блідої людської душі перетворитися у святого серафима! Але чи може душа, навпаки, деградувати і перетворитися у диявола? Ні, я не вірю в це. Я вірю в інше – ніхто мене цьому не вчив, і я рідко про це говорю, – але ця віра дає мені радість, і я твердо дотримуюсь її; бо вона дає надію не тільки мені, але й всім іншим: я вірю, що Вічність – це постійний спокій і відпочинок, це привітна оселя, а не пристанище страху і хаосу. Окрім того, завдяки цій вірі я можу відрізнити злочинця від злочину; я можу щиро пробачити першому, тоді як відчуваю відразу до останнього. Завдяки цій вірі моє серце ніколи не прагне помсти, занепад ніколи не лякає мене, несправедливість ніколи не гнітить занадто важко. Я просто живу в спокої і чекаю свого кінця.
Коли Гелен замовкла, її завжди трохи опущена голова схилилася ще нижче. Я збагнула, що вона більше не хоче говорити зі мною, а радше зануриться у власні думки. Проте їй не дали багато часу на роздуми: підійшла староста, висока непривітна дівчина, і вигукнула із сильним камберлендським акцентом:
– Гелен Бернс, якщо ти зараз же не підведешся і не наведеш лад у своїй шухляді, а ще не поскладаєш на своєму столі, я скажу міс Скетчерд, щоб вона при йшла і сама з тобою побалакала!
Гелен важко зітхнула, прокидаючись від своїх роздумів, і, підвівшись, почала виконувати наказ старости, нічого не відповівши і не заперечуючи.
Розділ VII
Здавалося, що моя перша чверть у Ловуді тягнулася цілий вік, і був цей вік зовсім не золотий; мені було важко звикнути до нових правил та призвичаїтися до нових обов’язків. Мені було набагато страшніше, що я можу не впоратися з цим, ніж я боялася фізичного покарання; хоча це також було нелегко.
Протягом січня, лютого і частини березня падав сильний сніг, потім цей сніг танув; дороги були в такому стані, що годі було думати про те, щоб кудись виїжджати, отже ми були повністю відгороджені від світу високими стінами саду – за винятком тих днів, коли ми ходили до церкви. Але незважаючи на нашу ізольованість, ми все ж мусили проводити на свіжому повітрі по годині в день. Наш одяг не міг захистити від суворих морозів: ми не мали чобіт, сніг потрапляв до черевиків і топився там. Наші руки, не одягнені в рукавички, німіли від холоду і репалися, так само як і наші ноги. Я добре пам’ятаю, як пекли вечорами приморожені ноги і якою мукою було щоранку запихати в черевики розпухлі, задубілі, вкриті струпами пальці. Та мізерна їжа, яку нам пропонували, була огидною, а порції просто смішними: у нас був добрий апетит підростаючого підлітка, а того, що ми отримували, ледве вистачало для кволої, хворобливої дитини. Таке недостатнє харчування, що важко переносилося всіма ученицями, стало причиною того, що старші дівчата зловживали своїм становищем і за першої-ліпшої нагоди за допомогою вмовлянь чи погроз забирали порції у молодших учениць. Не раз і не два я ділила дорогоцінний шматок сірого хліба між двома претендентками, а коли мені залишалася третина чашки кави, я жадібно випивала залишки, ковтаючи тихі сльози, що підступали мені до горла від лютого голоду.
Холодної зимової пори неділі були найгіршими днями. Ми повинні були йти дві милі до броклбриджської церкви, де правив службу наш покровитель. Зі школи ми вирушали уже захололі, по дорозі замерзали ще дужче, а під час ранкової служби взагалі кам’яніли від холоду. Дорога була неблизькою, тому щоб не повертатися назад на обід, між службами нам роздавали шматки холодного м’яса і хліб, порції були такі ж скупі, як і щодня.
