Страница:
Тиждень тягнувся невимовно довго, але зрештою і він проминув, як і все на цьому світі. Й одного приємного осіннього вечора я знову вирушила до Лоутона. До речі, дорога, якою я йшла, була дуже красивою, вона пролягала вздовж невеличкої річечки і повторювала всі вигини її русла. Але того дня мені було не до краси, я могла думати тільки про листи, які, можливо, чекають або не чекають на мене в містечку.
Цього разу я відпросилася для того, щоб зняти мірку на черевики, отже спочатку я рушила до взуттєвої майстерні і, владнавши всі справи, пішла чистою і спокійною вуличкою від майстерні до пошти; там мене зустріла старша жінка в рогових окулярах на носі та чорних рукавичках.
– Чи є листи для Дж. Е.? – запитала я.
Вона глянула на мене поверх окулярів, а потім відсунула шухляду і почала перебирати листи, вона робила це так довго, що моя надія почала вмирати. Вона взяла один із конвертів, потім роздивлялася його ще зо п’ять хвилин і нарешті передала мені через віконечко, попередньо оглянувши мене недовірливим поглядом. Лист був адресований Дж. Е.
– Тільки один? – запитала я.
– Так, більше немає, – сказала вона.
Я поклала конверт до кишені й розвернулася: я просто не змогла відкрити його там – згідно з правилами я повинна була повернутися до восьмої години, а було вже пів на восьму.
По поверненні додому на мене чекали різноманітні обов’язки. Я мала робити з дівчатами домашнє завдання; потім була моя черга читати молитви, відвести учениць спати. А опісля я вечеряла з іншими вчительками. Навіть коли ми пішли спати, міс Грайс все ще не давала мені спокою. У нас залишився маленький огарок свічки у свічнику, і я боялася, що вона догорить швидше, ніж міс Грайс вгамується і засне. Але, на щастя, ситна вечеря розморила міс Грайс, і вона захропіла ще до того, як я встигла роздягнутися. Свічка все ще горіла. Я дістала свого листа, на конверті красувалася літера «Ф». Я розпечатала конверт, лист був досить коротким.
Якраз у цей момент свічка догоріла і, блимнувши кілька разів, погасла.
З завтрашнього дня слід рухатися далі; тепер, якщо я хотіла здійснити свої плани, я не могла приховувати їх від інших. Попередньо домовившись із директрисою про зустріч під час обідньої перерви, я розповіла їй, що хочу влаштуватися на нове місце, де зарплатня вдвічі більша за ту, яку я отримую зараз (в Ловуді я отримувала тільки п’ятнадцять фунтів на рік). Також я попросила її розповісти про моє рішення містеру Броклгерсту чи комусь із комісії для того, щоб мені видали рекомендації. Вона люб’язно погодилася виступити посередницею у цій справі. Наступного дня вона розповіла про все містеру Броклгерсту, на що він відповів, що слід написати місіс Рід і запитати її дозволу, оскільки саме вона є моєю опікункою. Листа було відправлено. Місіс Рід відповіла, що я можу чинити на власний розсуд, оскільки вона уже давно не втручається в мої справи. Цього листа уважно вивчили всі члени комісії, і нарешті після всіх цих процедур, які здалися мені нескінченними, мені було дозволено влаштуватися на кращу роботу, якщо я знайду таку, і крім того, оскільки я показала себе у Ловуді як добра учениця та вчителька, мені пообіцяли видати рекомендації, а також свідоцтво про отримання освіти, підписане інспектором цього закладу.
Я отримала це свідоцтво приблизно за місяць, відіслала копію місіс Феєрфакс і отримала відповідь. Вона писала, що її цілком задовольняють мої рекомендації і що я можу приступити до виконання обов’язків гувернантки в її домі рівно за два тижні.
Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. У мене не було багато речей – просто достатньо, щоб задовольнити мої потреби. Я спакувала валізу в останній день – ту саму валізу, що я привезла з собою вісім років тому з Ґейтсгеду.
Валізу перев’язали і приклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, а я повинна була прийти до Лоутона пішки наступного ранку. Я почистила свою чорну дорожню сукню, приготувала капелюшок, рукавички і муфту. Потім іще раз оглянула всі шухляди, щоб востаннє переконатися, що нічого не забула. Мені нічого було робити, я сіла і постаралася відпочити. Але не могла; хоча я й провела на ногах увесь день, мені все одно не сиділося, я була занадто збудженою. Сьогодні ввечері закінчувався відтинок мого життя, а завтра вранці починався новий. Годі було сподіватися на спокійну ніч, я й очей не стулю, спостерігатиму за цим переходом.
– Міс, – промовила покоївка, котра знайшла мене у вестибюлі, де я тинялася без діла. – Вас хтось шукає там унизу.
«Звісно, це візник», – подумала я і побігла сходами вниз. Я саме йшла на кухню і проходила повз учительську кімнату, двері якої були напіввідчинені, коли хтось підбіг до мене:
– Це вона! Я впевнена! Я б її будь-де впізнала! – вигукувала людина, котра спинила мене і вхопила за руку.
Я глянула на неї: переді мною стояла поважна жінка, одягнена як служниця, хоча все ще молода; вона мала гарний вигляд, її волосся було темним, а щоки рум’яними.
– Ну ж бо, хто я така? – запитала вона. Її голос і усмішка здалися мені знайомими. – Я думаю, що ви забули мене, міс Джейн!
За хвилину я обнімала і палко цілувала її. «Бессі! Бессі! Бессі!» – це було все, на що я спромоглася. Вона то плакала, то сміялася; потім ми обоє зайшли до кімнати. Біля коминка стояв маленький трирічний хлопчик у шотландській курточці та штанцях.
– Це мій маленький синочок, – зразу сказала Бессі.
– Значить, ти одружилася, Бессі?
– Так, приблизно п’ять років тому з Робертом Лівеном, візником. Окрім Боббі, у мене є ще донечка. Я назвала її Джейн.
– Ти більше не живеш у Ґейтсгеді?
– Ми живемо у будиночку воротаря, бо старий пішов від нас.
– А як там поживають усі решта? Розкажи мені все про них, Бессі, але спочатку присядь. А ти, Боббі, ходи-но сюди, до мене на коліна, не боїшся?
Але Боббі підсунувся ближче до матері.
– Ви майже не виросли, міс Джейн, і зовсім не поправилися, – вела далі місіс Лівен. – Мабуть, вам не солодко жилося в цій школі: міс Еліза Рід на голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі ширша.
