Страница:
Я впізнала його. Це був містер Ллойд, аптекар, якого місіс Рід викликала до своїх слуг. Для себе і своїх дітей вона наймала лікаря.
– Хто я? Ви впізнаєте мене? – запитав він.
Я вимовила його ім’я і простягнула йому руку. Він узяв її, усміхнувся і сказав:
– Я гадаю, ми станемо друзями.
Він вклав мене назад у ліжко і наказав Бессі простежити за тим, щоб мене ніхто не турбував уночі. Потім він іще дав якісь настанови і пішов. Мене переповнив смуток: коли він сидів біля мого ліжка, я відчувала, що в безпеці, що біля мене справжній друг, та коли двері за ним зачинилися, моє серце тенькнуло, мене охопив невимовний сум.
– Може, б ви поспали, міс? – сказала Бессі досить лагідно.
Я ледве насмілилася відповісти: боялася, що наступні її слова будуть менш люб’язні.
– Спробую.
– Може, ви хочете пити? А може, ви голодні?
– Ні, дякую, Бессі.
– Ну, тоді я піду спати, бо вже далеко за полуніч. Але якщо вам щось знадобиться, тільки гукніть.
Небачена люб’язність! Це додало мені відваги, і я запитала:
– Бессі, що зі мною? Я хвора?
– Вам стало зле в червоній кімнаті, мабуть, ви сильно плакали. Але я впевнена, що дуже скоро ви видужаєте.
Бессі пішла до кімнати покоївки, яка була поряд. Я почула її голос:
– Саро, ходімо. Сьогодні переночуєш в дитячій кімнаті разом зі мною. Я страшенно не хочу залишатися наодинці з цією бідною дитиною: вона може померти. Дивно, що в неї був такий напад… мабуть, вона щось побачила. Хай там як, а пані повелася з нею дуже грубо.
Сара повернулася разом із нею. Вони лягли в ліжко, але перш ніж заснути, перешіптувалися ще з добрих півгодини. Я чула тільки уривки з їхньої розмови, але цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти, про що вони говорили.
– Щось біле шмигнуло повз неї і зникло…
– Позаду стояв величезний чорний собака…
– У двері кімнати постукали тричі…
– Світло на цвинтарі, просто над його могилою… Нарешті вони заснули; вогонь догорів, свічка згасла. Для мене ця ніч тягнулася нескінченно довго. Я не могла заснути, все моє тіло, мій розум були напружені від страху – страху, який може відчувати тільки дитина.
Те, що трапилось у червоній кімнаті, не вразило мене фізично, але стало причиною потрясіння, наслідки якого я відчуваю ще й сьогодні. Так, місіс Рід, саме вам я завдячую своїми душевними стражданнями. Але я повинна пробачити вам, бо ви не відали, що чинили: завдаючи мені гострого болю, ви гадали, що лише викорінюєте мої згубні нахили.
Наступного дня, ближче до обідньої пори, мене одягнули, закутали в шаль і посадили біля коминка в дитячій. Я почувалася виснаженою фізично і розчавленою морально, але найбільше мене мучив нестерпний душевний біль, який викликав тихі сльози. Не встигала я витерти одну солону сльозу зі щоки, як з’являлася інша. Але я подумала, що мені слід радіти, а не плакати, адже нікого з Рідів не було вдома, вони поїхали кататися в екіпажі зі своєю матір’ю. Еббот шила щось в іншій кімнаті, а Бессі, котра ходила туди-сюди, складаючи іграшки і соваючи шухляди, зверталася до мене незвично лагідно. Все це мало б здаватися мені справжнім раєм, адже я звикла до того, що мені постійно роблять зауваження і дошкуляють. Але мої нерви були настільки розхитані, що ніяка тиша не могла заспокоїти їх, і ніякі потурання не приносили задоволення.
Бессі пішла на кухню і принесла мені пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені завжди подобалася намальована на ній райська птаха у вінку з берізки і нерозквітлих троянд. Я часто просила дозволу взяти тарілку і роздивитися її уважніше, але, вочевидь, мене вважали негідною такого привілею. І ось цю прекрасну посудину ставлять мені на коліна і ласкаво припрошують з’їсти з неї шматочок пирога. Марні старання! Було вже запізно. Я не могла їсти; і пір’я птаха, і барвисті квіти – все, здавалося, зів’яло. Я відклала тарілку з пирогом. Бессі запитала, чи не хочу я почитати книжку. Слово «книжка» вплинуло на мене дивним чином, і я почала благати Бессі, щоб вона принесла «Мандри Гулівера» з бібліотеки. Цю книжку я перечитувала з задоволенням знову і знову. Я гадала, що в ній описані реальні події, і це цікавило мене більше, ніж будь-яка казка. Оскільки пошуки ельфів не увінчалися успіхом – а я шукала і між листям та дзвіночками наперстянки, і під грибами, і навіть під порослими плющем мурами, – я схилялася до думки, що вони залишили Англію і переселилися в якусь дику країну, де ліси були густі й незаймані, і де жило мало людей. А от Ліліпутія і Бробдігнаг, на мою думку, справді існували; я і хвилини не сумнівалася в тому, що одного дня вирушу в захопливу подорож і на власні очі побачу маленькі поля, будиночки, дерева, ліліпутів, крихітних корів, овець і пташок в одному королівстві, а в другому – височенне, мов ліси, жито, здоровенних собак і велетенських котів, високих, мов вежі, чоловіків і жінок. Але тепер, коли ця безцінна книжка опинилась у моїй руці, коли я почала гортати сторінки і роздивлятись картинки, які мені завжди так подобалися, все здалося мені похмурим і страшним; велетні видалися мені довгов’язими гоблінами, ліліпути – злими і полохливими чортенятами, а Гулівер – самотнім мандрівником, який блукає чужими дикими краями. Мені більше не хотілося читати, я згорнула книжку і поставила її на стіл біля непочатого пирога.
Бессі закінчила прибирати в кімнаті й, вимивши руки, висунула одну з маленьких шухляд, повну різних обрізків шовку і атлáсу, і почала робити новий очіпок для ляльки Джорджіани. Під час роботи вона співала.
Бессі відповіла, що у мене все чудово.
– Значить, ви повинні бути веселою. Підійдіть до мене, міс Джейн, – адже ваше ім’я Джейн, чи не так?
– Так, сер, Джейн Ейр.
– Ви плакали, міс Джейн Ейр; може, скажете мені чому? Вам щось болить?
– Ні, сер.
– Я насмілюсь припустити, вона плакала тому, що не змогла поїхати на прогулянку разом із пані, – перебила Бессі.
