Страница:
– Дитина замала, щоб долати таку далеку подорож, – сказала вона, ставлячи свічку на стіл. Вона уважно роздивлялася мене з хвилину чи дві, а потім додала: – Їй треба відпочити, вона видається стомленою. Ти втомилася? – запитала вона, торкнувшись рукою мого плеча.
– Трошки, мем.
– Ну і звичайно ж, вона голодна. Нагодуйте її, перш ніж вона піде спати, міс Міллер. Батьки тебе прислали до школи вперше?
Я пояснила, що в мене немає батьків. Вона поцікавилася, коли вони померли, потім запитала, скільки мені років, як мене звати, чи вмію я читати, писати і трохи шити. Потім вона ніжно доторкнулася до моєї щоки вказівним пальцем, висловила надію, що я буду чемною дівчинкою, і відпустила мене з міс Міллер.
Тій жінці, що залишилася у вітальні, було років тридцять; тій, що йшла біля мене, ще менше. Перша вразила мене своїм голосом, виглядом і своїми манерами. Міс Міллер була простішою, її лице було рум’яним, і здавалося, що воно завжди заклопотане; вона була дуже прудкою та повороткою і завжди мала багато справ. Тоді мені здалося, а згодом я в цьому переконалася, що міс Міллер була молодшою вчителькою. Слідом за нею я проходила через кімнати, через коридори, переміщалася з будівлі в будівлю; минувши нарешті ту частину будинку, де панувала мертва тиша, ми почули шум голосів і зайшли у велику довгу кімнату, де стояли довжелезні соснові столи, по два в кожному кінці, і на кожному з них горіла пара свічок, а навколо на лавках сиділо ціле зборище дівчат різного віку, від дев’ятьох-десятьох до двадцятьох років. При тьмяному світлі свічок мені здалося, що їх сила-силенна, хоча насправді їх було щонайбільше вісімдесят. Всі вони були одягнені в однакові форми – довгі сукні коричневого кольору з полотняними фартушками. Вони виконували свої домашні завдання на завтра. А оскільки вчилися вони вголос, то створювали жахливий шум.
Міс Міллер вказала на лавку біля дверей і попросила мене сісти там, а потім, вийшовши наперед, вона промовила досить голосно:
– Старости, зберіть підручники і віднесіть їх на місце!
Чотири високі дівчини підвелися з-за столу і, рухаючись по колу, зібрали книжки. Міс Міллер продовжувала давати настанови:
– Старости, принесіть таці з вечерею!
Високі дівчата вийшли і за деякий час повернулися з тацями в руках з порціями якоїсь страви і глечиком води, а в центрі кожної таці стояло горнятко. Тарілки з їжею роздали, а хто хотів, брав горнятко і пив з нього, потім ставив на місце, оскільки воно було одне на всіх. Коли настала моя черга, я зробила кілька ковтків, бо дуже хотіла пити, проте й не торкнулася їжі: я була настільки схвильована і втомлена, що просто не могла їсти. Однак тепер я побачила, що вечеря складалася з тонко нарізаних смужок вівсяної запіканки.
Коли вечеря закінчилася, міс Міллер прочитала молитву, і дівчата по двоє вийшли з кімнати і почали підніматися нагору. Я навіть не роздивилася спальню, оскільки була страшенно втомлена; єдине, на що я звернула увагу, було те, що вона така ж довга, як і клас. Сьогодні я повинна була спати в одному ліжку з міс Міллер; вона допомогла мені роздягнутися. Вкладаючись, я встигла роздивитися довгі ряди ліжок, у кожне з яких швиденько лягали по дві дівчини. За десять хвилин єдину свічку погасили, й ось так, в абсолютній тиші та темряві, я заснула.
Ніч минула швидко. Я була настільки втомлена, що мені навіть нічого не наснилось; тільки одного разу вночі я прокинулася від вітру, який лютував за вікном, і дощу, який стікав потоками по шибі, і побачила, що біля мене спить міс Міллер. Вдруге я розплющила очі, коли голосно задзвенів дзвоник; дівчата прокинулись і почали одягатися. Ще не розвиднилося, і в кімнаті горіло дві-три свічки. Я також підвелася; було дуже холодно, я вся тремтіла; я одягнулася і вмилася, коли дівчата звільнили одну з мисок, які стояли рядком посередині кімнати, а це сталося нескоро, бо на одну миску припадало шість дівчат. Знову задзвенів дзвоник; усі дівчата вишикувалися по двоє і такою шерегою спустилися вниз в холодний і слабко освітлений клас. Міс Міллер прочитала молитви, після чого гукнула:
– Поділіться на класи!
В кімнаті знявся шалений галас і тривав кілька хвилин, час від часу втручалася міс Міллер і голосно повторювала: «Тиша!» та «Заспокойтеся!» Коли галас стих, я побачила, що всі дівчата поділилися на чотири класи і сиділи півколами навпроти чотирьох крісел; кожна з них тримала в руках книжки, а на столах біля кожного вільного місця стояло по величезній книзі, схожій на Біблію. Пауза тривала кілька секунд, і потім почувся приглушений гомін; міс Міллер ходила від класу до класу і намагалася втихомирити цей шум.
Десь далеко задзвенів дзвоник, і зразу ж до кімнати зайшли три леді, кожна підійшла до столу і сіла. Міс Міллер посіла вільне місце за четвертим столом, який стояв найближче до дверей і за яким зібралися наймолодші дівчатка: саме сюди я була запрошена і зайняла місце скраю.
Приступили до діла: проказали коротеньку щоденну молитву, прочитали деякі уривки з Нового Завіту, а потім іще з годину читали інші розділи з Біблії. Поки читали, уже зовсім розвиднилося. Невтомний дзвоник пролунав учетверте; класи вишикувались і рушили снідати до іншої кімнати, – як я зраділа можливості щось попоїсти! Я була зовсім виснаженою: я майже нічого не їла вчора.
Їдальня являла собою велику похмуру кімнату з низькими стелями; на двох довгих столах парували миски з чимось гарячим, проте, на моє глибоке розчарування, це щось мало не дуже апетитний запах. Я побачила всезагальний прояв невдоволення, коли запах цієї їжі вчули усі, хто мав її з’їсти. Високі дівчата зі старшого класу, які ввійшли першими, зашепотіли:
– Гидота! Вівсянка знову пригоріла!
– Тиша! – вигукнув хтось; цього разу це була не міс Міллер, а одна з учительок старшого класу, маленька смаглява жінка, добре одягнена, але дещо похмура з виду; вона сиділа на чолі одного зі столів, тоді як за другим головувала більш огрядна, проте добродушніша пані. Я намагалася відшукати ту леді, яку зустріла вчора вночі, але марно, її ніде не було. Міс Міллер сиділа у протилежному кінці столу, недалеко від мене, а дивна старша жінка, з виду схожа на іноземку, як мені стало відомо пізніше, вчителька французької мови, зайняла таке ж місце за другим столом. Промовили довгу молитву і заспівали гімн; потім служниця подала чаю вчителям, і розпочалася трапеза.
