Шарлотта Бронте
Джейн Ейр
Розділ І
Того дня ми не змогли піти на прогулянку. Щоправда, вранці ми блукали безлистою алеєю аж цілу годину; але по обіді (коли не було гостей, місіс Рід обідала рано) холодний зимовий вітер нагнав такі темні хмари і вперіщив такий дужий дощ, що про прогулянку годі було й мріяти.
Мене це радувало – я-бо ніколи не любила довгих прогулянок, особливо прохолодними вечорами; я просто ненавиділа ці вогкі сутінки, коли пальці рук і ніг дерев’яніють від холоду, а серце крається від постійних нарікань Бессі, нашої няньки, і від принизливого усвідомлення своєї фізичної неповноцінності перед Елізою, Джоном і Джорджіаною Рід.
Згадані Еліза, Джон і Джорджіана скупчилися у вітальні навколо своєї матері, яка, відкинувшись на подушки, велично лежала на софі неподалік від коминка; в оточенні своїх милих малят (які нарешті припинили скиглити і плакати) вона здавалася цілком щасливою. Мене не запросили до цього сімейного кола. Місіс Рід зауважила: вона шкодує, що змушена тримати мене на відстані, але позаяк вона помітила, та й Бессі неодноразово це підтверджувала, що я зовсім не прагну бути дружньою і не бажаю поводитися виховано, граційно і природно, вона змушена позбавити мене деяких привілеїв, якими наділені її маленькі щасливі дітки.
– Що вам Бессі знову про мене наплела? – запитала я.
– Джейн, ти ж знаєш, що я не люблю, коли до мене чіпляються і починають допитуватися; крім того, діти не повинні говорити таким тоном із дорослими. Йди собі і сиди, і поки не навчишся поводитися чемно, мовчи.
Я непомітно зайшла у їдальню, яка розташувалася неподалік. Там стояла шафа з книжками, я підійшла і вибрала одну, попередньо переконавшись, що в ній багато малюнків. Я вилізла на підвіконня і схрестила ноги по-турецькому; запнувши цупку червону завісу, я залишилася на самоті.
Я відгородилася від світу червоною завісою з одного боку, з другого ж була прозора шибка, яка захищала, але не відділяла мене від похмурого листопадового дня. Гортаючи книжку, я час від часу дивилась у вікно і вивчала зимовий вечір. Вдалині все було окутане блідим туманом і хмарами; виднівся мокрий газон і пошарпаний бурями чагарник, лив безперервний дощ, а вітер жалібно стогнав і налітав шаленими поривами.
Я знову взялася до книжки – «Життя англійських птахів» Б’юїка; правду кажучи, я мало уваги приділяла тексту, проте навіть я, дитина, не могла пропустити деякі вступні сторінки. Там опис ували гнізда морських птахів, заселені ними безлюдні скелі та кручі; узбережжя Норвегії, густо засіяні острівцями від мису Лінденеса, що лежить на крайньому півдні країни, і аж до Нордкапа:
Все це навіювало мені згадки про безлюдне кладовище, його могильні надгробки, ворота, двоє дерев, низький горизонт, оточений смужкою розбитої стіни, і молодий місяць – свідчення пізньої пори.
Два кораблі, які потрапили у штиль, здавалися мені нічим як морськими примарами.
Сатана, який відбирає у злодія торбу з награбованим, наганяв на мене страх, я не могла дивитися на нього, і тому хутко перегорнула сторінку.
Такою ж страшною була і чорна рогата істота, яка сиділа на скелі, споглядаючи натовп довкола шибениці.
Кожна картинка розказувала свою історію, часто незбагненну для моєї бідної уяви і недосконалих почуттів, але напрочуд цікаву, не менш цікаву, ніж казки, які оповідала нам Бессі довгими зимовими вечорами, якщо вона була у гарному гуморі, а таке-бо траплялося вкрай рідко. Вона приносила столик для прасування в дитячу кімнату, ставила його біля вогню і дозволяла нам сидіти навколо, поки вона прасувала мереживні жабо місіс Рід і гофрувала краї її нічного ковпака; Бессі розважала нас різними старими казками і баладами про кохання та пригоди, або (як я помітила останнім часом) історіями з «Памели»[3] та «Генрі, герцога Морландського».[4]
Отак сидячи на підвіконні з книжкою Б’юїка на колінах, я була щасливою, принаймні так мені здавалося. В той момент я не боялася нічого, хіба одного: мені можуть завадити. Так і трапилося. Двері їдальні відчинилися.
– Агов! Мадам Занудо! – почувся голос Джона Ріда; раптом він замовк: мабуть, йому здалося, що в кімнаті порожньо.
– Де в біса вона поділася? – вів далі він. – Ліззі! Джорджі! – гукнув він до сестер. – Джейн тут немає. Скажіть мамі, що вона вибігла на вулицю, в таку хлющу – погана тварюка!
«Добре, що я засунула завіси», – подумала я, прагнучи всією душею, щоб він не знайшов моєї схованки; Джон Рід не знайшов би мене самотужки, адже він не вирізнявся проникливістю і гострим розумом. Проте Еліза, щойно заглянула в кімнату, зразу ж сказала:
– Вона на підвіконні, можеш навіть не сумніватися, Джоне.
Я негайно вилізла зі своєї схованки – мене кидало в жар на одну згадку про Джона, і я боялася, що він силоміць витягне мене звідти.
– Чого тобі? – спитала я з удаваною байдужістю.
– Треба казати: «Чого волієте, паничу Рід?» – зробив зауваження Джон. – Я волію, щоб ти підійшла сюди, – він сів у крісло і жестом наказав підійти і стати біля нього.
Джон Рід був чотирнадцятирічним школярем, на чотири роки старшим за мене, а мені було тільки десять; він був великим і товстим як на свій вік, із прищуватою нездоровою шкірою; риси його обличчя були грубі, тіло масивне, а кінцівки задовгі. Зазвичай він жадібно поглинав їжу за столом, що викликало огиду, а ще він мав тьмяні очі й великі щоки. Зараз він мав бути у школі, але мати забрала його додому на місяць, а може, два, посилаючись на «його слабке здоров’я». Містер Майлз, учитель, припустив, що Джон почувався б набагато краще, якби йому присилали менше тістечок та цукерок із дому; проте лагідне материнське серце не могло погодитися з цим і радше схилялося до думки, що блідо-жовтий відтінок шкіри з’явився через надмірну старанність і, можливо, через тугу за домівкою.
