Дослухаючись до бесіди між містером Броклгерстом і міс Темпл, я все ж не забула подбати і про свою безпеку; мені здавалося, що найкраще для мене буде залишитися непоміченою. До цього часу я сиділа за партою, низько схилившись над своєю грифельною дощечкою, і вдавала, що переймаюся розв’язанням прикладу; дощечку я тримала так, щоб затулити обличчя. Мене б і не помітили, якби та зрадлива дощечка якимось чином не вислизнула мені з рук і не впала на підлогу з жахливим тріском. Тепер на мене дивилися всі. Я знала, що все було скінчено. Я нахилилася, щоб підняти розламану навпіл дощечку, і приготувалася до найгіршого. А воно не забарилося.
   – Легковажна дитина! – сказав містер Броклгерст і зразу ж додав: – А, бачу, що це новенька.
   І перш ніж я встигла перевести подих, продовжив:
   – Я мало не забув, що маю сказати кілька слів стосовно неї.
   Він заговорив голосніше – о, яким дзвінким здався мені тоді його голос!
   – Нехай дівчинка, яка розбила дощечку, вийде вперед! Сама я б не змогла і ворухнутися. Мене немовби паралізувало.
   Але дві старші дівчини, що сиділи обіруч мене, поставили мене на ноги і підштовхнули до страшного судді. Потім міс Темпл лагідно підвела мене до нього і заспокоїла, тихо прошепотівши:
   – Не бійся, Джейн. Я бачила, що це трапилося ненавмисно. Тебе не каратимуть.
   Ці добрі заспокійливі слова укололи мене в саме серце.
   «Ще одна хвилина – і вона зневажатиме мене як лицемірку», – подумала я, і в моїх жилах закипів гнів на Рідів, Броклгерстів і компанію. Я була далеко не такою стриманою, як Гелен Бернс.
   – Принесіть ось те крісло, – сказав містер Броклгерст, вказуючи на дуже високе крісло, з якого щойно підвелася староста. Крісло принесли. – Поставте дитину на нього.
   І хтось, не знаю хто саме, підсадив мене на крісло: я була не в тому стані, щоб помічати такі дрібниці. Я усвідомлювала тільки, що мене підняли до рівня носа містера Броклгерста, що він стояв за крок від мене і що піді мною коливалися довгі жовтогарячі й пурпурові шовкові мантильї та хмаринки зі сріблястого пір’я.
   Містер Броклгерст наче грався зі словами.
   – Леді, – сказав він, повертаючись до своєї сім’ї. – Міс Темпл, учительки та учениці, чи всі ви бачите цю дівчинку?
   Звичайно, вони мене бачили. Я відчувала, як їхні очі обпікали мою шкіру, наче через запалювальне скло.
   – Ви бачите, що вона ще зовсім маленька, вона така, як і всі діти; милостивий Бог наш дав їй таку саму оболонку, як і всім нам, жодна потворна прикмета не виділяє її з-поміж інших. Хто б міг подумати, що сатана уже заволодів її душею і зробив своїм слугою? Мені сумно це казати, але так воно і є.
   Настала пауза – я відчула, що мої нерви потроху заспокоюються, і зрозуміла, що рубікон перейдено. Мені вже було не уникнути того суду, залишалося єдине: пережити його.
   – Мої любі діточки, – пафосно провадив священик, що, здавалося, був вирізьблений із чорного мармуру. – Це дуже сумно і неприємно, але я вважаю своїм обов’язком попередити вас, що ця дів чинка, яка могла б стати одним із ягнят Божого стада, є маленькою нечестивицею і вигнанкою. Стережіться її. Ні в якому разі не наслідуйте її приклад, уникайте її компанії, не грайтеся з нею і навіть не говоріть до неї. А ви, вчителі, уважно стежте за нею: не зводьте з неї ока, добре зважуйте її слова, оцінюйте її вчинки, карайте її плоть, щоб урятувати її душу – якщо це ще й справді можливо, тому що (у мене язик запинається, коли я говорю це) ця дів чинка, ця дитина, що народилася в християнській країні, гірша за будь-яку маленьку язичницю, яка молиться Брахмі[10] і стає навколішки перед Джаґернаутом,[11] ця дівчинка – брехуха!