Голодна і тому дуже ослабла, я жадібно проковтнула ложку чи дві своєї порції, навіть не думаючи про її смак. Але відчуття голоду притупилося, я відчула, що проковтнула якусь гидотну масу; підгоріла вівсянка на смак така ж бридка, як і гнила картопля, її й голодний не їстиме. Ложки рухалися дуже повільно: я бачила, як дівчата куштують кашу і намагаються проковтнути її, але здебільшого вони просто не їли. Трапеза закінчилась, але ніхто так і не поснідав. Подякувавши за те, чого ми не отримали, і заспівавши ще один гімн, ми вийшли з їдальні і повернулися в клас. Я виходила з класу майже останньою; проходячи повз столи, я побачила, як одна з учительок взяла миску і скуштувала каші; вона глянула на інших вчителів, на їхніх обличчях можна було прочитати невдоволення, і одна з них – огрядна – прошепотіла:
– Каша просто відворотна! Який сором!
До початку наступного уроку минуло щонайменше п’ятнадцять хвилин, протягом яких класну кімнату переповнював шалений галас. Здавалося, в цей час дозволялося говорити голосніше і свобідніше, і дівчата використовували цю можливість. Всі розмови стосувалися сніданку, всі й кожен нарікали на пригорілу кашу. Бідолахи! У них не було іншої теми для розмови. Міс Міллер була єдиною вчителькою в класі; навколо неї стола група великих дівчат із похмурими, серйозними обличчями, вони жестикулювали і щось говорили. Я почула, як дехто вимовляє ім’я містера Броклгерста, у відповідь на що міс Міллер несхвально хитала головою. Однак вона не дуже намагалася припинити загальний протест, мабуть, також поділяла його.
Годинник у класі показав дев’яту; міс Міллер вийшла з гурту і, ставши посередині кімнати, гукнула:
– Тиша! Займіть свої місця!
Верх взяла дисципліна: за п’ять хвилин хаос змінився порядком, і після шумних нарікань запала відносна тиша. Вчительки старших класів вчасно зайняли свої місця, але здавалося, все ще чогось чекали. З обох боків кімнати на довгих лавках нерухомо сиділи вісімдесят дівчат; мені здалося, що вони мають кумедний вигляд: волосся гладко зачесане за вуха без жодного кучерика, коричневі сукні з вузенькими комірчиками, обшитими мереживом, маленькі полотняні торбинки (схожі на торбинки горян) прив’язані спереду на поясі та призначені для того, щоб носити там шитво; всі одягнені у вовняні панчохи і прості черевики з мідними пряжками. Більше двадцятьох школярок, убраних в таку уніформу, були дорослими дівчатами, юними жінками; таке вбрання не личило їм і надавало безглуздого вигляду навіть найкрасивішим з них.
Я довго дивилася на них, час від часу поглядала на вчительок – жодна з них мені не сподобалася; огрядна була трошки грубуватою, чорнява – дуже зла, схожа на іноземку – різка і трохи смішна, а міс Міллер – бідолаха – видавалася втомленою і спрацьованою. Поки я роздивлялася вчителів та учениць, всі в класі одночасно встали, немов по команді.
В чому річ? Я не чула, щоб віддавали якийсь наказ, і була спантеличена. Поки я встигла щось збагнути, всі знову сіли, та оскільки всі дивилися в одну точку, я також спрямувала свій погляд у тому напрямку і побачила пані, яка говорила зі мною минулої ночі. Вона стояла в кінці довгої кімнати біля вогню – тут було два коминки – і дивилася на два ряди дівчат тихо і суворо. Міс Міллер підійшла до неї і, здається, поставила їй запитання; отримавши відповідь, вона повернулася на своє місце і голосно мовила:
– Староста першого класу, принесіть глобуси!
Поки виконувалася її вказівка, леді велично ходила поміж рядів. Мабуть, мені притаманне відчуття благоговіння, бо я ще й досі пам’ятаю, з яким обожнюванням я стежила за її кроками. Зараз, за денного світла, вона здавалася високою, стрункою і вродливою. Її карі очі світилися добротою, делікатні, тонкі вії обрамляли очі й підкреслювали білину її високого чола. На скронях її каштанове волосся було завите у великі кучері за останньою модою, бо в той час не носили ані прямого волосся, ані дрібних довгих кучериків. Її сукня червоного кольору, також по моді, на іспанський манір, була обшита чорним вельветом, а золотий годинник (тоді годинники не були такими звичними, як зараз) виблискував на талії. Нехай читач сам доповнить картину, домалювавши в уяві шляхетні риси, чисту бліду шкіру, струнку постать і вишукані манери, і він може уявити собі – наскільки її можна описати словами – міс Темпл, Марію Темпл, – її ім’я я згодом прочитала на першій сторінці у молитовнику, який мені доручили нести до церкви.
Директриса Ловуду (а саме нею була ця пані) сіла навпроти глобусів, що стояли на столі, й почала урок географії у старшому класі; з молодшими класами займалися інші вчителі: вони проводили уроки з історії, граматики та інших наук; кожен урок тривав рівно годину; на зміну при йшли уроки письма і арифметики; міс Темпл давала уроки музики декому зі старших дівчат. Тривалість уроків визначалася за годинником, який нарешті пробив дванадцяту. Директриса підвелася.
– Я б хотіла звернутися до учениць, – сказала вона.
Уже почав здійматися галас, оскільки при йшов час перерви, але він одразу ж ущух, коли дівчата почули її голос. Вона вела далі:
– Цього ранку вам подали сніданок, який ви не змогли з’їсти; ви, либонь, голодні. Я звеліла, щоб вам подали сир із хлібом на підобідок.
Вчительки здивовано дивилися на неї.
– Це цілком на моїй відповідальності, – пояснила вона і зразу ж потому вийшла з кімнати.
За хвилину принесли хліб та сир і роздали ученицям, які були дуже задоволені і, здається, відновили сили. Потім почулося: «Виходьте в сад!» Кожна учениця одягнула грубий солом’яний чепець із зав’язками з фарбованого ситцю і сірий плащ із довгим ворсом. Я була одягнена так само. Я просто слідувала за натовпом і скоро опинилася просто неба.