– Звичайно, що ні! Вона уже занадто велика, щоб ображатися через таке.
Я також так уважала, й оскільки моє почуття гідності дещо постраждало від такого зауваження, я відповіла:
– Я ще ніколи в житті не плакала через такі дрібниці, я ненавиджу прогулянки в екіпажі. Я плачу тому, що я нещасна.
– Як ви можете казати таке, міс! – обурилася Бессі.
Добрий аптекар видався мені дещо спантеличеним. Він став навпроти і почав уважно вивчати мене; у нього були маленькі сірі очі, дещо тьмяні. Зараз вони здалися мені хитруватими, а риси обличчя масивними, хоча й добродушними. Уважно роздивившись мене, він запитав:
– Чому вам стало зле вчора?
– Вона впала, – знову втрутилася Бессі.
– Впала! Так, як падають діти? Невже вона не вміє ходити в такому віці? Їй, мабуть, вісім чи дев’ять років.
– Мене збили з ніг, – невиразно мовила я, роздратована тим, що мене знову принижують. – Але не це стало причиною моєї хвороби, – додала я.
Містер Ллойд витягнув табакерку, нюхнув тютюну і знову заховав її до кишені. Задзвенів дзвінок, який скликав слуг до обіду, і містер Ллойд добре це знав.
– Це для вас, няню, – сказав він, – можете йти вниз, а я залишуся тут із міс Джейн, поки ви не прийдете. Хочу дати їй деякі настанови.
Бессі воліла б залишитися, але вона знала, що в Ґейтсгед-Холі слугам забороняється запізнюватися на обід.
– Як не падіння, то що тоді стало причиною вашої хвороби? – продовжував випитувати містер Ллойд, коли Бессі вийшла.
– Мене замкнули в кімнаті, де мешкає привид, і я просиділа там до ночі.
Я помітила, як містер Ллойд усміхнувся й воднораз насупився.
– Привид! Ви все-таки ще дитина! Ви боїтеся привидів?
– Ні, але я боюся привида містера Ріда: він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ніхто, навіть Бессі, не заходить у ту кімнату вночі. Було жорстоко замкнути мене там саму, без свічки. Гадаю, я ніколи не пробачу їм цього.
– Нісенітниця! І через це ви нещасна? Зараз, удень, ви також боїтесь?
– Зараз ні, але скоро знову настане ніч. І крім того, я нещасна, я дуже нещасна через щось інше.
– Через що? Ви можете сказати мені.
Як я хотіла відповісти на це запитання! Але як важко було підібрати правильні слова! Діти відчувають, але не можуть аналізувати свої почуття; ба, навіть якщо їм вдається проаналізувати їх у голові, навряд чи вони можуть висловити свої думки вголос. Проте я боялася втратити цю першу й останню нагоду поділитися з кимсь своїми переживаннями й по паузі спромоглася дати коротку, але правдиву відповідь.
– Через те, що в мене немає ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер.
– Але у вас є любляча тітка і кузени. Я засумнівалася, але невпевнено промовила:
– Але саме Джон Рід вдарив мене, а тітка замкнула в червоній кімнаті.
Містер Ллойд вдруге витягнув табакерку.
– Ґейтсгед-Хол – прекрасний дім, хіба ні? – запитав він. – Невже ви не вдячні, що можете жити в такому чудовому місці?
– Це не мій дім, сер; міс Еббот каже, що я маю тут менше прав, ніж служниця.
– Але ж ви не настільки дурна, щоб бажати покинути його?
– Якби я мала куди подітися, я би з радістю залишила цей дім; але я не зможу вибратися звідси, поки не виросту.
– Хто знає! Все може трапитися. Ви маєте якихось родичів, окрім місіс Рід?
– Ні, сер.
– Навіть із батькового боку?
– Я не знаю. Якось я запитала про це у тітки Рід, і вона відповіла, що, можливо, у мене і є якісь бідні родичі на прізвище Ейр, але вона нічого про них не знає.
– Якби такі родичі знайшлися, ви б хотіли переїхати до них?
Я сумнівалася. Якщо бідність лякає дорослих, то дітей і поготів. Вони не усвідомлюють, що бідність може бути поважною, справедливою, чесною, а тільки пов’язують її з лахміттям, скупою їжею, ледве тліючим вогником у печі, грубими манерами і різноманітними вадами. Для мене бідність була рівноцінна приниженню.
– Ні, я не хочу жити бідно, – відповіла я.
– Навіть якби до вас добре ставилися? Я кивнула: я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрими.
Та й мені б довелося говорити, як вони, перейняти їхні манери, бути неосвіченою, як ті бідні жінки, яких я деколи бачила на подвір’ях селища Ґейтсгед, де вони гуляли зі своїми дітьми чи прали шмаття. Ні, мені забракло сміливості заплатити за свободу такою ціною.
– Але чи справді ваші родичі такі бідні? Вони робочі люди?
– Не знаю. Тітка Рід каже, якщо у мене і є родичі, то вони вбогі. А я не хочу жебракувати.
– Ви б хотіли ходити у школу? Я знову сумнівалася. Я й уявити собі не могла, що це таке.
Іноді Бессі розказувала, що в школі до молодих леді ставляться дуже вимогливо, закладають лінійку за спину, щоб не горбилися, вчать, як бути ввічливими й охайними. Джон Рід ненавидів школу і зневажав свого вчителя, але його думка не мала для мене ніякого значення. І хоча розповіді Бессі про шкільну дисципліну (свідчення, які вона зібрала у молодих леді з інших сімей, яким прислуговувала, перш ніж потрапити в Ґейтсгед-Хол) були страшнуватими, було й багато переваг, які приваблювали мене. Вона розказувала, що молоді леді вміли малювати чудові краєвиди і квіти, співати пісні, грати на різних інструментах, в’язати гаманці, читати французькі книжки, – все це викликало у мене заздрощі. Крім того, школа означала цілковиту переміну: довгу мандрівку, розлуку з Ґейтсгедом, початок нового життя.
– Я думаю, мені сподобається в школі, – вирішила я після роздумів.
– Ну, ну! Хто знає, що може трапитися? – сказав містер Ллойд і підвівся. – Дітям добре час від часу змінювати обстановку, – сказав він сам до себе, – а особливо коли нерви розхитані.
В кімнату повернулася Бессі; водночас знадвору долетів стукіт коліс по жорстві.
– Це ваша пані, няню? – запитав містер Ллойд. – Я б хотів переговорити з нею, перш ніж піти.
