Страница:
Я встала. Одягалася я дуже дбайливо: змушена одягатися дуже просто – вся моя одежа була скромна, – я від природи мала схильність до витонченості. Нехтувати своїм зовнішнім виглядом і враженням, яке є справляю, не було моєю звичкою; навпаки, я намагалася виглядати якомога краще і здаватися якомога привабливішою. Іноді я шкодувала, що не красуня; мені хотілося мати рожеві щічки, прямий ніс, маленький ротик із червоними губками; я хотіла бути високою, стрункою і мати гарну, розвинуту фігуру; я нарікала на свою долю, що вродилася такою малою, блідою, з такими невиразними і неправильними рисами обличчя. Але чому я так каралася і так переживала? Важко сказати: я й сама цього не знала; проте на це мало бути просте і логічне пояснення. Та коли я гладенько зачесала волосся назад, одягнула свою чорну сукню, дуже скромну, чимось схожу на ті, що носили квакери, проте добре скроєну, і причепила чистенький білий комірець, мені здалося, що вигляд у мене досить пристойний, щоб постати перед місіс Феєрфакс і щоб моя нова вихованка з жахом не відсахнулася від мене. Відчинивши вікно і переконавшись, що всі мої речі на туалетному столику в порядку, я вийшла.
Перетнувши застелений килимом коридор, я спустилася вузькими дубовими сходами в хол. Тут я зупинилась і почала роздивлятися картини на стінах (пам’ятаю, що на одній із них був зображений суворий чоловік у латах, на другій – дама з напудреним волоссям і намистом із перлин), бронзову лампу, що звисала зі стелі, потертий і почорнілий від часу годинник у дерев’яній оправі з цікавим різьбленням. Все це виглядало дуже велично і справило на мене неабияке враження; тоді я ще зовсім не звикла до розкошів. Засклені до половини вхідні двері були прочинені, і я ступила на поріг. Був гарний осінній ранок; ранкове сонце пестило своїм промінням пожовклі гайки та все ще зелені поля. Вийшовши на лужок, я обернулася, щоб роздивитися фасад маєтку. Будинок мав три поверхи – не величезний, але й не маленький: радше був схожим на маєток джентльмена, ніж садибу дворянина. Зубці, які оточували будинок згори, надавали йому чарівного вигляду. Сірий фасад чітко виділявся на тлі голих дерев, всіяних чорними гайворонячими гніздами. Галасливі мешканці тих гнізд літали в повітрі і каркали. Вони літали над лужком і деревами і сідали на широкій луці, яку від будинку відділяв похилений паркан. Вздовж цього паркана вишикувалася шерега старих тернових дерев, крислатих, вузлуватих і могутніх, наче дуби; і я одразу збагнула, чому цей маєток називається Тернфілд. Далі виднілися пагорби: не такі високі, як навколо Ловуду, і не такі круті, вони не відокремлювали маєтку від навколишнього світу; але все-таки тихі, пустельні гори, що огортали Тернфілд, здавалося, робили його більш відлюдним, ніж я могла собі уявити, незважаючи навіть на близькість такого шумного міста, як Мілкот. На схилі одного з цих пагорбів розкинулося невеличке поселення, і крізь дерева проглядали дахи його хаток; недалеко від Тернфілду стояла церква. Її старенька дзвіниця вистромлювалася з-за схилу поміж будиночками і ворітьми.
Я все ще насолоджувалася прекрасним краєвидом і вдихала свіже повітря, зачаровано слухала каркання гайвороння, все ще роздивлялася широкий, величний фасад маєтку і думала, в якому чудесному місці живе це самотня і приємна місіс Феєрфакс, аж ось старенька пані з’явилась у дверях.
– О, ви вже встали? – сказала вона. – Бачу, що ви рання пташка.
Я підійшла до неї, і вона взяла мене за руку й, ласкаво привітавшись, ніжно поцілувала.
– Ну, як вам подобається Тернфілд? – запитала вона. Я відповіла, що маєток мені дуже сподобався.
– Так, – сказала вона. – Це й справді чудове місце; але я боюся, що воно зовсім занедбається, якщо містер Рочестер не надумає приїхати й оселитися тут назавжди або принаймні не відвідуватиме його частіше: розкішні будинки і багаті землі не можуть існувати довго без хазяїна.
– Містер Рочестер! – вигукнула я. – А хто це такий?
– Це власник Тернфілду, – спокійно відповіла вона. – Невже ви не знали, що його звати Рочестер?
Звичайно, що не знала – до цього я ніколи не чула про нього, але, здавалося, старенька пані вважала, що про його існування має знати кожен.
– Я думала, – продовжила я, – що Тернфілд належить вам.
– Мені? Боронь вас Боже, дитино. Що за думки! Мені! Я тут тільки економка, так би мовити, управителька. Якщо бути точною, то я є далекою родичкою Рочестерів по матері, або принаймні мій чоловік був. Він був священиком, ось та церква на пагорбі була його церквою, а Гей – маленьке поселення ось там на пагорбі – було його парафією. Мати містера Рочестера була з Феєрфаксів, вона доводилася моєму чоловікові сестрою в другому коліні, та я ніколи не отримувала вигоди від цих родинних зв’язків: для мене це нічого не означає. Мене задовольняє посада простої економки, хазяїн завжди чемний зі мною, а мені більше нічого й не треба.
– А маленька панночка – моя учениця?
– Вона – вихованка містера Рочестера; він наказав мені знайти для неї гувернантку. Мені здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. А ось і сама Адель зі своєю bonne – так вона називає свою няньку.
Отже, загадку нарешті розкрито: ця привітна і добра вдова зовсім не вельможна пані; вона така ж залежна, як і я. Це не змінило мого ставлення до неї на гірше, а навіть навпаки, я була невимовно рада. Ми були справді на рівних, і її добре ставлення до мене не було тільки наслідком поблажливості. Воно й на краще: в такому становищі я почуватиму себе вільніше.
Поки я роздумувала над своїм відкриттям, по лужку до нас наблизилася маленька дівчинка в супроводі няньки. Я глянула на свою ученицю, яка спочатку, здавалося, й не помітила мене: вона була ще зовсім маленькою, на вигляд їй було сім або вісім років. Вона була щупленька, тендітна і бліда, з дрібними рисами обличчя, а дуже густе кучеряве волосся спадало їй по плечах аж до пояса.
– Доброго ранку, міс Адель, – сказала місіс Феєрфакс. – Підійдіть і привітайтеся з леді, яка буде вашою вчителькою і одного дня зробить із вас розумну жінку.
