- То ви не допоможете йому? - Вона вiдняла руки вiд обличчя, стиснула губи.
Я не вiдповiв. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовiй дорозi. Попереду кiльканадцять кiлометрiв такої важкої дороги через Гублавки, Ульпiти, аж до Корчмиськ, звiдки до Iлави вело асфальтове шосе.
- Куди ми їдемо? - спитала знову Бронка.
- Назустрiч пригодам, - вiдповiв я безтурботно.
- Я не хочу нiяких пригод. Не вiрю нi в якi гарнi пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батькiв i в наступному роцi вiзьмуся за науку. Коли б тiльки якось допомогти Франековi... Адже ви не кинете його? - спитала вона благально.
- А як я допоможу йому? Скажу мiлiцiї, що злочини ватаги Чорного Франека, - вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазi розбишак?
- Вiн уже давно не верховодив...
- Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. I ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скiнчиться. I ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обiцяв тобi чудову пригоду й дотримаю обiцянки.
Та її вже не цiкавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
- Спiймали їх усiх чи тiльки його?
- Звiдки менi знати? Знаю тiльки, що заарештовано й Романа.
Вона знову затулила обличчя руками.
- Що буде з Франеком?
- Я хотiв йому допомогти, поки це було можливо, коли ще вiн сам з власної волi мiг кинути зграю. А тепер найбiльше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжi чи ласощiв. Не забувай, що вiн уже сидiв у виправнiй колонiї. Вiн рецидивiст, i таких, як вiн, чекає сувора кара.
Бронка розплакалась. Нi, вона не була плаксiйкою, а раптом усвiдомила, в якому безнадiйному становищi опинився Чорний Франек.
Ми в'їхали в мiськi вулички. Iлава дуже гарна, сучаснi будинки звелися на мiсцi руїн, що лишилися пiсля вiйни. Мiстечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпiнговi будиночки, бари, кафе, гарний ресторан "Корморан".
Але нiколи було роздивлятися принади Iлави. Я знайшов великий будинок окружної громадської мiлiцiї i поставив перед ним свою автомашину.
Бронка була в такому настрої, що якби я вiдвiз її на вокзал i купив квиток до Варшави, вона покiрно сiла б у поїзд i поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна i сповнена добрих намiрiв, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тiльки таку науку: людина не повинна робити нiчого поганого, бо її може заарештувати мiлiцiя. А ми ж хочемо виховати поколiння, яке не чинитиме зла не тому, що боїться вiдповiдальностi, а тому, що зло порушує порядок, який ми самi собi запровадили. Я хотiв, щоб вона сказала собi: так, навiть найнеспокiйнiший характер знайде нагоду й можливiсть жити в межах громадського порядку, нiкого не кривдити i не вступати в конфлiкт iз законом.
- Зачекай на мене, - сказав я.
Залишивши її у самоходi, сам пiшов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офiцером.
Молодий офiцер мiлiцiї прийняв мене в майже порожнiй кiмнатi. Крiм стола, двох стiльцiв, сейфа i великого орла на стiнi, там бiльше нiчого не було.
Я показав йому паспорт i посвiдчення члена бригади сприяння мiлiцiї, де я був iнспектором дорожньої служби. Це посвiдчення вiдразу збудило в нього симпатiю до мене. Я теж був мiлiцiонером, тiльки служив добровiльно в запасi.
Я спитав про Чорного Франека i Романа. Мене цiкавило, за що саме затримала їх мiлiцiя.
- Того Франека i Романа, - вiдповiв офiцер, - ми затримали як волоцюг, хоч менi здається, що в них на сумлiннi й серйознiшi правопорушення. Цi хлопцi не мали при собi нi гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадiжок? Ми вирiшили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постiйного мiсця проживання i попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолiтнiх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетникiв, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, нiби порвав з ватагою i надумав найнятись працювати у мiсцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вiрити. Але ми справдi затримали його самого. Сидiв пiд якимсь деревом на Буковцi й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець мiг би працювати у якомусь селянському господарствi чи в рибальському кооперативi. Ми зовсiм не зацiкавленi в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонiї. Але нам потрiбна гарантiя, що вiн змiниться. Коли б хтось серйозний, вiдповiдальний пiдписав нам зобов'язання, що Франек одразу ж вiзьметься до чесної роботи, ми могли б його звiльнити.
- А Роман? - спитав я.
- Того вже звiльнено. Пiвгодини тому двоє туристiв пiдписали зобов'язання, що на лiто вiзьмуть його пiд свою опiку.
- Вацек Краватик i Бородань, - вирвалось у мене.
- Один з чоловiкiв звався Вацлав. А другий справдi був з бородою, усмiхнувся офiцер.
Признаюсь, я нiчого не розумiв. Чому Краватик i Бородань зацiкавилися Романом? Може, вiдкрилися якiсь новi подробицi, пов'язанi з картою?
- Перш нiж пiдписати зобов'язання, про яке ви згадували, я хотiв би поговорити з Франеком. Може, вiн не погодиться, щоб я взяв його пiд своє крильце.
- Звичайно. Але я не дуже розумiю, навiщо ви хочете взяти на себе такий обов'язок...
- Я трохи вивчав його. Це загалом цiкавий хлопець. Є певний шанс... Але то довга iсторiя, я знаю, що у вас обмаль часу.
Справдi, вiн був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кiмнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь мiлiцiонер.
- Я попрошу привести сюди цього хлопця, - сказав офiцер i вийшов у коридор.
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Чому програвав Франек, або розмова про тiсне вбрання.
Спiвробiтник музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої
умови. Де таємнича карта? Горе хвальковi! Я скидаю маску.
Навздогiн. Що сталося з таємничою картою?
- Впiзнаєш мене, правда ж? - спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на "ти", щоб вiн вiдчув, що я маю його за шмаркача.
Вiн мовчки кивнув головою. Офiцер вийшов, залишивши мене вiч-на-вiч з хлопцем.
- Я кiлька разiв запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь пiдступ. Аж ось коли ми можемо вiльно порозмовляти.
- Чого ви хочете вiд мене? - буркнув вiн непривiтно.