Сад був досить великий, але обгороджений таким високим парканом, що годі було й подумати про те, щоб виглянути назовні або заглянути всередину. З одного боку тягнулася крита веранда; середня частина саду була поділена широкими стежками на безліч квадратів – маленьких клумб; за кожним із них була закріплена дівчинка: у кожної клумби була хазяйка. Коли на них розцвітало безліч квітів, вони, звичайно ж, були дуже красивими, але тепер, наприкінці січня, з них стирчало сухе бадилля, вкрите снігом. Я стояла, роздивлялася довкола і тремтіла всім тілом – день був непідходящим для прогулянки: не дощовим, але похмурим і туманним. А під ногами чвакало після вчорашньої негоди. Міцніші дівчатка бігали довкола і грали в ігри, але слабші школярки, худі та з жовтуватим відтінком шкіри, збилися в кучу на веранді, намагаючись знайти там притулок і тепло. І коли холод почав пробирати їх до кісток, я час від часу чула глухий кашель.
Оскільки я ще ні з ким не балакала, мене, здається, просто не помічали. Я стояла сама, але відчуття одинокості, до якого я так звикла, не турбувало мене; воно не гнітило мене. Я перехилилася через поруччя веранди, щільніше закуталась у свій сірий плащ і, намагаючись відігнати від себе думки про холод, який проймав до кісток, і голод, який з’їдав мене зсередини, почала роздивлятися довкола і міркувати. Мої думки були занадто туманними й уривчастими, щоб викласти їх на папері: я ледве усвідомлювала, де перебуваю; здавалося, що Ґейтсгед і все, що трапилося зі мною раніше, залишилися десь далеко-далеко в минулому; теперішнє видавалося туманним і дивним, а про те, що буде в майбутньому, я навіть не здогадувалася. Я оглянула сад, схожий на сади при монастирях, а потім сам дім – величезну будівлю; на вигляд одна половина її була сіра і стара, а друга – зовсім нова. В новій частині містилися клас і гуртожиток, вікна були високі та ґратчасті, як у церкві. На кам’яній табличці, що висіла над дверима, красувався напис «Ловудський інтернат. Цю частину будинку було споруджено року Божого… коштом Наомі Броклгерст із Броклгерст-Холу, графства N. / Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі.[7] (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16)».
Я перечитувала ці слова знову і знову, але відчувала, що не можу зрозуміти їх. Я намагалася збагнути напис «інтернат» і встановити зв’язок між ним та словами зі Святого Письма, коли недалеко від себе почула кашель і повернула голову. Я побачила дівчинку, яка сиділа на кам’яній лавці; вона схилилася над книжкою і, здається, з головою занурилася у читання; зі свого місця я могла побачити напис «Расселас».[8] Ця назва видалася мені досить дивною і тому вельми привабливою. Перегортаючи сторінку, дівчинка підняла голову, і я просто запитала її:
– Цікава книжка? Я вже збиралася попросити, щоб вона дала мені її на кілька днів.
– Мені подобається, – відповіла вона, попередньо оглянувши мене.
– А про що вона? – далі випитувала я. Не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомкою, це суперечило моїй натурі та звичкам: гадаю, те, що вона любила читати, зблизило нас і я відчула симпатію до цієї дівчини; я також любила читати, але несерйозно, якось по-дитячому: я не могла зрозуміти і повністю втямити щось справді складне і серйозне.
– Можеш подивитися, – сказала дівчинка, простягаючи мені книжку.
Я так і зробила; я трохи погортала сторінки і переконалася, що сама книжка не така захоплююча, як назва. Як на мене, Расселас був нудним, я не знайшла нічого про фей чи духів, і густий, дрібний текст не передвіщав нічого цікавого. Я повернула книжку дівчинці, вона взяла її мовчки і так само мовчки збиралася повернутися до читання, але я насмілилася потурбувати її вдруге:
– Чи не могла б ти пояснити, що означає той напис над дверима? Що таке Ловудський інтернат?
– Це дім, у якому ти мешкаєш.
– А чому його називають інтернатом? Хіба він відрізняється від інших шкіл?
– Це школа для бідних сиріт: і ти, і я, і всі решта тут на утриманні. Ти, напевно, сирота, чи хтось із твоїх батьків помер?
– Обоє померли, коли я була зовсім маленькою.
– Всі дівчата, які мешкають тут, втратили одного чи обох батьків; це навчальний притулок для сиріт.
– А хіба ми не повинні платити гроші? Ми живемо і вчимося тут задурно?
– Ні, ми або наші родичі платять п’ятнадцять фунтів щорічно.
– Тоді чому ми живемо за чужий кошт?
– Тому що п’ятнадцяти фунтів на рік не достатньо, і решта поповнюється пожертвами.
– А хто жертвує?
– Щедрі леді та джентльмени, які живуть в сусідніх графствах і Лондоні.
– А хто така Наомі Броклгерст?
– Вона збудувала нову частину інтернату – про це вказано на табличці, а її син наглядає тут за всім і керує інтернатом.
– Чому?
– Тому, що він скарбник та інспектор цього закладу.
– Значить, цей будинок не належить тій високій леді, яка носить годинника і яка наказала дати нам сиру та хліба?
– Міс Темпл? О, на жаль, ні! Вона повинна звітуватися перед містером Броклгерстом і радитися щодо кожного кроку. Містер Броклгерст сам купує для нас їжу й одяг.
– Він також тут мешкає?
– Ні, за дві милі звідси у великому будинку.
– Він добрий чоловік?
– Він священик, кажуть, він робить багато добра.
– Як, ти кажеш, звуть ту високу леді – міс Темпл?
– Так.
– А як звуть інших учителів?
– Ту червонощоку міс Сміт, вона вчить нас кроїти і шити, оскільки ми самі шиємо для себе сукні й пальта. Маленька з темним волоссям – міс Скетчерд, вона викладає історію та граматику і допомагає виконувати домашні завдання другому класові. Леді, яка носить шаль і носовичок, прив’язаний до талії жовтою стрічкою, – мадам П’єрро; вона з Лілю, що у Франції, вона викладає французьку мову.
– Тобі подобаються вчителі?
– Ну, подобаються…
– Ти любиш ту маленьку чорняву і мадам… – не можу вимовити її імені.
– Міс Скетчерд трохи різка – краще її не злити; а мадам П’єрро досить непогана людина.
– Але міс Темпл найкраща, правда ж?
– Міс Темпл дуже добра і дуже розумна, вона на голову вища від усіх, бо знає набагато більше, ніж вони.
– А ти вже давно тут?
– Два роки.
– Ти сирота?
– Моя мати померла.
– Ти тут щаслива?
– Ти ставиш забагато запитань. Я уже й так чимало тобі розповіла. А тепер я б воліла почитати далі, якщо ти не проти.