Вона підійшла.
– C’est là ma gouverante?[14] – запитала вона по-французьки, показуючи на мене, але звертаючись до своєї няні, яка відповіла:
– Mais oui, certainement.[15]
– Вони іноземки? – поцікавилася я. Я здивувалася, коли почула французьку мову.
– Няня француженка. Адель також народилась у Франції і, наскільки мені відомо, покинула її заледве шість місяців тому. Коли вона приїхала сюди, то не вміла говорити англійською. Тепер вона уже трошки навчилася, але я все одно не розумію її: вона плутає англійські та французькі слова. Але ви, мабуть, зможете розібрати, що вона каже.
На щастя, французької мене вчила справжня француженка, та й я намагалася якомога частіше розмовляти з мадам П’єрро; окрім того, протягом останніх сімох років я вивчала по великому уривку французького тексту щодня і старанно працювала над своєю вимовою; щоб позбутися акценту, я імітувала вимову своєї вчительки. Тому я добре опанувала цю мову і сподівалася, що здобула достатньо вмінь і навичок, щоб вільно розмовляти з мадемуазель Адель. Коли вона почула, що я її нова гувернантка, то підійшла і потиснула мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулася до неї її рідною мовою; спочатку її відповіді були короткими, але потому як ми сіли за стіл, вона протягом десяти хвилин вивчала мене своїми великими карими очима і раптом розбалакалася:
– О! – вигукнула вона по-французьки. – Ви розмовляєте моєю мовою так само добре, як і містер Рочестер. Я можу говорити з вами так само, як із ним, і Софі також зможе. Вона буде дуже рада: тут її ніхто не розуміє, бо мадам Феєрфакс знає тільки англійську. Софі – моя нянька, вона припливла сюди зі мною морем у великому кораблі з трубою, з якої валив дим – ви би бачили, який то був дим! – а мені було недобре, мене нудило, і Софі було недобре, і містеру Рочестеру було теж недобре. Містер Рочестер лежав на дивані у гарній кімнаті, що називається салон, а Софі і я – на вузьких ліжечках в іншій кімнаті. Я ледь не впала зі свого: воно було таке вузеньке, як поличка. А потім… мадемуазель, а як вас звуть?
– Ейр. Джейн Ейр.
– Ейре? Ти ба, я таке й не вимовлю. Отже, наш корабель причалив до великого міста рано-вранці, ще навіть не розвиднилося. Усі будиночки в ньому були чорними, і з них йшов чорний дим; це місто було зовсім не схоже на те гарненьке, чистеньке місце, з якого я приїхала. Містер Рочестер відніс мене на руках по трапу на берег, а Софі йшла позаду. Потім ми всі сіли у карету, яка відвезла нас до красивого великого будинку – більшого, ніж цей, і гарнішого – той будинок називається готель. Ми прожили там приблизно тиждень. Кожного дня ми з Софі гуляли у великому зеленому саду, де багато дерев, той сад називається парком. Окрім мене, там гуляло ще дуже багато дітей, а ще там був ставок із гарними птахами, яких я годувала хлібними крихтами.
– Ви зрозуміли хоча б щось із того, що вона сказала? – запитала місіс Феєрфакс.
Я розуміла її дуже добре, бо я звикла до швидкого говору мадам П’єрро.
– Мені б хотілося, – вела далі добра пані, – щоб ви запитали у неї щось про її батьків: цікаво, чи вона їх іще пам’ятає?
– Адель, – поцікавилася я. – З ким ти жила у тому гарненькому чистому містечку?
– Колись давно я жила зі своєю мамою, але тепер її немає, вона пішла до Святої Діви. Мама вчила мене співати і танцювати, і розказувати вірші. До мами приходило багато леді та джентльменів, і я танцювала для них або сиділа в них на колінах і співала. Мені це так подобалося! Хочете, зараз я й вам заспіваю?
Оскільки вона закінчила снідати, я дозволила їй продемонструвати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла до мене і сіла мені на коліна, потім скромно склала рученята поперед себе, стріпнула кучерями і, звівши погляд до стелі, почала співати арію з якоїсь опери. Вона розказувала про страждання жінки, яку покинув милий; оплакавши зраду, вона прикликає собі на допомогу гордість і наказує служниці одягнути на неї найдорожчі прикраси і найпишніший одяг: того вечора вона вирішує піти на бал, де буде її милий, і показати своєю веселістю, що їй зовсім байдужа його зрада.
Дивно, що мала дитина торкнулася такої теми, але, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню для того, щоб розважати гостей матері; мені здалося, що це було зовсім неправильно; принаймні такою була моя думка.
Адель проспівала канцонету доволі грамотно, хоча наївно, що було цілком притаманно її віку. Закінчивши, вона зіскочила з моїх колін і сказала:
– А тепер, мадемуазель, я розкажу вам вірш.
Ставши у відповідну позу, вона почала декламувати байку де Лафонтена «Спілка щурів». Вона розказала невеличкий уривок, приділивши значну увагу пунктуації і логічним наголосам, голосовим переходам і відповідним жестам, що було зовсім не типово для дівчинки її віку; це ще раз свідчило про те, що її старанно тренували.
– Цього віршика тебе навчила мама? – запитала я.
– Так, і вона зазвичай вимовляла цей уривок так: «Qu’ avez vous donc? lui ditun de ces rats; parlez![16]» Вона навчила мене піднімати руку в цьому місці, і щоб я не забувала підвищити голос у запитанні. А тепер я можу станцювати для вас?
– Ні, дякую, на сьогодні досить. Ти казала, що твоя мама пішла до Святої Діви; з ким ти жила далі?
– З мадам Фредерик та її чоловіком: вона турбувалася про мене, хоча й не родичка мені. Я гадаю, що вона бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у мами. Я недовго була з нею. Містер Рочестер запитав, чи я хочу поїхати з ним в Англію і жити там, і я сказала, що хочу; бо я знала містера Рочестера набагато довше, ніж мадам Фредерик. Він був завжди таким добрим до мене і дарував красиві сукні та іграшки. Але він не дотримав свого слова: він привіз мене до Англії, а сам повернувся назад, і я зовсім його не бачу.