Я здивувався:
- Ти й досi вважаєш себе великим спритником? Тебе нiчого не навчило теперiшнє твоє становище? Чи тобi не спадає на думку, що ти тiльки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазi й позбувся свого впливу. Тобi симпатизувала Бронка, i ти втратив її симпатiю, ти навiть повiвся, як негiдник, бо зловжив її довiр'ям. Розпочав вiйну з Капiтаном Немо й програв. Навiть зi мною тобi не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. I ось ти пiд арештом у мiлiцiї, а Роман уже на волi.
- Утiк? - пожвавiшав Франек.
- Вацек Краватик i Бородань пiдписали заяву, що беруть його на своє утримання, i мiлiцiя звiльнила Романа з-пiд арешту.
- От пройди! - вихопилось у нього.
- Ти й сам себе пройдою вважаєш i розумахою. То чи не скажеш менi, чому ти весь час програєш?
Вiн зневажливо махнув рукою.
- Менi не щастить.
- Нi, друже. Просто ти вирiс зi свого вбрання: коли зробиш рiзкий рух, воно трiщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?
- Роман iнтригував проти мене.
- Нi, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетникiв, треба самому бути найбiльшим бешкетником. А тобi, - не знаю вже чому, - це перестало подобатись. Ти хотiв бути на чолi ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобi не твоє вбрання. Пора його, друже, змiнити на iнше.
- Куди ви хилите?
- Вацек Краватик i Бородань зобов'язалися взяти пiд опiку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Пiдпишу зобов'язання, що беру тебе на лiтнiй перiод, ну, скажiмо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання i потребую помiчникiв. Передбачається кiлька цiкавих пригод.
- Ви з... мiлiцiї?
- Нi, хлопче. З музею.
Видно було, як вiн насилу стримується, щоб не зареготатись.
- Ну, звiсно, - глузливо зiтхнув вiн. - Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобiлю. А може, - пожвавiшав вiн, - ви археолог? Я чув од хлопцiв, що кiлька з них працювали в археологiв на розкопках. Може, вам потрiбнi робiтники?
- Я не археолог, а мистецтвознавець.
Вiн знову розчарувався.
- Ну, то як? Пiдписати зобов'язання?
- Як хочете, - мовив поблажливо. - Краще бути вашим ад'ютантом, анiж сидiти за гратами чи повернутись до Варшави.
- Але пам'ятай, робитимеш тiльки те, на що матимеш мiй дозвiл.
Вiн ще раз знизав плечима.
- Знаю. Я буду покiрний, мов ягня. Тiльки нудьги боюсь. I повчань.
Я пустив повз вуха його шпильки i вийшов у коридор, щоб знайти офiцера.
Офiцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волi, але слiдство проти нього вестимуть далi, бо є пiдозра, що вiн причетний до крадiжки вiвцi, а також газової лампи та балона.
- Вiд щирого серця раджу тобi, - закiнчив мiлiцiонер, - щоб ти вiдтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведiнка матиме великий вплив на хiд слiдства проти тебе.
Через п'ять хвилин ми з Франеком iшли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, - о диво, - замiсть страшенно зрадiти, чого можна було сподiватися, дуже холодно привiталася з хлопцем. "Розумна дiвчина, - подумав я. - Почала усвiдомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалiшим".
- Я пiдписав зобов'язання, що вiднинi Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме менi. Ти не заперечуєш, щоб вiн приєднався до нас? - спитав я Бронку.
Вона глянула на хлопця мало не з погордою.
- Аби тiльки вiн не зловжив вашим довiр'ям, як зробив це з моїм.
Франек спаленiв, наче йому дали ляпаса. Проте нiчого не сказав i сiв на задньому сидiннi, бо дiвчина сидiла поруч зi мною.
- Пообiдаємо, - запропонував я.
Пiд'їхав до ресторану "Корморан", уже майже за мiстом, поблизу кемпiнгового селища. Ресторан стоїть над озером, вiддiлений вiд води золотистим пляжем з купальнею i причалом. У великi вiкна видно було сiре плесо Озерища й бiлi трикутнички вiтрил.
Перед "Кормораном" стояло кiльканадцять автомашин. Франек не втримався i пестливо погладив капот бiлого "Фiатика".
- З Варшави, - сказав вiн, поглянувши на номер. - Гарний вiзок. От би менi такий! А ви не могли б собi такого придбати?
- Мiй кращий, - вiдповiв я.
Франек сприйняв це як жарт. Ми ввiйшли до зали й зайняли столик бiля дверей. Вiн стояв пiд стiною, яка через два метри круто завертала, вiдкриваючи простiр головної зали з паркетною пiдлогою i естрадою для оркестру.
Ми обiдали мовчки. Мiж Бронкою i Франеком вiдчувалась вiдверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки нiж. Вiд сусiднього столика почувся голос Вацека Краватика:
- Бiльше я тобi пива не дам, шмаркачу. I що ти собi думаєш? Маєш нас за йолопiв? Не досить, що ми витягли тебе з в'язницi, ти ще ставиш якiсь умови? Кажи конкретно, де карта?
- Спокiйно, спокiйно, - почув я хлоп'ячий писклявий голос.
Я притулив палець до губiв, давши знак Бронцi й Франековi мовчати й не виказувати нашої присутностi. Певно, Вацек i Бородань, залагодивши справу в комендатурi, приїхали сюди пообiдати.
Тепер вереснув Бородань:
- Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кiстки! Що вiн собi думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!
Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихiше. Але знаючи вже, хто сидiв за виступом стiни, ми вловлювали цiлi уривки розмови з тихого гомону голосiв, що сповнював ресторанну залу.
Говорив Роман:
- Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нiчого не знаю нi про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведiнка, я можу повернутись до в'язницi. Що менi! Посиджу днiв два, а там вiдiшлють додому, до Варшави. Нi мiлiцiя, нi ви не пiдшиєте менi нiякого злочину. А вiч-на-вiч скажу вам таке... Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навiть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрiбна, я б вам це зробив, ну, звiсно, не за спасибi. Адже ви збирались дати Чорному Франековi за карту п'ять тисяч.
- Ми хочемо побити рекорд Польщi, - буркнув Бородань.
