- Роман гнiватиметься, що ми розпалили вогнище. Мiльтони тiльки на те й чекають...
- А що? З голоду сконати? Вiн, певно, вже взяв грошi, купив хлiба й ковбаси в крамницi в Сем'янах. Наївся сам i не поспiшає щось принести нам.
- Добра картопля. Найсмачнiша та, що трохи пiдгорiла. Хочеш оцю, просто з жару?
- Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кiлька пляшок?
- Треба вимiтатися звiдси. Найкраще автостопом до Гiжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопцiв, багато туристiв. Тут нас уже винюхали.
- Минулого лiта легше жилося. А цього року встряв Капiтан Немо. Це через нього всi прикрощi. Коли бiля порома одержали вiд нього записку, а потiм я побачив його глiсер, то зразу подумав, що буде казна-як.
- Той Немо - дiвчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тiкати звiдси вiд дiвчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
- Ти бачив, як вона закидає спiнiнг? А глiсер...
- Мотор у глiсера можна зiпсувати.
За нашими спинами почулося тупотiння i голосно зашелестiло листя. Хтось, не криючись, бiг сюди. Бiг просто на нас.
- Лягайте! - шепнув я.
Ми сховалися пiд кущами, втислися пiд гiлки. Тупотiння наближалося, ось воно вже за мною, вже бiля мене.
Я впiзнав Лисячу Шкурку.
- Хто там? Хто там? - почули ми голоси хлопчакiв iз ватаги.
- Ви тут... - вiн не мiг говорити, - сидите собi... А там... Роман... тiкає з грiшми... Покинув нас, зрадив...
Листя й гiлки заслоняли хлопцiв. Проте легко було уявити сцену бiля вогнища.
- Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? - вигукували вони.
- Я вiднiс ту карту Романовi, i Вацек Краватик при менi дав йому за неї три тисячi злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамницi й повернемося до вас. Але Роман сказав: "А тепер чеши звiдси, хлопче". Я нагадав йому про вас. "Хочеш з ними побачитись? - засмiявся вiн. - Вiдколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цiкавлять мене. Тiльки вiн годився менi в партнери. Привiтай хлопцiв вiд мене. Скажи, що цi грошi тiльки мої, а я змиваюсь до моря". А потiм знову засмiявся i додав: "Зрозумiй, хлопче, цих грошей для всiх замало. А для одного якраз".
- Негiдник! Злодiй! Зрадник! Шахрай! - залунали вигуки. - I де вiн зараз? У Сем'янах?
- Я сховався за деревом i дивився, що вiн далi робитиме. Вiн пiшов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибiг до вас. Вiн, певно, ще не дiйшов до роздорiжжя, ми можемо встигнути туди й пiдстерегти його. Заберемо в нього грошi й перелiчимо йому кiстки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотiння нiг i трiск гiлля.
Я зiрвався з землi.
- Ми повиннi добратися до того роздорiжжя. Там буде страшенна бiйка!
Хлопцi хотiли бiгти слiдом за ватагою, але Марта спинила їх.
- Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звiдти всього кiлька крокiв до роздорiжжя.
Вже не ховаючись, побiгли ми через бiндугу до нашої флотилiї.
Я ввiмкнув мотор самохода на найбiльшiй швидкостi, але ж вiн тяг човна i байдарку, тому швидкiсть здавалася нам недостатньою.
- От якби оце мiй глiсер! - бiдкалась Марта.
Ми проминули малий острiв. Над озером почала пiднiматись легка iмла, вiд неї стало темнiше i швидше насувалася нiч. У вiкнах хатин у Єжвалдi тут i там свiтилося. Незабаром тiльки цi маленькi вогники пiдказували нам, на якiй вiдстанi ми вiд берега. Навколо все потопало в бiлому безмежному туманi, ми пливли, наче в безкрайому морi.
Я ввiмкнув фари автомобiля. Iмла дедалi густiшала, навiть фари не могли пробити її бiльше, нiж на кiлька метрiв. Я мусив зменшити швидкiсть, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тiльки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоцi й побачили свiтло електричної лампи на подвiр'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорi. Я плив майже навмання, i самохiд ледве не вдарився об дерев'яний помiст.
Ми пiдпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потiм побiгли по дошках помосту, який тягся через болото i заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобiля, що їхав по шосе на косогорi. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Iмла висiла тiльки над озером. На вершинi косогору туман уривався, нiби вiдрiзаний ножем. Бiля асфальтового шосе було виднiше, на дорозi ще ковзали останнi темно-червонi променi сонця, що сховалося за лiсом. А поле, луки, помiст i озеро - все потонуло в мороцi. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сiрої пiни.
Нашi черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає i зникає в чорнiй стiнi лiсу.
I зненацька в глухе гупання наших крокiв увiрвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потiм над полями пролунав вереск кiлькох голосiв i вiдгукнувся луною в сусiдньому лiсi.