Але саме в цей момент задзвенів дзвоник, який сповіщав про обід, і всі рушили до будинку. Запах, який линув із їдальні, був не кращим за той аромат, який лоскотав наші ніздрі вранці. Обід подали в двох олов’яних казанах, над якими стояв запах протухлого масного м’яса. Обід складався з картоплі та обрізків несвіжого м’яса, змішаних разом. Це місиво роздали по черзі всім дівчатам. Я їла, перемагаючи огиду, і запитувала сама себе, чи таке повторюватиметься щодня.
По обіді ми зразу ж перемістилися до класної кімнати: знову почалися уроки, які тривали до п’ятої години.
Єдиною подією дня стало те, що міс Скетчерд насварила дівчину, з якою я говорила на веранді, і, вигнавши її з уроку історії, наказала стояти посередині класної кімнати. Таке покарання здалося мені принизливим, особливо для такої великої дівчини – їй було років тринадцять, не менше. Я думала, що вона страждатиме і їй буде соромно; але на мій подив, вона не почала плакати і навіть не почервоніла: спокійно і поважно стояла по центру в усіх на очах. «Як вона може зносити це так спокійно? – запитала я себе. – На її місці я б воліла, щоб земля провалились у мене під ногами». Здавалося, що вона думає про щось інше, а не про те, що її покарано, і перед ким вона стоїть, і що діється довкола. Мені доводилося чути про сни наяву – чи була вона зараз у такому стані? Вона втупилась у підлогу, але я впевнена, що вона нічого не бачила – її погляд був ніби звернений досередини, у власне серце; гадаю, вона думала про те, що з нею трапилося колись, а не про те, що відбувається зараз. Цікаво, яка вона дівчинка – хороша чи погана?
О п’ятій ми знову їли: цього разу нам дали маленьке горня кави і шматок хліба. Я похапцем проковтнула хліб і випила каву, але не відмовилася б від ще одної порції – я все ще була голодна. Після півгодинної перерви ми почали виконувати домашні завдання; потім ми з’їли по шматку вівсяної запіканки і випили по склянці води, помолилися і пішли спати. Таким був мій перший день в Ловуді.
Розділ VI
– Трошки, мем.
– Ну і звичайно ж, вона голодна. Нагодуйте її, перш ніж вона піде спати, міс Міллер. Батьки тебе прислали до школи вперше?
Я пояснила, що в мене немає батьків. Вона поцікавилася, коли вони померли, потім запитала, скільки мені років, як мене звати, чи вмію я читати, писати і трохи шити. Потім вона ніжно доторкнулася до моєї щоки вказівним пальцем, висловила надію, що я буду чемною дівчинкою, і відпустила мене з міс Міллер.
Тій жінці, що залишилася у вітальні, було років тридцять; тій, що йшла біля мене, ще менше. Перша вразила мене своїм голосом, виглядом і своїми манерами. Міс Міллер була простішою, її лице було рум’яним, і здавалося, що воно завжди заклопотане; вона була дуже прудкою та повороткою і завжди мала багато справ. Тоді мені здалося, а згодом я в цьому переконалася, що міс Міллер була молодшою вчителькою. Слідом за нею я проходила через кімнати, через коридори, переміщалася з будівлі в будівлю; минувши нарешті ту частину будинку, де панувала мертва тиша, ми почули шум голосів і зайшли у велику довгу кімнату, де стояли довжелезні соснові столи, по два в кожному кінці, і на кожному з них горіла пара свічок, а навколо на лавках сиділо ціле зборище дівчат різного віку, від дев’ятьох-десятьох до двадцятьох років. При тьмяному світлі свічок мені здалося, що їх сила-силенна, хоча насправді їх було щонайбільше вісімдесят. Всі вони були одягнені в однакові форми – довгі сукні коричневого кольору з полотняними фартушками. Вони виконували свої домашні завдання на завтра. А оскільки вчилися вони вголос, то створювали жахливий шум.
Міс Міллер вказала на лавку біля дверей і попросила мене сісти там, а потім, вийшовши наперед, вона промовила досить голосно:
– Старости, зберіть підручники і віднесіть їх на місце!
Чотири високі дівчини підвелися з-за столу і, рухаючись по колу, зібрали книжки. Міс Міллер продовжувала давати настанови:
– Старости, принесіть таці з вечерею!
Високі дівчата вийшли і за деякий час повернулися з тацями в руках з порціями якоїсь страви і глечиком води, а в центрі кожної таці стояло горнятко. Тарілки з їжею роздали, а хто хотів, брав горнятко і пив з нього, потім ставив на місце, оскільки воно було одне на всіх. Коли настала моя черга, я зробила кілька ковтків, бо дуже хотіла пити, проте й не торкнулася їжі: я була настільки схвильована і втомлена, що просто не могла їсти. Однак тепер я побачила, що вечеря складалася з тонко нарізаних смужок вівсяної запіканки.
Коли вечеря закінчилася, міс Міллер прочитала молитву, і дівчата по двоє вийшли з кімнати і почали підніматися нагору. Я навіть не роздивилася спальню, оскільки була страшенно втомлена; єдине, на що я звернула увагу, було те, що вона така ж довга, як і клас. Сьогодні я повинна була спати в одному ліжку з міс Міллер; вона допомогла мені роздягнутися. Вкладаючись, я встигла роздивитися довгі ряди ліжок, у кожне з яких швиденько лягали по дві дівчини. За десять хвилин єдину свічку погасили, й ось так, в абсолютній тиші та темряві, я заснула.
Ніч минула швидко. Я була настільки втомлена, що мені навіть нічого не наснилось; тільки одного разу вночі я прокинулася від вітру, який лютував за вікном, і дощу, який стікав потоками по шибі, і побачила, що біля мене спить міс Міллер. Вдруге я розплющила очі, коли голосно задзвенів дзвоник; дівчата прокинулись і почали одягатися. Ще не розвиднилося, і в кімнаті горіло дві-три свічки. Я також підвелася; було дуже холодно, я вся тремтіла; я одягнулася і вмилася, коли дівчата звільнили одну з мисок, які стояли рядком посередині кімнати, а це сталося нескоро, бо на одну миску припадало шість дівчат. Знову задзвенів дзвоник; усі дівчата вишикувалися по двоє і такою шерегою спустилися вниз в холодний і слабко освітлений клас. Міс Міллер прочитала молитви, після чого гукнула:
– Поділіться на класи!
В кімнаті знявся шалений галас і тривав кілька хвилин, час від часу втручалася міс Міллер і голосно повторювала: «Тиша!» та «Заспокойтеся!» Коли галас стих, я побачила, що всі дівчата поділилися на чотири класи і сиділи півколами навпроти чотирьох крісел; кожна з них тримала в руках книжки, а на столах біля кожного вільного місця стояло по величезній книзі, схожій на Біблію. Пауза тривала кілька секунд, і потім почувся приглушений гомін; міс Міллер ходила від класу до класу і намагалася втихомирити цей шум.