Після сніданку ми з Адель перемістилися до бібліотеки, котру за наказом містера Рочестера тепер використовували, як класну кімнату. Більшість книжок були замкнені за скляними дверцятами, відчиненою залишили тільки одну шафу, де містилися всі книжки, що могли знадобитися для початкового навчання, а також кілька десятків томів художньої літератури: поезії, біографії, пригодницькі та любовні романи. Мабуть, він вирішив, що цього для гувернантки буде цілком достатньо, та й справді, на даний момент мене це влаштовувало. Порівняно з бідною бібліотекою Ловуду, де мені рідко вдавалося щось роздобути, тут було зібрано величезну кількість матеріалу для розваги та поживи для знань. В кімнаті стояв також невеликий рояль, зовсім новий, добре налаштований, а також мольберт і пара глобусів.
Я зразу відзначила, що моя учениця досить слухняна, але трохи неуважна: вона не звикла робити щось довго. Я усвідомлювала, що було б неправильно занадто навантажувати її спочатку, тому коли я розповіла їй щось нове і змусила дещо вивчити напам’ять, ранок плавно перейшов в обід, і я дозволила їй повернутися до своєї няні. Сама ж вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, необхідних для занять з нею.
Коли я піднімалася нагору, щоб взяти папір та олівці, мене гукнула місіс Феєрфакс:
– Здається, ваші ранкові заняття з Адель вже закінчилися, – сказала вона. Вона озвалася до мене з кімнати, двері в яку були відчинені. Почувши її голос, я зайшла всередину. Це були великі, пишні покої, з яскраво-червоними кріслами та завісами, на підлозі лежав турецький килим, стіни були оббиті дубовими панелями, широке вікно було засклене кольоровим вітражем, а висока стеля оздоблена ліпниною. Місіс Феєрфакс саме витирала пилюку з гарних ваз червоного каменю, які стояли на серванті.
– Яка красива кімната! – вигукнула я, роззирнувшись. До цього моменту я не бачила нічого навіть наполовину такого гарного.
– Так, це їдальня. Я щойно відчинила вікно, щоб впустити свіжого повітря і трохи сонячного проміння. Кімнати, які ми не використовуємо, так швидко сиріють; он у вітальні, наприклад, почуваєш себе, як у підвалі.
Вона вказала на широку арку, що прилягала до вікна і була також завішена зібганою пурпуровою завісою. Наблизившись і здолавши дві широкі сходинки, я заглянула всередину – мені примарилося, що я потрапила до казки, такою чарівною здалася мені ця кімната; нічого схожого в своєму житті я ще не бачила. І все-таки це була тільки гарно прибрана вітальня; обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалося, розквітли яскраві гірлянди квітів; в обох стелі були прикрашені білосніжною ліпниною у формі виноградних ягід та лози; яскраво-червоні диванчики та оттомани сильно контрастували з цим усім; на коминку з блідого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі дзеркала між вікнами відбивали це поєднання снігу і полум’я.
– В якому ладі ви тримаєте цю кімнату, місіс Феєрфакс! – сказала я. – Ні пилюки, ні чохла, хіба що повітря трохи вогкувате. Можна подумати, що тут постійно хтось живе.
– Ну, міс Ейр, хоча містер Рочестер навідується рідко, проте завжди несподівано, як сніг на голову. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли і все тут прибирати. Отже я вирішила, що кімнати повинні завжди бути готовими до його приїзду.
– Невже містер Рочестер такий суворий і вимогливий?
– Не зовсім, але у нього смаки і звички справжнього аристократа, і він хоче, щоб робили все так, як він звик.
– Він вам подобається? Взагалі його люблять?
– О так. Сім’ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі, що розташовані по сусідству, скільки сягає око, належали сім’ї Рочестерів з незапам’ятних часів.
– Так, але якщо не брати до уваги всі його землі… Чи поважаєте ви його самого по собі, як людину?
– У мене не було причини на те, щоб зневажати його. Я впевнена, що мешканці його графства вважають його справедливим та щедрим землевласником, хоча він тут ніколи надовго не затримувався.
– Хіба немає в нього якихось особливих рис? Яка в нього вдача?
– О, я вважаю його чудесною людиною! Можливо, він трохи дивакуватий; він багато подорожував і, на мою думку, багато чого бачив. Мабуть, він дуже розумна людина, хоча я й ніколи не розмовляла з ним довго.
– А що саме в ньому особливого?
– Не знаю… це не так легко описати… нічого разючого, проте коли говориш із ним, то це відчувається; ти ніколи не знаєш, чи то він жартує, чи каже серйозно, чи він задоволений, чи навпаки; ти не розумієш його до кінця, але не буду багатослівною, скажу лише, що принаймні я не розумію його. Але це не має значення, він дуже хороший хазяїн.
Це все, що мені вдалося довідатися про свого роботодавця у місіс Феєрфакс. Є люди, котрі, здається, не можуть описати чийсь характер або виділити якісь особливі риси, і старенька леді, очевидячки, належала до цього класу; мої запитання тільки збивали її з пантелику, і я не могла нічого від неї довідатися. Для неї містер Рочестер був містером Рочестером, аристократом, землевласником – і ніким більше: вона нічим не цікавилася і нічого не випитувала; тим більше її дивувала моя цікавість та бажання довідатися якомога більше про містера Рочестера.
Коли ми вийшли з їдальні, вона запропонувала показати мені решту будинку; я в захваті оглядалася, піднімаючись за нею сходами нагору і спускаючись вниз, бо все, що я бачила, було так гарно умебльовано! Великі парадні зали видалися мені особливо розкішними, а деякі кімнати на третьому поверсі, незважаючи на те, що були темними і низькими, зацікавили мене зібраним у них антикваріатом. Меблі, придбані для покоїв на нижніх поверхах, із часом виходили з моди і переносилися сюди; тьмяне світло, що потрапляло до кімнати через вузенькі вікна, освічувало ліжка, яким було щонайменше сто років, дубові та горіхові скрині, які мали химерний вигляд завдяки різьбленню – пальмовому гіллю і товстеньким херувимчикам, що були тоді в моді, ряди старовинних крісел із вузькими сидіннями та високими спинками, ще старіші крісла, де на подушках виднілися ряди напівстертої вишивки, зробленої руками, які вже два покоління тому обернулася на порох. Всі ці реліквії робили третій поверх Тернфілду схожим на святилище минулого, храмом спогадів. Удень мені подобалися ці тихі, напівтемні кімнати, але нізащо в світі я б не погодилася провести ніч в одному з цих широких ліжок: деякі з них закривалися дубовими дверцятами, інші були завішані старовинними англійськими гобеленами, вкритими малюнками, що зображали дивовижні квіти, ще більш дивовижних птахів і зовсім-таки незвичних людських істот, які при блідому місячному світлі й справді виглядали б дивно.
– В цих кімнатах сплять слуги? – запитала я.