   Всі мовчали хвилин десять, протягом яких я уже цілковито оволоділа своїми почуттями і спостерігала за тим, як усі жінки сімейства Броклгерст дістали носовички і почали підносити їх до очей. Старша леді жалісливо хитала головою, а дві молодші шепотіли: «Який жах!» Містер Броклгерст завершив:
   – Я взнав це від її благодійниці, від набожної та милосердної леді, яка взяла її, сироту, до свого дому і ростила, як власну дитину, і на чию доброту та щедрість це нещасне дитя відповіло такою невдячністю, що врешті-решт її прекрасна патронеса була змушена відлучити її від власних дітей, щоб ця дівчинка поганим прикладом не зачорнила їхні невинні душі. Зрештою вона прислала її сюди для зцілення так, як стародавні євреї відсилали своїх хворих до каламутного озера Віфезди. Ось чому, вчительки, директрисо, я благаю вас: не допустіть, щоб ці лікувальні води оминули її!
   Виголосивши таку пишну промову, містер Броклгерст поправив верхнього ґудзика на пальті, прошепотів щось до своєї сім’ї, яка зразу ж підвелася, вклонився міс Темпл, і потім ці величні постаті випливли з кімнати. Уже в дверях мій суддя повернувся і сказав:
   – Нехай постоїть ще з півгодини на кріслі, і нехай ніхто не сміє говорити з нею аж до кінця дня.
   Ось так я стояла на стільці; раніше мені здавалося, що я б не вистояла посеред кімнати на власних ногах: вмерла би з сорому; а тепер я стояла на ганебному п’єдесталі, і це могли бачити всі. Мені не стає слів, щоб описати свої почуття в той момент; та коли вони переповнили мене до краю, здавивши горло, до крісла підійшла дівчинка. Проходячи повз, вона глянула на мене. Яке чудесне світло було в її очах! Які незвичайні відчуття подарувало мені це світло! Як мені полегшало! Так, наче мученик або герой, пройшовши повз раба чи приречену жертву, додав їй трохи сили. Я опанувала свою істерику, підняла голову і твердо стала на стільці. Гелен Бернс поставила кілька незначних запитань міс Сміт стосовно своєї роботи, отримала догану за надмірну цікавість і, повертаючись до свого місця, усміхнулася мені. Яка це була усмішка! Я й досі її пам’ятаю, у ній світився розум, справжня відвага, вона осяяла її тонкі риси, худе обличчя, запалі сірі очі, що Гелен стала схожою на янгола. Гелен Бернс носила на руці «пов’язку нечупари»; приблизно годину тому я чула, як міс Скетчерд лаяла Гелен за те, що вона неохайно переписала завдання, і сказала, що завтра вона сидітиме на воді та хлібі. Такою недосконалою є людська природа! І на сонці є плями, очі ж міс Скетчерд бачать тільки ці незначні дефекти, але не помічають, яким прекрасним є саме сонце.

Розділ VIII

   Перш ніж минуло півгодини, годинник пробив п’яту; заняття припинились, і всі рушили до їдальні на чай. Нарешті я наважилася злізти зі стільця: у класі вже зовсім посутеніло. Я пішла в куток і сіла там на підлогу. Чари, які підтримували мене до цього моменту, розвіялися; реакція не забарилася – скоро, охоплена гіркою журбою, я впала на землю і голосно заридала. Зараз Гелен Бернс не було поруч; ніщо не додавало мені сил; залишена на самоті, я впала у розпач і щедро зросила слізьми підлогу. Я хотіла стати кращою, зробити стільки добрих справ у Ловуді: завести багато друзів, завоювати повагу і прихильність. Дещо мені уже вдалося: того таки ранку мене посадили у першому ряду серед найкращих учениць, міс Міллер похвалила мене, міс Темпл лагідно всміхнулась і пообіцяла, що навчить мене малювати і дозволить приступити до вивчення французької мови, якщо я й надалі робитиму значні успіхи у навчанні ще протягом двох місяців. Зрештою, однокласниці ставилися до мене доброзичливо і при йняли як рівну, ніхто мене не ображав. А тепер усе було втрачено, мене зруйнували і розтоптали. Чи зможу я коли-небудь очиститися від цієї ганьби?