Ми здогадалися, що це хлопцi з ватаги спiймали Романа на роздорiжжi.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось бiг до нас, а за ним гнався цiлий гурт пiдлiткiв. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду бiг Роман. Бiг швидко, важко дихав i все повторював:
- О господи, вони вб'ють мене.
За ним бiгло троє хлопцiв.
Вiдстань мiж Романом i переслiдувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лiвого боку вiдгороджував колючий дрiт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не мiг утекти вбiк, мусив попасти нам до рук.
Вiн побачив нас. На якусь мить сповiльнив бiг, нiби вирiшуючи, що зробити. Проте гомiн гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тiльки в нас бачив вiн свiй порятунок.
Спинився за три кроки вiд нас.
- Рятуйте мене... - заскиглив вiн. - Вони мене вб'ють! Я хочу вiддатися до рук мiлiцiї.
Вiн висмикнув з кишенi пачку асигнацiй.
- Я вiддам грошi... Вiзьмiть, - вiн простягнув до переслiдувачiв руку з грiшми.
Ватага спинилася за кiльканадцять крокiв од нас. Так ми стояли однi навпроти одних, а помiж нами - Роман, який трусився вiд страху й белькотiв:
- Я хочу в мiлiцiю... Здайте мене в мiлiцiю... Вони хочуть мене вбити...
Не можна було зволiкати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бiйка.
- Гаразд, - сказав я Романовi. - Ми вiдведемо тебе в мiлiцiю.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
- Ми самi здамо його в мiлiцiю, - сказав вiн, - i розповiмо все, як було. Це негiдник. Вiн усiх обдурював i обкрадав. I нас теж, своїх дружкiв.
Iнший хлопець додав:
- Нехай нас усiх посадять. Ми хочемо свiдчити проти нього i розповiсти, як було насправдi. Це вiн намовив нас украсти човна. Це вiн порiзав ножем ятiр на озерi...
Я вiдчував, що в менi наростає зневага до них усiх. Жалюгiдне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби вiн прийшов з грiшми й харчами, вони вважали б його героєм i без докорiв сумлiння далi крали б i руйнували намети.
Та все ж було щось символiчне в тому, що, власне, вони самi хотiли вiддати Романа до рук мiлiцiї.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
- Тут поряд є лiсництво з телефоном. Нехай хтось iз вас пiде туди й заявить у мiлiцiю.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'ятi, щоб виконати наказ Капiтана Немо.
Але це виявилося непотрiбним.
На шосе, вiд Суша, заблищало свiтло автомобiльних фар, а за кiлька секунд бiля нас зупинилась мiлiцейська машина.
Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у мiлiцiю i повiдомив, що в селi вештається хлопчак з ватаги. Пiзнiше було повiдомлено й про те, що той хлопчак пiшов брукiвкою в напрямку Єжвалда. I мiлiцiя приїхала схопити його на дорозi.
Тепер по радiотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всiх хлопчакiв. Роман благав мiлiцiонерiв вiдпустити його. Присягався, що не мав нiчого спiльного з ватагою, що вiн перебуває пiд опiкою рибалок з яхти, а тут опинився зовсiм випадково.
Нам не хотiлося слухати його брехнi. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розумiли, що подiї, якi сталися на шосе, ще не кiнець усiєї iсторiї.
Але для нас вона вже скiнчилася.
Ми знову пiрнули в прибережну iмлу. Насилу знайшли дерев'яний помiст через заплаву.
- Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту... - сказав я, коли ми сiдали на нашi судна.
Яструб поклав кiнець справi одним помахом руки.
- Ви все про ту карту. Найважливiше, що ми розгромили ватагу i вiдтепер на озерi буде спокiй. Завтра я розповiм табiрним хронiкерам, нехай допишуть у хронiцi новий роздiл,
- I в кожному роздiлi треба оспiвувати честь i геройство товариша Яструба, - захихотiв Баська.
- Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? - обурився Яструб. - Я за справедливiсть. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультетi. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою iмлою, яку насилу пробивало свiтло моїх фар. Потiм знявся легенький вiтер i почав розганяти iмлу. Вона збивалася в стовпи й стiни, нам iнодi здавалося, наче ми пливемо через залу в якiйсь величезнiй будiвлi. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, свiтив мiсяць, i його промiння нiби потоками ртутi стiкало по туманних стовпах i колонах.
Повернувшись у табiр, я докладно розповiв про подорож Бронцi й Франековi. Вони вислухали мене мовчки. Тiльки пiсля вечерi Франек сiв бiля мене.
- Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зiбрав ватагу. Я привiв їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
- Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потiм ти вирiшив виправитись.
- А вони? Я не зробив нiчого, щоб їх урятувати.
- Ти вже не мав на них впливу, - вiдповiв я. - Вони слухалися тебе тiльки тодi, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися iнакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому менi здається, що твої докори сумлiння безпiдставнi. Але коли ти почуваєш себе винним i вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собi кару. Я тiльки скажу тобi, що найважче самому змiнитися.