Десь далеко задзвенів дзвоник, і зразу ж до кімнати зайшли три леді, кожна підійшла до столу і сіла. Міс Міллер посіла вільне місце за четвертим столом, який стояв найближче до дверей і за яким зібралися наймолодші дівчатка: саме сюди я була запрошена і зайняла місце скраю.
Приступили до діла: проказали коротеньку щоденну молитву, прочитали деякі уривки з Нового Завіту, а потім іще з годину читали інші розділи з Біблії. Поки читали, уже зовсім розвиднилося. Невтомний дзвоник пролунав учетверте; класи вишикувались і рушили снідати до іншої кімнати, – як я зраділа можливості щось попоїсти! Я була зовсім виснаженою: я майже нічого не їла вчора.
Їдальня являла собою велику похмуру кімнату з низькими стелями; на двох довгих столах парували миски з чимось гарячим, проте, на моє глибоке розчарування, це щось мало не дуже апетитний запах. Я побачила всезагальний прояв невдоволення, коли запах цієї їжі вчули усі, хто мав її з’їсти. Високі дівчата зі старшого класу, які ввійшли першими, зашепотіли:
– Гидота! Вівсянка знову пригоріла!
– Тиша! – вигукнув хтось; цього разу це була не міс Міллер, а одна з учительок старшого класу, маленька смаглява жінка, добре одягнена, але дещо похмура з виду; вона сиділа на чолі одного зі столів, тоді як за другим головувала більш огрядна, проте добродушніша пані. Я намагалася відшукати ту леді, яку зустріла вчора вночі, але марно, її ніде не було. Міс Міллер сиділа у протилежному кінці столу, недалеко від мене, а дивна старша жінка, з виду схожа на іноземку, як мені стало відомо пізніше, вчителька французької мови, зайняла таке ж місце за другим столом. Промовили довгу молитву і заспівали гімн; потім служниця подала чаю вчителям, і розпочалася трапеза.
Голодна і тому дуже ослабла, я жадібно проковтнула ложку чи дві своєї порції, навіть не думаючи про її смак. Але відчуття голоду притупилося, я відчула, що проковтнула якусь гидотну масу; підгоріла вівсянка на смак така ж бридка, як і гнила картопля, її й голодний не їстиме. Ложки рухалися дуже повільно: я бачила, як дівчата куштують кашу і намагаються проковтнути її, але здебільшого вони просто не їли. Трапеза закінчилась, але ніхто так і не поснідав. Подякувавши за те, чого ми не отримали, і заспівавши ще один гімн, ми вийшли з їдальні і повернулися в клас. Я виходила з класу майже останньою; проходячи повз столи, я побачила, як одна з учительок взяла миску і скуштувала каші; вона глянула на інших вчителів, на їхніх обличчях можна було прочитати невдоволення, і одна з них – огрядна – прошепотіла:
– Каша просто відворотна! Який сором!
До початку наступного уроку минуло щонайменше п’ятнадцять хвилин, протягом яких класну кімнату переповнював шалений галас. Здавалося, в цей час дозволялося говорити голосніше і свобідніше, і дівчата використовували цю можливість. Всі розмови стосувалися сніданку, всі й кожен нарікали на пригорілу кашу. Бідолахи! У них не було іншої теми для розмови. Міс Міллер була єдиною вчителькою в класі; навколо неї стола група великих дівчат із похмурими, серйозними обличчями, вони жестикулювали і щось говорили. Я почула, як дехто вимовляє ім’я містера Броклгерста, у відповідь на що міс Міллер несхвально хитала головою. Однак вона не дуже намагалася припинити загальний протест, мабуть, також поділяла його.
Годинник у класі показав дев’яту; міс Міллер вийшла з гурту і, ставши посередині кімнати, гукнула:
– Тиша! Займіть свої місця!
Верх взяла дисципліна: за п’ять хвилин хаос змінився порядком, і після шумних нарікань запала відносна тиша. Вчительки старших класів вчасно зайняли свої місця, але здавалося, все ще чогось чекали. З обох боків кімнати на довгих лавках нерухомо сиділи вісімдесят дівчат; мені здалося, що вони мають кумедний вигляд: волосся гладко зачесане за вуха без жодного кучерика, коричневі сукні з вузенькими комірчиками, обшитими мереживом, маленькі полотняні торбинки (схожі на торбинки горян) прив’язані спереду на поясі та призначені для того, щоб носити там шитво; всі одягнені у вовняні панчохи і прості черевики з мідними пряжками. Більше двадцятьох школярок, убраних в таку уніформу, були дорослими дівчатами, юними жінками; таке вбрання не личило їм і надавало безглуздого вигляду навіть найкрасивішим з них.
Я довго дивилася на них, час від часу поглядала на вчительок – жодна з них мені не сподобалася; огрядна була трошки грубуватою, чорнява – дуже зла, схожа на іноземку – різка і трохи смішна, а міс Міллер – бідолаха – видавалася втомленою і спрацьованою. Поки я роздивлялася вчителів та учениць, всі в класі одночасно встали, немов по команді.
В чому річ? Я не чула, щоб віддавали якийсь наказ, і була спантеличена. Поки я встигла щось збагнути, всі знову сіли, та оскільки всі дивилися в одну точку, я також спрямувала свій погляд у тому напрямку і побачила пані, яка говорила зі мною минулої ночі. Вона стояла в кінці довгої кімнати біля вогню – тут було два коминки – і дивилася на два ряди дівчат тихо і суворо. Міс Міллер підійшла до неї і, здається, поставила їй запитання; отримавши відповідь, вона повернулася на своє місце і голосно мовила:
– Староста першого класу, принесіть глобуси!
Поки виконувалася її вказівка, леді велично ходила поміж рядів. Мабуть, мені притаманне відчуття благоговіння, бо я ще й досі пам’ятаю, з яким обожнюванням я стежила за її кроками. Зараз, за денного світла, вона здавалася високою, стрункою і вродливою. Її карі очі світилися добротою, делікатні, тонкі вії обрамляли очі й підкреслювали білину її високого чола. На скронях її каштанове волосся було завите у великі кучері за останньою модою, бо в той час не носили ані прямого волосся, ані дрібних довгих кучериків. Її сукня червоного кольору, також по моді, на іспанський манір, була обшита чорним вельветом, а золотий годинник (тоді годинники не були такими звичними, як зараз) виблискував на талії. Нехай читач сам доповнить картину, домалювавши в уяві шляхетні риси, чисту бліду шкіру, струнку постать і вишукані манери, і він може уявити собі – наскільки її можна описати словами – міс Темпл, Марію Темпл, – її ім’я я згодом прочитала на першій сторінці у молитовнику, який мені доручили нести до церкви.