По завершенні обідньої служби ми вирушали назад. Дорога, якою ми верталися, гола і горбата, зусібіч обдувалася пронизливими зимовими вітрами, які віяли з північних засніжених вершин і заледве не здирали шкіру з облич.
Я пам’ятаю, як міс Темпл ішла легким, швидким кроком поряд із вервечкою знесилених дівчат, щільно загорнувшись у шотландським плащ, що тріпався від сильного вітру, і підбадьорювала нас словами, а також власним прикладом, просила не падати духом і йти далі, «як мужні солдати». Інші вчительки, бідолахи, були самі настільки пригнічені, що й не намагалися підбадьорювати нас.
Як ми тягнулися до світла і тепла від яскраво палаючого вогню, коли поверталися в інтернат! Проте наймолодшим дівчаткам це було недоступно: тільки-но ми заходили до класу, як біля кожного вогнища шикувалися по два ряди дорослих дівчат, а менші тулилися групками за їх спинами і, присівши навпочіпки, гріли свої обморожені тонкі рученята, замотуючи їх у фартухи.
Невелика втіха приходила разом із підвечірком у вигляді подвійної порції хліба – цілого шматка замість половинки, до того ж змащеного тонким шаром масла: цього щотижневого лакомства всі чекали з нетерпінням від неділі до неділі. Звичайно, нам доводилося віддавати половину цих ласощів, але я з задоволенням з’їдала те, що залишалося.
У неділю ввечері ми зазвичай проказували напам’ять катехізис, п’яту, шосту та сьому глави з Євангелія від апостола Матвія, а також слухали довгу проповідь, яку нам читала міс Міллер; судячи з того, як часто вона позіхала, вона була також утомленою і навіть не намагалася це приховати. Менші дівчатка, знесилені до краю, не витримували і засинали, падаючи додолу; їх силою піднімали і змушували сидіти. Якщо ж вони засинали й надалі, від цього були ліки: їх виштовхували на середину класу і примушували стояти там, аж поки не закінчиться проповідь. Іноді їхні коліна підкошувалися, і дівчатка важко падали додолу. Тоді старости піднімали їх попід руки і підпирали високими стільцями.
Я ще не згадувала про візити містера Броклгерста. Після мого приїзду до Ловуду його не було близько місяця, очевидячки, він залишився у свого старого друга вікарія довше, ніж планував спочатку. Але це не дуже засмучувало мене, а навпаки, було полегшенням: зайве нагадувати, що у мене були свої причини боятися його приїзду, але зрештою він приїхав.
Якось по обіді (на той час я провела у Ловуді уже три тижні) я саме сиділа з грифельною дощечкою і намагалася розв’язати важкий приклад на ділення, коли мої очі відірвалися від задачі та глянули у вікно: якась фігура щойно пройшла попри шибку. Я впізнала цю худорляву постать майже інстинктивно. А коли через дві хвилина вся школа, включно з учителями, заметушилася і всі дружно підвелися, мені не потрібно було навіть дивитися, чию появу вони так вітають. Широко крокуючи, містер Броклгерст обійшов класну кімнату і зупинився біля міс Темпл, яка також підвелася. Я побачила ту саму чорну колону, яка стояла на килимку біля коминка і так несхвально дивилася на мене у Ґейтсгеді. Я неохоче глянула на цей шедевр архітектури. Так, я не помилилася: це був ніхто як містер Броклгерст. В туго застебнутому пальті він здавався ще вищим, худішим і ще суворішим, ніж зазвичай.
Мене лякала його поява, і я мала на це свої причини; я добре пам’ятала злі натяки місіс Рід щодо моєї поведінки й обіцянки містера Броклгерста розповісти міс Темпл та іншим учителькам про мою лиху вдачу. Я страшенно боялася, що він виконає свою обіцянку, і кожного дня, коли я чекала його появи, мене переповнював страх, що він може розповісти про мої минулі слова і вчинки щось таке, що затаврує мене як нечемну дитину назавжди. І ось ця мить настала.