– Ні, вони займають невеликі кімнатки на задньому дворі; тут ніхто ніколи не спить: кажуть, якщо в Тернфілді і є привид, то він може мешкати тільки тут.
– І я так думаю. Виходить, у вас немає привидів?
– Принаймні я ніколи про них не чула, – відповіла місіс Феєрфакс, усміхаючись.
– І немає ніяких переказів, легенд чи історій про привидів?
– Здається, немає. Розповідають, що свого часу майже всі Рочестери були шаленими людьми; можливо, саме через це вони й лежать спокійно у своїх могилах.
– Так, після несамовитого життя вони сплять міцно, – пробурмотіла я. – А куди ви прямуєте зараз, місіс Феєрфакс? – запитала я, побачивши, що вона кудись іде.
– Нагору. А ви не бажаєте піти зі мною і глянути на вид зверху?
Я пішла за нею вузькими сходами на горище, потім вузенькою драбиною через люк ми вилізли на дах. Тепер я була на одному рівні з граками і могла зазирнути до їхніх гнізд. Перехилившись через зубчасті виступи і глянувши вниз, я побачила парк, який розкинувся переді мною, мов карта: м’якенький яскраво-зелений лужок туго підперезував сірий фундамент маєтку; далі поле, ширше, ніж парк, поцятковане подекуди старими деревами; похмурий, зів’ялий лісок ділила навпіл стежка, встелена мохом, що був зеленішим за листя дерев. Церква біля воріт, дорога, спокійні пагорби – все дрімало в променях осіннього сонця; горизонт впирався в блакитне небо, вкрите перламутровими хмаринками. У цьому краєвиді не було нічого надзвичайного, але все було таким чудовим. Коли я повернулася і підійшла до люка, то заледве побачила драбинку; темне горище здавалося справжнім підвалом порівняно з тією яскравою небесною блакиттю, на яку я щойно дивилася, і з осяяними сонцем лісами, пасовищами і зеленими пагорбами, що розкинулися навколо будинку.
Місіс Феєрфакс затрималася на хвилинку, щоб зачинити люк, а я навпомацки знайшла вихід із горища і почала спускатися вузькими сходами вниз. Я опинилася в довгому коридорі, що розділяв передні та задні кімнати третього поверху. Він був вузьким, низьким і темним, освітленим тільки маленьким вікном з одного боку. Обабіч шикувалися два ряди маленьких чорних дверей, всі вони були зачинені, а сам коридор був схожим на один із коридорів у замку Синьої Бороди.
Я повільно крокувала вперед, я не знала, чого чекати, але найменше я очікувала почути сміх, він просто оглушив мене. Це був дивний сміх: якийсь сухий, удаваний, безрадісний. Я зупинилася, звук лунав тільки якусь хвилину; потім почався знову, тепер він був гучнішим, бо спочатку хтось сміявся дуже тихо. Потім він наче вибухнув і прокотився луною в кожній порожній кімнаті, хоча долинав він тільки з одної кімнати – я могла показати з якої.
– Місіс Феєрфакс! – крикнула я, бо я почула, як вона спускається сходами. – Ви чули цей гучний сміх? Хто б це міг бути?
– Дуже схоже на те, що це хтось із прислуги, – відповіла вона. – Можливо, Грейс Пул.
– Ви чули цей сміх? – поцікавилася я знову.
– Так, звичайно. Я часто чую її, вона шиє в одній із цих кімнат. Іноді до неї приходить Лі: вони завжди здіймають шум, коли сходяться вдвох.
Знову почувся тихий сміх, що перейшов у якесь дивне бурмотіння.
– Грейс! – гукнула місіс Феєрфакс.
Я не вірила в те, що Грейс відповість, бо сміх був трагічним і моторошним, я ще такого ніколи не чула. Але була обідня пора, не було ніяких потойбічних знаків, що могли б свідчити про присутність у будинку привида; ані пора дня, ані сама обстановка не навіювали страху – а то забобони взяли би верх наді мною. Проте подальші події показали, що тут я помилялася.
Двері недалечко відчинилися, і з кімнати вийшла служниця – жінка тридцяти-сорока років, невисокого зросту, досить кремезна, з рудим волоссям і простими, грубуватими рисами обличчя. У ній не було нічого романтичного, ще менше вона скидалася на привида.
– Занадто шумно, Грейс, – сказала місіс Феєрфакс. – Не забувайте про правила!
Грейс мовчки присіла і повернулася назад до кімнати.
– Вона шиє та допомагає Лі по господарству, – продовжила вдова. – Звичайно, вона не ідеальна, але добре справляється зі своїми обов’язками. До речі, як минуло заняття з вашою новою ученицею сьогодні вранці?
Надалі наша розмова стосувалася Адель, аж поки ми не спустилися у світліші та веселіші покої, де нас зустріла сама Адель; вона загукала:
– Mesdames, vous êtes servies, – і додала: – J’ai bien faim, moi.[17]
Коли ми прийшли, обід був уже готовий і чекав на нас у кімнаті місіс Феєрфакс.
Розділ ХІІ
Перетнувши застелений килимом коридор, я спустилася вузькими дубовими сходами в хол. Тут я зупинилась і почала роздивлятися картини на стінах (пам’ятаю, що на одній із них був зображений суворий чоловік у латах, на другій – дама з напудреним волоссям і намистом із перлин), бронзову лампу, що звисала зі стелі, потертий і почорнілий від часу годинник у дерев’яній оправі з цікавим різьбленням. Все це виглядало дуже велично і справило на мене неабияке враження; тоді я ще зовсім не звикла до розкошів. Засклені до половини вхідні двері були прочинені, і я ступила на поріг. Був гарний осінній ранок; ранкове сонце пестило своїм промінням пожовклі гайки та все ще зелені поля. Вийшовши на лужок, я обернулася, щоб роздивитися фасад маєтку. Будинок мав три поверхи – не величезний, але й не маленький: радше був схожим на маєток джентльмена, ніж садибу дворянина. Зубці, які оточували будинок згори, надавали йому чарівного вигляду. Сірий фасад чітко виділявся на тлі голих дерев, всіяних чорними гайворонячими гніздами. Галасливі мешканці тих гнізд літали в повітрі і каркали. Вони літали над лужком і деревами і сідали на широкій луці, яку від будинку відділяв похилений паркан. Вздовж цього паркана вишикувалася шерега старих тернових дерев, крислатих, вузлуватих і могутніх, наче дуби; і я одразу збагнула, чому цей маєток називається Тернфілд. Далі виднілися пагорби: не такі високі, як навколо Ловуду, і не такі круті, вони не відокремлювали маєтку від навколишнього світу; але все-таки тихі, пустельні гори, що огортали Тернфілд, здавалося, робили його більш відлюдним, ніж я могла собі уявити, незважаючи навіть на близькість такого шумного міста, як Мілкот. На схилі одного з цих пагорбів розкинулося невеличке поселення, і крізь дерева проглядали дахи його хаток; недалеко від Тернфілду стояла церква. Її старенька дзвіниця вистромлювалася з-за схилу поміж будиночками і ворітьми.