   «Ніколи», – подумала я, і в той момент мені більш за все на світі захотілося померти. Поки я ось так схлипувала і невиразно бурмотіла, до мене хтось наблизився; я подивилася вгору – біля мене була Гелен Бернс; у світлі догораючого полум’я я побачила, як вона перетинає довгий порожній клас. У руці вона несла мою каву і хліб.
   – Ну-бо, з’їж щось, – сказала вона. Але я відмовилася і від першого, і від другого. Мені здавалося, що я захлиснуся першою ж краплиною або подавлюся найменшою крихтою. Гелен здивовано дивилася на мене: я не могла приховати своє збудження, хоча й намагалася. Я продовжувала голосно схлипувати. Вона сіла на землю поруч, обхопила коліна руками, поклала на них голову і сиділа в такій позі, мовчазна, мов індіанець. Я заговорила першою:
   – Гелен, чому ти сидиш біля дівчинки, яку всі вважають брехухою?
   – Ти впевнена, що всі, Джейн? Адже тільки вісімдесят дівчат чуло, як тебе обізвали, а в світі живуть мільйони.
   – А що мені до тих мільйонів? Ті вісімдесят, кого я знаю, зневажають мене.
   – Ти помиляєшся, Джейн. Можливо, взагалі ніхто з вісімдесятьох учениць нашої школи не зневажає тебе, а багато хто з них і співчуває тобі.
   – Як вони можуть співчувати мені після того, що наговорив містер Броклгерст?
   – Містер Броклгерст не Бог. Він навіть не визначна людина, і мало хто в школі любить його. Він ніколи не намагався зробити щось для того, аби його полюбили. Якби він до тебе ставився добре, як до своєї улюблениці, ти б нажила собі тут ворогів, явних або прихованих; а зараз більшість дівчат співчувають тобі, але просто не хочуть цього показувати. Можливо, вчительки та учениці суворо дивитимуться на тебе перший день чи два, але насправді, глибоко в серці, вони бачать у тобі друга; а якщо ти продовжуватимеш гарно себе поводити, дуже скоро ці почуття проявлятимуться дедалі відвертіше. Крім того, Джейн… – вона замовкла.
   – Продовжуй, Гелен, – сказала я, взявши її за руку. Вона почала розтирати мої пальці, щоб ті зігрілися, і повела далі:
   – І навіть якщо увесь світ ненавидить тебе і вважає злою дівчинкою, але твоя совість чиста, і ти сама не вважаєш себе винною, у тебе завжди будуть друзі.
   – Ні; я знаю, що повинна добре думати про себе, але цього не достатньо: якщо інші не любитимуть мене, я радше помру, ніж житиму так – я не знесу самотності й ненависті, Гелен. Ось послухай. Щоб завоювати твою прихильність, чи прихильність міс Темпл, чи когось іншого, кого я по-справжньому люблю, я готова на все: нехай мені зламають руку, нехай мене вдарить бик, нехай кінь залишить слід від копит на моїх грудях…
   – Припини це негайно, Джейн! Ти надто сильно віриш у людську любов. Ти занадто імпульсивна та вразлива. Коли Всевишній створював твою плоть і вдихав у тебе життя, Він дав тобі щось більше, ніж твоє слабке тіло, чи тіла таких самих слабких людей. Окрім видимого світу й окрім людей, існує ще й світ невидимий, в якому живуть духи. Цей світ навколо нас, тому що він усюди. А духи постійно спостерігають за нами, вони оберігають нас. І навіть якщо ми помираємо в муках ганебною смертю, і якщо зневага оточує нас з усіх сторін, а ненависть гнітить, і навіть коли янголи все це бачать, вони знають, що ми не винні (якщо ми й справді не винні, а я знаю, що коли містер Броклгерст виголошував ту пишну промову, він просто повторяв слова місіс Рід; твої очі пристрасні, а твоє чоло ясне, це свідчить про щиру вдачу). Бог тільки чекає, коли наш дух відділиться від плоті, щоб сповна винагородити його. Тоді чому ми маємо тужити, якщо життя таке коротке, а смерть – це крок до щастя і раю?