Він стояв поруч із міс Темпл і тихо промовляв їй щось на вухо; я й не сумнівалася в тому, що він розповідає про мою підлу поведінку. Я з острахом дивилася на міс Темпл, я очікувала, що будь-якої миті вона поверне до мене свої сповнені зневаги та презирства темні очі. Я намагалася дослухатися, про що вони шепчуться, а оскільки трапилося так, що я сиділа спереду, то вловила майже все, про що вони говорили. І те, що я почула, значною мірою заспокоїло мене.
– Я сподіваюся, міс Темпл, що ті нитки, які я придбав у Лоутоні, згодяться. Мені здається, що ними добре шити ситцеві сорочки. Я також підібрав до них голки. Можете переказати міс Сміт, що я забув записати голки для штопання, але їй пришлють кілька пачок наступного тижня. Також передайте їй, що вона ні в якому разі не повинна давати більше, ніж по одній голці кожній учениці. Коли вони мають більше, ніж одну, вони втрачають пильність і гублять їх. А, і ще одне, мем! Я б хотів, щоб краще доглядали за вовняними панчохами! Коли я був тут востаннє, то вийшов у сад і оглянув одяг, який сушився на мотузках; багато панчіх були дуже недбало заштопані: судячи з розміру дір, їх уже давно ніхто не зашивав.
Промовивши це, він замовк.
– Всі ваші веління будуть виконані, сер, – відповіла міс Темпл.
– І ще одне, мем, – провадив далі він. – Праля сказала мені, що деякі дівчата беруть чисті комірці два рази на тиждень; це занадто часто, вони повинні отримувати не більше одного.
– Гадаю, що зможу дати цьому пояснення, сер. Агнесу і Кетрін Джонстоун минулого четверга запросили на чай у Лоутон, і з цієї нагоди я дозволила їм одягнути нові комірці.
Містер Броклгерст кивнув.
– Ну, якщо це трапилося тільки раз, то нічого страшного; але будь ласка, нехай це не повторюється часто. Мене здивувала ще одна річ: коли я переглядав рахунки разом з економкою, то помітив, що за останні півмісяця дівчатам двічі видавали другий сніданок, який складався з хліба та сиру. Як це могло трапитися? Я двічі переглянув інструкції, але там і не згадується про другий сніданок. Хто запровадив такі зміни? І з чийого дозволу?
– Це цілком на моїй відповідальності, сер, – відповіла міс Темпл. – Сніданок був так погано приготовлений, що учениці просто не подужали з’їсти його; і я не могла допустити, щоб вони залишалися голодними аж до обіду.
– Так-так, хвилиночку, мадам. Ви знаєте: виховуючи цих дівчат, я не бажаю, щоб вони привикали до розкоші та привілеїв, я хочу виростити їх витривалими, терплячими та самостійними. І якщо трапляється якась неприємність, наприклад, зіпсована страва, в яку чогось не додали або, навпаки, дали забагато, то це не дає приводу для того, щоб згладити цю прикрість і подавати взамін щось смачніше; таким чином ви потураєте їм і тішите їхню плоть, а отже, зводите нанівець усі мої старання і благородне призначення цього виховного закладу. Навпаки: кожна така ситуація повинна служити для того, щоб зміцнити дух учениць і навчити їх стійко зносити тимчасові незручності та прикрощі. Оскільки ми заговорили на цю тему, я, як і кожен мудрий наставник, хотів би виголосити проповідь і нагадати ученицям про те, як страждали перші християни, про тортури святих мучеників, про те, як тяжко було Сину Божому, але Він закликав Своїх учнів взяти кожен свій хрест та йти за Ним; про Його повчання, що людина живе не тільки самим хлібом, але і кожним словом, яке мовить Бог; про Його божественну втіху: «Блаженні є ті, хто терпить голод і спрагу за Мене». Ось так, шановна, коли ви кладете в рот цих дітей хліб із сиром замість пригорілої каші, ви й справді даєте поживу їхній грішній смертній плоті, але ви мало думаєте про те, якою голодною залишається їхня безсмертна душа.