– Джорджіана красуня, чи не так, Бессі?
– О, вона дуже вродлива. Минулої зими вона поїхала в Лондон разом із матір’ю; там усі захоплювалися нею, а один лорд навіть у неї закохався і хотів на ній оженитися, але його родина була проти. І що ви думаєте? Він і міс Джорджіана вирішили втекти, але їх викрили і завернули. А видала їх сама міс Еліза Рід: мабуть, із заздрощів. Тепер вони живуть із сестрою, як кіт із собакою: увесь час тільки те і роблять, що гризуться.
– А як там Джон Рід?
– О, в нього не все так добре, як цього хотіла б його мати. Він вступив до університету, але його звідти відрахували – так, здається, це називається. А потім дядьки захотіли, щоб він був адвокатом, і послали його вчити право. Але він такий непутящий парубок, що з нього навряд чи щось вийде.
– Який він на вигляд?
– Він дуже високий, дехто називає його гарним, але я б цього не сказала – у нього занадто товсті губи.
– А місіс Рід?
– Місіс трохи погладшала на тілі й на обличчі, але мені здається, що вона увесь час хвилюється. Їй не подобається поведінка містера Джона: він надто легко пускає гроші наліво й направо.
– Це вона прислала тебе сюди, Бессі?
– Ні, я сама: я вже давно хотіла побачити вас, а коли почула, що від вас при йшов лист і що ви збираєтеся переїхати в інше місце, то вирішила, що ще раз гляну на вас, поки ви не заїхали занадто далеко.
– Боюсь, що ти розчаруєшся в мені, Бессі, – я мовила це сміючись, але помітила, що погляд Бессі хоча і був шанобливим, але аж ніяк не виказував захоплення.
– Ні, міс Джейн, не зовсім: ви елегантна, як справжня леді. Саме такою я й сподівалася вас побачити: ви були далеко не красивою дитиною.
Я усміхнулася у відповідь на щиру репліку Бессі: я відчувала, що це була правда. Проте не буду приховувати, що її слова мене трохи засмутили, адже у вісімнадцять років кожна дівчина хоче подобатися, і болісно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.
– Зате ви розумна, – докинула Бессі, втішаючи мене. – Що ви вмієте робити? Ви граєте на піаніно?
– Трохи.
В кімнаті якраз стояло одне піаніно, Бессі підійшла і відкрила його, а потім попросила мене сісти і заграти для неї. Я зіграла вальс чи два, і вона була просто зачарована.
– Жодна з панянок Рід не вміє грати так гарно! – сказала вона, зловтішаючись. – Я завжди казала, що ви перевершите їх у навчанні… Ви вмієте малювати?
– Ось там над коминком висить одна з моїх картин.
Це був пейзаж, намальований аквареллю. Цю картину я подарувала директрисі на знак вдячності за її посередництво між мною і комісією. Картину оправили в раму і засклили.
– Вона просто чарівна, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель, а про молодих міс я взагалі волію промовчати: дуже вже далеко їм до вас. А ви вивчали французьку?
– Так, Бессі, я можу читати і говорити французькою.
– І ви вмієте шити і вишивати?
– Вмію.
– Ви справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде: ви завжди домагаєтеся свого, навіть без допомоги рідних… Є ще одна річ, про яку я б хотіла вас запитати. Чи чули ви коли-небудь щось про родичів по батькові?
– Ні, ніколи в житті.
– Ну, ви знаєте, пані завжди казала, що вони бідні та зовсім прості люди. Може, воно й так, але я вірю, що вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Одного дня, приблизно сім років тому, до Ґейтсгеду приїздив містер Ейр і хотів побачити вас. Пані сказала, що ви в школі за п’ятдесят миль звідти. Мені здалося, що він дуже розчарувався, але він не міг залишитися: збирався пливти закордон кораблем, який відчалював з Лондона за день чи два. Він виглядав, як справжній джентльмен, мені здається, це був брат вашого батька.
– В яку країну він їхав, Бессі?
– На острів за тисячі миль звідси. Туди, де роблять вино. Це розповів мені наш буфетник.
– Мадейра? – припустила я.
– Так, точно. Це саме те слово.
– Отже, він поїхав?
– Так, він не залишився надовго в будинку: пані поводилася з ним дуже зверхньо, а потім називала його підлим торговцем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.
– Дуже на те схоже, – відповіла я. – Або, можливо, він службовець чи агент якоїсь виноробної фірми.
Ми балакали про старі часи ще з годину, а тоді Бессі була змушена залишити мене. Ми бачилися протягом кількох хвилин наступного ранку в Лоутоні, поки я чекала на поштову карету. Нарешті ми розпрощалися біля дверей з гербом Броклгерстів, і кожна пішла своєю дорогою. Вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Ґейтсгеду, а я сіла в поштову карету, яка мала відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя – в незнані простори Мілкота.
Розділ ХІ
Цього разу я відпросилася для того, щоб зняти мірку на черевики, отже спочатку я рушила до взуттєвої майстерні і, владнавши всі справи, пішла чистою і спокійною вуличкою від майстерні до пошти; там мене зустріла старша жінка в рогових окулярах на носі та чорних рукавичках.
– Чи є листи для Дж. Е.? – запитала я.
Вона глянула на мене поверх окулярів, а потім відсунула шухляду і почала перебирати листи, вона робила це так довго, що моя надія почала вмирати. Вона взяла один із конвертів, потім роздивлялася його ще зо п’ять хвилин і нарешті передала мені через віконечко, попередньо оглянувши мене недовірливим поглядом. Лист був адресований Дж. Е.
– Тільки один? – запитала я.
– Так, більше немає, – сказала вона.
Я поклала конверт до кишені й розвернулася: я просто не змогла відкрити його там – згідно з правилами я повинна була повернутися до восьмої години, а було вже пів на восьму.
По поверненні додому на мене чекали різноманітні обов’язки. Я мала робити з дівчатами домашнє завдання; потім була моя черга читати молитви, відвести учениць спати. А опісля я вечеряла з іншими вчительками. Навіть коли ми пішли спати, міс Грайс все ще не давала мені спокою. У нас залишився маленький огарок свічки у свічнику, і я боялася, що вона догорить швидше, ніж міс Грайс вгамується і засне. Але, на щастя, ситна вечеря розморила міс Грайс, і вона захропіла ще до того, як я встигла роздягнутися. Свічка все ще горіла. Я дістала свого листа, на конверті красувалася літера «Ф». Я розпечатала конверт, лист був досить коротким.