- Ну що ж? Менi це зовсiм байдуже. Але умова не змiнилася: дасте п'ять тисяч - i я вам скажу, де сумка з картою. Берiть її, а я втечу до Закопаного. I все буде цiлком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманнi, ще й непогано поживу собi в Закопаному на вашi грошi.
- Держи мене, бо я цьому шмаркачевi!.. - знову вереснув Бородань.
Вацек i цього разу вгамував його.
- Дамо три тисячi, - сказав вiн Романовi. - Але спершу ми повиннi мати карту.
- Отакої! - засмiявся хлопець. - Я вам карту, а ви - в потилицю? Нi, я так не граюся. Грошики давайте зараз, i я скажу, де шукати сумку з картою.
- Ти вiзьмеш грошi, а ми карти не знайдемо?
- Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. I поїду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?
Вацековi, здається, вже набридли цi клопоти з картою.
- Згода, - сказав вiн. - Ось грошi. Заправимось i їдьмо по карту.
Зачовгали стiльцi. Я боявся, що Бородань i Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходiв, але вони подалися до другого виходу, бiля естради.
- Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжнiй негiдник, - промовив я. - Це ж, мабуть, вiн украв у них сумку.
- Погань! - буркнув Франек. - Украв сумку, а нiчого не сказав. Але чому вiн тiльки вчора зв'язався з Краватиком?
- Не здогадуєшся? Вiн хотiв спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, вiн почав дiяти.
Я розплатився з офiцiанткою, i ми вийшли з ресторану.
Я хотiв знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, менi якось пощастить глянути на ту карту. У вухах i досi лунали слова: "Та карта поверне нам усе сторицею".
Вiд заправної станцiї саме вiд'їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великi резервуари, заборонено видавати бензин, i тому його саме тiльки почали вiдпускати.
Коло насоса стояв чорно-бiлий "Вартбург". Вацек Краватик, Бородань i Роман вийшли з машини й чекали, поки робiтник станцiї вставить шланг у бак.
Я зупинився за Вацековим "Вартбургом".
- О, Чорний Франек! - перший помiтив нас Роман.
Бородань i Вацек Краватик пiдозрiливе подивились на мене.
А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вiв далi:
- Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли пiдпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?
Я подав Франековi знак, щоб вiн мовчав. Це пiд'юдило i Вацека Краватика.
- Шановний добродiю, - звернувся вiн до мене з ввiчливою iронiєю, - ви наважилися вибратись аж до Iлави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозi?
Бородань кинув нiби знехочу:
- Загадаю вам загадку. Скiльки днiв треба їхати, щоб дiстатися цiєю тачкою на Буковець?
- Три днi, - захихотiв Роман.
- Так, - iз серйозним обличчям погодився Бородань. - Три днi й три ночi, часто мiняючи коней.
Навiть робiтник станцiї непомiтно посмiхнувся,
А Роман усе намагався дошкулити Франековi:
- Ти хотiв ту карту, Франеку? Думав на нiй заробити. Але наскочив на хитрiшого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобi розповiсти, бо це вже не iстотно. Вона лежала в тебе пiд носом. У лисячiй норi, мiж корiнням отого сухого дерева на Буковцi, де колись був наш табiр. Це я i Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.
- Заткни пельку! - гримнув Бородань.
Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сiли в машину й поволi рушили зi станцiї. Тепер я пiд'їхав пiд шланг.
Франек сплюнув набiк, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.
- Ех, якби у вас кращий автомобiль, - сказав, - ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: "Привiт, помiдори".
Я вiдчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: "Не забиратиму в них тiєї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловiка, який сидить у в'язницi. Але я з ним не знайомий i навiть не знав би, як її йому повернути... Однак я маю право подивитися на неї".
Скiльки ми заправлялись? Щонайбiльше три хвилини.
- Тримайтесь! - гукнув я до Бронки й Франека.
З заправної станцiї я вилетiв, мов iз пращi, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулицi й помчав по шосе до Корчмиська.
- А вiн непогано тягне, - зауважив Франек.
Вацек Краватик i Бородань не сподiвалися гонитви. Я догнав їх за два кiлометри вiд Iлави.
I тодi почалося. Краватик побачив мiй самохiд i став додавати газу. Вiсiмдесят, дев'яносто, потiм сто кiлометрiв на годину. Нарештi, вiн догнав до найвищої точки - притиснув газ до краю, мiй лiчильник показував сто двадцять кiлометрiв на годину.
Вацек, певно, зрозумiв, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав нiякої пiдозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якiй годилось їхати на Буковець "три днi й три ночi, часто мiняючи коней"?
Сто двадцять кiлометрiв на годину, це, здається, було все, чого вiн мiг сягнути на своїй машинi. Три цилiндри "Вартбурга" давали все, що тiльки могли.
Краватик натис педаль швидкостi до краю, i його карбюратор нагнiтав стiльки бензину, скiльки дозволяла його конструкцiя.
А в моєму самоходi? Дванадцять цилiндрiв, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужностi, три двоканальнi карбюратори нагнiтали в них стiльки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я мiг увiмкнути найбiльшу швидкiсть, себто досягти понад двiстi кiлометрiв на годину.
Вацекiв мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтiв вiд величезної натуги. А мiй самохiд щойно починав "входити в норму", це була його робоча швидкiсть, при якiй вiн найменше брав бензину й найменше нагрiвався.
- Господи... що ви робите? - радiсно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лiчильнику стрiлка спiдометра досягла ста двадцяти кiлометрiв.
Бронка тихо мовила:
- А я таке казала про вашу машину...
В менi буяла гордiсть. Вибачте менi цю слабiсть, але i я люблю часом похизуватись. Чи ж не заради того я спокiйно перетерпiв усi глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мiй непоказний автомобiль?
- Певно, ти розумiєшся на марках автомашин, - сказав я до Чорного Франека. - Ти чув про "Феррарi-410"?
- Ну, звiсно. Це один з найшвидкiснiших туристсько-спортивних автомобiлiв, що їх роблять в Iталiї на приватнi замовлення.
Я кивнув головою,
- Оце, власне, i є "Феррарi-410".
Вiд захвату хлопець тiльки зiтхнув.