Містер Броклгерст знову зробив паузу – вочевидь, на нього нахлинули занадто сильні почуття. Коли він тільки почав говорити, міс Темпл потупилася, але зараз вона дивилася прямо перед себе, і її обличчя, що від природи було білим, як мармур, здавалося, стало таким же холодним і кам’яним, особливо вуста: вони були стиснені так міцно, що, здавалося, їх міг розтулити тільки вправний різець скульптора; її суворе чоло також скам’яніло. Тим часом містер Броклгерст стояв біля коминка, заклавши руки за спину, і суворо оглядав клас та учениць. Раптом його око сіпнулося так, наче його засліпило або туди щось потрапило; і він заговорив набагато швидше, ніж до того:
– Міс Темпл, міс Темпл, що то за дівчина з кучерявим волоссям? Руде кучеряве волосся, мем, – повністю, повністю кучеряве? – і простягнувши свою палицю, він тремтячою рукою вказав на порушницю.
– Це Джулія Северн, – відповіла міс Темпл дуже тихо.
– Джулія Северн, мем! А чому в неї, чи в будь-кого іншого, кучеряве волосся? Чому, на якій підставі, вона нехтує принципами цього благородного навчального закладу так відверто? Тут, у цій релігійній, благодійній школі вона дозволяє собі носити цілу кучму кучерявого волосся?
– Волосся Джулії кучеряве від природи, – відповіла міс Темпл іще тихіше.
– Від природи! Так, але ми не повинні пристосовуватися до природи; я хочу, щоб ці дівчата були дітьми милосердя. Навіщо стільки кучерів? Я ще раз і ще раз наполягаю на тому, щоб волосся зачісували просто, гладко і скромно. Міс Темпл, волосся цієї дівчини слід обстригти взагалі; завтра я пришлю перукаря. Й уважно огляньте всіх дівчат, мені здається, тут є ще кілька патлатих – ось та висока дівчина, наприклад, – накажіть їй повернутися. Скажіть усім ученицям першого класу, щоб вони підвелися і обернулися лицем до стіни.
Міс Темпл витягнула носовичка і приклала до губ так, наче намагалася стерти мимовільну посмішку, яка ковзнула ними; однак вона віддала наказ, і коли перший клас нарешті збагнув, що від нього вимагалося, всі вихованки зразу ж підкорилися. Я трошки відхилилася назад через лавку і побачила реакцію дівчат: їхні здивовані погляди і перекривлені чудернацькими гримасами обличчя. Шкода, що містер Броклгерст не міг їх побачити. Можливо, він би втямив, що змінити зовнішній вигляд ще не означає змінити душу.
Він скрупульозно вивчав зворотний бік цих живих медалей протягом п’яти хвилин, а потім голосно промовив, наче виносячи смертний вирок:
– Негайно позрізати усі ці патли! Міс Темпл, здається, спробувала заперечити.
– Мадам, – наполягав він. – Я служу Царю, чиє царство на небі, а не на землі; моїм першим обов’язком є умертвити хтиву плоть цих дівчат, навчити їх одягатися скромно та стримано і в жодному разі не захоплюватися пишними уборами й зачісками. Кожна з цих молодих осіб має косу, і це свідчить про їхнє марнославство. Їх просто необхідно зістригти. Уявіть собі, скільки часу тратиться на те, щоб…
Тут містера Броклгерста перебили: до кімнати зайшли три нові гості, цього разу жіночої статі. Їм варто було прийти трішки швидше і послухати лекцію про те, як слід одягатися, бо всі троє були одягнені просто розкішно: оксамит, шовк, хутро. Дві молодші (вродливі дівчата шістнадцяти і сімнадцяти років) мали сірі боброві капелюшки, останній писк моди, прикрашені страусовим пір’ям, а з-під цих делікатних головних уборів на плечі спадало густе, світле, старанно завите волосся. Старша пані була закутана в дорогу оксамитову шаль, оздоблену хутром горностая, а на голові красувалися штучні французькі локони.