Гадаю, вiн зрозумiв мене, бо вже нiчого не сказав.
- А я? - несмiливо обiзвалася Бронка.
- Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
Вона написала батькам, що перебуває бiля Озерища, а на листi був штамп пошти в Сем'янах. I батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
Вони з'явилися в гарцерський табiр спитати, чи не зустрiчали гарцери де-небудь у цих мiсцях дiвчини на ймення Бронiслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою i забрав дiвчину до Сем'ян.
Я не був при зустрiчi Бронки з батьками. Довiдався тiльки, що вони найняли кiмнату в якогось селянина у Сем'янах i вирiшили провести тут вiдпустку разом з дочкою. Пiзнiше Бронка кiлька разiв навiдувалася до нашого табору на мисi Судака, i я познайомився з її батьками.
Отак скiнчилися пригоди, по якi вона приїхала до Озерища.
Але мої пригоди ще не скiнчилися.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що
дiялося бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв.
Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловiсна здобич.
Розшуки Несправжнього Орнiтолога. Разюче вiдкриття.
Звiстка про розгром ватаги вiдразу ж розiйшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметiв i кемпiнгових будиночкiв. I, як це звичайно буває з такими звiстками, вона невдовзi стала легендою, у якiй група гарцерiв, Марта i я грали не останню роль. Перебiльшено нашi пригоди, а нас надiлено незвичайними засобами пересування. У мене нiбито був автомобiль на повiтрянiй подушцi, що злiтав над водою i землею, а таємничий Капiтан Немо користувався чимось схожим на малий пiдводний човен.
Ми смiялися, слухаючи цi розповiдi. Але водночас вони були дуже приємнi для нас. Видно було, що туристи й дачники бiля озера полегшено зiтхнули. Нарештi могли спокiйно кидати вночi на березi човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постiллю i запасами харчiв. В прибережних кущах i на диких острiвцях уже не ховалися злодюжки, i це створювало гарний настрiй. Обрана з-помiж туристiв делегацiя принесла в гарцерський табiр письмову подяку й кiлька величезних пакункiв цукерок. I так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторнi байдарки гарцерських патрулiв усюди викликали симпатiю, а нерiдко туристи вiтали гарцерiв оплесками.
Настали чудовi погожi днi. Гаряче сонце i безхмарне небо робило приємним i наше перебування на мисi Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старiй посудинi (вiдколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глiсером) i вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участi. Звичайно я або засмагав бiля води, або прогулювався в лiсi, все ще сподiваючись зустрiти Чоловiка з рубцем. Але найчастiше пiд час тих прогулянок я натрапляв на Орнiтолога, який, забравшись у прибережнi заростi, стежив через пiдзорну трубу за птахами.
Iнодi я обходив берегом затоку Красноперiв, а там iшов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бiк затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль i пан Казик зi своїми дружинами, за кiльканадцять метрiв вiд берега стояла на якорi бiла яхта Вацека Краватика. Я непомiтно сiдав на невисокому пагорбi й стежив крiзь бiнокль за життям на палубi яхти. Однак тi спостереження були нецiкавi, бо там нiчого незвичайного не вiдбувалося. Вацек Краватик i пан Анатоль з ранку до вечора ловили спiнiнгом, Бородань i Едiта засмагали на лежаках на палубi або купалися поблизу яхти. Розум пiдказував менi, що сидiти на пагорбi й стомлювати очi скельцями бiнокля немає нiякого сенсу, але iнтуїцiя шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, i я просиджував там годинами.
Може, зрештою, це була не тiльки iнтуїцiя? Мене весь час гнiтило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засiв у затоцi, замiсть шастати по озерi, i що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого ранiше князь спiнiнгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навiть для друзiв, i Вацек Краватик мав би втекти вiд нього на той край озера. До того ж, як я помiтив, князевi спiнiнгу не дуже таланило в рибальствi, i ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його свiтлiстю.
Через кiлька днiв я сказав Мартi, щоб вона зацiкавилася паном Казиком.
- Пан Анатоль зовсiм позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спiймав тодi з вами бiльше красноперiв, нiж вiн. Тепер Анатоль забрав їхнього спiльного човна i ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега i марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагодi спробуйте дiзнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля i Краватика.
- Знову якась пiдозра? - спитала Марта.
Але вiдразу ж засмiялася. Вона, певно, тiшилась вiд думки, що встругне щось Краватиковi й пановi Анатолю.
- Пливiмо до затоки, - звелiла вона Чорному Франековi, який тепер був її слухняним зброєносцем.
Обоє сiли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, i вони попливли до мису Судака.
А я, замкнувши автомобiль на ключ, поволi пiшов через лiсок, знаючи, що й так на березi затоки буду одночасно з ними.
Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль i Казик переставили свої машини в холодок пiд дерева. Дружини лицарiв спiнiнгу засмагали на ковдрi бiля самої води, тож я мiг знову непомiтно сiсти на своєму спостережному пагорбi. Той пагорб був так близько вiд берега, що я навiть чув, як ходили на палубi яхти.