Директриса Ловуду (а саме нею була ця пані) сіла навпроти глобусів, що стояли на столі, й почала урок географії у старшому класі; з молодшими класами займалися інші вчителі: вони проводили уроки з історії, граматики та інших наук; кожен урок тривав рівно годину; на зміну при йшли уроки письма і арифметики; міс Темпл давала уроки музики декому зі старших дівчат. Тривалість уроків визначалася за годинником, який нарешті пробив дванадцяту. Директриса підвелася.
– Я б хотіла звернутися до учениць, – сказала вона.
Уже почав здійматися галас, оскільки при йшов час перерви, але він одразу ж ущух, коли дівчата почули її голос. Вона вела далі:
– Цього ранку вам подали сніданок, який ви не змогли з’їсти; ви, либонь, голодні. Я звеліла, щоб вам подали сир із хлібом на підобідок.
Вчительки здивовано дивилися на неї.
– Це цілком на моїй відповідальності, – пояснила вона і зразу ж потому вийшла з кімнати.
За хвилину принесли хліб та сир і роздали ученицям, які були дуже задоволені і, здається, відновили сили. Потім почулося: «Виходьте в сад!» Кожна учениця одягнула грубий солом’яний чепець із зав’язками з фарбованого ситцю і сірий плащ із довгим ворсом. Я була одягнена так само. Я просто слідувала за натовпом і скоро опинилася просто неба.
Сад був досить великий, але обгороджений таким високим парканом, що годі було й подумати про те, щоб виглянути назовні або заглянути всередину. З одного боку тягнулася крита веранда; середня частина саду була поділена широкими стежками на безліч квадратів – маленьких клумб; за кожним із них була закріплена дівчинка: у кожної клумби була хазяйка. Коли на них розцвітало безліч квітів, вони, звичайно ж, були дуже красивими, але тепер, наприкінці січня, з них стирчало сухе бадилля, вкрите снігом. Я стояла, роздивлялася довкола і тремтіла всім тілом – день був непідходящим для прогулянки: не дощовим, але похмурим і туманним. А під ногами чвакало після вчорашньої негоди. Міцніші дівчатка бігали довкола і грали в ігри, але слабші школярки, худі та з жовтуватим відтінком шкіри, збилися в кучу на веранді, намагаючись знайти там притулок і тепло. І коли холод почав пробирати їх до кісток, я час від часу чула глухий кашель.
Оскільки я ще ні з ким не балакала, мене, здається, просто не помічали. Я стояла сама, але відчуття одинокості, до якого я так звикла, не турбувало мене; воно не гнітило мене. Я перехилилася через поруччя веранди, щільніше закуталась у свій сірий плащ і, намагаючись відігнати від себе думки про холод, який проймав до кісток, і голод, який з’їдав мене зсередини, почала роздивлятися довкола і міркувати. Мої думки були занадто туманними й уривчастими, щоб викласти їх на папері: я ледве усвідомлювала, де перебуваю; здавалося, що Ґейтсгед і все, що трапилося зі мною раніше, залишилися десь далеко-далеко в минулому; теперішнє видавалося туманним і дивним, а про те, що буде в майбутньому, я навіть не здогадувалася. Я оглянула сад, схожий на сади при монастирях, а потім сам дім – величезну будівлю; на вигляд одна половина її була сіра і стара, а друга – зовсім нова. В новій частині містилися клас і гуртожиток, вікна були високі та ґратчасті, як у церкві. На кам’яній табличці, що висіла над дверима, красувався напис «Ловудський інтернат. Цю частину будинку було споруджено року Божого… коштом Наомі Броклгерст із Броклгерст-Холу, графства N. / Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі.[7] (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16)».
Я перечитувала ці слова знову і знову, але відчувала, що не можу зрозуміти їх. Я намагалася збагнути напис «інтернат» і встановити зв’язок між ним та словами зі Святого Письма, коли недалеко від себе почула кашель і повернула голову. Я побачила дівчинку, яка сиділа на кам’яній лавці; вона схилилася над книжкою і, здається, з головою занурилася у читання; зі свого місця я могла побачити напис «Расселас».[8] Ця назва видалася мені досить дивною і тому вельми привабливою. Перегортаючи сторінку, дівчинка підняла голову, і я просто запитала її:
– Цікава книжка? Я вже збиралася попросити, щоб вона дала мені її на кілька днів.
– Мені подобається, – відповіла вона, попередньо оглянувши мене.
– А про що вона? – далі випитувала я. Не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомкою, це суперечило моїй натурі та звичкам: гадаю, те, що вона любила читати, зблизило нас і я відчула симпатію до цієї дівчини; я також любила читати, але несерйозно, якось по-дитячому: я не могла зрозуміти і повністю втямити щось справді складне і серйозне.
– Можеш подивитися, – сказала дівчинка, простягаючи мені книжку.
Я так і зробила; я трохи погортала сторінки і переконалася, що сама книжка не така захоплююча, як назва. Як на мене, Расселас був нудним, я не знайшла нічого про фей чи духів, і густий, дрібний текст не передвіщав нічого цікавого. Я повернула книжку дівчинці, вона взяла її мовчки і так само мовчки збиралася повернутися до читання, але я насмілилася потурбувати її вдруге:
– Чи не могла б ти пояснити, що означає той напис над дверима? Що таке Ловудський інтернат?
– Це дім, у якому ти мешкаєш.
– А чому його називають інтернатом? Хіба він відрізняється від інших шкіл?
– Це школа для бідних сиріт: і ти, і я, і всі решта тут на утриманні. Ти, напевно, сирота, чи хтось із твоїх батьків помер?
– Обоє померли, коли я була зовсім маленькою.
– Всі дівчата, які мешкають тут, втратили одного чи обох батьків; це навчальний притулок для сиріт.
– А хіба ми не повинні платити гроші? Ми живемо і вчимося тут задурно?
– Ні, ми або наші родичі платять п’ятнадцять фунтів щорічно.
– Тоді чому ми живемо за чужий кошт?
– Тому що п’ятнадцяти фунтів на рік не достатньо, і решта поповнюється пожертвами.
– А хто жертвує?
– Щедрі леді та джентльмени, які живуть в сусідніх графствах і Лондоні.
– А хто така Наомі Броклгерст?
– Вона збудувала нову частину інтернату – про це вказано на табличці, а її син наглядає тут за всім і керує інтернатом.
– Чому?
– Тому, що він скарбник та інспектор цього закладу.
– Значить, цей будинок не належить тій високій леді, яка носить годинника і яка наказала дати нам сиру та хліба?
– Міс Темпл? О, на жаль, ні! Вона повинна звітуватися перед містером Броклгерстом і радитися щодо кожного кроку. Містер Броклгерст сам купує для нас їжу й одяг.
– Він також тут мешкає?