Ці леді були ніхто як місіс та дві міс Броклгерст. Міс Темпл шанобливо привіталася з ними і провела до почесних місць. Очевидячки, вони приїхали в одній кареті разом зі своїм високоповажним родичем і уважно вивчали стан спалень, поки він балакав з економкою, допитував пралю і читав мораль директрисі. Тепер вони продовжували кидати різноманітні зауваження та докори на адресу міс Сміт, яка була відповідальна за стан білизни та дотримання порядку у спальнях. Але мені було ніколи слухати, про що вони там говорили. Мене цікавила інша розмова, яка повністю заволоділа моєю увагою.
Протягом січня, лютого і частини березня падав сильний сніг, потім цей сніг танув; дороги були в такому стані, що годі було думати про те, щоб кудись виїжджати, отже ми були повністю відгороджені від світу високими стінами саду – за винятком тих днів, коли ми ходили до церкви. Але незважаючи на нашу ізольованість, ми все ж мусили проводити на свіжому повітрі по годині в день. Наш одяг не міг захистити від суворих морозів: ми не мали чобіт, сніг потрапляв до черевиків і топився там. Наші руки, не одягнені в рукавички, німіли від холоду і репалися, так само як і наші ноги. Я добре пам’ятаю, як пекли вечорами приморожені ноги і якою мукою було щоранку запихати в черевики розпухлі, задубілі, вкриті струпами пальці. Та мізерна їжа, яку нам пропонували, була огидною, а порції просто смішними: у нас був добрий апетит підростаючого підлітка, а того, що ми отримували, ледве вистачало для кволої, хворобливої дитини. Таке недостатнє харчування, що важко переносилося всіма ученицями, стало причиною того, що старші дівчата зловживали своїм становищем і за першої-ліпшої нагоди за допомогою вмовлянь чи погроз забирали порції у молодших учениць. Не раз і не два я ділила дорогоцінний шматок сірого хліба між двома претендентками, а коли мені залишалася третина чашки кави, я жадібно випивала залишки, ковтаючи тихі сльози, що підступали мені до горла від лютого голоду.
Холодної зимової пори неділі були найгіршими днями. Ми повинні були йти дві милі до броклбриджської церкви, де правив службу наш покровитель. Зі школи ми вирушали уже захололі, по дорозі замерзали ще дужче, а під час ранкової служби взагалі кам’яніли від холоду. Дорога була неблизькою, тому щоб не повертатися назад на обід, між службами нам роздавали шматки холодного м’яса і хліб, порції були такі ж скупі, як і щодня.
По завершенні обідньої служби ми вирушали назад. Дорога, якою ми верталися, гола і горбата, зусібіч обдувалася пронизливими зимовими вітрами, які віяли з північних засніжених вершин і заледве не здирали шкіру з облич.
Я пам’ятаю, як міс Темпл ішла легким, швидким кроком поряд із вервечкою знесилених дівчат, щільно загорнувшись у шотландським плащ, що тріпався від сильного вітру, і підбадьорювала нас словами, а також власним прикладом, просила не падати духом і йти далі, «як мужні солдати». Інші вчительки, бідолахи, були самі настільки пригнічені, що й не намагалися підбадьорювати нас.
Як ми тягнулися до світла і тепла від яскраво палаючого вогню, коли поверталися в інтернат! Проте наймолодшим дівчаткам це було недоступно: тільки-но ми заходили до класу, як біля кожного вогнища шикувалися по два ряди дорослих дівчат, а менші тулилися групками за їх спинами і, присівши навпочіпки, гріли свої обморожені тонкі рученята, замотуючи їх у фартухи.