Там, як завжди о цiй порi, вже засмагала на лежаку Едiта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидiв на лавцi в човнi пана Анатоля i намагався натягненим на дротi сачком спiймати живця.
Саме тодi в затоку вплив човен з Мартою i Чорним Франеком.
Бородань кинув читати i довго приглядався до них. Пан Анатоль гнiвно пирхнув i щось буркнув пiд нiс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвiдчився, що в ньому немає живця, i зi злiстю викинув на берег, кажучи:
- Як немає принади, будемо ловити спiнiнгом.
Марта була вже дуже близько вiд яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зрадiла:
- Можна подивитись, як ви закидаєте?
Не чекаючи запрошення, дiвчина пiдпливла до берега, вискочила на пiсок. Пiдiйшла до пана Казика.
- Як ловиться? - спитала ввiчливо. - Чи ви пробували ще ловити красноперiв?
Пан Казик безпорадно розвiв руками.
- Намагався, але марно. У вас тодi були чудовi черв'яки. Такi рухливi, червонi, трохи iншi, нiж дощовики, яких ми тут копаємо. I я гадаю, що краснопери бiльше люблять вашу принаду, анiж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'якiв?
Пан Анатоль не втримався:
- Таємниця рибальських успiхiв, - промовив вiн поважно, - звичайно криється у вдало пiдiбранiй принадi. Цiкаво, що то за черв'ячки?
Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
- Гидкi черв'ячки. Я збираю їх у купi гною.
Дружини лицарiв спiнiнгу запищали на своїх ковдрах:
- Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'якiв.
- Казику, я втрачу апетит на цiлий день...
Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками i сказала з огидою:
- Це гнойовi черв'яки, червонi. Вiд них такий дух... Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
- Це нiчого, нiчого, - тiшився пан Казик.
Вiн знайшов у травi свою дiряву коробочку на принаду й вiдсипав туди трохи черв'якiв з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотiв зробити те саме, але його зупинив грiзний голос дружини:
- Анатолю! Адже ти можеш закидати спiнiнг...
Пан Анатоль завагався i не взяв черв'якiв. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березi, збираючись ловити рибу. Вiн не хотiв наслiдувати Казика, якого вважав новачком.
- Справжнiй рибальський спорт, - звернувся вiн до Марти, - це лише спiнiнг. Правда, пане Вацеку?
- Еге ж. Будемо ловити спiнiнгом, - пiдтримав його Вацек. Марта радiсно сплеснула руками.
- У мене теж є спiнiнг. Ви дозволите менi спробувати ловити разом з вами?
- Нi, - буркнув Анатоль.
Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дiвочу вроду, привiтно всмiхнувся.
- Звичайно, люба панi.
I пiсля цього настали хвилини, коли я силою волi мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
Спершу кiлька разiв закинув спiнiнга сам князь. Двiчi не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третiм разом вiн заплутав волосiнь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Вiн розгнiвався, шарпнув спiнiнга, i блешня обiрвалась.
- Я хотiв попасти бiля отих водяних лiлiй, - пояснював вiн.
- Хiба це так важко? - здивувалася Марта.
- Ха! Ха! Ха! - зневажливо розсмiявся пан Анатоль. - Чи ви розумiєте, з ким розмовляєте? Цей пан - князь спiнiнгу, вiн закидає точно. Поцiлити на такiй вiдстанi дуже важко.
- Ви хочете спробувати? - зацiкавився Вацек. - Застерiгаю вас, що в тому листi можна загубити якiрець.
Марта взяла в руки свiй спiнiнг.
- Ви бачите отой трохи пожовклий листок? - показала вона Вацековi. - Я спробую вцiлити бiля нього, а потiм почну затягати блешню.
Вона замахнулася дуже обережно. Якiрець упав у воду за кiлька сантиметрiв вiд пожовклого листка.
- Гм, - мгукнув Анатоль. - Як то кажуть: трапилося слiпiй курцi зерня...
- А тепер ви, - запропонувала Марта Анатолевi. - Бачите отам лiворуч зелену галузку на водi? Притягнiть її якiрцем.
Пан Анатоль знизав плечима.
- Я не циркач. Я хочу ловити рибу.
- А я притягну, - обiзвався Краватик.
Вiн закинув спiнiнг. Але якiрець перелетiв через галузку принаймнi на пiвметра.
А потiм свиснула Мартина блешня, i за мить дiвчина тягла по водi зелену галузку.
З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерiгав змагання на березi й тепер аплодував Мартi.
- Вацеку! - закричав вiн. - Тепер ти муситимеш вiддати цiй дiвчинi свiй княжий титул.
Краватик знизав плечима.
- Титули одержують не за точнiсть кидання, а за величину спiйманої риби. Я, - сказав вiн Мартi з гордiстю, - одержав бронзову медаль Польської спiлки рибалок.