   Я мовчала; Гелен заспокоїла мене. Але крім спокою, вона навіяла на мене невимовний смуток. В її словах я відчувала скорботу, але не могла сказати, звідки вона. А коли, замовкнувши, Гелен задихала прискорено і кілька разів кашлянула, я миттю забула про своє горе, і мене охопила турбота про неї.
   Поклавши голову на плече Гелен, я обвила руками її талію; вона притягнула мене до себе, й ось так ми сиділи мовчки. Ми просиділи недовго, бо до кімнати хтось зайшов. Вітер, що здійнявся надворі, розігнав важкі хмари, і на небі з’явився місяць; його світло проникло в кімнату крізь вікно і яскраво освітило нас, а також ту постать, що наближалася, – ми зразу ж упізнали міс Темпл.
   – Я шукала тебе, Джейн Ейр, – сказала вона. – Я хочу, щоб ти зайшла до моєї кімнати. Оскільки і Гелен Бернс тут, вона може піти з тобою.
   Ми підвелись і рушили за директрисою. Проминувши кілька заплутаних коридорів і піднявшись сходами нагору, ми нарешті опинилися в її кімнаті. Там горів великий коминок і було затишно. Міс Темпл наказала Гелен Бернс сісти на низеньке крісло біля коминка. Сама вона сіла в інше крісло і покликала мене до себе.
   – Ну що, вже все минулося? – запитала вона, дивлячись на мене згори. – Ти уже виплакала своє горе?
   – Боюсь, що я ніколи не зможу виплакати все.
   – Чому?
   – Тому, що мене обвинуватили несправедливо. І тепер ви, мем, та всі інші вважатимуть, що я зла.
   – Ми думатимемо про тебе так, як ти себе поводитимеш, дитино. Продовжуй бути слухняною, і ми будемо тобою задоволені.
   – Правда, міс Темпл?
   – Так, – сказала вона, пригорнувши мене. – А тепер розкажи мені про ту жінку, яку містер Броклгерст назвав твоєю благодійницею.
   – Її звуть місіс Рід, вона дружина мого дядька. Мій дядько помер, і я залишилася з нею.
   – Хіба вона не при йняла тебе за власної згоди?
   – Ні, мем; вона б ніколи не зробила цього, але я неодноразово чула від слуг: перед смертю мій дядько взяв із неї слово, що вона виховуватиме мене.
   – Так ось, Джейн, ти, мабуть, знаєш, а якщо ні, то я тобі кажу, що кожен, кого в чомусь обвинувачують, має право захищатися. Тебе звинуватили у брехні. Захисти себе, як можеш, переді мною. Розкажи мені все, що пам’ятаєш, але не прикрашай і не перебільшуй.
   У глибині серця я вирішила, що буду щирою і об’єктивною, і помовчавши з хвилинку, я зібралася з думками й розповіла їй усю історію свого невеселого дитинства. Виснажена надмірними емоціями, я говорила тихіше, ніж будь-коли раніше, як говорила на цю тему. Пам’ятаючи застереження Гелен не обурюватися і бути терплячою, я вкладала в свої слова набагато менше злості та гіркоти, ніж зазвичай. Моя розповідь, така стримана і поміркована, звучала правдоподібно: я дедалі сильніше відчувала, що міс Темпл вірить кожному моєму слову.
   Розказуючи свою історію, я згадала про містера Ллойда, який приходив до мене після того припадку: я не забула про жахливий епізод в червоній кімнаті. Я вірила, що певною мірою саме він допоможе розтопити кригу; ніщо не змусить мене забути про нестерпні муки, які переповнили моє серце, коли місіс Рід відхилила моє прохання про помилування і вдруге замкнула мене в темній кімнаті з привидами.