Невелика втіха приходила разом із підвечірком у вигляді подвійної порції хліба – цілого шматка замість половинки, до того ж змащеного тонким шаром масла: цього щотижневого лакомства всі чекали з нетерпінням від неділі до неділі. Звичайно, нам доводилося віддавати половину цих ласощів, але я з задоволенням з’їдала те, що залишалося.
У неділю ввечері ми зазвичай проказували напам’ять катехізис, п’яту, шосту та сьому глави з Євангелія від апостола Матвія, а також слухали довгу проповідь, яку нам читала міс Міллер; судячи з того, як часто вона позіхала, вона була також утомленою і навіть не намагалася це приховати. Менші дівчатка, знесилені до краю, не витримували і засинали, падаючи додолу; їх силою піднімали і змушували сидіти. Якщо ж вони засинали й надалі, від цього були ліки: їх виштовхували на середину класу і примушували стояти там, аж поки не закінчиться проповідь. Іноді їхні коліна підкошувалися, і дівчатка важко падали додолу. Тоді старости піднімали їх попід руки і підпирали високими стільцями.
Я ще не згадувала про візити містера Броклгерста. Після мого приїзду до Ловуду його не було близько місяця, очевидячки, він залишився у свого старого друга вікарія довше, ніж планував спочатку. Але це не дуже засмучувало мене, а навпаки, було полегшенням: зайве нагадувати, що у мене були свої причини боятися його приїзду, але зрештою він приїхав.
Якось по обіді (на той час я провела у Ловуді уже три тижні) я саме сиділа з грифельною дощечкою і намагалася розв’язати важкий приклад на ділення, коли мої очі відірвалися від задачі та глянули у вікно: якась фігура щойно пройшла попри шибку. Я впізнала цю худорляву постать майже інстинктивно. А коли через дві хвилина вся школа, включно з учителями, заметушилася і всі дружно підвелися, мені не потрібно було навіть дивитися, чию появу вони так вітають. Широко крокуючи, містер Броклгерст обійшов класну кімнату і зупинився біля міс Темпл, яка також підвелася. Я побачила ту саму чорну колону, яка стояла на килимку біля коминка і так несхвально дивилася на мене у Ґейтсгеді. Я неохоче глянула на цей шедевр архітектури. Так, я не помилилася: це був ніхто як містер Броклгерст. В туго застебнутому пальті він здавався ще вищим, худішим і ще суворішим, ніж зазвичай.
Мене лякала його поява, і я мала на це свої причини; я добре пам’ятала злі натяки місіс Рід щодо моєї поведінки й обіцянки містера Броклгерста розповісти міс Темпл та іншим учителькам про мою лиху вдачу. Я страшенно боялася, що він виконає свою обіцянку, і кожного дня, коли я чекала його появи, мене переповнював страх, що він може розповісти про мої минулі слова і вчинки щось таке, що затаврує мене як нечемну дитину назавжди. І ось ця мить настала.
Він стояв поруч із міс Темпл і тихо промовляв їй щось на вухо; я й не сумнівалася в тому, що він розповідає про мою підлу поведінку. Я з острахом дивилася на міс Темпл, я очікувала, що будь-якої миті вона поверне до мене свої сповнені зневаги та презирства темні очі. Я намагалася дослухатися, про що вони шепчуться, а оскільки трапилося так, що я сиділа спереду, то вловила майже все, про що вони говорили. І те, що я почула, значною мірою заспокоїло мене.