Не можу сказати, що Джон любив свою матір і сестер, але мене він ненавидів, це точно. Він поводився грубо щодо мене і повсякчас залякував; не раз і не два на тиждень, і навіть не раз і не два на день, а постійно: кожний нерв, кожна часточка моєї плоті до самих кісток тремтіла при його появі. Інколи мене паралізувало від страху, навіяного ним, тому що нікому було мене захистити: слуги не любили ставати на мій бік, цим ображаючи свого панича, а місіс Рід намагалася нічого не чути і не помічати: вона ніколи не бачила, як він кидався на мене, і ніколи не чула, як він кривдив мене, хоча він робив це і в її присутності – щоправда, за її спиною частіше.
Я звикла підкорятись Джону, тож підійшла до його крісла; кілька хвилин він показував мені язика, вистромляючи його так далеко, як тільки міг. Я знала, що скоро він накинеться на мене, але, здригаючись від страху, і далі мимоволі думала, який він огидний і бридкий. Не знаю, чи прочитав він мої думки, чи ні, але раптом, не промовивши і слова, він щосили вдарив мене. Я похитнулася, але відновила рівновагу і відступила.
– Це за твоє нахабство і за те, як ти розмовляла з мамою, – сказав він, – і за те, що ховалася за завісою, і за те, що так дивилася на мене… Щуреня!
Я звикла до того, що Джон Рід ображає мене, і ніколи не відповідала на його репліки; я міркувала про те, як витримати ще один удар, якого слід чекати за першим.
– Що ти робила за завісою? – спитав він.
– Читала.
– Покажи книжку. Я підійшла до вікна і принесла йому книжку.
– Ти не маєш права брати наші книжки, мама каже, що ти утриманка; у тебе немає грошей, твій батько не залишив тобі нічого; ти маєш просити милостиню, а не жити тут із нами, дітьми справжнього джентльмена, і їсти наші харчі, і носити одяг, придбаний за кошт нашої матері. А зараз я покажу тобі, що означає нишпорити в моїх книжках, – а вони мої; увесь дім належить мені або належатиме за кілька років. Іди й стань біля дверей, подалі від дзеркала і вікон.
Я послухалася, хоча спершу й не збагнула його намірів; та коли я побачила, що його рука з книжкою зависла у повітрі й він збирається щосили шпурнути її, я інстинктивно відскочила і заволала; проте було запізно: Джон жбурнув книжку, влучивши в мене, я впала і розбила голову об двері. Рана цебеніла кров’ю і сильно боліла, мій переляк змінився іншими почуттями.
– Ти злий і жорстокий хлопець, – крикнула я. – Ти вбивця, експлуататор, ти як римські імператори!
Я прочитала «Історію Риму» Голдсміта і склала власну думку про Нерона, Калігулу та інших. Я уже давно провела паралелі, але ніколи не думала, що колись промовлю це вголос.
– Що? Що? – репетував Джон. – Це вона про мене сказала? Елізо, Джорджіано, ви чули? Я все розкажу мамі. Але спочатку…
Він стрімко кинувся до мене, схопив за волосся і плечі; він хотів покінчити зі мною. Я справді бачила в ньому тирана, вбивцю. Крап ля крові стекла тонкою цівкою по моїй шиї, і я відчула гострий біль; на якусь мить ці почуття взяли гору над страхом, який переріс у несамовиту злість. Я не пам’ятаю, що робила, але він заскімлив: «Щуреня! Щуреня!» і голосно залементував. Допомога не забарилася: Еліза і Джорджіана привели місіс Рід, вона з’явилася у супроводі Бессі та покоївки міс Еббот. Нас розборонили, і я почула:
– Ах ви злюка! Звідки у вас стільки люті? І навіщо кидатися на свого хазяїна Джона?
– Де ж таке бачено! Потім місіс Рід додала:
– Відведіть її до червоної кімнати і замкніть там. Я відчула, як чотири руки вхопили мене і потягнули нагору.
Мене це радувало – я-бо ніколи не любила довгих прогулянок, особливо прохолодними вечорами; я просто ненавиділа ці вогкі сутінки, коли пальці рук і ніг дерев’яніють від холоду, а серце крається від постійних нарікань Бессі, нашої няньки, і від принизливого усвідомлення своєї фізичної неповноцінності перед Елізою, Джоном і Джорджіаною Рід.
Згадані Еліза, Джон і Джорджіана скупчилися у вітальні навколо своєї матері, яка, відкинувшись на подушки, велично лежала на софі неподалік від коминка; в оточенні своїх милих малят (які нарешті припинили скиглити і плакати) вона здавалася цілком щасливою. Мене не запросили до цього сімейного кола. Місіс Рід зауважила: вона шкодує, що змушена тримати мене на відстані, але позаяк вона помітила, та й Бессі неодноразово це підтверджувала, що я зовсім не прагну бути дружньою і не бажаю поводитися виховано, граційно і природно, вона змушена позбавити мене деяких привілеїв, якими наділені її маленькі щасливі дітки.
– Що вам Бессі знову про мене наплела? – запитала я.
– Джейн, ти ж знаєш, що я не люблю, коли до мене чіпляються і починають допитуватися; крім того, діти не повинні говорити таким тоном із дорослими. Йди собі і сиди, і поки не навчишся поводитися чемно, мовчи.
Я непомітно зайшла у їдальню, яка розташувалася неподалік. Там стояла шафа з книжками, я підійшла і вибрала одну, попередньо переконавшись, що в ній багато малюнків. Я вилізла на підвіконня і схрестила ноги по-турецькому; запнувши цупку червону завісу, я залишилася на самоті.
Я відгородилася від світу червоною завісою з одного боку, з другого ж була прозора шибка, яка захищала, але не відділяла мене від похмурого листопадового дня. Гортаючи книжку, я час від часу дивилась у вікно і вивчала зимовий вечір. Вдалині все було окутане блідим туманом і хмарами; виднівся мокрий газон і пошарпаний бурями чагарник, лив безперервний дощ, а вітер жалібно стогнав і налітав шаленими поривами.
Я знову взялася до книжки – «Життя англійських птахів» Б’юїка; правду кажучи, я мало уваги приділяла тексту, проте навіть я, дитина, не могла пропустити деякі вступні сторінки. Там опис ували гнізда морських птахів, заселені ними безлюдні скелі та кручі; узбережжя Норвегії, густо засіяні острівцями від мису Лінденеса, що лежить на крайньому півдні країни, і аж до Нордкапа:
Не могла я пропустити розповідь про білі береги Лапландії, Сибіру, Шпіцбергену, Нової Землі, Ісландії, Гренландії, про «безкраї похмурі й самітні простори Арктичної зони – той невичерпний запас холоду і снігу, де потужні глиби льоду – результат сторічної зими – вкривають гірські висоти й оточують полюс». Я уявляла це смертельно-біле царство по-своєму: туманне, як і всі напівусвідомлені уявлення дитини про світ, але навдивовижу чарівливе. Всі ці слова виливалися у послідовні образи і надавали сенсу скелям, які самотньо стоять у морі хвиль і водяного пилу; розбитим човнам, викинутим на безлюдний берег; холодному і блідому місяцю, який зиркає на рештки затонулого корабля крізь хмари.