– Ні, за дві милі звідси у великому будинку.
– Він добрий чоловік?
– Він священик, кажуть, він робить багато добра.
– Як, ти кажеш, звуть ту високу леді – міс Темпл?
– Так.
– А як звуть інших учителів?
– Ту червонощоку міс Сміт, вона вчить нас кроїти і шити, оскільки ми самі шиємо для себе сукні й пальта. Маленька з темним волоссям – міс Скетчерд, вона викладає історію та граматику і допомагає виконувати домашні завдання другому класові. Леді, яка носить шаль і носовичок, прив’язаний до талії жовтою стрічкою, – мадам П’єрро; вона з Лілю, що у Франції, вона викладає французьку мову.
– Тобі подобаються вчителі?
– Ну, подобаються…
– Ти любиш ту маленьку чорняву і мадам… – не можу вимовити її імені.
– Міс Скетчерд трохи різка – краще її не злити; а мадам П’єрро досить непогана людина.
– Але міс Темпл найкраща, правда ж?
– Міс Темпл дуже добра і дуже розумна, вона на голову вища від усіх, бо знає набагато більше, ніж вони.
– А ти вже давно тут?
– Два роки.
– Ти сирота?
– Моя мати померла.
– Ти тут щаслива?
– Ти ставиш забагато запитань. Я уже й так чимало тобі розповіла. А тепер я б воліла почитати далі, якщо ти не проти.
Але саме в цей момент задзвенів дзвоник, який сповіщав про обід, і всі рушили до будинку. Запах, який линув із їдальні, був не кращим за той аромат, який лоскотав наші ніздрі вранці. Обід подали в двох олов’яних казанах, над якими стояв запах протухлого масного м’яса. Обід складався з картоплі та обрізків несвіжого м’яса, змішаних разом. Це місиво роздали по черзі всім дівчатам. Я їла, перемагаючи огиду, і запитувала сама себе, чи таке повторюватиметься щодня.
По обіді ми зразу ж перемістилися до класної кімнати: знову почалися уроки, які тривали до п’ятої години.
Єдиною подією дня стало те, що міс Скетчерд насварила дівчину, з якою я говорила на веранді, і, вигнавши її з уроку історії, наказала стояти посередині класної кімнати. Таке покарання здалося мені принизливим, особливо для такої великої дівчини – їй було років тринадцять, не менше. Я думала, що вона страждатиме і їй буде соромно; але на мій подив, вона не почала плакати і навіть не почервоніла: спокійно і поважно стояла по центру в усіх на очах. «Як вона може зносити це так спокійно? – запитала я себе. – На її місці я б воліла, щоб земля провалились у мене під ногами». Здавалося, що вона думає про щось інше, а не про те, що її покарано, і перед ким вона стоїть, і що діється довкола. Мені доводилося чути про сни наяву – чи була вона зараз у такому стані? Вона втупилась у підлогу, але я впевнена, що вона нічого не бачила – її погляд був ніби звернений досередини, у власне серце; гадаю, вона думала про те, що з нею трапилося колись, а не про те, що відбувається зараз. Цікаво, яка вона дівчинка – хороша чи погана?
О п’ятій ми знову їли: цього разу нам дали маленьке горня кави і шматок хліба. Я похапцем проковтнула хліб і випила каву, але не відмовилася б від ще одної порції – я все ще була голодна. Після півгодинної перерви ми почали виконувати домашні завдання; потім ми з’їли по шматку вівсяної запіканки і випили по склянці води, помолилися і пішли спати. Таким був мій перший день в Ловуді.
Розділ VI
Наступний день почався так, як і попередній: ми прокинулися й одягнулися при тьмяному світлі свічки; проте цього ранку процедура вмивання не відбулася: вода у глечиках замерзла. Минулого вечора погода змінилася, і шпаркий північно-східний вітер задував у всі шпарини у вікнах нашої спальні, від чого ми тремтіли усю ніч, а вода в глечиках перетворилася на лід.
Поки тяглися півтори години нескінченних молитов і читання Біблії, я задубіла від холоду. Нарешті настав час сніданку, цього ранку вівсяна каша не пригоріла; вона була нормальна на смак, але її було дуже мало. Якою малою здалася моя порція! Якби її можна було б подвоїти!
Того дня мене при йняли до четвертого класу і визначили мені повсякденні обов’язки і завдання. До цього часу я просто спостерігала за життям у Ловуді, тепер я мала брати в ньому активну участь. Я не звикла до того, що все треба заучувати напам’ять, тому спочатку уроки видалися мені нескінченно довгими і важкими, часті переходи занять від одного до іншого також збивали мене з пантелику, тому я була невимовно рада, коли близько третьої години по обіді міс Сміт дала мені шматок серпанку довжиною в два ярди, а також голку і наперсток, відіслала в тихий куток кімнати і наказала підшити краї. В цей час більшість дівчат також шили; але один клас усе ще стояв навколо крісла міс Скетчерд і читав уголос; оскільки в кімнаті панувала тиша, я могла чути не тільки сам урок, але й те, як саме дівчата читають і що говорить міс Скетчерд – хвалить їх чи сварить. Вони читали історію Англії; серед учениць я помітила мою знайому з веранди: на початку уроку вона стояла серед перших учениць, але через помилки у вимові і неуважність її відіслали в сам кінець. І навіть тоді міс Скетчерд не давала їй спокою: вона постійно зверталася до неї з такими словами:
– Бернс, – (здається, це було її прізвище: до дівчат тут зверталися на прізвище, як звертаються до хлопців), – Бернс, ти стоптуєш туфлі, негайно випрями пальці… Бернс, ти занадто висуваєш підборіддя вперед, ану припини це… Бернс, я наполягаю, щоб ти тримала голову прямо; не стерплю, щоб ти поводилася так у моїй присутності… – та багато іншого.
Потому як розділ прочитали двічі, дівчата згорнули книжки і тепер повинні були відповідати на запитання. Урок стосувався правління Карла І Англійського, і міс Скетчерд ставила різні запитання про карго, і грошовий обіг, і корабельне мито; на більшість із цих питань ніхто не міг відповісти, та щойно черга доходила до Бернс, вона справлялася зі всім: здавалося, вона запам’ятала кожну дрібничку з цілого уроку і була завжди готова відповідати. Я сподівалася, що міс Скетчерд похвалить її за уважність, а натомість вона крикнула:
– Бридке, неохайне дівчисько! Ти навіть нігтів не почистила вранці!
Бернс не відповіла; я дивувалася, чого вона мовчить. «Чому, – думала я, – вона не хоче пояснити, що не почистила нігтів і навіть не вмила обличчя через те, що вода замерзла?»