Бессі запросила його до їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, під час розмови аптекар наважився рекомендувати місіс Рід, щоб вона відіслала мене до школи; мабуть, тітка з радістю при йняла таку пропозицію. Свідченням цього є розмова між Бессі та Еббот, яку я випадково підслухала. Одного вечора вони шили у дитячій кімнаті, і вважаючи, що я заснула, Еббот сказала:
– Гадаю, пані вельми зраділа, коли з’явилася можливість здихатися цієї надокучливої, злої дитини. Вона постійно дивиться так, наче щось замишляє.
Мабуть, Еббот й справді вважала мене таким собі маленьким Ґаєм Фоксом.[6]
Саме з цієї розмови міс Еббот і Бессі я вперше дізналася, що мій батько був бідним священиком; що моя мати одружилася з ним проти волі своїх рідних і друзів, які вважали його негожою партією; що мій дідусь був лютий через непослух матері й не підтримував з нею жодних зв’язків; що за рік потому як мої батьки одружилися, тато поїхав ув одне з бідних робочих містечок у його парафії і підхопив тиф; що мати заразилася від батька і померла через місяць після нього.
По цій розповіді Бессі зітхнула і сказала:
– Бідна міс Джейн, вона також заслуговує на співчуття, Еббот.
– Так, – відповіла Еббот, – якби вона була гарненькою дитинкою, їй би можна було поспівчувати, але вона справжнє жабеня.
– Ваша правда, – погодилася Бессі. – У всякому разі така красуня, як міс Джорджіана, викликала б набагато більше співчуття в схожій ситуації.
– Так, я просто обожнюю міс Джорджіану, – вигукнула Еббот. – Вона красунечка! Як намальована! У неї такі чудові довгі кучері, голубі оченята і такі ніжні рожеві щічки!.. Бессі, чи не приготувати нам грінок із сиром на вечерю?
– А чому ж ні – зі смаженою цибулькою. Ходімо на кухню. І обидві вийшли з кімнати.
Розділ ІV
– Хто я? Ви впізнаєте мене? – запитав він.
Я вимовила його ім’я і простягнула йому руку. Він узяв її, усміхнувся і сказав:
– Я гадаю, ми станемо друзями.
Він вклав мене назад у ліжко і наказав Бессі простежити за тим, щоб мене ніхто не турбував уночі. Потім він іще дав якісь настанови і пішов. Мене переповнив смуток: коли він сидів біля мого ліжка, я відчувала, що в безпеці, що біля мене справжній друг, та коли двері за ним зачинилися, моє серце тенькнуло, мене охопив невимовний сум.
– Може, б ви поспали, міс? – сказала Бессі досить лагідно.
Я ледве насмілилася відповісти: боялася, що наступні її слова будуть менш люб’язні.
– Спробую.
– Може, ви хочете пити? А може, ви голодні?
– Ні, дякую, Бессі.
– Ну, тоді я піду спати, бо вже далеко за полуніч. Але якщо вам щось знадобиться, тільки гукніть.
Небачена люб’язність! Це додало мені відваги, і я запитала:
– Бессі, що зі мною? Я хвора?
– Вам стало зле в червоній кімнаті, мабуть, ви сильно плакали. Але я впевнена, що дуже скоро ви видужаєте.
Бессі пішла до кімнати покоївки, яка була поряд. Я почула її голос:
– Саро, ходімо. Сьогодні переночуєш в дитячій кімнаті разом зі мною. Я страшенно не хочу залишатися наодинці з цією бідною дитиною: вона може померти. Дивно, що в неї був такий напад… мабуть, вона щось побачила. Хай там як, а пані повелася з нею дуже грубо.
Сара повернулася разом із нею. Вони лягли в ліжко, але перш ніж заснути, перешіптувалися ще з добрих півгодини. Я чула тільки уривки з їхньої розмови, але цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти, про що вони говорили.
– Щось біле шмигнуло повз неї і зникло…
– Позаду стояв величезний чорний собака…
– У двері кімнати постукали тричі…
– Світло на цвинтарі, просто над його могилою… Нарешті вони заснули; вогонь догорів, свічка згасла. Для мене ця ніч тягнулася нескінченно довго. Я не могла заснути, все моє тіло, мій розум були напружені від страху – страху, який може відчувати тільки дитина.
Те, що трапилось у червоній кімнаті, не вразило мене фізично, але стало причиною потрясіння, наслідки якого я відчуваю ще й сьогодні. Так, місіс Рід, саме вам я завдячую своїми душевними стражданнями. Але я повинна пробачити вам, бо ви не відали, що чинили: завдаючи мені гострого болю, ви гадали, що лише викорінюєте мої згубні нахили.
Наступного дня, ближче до обідньої пори, мене одягнули, закутали в шаль і посадили біля коминка в дитячій. Я почувалася виснаженою фізично і розчавленою морально, але найбільше мене мучив нестерпний душевний біль, який викликав тихі сльози. Не встигала я витерти одну солону сльозу зі щоки, як з’являлася інша. Але я подумала, що мені слід радіти, а не плакати, адже нікого з Рідів не було вдома, вони поїхали кататися в екіпажі зі своєю матір’ю. Еббот шила щось в іншій кімнаті, а Бессі, котра ходила туди-сюди, складаючи іграшки і соваючи шухляди, зверталася до мене незвично лагідно. Все це мало б здаватися мені справжнім раєм, адже я звикла до того, що мені постійно роблять зауваження і дошкуляють. Але мої нерви були настільки розхитані, що ніяка тиша не могла заспокоїти їх, і ніякі потурання не приносили задоволення.
Бессі пішла на кухню і принесла мені пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені завжди подобалася намальована на ній райська птаха у вінку з берізки і нерозквітлих троянд. Я часто просила дозволу взяти тарілку і роздивитися її уважніше, але, вочевидь, мене вважали негідною такого привілею. І ось цю прекрасну посудину ставлять мені на коліна і ласкаво припрошують з’їсти з неї шматочок пирога. Марні старання! Було вже запізно. Я не могла їсти; і пір’я птаха, і барвисті квіти – все, здавалося, зів’яло. Я відклала тарілку з пирогом. Бессі запитала, чи не хочу я почитати книжку. Слово «книжка» вплинуло на мене дивним чином, і я почала благати Бессі, щоб вона принесла «Мандри Гулівера» з бібліотеки. Цю книжку я перечитувала з задоволенням знову і знову. Я гадала, що в ній описані реальні події, і це цікавило мене більше, ніж будь-яка казка. Оскільки пошуки ельфів не увінчалися успіхом – а я шукала і між листям та дзвіночками наперстянки, і під грибами, і навіть під порослими плющем мурами, – я схилялася до думки, що вони залишили Англію і переселилися в якусь дику країну, де ліси були густі й незаймані, і де жило мало людей. А от Ліліпутія і Бробдігнаг, на мою думку, справді існували; я і хвилини не сумнівалася в тому, що одного дня вирушу в захопливу подорож і на власні очі побачу маленькі поля, будиночки, дерева, ліліпутів, крихітних корів, овець і пташок в одному королівстві, а в другому – височенне, мов ліси, жито, здоровенних собак і велетенських котів, високих, мов вежі, чоловіків і жінок. Але тепер, коли ця безцінна книжка опинилась у моїй руці, коли я почала гортати сторінки і роздивлятись картинки, які мені завжди так подобалися, все здалося мені похмурим і страшним; велетні видалися мені довгов’язими гоблінами, ліліпути – злими і полохливими чортенятами, а Гулівер – самотнім мандрівником, який блукає чужими дикими краями. Мені більше не хотілося читати, я згорнула книжку і поставила її на стіл біля непочатого пирога.