- Невже? Нiколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
- Ви заздрiснi, - сказав пан Анатоль. - У вашому вiцi слiд бути скромнiшою. Цей пан справдi князь спiнiнгу. Його фотографiя була опублiкована в газетах.
Марта невинно опустила очi й сказала Краватиковi:
- Повiрте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хiба титул королеви не вищий?
- Що ви кажете?
- Я маю золоту медаль, - пояснила Марта. - Дiстала її за сома вагою тридцять вiсiм кiлограмiв.
Пан Анатоль аж занiмiв. Вацек тiльки й змiг пробелькотати:
- Отже, це ви... та дiвчина, що спiймала на Озерищi сома?
- Так, - сказала Марта. - Без нiякої рибальської карти.
Мартинi слова про її золоту медаль справили велике враження не тiльки на пана Анатоля i Вацека. Чорний Франек теж пiдхопився з човна й вискочив на берег.
- Це правда? Ти маєш золоту медаль?
Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне.
А дiвчина вiдклала свiй спiнiнг i буркнула на адресу Анатоля i Краватика:
- Цi люди тiльки полохають рибу. Iди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.
Вона взяла в човнi звичайну вудку i хотiла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.
- Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумiю, що ви мали на увазi. Рибальська карта? - вiн удав, що вперше про таке чує.
А Марта щиро вiдповiла:
- Я згадала про карту, за якою ви божеволiли. I за яку заплатили три тисячi злотих Романовi.
Згадка Марти про карту занепокоїла i Бороданя. Вiн стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:
- Власне кажучи, мене зовсiм не обходить ваша карта. Я тiльки не розумiю, навiщо ви робите з неї таку таємницю?
I, закинувши на плече вудку, пiшла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без нiяких радiсних вигукiв витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
Бородань вилiз iз озера, з нього стiкала вода. З грiзним обличчям вiн пiдiйшов до Чорного Франека.
- Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
- Чого ви хочете вiд мене? Ви не сказали, що це таємниця.
Бородань аж почервонiв вiд лютi, але Краватик поклав йому на плече руку.
- Дай йому спокiй. Це справдi нiяка не таємниця. Хiба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
Франек ухопив з човна своє вудлище i побiг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бiк, помiтивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
Бородань буркнув до Краватика:
- Вони про щось здогадуються, розумiєш? Може, що бачили?
- Тихiше, - прошипiв Краватик. - I не панiкуй.
Щоб думали, наче все те його не обходить, вiн знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотiла котушка, i спiнiнг раптом аж вигнувся.
- Є! - вереснув Краватик i пiдсiк якiрець.
- Це, мабуть, тiльки зачепилося, - мовив Бородань.
- Є! Є! Є! - верещав Вацек Краватик.
Котушка задеркотiла щосили, це свiдчило: "щось", спiймане якiрцем, утiкає на глибину.
Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радiусi пiвкiлометра.
Пан Анатоль, Марта i Чорний Франек покидали свої вудки. Попiдводилися на ковдрах дружини лицарiв спiнiнгу. Навiть Едiта, ранiше байдужа до всього, що дiялось навколо неї, пiдбiгла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду.
Тiльки пан Казик спокiйнiсiнько вкладав у сiтку ще одного ляща.
Краватик трохи попустив волосiнь на котушцi. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на серединi затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокiлограмовий сом.
А потiм - ми бачили це на власнi очi! - вистромилася з води людська рука, пальцi схопили волосiнь i перервали... На якусь мить пiд водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та вiдразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привидiлось...
- Що це було? Ви бачили? - питав Краватик.
Я не можу описати виразу безмежного подиву на його обличчi, коли вiн стояв на березi зi спiнiнгом у руцi, а волосiнь вiльно звисала й спадала на воду.
- Ти спiймав аквалангiста, - обiзвався Бородань.
- Так. Але хто це був? Що вiн тут робив? - белькотiв Вацек.
- Збираймо манатки, - сказав Бородань. Вiн ухопив волосiнь, трохи натяг i звелiв Вацековi накрутити її на котушку.
А я подумав собi: "Це, мабуть, Орнiтолог мандрує затокою зi своїм аквалангом".
Усе товариство на березi голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи рiзнi припущення щодо таємничого аквалангiста. Не було сумнiву, що Вацек зачепив його своїм якiрцем. Тiльки чому аквалангiст - замiсть виринути з води i зчинити бучу - хотiв зникнути, як тiльки звiльнився вiд якiрця?
"Взагалi, я нiчого не знаю про Орнiтолога, - мiркував я. - Вiн подарував менi чудернацьку дудку, потiм допомiг Немо й менi вибратись iз скрутного становища, був веселий i викликав у мене симпатiю. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловiка з рубцем, а може, Орнiтолог його спiльник або найнятий аквалангiст, який шукає в озерi затонулий скарб?"
Мої роздуми урвала розмова на березi.
- Едiто! - пiвголосом покликав Вацек. - Зiйди на берег i походи в лiсi. Може, цей аквалангiст десь тут вийшов?