Та я не мiг як слiд навтiшатися трiумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навiть при ста кiлометрах на годину водiй почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибiгають дiти, а нерiдко можна зустрiти й пiдпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацековi, щоб вiн звiльнив менi дорогу.
Але його машина не вiдступила нi на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи нiяк не збагне, що та потвора, яку вiн висмiював, не тiльки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний - спiвучий i дзвiнкий.
- Негiдник!- буркнув Франек, бачачи, як "Вартбург" ще з'їжджає на лiвий бiк дороги, щоб його неможливо було обiгнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, вiн уже зрозумiв, що ми хочемо випередити, щоб першими дiстатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож вiн перешкоджав, як мiг. Я догадався, що коли нарештi вiн таки дасть нам проїхати, то тiльки на такiй вiдстанi вiд Корчмиська, що навiть при великiй швидкостi я вже небагато виграю в часi. Вiн прибуде на Буковець щонайбiльше через двi чи три хвилини пiсля мене. А це замало, щоб я змiг заволодiти сумкою.
Мiй клаксон грав гучно, мов оркестр.
- Дає дорогу! - радiсно вереснув Франек.
Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкiсть.
"То якась пастка", - подумав я. I побачив застережний знак - за хвилину ми в'їдемо в крутий вiраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот iз швидкiстю сто двадцять кiлометрiв на годину? Хiба що самогубець.
"Вартбург" сповiльнив швидкiсть до дев'яноста, але й так вiдцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити лiворуч, i я зрозумiв, що мушу це зробити. Нi, я не переганятиму на поворотi, але зроблю це, коли ми, - як кажуть водiї, - почнемо виходити з вiражу. Бо тодi менi знову буде видно вiдрiзок шосе попереду.
Я зменшив швидкiсть до ста i раптом на поворотi додав газу. Ох, тi, що так глузували з мого самохода, називаючи його "розкаряченою жабою". Якби ж вони бачили його в цю мить! При такiй величезнiй швидкостi саме завдяки "розкаряченостi" вiн чудово тримався на шосе, i вiдцентрова сила не змогла вiдiрвати його вiд асфальту.
Тiльки всi чотири шини несамовито завищали i, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потiм я ще натиснув на педаль газу i рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кiлометрiв на годину. "Вартбург" лишився позаду, нiби в нього не було мотора, нiби вiн був iграшковий автомобiль, що його пхають уперед, крутячи педалi.
Уявляю, як їм було на душi, i Вацековi, i Бороданевi, i Романовi, коли вони побачили, що я все вiддаляюсь вiд них.
Але я розумiв, що якби навiть збiльшив швидкiсть до двохсот кiлометрiв на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кiлька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кiлька кiлометрiв асфальту. Далi простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кiлометрiв на годину.
"Отже, треба пiти на хитрощi", - подумав я.
I я раптом зняв ногу з педалi газу.
- Навiщо ви зменшуєте швидкiсть? Що сталося? Щось зiпсувалося? перелякався Чорний Франек.
- Не бiйся, приятелю, - заспокоїв я його. - Це був тiльки перший урок для тих добродiїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через лiс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сiльце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти мiсцевостей, де я дiятиму, й цього разу витримала екзамен. Менi не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лiсова дорога збочить улiво.
Я ще зменшив швидкiсть. У дзеркальцi знову побачив "Вартбург", Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадiв, подумавши, що в мене зiпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув лiворуч, на лiсову дорогу i поїхав зовсiм повiльно, обминаючи товсте корiння, що стирчало з землi. У дзеркальцi побачив: "Вартбург" спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у лiс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навiть, як вони мiркують: "Чому вiн звернув у лiс? Хiба вiн не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що вiн їде не на Буковець, то спокiйно повернемо назад", I ось "Вартбург" Вацека Краватика звернув на лiсову дорогу.
- Ну, тепер я вас провчу! - пробурмотiв я.
Дорога ставала дедалi важча. Вже й зi швидкiстю двадцять кiлометрiв важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокi, наповненi болотом вибоїни. З землi стирчало грубе корiння сосон i грабiв.
Мабуть, я був перший на свiтi водiй, що радiв такiй дорозi. Подумки я вже прикидав, на скiльки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навiть пiвгодини.
- Нiчого не розумiю, - покрутив головою Чорний Франек. - Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту...
Ох, ота моя любов до трiумфiв! Чи я вже нiколи не вилiкуюсь вiд цього? Хвалько! Та все ж не мiг утриматись, щоб не сказати:
- Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мiй самохiд у цiй пригодi вiдiграє не останню роль. Будьте обережнi... - крикнув я.
Лiс раптово скiнчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вiтру водяна гладiнь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врiзався в сушу аж пiд Корчмиськом, звiдки вiв канал до Мiломлина, i далi, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому мiсцi спускався до води, оточеної низькими лiсистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далi, як за п'ятсот метрiв. Водою до Буковця звiдси було кiлометрiв зо два.
А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстiй дорозi на асфальтове шосе, потiм кiлька кiлометрiв до Корчмиська, далi знову по вибоях грунтової дороги кiльканадцять кiлометрiв до села Вепр. I вже звiдти греблею в'їжджали на Буковець.
Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще нi. Так само, як i Бронка з Франеком не розумiли мого маневру. Бо нiхто не здогадувався, що мiй самохiд - амфiбiя.
- I що тепер буде? - занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
Я спинив машину за кiлька метрiв вiд води. У задньому дзеркальцi було видно, як нас наздоганяв "Вартбург". Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зрадiли, що я сам себе ошукав. Хотiв скоротити дорогу до Буковця i не знав, що лiсова просiка упирається в озеро.
- Здається менi, вони будуть на Буковцi першими, - шепнула Бронка. I, немов щоб утiшити мене, додала: - Та все одно було дуже здорово. Нiколи не забуду цiєї шаленої їзди.
- Так, це чудова машина, - сказав Франек iз щирим захватом.
Я непомiтно всмiхнувся:
- Тримайтеся.
Зачекав, поки "Вартбург" пiд'їде ближче. Потiм вихилився з вiкна, повернувшись обличчям до "Вартбурга". Весело, наче на прогулянцi, помахав рукою Вацековi та Бороданевi.