Де Льодовитий океан шумує
Круг голих скель, затягує у вир
Похмурий Туле [1]; де щораз штурмує
Атлантика Гебридські острови [2].
Все це навіювало мені згадки про безлюдне кладовище, його могильні надгробки, ворота, двоє дерев, низький горизонт, оточений смужкою розбитої стіни, і молодий місяць – свідчення пізньої пори.
Два кораблі, які потрапили у штиль, здавалися мені нічим як морськими примарами.
Сатана, який відбирає у злодія торбу з награбованим, наганяв на мене страх, я не могла дивитися на нього, і тому хутко перегорнула сторінку.
Такою ж страшною була і чорна рогата істота, яка сиділа на скелі, споглядаючи натовп довкола шибениці.
Кожна картинка розказувала свою історію, часто незбагненну для моєї бідної уяви і недосконалих почуттів, але напрочуд цікаву, не менш цікаву, ніж казки, які оповідала нам Бессі довгими зимовими вечорами, якщо вона була у гарному гуморі, а таке-бо траплялося вкрай рідко. Вона приносила столик для прасування в дитячу кімнату, ставила його біля вогню і дозволяла нам сидіти навколо, поки вона прасувала мереживні жабо місіс Рід і гофрувала краї її нічного ковпака; Бессі розважала нас різними старими казками і баладами про кохання та пригоди, або (як я помітила останнім часом) історіями з «Памели»[3] та «Генрі, герцога Морландського».[4]
Отак сидячи на підвіконні з книжкою Б’юїка на колінах, я була щасливою, принаймні так мені здавалося. В той момент я не боялася нічого, хіба одного: мені можуть завадити. Так і трапилося. Двері їдальні відчинилися.
– Агов! Мадам Занудо! – почувся голос Джона Ріда; раптом він замовк: мабуть, йому здалося, що в кімнаті порожньо.
– Де в біса вона поділася? – вів далі він. – Ліззі! Джорджі! – гукнув він до сестер. – Джейн тут немає. Скажіть мамі, що вона вибігла на вулицю, в таку хлющу – погана тварюка!
«Добре, що я засунула завіси», – подумала я, прагнучи всією душею, щоб він не знайшов моєї схованки; Джон Рід не знайшов би мене самотужки, адже він не вирізнявся проникливістю і гострим розумом. Проте Еліза, щойно заглянула в кімнату, зразу ж сказала:
– Вона на підвіконні, можеш навіть не сумніватися, Джоне.
Я негайно вилізла зі своєї схованки – мене кидало в жар на одну згадку про Джона, і я боялася, що він силоміць витягне мене звідти.
– Чого тобі? – спитала я з удаваною байдужістю.
– Треба казати: «Чого волієте, паничу Рід?» – зробив зауваження Джон. – Я волію, щоб ти підійшла сюди, – він сів у крісло і жестом наказав підійти і стати біля нього.
Джон Рід був чотирнадцятирічним школярем, на чотири роки старшим за мене, а мені було тільки десять; він був великим і товстим як на свій вік, із прищуватою нездоровою шкірою; риси його обличчя були грубі, тіло масивне, а кінцівки задовгі. Зазвичай він жадібно поглинав їжу за столом, що викликало огиду, а ще він мав тьмяні очі й великі щоки. Зараз він мав бути у школі, але мати забрала його додому на місяць, а може, два, посилаючись на «його слабке здоров’я». Містер Майлз, учитель, припустив, що Джон почувався б набагато краще, якби йому присилали менше тістечок та цукерок із дому; проте лагідне материнське серце не могло погодитися з цим і радше схилялося до думки, що блідо-жовтий відтінок шкіри з’явився через надмірну старанність і, можливо, через тугу за домівкою.
Не можу сказати, що Джон любив свою матір і сестер, але мене він ненавидів, це точно. Він поводився грубо щодо мене і повсякчас залякував; не раз і не два на тиждень, і навіть не раз і не два на день, а постійно: кожний нерв, кожна часточка моєї плоті до самих кісток тремтіла при його появі. Інколи мене паралізувало від страху, навіяного ним, тому що нікому було мене захистити: слуги не любили ставати на мій бік, цим ображаючи свого панича, а місіс Рід намагалася нічого не чути і не помічати: вона ніколи не бачила, як він кидався на мене, і ніколи не чула, як він кривдив мене, хоча він робив це і в її присутності – щоправда, за її спиною частіше.
Я звикла підкорятись Джону, тож підійшла до його крісла; кілька хвилин він показував мені язика, вистромляючи його так далеко, як тільки міг. Я знала, що скоро він накинеться на мене, але, здригаючись від страху, і далі мимоволі думала, який він огидний і бридкий. Не знаю, чи прочитав він мої думки, чи ні, але раптом, не промовивши і слова, він щосили вдарив мене. Я похитнулася, але відновила рівновагу і відступила.
– Це за твоє нахабство і за те, як ти розмовляла з мамою, – сказав він, – і за те, що ховалася за завісою, і за те, що так дивилася на мене… Щуреня!
Я звикла до того, що Джон Рід ображає мене, і ніколи не відповідала на його репліки; я міркувала про те, як витримати ще один удар, якого слід чекати за першим.
– Що ти робила за завісою? – спитав він.
– Читала.
– Покажи книжку. Я підійшла до вікна і принесла йому книжку.
– Ти не маєш права брати наші книжки, мама каже, що ти утриманка; у тебе немає грошей, твій батько не залишив тобі нічого; ти маєш просити милостиню, а не жити тут із нами, дітьми справжнього джентльмена, і їсти наші харчі, і носити одяг, придбаний за кошт нашої матері. А зараз я покажу тобі, що означає нишпорити в моїх книжках, – а вони мої; увесь дім належить мені або належатиме за кілька років. Іди й стань біля дверей, подалі від дзеркала і вікон.
Я послухалася, хоча спершу й не збагнула його намірів; та коли я побачила, що його рука з книжкою зависла у повітрі й він збирається щосили шпурнути її, я інстинктивно відскочила і заволала; проте було запізно: Джон жбурнув книжку, влучивши в мене, я впала і розбила голову об двері. Рана цебеніла кров’ю і сильно боліла, мій переляк змінився іншими почуттями.
– Ти злий і жорстокий хлопець, – крикнула я. – Ти вбивця, експлуататор, ти як римські імператори!