Бессі закінчила прибирати в кімнаті й, вимивши руки, висунула одну з маленьких шухляд, повну різних обрізків шовку і атлáсу, і почала робити новий очіпок для ляльки Джорджіани. Під час роботи вона співала.
Я часто чула цю пісню, і кожен раз отримувала задоволення; у Бессі був гарний голос – принаймні мені так здавалося. Але тепер, хоча її голос був приємним, я вловила в мелодії нотки невимовного смутку. Інколи, заклопотана роботою, вона співала дуже низько і повільно, тому «За старих часів» прозвучало як найсумніша каденція похоронного маршу. Потім вона завела іншу пісню, ще жалісливішу:
Ми блукали, мов цигани,
За старих часів… [5]
– Годі, міс Джейн, не плачте, – мовила Бессі, закінчивши. таким самим успіхом вона б могла сказати вогню: «Не гори!» – хіба їй збагнути, який біль я почуваю! Того ранку до нас знову завітав містер Ллойд. – Що! Вже підвелася з ліжка! – сказав він, зайшовши до кімнати. – Ну, як вона?
Ноги натерті й утомлені м’язи,
Шлях мій далекий, а гори круті.
Присмерк заховує дороговкази —
Ради нізвідки нема сироті.
Хто ж так далеко саму мене вислав,
Де болота й чагариська густі?
Люди жорстокі – лиш янголи вишні
З неба указують шлях сироті.
Вітер нічний – він повіяв здалека,
В небі сяйнули зірки золоті.
Вишній Отець і утішить, і легко
Віру поверне тверду сироті.
Вломиться міст піді мною, чи вогник
Звабить в болото і зіб’є з путі —
Серце Отця благодійності повне,
Груди розкриті Його сироті.
Хай не знаходжу ніде я притулок,
А милосердя вже і поготів —
Небо для мене ворота розтулить,
Буде товаришем Бог сироті.
Бессі відповіла, що у мене все чудово.
– Значить, ви повинні бути веселою. Підійдіть до мене, міс Джейн, – адже ваше ім’я Джейн, чи не так?
– Так, сер, Джейн Ейр.
– Ви плакали, міс Джейн Ейр; може, скажете мені чому? Вам щось болить?
– Ні, сер.
– Я насмілюсь припустити, вона плакала тому, що не змогла поїхати на прогулянку разом із пані, – перебила Бессі.
– Звичайно, що ні! Вона уже занадто велика, щоб ображатися через таке.
Я також так уважала, й оскільки моє почуття гідності дещо постраждало від такого зауваження, я відповіла:
– Я ще ніколи в житті не плакала через такі дрібниці, я ненавиджу прогулянки в екіпажі. Я плачу тому, що я нещасна.
– Як ви можете казати таке, міс! – обурилася Бессі.
Добрий аптекар видався мені дещо спантеличеним. Він став навпроти і почав уважно вивчати мене; у нього були маленькі сірі очі, дещо тьмяні. Зараз вони здалися мені хитруватими, а риси обличчя масивними, хоча й добродушними. Уважно роздивившись мене, він запитав:
– Чому вам стало зле вчора?
– Вона впала, – знову втрутилася Бессі.
– Впала! Так, як падають діти? Невже вона не вміє ходити в такому віці? Їй, мабуть, вісім чи дев’ять років.
– Мене збили з ніг, – невиразно мовила я, роздратована тим, що мене знову принижують. – Але не це стало причиною моєї хвороби, – додала я.
Містер Ллойд витягнув табакерку, нюхнув тютюну і знову заховав її до кишені. Задзвенів дзвінок, який скликав слуг до обіду, і містер Ллойд добре це знав.
– Це для вас, няню, – сказав він, – можете йти вниз, а я залишуся тут із міс Джейн, поки ви не прийдете. Хочу дати їй деякі настанови.
Бессі воліла б залишитися, але вона знала, що в Ґейтсгед-Холі слугам забороняється запізнюватися на обід.
– Як не падіння, то що тоді стало причиною вашої хвороби? – продовжував випитувати містер Ллойд, коли Бессі вийшла.
– Мене замкнули в кімнаті, де мешкає привид, і я просиділа там до ночі.
Я помітила, як містер Ллойд усміхнувся й воднораз насупився.
– Привид! Ви все-таки ще дитина! Ви боїтеся привидів?
– Ні, але я боюся привида містера Ріда: він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ніхто, навіть Бессі, не заходить у ту кімнату вночі. Було жорстоко замкнути мене там саму, без свічки. Гадаю, я ніколи не пробачу їм цього.
– Нісенітниця! І через це ви нещасна? Зараз, удень, ви також боїтесь?
– Зараз ні, але скоро знову настане ніч. І крім того, я нещасна, я дуже нещасна через щось інше.
– Через що? Ви можете сказати мені.
Як я хотіла відповісти на це запитання! Але як важко було підібрати правильні слова! Діти відчувають, але не можуть аналізувати свої почуття; ба, навіть якщо їм вдається проаналізувати їх у голові, навряд чи вони можуть висловити свої думки вголос. Проте я боялася втратити цю першу й останню нагоду поділитися з кимсь своїми переживаннями й по паузі спромоглася дати коротку, але правдиву відповідь.
– Через те, що в мене немає ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер.
– Але у вас є любляча тітка і кузени. Я засумнівалася, але невпевнено промовила:
– Але саме Джон Рід вдарив мене, а тітка замкнула в червоній кімнаті.
Містер Ллойд вдруге витягнув табакерку.
– Ґейтсгед-Хол – прекрасний дім, хіба ні? – запитав він. – Невже ви не вдячні, що можете жити в такому чудовому місці?
– Це не мій дім, сер; міс Еббот каже, що я маю тут менше прав, ніж служниця.
– Але ж ви не настільки дурна, щоб бажати покинути його?