I панна Едiта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пiшла у своєму гарному купальному костюмi просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомiтно дременув у лiсок.
Продерся крiзь молодий сосняк i повернувся на мис Судака. Хотiв спокiйно обмiркувати все, що раптом постало передi мною у зовсiм iншому свiтлi. Я нетерпляче очiкував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надiйшла хвилина, коли я не тiльки мiг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулої вантажiвки i попросити їхньої допомоги.
Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вiльгельм Телль разом iз Бронкою.
Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповiдати менi iсторiю з аквалангiстом, але я спинив її:
- Я все знаю. Що ви довiдались вiд Казика?
Однак вона небагато могла розповiсти про дивну дружбу Краватика й Анатоля.
- Пан Казик теж не дуже розумiє, що за цим криється. Учора ввечерi вiн випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, нiби пан Анатоль допiкає йому до живого своєю самовпевненiстю. А Бородань вiдповiв: "То нiчого. Вiн може стати в пригодi як другий варiант".
- А що? З голоду сконати? Вiн, певно, вже взяв грошi, купив хлiба й ковбаси в крамницi в Сем'янах. Наївся сам i не поспiшає щось принести нам.
- Добра картопля. Найсмачнiша та, що трохи пiдгорiла. Хочеш оцю, просто з жару?
- Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кiлька пляшок?
- Треба вимiтатися звiдси. Найкраще автостопом до Гiжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопцiв, багато туристiв. Тут нас уже винюхали.
- Минулого лiта легше жилося. А цього року встряв Капiтан Немо. Це через нього всi прикрощi. Коли бiля порома одержали вiд нього записку, а потiм я побачив його глiсер, то зразу подумав, що буде казна-як.
- Той Немо - дiвчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тiкати звiдси вiд дiвчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
- Ти бачив, як вона закидає спiнiнг? А глiсер...
- Мотор у глiсера можна зiпсувати.
За нашими спинами почулося тупотiння i голосно зашелестiло листя. Хтось, не криючись, бiг сюди. Бiг просто на нас.
- Лягайте! - шепнув я.
Ми сховалися пiд кущами, втислися пiд гiлки. Тупотiння наближалося, ось воно вже за мною, вже бiля мене.
Я впiзнав Лисячу Шкурку.
- Хто там? Хто там? - почули ми голоси хлопчакiв iз ватаги.
- Ви тут... - вiн не мiг говорити, - сидите собi... А там... Роман... тiкає з грiшми... Покинув нас, зрадив...
Листя й гiлки заслоняли хлопцiв. Проте легко було уявити сцену бiля вогнища.
- Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? - вигукували вони.
- Я вiднiс ту карту Романовi, i Вацек Краватик при менi дав йому за неї три тисячi злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамницi й повернемося до вас. Але Роман сказав: "А тепер чеши звiдси, хлопче". Я нагадав йому про вас. "Хочеш з ними побачитись? - засмiявся вiн. - Вiдколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цiкавлять мене. Тiльки вiн годився менi в партнери. Привiтай хлопцiв вiд мене. Скажи, що цi грошi тiльки мої, а я змиваюсь до моря". А потiм знову засмiявся i додав: "Зрозумiй, хлопче, цих грошей для всiх замало. А для одного якраз".
- Негiдник! Злодiй! Зрадник! Шахрай! - залунали вигуки. - I де вiн зараз? У Сем'янах?
- Я сховався за деревом i дивився, що вiн далi робитиме. Вiн пiшов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибiг до вас. Вiн, певно, ще не дiйшов до роздорiжжя, ми можемо встигнути туди й пiдстерегти його. Заберемо в нього грошi й перелiчимо йому кiстки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотiння нiг i трiск гiлля.
Я зiрвався з землi.
- Ми повиннi добратися до того роздорiжжя. Там буде страшенна бiйка!
Хлопцi хотiли бiгти слiдом за ватагою, але Марта спинила їх.
- Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звiдти всього кiлька крокiв до роздорiжжя.
Вже не ховаючись, побiгли ми через бiндугу до нашої флотилiї.
Я ввiмкнув мотор самохода на найбiльшiй швидкостi, але ж вiн тяг човна i байдарку, тому швидкiсть здавалася нам недостатньою.
- От якби оце мiй глiсер! - бiдкалась Марта.
Ми проминули малий острiв. Над озером почала пiднiматись легка iмла, вiд неї стало темнiше i швидше насувалася нiч. У вiкнах хатин у Єжвалдi тут i там свiтилося. Незабаром тiльки цi маленькi вогники пiдказували нам, на якiй вiдстанi ми вiд берега. Навколо все потопало в бiлому безмежному туманi, ми пливли, наче в безкрайому морi.
Я ввiмкнув фари автомобiля. Iмла дедалi густiшала, навiть фари не могли пробити її бiльше, нiж на кiлька метрiв. Я мусив зменшити швидкiсть, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тiльки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоцi й побачили свiтло електричної лампи на подвiр'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорi. Я плив майже навмання, i самохiд ледве не вдарився об дерев'яний помiст.