Мене відірвала міс Сміт, яка попросила потримати моток ниток; розмотуючи їх, вона час від часу заговорювала зі мною, запитувала, чи я була у школі раніше, чи вмію мітити білизну, вишивати, в’язати та багато іншого; поки вона розмовляла зі мною, я не могла продовжити свої спостереження за діями міс Скетчерд. Коли я повернулася на своє місце, вона саме віддала наказ, якому я не приділила достатньо уваги; але Бернс зразу ж підвелась і рушила до комірчини, в якій тримали книжки, і повернулася за півхвилини, несучи в руці пучок різок, зв’язаних на кінці. Вона слухняно подала цей жахливий інструмент покарання міс Скетчерд. Потім спокійно і без жодних нагадувань вчительки розстебнула фартух, і міс Скетчерд цими різками завдала з дюжину сильних різких ударів по її спині та шиї. Але Бернс не зронила і сльозинки; вона була зовсім спокійною, її обличчя зберегло свій постійний вираз, тоді як я, побачивши це видовище, затремтіла всім тілом, бо усвідомлювала свою безсилість, мої пальці заклякли, і я перестала шити.
– От уперта дитина! – вигукнула міс Скетчерд. – Ніхто не може вибити з тебе неохайності! А тепер віднеси різки назад.
Бернс послухалась; я уважно спостерігала за нею, поки вона виходила з кімнатки; я помітила, як Бернс ховала носовичка до кишені, а на її худій щічці блищав слід від щойно витертої сльози…
Години відпочинку увечері здавалися мені найприємнішою частиною дня у Ловуді; коли я з’їдала шматок хліба і ковтала кухлик кави о п’ятій годині, то відчувала, що сили відновлюються, хоча це й не втамовувало мого голоду. Ввечері нагляд, який тривав увесь день, трохи послаблювався; в класі було тепліше – вогонь розпалювали сильніше, ніж уранці, щоб можна було обійтися без свічок. Червонуваті сутінки, веселе потріскування полум’я, дозволений сміх, приглушений шум голосів – усе це давало приємне відчуття свободи.
Поки тяглися півтори години нескінченних молитов і читання Біблії, я задубіла від холоду. Нарешті настав час сніданку, цього ранку вівсяна каша не пригоріла; вона була нормальна на смак, але її було дуже мало. Якою малою здалася моя порція! Якби її можна було б подвоїти!
Того дня мене при йняли до четвертого класу і визначили мені повсякденні обов’язки і завдання. До цього часу я просто спостерігала за життям у Ловуді, тепер я мала брати в ньому активну участь. Я не звикла до того, що все треба заучувати напам’ять, тому спочатку уроки видалися мені нескінченно довгими і важкими, часті переходи занять від одного до іншого також збивали мене з пантелику, тому я була невимовно рада, коли близько третьої години по обіді міс Сміт дала мені шматок серпанку довжиною в два ярди, а також голку і наперсток, відіслала в тихий куток кімнати і наказала підшити краї. В цей час більшість дівчат також шили; але один клас усе ще стояв навколо крісла міс Скетчерд і читав уголос; оскільки в кімнаті панувала тиша, я могла чути не тільки сам урок, але й те, як саме дівчата читають і що говорить міс Скетчерд – хвалить їх чи сварить. Вони читали історію Англії; серед учениць я помітила мою знайому з веранди: на початку уроку вона стояла серед перших учениць, але через помилки у вимові і неуважність її відіслали в сам кінець. І навіть тоді міс Скетчерд не давала їй спокою: вона постійно зверталася до неї з такими словами:
– Бернс, – (здається, це було її прізвище: до дівчат тут зверталися на прізвище, як звертаються до хлопців), – Бернс, ти стоптуєш туфлі, негайно випрями пальці… Бернс, ти занадто висуваєш підборіддя вперед, ану припини це… Бернс, я наполягаю, щоб ти тримала голову прямо; не стерплю, щоб ти поводилася так у моїй присутності… – та багато іншого.
Потому як розділ прочитали двічі, дівчата згорнули книжки і тепер повинні були відповідати на запитання. Урок стосувався правління Карла І Англійського, і міс Скетчерд ставила різні запитання про карго, і грошовий обіг, і корабельне мито; на більшість із цих питань ніхто не міг відповісти, та щойно черга доходила до Бернс, вона справлялася зі всім: здавалося, вона запам’ятала кожну дрібничку з цілого уроку і була завжди готова відповідати. Я сподівалася, що міс Скетчерд похвалить її за уважність, а натомість вона крикнула:
– Бридке, неохайне дівчисько! Ти навіть нігтів не почистила вранці!
Бернс не відповіла; я дивувалася, чого вона мовчить. «Чому, – думала я, – вона не хоче пояснити, що не почистила нігтів і навіть не вмила обличчя через те, що вода замерзла?»
Мене відірвала міс Сміт, яка попросила потримати моток ниток; розмотуючи їх, вона час від часу заговорювала зі мною, запитувала, чи я була у школі раніше, чи вмію мітити білизну, вишивати, в’язати та багато іншого; поки вона розмовляла зі мною, я не могла продовжити свої спостереження за діями міс Скетчерд. Коли я повернулася на своє місце, вона саме віддала наказ, якому я не приділила достатньо уваги; але Бернс зразу ж підвелась і рушила до комірчини, в якій тримали книжки, і повернулася за півхвилини, несучи в руці пучок різок, зв’язаних на кінці. Вона слухняно подала цей жахливий інструмент покарання міс Скетчерд. Потім спокійно і без жодних нагадувань вчительки розстебнула фартух, і міс Скетчерд цими різками завдала з дюжину сильних різких ударів по її спині та шиї. Але Бернс не зронила і сльозинки; вона була зовсім спокійною, її обличчя зберегло свій постійний вираз, тоді як я, побачивши це видовище, затремтіла всім тілом, бо усвідомлювала свою безсилість, мої пальці заклякли, і я перестала шити.
– От уперта дитина! – вигукнула міс Скетчерд. – Ніхто не може вибити з тебе неохайності! А тепер віднеси різки назад.
Бернс послухалась; я уважно спостерігала за нею, поки вона виходила з кімнатки; я помітила, як Бернс ховала носовичка до кишені, а на її худій щічці блищав слід від щойно витертої сльози…
Години відпочинку увечері здавалися мені найприємнішою частиною дня у Ловуді; коли я з’їдала шматок хліба і ковтала кухлик кави о п’ятій годині, то відчувала, що сили відновлюються, хоча це й не втамовувало мого голоду. Ввечері нагляд, який тривав увесь день, трохи послаблювався; в класі було тепліше – вогонь розпалювали сильніше, ніж уранці, щоб можна було обійтися без свічок. Червонуваті сутінки, веселе потріскування полум’я, дозволений сміх, приглушений шум голосів – усе це давало приємне відчуття свободи.