Я прочитала «Історію Риму» Голдсміта і склала власну думку про Нерона, Калігулу та інших. Я уже давно провела паралелі, але ніколи не думала, що колись промовлю це вголос.
– Що? Що? – репетував Джон. – Це вона про мене сказала? Елізо, Джорджіано, ви чули? Я все розкажу мамі. Але спочатку…
Він стрімко кинувся до мене, схопив за волосся і плечі; він хотів покінчити зі мною. Я справді бачила в ньому тирана, вбивцю. Крап ля крові стекла тонкою цівкою по моїй шиї, і я відчула гострий біль; на якусь мить ці почуття взяли гору над страхом, який переріс у несамовиту злість. Я не пам’ятаю, що робила, але він заскімлив: «Щуреня! Щуреня!» і голосно залементував. Допомога не забарилася: Еліза і Джорджіана привели місіс Рід, вона з’явилася у супроводі Бессі та покоївки міс Еббот. Нас розборонили, і я почула:
– Ах ви злюка! Звідки у вас стільки люті? І навіщо кидатися на свого хазяїна Джона?
– Де ж таке бачено! Потім місіс Рід додала:
– Відведіть її до червоної кімнати і замкніть там. Я відчула, як чотири руки вхопили мене і потягнули нагору.
Розділ ІІ
Я опиралася щосили, і таке небачене зухвальство з мого боку ще більше похитнуло мою і без того невисоку репутацію в очах Бессі та міс Еббот. Правда в тому, що я була сама не своя, або, як кажуть французи, не при собі. Проте я усвідомлювала, що такий хвилинний спротив потягне за собою покарання, тому, як і кожен повсталий раб, я вирішила боротися до останнього.
– Тримайте її за руки, міс Еббот. Вона немов сказилася!
– І як вам не соромно! – кричала покоївка. – Ви поводитесь огидно, міс Ейр. Як ви посміли підняти руку на джентльмена, сина своєї благодійниці! На свого панича!
– Панича? Мого панича? Що я – служниця?
– Ні, ви гірше, ніж служниця. Ви живете за чужий кошт. Ось, посидьте тут і поміркуйте над своєю поведінкою.
Мене вже притягнули в кімнату і посадили на крісло, я підскочила і випросталася, немов пружина, але дві пари рук миттю схопили мене.
– Якщо ви не сидітимете спокійно, ми будемо змушені прив’язати вас, – сказала Бессі. – Міс Еббот, дайте-но мені свої підв’язки, бо мої вона швидко розірве.
Міс Еббот розвернулася і почала стягати підв’язку з дебелої ноги. Такі приготування змусили мене усвідомити усю принизливість процедури і привели до тями.
– Не треба підв’язок! – закричала я. – Я не буду рухатися. Щоб підтвердити свої наміри, я вхопилася руками за крісло.
– Маю надію, що не будете, – сказала Бессі й, переконавшись, що я справді заспокоїлася, відпустила мене. Потім Бессі та міс Еббот ще довго стояли склавши руки і дивилися на мене з такою недовірою і сумнівом, наче остерігалися, що я збожеволіла.
– Вона ніколи не чинила так раніше, – нарешті промовила Бессі, повернувшись до Марти.
– Але вона завжди тримала це в собі, – пролунала відповідь. – Я часто ділилася своїми думками про цю дитину з місіс Рід, і вона підтримувала мене в усьому. Ця дитина дуже скритна, я ще ніколи не бачила такої замкнутої дівчинки її віку.
Бессі промовчала; потім вона промовила до мене:
– Міс, ви повинні усвідомлювати: ви завдячуєте місіс Рід усім, що маєте, вона утримує вас, і якби не вона, ви б опинились у притулку!
Я не знала, що відповісти, хоча чула ці слова уже не вперше: відколи я пам’ятаю себе, мені натякали на мою залежність. Ці докори, наче незрозумілий, але тим не менше болісний і гнітючий мотив, постійно лунали в моїй голові. Міс Еббот також не залишилася осторонь:
– Хоча місіс Рід і дозволила вам бавитися зі своїми дітьми, ви повинні розуміти, що ви не рівня паничу Ріду і його сестрам. Вони стануть багатими, а у вас ніколи нічого не буде, і вам доведеться з цим змиритися і коритися їм.
– Ми зичимо вам добра, – додала Бессі трохи лагідніше, – ви маєте бути милою і в усьому допомагати їм, і можливо, тоді цей дім стане вашою домівкою також. Але я впевнена, якщо ви поводитиметеся нечемно, пані просто вижене вас геть.
– Крім того, – сказала міс Еббот, – Бог покарає її: наступного разу, коли вона лютуватиме, Він пошле їй смерть, і куди полетить тоді її душа? Ходімо, Бессі, залишмо її тут саму. Не хотіла б я мати таку вдачу. А ви моліться, міс Ейр, бо якщо ви не молитиметеся, щось погане може пробратися через комин і забрати вас.
Вони вийшли, замкнувши по собі двері на ключ.
Червона кімната являла собою велике квадратне приміщення, в якому рідко спали, а точніше ніхто ніколи не спав, хіба що гостей в Ґейтсгед-Холі було так багато, що їх ніде було розмістити. Це була найбільша й найпишніша кімната в усьому будинку. Посередині стояло величезне ліжко червоного дерева з масивними колонами і червленими заслонами, два високі вікна з постійно опущеними завісами наполовину ховалися за фестонами і пишними портьєрами. Килим був червоний, а столик у ногах ліжка покритий кармазиновою тканиною. Стіни були м’якого жовтувато-брунатного кольору з легким відтінком рожевого, шафа, туалетний столик і крісла – з полірованого червоного дерева. Тут тіні здавалися особливо великими, а перини і подушки, складені великою купою на ліжку, біліли на тлі пурпурної кімнати. Не менш видатним було широке, м’яке крісло з підставкою для ніг, також білого кольору, яке стояло в узголів’ї ліжка і, на мою думку, було схоже на трон.
У кімнаті було холодно, бо в ній рідко палили; тут було тихо, бо вона містилася далеко від дитячої та кухні; вона здавалася похмурою, бо сюди рідко заходили. Тільки покоївка приходила сюди по суботах, щоб стерти тижневу пилюку з дзеркал і меблів. Інколи заходила місіс Рід для того, щоб перевірити вміст секретної шухлядки в шафі, в якій зберігалися сімейні документи, скринька з коштовностями та мініатюрний портрет її покійного чоловіка. Ось у цих словах і криється таємниця червоної кімнати – чому ніхто не жив у цих покоях, незважаючи на їхню пишноту.