«Якщо Дж. Е., чиє оголошення опублікували минулого четверга в «…ширському віснику», справді володіє всіма згаданими якостями і якщо вона може надати відповідні характеристики та документи, що посвідчують рівень її знань, то їй може бути запропоновано місце виховательки дев’ятирічної дівчинки. Винагорода складає тридцять фунтів на рік. Дж. Е. просять надіслати рекомендації, вказати своє повне ім’я, місце проживання тощо на таку адресу: місіс Феєрфакс, Тернфілд, неподалік Мілкота,…ширське графство».Я довго вивчала лист: почерк був старомодним і нерозбірливим, мені здалося, що він належить літній жінці. Ця обставина трохи заспокоїла мене: в глибині душі я боялася, що діючи ось так, на свій страх і ризик, можу потрапити у халепу. І більш за все я хотіла знайти щось серйозне, пристойне й en règle [13]. І я відчувала, що літня жінка може певним чином бути гарантією цього. Місіс Феєрфакс! Я уявляла її одягнутою в чорну сукню і вдовиний чепець, трохи старомодною, але чемною, зразок староанглійської добропристойності. Тернфілд! Безсумнівно, це була назва її маєтку, охайного, чистого, я була в цьому впевнена, хоча й не могла уявити будівлі повністю. Мілкот,…ширське графство; я намагалася уявити карту Англії, так, я бачила його – і графство, і місто. Графство було на сімдесят миль ближче до Лондона, ніж це Богом забуте місце, де я зараз перебувала, і це, безумовно, було перевагою. Я прагнула вирватися туди, де вирувало життя, а Мілкот був великим індустріальним містом, що лежало на берегах А.; без сумніву, він був достатньо шумним. Тим краще – принаймні це буде цілковита переміна. Не те щоб я радо малювала в уяві високі труби та хмари диму, проте, думала я, Тернфілд, мабуть, далеко від міста.
Якраз у цей момент свічка догоріла і, блимнувши кілька разів, погасла.
З завтрашнього дня слід рухатися далі; тепер, якщо я хотіла здійснити свої плани, я не могла приховувати їх від інших. Попередньо домовившись із директрисою про зустріч під час обідньої перерви, я розповіла їй, що хочу влаштуватися на нове місце, де зарплатня вдвічі більша за ту, яку я отримую зараз (в Ловуді я отримувала тільки п’ятнадцять фунтів на рік). Також я попросила її розповісти про моє рішення містеру Броклгерсту чи комусь із комісії для того, щоб мені видали рекомендації. Вона люб’язно погодилася виступити посередницею у цій справі. Наступного дня вона розповіла про все містеру Броклгерсту, на що він відповів, що слід написати місіс Рід і запитати її дозволу, оскільки саме вона є моєю опікункою. Листа було відправлено. Місіс Рід відповіла, що я можу чинити на власний розсуд, оскільки вона уже давно не втручається в мої справи. Цього листа уважно вивчили всі члени комісії, і нарешті після всіх цих процедур, які здалися мені нескінченними, мені було дозволено влаштуватися на кращу роботу, якщо я знайду таку, і крім того, оскільки я показала себе у Ловуді як добра учениця та вчителька, мені пообіцяли видати рекомендації, а також свідоцтво про отримання освіти, підписане інспектором цього закладу.
Я отримала це свідоцтво приблизно за місяць, відіслала копію місіс Феєрфакс і отримала відповідь. Вона писала, що її цілком задовольняють мої рекомендації і що я можу приступити до виконання обов’язків гувернантки в її домі рівно за два тижні.
Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. У мене не було багато речей – просто достатньо, щоб задовольнити мої потреби. Я спакувала валізу в останній день – ту саму валізу, що я привезла з собою вісім років тому з Ґейтсгеду.
Валізу перев’язали і приклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, а я повинна була прийти до Лоутона пішки наступного ранку. Я почистила свою чорну дорожню сукню, приготувала капелюшок, рукавички і муфту. Потім іще раз оглянула всі шухляди, щоб востаннє переконатися, що нічого не забула. Мені нічого було робити, я сіла і постаралася відпочити. Але не могла; хоча я й провела на ногах увесь день, мені все одно не сиділося, я була занадто збудженою. Сьогодні ввечері закінчувався відтинок мого життя, а завтра вранці починався новий. Годі було сподіватися на спокійну ніч, я й очей не стулю, спостерігатиму за цим переходом.
– Міс, – промовила покоївка, котра знайшла мене у вестибюлі, де я тинялася без діла. – Вас хтось шукає там унизу.
«Звісно, це візник», – подумала я і побігла сходами вниз. Я саме йшла на кухню і проходила повз учительську кімнату, двері якої були напіввідчинені, коли хтось підбіг до мене:
– Це вона! Я впевнена! Я б її будь-де впізнала! – вигукувала людина, котра спинила мене і вхопила за руку.
Я глянула на неї: переді мною стояла поважна жінка, одягнена як служниця, хоча все ще молода; вона мала гарний вигляд, її волосся було темним, а щоки рум’яними.
– Ну ж бо, хто я така? – запитала вона. Її голос і усмішка здалися мені знайомими. – Я думаю, що ви забули мене, міс Джейн!
За хвилину я обнімала і палко цілувала її. «Бессі! Бессі! Бессі!» – це було все, на що я спромоглася. Вона то плакала, то сміялася; потім ми обоє зайшли до кімнати. Біля коминка стояв маленький трирічний хлопчик у шотландській курточці та штанцях.
– Це мій маленький синочок, – зразу сказала Бессі.
– Значить, ти одружилася, Бессі?
– Так, приблизно п’ять років тому з Робертом Лівеном, візником. Окрім Боббі, у мене є ще донечка. Я назвала її Джейн.
– Ти більше не живеш у Ґейтсгеді?
– Ми живемо у будиночку воротаря, бо старий пішов від нас.
– А як там поживають усі решта? Розкажи мені все про них, Бессі, але спочатку присядь. А ти, Боббі, ходи-но сюди, до мене на коліна, не боїшся?
Але Боббі підсунувся ближче до матері.
– Ви майже не виросли, міс Джейн, і зовсім не поправилися, – вела далі місіс Лівен. – Мабуть, вам не солодко жилося в цій школі: міс Еліза Рід на голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі ширша.