– Якби я мала куди подітися, я би з радістю залишила цей дім; але я не зможу вибратися звідси, поки не виросту.
– Хто знає! Все може трапитися. Ви маєте якихось родичів, окрім місіс Рід?
– Ні, сер.
– Навіть із батькового боку?
– Я не знаю. Якось я запитала про це у тітки Рід, і вона відповіла, що, можливо, у мене і є якісь бідні родичі на прізвище Ейр, але вона нічого про них не знає.
– Якби такі родичі знайшлися, ви б хотіли переїхати до них?
Я сумнівалася. Якщо бідність лякає дорослих, то дітей і поготів. Вони не усвідомлюють, що бідність може бути поважною, справедливою, чесною, а тільки пов’язують її з лахміттям, скупою їжею, ледве тліючим вогником у печі, грубими манерами і різноманітними вадами. Для мене бідність була рівноцінна приниженню.
– Ні, я не хочу жити бідно, – відповіла я.
– Навіть якби до вас добре ставилися? Я кивнула: я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрими.
Та й мені б довелося говорити, як вони, перейняти їхні манери, бути неосвіченою, як ті бідні жінки, яких я деколи бачила на подвір’ях селища Ґейтсгед, де вони гуляли зі своїми дітьми чи прали шмаття. Ні, мені забракло сміливості заплатити за свободу такою ціною.
– Але чи справді ваші родичі такі бідні? Вони робочі люди?
– Не знаю. Тітка Рід каже, якщо у мене і є родичі, то вони вбогі. А я не хочу жебракувати.
– Ви б хотіли ходити у школу? Я знову сумнівалася. Я й уявити собі не могла, що це таке.
Іноді Бессі розказувала, що в школі до молодих леді ставляться дуже вимогливо, закладають лінійку за спину, щоб не горбилися, вчать, як бути ввічливими й охайними. Джон Рід ненавидів школу і зневажав свого вчителя, але його думка не мала для мене ніякого значення. І хоча розповіді Бессі про шкільну дисципліну (свідчення, які вона зібрала у молодих леді з інших сімей, яким прислуговувала, перш ніж потрапити в Ґейтсгед-Хол) були страшнуватими, було й багато переваг, які приваблювали мене. Вона розказувала, що молоді леді вміли малювати чудові краєвиди і квіти, співати пісні, грати на різних інструментах, в’язати гаманці, читати французькі книжки, – все це викликало у мене заздрощі. Крім того, школа означала цілковиту переміну: довгу мандрівку, розлуку з Ґейтсгедом, початок нового життя.
– Я думаю, мені сподобається в школі, – вирішила я після роздумів.
– Ну, ну! Хто знає, що може трапитися? – сказав містер Ллойд і підвівся. – Дітям добре час від часу змінювати обстановку, – сказав він сам до себе, – а особливо коли нерви розхитані.
В кімнату повернулася Бессі; водночас знадвору долетів стукіт коліс по жорстві.
– Це ваша пані, няню? – запитав містер Ллойд. – Я б хотів переговорити з нею, перш ніж піти.
Бессі запросила його до їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, під час розмови аптекар наважився рекомендувати місіс Рід, щоб вона відіслала мене до школи; мабуть, тітка з радістю при йняла таку пропозицію. Свідченням цього є розмова між Бессі та Еббот, яку я випадково підслухала. Одного вечора вони шили у дитячій кімнаті, і вважаючи, що я заснула, Еббот сказала:
– Гадаю, пані вельми зраділа, коли з’явилася можливість здихатися цієї надокучливої, злої дитини. Вона постійно дивиться так, наче щось замишляє.
Мабуть, Еббот й справді вважала мене таким собі маленьким Ґаєм Фоксом.[6]
Саме з цієї розмови міс Еббот і Бессі я вперше дізналася, що мій батько був бідним священиком; що моя мати одружилася з ним проти волі своїх рідних і друзів, які вважали його негожою партією; що мій дідусь був лютий через непослух матері й не підтримував з нею жодних зв’язків; що за рік потому як мої батьки одружилися, тато поїхав ув одне з бідних робочих містечок у його парафії і підхопив тиф; що мати заразилася від батька і померла через місяць після нього.
По цій розповіді Бессі зітхнула і сказала:
– Бідна міс Джейн, вона також заслуговує на співчуття, Еббот.
– Так, – відповіла Еббот, – якби вона була гарненькою дитинкою, їй би можна було поспівчувати, але вона справжнє жабеня.
– Ваша правда, – погодилася Бессі. – У всякому разі така красуня, як міс Джорджіана, викликала б набагато більше співчуття в схожій ситуації.
– Так, я просто обожнюю міс Джорджіану, – вигукнула Еббот. – Вона красунечка! Як намальована! У неї такі чудові довгі кучері, голубі оченята і такі ніжні рожеві щічки!.. Бессі, чи не приготувати нам грінок із сиром на вечерю?
– А чому ж ні – зі смаженою цибулькою. Ходімо на кухню. І обидві вийшли з кімнати.
Розділ ІV
Бесіди з містером Ллойдом, а також розмови між Бессі та Еббот, яку я випадково почула, виявилося достатньо для того, щоб вселити в мене надію: здавалося, що зміни ось-ось настануть; все, що мені залишалося, – сподіватися та мовчки чекати. І я чекала: минали дні, тижні; я геть-чисто видужала, але ніщо не свідчило про здійснення моїх мрій. Іноді місіс Рід суворо дивилася на мене, та ніколи не заговорювала зі мною: з того часу, як я захворіла, вона провела ще суворішу межу між мною і своїми дітьми, і тепер я спала сама у малесенькій комірчині, їла також на самоті, а весь вільний час проводила у дитячій кімнаті, тоді як мої кузени постійно були у вітальні. Хоча вона жодного разу й не натякнула на те, щоб послати мене до школи, проте я інстинктивно відчувала, що вона не довго терпітиме мою присутність у своєму домі. Коли місіс Рід дивилася на мене, її погляд більше, ніж будь-коли раніше, виказував глибоку, нездоланну відразу.
Еліза та Джорджіана, очевидячки, виконуючи наказ своєї матері, намагалися зі мною майже не розмовляти; Джон показував мені язика при першій-ліпшій нагоді, а одного разу намагався вдарити мене, але раптом я повстала проти нього, охоплена все тим же почуттям глибокої люті та відчайдушного протест у; Джон вирішив, що краще мене не займати, і втік, проклинаючи мене та репетуючи, що я розквасила йому носа. Я й справді розбила йому носа, вдаривши щосили; більше того, коли я побачила, що удар, а може, й сам мій вигляд, налякав його, у мене виникло непереборне бажання продовжити – жаль, що він втік до своєї матусі. Я чула, як він напівплачучи розказував їй казку про те, як «ненормальна Джейн Ейр накинулася на нього, немов скажена»; мати зупинила його досить грубо:
– Не нагадуй мені про неї, Джоне; я наказувала тобі навіть не підходити до неї; це дівчисько не варте того, щоб звертати на неї увагу; і я не хочу, щоб ти чи твої сестри спілкувалися з нею.