Містер Рід помер дев’ять років тому саме в цій кімнаті, тут він лежав у труні, і звідси його винесли грабарі. З того часу ніхто не наважувався заходити в цю жахливу кімнату.
Низенький диванчик, до якого мене прикули Бессі й немилосердна міс Еббот, примостився біля мармурового коминка; переді мною височіло ліжко; праворуч стояла висока, темна шафа, на її полірованих дверцятах відбивалися невиразні, тьмяні фігури; ліворуч були зашторені вікна; велике дзеркало, яке висіло між ними, повторювало обриси ліжка і всієї кімнати. Я не була впевнена, чи мене замкнули на ключ, і зрештою, наважившись, підвелася і рушила до дверей. Замкнено! Я опинилась у справжній в’язниці. Повертаючись назад, я мусила пройти повз дзеркало; я була заворожена глибиною, прихованою в ньому. У відображенні все здавалося холоднішим і темнішим, ніж насправді: маленька дивна фігурка з блідим обличчям дивилася на мене повними страху очима, які бігали туди-сюди, і справді нагадувала привида. Я подумала, що вона схожа на одну з тих напівказкових істот, які живуть у казках Бессі й виходять зі своїх порослих папороттю схованок тільки тоді, коли темніє, щоб лякати подорожніх. Я кинулася до свого місця.
Мене охопив забобонний жах, але час його тріумфу ще не настав. Моя кров іще не застигла в жилах, а дух бунтівного раба, який усе ще жеврів, підбадьорював мене і додавав снаги. Я повинна була зупинити потік думок, що переслідував мене, і змиритися з цією гнітючою обстановкою.
Жорстокі цькування Джона Ріда, горда байдужість його сестер, антипатія їхньої матері, упереджене ставлення прислуги – все це глибоко відклалося в моїй свідомості. Чому я завжди страждала, чому мене залякували, постійно в чомусь звинувачували, осуджували? Чим я їм не догодила? Чому я так і не змогла здобути прихильність? Елізу поважали, хоча вона була впертою та егоїстичною. Джорджіану, це зіпсоване, злісне та зарозуміле дівчисько, всіляко балували. Здавалося, що її краса, її рожеві щічки і золоті кучері радували всіх, хто на неї дивився, і допомагали їй уникнути покарання. А Джону взагалі ніхто ніколи не перечив і ніхто його карав, хоча він і вивертав шиї голубам, вбивав маленьких курчат, цькував собаками овець, обривав виноград і нищив пуп’янки найрідкісніших рослин в оранжереї; а ще він називав свою матір «старою», знущався з її смаглявої шкіри (такої ж, як і його власна), сліпо ігнорував її прохання, нерідко дер і псував її шовкові сукні. І незважаючи на це все, залишався «її любим синочком». У мене й на гадці не було щось ламати чи псувати, я чемно виконувала свої обов’язки, а взамін мене постійно називали неслухняною і докучливою, відлюдькуватою і підлою.
Моя голова все ще боліла, а рана кривавилася. Проте ніхто навіть не дорікнув Джонові за те, що вдарив мене без причини. І тільки через те, що я повстала проти нього і намагалася відвернути подальше безглузде насилля, мене привселюдно зганьбили.
«Несправедливо! Несправедливо!» – волав мій розум під впливом сильного, але скороминущого імпульсу. Я ухвалила рішення будь-що позбутися цього нестерпного гніту – приміром, втекти з дому або більше ніколи нічого не їсти і не пити, а просто померти.
Того жахливого вечора моя душа заціпеніла від страху! Мій мозок бунтував, а серце повстало! Але в якій глибокій темряві й байдужості точилася ця боротьба! Я не могла відповісти на запитання – чому я страждаю? Тепер, через кілька років, я знайшла відповідь на нього.
В Ґейтсгед-Холі я була не на своєму місці, я була ніким. У мене не було нічого спільного ні з місіс Рід, ні з її дітьми, ні з її вірними слугами. Та як могла я полюбити їх, якщо вони не любили мене? Як же вони могли симпатизувати дівчинці, яка ігнорувала їх, яка відрізнялася від них становищем, поведінкою та зневажала їхні погляди? Якби я була життєрадісною, легковажною, галасливою, милою дитиною і залишалася при цьому незалежною і трохи відлюдкуватою, місіс Рід зносила б мою присутність набагато люб’язніше, її діти ставилися б до мене прихильніше, подружньому, а слуги б рідше робили з мене цапа-відбувайла.
Денне світло поволі висотувалося з червоної кімнати. Було уже по четвертій, і похмурий день почав переходити в недобрі сутінки. Я чула, як дощ безперервно бив по шибі, а вітер безжалісно тріпав дерева. Моє серце закам’яніло, а всю мою відвагу немов рукою змело. Звичне відчуття приниження, невпевненості та пригнічення загасили останні іскри моєї люті. Всі кажуть, що я зла, зрештою, мабуть, так і є: я щойно думала про те, як заморити себе голодом. А це гріх! Та й чи хотіла я насправді померти? Чи склеп під вівтарем ґейтсгедської церкви був тим місцем, куди я хотіла потрапити? Мені сказали, що там похований містер Рід. Згадавши про покійника, я з жахом почала думати про нього. Я не пам’ятала містера Ріда, але знала, що він був моїм дядьком – рідним братом моєї матері. Коли мої батьки померли, він забрав мене у свій дім. При смерті він змусив місіс Рід пообіцяти, що вона роститиме і виховуватиме мене, як рідну доньку. Можливо, місіс Рід вважає, що вона виконала обіцянку. Я б сказала, що вона й справді дотримала слова настільки, наскільки їй дозволила її натура. Але як вона могла полюбити безрідну чужинку, котра після смерті її чоловіка не мала з нею нічого спільного? Мабуть, її дратувало те, що вона повинна дотримати слова і стати матір’ю чужій дитині, яку вона не любила і яку їй нав’язали.