Я не вiдповiв. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовiй дорозi. Попереду кiльканадцять кiлометрiв такої важкої дороги через Гублавки, Ульпiти, аж до Корчмиськ, звiдки до Iлави вело асфальтове шосе.
- Куди ми їдемо? - спитала знову Бронка.
- Назустрiч пригодам, - вiдповiв я безтурботно.
- Я не хочу нiяких пригод. Не вiрю нi в якi гарнi пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батькiв i в наступному роцi вiзьмуся за науку. Коли б тiльки якось допомогти Франековi... Адже ви не кинете його? - спитала вона благально.
- А як я допоможу йому? Скажу мiлiцiї, що злочини ватаги Чорного Франека, - вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазi розбишак?
- Вiн уже давно не верховодив...
- Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. I ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скiнчиться. I ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обiцяв тобi чудову пригоду й дотримаю обiцянки.
Та її вже не цiкавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
- Спiймали їх усiх чи тiльки його?
- Звiдки менi знати? Знаю тiльки, що заарештовано й Романа.
Вона знову затулила обличчя руками.
- Що буде з Франеком?
- Я хотiв йому допомогти, поки це було можливо, коли ще вiн сам з власної волi мiг кинути зграю. А тепер найбiльше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжi чи ласощiв. Не забувай, що вiн уже сидiв у виправнiй колонiї. Вiн рецидивiст, i таких, як вiн, чекає сувора кара.
Бронка розплакалась. Нi, вона не була плаксiйкою, а раптом усвiдомила, в якому безнадiйному становищi опинився Чорний Франек.
Ми в'їхали в мiськi вулички. Iлава дуже гарна, сучаснi будинки звелися на мiсцi руїн, що лишилися пiсля вiйни. Мiстечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпiнговi будиночки, бари, кафе, гарний ресторан "Корморан".
Але нiколи було роздивлятися принади Iлави. Я знайшов великий будинок окружної громадської мiлiцiї i поставив перед ним свою автомашину.
Бронка була в такому настрої, що якби я вiдвiз її на вокзал i купив квиток до Варшави, вона покiрно сiла б у поїзд i поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна i сповнена добрих намiрiв, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тiльки таку науку: людина не повинна робити нiчого поганого, бо її може заарештувати мiлiцiя. А ми ж хочемо виховати поколiння, яке не чинитиме зла не тому, що боїться вiдповiдальностi, а тому, що зло порушує порядок, який ми самi собi запровадили. Я хотiв, щоб вона сказала собi: так, навiть найнеспокiйнiший характер знайде нагоду й можливiсть жити в межах громадського порядку, нiкого не кривдити i не вступати в конфлiкт iз законом.
- Зачекай на мене, - сказав я.
Залишивши її у самоходi, сам пiшов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офiцером.
Молодий офiцер мiлiцiї прийняв мене в майже порожнiй кiмнатi. Крiм стола, двох стiльцiв, сейфа i великого орла на стiнi, там бiльше нiчого не було.
Я показав йому паспорт i посвiдчення члена бригади сприяння мiлiцiї, де я був iнспектором дорожньої служби. Це посвiдчення вiдразу збудило в нього симпатiю до мене. Я теж був мiлiцiонером, тiльки служив добровiльно в запасi.
Я спитав про Чорного Франека i Романа. Мене цiкавило, за що саме затримала їх мiлiцiя.
- Того Франека i Романа, - вiдповiв офiцер, - ми затримали як волоцюг, хоч менi здається, що в них на сумлiннi й серйознiшi правопорушення. Цi хлопцi не мали при собi нi гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадiжок? Ми вирiшили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постiйного мiсця проживання i попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолiтнiх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетникiв, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, нiби порвав з ватагою i надумав найнятись працювати у мiсцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вiрити. Але ми справдi затримали його самого. Сидiв пiд якимсь деревом на Буковцi й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець мiг би працювати у якомусь селянському господарствi чи в рибальському кооперативi. Ми зовсiм не зацiкавленi в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонiї. Але нам потрiбна гарантiя, що вiн змiниться. Коли б хтось серйозний, вiдповiдальний пiдписав нам зобов'язання, що Франек одразу ж вiзьметься до чесної роботи, ми могли б його звiльнити.
- А Роман? - спитав я.
- Того вже звiльнено. Пiвгодини тому двоє туристiв пiдписали зобов'язання, що на лiто вiзьмуть його пiд свою опiку.
- Вацек Краватик i Бородань, - вирвалось у мене.
- Один з чоловiкiв звався Вацлав. А другий справдi був з бородою, усмiхнувся офiцер.
Признаюсь, я нiчого не розумiв. Чому Краватик i Бородань зацiкавилися Романом? Може, вiдкрилися якiсь новi подробицi, пов'язанi з картою?
- Перш нiж пiдписати зобов'язання, про яке ви згадували, я хотiв би поговорити з Франеком. Може, вiн не погодиться, щоб я взяв його пiд своє крильце.
- Звичайно. Але я не дуже розумiю, навiщо ви хочете взяти на себе такий обов'язок...
- Я трохи вивчав його. Це загалом цiкавий хлопець. Є певний шанс... Але то довга iсторiя, я знаю, що у вас обмаль часу.
Справдi, вiн був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кiмнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь мiлiцiонер.
- Я попрошу привести сюди цього хлопця, - сказав офiцер i вийшов у коридор.
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Чому програвав Франек, або розмова про тiсне вбрання.
Спiвробiтник музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої
умови. Де таємнича карта? Горе хвальковi! Я скидаю маску.
Навздогiн. Що сталося з таємничою картою?
- Впiзнаєш мене, правда ж? - спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на "ти", щоб вiн вiдчув, що я маю його за шмаркача.
Вiн мовчки кивнув головою. Офiцер вийшов, залишивши мене вiч-на-вiч з хлопцем.
- Я кiлька разiв запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь пiдступ. Аж ось коли ми можемо вiльно порозмовляти.
- Чого ви хочете вiд мене? - буркнув вiн непривiтно.