– Джорджіана красуня, чи не так, Бессі?
– О, вона дуже вродлива. Минулої зими вона поїхала в Лондон разом із матір’ю; там усі захоплювалися нею, а один лорд навіть у неї закохався і хотів на ній оженитися, але його родина була проти. І що ви думаєте? Він і міс Джорджіана вирішили втекти, але їх викрили і завернули. А видала їх сама міс Еліза Рід: мабуть, із заздрощів. Тепер вони живуть із сестрою, як кіт із собакою: увесь час тільки те і роблять, що гризуться.
– А як там Джон Рід?
– О, в нього не все так добре, як цього хотіла б його мати. Він вступив до університету, але його звідти відрахували – так, здається, це називається. А потім дядьки захотіли, щоб він був адвокатом, і послали його вчити право. Але він такий непутящий парубок, що з нього навряд чи щось вийде.
– Який він на вигляд?
– Він дуже високий, дехто називає його гарним, але я б цього не сказала – у нього занадто товсті губи.
– А місіс Рід?
– Місіс трохи погладшала на тілі й на обличчі, але мені здається, що вона увесь час хвилюється. Їй не подобається поведінка містера Джона: він надто легко пускає гроші наліво й направо.
– Це вона прислала тебе сюди, Бессі?
– Ні, я сама: я вже давно хотіла побачити вас, а коли почула, що від вас при йшов лист і що ви збираєтеся переїхати в інше місце, то вирішила, що ще раз гляну на вас, поки ви не заїхали занадто далеко.
– Боюсь, що ти розчаруєшся в мені, Бессі, – я мовила це сміючись, але помітила, що погляд Бессі хоча і був шанобливим, але аж ніяк не виказував захоплення.
– Ні, міс Джейн, не зовсім: ви елегантна, як справжня леді. Саме такою я й сподівалася вас побачити: ви були далеко не красивою дитиною.
Я усміхнулася у відповідь на щиру репліку Бессі: я відчувала, що це була правда. Проте не буду приховувати, що її слова мене трохи засмутили, адже у вісімнадцять років кожна дівчина хоче подобатися, і болісно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.
– Зате ви розумна, – докинула Бессі, втішаючи мене. – Що ви вмієте робити? Ви граєте на піаніно?
– Трохи.
В кімнаті якраз стояло одне піаніно, Бессі підійшла і відкрила його, а потім попросила мене сісти і заграти для неї. Я зіграла вальс чи два, і вона була просто зачарована.
– Жодна з панянок Рід не вміє грати так гарно! – сказала вона, зловтішаючись. – Я завжди казала, що ви перевершите їх у навчанні… Ви вмієте малювати?
– Ось там над коминком висить одна з моїх картин.
Це був пейзаж, намальований аквареллю. Цю картину я подарувала директрисі на знак вдячності за її посередництво між мною і комісією. Картину оправили в раму і засклили.
– Вона просто чарівна, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель, а про молодих міс я взагалі волію промовчати: дуже вже далеко їм до вас. А ви вивчали французьку?
– Так, Бессі, я можу читати і говорити французькою.
– І ви вмієте шити і вишивати?
– Вмію.
– Ви справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде: ви завжди домагаєтеся свого, навіть без допомоги рідних… Є ще одна річ, про яку я б хотіла вас запитати. Чи чули ви коли-небудь щось про родичів по батькові?
– Ні, ніколи в житті.
– Ну, ви знаєте, пані завжди казала, що вони бідні та зовсім прості люди. Може, воно й так, але я вірю, що вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Одного дня, приблизно сім років тому, до Ґейтсгеду приїздив містер Ейр і хотів побачити вас. Пані сказала, що ви в школі за п’ятдесят миль звідти. Мені здалося, що він дуже розчарувався, але він не міг залишитися: збирався пливти закордон кораблем, який відчалював з Лондона за день чи два. Він виглядав, як справжній джентльмен, мені здається, це був брат вашого батька.
– В яку країну він їхав, Бессі?
– На острів за тисячі миль звідси. Туди, де роблять вино. Це розповів мені наш буфетник.
– Мадейра? – припустила я.
– Так, точно. Це саме те слово.
– Отже, він поїхав?
– Так, він не залишився надовго в будинку: пані поводилася з ним дуже зверхньо, а потім називала його підлим торговцем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.
– Дуже на те схоже, – відповіла я. – Або, можливо, він службовець чи агент якоїсь виноробної фірми.
Ми балакали про старі часи ще з годину, а тоді Бессі була змушена залишити мене. Ми бачилися протягом кількох хвилин наступного ранку в Лоутоні, поки я чекала на поштову карету. Нарешті ми розпрощалися біля дверей з гербом Броклгерстів, і кожна пішла своєю дорогою. Вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Ґейтсгеду, а я сіла в поштову карету, яка мала відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя – в незнані простори Мілкота.
Розділ ХІ
Новий розділ роману чимось схожий на нову сцену у виставі; і коли я підніму завісу цього разу, ти, читачу, обов’язково побачиш кімнатку, облаштовану як одна з кімнат заїзду «Георг» у Мілкоті: такі самі шпалери з крупним візерунком, такий же барвистий килим і меблі, на полиці над коминком ти побачиш такі ж прикраси, на стіні висітимуть такі ж гравюри, серед них обов’язково портрет Георга ІІІ, а також принца Вельського, а ще зображення смерті великого генерала Вольфа. Все це можна розгледіти завдяки світлу масляної лампи, яка звисає зі стелі, а також завдяки величезному яскравому полум’ю в коминку, біля якого сиджу я, ще так і не знявши свого пальта й капелюшка. Моя парасолька і муфта лежать на столі, а я відігріваюся біля вогню: після шістнадцятигодинної подорожі в поштовій кареті в холодний жовтневий день я добряче змерзла, а мої руки і ноги задубіли. Я вирушила з Лоутона о четвертій годині ранку, а в Мілкоті годинник щойно пробив восьму вечора.
Проте, читачу, хоча на перший погляд здається, що мені тепло і затишно, насправді на душі у мене неспокійно. Я думала, коли приїду сюди, мене обов’язково хтось зустріне. Я тривожно роззирнулася навколо, потім спустилася вниз дерев’яними східцями, які приставили до екіпажа для моєї зручності. Я сподівалася, що зразу ж почую своє ім’я і побачу екіпаж, який відвезе мене до Тернфілду. Але нічого подібного я не почула і не побачила, ба більше, коли я поцікавилася, чи ніхто не шукав міс Ейр, то отримала негативну відповідь. Мені не залишалося нічого, як попросити, щоб мене відвели до окремої кімнати. Ось там я чекала, а в той час мене починали переслідувати різні сумніви та страхи.