Ми пiдпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потiм побiгли по дошках помосту, який тягся через болото i заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобiля, що їхав по шосе на косогорi. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Iмла висiла тiльки над озером. На вершинi косогору туман уривався, нiби вiдрiзаний ножем. Бiля асфальтового шосе було виднiше, на дорозi ще ковзали останнi темно-червонi променi сонця, що сховалося за лiсом. А поле, луки, помiст i озеро - все потонуло в мороцi. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сiрої пiни.
Нашi черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає i зникає в чорнiй стiнi лiсу.
I зненацька в глухе гупання наших крокiв увiрвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потiм над полями пролунав вереск кiлькох голосiв i вiдгукнувся луною в сусiдньому лiсi.
Ми здогадалися, що це хлопцi з ватаги спiймали Романа на роздорiжжi.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось бiг до нас, а за ним гнався цiлий гурт пiдлiткiв. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду бiг Роман. Бiг швидко, важко дихав i все повторював:
- О господи, вони вб'ють мене.
За ним бiгло троє хлопцiв.
Вiдстань мiж Романом i переслiдувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лiвого боку вiдгороджував колючий дрiт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не мiг утекти вбiк, мусив попасти нам до рук.
Вiн побачив нас. На якусь мить сповiльнив бiг, нiби вирiшуючи, що зробити. Проте гомiн гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тiльки в нас бачив вiн свiй порятунок.
Спинився за три кроки вiд нас.
- Рятуйте мене... - заскиглив вiн. - Вони мене вб'ють! Я хочу вiддатися до рук мiлiцiї.
Вiн висмикнув з кишенi пачку асигнацiй.
- Я вiддам грошi... Вiзьмiть, - вiн простягнув до переслiдувачiв руку з грiшми.
Ватага спинилася за кiльканадцять крокiв од нас. Так ми стояли однi навпроти одних, а помiж нами - Роман, який трусився вiд страху й белькотiв:
- Я хочу в мiлiцiю... Здайте мене в мiлiцiю... Вони хочуть мене вбити...
Не можна було зволiкати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бiйка.
- Гаразд, - сказав я Романовi. - Ми вiдведемо тебе в мiлiцiю.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
- Ми самi здамо його в мiлiцiю, - сказав вiн, - i розповiмо все, як було. Це негiдник. Вiн усiх обдурював i обкрадав. I нас теж, своїх дружкiв.
Iнший хлопець додав:
- Нехай нас усiх посадять. Ми хочемо свiдчити проти нього i розповiсти, як було насправдi. Це вiн намовив нас украсти човна. Це вiн порiзав ножем ятiр на озерi...
Я вiдчував, що в менi наростає зневага до них усiх. Жалюгiдне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби вiн прийшов з грiшми й харчами, вони вважали б його героєм i без докорiв сумлiння далi крали б i руйнували намети.
Та все ж було щось символiчне в тому, що, власне, вони самi хотiли вiддати Романа до рук мiлiцiї.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
- Тут поряд є лiсництво з телефоном. Нехай хтось iз вас пiде туди й заявить у мiлiцiю.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'ятi, щоб виконати наказ Капiтана Немо.
Але це виявилося непотрiбним.
На шосе, вiд Суша, заблищало свiтло автомобiльних фар, а за кiлька секунд бiля нас зупинилась мiлiцейська машина.
Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у мiлiцiю i повiдомив, що в селi вештається хлопчак з ватаги. Пiзнiше було повiдомлено й про те, що той хлопчак пiшов брукiвкою в напрямку Єжвалда. I мiлiцiя приїхала схопити його на дорозi.
Тепер по радiотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всiх хлопчакiв. Роман благав мiлiцiонерiв вiдпустити його. Присягався, що не мав нiчого спiльного з ватагою, що вiн перебуває пiд опiкою рибалок з яхти, а тут опинився зовсiм випадково.
Нам не хотiлося слухати його брехнi. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розумiли, що подiї, якi сталися на шосе, ще не кiнець усiєї iсторiї.
Але для нас вона вже скiнчилася.
Ми знову пiрнули в прибережну iмлу. Насилу знайшли дерев'яний помiст через заплаву.
- Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту... - сказав я, коли ми сiдали на нашi судна.
Яструб поклав кiнець справi одним помахом руки.
- Ви все про ту карту. Найважливiше, що ми розгромили ватагу i вiдтепер на озерi буде спокiй. Завтра я розповiм табiрним хронiкерам, нехай допишуть у хронiцi новий роздiл,
- I в кожному роздiлi треба оспiвувати честь i геройство товариша Яструба, - захихотiв Баська.
- Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? - обурився Яструб. - Я за справедливiсть. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультетi. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою iмлою, яку насилу пробивало свiтло моїх фар. Потiм знявся легенький вiтер i почав розганяти iмлу. Вона збивалася в стовпи й стiни, нам iнодi здавалося, наче ми пливемо через залу в якiйсь величезнiй будiвлi. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, свiтив мiсяць, i його промiння нiби потоками ртутi стiкало по туманних стовпах i колонах.