Я здивувався:
- Ти й досi вважаєш себе великим спритником? Тебе нiчого не навчило теперiшнє твоє становище? Чи тобi не спадає на думку, що ти тiльки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазi й позбувся свого впливу. Тобi симпатизувала Бронка, i ти втратив її симпатiю, ти навiть повiвся, як негiдник, бо зловжив її довiр'ям. Розпочав вiйну з Капiтаном Немо й програв. Навiть зi мною тобi не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. I ось ти пiд арештом у мiлiцiї, а Роман уже на волi.
- Утiк? - пожвавiшав Франек.
- Вацек Краватик i Бородань пiдписали заяву, що беруть його на своє утримання, i мiлiцiя звiльнила Романа з-пiд арешту.
- От пройди! - вихопилось у нього.
- Ти й сам себе пройдою вважаєш i розумахою. То чи не скажеш менi, чому ти весь час програєш?
Вiн зневажливо махнув рукою.
- Менi не щастить.
- Нi, друже. Просто ти вирiс зi свого вбрання: коли зробиш рiзкий рух, воно трiщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?
- Роман iнтригував проти мене.
- Нi, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетникiв, треба самому бути найбiльшим бешкетником. А тобi, - не знаю вже чому, - це перестало подобатись. Ти хотiв бути на чолi ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобi не твоє вбрання. Пора його, друже, змiнити на iнше.
- Куди ви хилите?
- Вацек Краватик i Бородань зобов'язалися взяти пiд опiку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Пiдпишу зобов'язання, що беру тебе на лiтнiй перiод, ну, скажiмо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання i потребую помiчникiв. Передбачається кiлька цiкавих пригод.
- Ви з... мiлiцiї?
- Нi, хлопче. З музею.
Видно було, як вiн насилу стримується, щоб не зареготатись.
- Ну, звiсно, - глузливо зiтхнув вiн. - Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобiлю. А може, - пожвавiшав вiн, - ви археолог? Я чув од хлопцiв, що кiлька з них працювали в археологiв на розкопках. Може, вам потрiбнi робiтники?
- Я не археолог, а мистецтвознавець.
Вiн знову розчарувався.
- Ну, то як? Пiдписати зобов'язання?
- Як хочете, - мовив поблажливо. - Краще бути вашим ад'ютантом, анiж сидiти за гратами чи повернутись до Варшави.
- Але пам'ятай, робитимеш тiльки те, на що матимеш мiй дозвiл.
Вiн ще раз знизав плечима.
- Знаю. Я буду покiрний, мов ягня. Тiльки нудьги боюсь. I повчань.
Я пустив повз вуха його шпильки i вийшов у коридор, щоб знайти офiцера.
Офiцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волi, але слiдство проти нього вестимуть далi, бо є пiдозра, що вiн причетний до крадiжки вiвцi, а також газової лампи та балона.
- Вiд щирого серця раджу тобi, - закiнчив мiлiцiонер, - щоб ти вiдтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведiнка матиме великий вплив на хiд слiдства проти тебе.
Через п'ять хвилин ми з Франеком iшли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, - о диво, - замiсть страшенно зрадiти, чого можна було сподiватися, дуже холодно привiталася з хлопцем. "Розумна дiвчина, - подумав я. - Почала усвiдомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалiшим".
- Я пiдписав зобов'язання, що вiднинi Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме менi. Ти не заперечуєш, щоб вiн приєднався до нас? - спитав я Бронку.
Вона глянула на хлопця мало не з погордою.
- Аби тiльки вiн не зловжив вашим довiр'ям, як зробив це з моїм.
Франек спаленiв, наче йому дали ляпаса. Проте нiчого не сказав i сiв на задньому сидiннi, бо дiвчина сидiла поруч зi мною.
- Пообiдаємо, - запропонував я.
Пiд'їхав до ресторану "Корморан", уже майже за мiстом, поблизу кемпiнгового селища. Ресторан стоїть над озером, вiддiлений вiд води золотистим пляжем з купальнею i причалом. У великi вiкна видно було сiре плесо Озерища й бiлi трикутнички вiтрил.
Перед "Кормораном" стояло кiльканадцять автомашин. Франек не втримався i пестливо погладив капот бiлого "Фiатика".
- З Варшави, - сказав вiн, поглянувши на номер. - Гарний вiзок. От би менi такий! А ви не могли б собi такого придбати?
- Мiй кращий, - вiдповiв я.
Франек сприйняв це як жарт. Ми ввiйшли до зали й зайняли столик бiля дверей. Вiн стояв пiд стiною, яка через два метри круто завертала, вiдкриваючи простiр головної зали з паркетною пiдлогою i естрадою для оркестру.
Ми обiдали мовчки. Мiж Бронкою i Франеком вiдчувалась вiдверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки нiж. Вiд сусiднього столика почувся голос Вацека Краватика:
- Бiльше я тобi пива не дам, шмаркачу. I що ти собi думаєш? Маєш нас за йолопiв? Не досить, що ми витягли тебе з в'язницi, ти ще ставиш якiсь умови? Кажи конкретно, де карта?
- Спокiйно, спокiйно, - почув я хлоп'ячий писклявий голос.
Я притулив палець до губiв, давши знак Бронцi й Франековi мовчати й не виказувати нашої присутностi. Певно, Вацек i Бородань, залагодивши справу в комендатурi, приїхали сюди пообiдати.
Тепер вереснув Бородань:
- Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кiстки! Що вiн собi думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!
Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихiше. Але знаючи вже, хто сидiв за виступом стiни, ми вловлювали цiлi уривки розмови з тихого гомону голосiв, що сповнював ресторанну залу.
Говорив Роман:
- Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нiчого не знаю нi про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведiнка, я можу повернутись до в'язницi. Що менi! Посиджу днiв два, а там вiдiшлють додому, до Варшави. Нi мiлiцiя, нi ви не пiдшиєте менi нiякого злочину. А вiч-на-вiч скажу вам таке... Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навiть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрiбна, я б вам це зробив, ну, звiсно, не за спасибi. Адже ви збирались дати Чорному Франековi за карту п'ять тисяч.
- Ми хочемо побити рекорд Польщi, - буркнув Бородань.