Важко передати почуття, що оволодівають молодою особою, яка опинилася сама-самісінька у цілому світі, занесена далеко від рідного дому і не впевнена, чи зможе доплисти до місця свого призначення, тоді як вороття уже немає. Але чари пригод трохи підсолоджують ці почуття, а слабкий промінь гордості зігріває недосвідченого мандрівника; але згодом його охоплює страх. Це трапилось і зі мною: коли минуло півгодини, а я все ще сиділа в кімнаті, я не на жарт злякалася. Я подумала і подзвонила у дзвоник.
– Чи є недалеко звідси маєток під назвою Тернфілд? – запитала я у служника, який при йшов по моєму дзвінку.
– Тернфілд? Я не знаю, мем, але можу запитати у нашого буфетника.
З цими словами він зник, але зразу ж вернувся:
– Ваше прізвище Ейр, міс?
– Так.
– На вас чекають унизу.
Я скочила з місця, вхопила свою муфту й парасольку і поквапилася в коридор: біля відчинених дверей стояв чоловік, а на погано освітленому подвір’ї я побачила однокінний екіпаж.
– Це, мабуть, ваші речі, – досить різко сказав чоловік, коли побачив мене.
– Так.
Він відніс мою валізу в екіпаж, який був чимось схожий на карету, потім сіла я; перш ніж він зачинив двері, я запитала, чи далеко до Тернфілду.
– Шість миль.
– Скільки часу потрібно, щоб доїхати туди?
– Приблизно півтори години.
Він захлопнув дверцята, зайняв своє місце зовні, і ми рушили в дорогу. Ми просувалися повільно, і я мала доволі часу, щоб поміркувати. Я була рада, що нарешті моя подорож близилася до завершення, отож, відкинувшись у цьому зручному, хоча й не дуже елегантному екіпажі, я поринула у роздуми.
«Отже, – подумала я, – судячи з простоти служника та екіпажа, місіс Феєрфакс не належить до тих осіб, які люблять хизуватися. Воно й на краще! Я ніколи не жила поміж заможних людей, якщо не брати до уваги моє дитинство: але саме в цей період мого життя я була найбільш нещасною. Цікаво, чи живе з нею ще хтось, окрім тієї маленької дівчинки? Якщо це так і якщо вона хоч трошки товариська, я обов’язково поладнаю з нею. Принаймні я зроблю все, що мені до снаги. Хоча не завжди варто старатися. У Ловуді я вирішила старатися щосили, я робила це і досягнула успіху; але, наприклад, місіс Рід завжди насміхалася над моїми стараннями. Я молю Господа, щоб місіс Феєрфакс не виявилася другою місіс Рід. Але якщо таке станеться, то я зовсім не зобов’язана залишатися з нею у Тернфілді назавжди! Зрештою, я можу подати ще одне оголошення… Цікаво, де ми зараз?»
Я опустила вікно і виглянула надвір; Мілкот був уже далеко позаду; судячи з кількості вогнів, які горіли десь далеко, він був набагато більшим, ніж Лоутон. Мені здалося, що ми їхали широким вигоном, але довкола було розкидано багато будиночків. Я побачила, що опинилася у місці, зовсім не схожому на Ловуд, більш людному, але не такому мальовничому; цікавому, проте не такому романтичному.
Дороги були круті й вибоїсті, а ніч туманна; візник їхав увесь час поволі, і півтори години розтяглися до двох, якщо й не довше. Нарешті візник повернувся і сказав:
– Ми вже зовсім недалеко від Тернфілду.
Я знову визирнула у вікно: ми проїжджала повз церкву; я побачила її низьку широку дзвіницю проти неба, а дзвін саме видзвонював чверть години. Я глянула на схил і побачила там безліч вогників; мабуть, то було село або хутір. Приблизно за десять хвилин візник зіскочив з сидіння і відчинив браму. Тільки-но ми проїхали, вона зразу захлопнулася за нами. Тепер ми повільно спустилися вниз алеєю і під’їхали до довгого будинку. Крізь завіси одного з вікон блимала свічка, у всіх решта було темно. Екіпаж зупинився біля парадних дверей, які відчинила служниця. Я вийшла з екіпажа і зайшла всередину.
– Прямуйте за мною, мем, – сказала дівчина. Я рушила за нею великим квадратним коридором, в якому було багато високих дверей. Вона провела мене до кімнати, яскраво освітленої полум’ям коминка і свічок. Спочатку мене осліпило: занадто сильний контраст після двохгодинного перебування в темряві, до якої мої очі цілком звикли. Однак коли я змогла розплющити очі, переді мною постала приємна, затишна картинка.
Зручна маленька кімнатка, круглий стіл біля яскравого коминка, старомодне крісло з високою спинкою, на якому сиділа акуратна маленька жіночка похилого віку у вдовиному чепчику, чорній шовковій сукні та білосніжному мусліновому фартушку. Саме такою я уявляла собі місіс Феєрфакс, щоправда, менш величною та суворою. Вона в’язала, а біля її ніг ліниво простягся великий кіт – довершена картина домашнього затишку. Годі було придумати більш підбадьорливу картину для зустрічі нової гувернантки; не було ані пишноти, ані обтяжливої величі. Коли я ввійшла, старенька леді підскочила і швиденькими кроками рушила мені назустріч.
– Доброго вечора, моя люба. Боюсь, що дорога була довгою і виснажливою. Джон їздить так повільно. Мабуть, ви замерзли, ідіть-но до вогню.
– Ви, певно, місіс Феєрфакс? – запитала я.
– Так, так, це я. Прошу, сідайте.
Вона провела мене до крісла, а потім почала знімати з мене шаль і розв’язувати мені капелюшка. Я попросила, щоб вона не завдавала собі клопоту.
– О, мені не важко; либонь, ваші руки заціпеніли від холоду. Лі, скоріш приготуй гарячого глінтвейну та зроби кілька сандвічів – ось ключі від комірчини.
З цими словами вона витягнула з кишені величезну в’язку ключів і дала її служниці.