Раптом мені стала ясна одна річ. Я ніколи не сумнівалася в тому, що якби містер Рід був живий, він любив би мене. Ось так, дивлячись на біле ліжко і затемнені стіни – а іноді злякано поглядаючи в дзеркало, – я почала згадувати все, що чула про покійників, потривожених у могилах, коли не виконується їхня остання воля. Вони повертаються на землю, щоб покарати клятвопорушників і помститися за постраждалих. Я вірила в те, що душа містера Ріда, ображена несправедливістю щодо племінниці, може залишити свій притулок – чи то церковний склеп, чи світ мертвих – і з’явитися в цій кімнаті. Я втерла сльози і заспокоїлася, щоб своїми риданнями не потривожити того, хто почав би розраджувати мене замогильним голосом і схилив би наді мною свою оточену ореолом голову. Спочатку це втішило мене, але згодом я усвідомила увесь жах такої ситуації, й доклала всіх зусиль, щоб позбутись жахливих думок, – я намагалася бути сильною. Забравши волосся з очей, я підвела голову і спробувала оглянути темну кімнату; в цей момент на стіні щось засвітилось. Я запитала себе, чи не було це місячне світло, яке проникло в кімнату крізь якийсь маленький отвір? Ні, місячне світло нерухоме, а це рухалося. Поки я дивилася, воно підскочило до стелі і замерехтіло у мене над головою. Я припускаю, що ця смужка світла була нічим як блиманням ліхтаря, який несли перед будинком. Але тоді мій розум був скутий страхом, а нерви натягнуті, мов струни, і я подумала, що цей слабкий мерехтливий промінь віщує появу чогось потойбічного. Моє серце калатало, голова палала, у вухах гуділо, зрештою мені здалося, що біля мене хтось є. Я задихалася. Мені урвався терпець. Я кинулася до дверей і почала відчайдушно смикати за ручку. В коридорі почулися кроки, нарешті в дверях повернувся ключ, увійшли Бессі та міс Еббот.
– Вам зле, міс Ейр? – запитала Бессі.
– Який жахливий звук! Навіщо ви так лементували? – вигукнула міс Еббот.
– Заберіть мене звідси! Дозвольте піти в дитячу кімнату! – благала я.
– Навіщо? Ви поранилися? Ви щось побачили? – випитувала Бессі.
– Я бачила світло, я подумала, що це привид, – я вхопила Бессі за долоню, і вона не висмикнула руки.
– Вона кричала просто так, – заявила міс Еббот із відразою. – І як кричала! Якби їй щось боліло, це б іще можна було пробачити. Але вона просто хотіла заманити нас сюди: це один з її трюків.
– Що трапилося? – владно спитав чийсь голос. У коридорі з’явилася місіс Рід, її очіпок здіймався, а сукня грізно шаруділа. – Еббот, Бессі! Я, здається, наказувала замкнути Джейн Ейр у червоній кімнаті й не випускати без мого дозволу.
– Мем, але міс Ейр так голосно кричала, – сказала Бессі.
– Пустіть її, – пролунало у відповідь. – Дитино, відпусти руку Бессі, це тобі не допоможе. Я ненавиджу хитрощі, особливо дитячі. Я зобов’язана провчити тебе і довести, що твій трюк не вдався: ти залишишся тут іще на годину, і лише за умови, що сидітимеш тихо. Тільки тоді я випущу тебе.
– Тітонько! Згляньтеся! Пробачте мені! Я не перенесу цього. Покарайте мене якось по-іншому. Я помру, якщо…
– Замовкни! Ти просто огидна!
Вона справді відчувала до мене огиду. В її очах я була малолітньою актрисою. Вона справді вважала, що в мені поєднуються злість, ницість і небезпечна дволикість.
Бессі та міс Еббот пішли геть, а місіс Рід, яку нервували мої безперервні ридання і дикі крики, запхнула мене назад до кімнати, зачинила двері й, не сказавши ні слова, пішла собі. Мабуть, у мене зразу ж стався напад, і я зомліла.
– Тримайте її за руки, міс Еббот. Вона немов сказилася!
– І як вам не соромно! – кричала покоївка. – Ви поводитесь огидно, міс Ейр. Як ви посміли підняти руку на джентльмена, сина своєї благодійниці! На свого панича!
– Панича? Мого панича? Що я – служниця?
– Ні, ви гірше, ніж служниця. Ви живете за чужий кошт. Ось, посидьте тут і поміркуйте над своєю поведінкою.
Мене вже притягнули в кімнату і посадили на крісло, я підскочила і випросталася, немов пружина, але дві пари рук миттю схопили мене.
– Якщо ви не сидітимете спокійно, ми будемо змушені прив’язати вас, – сказала Бессі. – Міс Еббот, дайте-но мені свої підв’язки, бо мої вона швидко розірве.
Міс Еббот розвернулася і почала стягати підв’язку з дебелої ноги. Такі приготування змусили мене усвідомити усю принизливість процедури і привели до тями.
– Не треба підв’язок! – закричала я. – Я не буду рухатися. Щоб підтвердити свої наміри, я вхопилася руками за крісло.
– Маю надію, що не будете, – сказала Бессі й, переконавшись, що я справді заспокоїлася, відпустила мене. Потім Бессі та міс Еббот ще довго стояли склавши руки і дивилися на мене з такою недовірою і сумнівом, наче остерігалися, що я збожеволіла.
– Вона ніколи не чинила так раніше, – нарешті промовила Бессі, повернувшись до Марти.
– Але вона завжди тримала це в собі, – пролунала відповідь. – Я часто ділилася своїми думками про цю дитину з місіс Рід, і вона підтримувала мене в усьому. Ця дитина дуже скритна, я ще ніколи не бачила такої замкнутої дівчинки її віку.
Бессі промовчала; потім вона промовила до мене:
– Міс, ви повинні усвідомлювати: ви завдячуєте місіс Рід усім, що маєте, вона утримує вас, і якби не вона, ви б опинились у притулку!
Я не знала, що відповісти, хоча чула ці слова уже не вперше: відколи я пам’ятаю себе, мені натякали на мою залежність. Ці докори, наче незрозумілий, але тим не менше болісний і гнітючий мотив, постійно лунали в моїй голові. Міс Еббот також не залишилася осторонь:
– Хоча місіс Рід і дозволила вам бавитися зі своїми дітьми, ви повинні розуміти, що ви не рівня паничу Ріду і його сестрам. Вони стануть багатими, а у вас ніколи нічого не буде, і вам доведеться з цим змиритися і коритися їм.
– Ми зичимо вам добра, – додала Бессі трохи лагідніше, – ви маєте бути милою і в усьому допомагати їм, і можливо, тоді цей дім стане вашою домівкою також. Але я впевнена, якщо ви поводитиметеся нечемно, пані просто вижене вас геть.
– Крім того, – сказала міс Еббот, – Бог покарає її: наступного разу, коли вона лютуватиме, Він пошле їй смерть, і куди полетить тоді її душа? Ходімо, Бессі, залишмо її тут саму. Не хотіла б я мати таку вдачу. А ви моліться, міс Ейр, бо якщо ви не молитиметеся, щось погане може пробратися через комин і забрати вас.
Вони вийшли, замкнувши по собі двері на ключ.