- Ну що ж? Менi це зовсiм байдуже. Але умова не змiнилася: дасте п'ять тисяч - i я вам скажу, де сумка з картою. Берiть її, а я втечу до Закопаного. I все буде цiлком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманнi, ще й непогано поживу собi в Закопаному на вашi грошi.
- Держи мене, бо я цьому шмаркачевi!.. - знову вереснув Бородань.
Вацек i цього разу вгамував його.
- Дамо три тисячi, - сказав вiн Романовi. - Але спершу ми повиннi мати карту.
- Отакої! - засмiявся хлопець. - Я вам карту, а ви - в потилицю? Нi, я так не граюся. Грошики давайте зараз, i я скажу, де шукати сумку з картою.
- Ти вiзьмеш грошi, а ми карти не знайдемо?
- Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. I поїду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?
Вацековi, здається, вже набридли цi клопоти з картою.
- Згода, - сказав вiн. - Ось грошi. Заправимось i їдьмо по карту.
Зачовгали стiльцi. Я боявся, що Бородань i Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходiв, але вони подалися до другого виходу, бiля естради.
- Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжнiй негiдник, - промовив я. - Це ж, мабуть, вiн украв у них сумку.
- Погань! - буркнув Франек. - Украв сумку, а нiчого не сказав. Але чому вiн тiльки вчора зв'язався з Краватиком?
- Не здогадуєшся? Вiн хотiв спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, вiн почав дiяти.
Я розплатився з офiцiанткою, i ми вийшли з ресторану.
Я хотiв знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, менi якось пощастить глянути на ту карту. У вухах i досi лунали слова: "Та карта поверне нам усе сторицею".
Вiд заправної станцiї саме вiд'їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великi резервуари, заборонено видавати бензин, i тому його саме тiльки почали вiдпускати.
Коло насоса стояв чорно-бiлий "Вартбург". Вацек Краватик, Бородань i Роман вийшли з машини й чекали, поки робiтник станцiї вставить шланг у бак.
Я зупинився за Вацековим "Вартбургом".
- О, Чорний Франек! - перший помiтив нас Роман.
Бородань i Вацек Краватик пiдозрiливе подивились на мене.
А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вiв далi:
- Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли пiдпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?
Я подав Франековi знак, щоб вiн мовчав. Це пiд'юдило i Вацека Краватика.
- Шановний добродiю, - звернувся вiн до мене з ввiчливою iронiєю, - ви наважилися вибратись аж до Iлави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозi?
Бородань кинув нiби знехочу:
- Загадаю вам загадку. Скiльки днiв треба їхати, щоб дiстатися цiєю тачкою на Буковець?
- Три днi, - захихотiв Роман.
- Так, - iз серйозним обличчям погодився Бородань. - Три днi й три ночi, часто мiняючи коней.
Навiть робiтник станцiї непомiтно посмiхнувся,
А Роман усе намагався дошкулити Франековi:
- Ти хотiв ту карту, Франеку? Думав на нiй заробити. Але наскочив на хитрiшого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобi розповiсти, бо це вже не iстотно. Вона лежала в тебе пiд носом. У лисячiй норi, мiж корiнням отого сухого дерева на Буковцi, де колись був наш табiр. Це я i Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.
- Заткни пельку! - гримнув Бородань.
Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сiли в машину й поволi рушили зi станцiї. Тепер я пiд'їхав пiд шланг.
Франек сплюнув набiк, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.
- Ех, якби у вас кращий автомобiль, - сказав, - ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: "Привiт, помiдори".
Я вiдчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: "Не забиратиму в них тiєї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловiка, який сидить у в'язницi. Але я з ним не знайомий i навiть не знав би, як її йому повернути... Однак я маю право подивитися на неї".
Скiльки ми заправлялись? Щонайбiльше три хвилини.
- Тримайтесь! - гукнув я до Бронки й Франека.
З заправної станцiї я вилетiв, мов iз пращi, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулицi й помчав по шосе до Корчмиська.
- А вiн непогано тягне, - зауважив Франек.
Вацек Краватик i Бородань не сподiвалися гонитви. Я догнав їх за два кiлометри вiд Iлави.
I тодi почалося. Краватик побачив мiй самохiд i став додавати газу. Вiсiмдесят, дев'яносто, потiм сто кiлометрiв на годину. Нарештi, вiн догнав до найвищої точки - притиснув газ до краю, мiй лiчильник показував сто двадцять кiлометрiв на годину.
Вацек, певно, зрозумiв, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав нiякої пiдозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якiй годилось їхати на Буковець "три днi й три ночi, часто мiняючи коней"?
Сто двадцять кiлометрiв на годину, це, здається, було все, чого вiн мiг сягнути на своїй машинi. Три цилiндри "Вартбурга" давали все, що тiльки могли.
Краватик натис педаль швидкостi до краю, i його карбюратор нагнiтав стiльки бензину, скiльки дозволяла його конструкцiя.
А в моєму самоходi? Дванадцять цилiндрiв, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужностi, три двоканальнi карбюратори нагнiтали в них стiльки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я мiг увiмкнути найбiльшу швидкiсть, себто досягти понад двiстi кiлометрiв на годину.
Вацекiв мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтiв вiд величезної натуги. А мiй самохiд щойно починав "входити в норму", це була його робоча швидкiсть, при якiй вiн найменше брав бензину й найменше нагрiвався.
- Господи... що ви робите? - радiсно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лiчильнику стрiлка спiдометра досягла ста двадцяти кiлометрiв.
Бронка тихо мовила:
- А я таке казала про вашу машину...
В менi буяла гордiсть. Вибачте менi цю слабiсть, але i я люблю часом похизуватись. Чи ж не заради того я спокiйно перетерпiв усi глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мiй непоказний автомобiль?
- Певно, ти розумiєшся на марках автомашин, - сказав я до Чорного Франека. - Ти чув про "Феррарi-410"?
- Ну, звiсно. Це один з найшвидкiснiших туристсько-спортивних автомобiлiв, що їх роблять в Iталiї на приватнi замовлення.
Я кивнув головою,
- Оце, власне, i є "Феррарi-410".
Вiд захвату хлопець тiльки зiтхнув.