Несподівано для самої себе я перегнулася через поруччя і крикнула:
– Це вони не гідні того, щоб спілкуватися зі мною!
Місіс Рід була досить огрядною жінкою, але почувши таку дивну, проте відверту заяву, вона легко вибігла нагору, заштовхала мене до кімнати і, кинувши на ліжко, наказала не рухатися і не розтуляти рота аж до кінця дня.
– Що б сказав дядечко Рід, якби він був живий? – вихопилося в мене. Я й сама не знала, що кажу, здавалося, язик рухався проти моєї волі: щось говорило замість мене, і я не могла цього контролювати.
– Що? – гаркнула місіс Рід задихаючись; її сірі очі, зазвичай холодні та стримані, палали вогнем. Вона відсахнулася від мене і дивилася так, ніби й справді не знала, хто перед нею – дитина чи сатана? Та мене вже годі було спинити:
– Мій дядько Рід зараз на небі, він знає про все, що ви чините і думаєте, так само як і мій батько та матір; вони знають, що ви замикаєте мене в кімнаті на цілий день і що ви бажаєте мені смерті. Скоро місіс Рід взяла себе в руки: вона міцно схопила мене і почала трусити, потім вдарила мене по лицю і пішла, не проронивши й слова. Проте Бессі читала мені проповідь аж цілу годину, вона твердила, що я найлютіша і найрозбещеніша дитина у світі. І я майже вірила їй, адже тоді в моїх грудях кипіли тільки найогидніші почуття.
Минув листопад, грудень і половина січня. Різдво та Новий рік в Ґейтсгеді відзначили, як завжди, по-святковому весело: обмінювалися подарунками, давали святкові обіди та вечері. Я, звичайно, не брала участі у цих веселощах: усе, що мені залишалося, мовчки спостерігати за тим, як чепуряться Еліза та Джорджіана, як вони спускаються сходами у вітальню, одягнені у прозорі муслінові сукні з червоними поясами, зі старанно завитими кучерями; прислухатися до звуків фортепіано й арфи, що долинали знизу; до лакеїв і дворецьких, які то заходили до вітальні, то виходили; до брязкоту бокалів і порцелянового посуду, на якому подавали щедрі наїдки; до невиразного гомону, який чувся з вітальні, коли відчинялися двері. Коли мені це все набридало, я залишала верхню площадку сходів і поверталася до сиротливої, тихої дитячої кімнати: хоча тут було трохи сумно, я принаймні не почувалася такою нещасною. Правду кажучи, я не хотіла б опинитися між гостями місіс Рід, бо вони мене майже не помічали; і якби Бессі була більш привітною і товариською, я б із радістю проводила вечори з нею, а не під пильним наглядом місіс Рід у кімнаті, де повно леді та джентльменів. Але, тільки-но одягнувши молодих леді, Бессі зразу ж ішла на кухню чи в кімнату до економки, де їй було веселіше, і забирала з собою свічку. Отак, з лялькою на колінах, я сиділа сама у дитячій, допоки не згасне вогонь, і час від часу зиркала довкола, щоб переконатися, що в темній кімнаті більше нікого немає. А коли останні жаринки ставали темно-червоними, я поспіхом роздягалася, щосили смикаючи за вузли і зав’язки, і ховалася від холоду й темряви у ліжку. Я завжди спала з лялькою; людина повинна щось любити, і за браком чогось кращого, я ніжно любила свою стару, побляклу ляльку, схожу на опудало. Тепер мені здається дивним і навіть абсурдним те, що я так міцно любила цю маленьку іграшку і вважала, що вона жива і наділена людськими почуттями. Я не могла заснути, поки не закутувала ляльку в свою нічну сорочку; і переконавшись, що вона в безпеці і теплі, я почувалася відносно щасливою сама і вірила, що моя лялька також щаслива.
Як довго тягнулися години, коли я чекала, поки роз’їдуться гості і я почую кроки Бессі на сходах! Вона заходила деколи, щоб забрати наперсток чи ножиці, або принести мені щось на вечерю – булочку чи пиріжок із сиром, сідала на краю ліжка, поки я їла, а потім загортала мене у ковдру, і навіть двічі поцілувала, сказавши: «Доброї ночі, міс Джейн». Коли Бессі була такою лагідною, вона здавалася мені найкращим, найгарнішим і найдобрішим створінням у світі, і я прагнула всім серцем, щоб вона завжди залишалася такою милою і дружньою і більше ніколи не лаяла мене й не кривдила, як вона це часто робила. Я гадаю, що Бессі Лі мала гарну вдачу; вона робила все жваво і енергійно і, судячи з того, як вона розказувала казки, вміла красиво говорити. Вона була й гарненькою, якщо я правильно запам’ятала її обличчя і фігуру. Я пам’ятаю тендітну молоду жінку, з чорним волоссям, темними очима, дуже тонкими рисами обличчя і рум’яною шкірою. Щоправда, вона мала різку і запальну вдачу і не мала й найменшої гадки про принципи чи справедливість; але незважаючи на все це, я любила її більше, ніж будь-кого в Ґейтсгед-Холі.
Було п’ятнадцятого січня, приблизно дев’ята година ранку. Бессі спустилася вниз, щоб поснідати, а моїх двоюрідних сестер і брата ще не покликали до мами. Еліза якраз одягала свій капелюшок і старе тепле пальто, щоб погодувати курей, яких вона дуже любила; вірніше, вона любила продавати яйця економці та збирати вторговані гроші. Еліза мала схильність до торгівлі, а також була страшною скупердяйкою. Вона продавала не тільки яйця і курей, а й квіткові цибулини, насіння і розсаду садівникові, торгуючись із ним за кожний пенс; місіс Рід наказала йому купувати в молодої панночки все, що вона продавала, а Еліза продала б своє волосся, якби могла отримати з цього гарний прибуток. Що стосується грошей, то спочатку вона ховала їх по закутках, загортаючи в папірці чи ганчір’я, але потому як покоївка знайшла кілька схованок, Еліза, боячись одного дня втратити всі свої скарби, вирішила довірити їх матері, стягаючи з неї лихварські п’ятдесят-шістдесят відсотків на місяць; всі розрахунки вона акуратно записувала у свою маленьку книжечку.