– Я сподіваюся, міс Темпл, що ті нитки, які я придбав у Лоутоні, згодяться. Мені здається, що ними добре шити ситцеві сорочки. Я також підібрав до них голки. Можете переказати міс Сміт, що я забув записати голки для штопання, але їй пришлють кілька пачок наступного тижня. Також передайте їй, що вона ні в якому разі не повинна давати більше, ніж по одній голці кожній учениці. Коли вони мають більше, ніж одну, вони втрачають пильність і гублять їх. А, і ще одне, мем! Я б хотів, щоб краще доглядали за вовняними панчохами! Коли я був тут востаннє, то вийшов у сад і оглянув одяг, який сушився на мотузках; багато панчіх були дуже недбало заштопані: судячи з розміру дір, їх уже давно ніхто не зашивав.
Промовивши це, він замовк.
– Всі ваші веління будуть виконані, сер, – відповіла міс Темпл.
– І ще одне, мем, – провадив далі він. – Праля сказала мені, що деякі дівчата беруть чисті комірці два рази на тиждень; це занадто часто, вони повинні отримувати не більше одного.
– Гадаю, що зможу дати цьому пояснення, сер. Агнесу і Кетрін Джонстоун минулого четверга запросили на чай у Лоутон, і з цієї нагоди я дозволила їм одягнути нові комірці.
Містер Броклгерст кивнув.
– Ну, якщо це трапилося тільки раз, то нічого страшного; але будь ласка, нехай це не повторюється часто. Мене здивувала ще одна річ: коли я переглядав рахунки разом з економкою, то помітив, що за останні півмісяця дівчатам двічі видавали другий сніданок, який складався з хліба та сиру. Як це могло трапитися? Я двічі переглянув інструкції, але там і не згадується про другий сніданок. Хто запровадив такі зміни? І з чийого дозволу?
– Це цілком на моїй відповідальності, сер, – відповіла міс Темпл. – Сніданок був так погано приготовлений, що учениці просто не подужали з’їсти його; і я не могла допустити, щоб вони залишалися голодними аж до обіду.
– Так-так, хвилиночку, мадам. Ви знаєте: виховуючи цих дівчат, я не бажаю, щоб вони привикали до розкоші та привілеїв, я хочу виростити їх витривалими, терплячими та самостійними. І якщо трапляється якась неприємність, наприклад, зіпсована страва, в яку чогось не додали або, навпаки, дали забагато, то це не дає приводу для того, щоб згладити цю прикрість і подавати взамін щось смачніше; таким чином ви потураєте їм і тішите їхню плоть, а отже, зводите нанівець усі мої старання і благородне призначення цього виховного закладу. Навпаки: кожна така ситуація повинна служити для того, щоб зміцнити дух учениць і навчити їх стійко зносити тимчасові незручності та прикрощі. Оскільки ми заговорили на цю тему, я, як і кожен мудрий наставник, хотів би виголосити проповідь і нагадати ученицям про те, як страждали перші християни, про тортури святих мучеників, про те, як тяжко було Сину Божому, але Він закликав Своїх учнів взяти кожен свій хрест та йти за Ним; про Його повчання, що людина живе не тільки самим хлібом, але і кожним словом, яке мовить Бог; про Його божественну втіху: «Блаженні є ті, хто терпить голод і спрагу за Мене». Ось так, шановна, коли ви кладете в рот цих дітей хліб із сиром замість пригорілої каші, ви й справді даєте поживу їхній грішній смертній плоті, але ви мало думаєте про те, якою голодною залишається їхня безсмертна душа.
Містер Броклгерст знову зробив паузу – вочевидь, на нього нахлинули занадто сильні почуття. Коли він тільки почав говорити, міс Темпл потупилася, але зараз вона дивилася прямо перед себе, і її обличчя, що від природи було білим, як мармур, здавалося, стало таким же холодним і кам’яним, особливо вуста: вони були стиснені так міцно, що, здавалося, їх міг розтулити тільки вправний різець скульптора; її суворе чоло також скам’яніло. Тим часом містер Броклгерст стояв біля коминка, заклавши руки за спину, і суворо оглядав клас та учениць. Раптом його око сіпнулося так, наче його засліпило або туди щось потрапило; і він заговорив набагато швидше, ніж до того:
– Міс Темпл, міс Темпл, що то за дівчина з кучерявим волоссям? Руде кучеряве волосся, мем, – повністю, повністю кучеряве? – і простягнувши свою палицю, він тремтячою рукою вказав на порушницю.