Та я не мiг як слiд навтiшатися трiумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навiть при ста кiлометрах на годину водiй почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибiгають дiти, а нерiдко можна зустрiти й пiдпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацековi, щоб вiн звiльнив менi дорогу.
Але його машина не вiдступила нi на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи нiяк не збагне, що та потвора, яку вiн висмiював, не тiльки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний - спiвучий i дзвiнкий.
- Негiдник!- буркнув Франек, бачачи, як "Вартбург" ще з'їжджає на лiвий бiк дороги, щоб його неможливо було обiгнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, вiн уже зрозумiв, що ми хочемо випередити, щоб першими дiстатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож вiн перешкоджав, як мiг. Я догадався, що коли нарештi вiн таки дасть нам проїхати, то тiльки на такiй вiдстанi вiд Корчмиська, що навiть при великiй швидкостi я вже небагато виграю в часi. Вiн прибуде на Буковець щонайбiльше через двi чи три хвилини пiсля мене. А це замало, щоб я змiг заволодiти сумкою.
Мiй клаксон грав гучно, мов оркестр.
- Дає дорогу! - радiсно вереснув Франек.
Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкiсть.
"То якась пастка", - подумав я. I побачив застережний знак - за хвилину ми в'їдемо в крутий вiраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот iз швидкiстю сто двадцять кiлометрiв на годину? Хiба що самогубець.
"Вартбург" сповiльнив швидкiсть до дев'яноста, але й так вiдцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити лiворуч, i я зрозумiв, що мушу це зробити. Нi, я не переганятиму на поворотi, але зроблю це, коли ми, - як кажуть водiї, - почнемо виходити з вiражу. Бо тодi менi знову буде видно вiдрiзок шосе попереду.
Я зменшив швидкiсть до ста i раптом на поворотi додав газу. Ох, тi, що так глузували з мого самохода, називаючи його "розкаряченою жабою". Якби ж вони бачили його в цю мить! При такiй величезнiй швидкостi саме завдяки "розкаряченостi" вiн чудово тримався на шосе, i вiдцентрова сила не змогла вiдiрвати його вiд асфальту.
Тiльки всi чотири шини несамовито завищали i, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потiм я ще натиснув на педаль газу i рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кiлометрiв на годину. "Вартбург" лишився позаду, нiби в нього не було мотора, нiби вiн був iграшковий автомобiль, що його пхають уперед, крутячи педалi.
Уявляю, як їм було на душi, i Вацековi, i Бороданевi, i Романовi, коли вони побачили, що я все вiддаляюсь вiд них.
Але я розумiв, що якби навiть збiльшив швидкiсть до двохсот кiлометрiв на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кiлька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кiлька кiлометрiв асфальту. Далi простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кiлометрiв на годину.
"Отже, треба пiти на хитрощi", - подумав я.
I я раптом зняв ногу з педалi газу.
- Навiщо ви зменшуєте швидкiсть? Що сталося? Щось зiпсувалося? перелякався Чорний Франек.
- Не бiйся, приятелю, - заспокоїв я його. - Це був тiльки перший урок для тих добродiїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через лiс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сiльце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти мiсцевостей, де я дiятиму, й цього разу витримала екзамен. Менi не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лiсова дорога збочить улiво.
Я ще зменшив швидкiсть. У дзеркальцi знову побачив "Вартбург", Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадiв, подумавши, що в мене зiпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув лiворуч, на лiсову дорогу i поїхав зовсiм повiльно, обминаючи товсте корiння, що стирчало з землi. У дзеркальцi побачив: "Вартбург" спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у лiс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навiть, як вони мiркують: "Чому вiн звернув у лiс? Хiба вiн не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що вiн їде не на Буковець, то спокiйно повернемо назад", I ось "Вартбург" Вацека Краватика звернув на лiсову дорогу.
- Ну, тепер я вас провчу! - пробурмотiв я.
Дорога ставала дедалi важча. Вже й зi швидкiстю двадцять кiлометрiв важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокi, наповненi болотом вибоїни. З землi стирчало грубе корiння сосон i грабiв.
Мабуть, я був перший на свiтi водiй, що радiв такiй дорозi. Подумки я вже прикидав, на скiльки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навiть пiвгодини.
- Нiчого не розумiю, - покрутив головою Чорний Франек. - Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту...
Ох, ота моя любов до трiумфiв! Чи я вже нiколи не вилiкуюсь вiд цього? Хвалько! Та все ж не мiг утриматись, щоб не сказати:
- Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мiй самохiд у цiй пригодi вiдiграє не останню роль. Будьте обережнi... - крикнув я.
Лiс раптово скiнчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вiтру водяна гладiнь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врiзався в сушу аж пiд Корчмиськом, звiдки вiв канал до Мiломлина, i далi, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому мiсцi спускався до води, оточеної низькими лiсистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далi, як за п'ятсот метрiв. Водою до Буковця звiдси було кiлометрiв зо два.
А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстiй дорозi на асфальтове шосе, потiм кiлька кiлометрiв до Корчмиська, далi знову по вибоях грунтової дороги кiльканадцять кiлометрiв до села Вепр. I вже звiдти греблею в'їжджали на Буковець.
Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще нi. Так само, як i Бронка з Франеком не розумiли мого маневру. Бо нiхто не здогадувався, що мiй самохiд - амфiбiя.
- I що тепер буде? - занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
Я спинив машину за кiлька метрiв вiд води. У задньому дзеркальцi було видно, як нас наздоганяв "Вартбург". Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зрадiли, що я сам себе ошукав. Хотiв скоротити дорогу до Буковця i не знав, що лiсова просiка упирається в озеро.
- Здається менi, вони будуть на Буковцi першими, - шепнула Бронка. I, немов щоб утiшити мене, додала: - Та все одно було дуже здорово. Нiколи не забуду цiєї шаленої їзди.
- Так, це чудова машина, - сказав Франек iз щирим захватом.
Я непомiтно всмiхнувся:
- Тримайтеся.
Зачекав, поки "Вартбург" пiд'їде ближче. Потiм вихилився з вiкна, повернувшись обличчям до "Вартбурга". Весело, наче на прогулянцi, помахав рукою Вацековi та Бороданевi.