Джорджіана сиділа на високому стільці перед дзеркалом і робила собі зачіску, заплітаючи в кучері штучні квіти і вицвіле пір’я, яке вона знайшла у скрині на горищі. Я застеляла ліжко: Бессі наказала мені привести його до ладу перш, ніж вона повернеться (тепер Бессі часто залучала мене до прибирання в дитячій кімнаті: я замітала підлогу, витирала пилюку тощо). Застеливши ліжко покривалом і склавши свою нічну сорочку, я підійшла до вікна, щоб поскладати книжки й іграшкові меблі, розкидані по підвіконню, проте Джорджіана наказала не чіпати її речей (малесенькі крісла і дзеркальця, гарненькі тарілки і горнята – все це було її власністю). Оскільки я не знала, що ще зробити, то почала дихати на морозяні квіти, намальовані на вікні; скоро там утворився кружок, я визирнула крізь нього надвір і побачила, що все застигло від лютого морозу.
З вікна було видно будиночок воротаря та під’їзну алею, і тільки-но сріблясто-білий орнамент на вікні розтопився й утворився отвір достатньо великий для того, аби побачити, що відбувається назовні, я помітила, як ворота широко розчинилися і на подвір’я в’їхала карета. Я спостерігала за нею без будь-якого інтересу, оскільки до Ґейтсгеду часто приїздили карети, але жодна з них не привозила гостей, які цікавили мене. Карета зупинилася перед входом; голосно подзвонили у двері, і хтось зайшов до будинку. Оскільки цей візит мене не стосувався, скоро мою увагу привернула маленька голодна вільшанка, яка сіла на голу вишню, що росла попід самою стіною будинку, неподалік від вікна, і зацвірінькала. Мій недоїдений сніданок – хліб і молоко – стояв на столі, і покришивши хліб, я саме намагалася відхилити раму і висипати крихти на підвіконня, коли почувся сильний тупіт і до кімнати вбігла Бессі.
– Міс Джейн, хутко знімайте фартух; що ви там робите? Ви вмивалися вранці?
Перш ніж відповісти, я ще раз смикнула за раму – я хотіла, щоб пташка таки отримала свій хліб; рама рипнула, і я розсипала крихти по кам’яному підвіконню, а деякі по гілках вишні, і тільки зачинивши вікно, я відповіла:
– Ще ні, Бессі, я щойно закінчила прибирати.
– Проблемна, безвідповідальна дитина! А що ви робите зараз? Чому ваші щоки такі червоні? Знову щось замислили? Навіщо ви відчиняли вікно?
Проте я могла й не відповідати на ці запитання, оскільки Бессі, здавалося, була занадто заклопотана, щоб вислуховувати мої пояснення; вона потягла мене до умивальника і почала безжально, але, на щастя, недовго натирати моє обличчя і руки милом, водою і сушити грубим рушником; потім вона розчесала моє волосся колючою щіткою, зняла фартух і, підганяючи до сходів, звеліла іти вниз, просто в їдальню, оскільки на мене там чекали.
Еліза та Джорджіана, очевидячки, виконуючи наказ своєї матері, намагалися зі мною майже не розмовляти; Джон показував мені язика при першій-ліпшій нагоді, а одного разу намагався вдарити мене, але раптом я повстала проти нього, охоплена все тим же почуттям глибокої люті та відчайдушного протест у; Джон вирішив, що краще мене не займати, і втік, проклинаючи мене та репетуючи, що я розквасила йому носа. Я й справді розбила йому носа, вдаривши щосили; більше того, коли я побачила, що удар, а може, й сам мій вигляд, налякав його, у мене виникло непереборне бажання продовжити – жаль, що він втік до своєї матусі. Я чула, як він напівплачучи розказував їй казку про те, як «ненормальна Джейн Ейр накинулася на нього, немов скажена»; мати зупинила його досить грубо:
– Не нагадуй мені про неї, Джоне; я наказувала тобі навіть не підходити до неї; це дівчисько не варте того, щоб звертати на неї увагу; і я не хочу, щоб ти чи твої сестри спілкувалися з нею.
Несподівано для самої себе я перегнулася через поруччя і крикнула:
– Це вони не гідні того, щоб спілкуватися зі мною!
Місіс Рід була досить огрядною жінкою, але почувши таку дивну, проте відверту заяву, вона легко вибігла нагору, заштовхала мене до кімнати і, кинувши на ліжко, наказала не рухатися і не розтуляти рота аж до кінця дня.
– Що б сказав дядечко Рід, якби він був живий? – вихопилося в мене. Я й сама не знала, що кажу, здавалося, язик рухався проти моєї волі: щось говорило замість мене, і я не могла цього контролювати.
– Що? – гаркнула місіс Рід задихаючись; її сірі очі, зазвичай холодні та стримані, палали вогнем. Вона відсахнулася від мене і дивилася так, ніби й справді не знала, хто перед нею – дитина чи сатана? Та мене вже годі було спинити:
– Мій дядько Рід зараз на небі, він знає про все, що ви чините і думаєте, так само як і мій батько та матір; вони знають, що ви замикаєте мене в кімнаті на цілий день і що ви бажаєте мені смерті. Скоро місіс Рід взяла себе в руки: вона міцно схопила мене і почала трусити, потім вдарила мене по лицю і пішла, не проронивши й слова. Проте Бессі читала мені проповідь аж цілу годину, вона твердила, що я найлютіша і найрозбещеніша дитина у світі. І я майже вірила їй, адже тоді в моїх грудях кипіли тільки найогидніші почуття.