Червона кімната являла собою велике квадратне приміщення, в якому рідко спали, а точніше ніхто ніколи не спав, хіба що гостей в Ґейтсгед-Холі було так багато, що їх ніде було розмістити. Це була найбільша й найпишніша кімната в усьому будинку. Посередині стояло величезне ліжко червоного дерева з масивними колонами і червленими заслонами, два високі вікна з постійно опущеними завісами наполовину ховалися за фестонами і пишними портьєрами. Килим був червоний, а столик у ногах ліжка покритий кармазиновою тканиною. Стіни були м’якого жовтувато-брунатного кольору з легким відтінком рожевого, шафа, туалетний столик і крісла – з полірованого червоного дерева. Тут тіні здавалися особливо великими, а перини і подушки, складені великою купою на ліжку, біліли на тлі пурпурної кімнати. Не менш видатним було широке, м’яке крісло з підставкою для ніг, також білого кольору, яке стояло в узголів’ї ліжка і, на мою думку, було схоже на трон.
У кімнаті було холодно, бо в ній рідко палили; тут було тихо, бо вона містилася далеко від дитячої та кухні; вона здавалася похмурою, бо сюди рідко заходили. Тільки покоївка приходила сюди по суботах, щоб стерти тижневу пилюку з дзеркал і меблів. Інколи заходила місіс Рід для того, щоб перевірити вміст секретної шухлядки в шафі, в якій зберігалися сімейні документи, скринька з коштовностями та мініатюрний портрет її покійного чоловіка. Ось у цих словах і криється таємниця червоної кімнати – чому ніхто не жив у цих покоях, незважаючи на їхню пишноту.
Містер Рід помер дев’ять років тому саме в цій кімнаті, тут він лежав у труні, і звідси його винесли грабарі. З того часу ніхто не наважувався заходити в цю жахливу кімнату.
Низенький диванчик, до якого мене прикули Бессі й немилосердна міс Еббот, примостився біля мармурового коминка; переді мною височіло ліжко; праворуч стояла висока, темна шафа, на її полірованих дверцятах відбивалися невиразні, тьмяні фігури; ліворуч були зашторені вікна; велике дзеркало, яке висіло між ними, повторювало обриси ліжка і всієї кімнати. Я не була впевнена, чи мене замкнули на ключ, і зрештою, наважившись, підвелася і рушила до дверей. Замкнено! Я опинилась у справжній в’язниці. Повертаючись назад, я мусила пройти повз дзеркало; я була заворожена глибиною, прихованою в ньому. У відображенні все здавалося холоднішим і темнішим, ніж насправді: маленька дивна фігурка з блідим обличчям дивилася на мене повними страху очима, які бігали туди-сюди, і справді нагадувала привида. Я подумала, що вона схожа на одну з тих напівказкових істот, які живуть у казках Бессі й виходять зі своїх порослих папороттю схованок тільки тоді, коли темніє, щоб лякати подорожніх. Я кинулася до свого місця.
Мене охопив забобонний жах, але час його тріумфу ще не настав. Моя кров іще не застигла в жилах, а дух бунтівного раба, який усе ще жеврів, підбадьорював мене і додавав снаги. Я повинна була зупинити потік думок, що переслідував мене, і змиритися з цією гнітючою обстановкою.
Жорстокі цькування Джона Ріда, горда байдужість його сестер, антипатія їхньої матері, упереджене ставлення прислуги – все це глибоко відклалося в моїй свідомості. Чому я завжди страждала, чому мене залякували, постійно в чомусь звинувачували, осуджували? Чим я їм не догодила? Чому я так і не змогла здобути прихильність? Елізу поважали, хоча вона була впертою та егоїстичною. Джорджіану, це зіпсоване, злісне та зарозуміле дівчисько, всіляко балували. Здавалося, що її краса, її рожеві щічки і золоті кучері радували всіх, хто на неї дивився, і допомагали їй уникнути покарання. А Джону взагалі ніхто ніколи не перечив і ніхто його карав, хоча він і вивертав шиї голубам, вбивав маленьких курчат, цькував собаками овець, обривав виноград і нищив пуп’янки найрідкісніших рослин в оранжереї; а ще він називав свою матір «старою», знущався з її смаглявої шкіри (такої ж, як і його власна), сліпо ігнорував її прохання, нерідко дер і псував її шовкові сукні. І незважаючи на це все, залишався «її любим синочком». У мене й на гадці не було щось ламати чи псувати, я чемно виконувала свої обов’язки, а взамін мене постійно називали неслухняною і докучливою, відлюдькуватою і підлою.
Моя голова все ще боліла, а рана кривавилася. Проте ніхто навіть не дорікнув Джонові за те, що вдарив мене без причини. І тільки через те, що я повстала проти нього і намагалася відвернути подальше безглузде насилля, мене привселюдно зганьбили.
«Несправедливо! Несправедливо!» – волав мій розум під впливом сильного, але скороминущого імпульсу. Я ухвалила рішення будь-що позбутися цього нестерпного гніту – приміром, втекти з дому або більше ніколи нічого не їсти і не пити, а просто померти.
Того жахливого вечора моя душа заціпеніла від страху! Мій мозок бунтував, а серце повстало! Але в якій глибокій темряві й байдужості точилася ця боротьба! Я не могла відповісти на запитання – чому я страждаю? Тепер, через кілька років, я знайшла відповідь на нього.
В Ґейтсгед-Холі я була не на своєму місці, я була ніким. У мене не було нічого спільного ні з місіс Рід, ні з її дітьми, ні з її вірними слугами. Та як могла я полюбити їх, якщо вони не любили мене? Як же вони могли симпатизувати дівчинці, яка ігнорувала їх, яка відрізнялася від них становищем, поведінкою та зневажала їхні погляди? Якби я була життєрадісною, легковажною, галасливою, милою дитиною і залишалася при цьому незалежною і трохи відлюдкуватою, місіс Рід зносила б мою присутність набагато люб’язніше, її діти ставилися б до мене прихильніше, подружньому, а слуги б рідше робили з мене цапа-відбувайла.
Денне світло поволі висотувалося з червоної кімнати. Було уже по четвертій, і похмурий день почав переходити в недобрі сутінки. Я чула, як дощ безперервно бив по шибі, а вітер безжалісно тріпав дерева. Моє серце закам’яніло, а всю мою відвагу немов рукою змело. Звичне відчуття приниження, невпевненості та пригнічення загасили останні іскри моєї люті. Всі кажуть, що я зла, зрештою, мабуть, так і є: я щойно думала про те, як заморити себе голодом. А це гріх! Та й чи хотіла я насправді померти? Чи склеп під вівтарем ґейтсгедської церкви був тим місцем, куди я хотіла потрапити? Мені сказали, що там похований містер Рід. Згадавши про покійника, я з жахом почала думати про нього. Я не пам’ятала містера Ріда, але знала, що він був моїм дядьком – рідним братом моєї матері. Коли мої батьки померли, він забрав мене у свій дім. При смерті він змусив місіс Рід пообіцяти, що вона роститиме і виховуватиме мене, як рідну доньку. Можливо, місіс Рід вважає, що вона виконала обіцянку. Я б сказала, що вона й справді дотримала слова настільки, наскільки їй дозволила її натура. Але як вона могла полюбити безрідну чужинку, котра після смерті її чоловіка не мала з нею нічого спільного? Мабуть, її дратувало те, що вона повинна дотримати слова і стати матір’ю чужій дитині, яку вона не любила і яку їй нав’язали.