   Я закінчила розповідь. Кілька хвилин міс Темпл мовчки розглядала мене, а потім сказала:
   – Я трохи знаю містера Ллойда, я напишу йому листа. Якщо він підтвердить твою розповідь, з тебе публічно будуть зняті всі обвинувачення. Для мене, Джейн, ти не винна уже зараз.
   Вона поцілувала мене і, все ще не випускаючи з обіймів (мені було так приємно стояти біля неї; я з захопленням роздивлялася її обличчя, сукню, скромні прикраси, її високе біле чоло зі світлими локонами і сяючі темні очі), звернулася до Гелен Бернс:
   – Як ти почуваєшся, Гелен? Ти сильно кашляла сьогодні?
   – Ні, мем, не дуже сильно.
   – А груди все ще болять?
   – Мені уже трохи ліпше.
   Міс Темпл підвелася, взяла її руку і послухала пульс; потім вона повернулася на місце: коли міс Темпл сіла, я почула, як важко вона зітхнула. На кілька хвилин вона впала в глибоку задуму, а потім, отямившись, весело сказала:
   – Сьогодні ви мої гості. Я повинна вас чимось пригостити. І вона подзвонила у дзвоник.
   – Барбаро, – сказала вона служниці, що при йшла. – Я ще не пила чаю сьогодні. Принеси тацю і постав іще дві чашки для цих молодих леді.
   Невдовзі Барбара принесла тацю. З якою радістю я дивилася на порцелянові чашки і різнокольоровий чайничок, що стояли на маленькому круглому столику біля вогню! Який приємний аромат линув від чаю та грінок! Однак, на моє превелике розчарування (я була дуже голодною), грінок виявилося зовсім небагато. Це помітила і міс Темпл.
   – Барбаро, – сказала вона. – Чи не могла б ти принести ще трохи хліба і масла? Тут не достатньо для трьох.
   Барбара вийшла і дуже скоро повернулася:
   – Мадам, місіс Гарден каже, що послала вам звичайну порцію.
   Слід зауважити, що місіс Гарден була економкою, якій містер Броклгерст цілком довіряв; вона вся була змайстрована із заліза та китового вуса.
   – Гаразд, – відповіла міс Темпл. – Дякую, Барбаро, я думаю, що ми якось обійдемося. – І коли служниця вийшла, вона всміхнулася і додала: – На щастя, я можу ще дещо додати до цього скупого частування.
   Запросивши Гелен і мене до столу, вона поставила перед кожною з нас горнятко чаю і по одній чудесній, хоча і дуже тоненькій грінці. Потім вона підвелася, висунула шухляду і витягнула звідти пакунок, завинений у папір. Міс Темпл розгорнула його, і ми побачили великий смачний пиріг із кмином.
   – Я хотіла дати вам по шматку з собою, – сказала вона. – Та оскільки нам принесли так мало грінок, ми з’їмо його зараз, – і вона почала краяти пиріг товстими скибками.
   Того вечора ми наче споживали нектар і амброзію; міс Темпл з усмішкою спостерігала за тим, як ми поглинаємо їжу, запропоновану нею, і це також приносило їй невимовне задоволення. Зрештою ми втамували голод.
   Чаювання закінчилося, і тацю забрали. Міс Темпл знову покликала нас до коминка, і ми посідали обабіч неї. Тепер вона балакала з Гелен. Для мене ж було великою честю стати свідком їхньої розмови.
   Міс Темпл завжди поводилася спокійно і врівноважено, її обличчя світилося добротою і щирістю, мова була правильною і вишуканою, їй зовсім не притаманною була нестриманість, нетерплячість чи збудження: у ній було щось, що приносило задоволення тим, хто дивився на неї і слухав її, сам її вигляд навіював пошану; те саме відчувала і я, але Гелен Бернс мене просто вразила.