– А ви тим часом присувайтеся ближче до вогню, – продовжувала вона. – Ви привезли багаж із собою, чи не так, моя люба?
– Так, мем.
– Я розпоряджуся, щоб його віднесли до вашої кімнати, – сказала вона і поспіхом вийшла з кімнати.
«Вона обходиться зі мною, як з гостею, – подумала я. – Я й не сподівалася такого прийому, гадала, він буде прохолодним, а це зовсім не те, що мені доводилося чути про ставлення до гувернанток. Проте не варто радіти завчасу».
Вона повернулася, власними руками прибрала зі столу в’язання та кілька книжок і звільнила місце для таці, яку Лі зразу ж принесла. Потім власноручно місіс Феєрфакс подала мені сандвічі. Я почувалася трохи збентеженою, мені ніхто і ніколи не приділяв стільки уваги, особливо люди, у яких я працювала і які були вищі за статусом. Але оскільки вона сама не вважала, що робить таке, чого їй не належиться, я вирішила мовчки при йняти її люб’язність.
– Чи матиму я можливість побачити міс Феєрфакс сьогодні ввечері? – запитала я, скуштувавши їжі.
– Що ви кажете, люба моя? Я трохи недочуваю, – відповіла добра леді, нахилившись до мене.
Я повторила запитання голосніше і виразніше.
– Міс Феєрфакс? О, мабуть, ви мали на увазі міс Варанс. Варанс – ось ім’я вашої майбутньої учениці.
– Справді? Значить, вона не ваша дочка?
– Ні, у мене немає дітей.
Я б із задоволенням продовжила цю цікаву розмову з місіс Феєрфакс, запитавши, ким їй доводиться міс Варанс; але я вчасно згадала, що негарно з мого боку ставити забагато запитань; крім того, я була певна, що взнаю все свого часу.
– Я така щаслива, – сказала вона, потім сіла навпроти мене і взяла кота на коліна. – Я така щаслива, що ви приїхали; мені буде дуже приємно жити тут із вами. Можете навіть не сумніватися, життя тут прекрасне. Тернфілд – чудовий старовинний маєток, можливо, трохи занедбаний, проте розкішний. Але знаєте, холодної лютої зими, на самоті, почуваєшся жахливо в найкращих покоях. Я кажу на самоті, бо хоча Лі й гарна дівчина, а Джон і його дружина гідні люди, проте вони тільки слуги, з ними не можна поводитися і говорити на рівних: щоб не втратити над ними владу, треба тримати їх на відстані. Пригадую, минулої зими (якщо ви пам’ятаєте, вона була дуже суворою – як не сніг, то дощ або вітер) жодна жива істота не приїздила сюди з листопада по лютий, якщо не брати до уваги м’ясника і листоношу; мені так набридло проводити ті довгі вечори самотиною. Іноді я просила Лі почитати щось для мене, але не думаю, що це приносило бідній дівчині задоволення: це її тільки обтяжувало. Навесні та влітку тут набагато краще: світить сонечко, та й дні довші. А потім на початку осені приїхала маленька Адель Варанс зі своєю нянею, і в домі стало зразу веселіше: діти приносять із собою радість. А тепер, коли й ви приїхали, то буде ще веселіше.
У мене на серці потепліло, коли я почула такі достойні слова; я підсунула своє крісло ближче до крісла місіс Феєрфакс і сказала, що дуже рада, бо можу скласти їй компанію, звичайно, якщо така компанія її задовольнить.
– Але я не хочу, щоб ви сиділи сьогодні допізна, – сказала вона. – Скоро дванадцята, а ви подорожували цілий день: мабуть, ви дуже втомлені. Якщо ваші ноги уже зігрілися, то ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Я приготувала для вас кімнату поруч із моєю. Вона невеличка, але я подумала, що вона сподобається вам більше, ніж одна з великих парадних кімнат. Меблі там розкішні, але в тих покоях так страшно і незатишно, що я й сама там ніколи не сплю.
Я ще раз подякувала за турботу й, оскільки і справді була втомлена після довгої подорожі, тож пристала на пропозицію піти до своєї нової кімнати. Вона взяла свічку, і ми рушили. Спочатку вона підійшла до вхідних дверей і перевірила, чи вони зачинені, і витягнувши ключ, рушила сходами нагору. Східці та перила були дубові, високе вузьке вікно на сходовій площадці – з кольорового скла; це вікно і довгий коридор, куди виходили двері спалень, робили цей дім більше схожим на церкву, ніж на людську оселю. В коридорі й на сходах було холодно і пахло сирістю, це навіювало думки про самотність, тому я дуже зраділа, коли ми нарешті при йшли до моєї кімнати і я побачила, що вона невеличка, проте зручна й обставлена у сучасному стилі.
Місіс Феєрфакс побажала мені доброї ночі і пішла, я зачинила за нею двері й оглянулася довкола. Широкий зал, темні масивні сходи, довгий холодний коридор – все це справило на мене моторошне враження, а привітна кімнатка, в якій я опинилася, трохи пом’якшила його. Я зрозуміла, що після довгої подорожі, після фізичної втоми і розумового виснаження нарешті опинилася в безпечному місці. Гаряча вдячність захлиснула мене і, ставши навколішки біля ліжка, я ревно подякувала Тому, кому слід було дякувати, не забувши попросити в Нього допомоги і підтримки у майбутньому і снаги, щоб стати гідною ласки, якої я ще не заслужила. Тієї ночі моє ліжко було найм’якішим, а кімната – найзручнішою у світі. Виснажена та вдоволена, я швидко заснула; коли я прокинулася, був уже день.
Кімната здавалася ясною, сонце світило крізь блакитні ситцеві завіси на обклеєні шпалерами стіни та килим на підлозі. Все це було таким несхожим на брудну штукатурку та голі дошки Ловуду, що в мене стало радісно на душі. Зовнішня краса завжди має вплив на молодість: я подумала, що почалася нова сторінка мого життя, де будуть не тільки незгоди і труднощі, але й утіхи та радощі. Зміна оточення, нові надії та сподівання, здавалося, додають мені сили та впевненості. Я не можу точно сказати, чого очікувала, але це мало бути конче щось приємне: воно мало настати не обов’язково того ж таки дня чи місяця, але колись у майбутньому.