Минув листопад, грудень і половина січня. Різдво та Новий рік в Ґейтсгеді відзначили, як завжди, по-святковому весело: обмінювалися подарунками, давали святкові обіди та вечері. Я, звичайно, не брала участі у цих веселощах: усе, що мені залишалося, мовчки спостерігати за тим, як чепуряться Еліза та Джорджіана, як вони спускаються сходами у вітальню, одягнені у прозорі муслінові сукні з червоними поясами, зі старанно завитими кучерями; прислухатися до звуків фортепіано й арфи, що долинали знизу; до лакеїв і дворецьких, які то заходили до вітальні, то виходили; до брязкоту бокалів і порцелянового посуду, на якому подавали щедрі наїдки; до невиразного гомону, який чувся з вітальні, коли відчинялися двері. Коли мені це все набридало, я залишала верхню площадку сходів і поверталася до сиротливої, тихої дитячої кімнати: хоча тут було трохи сумно, я принаймні не почувалася такою нещасною. Правду кажучи, я не хотіла б опинитися між гостями місіс Рід, бо вони мене майже не помічали; і якби Бессі була більш привітною і товариською, я б із радістю проводила вечори з нею, а не під пильним наглядом місіс Рід у кімнаті, де повно леді та джентльменів. Але, тільки-но одягнувши молодих леді, Бессі зразу ж ішла на кухню чи в кімнату до економки, де їй було веселіше, і забирала з собою свічку. Отак, з лялькою на колінах, я сиділа сама у дитячій, допоки не згасне вогонь, і час від часу зиркала довкола, щоб переконатися, що в темній кімнаті більше нікого немає. А коли останні жаринки ставали темно-червоними, я поспіхом роздягалася, щосили смикаючи за вузли і зав’язки, і ховалася від холоду й темряви у ліжку. Я завжди спала з лялькою; людина повинна щось любити, і за браком чогось кращого, я ніжно любила свою стару, побляклу ляльку, схожу на опудало. Тепер мені здається дивним і навіть абсурдним те, що я так міцно любила цю маленьку іграшку і вважала, що вона жива і наділена людськими почуттями. Я не могла заснути, поки не закутувала ляльку в свою нічну сорочку; і переконавшись, що вона в безпеці і теплі, я почувалася відносно щасливою сама і вірила, що моя лялька також щаслива.
Як довго тягнулися години, коли я чекала, поки роз’їдуться гості і я почую кроки Бессі на сходах! Вона заходила деколи, щоб забрати наперсток чи ножиці, або принести мені щось на вечерю – булочку чи пиріжок із сиром, сідала на краю ліжка, поки я їла, а потім загортала мене у ковдру, і навіть двічі поцілувала, сказавши: «Доброї ночі, міс Джейн». Коли Бессі була такою лагідною, вона здавалася мені найкращим, найгарнішим і найдобрішим створінням у світі, і я прагнула всім серцем, щоб вона завжди залишалася такою милою і дружньою і більше ніколи не лаяла мене й не кривдила, як вона це часто робила. Я гадаю, що Бессі Лі мала гарну вдачу; вона робила все жваво і енергійно і, судячи з того, як вона розказувала казки, вміла красиво говорити. Вона була й гарненькою, якщо я правильно запам’ятала її обличчя і фігуру. Я пам’ятаю тендітну молоду жінку, з чорним волоссям, темними очима, дуже тонкими рисами обличчя і рум’яною шкірою. Щоправда, вона мала різку і запальну вдачу і не мала й найменшої гадки про принципи чи справедливість; але незважаючи на все це, я любила її більше, ніж будь-кого в Ґейтсгед-Холі.
Було п’ятнадцятого січня, приблизно дев’ята година ранку. Бессі спустилася вниз, щоб поснідати, а моїх двоюрідних сестер і брата ще не покликали до мами. Еліза якраз одягала свій капелюшок і старе тепле пальто, щоб погодувати курей, яких вона дуже любила; вірніше, вона любила продавати яйця економці та збирати вторговані гроші. Еліза мала схильність до торгівлі, а також була страшною скупердяйкою. Вона продавала не тільки яйця і курей, а й квіткові цибулини, насіння і розсаду садівникові, торгуючись із ним за кожний пенс; місіс Рід наказала йому купувати в молодої панночки все, що вона продавала, а Еліза продала б своє волосся, якби могла отримати з цього гарний прибуток. Що стосується грошей, то спочатку вона ховала їх по закутках, загортаючи в папірці чи ганчір’я, але потому як покоївка знайшла кілька схованок, Еліза, боячись одного дня втратити всі свої скарби, вирішила довірити їх матері, стягаючи з неї лихварські п’ятдесят-шістдесят відсотків на місяць; всі розрахунки вона акуратно записувала у свою маленьку книжечку.
Джорджіана сиділа на високому стільці перед дзеркалом і робила собі зачіску, заплітаючи в кучері штучні квіти і вицвіле пір’я, яке вона знайшла у скрині на горищі. Я застеляла ліжко: Бессі наказала мені привести його до ладу перш, ніж вона повернеться (тепер Бессі часто залучала мене до прибирання в дитячій кімнаті: я замітала підлогу, витирала пилюку тощо). Застеливши ліжко покривалом і склавши свою нічну сорочку, я підійшла до вікна, щоб поскладати книжки й іграшкові меблі, розкидані по підвіконню, проте Джорджіана наказала не чіпати її речей (малесенькі крісла і дзеркальця, гарненькі тарілки і горнята – все це було її власністю). Оскільки я не знала, що ще зробити, то почала дихати на морозяні квіти, намальовані на вікні; скоро там утворився кружок, я визирнула крізь нього надвір і побачила, що все застигло від лютого морозу.
З вікна було видно будиночок воротаря та під’їзну алею, і тільки-но сріблясто-білий орнамент на вікні розтопився й утворився отвір достатньо великий для того, аби побачити, що відбувається назовні, я помітила, як ворота широко розчинилися і на подвір’я в’їхала карета. Я спостерігала за нею без будь-якого інтересу, оскільки до Ґейтсгеду часто приїздили карети, але жодна з них не привозила гостей, які цікавили мене. Карета зупинилася перед входом; голосно подзвонили у двері, і хтось зайшов до будинку. Оскільки цей візит мене не стосувався, скоро мою увагу привернула маленька голодна вільшанка, яка сіла на голу вишню, що росла попід самою стіною будинку, неподалік від вікна, і зацвірінькала. Мій недоїдений сніданок – хліб і молоко – стояв на столі, і покришивши хліб, я саме намагалася відхилити раму і висипати крихти на підвіконня, коли почувся сильний тупіт і до кімнати вбігла Бессі.
– Міс Джейн, хутко знімайте фартух; що ви там робите? Ви вмивалися вранці?
Перш ніж відповісти, я ще раз смикнула за раму – я хотіла, щоб пташка таки отримала свій хліб; рама рипнула, і я розсипала крихти по кам’яному підвіконню, а деякі по гілках вишні, і тільки зачинивши вікно, я відповіла:
– Ще ні, Бессі, я щойно закінчила прибирати.
– Проблемна, безвідповідальна дитина! А що ви робите зараз? Чому ваші щоки такі червоні? Знову щось замислили? Навіщо ви відчиняли вікно?
Проте я могла й не відповідати на ці запитання, оскільки Бессі, здавалося, була занадто заклопотана, щоб вислуховувати мої пояснення; вона потягла мене до умивальника і почала безжально, але, на щастя, недовго натирати моє обличчя і руки милом, водою і сушити грубим рушником; потім вона розчесала моє волосся колючою щіткою, зняла фартух і, підганяючи до сходів, звеліла іти вниз, просто в їдальню, оскільки на мене там чекали.