Я все ще насолоджувалася прекрасним краєвидом і вдихала свіже повітря, зачаровано слухала каркання гайвороння, все ще роздивлялася широкий, величний фасад маєтку і думала, в якому чудесному місці живе це самотня і приємна місіс Феєрфакс, аж ось старенька пані з’явилась у дверях.
– О, ви вже встали? – сказала вона. – Бачу, що ви рання пташка.
Я підійшла до неї, і вона взяла мене за руку й, ласкаво привітавшись, ніжно поцілувала.
– Ну, як вам подобається Тернфілд? – запитала вона. Я відповіла, що маєток мені дуже сподобався.
– Так, – сказала вона. – Це й справді чудове місце; але я боюся, що воно зовсім занедбається, якщо містер Рочестер не надумає приїхати й оселитися тут назавжди або принаймні не відвідуватиме його частіше: розкішні будинки і багаті землі не можуть існувати довго без хазяїна.
– Містер Рочестер! – вигукнула я. – А хто це такий?
– Це власник Тернфілду, – спокійно відповіла вона. – Невже ви не знали, що його звати Рочестер?
Звичайно, що не знала – до цього я ніколи не чула про нього, але, здавалося, старенька пані вважала, що про його існування має знати кожен.
– Я думала, – продовжила я, – що Тернфілд належить вам.
– Мені? Боронь вас Боже, дитино. Що за думки! Мені! Я тут тільки економка, так би мовити, управителька. Якщо бути точною, то я є далекою родичкою Рочестерів по матері, або принаймні мій чоловік був. Він був священиком, ось та церква на пагорбі була його церквою, а Гей – маленьке поселення ось там на пагорбі – було його парафією. Мати містера Рочестера була з Феєрфаксів, вона доводилася моєму чоловікові сестрою в другому коліні, та я ніколи не отримувала вигоди від цих родинних зв’язків: для мене це нічого не означає. Мене задовольняє посада простої економки, хазяїн завжди чемний зі мною, а мені більше нічого й не треба.
– А маленька панночка – моя учениця?
– Вона – вихованка містера Рочестера; він наказав мені знайти для неї гувернантку. Мені здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. А ось і сама Адель зі своєю bonne – так вона називає свою няньку.
Отже, загадку нарешті розкрито: ця привітна і добра вдова зовсім не вельможна пані; вона така ж залежна, як і я. Це не змінило мого ставлення до неї на гірше, а навіть навпаки, я була невимовно рада. Ми були справді на рівних, і її добре ставлення до мене не було тільки наслідком поблажливості. Воно й на краще: в такому становищі я почуватиму себе вільніше.
Поки я роздумувала над своїм відкриттям, по лужку до нас наблизилася маленька дівчинка в супроводі няньки. Я глянула на свою ученицю, яка спочатку, здавалося, й не помітила мене: вона була ще зовсім маленькою, на вигляд їй було сім або вісім років. Вона була щупленька, тендітна і бліда, з дрібними рисами обличчя, а дуже густе кучеряве волосся спадало їй по плечах аж до пояса.
– Доброго ранку, міс Адель, – сказала місіс Феєрфакс. – Підійдіть і привітайтеся з леді, яка буде вашою вчителькою і одного дня зробить із вас розумну жінку.
Вона підійшла.
– C’est là ma gouverante?[14] – запитала вона по-французьки, показуючи на мене, але звертаючись до своєї няні, яка відповіла:
– Mais oui, certainement.[15]
– Вони іноземки? – поцікавилася я. Я здивувалася, коли почула французьку мову.
– Няня француженка. Адель також народилась у Франції і, наскільки мені відомо, покинула її заледве шість місяців тому. Коли вона приїхала сюди, то не вміла говорити англійською. Тепер вона уже трошки навчилася, але я все одно не розумію її: вона плутає англійські та французькі слова. Але ви, мабуть, зможете розібрати, що вона каже.
На щастя, французької мене вчила справжня француженка, та й я намагалася якомога частіше розмовляти з мадам П’єрро; окрім того, протягом останніх сімох років я вивчала по великому уривку французького тексту щодня і старанно працювала над своєю вимовою; щоб позбутися акценту, я імітувала вимову своєї вчительки. Тому я добре опанувала цю мову і сподівалася, що здобула достатньо вмінь і навичок, щоб вільно розмовляти з мадемуазель Адель. Коли вона почула, що я її нова гувернантка, то підійшла і потиснула мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулася до неї її рідною мовою; спочатку її відповіді були короткими, але потому як ми сіли за стіл, вона протягом десяти хвилин вивчала мене своїми великими карими очима і раптом розбалакалася:
– О! – вигукнула вона по-французьки. – Ви розмовляєте моєю мовою так само добре, як і містер Рочестер. Я можу говорити з вами так само, як із ним, і Софі також зможе. Вона буде дуже рада: тут її ніхто не розуміє, бо мадам Феєрфакс знає тільки англійську. Софі – моя нянька, вона припливла сюди зі мною морем у великому кораблі з трубою, з якої валив дим – ви би бачили, який то був дим! – а мені було недобре, мене нудило, і Софі було недобре, і містеру Рочестеру було теж недобре. Містер Рочестер лежав на дивані у гарній кімнаті, що називається салон, а Софі і я – на вузьких ліжечках в іншій кімнаті. Я ледь не впала зі свого: воно було таке вузеньке, як поличка. А потім… мадемуазель, а як вас звуть?
– Ейр. Джейн Ейр.
– Ейре? Ти ба, я таке й не вимовлю. Отже, наш корабель причалив до великого міста рано-вранці, ще навіть не розвиднилося. Усі будиночки в ньому були чорними, і з них йшов чорний дим; це місто було зовсім не схоже на те гарненьке, чистеньке місце, з якого я приїхала. Містер Рочестер відніс мене на руках по трапу на берег, а Софі йшла позаду. Потім ми всі сіли у карету, яка відвезла нас до красивого великого будинку – більшого, ніж цей, і гарнішого – той будинок називається готель. Ми прожили там приблизно тиждень. Кожного дня ми з Софі гуляли у великому зеленому саду, де багато дерев, той сад називається парком. Окрім мене, там гуляло ще дуже багато дітей, а ще там був ставок із гарними птахами, яких я годувала хлібними крихтами.