Проте, читачу, хоча на перший погляд здається, що мені тепло і затишно, насправді на душі у мене неспокійно. Я думала, коли приїду сюди, мене обов’язково хтось зустріне. Я тривожно роззирнулася навколо, потім спустилася вниз дерев’яними східцями, які приставили до екіпажа для моєї зручності. Я сподівалася, що зразу ж почую своє ім’я і побачу екіпаж, який відвезе мене до Тернфілду. Але нічого подібного я не почула і не побачила, ба більше, коли я поцікавилася, чи ніхто не шукав міс Ейр, то отримала негативну відповідь. Мені не залишалося нічого, як попросити, щоб мене відвели до окремої кімнати. Ось там я чекала, а в той час мене починали переслідувати різні сумніви та страхи.
Важко передати почуття, що оволодівають молодою особою, яка опинилася сама-самісінька у цілому світі, занесена далеко від рідного дому і не впевнена, чи зможе доплисти до місця свого призначення, тоді як вороття уже немає. Але чари пригод трохи підсолоджують ці почуття, а слабкий промінь гордості зігріває недосвідченого мандрівника; але згодом його охоплює страх. Це трапилось і зі мною: коли минуло півгодини, а я все ще сиділа в кімнаті, я не на жарт злякалася. Я подумала і подзвонила у дзвоник.
– Чи є недалеко звідси маєток під назвою Тернфілд? – запитала я у служника, який при йшов по моєму дзвінку.
– Тернфілд? Я не знаю, мем, але можу запитати у нашого буфетника.
З цими словами він зник, але зразу ж вернувся:
– Ваше прізвище Ейр, міс?
– Так.
– На вас чекають унизу.
Я скочила з місця, вхопила свою муфту й парасольку і поквапилася в коридор: біля відчинених дверей стояв чоловік, а на погано освітленому подвір’ї я побачила однокінний екіпаж.
– Це, мабуть, ваші речі, – досить різко сказав чоловік, коли побачив мене.
– Так.
Він відніс мою валізу в екіпаж, який був чимось схожий на карету, потім сіла я; перш ніж він зачинив двері, я запитала, чи далеко до Тернфілду.
– Шість миль.
– Скільки часу потрібно, щоб доїхати туди?
– Приблизно півтори години.
Він захлопнув дверцята, зайняв своє місце зовні, і ми рушили в дорогу. Ми просувалися повільно, і я мала доволі часу, щоб поміркувати. Я була рада, що нарешті моя подорож близилася до завершення, отож, відкинувшись у цьому зручному, хоча й не дуже елегантному екіпажі, я поринула у роздуми.
«Отже, – подумала я, – судячи з простоти служника та екіпажа, місіс Феєрфакс не належить до тих осіб, які люблять хизуватися. Воно й на краще! Я ніколи не жила поміж заможних людей, якщо не брати до уваги моє дитинство: але саме в цей період мого життя я була найбільш нещасною. Цікаво, чи живе з нею ще хтось, окрім тієї маленької дівчинки? Якщо це так і якщо вона хоч трошки товариська, я обов’язково поладнаю з нею. Принаймні я зроблю все, що мені до снаги. Хоча не завжди варто старатися. У Ловуді я вирішила старатися щосили, я робила це і досягнула успіху; але, наприклад, місіс Рід завжди насміхалася над моїми стараннями. Я молю Господа, щоб місіс Феєрфакс не виявилася другою місіс Рід. Але якщо таке станеться, то я зовсім не зобов’язана залишатися з нею у Тернфілді назавжди! Зрештою, я можу подати ще одне оголошення… Цікаво, де ми зараз?»
Я опустила вікно і виглянула надвір; Мілкот був уже далеко позаду; судячи з кількості вогнів, які горіли десь далеко, він був набагато більшим, ніж Лоутон. Мені здалося, що ми їхали широким вигоном, але довкола було розкидано багато будиночків. Я побачила, що опинилася у місці, зовсім не схожому на Ловуд, більш людному, але не такому мальовничому; цікавому, проте не такому романтичному.
Дороги були круті й вибоїсті, а ніч туманна; візник їхав увесь час поволі, і півтори години розтяглися до двох, якщо й не довше. Нарешті візник повернувся і сказав:
– Ми вже зовсім недалеко від Тернфілду.
Я знову визирнула у вікно: ми проїжджала повз церкву; я побачила її низьку широку дзвіницю проти неба, а дзвін саме видзвонював чверть години. Я глянула на схил і побачила там безліч вогників; мабуть, то було село або хутір. Приблизно за десять хвилин візник зіскочив з сидіння і відчинив браму. Тільки-но ми проїхали, вона зразу захлопнулася за нами. Тепер ми повільно спустилися вниз алеєю і під’їхали до довгого будинку. Крізь завіси одного з вікон блимала свічка, у всіх решта було темно. Екіпаж зупинився біля парадних дверей, які відчинила служниця. Я вийшла з екіпажа і зайшла всередину.
– Прямуйте за мною, мем, – сказала дівчина. Я рушила за нею великим квадратним коридором, в якому було багато високих дверей. Вона провела мене до кімнати, яскраво освітленої полум’ям коминка і свічок. Спочатку мене осліпило: занадто сильний контраст після двохгодинного перебування в темряві, до якої мої очі цілком звикли. Однак коли я змогла розплющити очі, переді мною постала приємна, затишна картинка.
Зручна маленька кімнатка, круглий стіл біля яскравого коминка, старомодне крісло з високою спинкою, на якому сиділа акуратна маленька жіночка похилого віку у вдовиному чепчику, чорній шовковій сукні та білосніжному мусліновому фартушку. Саме такою я уявляла собі місіс Феєрфакс, щоправда, менш величною та суворою. Вона в’язала, а біля її ніг ліниво простягся великий кіт – довершена картина домашнього затишку. Годі було придумати більш підбадьорливу картину для зустрічі нової гувернантки; не було ані пишноти, ані обтяжливої величі. Коли я ввійшла, старенька леді підскочила і швиденькими кроками рушила мені назустріч.
– Доброго вечора, моя люба. Боюсь, що дорога була довгою і виснажливою. Джон їздить так повільно. Мабуть, ви замерзли, ідіть-но до вогню.
– Ви, певно, місіс Феєрфакс? – запитала я.
– Так, так, це я. Прошу, сідайте.
Вона провела мене до крісла, а потім почала знімати з мене шаль і розв’язувати мені капелюшка. Я попросила, щоб вона не завдавала собі клопоту.
– О, мені не важко; либонь, ваші руки заціпеніли від холоду. Лі, скоріш приготуй гарячого глінтвейну та зроби кілька сандвічів – ось ключі від комірчини.