– Це Джулія Северн, – відповіла міс Темпл дуже тихо.
– Джулія Северн, мем! А чому в неї, чи в будь-кого іншого, кучеряве волосся? Чому, на якій підставі, вона нехтує принципами цього благородного навчального закладу так відверто? Тут, у цій релігійній, благодійній школі вона дозволяє собі носити цілу кучму кучерявого волосся?
– Волосся Джулії кучеряве від природи, – відповіла міс Темпл іще тихіше.
– Від природи! Так, але ми не повинні пристосовуватися до природи; я хочу, щоб ці дівчата були дітьми милосердя. Навіщо стільки кучерів? Я ще раз і ще раз наполягаю на тому, щоб волосся зачісували просто, гладко і скромно. Міс Темпл, волосся цієї дівчини слід обстригти взагалі; завтра я пришлю перукаря. Й уважно огляньте всіх дівчат, мені здається, тут є ще кілька патлатих – ось та висока дівчина, наприклад, – накажіть їй повернутися. Скажіть усім ученицям першого класу, щоб вони підвелися і обернулися лицем до стіни.
Міс Темпл витягнула носовичка і приклала до губ так, наче намагалася стерти мимовільну посмішку, яка ковзнула ними; однак вона віддала наказ, і коли перший клас нарешті збагнув, що від нього вимагалося, всі вихованки зразу ж підкорилися. Я трошки відхилилася назад через лавку і побачила реакцію дівчат: їхні здивовані погляди і перекривлені чудернацькими гримасами обличчя. Шкода, що містер Броклгерст не міг їх побачити. Можливо, він би втямив, що змінити зовнішній вигляд ще не означає змінити душу.
Він скрупульозно вивчав зворотний бік цих живих медалей протягом п’яти хвилин, а потім голосно промовив, наче виносячи смертний вирок:
– Негайно позрізати усі ці патли! Міс Темпл, здається, спробувала заперечити.
– Мадам, – наполягав він. – Я служу Царю, чиє царство на небі, а не на землі; моїм першим обов’язком є умертвити хтиву плоть цих дівчат, навчити їх одягатися скромно та стримано і в жодному разі не захоплюватися пишними уборами й зачісками. Кожна з цих молодих осіб має косу, і це свідчить про їхнє марнославство. Їх просто необхідно зістригти. Уявіть собі, скільки часу тратиться на те, щоб…
Тут містера Броклгерста перебили: до кімнати зайшли три нові гості, цього разу жіночої статі. Їм варто було прийти трішки швидше і послухати лекцію про те, як слід одягатися, бо всі троє були одягнені просто розкішно: оксамит, шовк, хутро. Дві молодші (вродливі дівчата шістнадцяти і сімнадцяти років) мали сірі боброві капелюшки, останній писк моди, прикрашені страусовим пір’ям, а з-під цих делікатних головних уборів на плечі спадало густе, світле, старанно завите волосся. Старша пані була закутана в дорогу оксамитову шаль, оздоблену хутром горностая, а на голові красувалися штучні французькі локони.
Ці леді були ніхто як місіс та дві міс Броклгерст. Міс Темпл шанобливо привіталася з ними і провела до почесних місць. Очевидячки, вони приїхали в одній кареті разом зі своїм високоповажним родичем і уважно вивчали стан спалень, поки він балакав з економкою, допитував пралю і читав мораль директрисі. Тепер вони продовжували кидати різноманітні зауваження та докори на адресу міс Сміт, яка була відповідальна за стан білизни та дотримання порядку у спальнях. Але мені було ніколи слухати, про що вони там говорили. Мене цікавила інша розмова, яка повністю заволоділа моєю увагою.