– Ви зрозуміли хоча б щось із того, що вона сказала? – запитала місіс Феєрфакс.
Я розуміла її дуже добре, бо я звикла до швидкого говору мадам П’єрро.
– Мені б хотілося, – вела далі добра пані, – щоб ви запитали у неї щось про її батьків: цікаво, чи вона їх іще пам’ятає?
– Адель, – поцікавилася я. – З ким ти жила у тому гарненькому чистому містечку?
– Колись давно я жила зі своєю мамою, але тепер її немає, вона пішла до Святої Діви. Мама вчила мене співати і танцювати, і розказувати вірші. До мами приходило багато леді та джентльменів, і я танцювала для них або сиділа в них на колінах і співала. Мені це так подобалося! Хочете, зараз я й вам заспіваю?
Оскільки вона закінчила снідати, я дозволила їй продемонструвати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла до мене і сіла мені на коліна, потім скромно склала рученята поперед себе, стріпнула кучерями і, звівши погляд до стелі, почала співати арію з якоїсь опери. Вона розказувала про страждання жінки, яку покинув милий; оплакавши зраду, вона прикликає собі на допомогу гордість і наказує служниці одягнути на неї найдорожчі прикраси і найпишніший одяг: того вечора вона вирішує піти на бал, де буде її милий, і показати своєю веселістю, що їй зовсім байдужа його зрада.
Дивно, що мала дитина торкнулася такої теми, але, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню для того, щоб розважати гостей матері; мені здалося, що це було зовсім неправильно; принаймні такою була моя думка.
Адель проспівала канцонету доволі грамотно, хоча наївно, що було цілком притаманно її віку. Закінчивши, вона зіскочила з моїх колін і сказала:
– А тепер, мадемуазель, я розкажу вам вірш.
Ставши у відповідну позу, вона почала декламувати байку де Лафонтена «Спілка щурів». Вона розказала невеличкий уривок, приділивши значну увагу пунктуації і логічним наголосам, голосовим переходам і відповідним жестам, що було зовсім не типово для дівчинки її віку; це ще раз свідчило про те, що її старанно тренували.
– Цього віршика тебе навчила мама? – запитала я.
– Так, і вона зазвичай вимовляла цей уривок так: «Qu’ avez vous donc? lui ditun de ces rats; parlez![16]» Вона навчила мене піднімати руку в цьому місці, і щоб я не забувала підвищити голос у запитанні. А тепер я можу станцювати для вас?
– Ні, дякую, на сьогодні досить. Ти казала, що твоя мама пішла до Святої Діви; з ким ти жила далі?
– З мадам Фредерик та її чоловіком: вона турбувалася про мене, хоча й не родичка мені. Я гадаю, що вона бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у мами. Я недовго була з нею. Містер Рочестер запитав, чи я хочу поїхати з ним в Англію і жити там, і я сказала, що хочу; бо я знала містера Рочестера набагато довше, ніж мадам Фредерик. Він був завжди таким добрим до мене і дарував красиві сукні та іграшки. Але він не дотримав свого слова: він привіз мене до Англії, а сам повернувся назад, і я зовсім його не бачу.
Після сніданку ми з Адель перемістилися до бібліотеки, котру за наказом містера Рочестера тепер використовували, як класну кімнату. Більшість книжок були замкнені за скляними дверцятами, відчиненою залишили тільки одну шафу, де містилися всі книжки, що могли знадобитися для початкового навчання, а також кілька десятків томів художньої літератури: поезії, біографії, пригодницькі та любовні романи. Мабуть, він вирішив, що цього для гувернантки буде цілком достатньо, та й справді, на даний момент мене це влаштовувало. Порівняно з бідною бібліотекою Ловуду, де мені рідко вдавалося щось роздобути, тут було зібрано величезну кількість матеріалу для розваги та поживи для знань. В кімнаті стояв також невеликий рояль, зовсім новий, добре налаштований, а також мольберт і пара глобусів.
Я зразу відзначила, що моя учениця досить слухняна, але трохи неуважна: вона не звикла робити щось довго. Я усвідомлювала, що було б неправильно занадто навантажувати її спочатку, тому коли я розповіла їй щось нове і змусила дещо вивчити напам’ять, ранок плавно перейшов в обід, і я дозволила їй повернутися до своєї няні. Сама ж вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, необхідних для занять з нею.
Коли я піднімалася нагору, щоб взяти папір та олівці, мене гукнула місіс Феєрфакс:
– Здається, ваші ранкові заняття з Адель вже закінчилися, – сказала вона. Вона озвалася до мене з кімнати, двері в яку були відчинені. Почувши її голос, я зайшла всередину. Це були великі, пишні покої, з яскраво-червоними кріслами та завісами, на підлозі лежав турецький килим, стіни були оббиті дубовими панелями, широке вікно було засклене кольоровим вітражем, а висока стеля оздоблена ліпниною. Місіс Феєрфакс саме витирала пилюку з гарних ваз червоного каменю, які стояли на серванті.
– Яка красива кімната! – вигукнула я, роззирнувшись. До цього моменту я не бачила нічого навіть наполовину такого гарного.
– Так, це їдальня. Я щойно відчинила вікно, щоб впустити свіжого повітря і трохи сонячного проміння. Кімнати, які ми не використовуємо, так швидко сиріють; он у вітальні, наприклад, почуваєш себе, як у підвалі.
Вона вказала на широку арку, що прилягала до вікна і була також завішена зібганою пурпуровою завісою. Наблизившись і здолавши дві широкі сходинки, я заглянула всередину – мені примарилося, що я потрапила до казки, такою чарівною здалася мені ця кімната; нічого схожого в своєму житті я ще не бачила. І все-таки це була тільки гарно прибрана вітальня; обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалося, розквітли яскраві гірлянди квітів; в обох стелі були прикрашені білосніжною ліпниною у формі виноградних ягід та лози; яскраво-червоні диванчики та оттомани сильно контрастували з цим усім; на коминку з блідого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі дзеркала між вікнами відбивали це поєднання снігу і полум’я.
– В якому ладі ви тримаєте цю кімнату, місіс Феєрфакс! – сказала я. – Ні пилюки, ні чохла, хіба що повітря трохи вогкувате. Можна подумати, що тут постійно хтось живе.