   Можливо, поживна вечеря, або яскраве вогнище, або присутність її улюбленої директриси, або, можливо, щось інше, щось унікальне, відоме лише їй самій, повернуло Гелен сили. Вони прокинулися, спалахнули: я побачила, що її щоки, які до цього часу були блідими та безкровними, почервоніли; очі засвітилися, вони стали трохи вологі та сяючі, і раптом здалися мені ще красивішими, ніж очі міс Темпл, – краси їм додавав не гарний колір, і не довгі вії, і навіть не тонкі брови, а гострий розум і жвавість, які світилися в них. Потім вона почала виливати душу, вона говорила і говорила, і звідки вона те все знала? Чи може в чотирнадцятирічної дівчинки бути така велика, сильна душа, з якої бив би струмінь такого чистого, довершеного і пристрасного красномовства? Такою я бачила Гелен того пам’ятного для мене вечора. Здавалося, що її душа поспішає прожити за короткий проміжок часу те, що інші проживають за все життя.
   Вони обговорювали речі, про які я навіть не чувала. Вони говорили про давні часи і народи, про далекі країни, про дива природи, досліджені та ті, про які ще тільки здогадуються. Вони говорили про книжки: як багато вони прочитали! Якими знаннями володіли! Як добре знали історію Франції та французьку літературу! Але найбільше мене вразило, коли міс Темпл запитала Гелен, чи вона хоч іноді згадує латинську мову, якої навчав її батько, і взявши з полиці книжку, попросила її прочитати і дослівно перекласти сторінку з Вергілія. Гелен виконала прохання; моє почуття поваги до неї поглиблювалося з кожним прочитаним рядочком. Щойно вона закінчила, дзвінок сповістив про сон ний час. Нічого не вдієш, ми мусили йти. Міс Темпл обняла нас двох і, пригортаючи до серця, сказала:
   – Нехай вас Бог благословить, діти мої!
   Гелен вона обнімала трохи довше, ніж мене, і відпустила з меншою охотою; саме з Гелен не спустила вона ока, коли ми виходили, через неї міс Темпл зітхнула так важко вдруге, через неї витерла сльозу зі щоки.
   Зайшовши у спальню, ми почули голос міс Скетчерд: вона перевіряла наші шухляди. Вона щойно відчинила шухляду Гелен Бернс, і коли ми зайшли, на Гелен посипалися різкі зауваження. Їй сказали, що завтра до її спини прищеплять півдюжини брудних речей і вона ходитиме так цілий день.
   – Мої речі й справді були розкидані, – прошепотіла Гелен. – Я збиралася поскладати їх, але забула.
   Наступного ранку міс Скетчерд написала великими розбірливими літерами на шматку картону слово «нечупара» і причепила його до високого, розумного і покірного чола Гелен. І вона носила його аж до вечора, терпляче, незворушно, розцінюючи як заслужене покарання. Коли ввечері після уроків міс Скетчерд вийшла з кімнати, я підбігла до Гелен, зірвала ту кляту пов’язку з її чола і жбурнула у вогонь: лють, на яку Гелен була просто нездатна, кипіла в мені з самого ранку, а по моїх щоках котилися гарячі великі сльози, бо її тиха покірність завдавала мені невимовного болю.
   Десь за тиждень після описаних мною подій міс Темпл, яка написала листа містеру Ллойду, отримала відповідь: очевидячки, він підтвердив, що я говорила правду. Зібравши всю школу, міс Темпл оголосила, що обвинувачення, висунуті проти Джейн Ейр, не підтвердилися, і вона рада, що може їх привселюдно зняти з мене. Вчительки тиснули мені руку і цілували мене, а по класу пробіг шумок вдоволення.
   Так, звільнившись від обтяжливої ноші, я негайно взялася до роботи, я вирішила прокладати собі шлях крізь усі труднощі: я важко трудилася, і мій успіх не залишився непоміченим. Моя пам’ять, не надто добра від природи, покращилася завдяки практиці; заняття зробили мій розум гострішим; за кілька тижнів мене перевели до наступного класу; а менше як за два місяці мені дозволили відвідувати уроки французької мови та малювання. В перший же день я вивчила два часи дієслова etre і намалювала свій перший будинок, чиї похилені стіни могли позмагатися хіба що з Пізанською баштою. Того вечора, лягаючи в ліжко, я забула зготувати в уяві гарячу смажену картоплю чи білий хліб зі свіжим молоком, за допомогою яких я зазвичай втамовувала свій голод перед сном: того вечора я наситилася картинами, які ввижалися мені в темноті. Всі вони були намальовані мною: невеличкі будиночки і дерева, мальовничі камені та скелі, великі череди худоби, гарнесенькі метелики, що пурхають над нерозцвілими трояндами, птахи, які збирають стиглі ягоди, гніздо кропив’янки з малесенькими біленькими яєчками, обвите молодими пагінцями плюща. Також я думала над тим, чи зможу коли-небудь самотужки перекласти бодай одне маленьке французьке оповідання з тої книжечки, яку показала мені мадам П’єрро того дня. Ці солодкі думки наситили мене, і я заснула.