Раптом мені стала ясна одна річ. Я ніколи не сумнівалася в тому, що якби містер Рід був живий, він любив би мене. Ось так, дивлячись на біле ліжко і затемнені стіни – а іноді злякано поглядаючи в дзеркало, – я почала згадувати все, що чула про покійників, потривожених у могилах, коли не виконується їхня остання воля. Вони повертаються на землю, щоб покарати клятвопорушників і помститися за постраждалих. Я вірила в те, що душа містера Ріда, ображена несправедливістю щодо племінниці, може залишити свій притулок – чи то церковний склеп, чи світ мертвих – і з’явитися в цій кімнаті. Я втерла сльози і заспокоїлася, щоб своїми риданнями не потривожити того, хто почав би розраджувати мене замогильним голосом і схилив би наді мною свою оточену ореолом голову. Спочатку це втішило мене, але згодом я усвідомила увесь жах такої ситуації, й доклала всіх зусиль, щоб позбутись жахливих думок, – я намагалася бути сильною. Забравши волосся з очей, я підвела голову і спробувала оглянути темну кімнату; в цей момент на стіні щось засвітилось. Я запитала себе, чи не було це місячне світло, яке проникло в кімнату крізь якийсь маленький отвір? Ні, місячне світло нерухоме, а це рухалося. Поки я дивилася, воно підскочило до стелі і замерехтіло у мене над головою. Я припускаю, що ця смужка світла була нічим як блиманням ліхтаря, який несли перед будинком. Але тоді мій розум був скутий страхом, а нерви натягнуті, мов струни, і я подумала, що цей слабкий мерехтливий промінь віщує появу чогось потойбічного. Моє серце калатало, голова палала, у вухах гуділо, зрештою мені здалося, що біля мене хтось є. Я задихалася. Мені урвався терпець. Я кинулася до дверей і почала відчайдушно смикати за ручку. В коридорі почулися кроки, нарешті в дверях повернувся ключ, увійшли Бессі та міс Еббот.
– Вам зле, міс Ейр? – запитала Бессі.
– Який жахливий звук! Навіщо ви так лементували? – вигукнула міс Еббот.
– Заберіть мене звідси! Дозвольте піти в дитячу кімнату! – благала я.
– Навіщо? Ви поранилися? Ви щось побачили? – випитувала Бессі.
– Я бачила світло, я подумала, що це привид, – я вхопила Бессі за долоню, і вона не висмикнула руки.
– Вона кричала просто так, – заявила міс Еббот із відразою. – І як кричала! Якби їй щось боліло, це б іще можна було пробачити. Але вона просто хотіла заманити нас сюди: це один з її трюків.
– Що трапилося? – владно спитав чийсь голос. У коридорі з’явилася місіс Рід, її очіпок здіймався, а сукня грізно шаруділа. – Еббот, Бессі! Я, здається, наказувала замкнути Джейн Ейр у червоній кімнаті й не випускати без мого дозволу.
– Мем, але міс Ейр так голосно кричала, – сказала Бессі.
– Пустіть її, – пролунало у відповідь. – Дитино, відпусти руку Бессі, це тобі не допоможе. Я ненавиджу хитрощі, особливо дитячі. Я зобов’язана провчити тебе і довести, що твій трюк не вдався: ти залишишся тут іще на годину, і лише за умови, що сидітимеш тихо. Тільки тоді я випущу тебе.
– Тітонько! Згляньтеся! Пробачте мені! Я не перенесу цього. Покарайте мене якось по-іншому. Я помру, якщо…
– Замовкни! Ти просто огидна!
Вона справді відчувала до мене огиду. В її очах я була малолітньою актрисою. Вона справді вважала, що в мені поєднуються злість, ницість і небезпечна дволикість.
Бессі та міс Еббот пішли геть, а місіс Рід, яку нервували мої безперервні ридання і дикі крики, запхнула мене назад до кімнати, зачинила двері й, не сказавши ні слова, пішла собі. Мабуть, у мене зразу ж стався напад, і я зомліла.
Розділ ІІІ
Далі пам’ятаю, що я отямилася, наче після кошмару; перше, що я побачила, це мерехтливе червоне світло за чорними ґратками. До мене долинали невиразні, ніби заглушені шумом вітру або води, голоси. Хвилювання, невпевненість та всеохопне відчуття страху знову заволоділи мною. Незабаром я усвідомила, що хтось тримав мене на руках, потім підняв вище і посадив на ліжку. Зі мною ще ніхто ніколи не поводився так лагідно. Не знаю, де опинилася моя голова, на подушці чи на чиїйсь руці, але точно знаю, що мені ще ніколи не було так затишно.
За п’ять хвилин я остаточно при йшла до тями. Тепер я чітко усвідомила, що лежу в своєму ліжку, а червоне світло – ніщо як коминок у дитячій кімнаті. Була ніч: на столі горіла свічка. В ногах ліжка стояла Бессі, тримаючи в руках миску, а в кріслі біля моєї подушки сидів чоловік і час від часу схилявся наді мною.
Коли я побачила, що в кімнаті хтось чужий, хто не належить до Ґейтсгеду і не має нічого спільного з місіс Рід, то відчула невимовне полегшення; тепер я знала, що я в повній безпеці. Відвернувшись від Бессі (хоча вона не була мені така противна, як, скажімо, Еббот), я почала уважно розглядати джентльмена.
За п’ять хвилин я остаточно при йшла до тями. Тепер я чітко усвідомила, що лежу в своєму ліжку, а червоне світло – ніщо як коминок у дитячій кімнаті. Була ніч: на столі горіла свічка. В ногах ліжка стояла Бессі, тримаючи в руках миску, а в кріслі біля моєї подушки сидів чоловік і час від часу схилявся наді мною.
Коли я побачила, що в кімнаті хтось чужий, хто не належить до Ґейтсгеду і не має нічого спільного з місіс Рід, то відчула невимовне полегшення; тепер я знала, що я в повній безпеці. Відвернувшись від Бессі (хоча вона не була мені така противна, як, скажімо, Еббот), я почала уважно розглядати джентльмена.