– Ну, міс Ейр, хоча містер Рочестер навідується рідко, проте завжди несподівано, як сніг на голову. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли і все тут прибирати. Отже я вирішила, що кімнати повинні завжди бути готовими до його приїзду.
– Невже містер Рочестер такий суворий і вимогливий?
– Не зовсім, але у нього смаки і звички справжнього аристократа, і він хоче, щоб робили все так, як він звик.
– Він вам подобається? Взагалі його люблять?
– О так. Сім’ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі, що розташовані по сусідству, скільки сягає око, належали сім’ї Рочестерів з незапам’ятних часів.
– Так, але якщо не брати до уваги всі його землі… Чи поважаєте ви його самого по собі, як людину?
– У мене не було причини на те, щоб зневажати його. Я впевнена, що мешканці його графства вважають його справедливим та щедрим землевласником, хоча він тут ніколи надовго не затримувався.
– Хіба немає в нього якихось особливих рис? Яка в нього вдача?
– О, я вважаю його чудесною людиною! Можливо, він трохи дивакуватий; він багато подорожував і, на мою думку, багато чого бачив. Мабуть, він дуже розумна людина, хоча я й ніколи не розмовляла з ним довго.
– А що саме в ньому особливого?
– Не знаю… це не так легко описати… нічого разючого, проте коли говориш із ним, то це відчувається; ти ніколи не знаєш, чи то він жартує, чи каже серйозно, чи він задоволений, чи навпаки; ти не розумієш його до кінця, але не буду багатослівною, скажу лише, що принаймні я не розумію його. Але це не має значення, він дуже хороший хазяїн.
Це все, що мені вдалося довідатися про свого роботодавця у місіс Феєрфакс. Є люди, котрі, здається, не можуть описати чийсь характер або виділити якісь особливі риси, і старенька леді, очевидячки, належала до цього класу; мої запитання тільки збивали її з пантелику, і я не могла нічого від неї довідатися. Для неї містер Рочестер був містером Рочестером, аристократом, землевласником – і ніким більше: вона нічим не цікавилася і нічого не випитувала; тим більше її дивувала моя цікавість та бажання довідатися якомога більше про містера Рочестера.
Коли ми вийшли з їдальні, вона запропонувала показати мені решту будинку; я в захваті оглядалася, піднімаючись за нею сходами нагору і спускаючись вниз, бо все, що я бачила, було так гарно умебльовано! Великі парадні зали видалися мені особливо розкішними, а деякі кімнати на третьому поверсі, незважаючи на те, що були темними і низькими, зацікавили мене зібраним у них антикваріатом. Меблі, придбані для покоїв на нижніх поверхах, із часом виходили з моди і переносилися сюди; тьмяне світло, що потрапляло до кімнати через вузенькі вікна, освічувало ліжка, яким було щонайменше сто років, дубові та горіхові скрині, які мали химерний вигляд завдяки різьбленню – пальмовому гіллю і товстеньким херувимчикам, що були тоді в моді, ряди старовинних крісел із вузькими сидіннями та високими спинками, ще старіші крісла, де на подушках виднілися ряди напівстертої вишивки, зробленої руками, які вже два покоління тому обернулася на порох. Всі ці реліквії робили третій поверх Тернфілду схожим на святилище минулого, храмом спогадів. Удень мені подобалися ці тихі, напівтемні кімнати, але нізащо в світі я б не погодилася провести ніч в одному з цих широких ліжок: деякі з них закривалися дубовими дверцятами, інші були завішані старовинними англійськими гобеленами, вкритими малюнками, що зображали дивовижні квіти, ще більш дивовижних птахів і зовсім-таки незвичних людських істот, які при блідому місячному світлі й справді виглядали б дивно.
– В цих кімнатах сплять слуги? – запитала я.
– Ні, вони займають невеликі кімнатки на задньому дворі; тут ніхто ніколи не спить: кажуть, якщо в Тернфілді і є привид, то він може мешкати тільки тут.
– І я так думаю. Виходить, у вас немає привидів?
– Принаймні я ніколи про них не чула, – відповіла місіс Феєрфакс, усміхаючись.
– І немає ніяких переказів, легенд чи історій про привидів?
– Здається, немає. Розповідають, що свого часу майже всі Рочестери були шаленими людьми; можливо, саме через це вони й лежать спокійно у своїх могилах.
– Так, після несамовитого життя вони сплять міцно, – пробурмотіла я. – А куди ви прямуєте зараз, місіс Феєрфакс? – запитала я, побачивши, що вона кудись іде.
– Нагору. А ви не бажаєте піти зі мною і глянути на вид зверху?
Я пішла за нею вузькими сходами на горище, потім вузенькою драбиною через люк ми вилізли на дах. Тепер я була на одному рівні з граками і могла зазирнути до їхніх гнізд. Перехилившись через зубчасті виступи і глянувши вниз, я побачила парк, який розкинувся переді мною, мов карта: м’якенький яскраво-зелений лужок туго підперезував сірий фундамент маєтку; далі поле, ширше, ніж парк, поцятковане подекуди старими деревами; похмурий, зів’ялий лісок ділила навпіл стежка, встелена мохом, що був зеленішим за листя дерев. Церква біля воріт, дорога, спокійні пагорби – все дрімало в променях осіннього сонця; горизонт впирався в блакитне небо, вкрите перламутровими хмаринками. У цьому краєвиді не було нічого надзвичайного, але все було таким чудовим. Коли я повернулася і підійшла до люка, то заледве побачила драбинку; темне горище здавалося справжнім підвалом порівняно з тією яскравою небесною блакиттю, на яку я щойно дивилася, і з осяяними сонцем лісами, пасовищами і зеленими пагорбами, що розкинулися навколо будинку.
Місіс Феєрфакс затрималася на хвилинку, щоб зачинити люк, а я навпомацки знайшла вихід із горища і почала спускатися вузькими сходами вниз. Я опинилася в довгому коридорі, що розділяв передні та задні кімнати третього поверху. Він був вузьким, низьким і темним, освітленим тільки маленьким вікном з одного боку. Обабіч шикувалися два ряди маленьких чорних дверей, всі вони були зачинені, а сам коридор був схожим на один із коридорів у замку Синьої Бороди.
Я повільно крокувала вперед, я не знала, чого чекати, але найменше я очікувала почути сміх, він просто оглушив мене. Це був дивний сміх: якийсь сухий, удаваний, безрадісний. Я зупинилася, звук лунав тільки якусь хвилину; потім почався знову, тепер він був гучнішим, бо спочатку хтось сміявся дуже тихо. Потім він наче вибухнув і прокотився луною в кожній порожній кімнаті, хоча долинав він тільки з одної кімнати – я могла показати з якої.