   Правильно сказав Соломон: «Ліпша пожива яринна, і при тому любов, аніж тучний віл, та ненависть при тому».[12]
   Зараз я б нізащо не проміняла Ловуд з усіма його нестатками на Ґейтсгед з усіма його розкошами.

Розділ ІХ

   Проте нестатки, а точніше, злидні у Ловуді відчувалися дедалі менше. Наближалася весна – вона уже майже настала; люті зимові морози відступали, сніги танули, холодні пронизливі вітри вщухали. Мої нещасні ноги, потріскані та опухлі від лютих січневих морозів, почали видужувати й оживати від теплого, ніжного подиху квітня. Вночі та вранці уже не бувало такої низької, справді канадської температури, коли кров стигне в жилах. Тепер ми з більшою охотою йшли на прогулянку в сад: іноді, в сонячні дні, нам було навіть приємно і весело. На почорнілих клумбах пробивалася зелень, яка з кожним днем ставала буйнішою і наштовхувала на думку про те, що вночі клумбами розгулювала Надія, а вранці залишала все виразніші сліди. З-під листочків пробивалися квіти: проліски, крокуси, ведмежі вушка і золотоокі братки. Кожного четверга по обіді (це було для нас майже свято) ми вирушали на прогулянку і з кожним разом знаходили все більше і більше квітів, які розпускалися вздовж дороги попід парканами.
   Я знайшла для себе ще одну розвагу – вивчати підперті обрієм краєвиди, які даленіли над високими зубчастими стінами, що оточували наш сад. Там благородні гірські вершини обрамляли величезну долину, зелену і тінисту; неподалік дзюрчав веселий струмок, його прозора вода жваво крутилася у вирі поміж темними каменями. Як відрізнявся цей краєвид від того, який я побачила вперше: він простягався під сталево-сірим зимовим небом, усе живе заціпеніло від морозу, гори й долини були вкриті густим снігом! У ті дні з чорних верхів’їв, гнані сильними східними вітрами, на землю спадали холодні, мов смерть, тумани, вони котилися по схилах і зливалися з морозяним туманом, що здіймався над струмком. Та й сам струмок здавався стрімким потоком, нестримним і каламутним: він скажено мчав через ліс, а його дикий рев, до якого часто приєднувався шум проливного дощу або завивання бурі, було чути далеко. А безлистий ліс на його берегах нагадував шерегу скелетів.
   Квітень перейшов у травень, спокійний, ясний і безхмарний. Блакитне небо, тепле сонячне проміння, м’який південно-західний вітерець – все це тішило наші душі цілісінькі дні. Навколо все буяло і цвіло. Ловуд розпустив довгі кучері, він увесь зазеленів, заквітчався. В’язи, ясені та дуби обросли густими кронами; лісові рослини рясно вкрили землю; низинки густо заросли мохом, а з-під цих чудових рослин пробивалися дивні блідо-жовті промінчики. Я бачила, як у затемнених місцинках їхнє бліде сяяння проблискувало тьмяними розсипами. Я часто насолоджувалася цією красою вільно, сповна, коли за мною ніхто не стежив, майже на самоті. Ця несподівана свобода мала свою причину, і якраз настав час розповісти про неї.
   Хіба не чудовим видається те місце, яке я щойно описала, де високо до неба здіймаються пагорби і протікає струмок, де така прекрасна природа? Звичайно, що чудовим, та чи придатним до життя – це вже інше запитання.