З цими словами вона витягнула з кишені величезну в’язку ключів і дала її служниці.
– А ви тим часом присувайтеся ближче до вогню, – продовжувала вона. – Ви привезли багаж із собою, чи не так, моя люба?
– Так, мем.
– Я розпоряджуся, щоб його віднесли до вашої кімнати, – сказала вона і поспіхом вийшла з кімнати.
«Вона обходиться зі мною, як з гостею, – подумала я. – Я й не сподівалася такого прийому, гадала, він буде прохолодним, а це зовсім не те, що мені доводилося чути про ставлення до гувернанток. Проте не варто радіти завчасу».
Вона повернулася, власними руками прибрала зі столу в’язання та кілька книжок і звільнила місце для таці, яку Лі зразу ж принесла. Потім власноручно місіс Феєрфакс подала мені сандвічі. Я почувалася трохи збентеженою, мені ніхто і ніколи не приділяв стільки уваги, особливо люди, у яких я працювала і які були вищі за статусом. Але оскільки вона сама не вважала, що робить таке, чого їй не належиться, я вирішила мовчки при йняти її люб’язність.
– Чи матиму я можливість побачити міс Феєрфакс сьогодні ввечері? – запитала я, скуштувавши їжі.
– Що ви кажете, люба моя? Я трохи недочуваю, – відповіла добра леді, нахилившись до мене.
Я повторила запитання голосніше і виразніше.
– Міс Феєрфакс? О, мабуть, ви мали на увазі міс Варанс. Варанс – ось ім’я вашої майбутньої учениці.
– Справді? Значить, вона не ваша дочка?
– Ні, у мене немає дітей.
Я б із задоволенням продовжила цю цікаву розмову з місіс Феєрфакс, запитавши, ким їй доводиться міс Варанс; але я вчасно згадала, що негарно з мого боку ставити забагато запитань; крім того, я була певна, що взнаю все свого часу.
– Я така щаслива, – сказала вона, потім сіла навпроти мене і взяла кота на коліна. – Я така щаслива, що ви приїхали; мені буде дуже приємно жити тут із вами. Можете навіть не сумніватися, життя тут прекрасне. Тернфілд – чудовий старовинний маєток, можливо, трохи занедбаний, проте розкішний. Але знаєте, холодної лютої зими, на самоті, почуваєшся жахливо в найкращих покоях. Я кажу на самоті, бо хоча Лі й гарна дівчина, а Джон і його дружина гідні люди, проте вони тільки слуги, з ними не можна поводитися і говорити на рівних: щоб не втратити над ними владу, треба тримати їх на відстані. Пригадую, минулої зими (якщо ви пам’ятаєте, вона була дуже суворою – як не сніг, то дощ або вітер) жодна жива істота не приїздила сюди з листопада по лютий, якщо не брати до уваги м’ясника і листоношу; мені так набридло проводити ті довгі вечори самотиною. Іноді я просила Лі почитати щось для мене, але не думаю, що це приносило бідній дівчині задоволення: це її тільки обтяжувало. Навесні та влітку тут набагато краще: світить сонечко, та й дні довші. А потім на початку осені приїхала маленька Адель Варанс зі своєю нянею, і в домі стало зразу веселіше: діти приносять із собою радість. А тепер, коли й ви приїхали, то буде ще веселіше.
У мене на серці потепліло, коли я почула такі достойні слова; я підсунула своє крісло ближче до крісла місіс Феєрфакс і сказала, що дуже рада, бо можу скласти їй компанію, звичайно, якщо така компанія її задовольнить.
– Але я не хочу, щоб ви сиділи сьогодні допізна, – сказала вона. – Скоро дванадцята, а ви подорожували цілий день: мабуть, ви дуже втомлені. Якщо ваші ноги уже зігрілися, то ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Я приготувала для вас кімнату поруч із моєю. Вона невеличка, але я подумала, що вона сподобається вам більше, ніж одна з великих парадних кімнат. Меблі там розкішні, але в тих покоях так страшно і незатишно, що я й сама там ніколи не сплю.
Я ще раз подякувала за турботу й, оскільки і справді була втомлена після довгої подорожі, тож пристала на пропозицію піти до своєї нової кімнати. Вона взяла свічку, і ми рушили. Спочатку вона підійшла до вхідних дверей і перевірила, чи вони зачинені, і витягнувши ключ, рушила сходами нагору. Східці та перила були дубові, високе вузьке вікно на сходовій площадці – з кольорового скла; це вікно і довгий коридор, куди виходили двері спалень, робили цей дім більше схожим на церкву, ніж на людську оселю. В коридорі й на сходах було холодно і пахло сирістю, це навіювало думки про самотність, тому я дуже зраділа, коли ми нарешті при йшли до моєї кімнати і я побачила, що вона невеличка, проте зручна й обставлена у сучасному стилі.
Місіс Феєрфакс побажала мені доброї ночі і пішла, я зачинила за нею двері й оглянулася довкола. Широкий зал, темні масивні сходи, довгий холодний коридор – все це справило на мене моторошне враження, а привітна кімнатка, в якій я опинилася, трохи пом’якшила його. Я зрозуміла, що після довгої подорожі, після фізичної втоми і розумового виснаження нарешті опинилася в безпечному місці. Гаряча вдячність захлиснула мене і, ставши навколішки біля ліжка, я ревно подякувала Тому, кому слід було дякувати, не забувши попросити в Нього допомоги і підтримки у майбутньому і снаги, щоб стати гідною ласки, якої я ще не заслужила. Тієї ночі моє ліжко було найм’якішим, а кімната – найзручнішою у світі. Виснажена та вдоволена, я швидко заснула; коли я прокинулася, був уже день.
Кімната здавалася ясною, сонце світило крізь блакитні ситцеві завіси на обклеєні шпалерами стіни та килим на підлозі. Все це було таким несхожим на брудну штукатурку та голі дошки Ловуду, що в мене стало радісно на душі. Зовнішня краса завжди має вплив на молодість: я подумала, що почалася нова сторінка мого життя, де будуть не тільки незгоди і труднощі, але й утіхи та радощі. Зміна оточення, нові надії та сподівання, здавалося, додають мені сили та впевненості. Я не можу точно сказати, чого очікувала, але це мало бути конче щось приємне: воно мало настати не обов’язково того ж таки дня чи місяця, але колись у майбутньому.