– Місіс Феєрфакс! – крикнула я, бо я почула, як вона спускається сходами. – Ви чули цей гучний сміх? Хто б це міг бути?
– Дуже схоже на те, що це хтось із прислуги, – відповіла вона. – Можливо, Грейс Пул.
– Ви чули цей сміх? – поцікавилася я знову.
– Так, звичайно. Я часто чую її, вона шиє в одній із цих кімнат. Іноді до неї приходить Лі: вони завжди здіймають шум, коли сходяться вдвох.
Знову почувся тихий сміх, що перейшов у якесь дивне бурмотіння.
– Грейс! – гукнула місіс Феєрфакс.
Я не вірила в те, що Грейс відповість, бо сміх був трагічним і моторошним, я ще такого ніколи не чула. Але була обідня пора, не було ніяких потойбічних знаків, що могли б свідчити про присутність у будинку привида; ані пора дня, ані сама обстановка не навіювали страху – а то забобони взяли би верх наді мною. Проте подальші події показали, що тут я помилялася.
Двері недалечко відчинилися, і з кімнати вийшла служниця – жінка тридцяти-сорока років, невисокого зросту, досить кремезна, з рудим волоссям і простими, грубуватими рисами обличчя. У ній не було нічого романтичного, ще менше вона скидалася на привида.
– Занадто шумно, Грейс, – сказала місіс Феєрфакс. – Не забувайте про правила!
Грейс мовчки присіла і повернулася назад до кімнати.
– Вона шиє та допомагає Лі по господарству, – продовжила вдова. – Звичайно, вона не ідеальна, але добре справляється зі своїми обов’язками. До речі, як минуло заняття з вашою новою ученицею сьогодні вранці?
Надалі наша розмова стосувалася Адель, аж поки ми не спустилися у світліші та веселіші покої, де нас зустріла сама Адель; вона загукала:
– Mesdames, vous êtes servies, – і додала: – J’ai bien faim, moi.[17]
Коли ми прийшли, обід був уже готовий і чекав на нас у кімнаті місіс Феєрфакс.
Розділ ХІІ
Надія на спокійне життя, яке віщували мої перші дні перебування у Тернфілд-Холі, не розвіялася й після подальшого знайомства з цим місцем і його мешканцями. Місіс Феєрфакс й справді була такою, якою видалася мені з самого початку, – врівноваженою, щирою, добре вихованою та освіченою. Моя учениця була веселою дитиною, трохи розпещеною та примхливою, іноді зовсім не піддавалася науці; але оскільки її цілковито віддали під мій контроль і ніхто й ніколи не втручався в мої методи виховання, дуже скоро вона позбулася своїх примх і стала слухняною та придатною до навчання. У неї не було якихось певних талантів, чи особливих рис характеру, чи добре розвинутих почуттів та смаків, одним словом, нічого не виділяло її з-поміж маси простих дітей. Але й не було в ній ніяких вад чи хиб, які б ставили її нижче рівня інших. Вона зробила чималий прогрес у навчанні; до мене вона ставилася з прихильністю, була жвавою, привітною, хоча, може, й не дуже щирою. Її простота, веселе щебетання та намагання догодити викликали в мене приязні почуття. Цього було достатньо для того, щоб зробити наше товариство приємним.
Зауважу лише, що можливо, моя мова здасться черствою особам, котрі пропагують доктрини про те, що всі діти – маленькі янголята і що вихователі повинні захоплюватися ними, але я не ставлю собі за мету лестити батьківському егоїзму, я пишу це не для того, щоб потурати лицемірству чи повторювати всілякі дурниці – я просто хочу сказати правду. Я відчувала відповідальність за Адель, за її виховання та навчання, я по-своєму любила це мале дитя; я була вдячна місіс Феєрфакс за її доброту і приємне товариство, врівноваженість і ласкаве ставлення до мене.
Мене може звинувачувати кожен охочий, але я маю сказати, що час від часу, коли я прогулювалася в парку, то йшла до воріт і дивилася через них на далеку дорогу; або коли Адель гралася зі своєю нянькою, а місіс Феєрфакс готувала желе у коморі, я піднімалася сходами на третій поверх, відчиняла люк на горищі і, вилізши на дах, вдивлялася у далечінь, на поля і пагорби вздовж лінії обрію – тоді я благала, щоб у мене з’явився зір, який міг би побачити дальше тої лінії, розгледіти людні шумні міста, в яких вирує життя і про які я багато чула, але ніколи не бачила. В ті моменти я воліла здобути більше практичного досвіду, ніж у мене було; більше спілкуватися з людьми такими, як я; познайомитися з новими персонажами, іншими, ніж ті, що мене зараз оточували. Я цінувала всі добрі риси місіс Феєрфакс та Адель, але водночас вірила в існування іншої, палкішої доброти, і я хотіла побачити те, в що вірила.
Зауважу лише, що можливо, моя мова здасться черствою особам, котрі пропагують доктрини про те, що всі діти – маленькі янголята і що вихователі повинні захоплюватися ними, але я не ставлю собі за мету лестити батьківському егоїзму, я пишу це не для того, щоб потурати лицемірству чи повторювати всілякі дурниці – я просто хочу сказати правду. Я відчувала відповідальність за Адель, за її виховання та навчання, я по-своєму любила це мале дитя; я була вдячна місіс Феєрфакс за її доброту і приємне товариство, врівноваженість і ласкаве ставлення до мене.
Мене може звинувачувати кожен охочий, але я маю сказати, що час від часу, коли я прогулювалася в парку, то йшла до воріт і дивилася через них на далеку дорогу; або коли Адель гралася зі своєю нянькою, а місіс Феєрфакс готувала желе у коморі, я піднімалася сходами на третій поверх, відчиняла люк на горищі і, вилізши на дах, вдивлялася у далечінь, на поля і пагорби вздовж лінії обрію – тоді я благала, щоб у мене з’явився зір, який міг би побачити дальше тої лінії, розгледіти людні шумні міста, в яких вирує життя і про які я багато чула, але ніколи не бачила. В ті моменти я воліла здобути більше практичного досвіду, ніж у мене було; більше спілкуватися з людьми такими, як я; познайомитися з новими персонажами, іншими, ніж ті, що мене зараз оточували. Я цінувала всі добрі риси місіс Феєрфакс та Адель, але водночас вірила в існування іншої, палкішої доброти, і я хотіла побачити те, в що вірила.