Повернувшись у табiр, я докладно розповiв про подорож Бронцi й Франековi. Вони вислухали мене мовчки. Тiльки пiсля вечерi Франек сiв бiля мене.
- Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зiбрав ватагу. Я привiв їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
- Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потiм ти вирiшив виправитись.
- А вони? Я не зробив нiчого, щоб їх урятувати.
- Ти вже не мав на них впливу, - вiдповiв я. - Вони слухалися тебе тiльки тодi, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися iнакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому менi здається, що твої докори сумлiння безпiдставнi. Але коли ти почуваєш себе винним i вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собi кару. Я тiльки скажу тобi, що найважче самому змiнитися.
Гадаю, вiн зрозумiв мене, бо вже нiчого не сказав.
- А я? - несмiливо обiзвалася Бронка.
- Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
Вона написала батькам, що перебуває бiля Озерища, а на листi був штамп пошти в Сем'янах. I батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
Вони з'явилися в гарцерський табiр спитати, чи не зустрiчали гарцери де-небудь у цих мiсцях дiвчини на ймення Бронiслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою i забрав дiвчину до Сем'ян.
Я не був при зустрiчi Бронки з батьками. Довiдався тiльки, що вони найняли кiмнату в якогось селянина у Сем'янах i вирiшили провести тут вiдпустку разом з дочкою. Пiзнiше Бронка кiлька разiв навiдувалася до нашого табору на мисi Судака, i я познайомився з її батьками.
Отак скiнчилися пригоди, по якi вона приїхала до Озерища.
Але мої пригоди ще не скiнчилися.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що
дiялося бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв.
Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловiсна здобич.
Розшуки Несправжнього Орнiтолога. Разюче вiдкриття.
Звiстка про розгром ватаги вiдразу ж розiйшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметiв i кемпiнгових будиночкiв. I, як це звичайно буває з такими звiстками, вона невдовзi стала легендою, у якiй група гарцерiв, Марта i я грали не останню роль. Перебiльшено нашi пригоди, а нас надiлено незвичайними засобами пересування. У мене нiбито був автомобiль на повiтрянiй подушцi, що злiтав над водою i землею, а таємничий Капiтан Немо користувався чимось схожим на малий пiдводний човен.
Ми смiялися, слухаючи цi розповiдi. Але водночас вони були дуже приємнi для нас. Видно було, що туристи й дачники бiля озера полегшено зiтхнули. Нарештi могли спокiйно кидати вночi на березi човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постiллю i запасами харчiв. В прибережних кущах i на диких острiвцях уже не ховалися злодюжки, i це створювало гарний настрiй. Обрана з-помiж туристiв делегацiя принесла в гарцерський табiр письмову подяку й кiлька величезних пакункiв цукерок. I так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторнi байдарки гарцерських патрулiв усюди викликали симпатiю, а нерiдко туристи вiтали гарцерiв оплесками.
Настали чудовi погожi днi. Гаряче сонце i безхмарне небо робило приємним i наше перебування на мисi Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старiй посудинi (вiдколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глiсером) i вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участi. Звичайно я або засмагав бiля води, або прогулювався в лiсi, все ще сподiваючись зустрiти Чоловiка з рубцем. Але найчастiше пiд час тих прогулянок я натрапляв на Орнiтолога, який, забравшись у прибережнi заростi, стежив через пiдзорну трубу за птахами.
Iнодi я обходив берегом затоку Красноперiв, а там iшов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бiк затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль i пан Казик зi своїми дружинами, за кiльканадцять метрiв вiд берега стояла на якорi бiла яхта Вацека Краватика. Я непомiтно сiдав на невисокому пагорбi й стежив крiзь бiнокль за життям на палубi яхти. Однак тi спостереження були нецiкавi, бо там нiчого незвичайного не вiдбувалося. Вацек Краватик i пан Анатоль з ранку до вечора ловили спiнiнгом, Бородань i Едiта засмагали на лежаках на палубi або купалися поблизу яхти. Розум пiдказував менi, що сидiти на пагорбi й стомлювати очi скельцями бiнокля немає нiякого сенсу, але iнтуїцiя шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, i я просиджував там годинами.
Може, зрештою, це була не тiльки iнтуїцiя? Мене весь час гнiтило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засiв у затоцi, замiсть шастати по озерi, i що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого ранiше князь спiнiнгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навiть для друзiв, i Вацек Краватик мав би втекти вiд нього на той край озера. До того ж, як я помiтив, князевi спiнiнгу не дуже таланило в рибальствi, i ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його свiтлiстю.
Через кiлька днiв я сказав Мартi, щоб вона зацiкавилася паном Казиком.
- Пан Анатоль зовсiм позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спiймав тодi з вами бiльше красноперiв, нiж вiн. Тепер Анатоль забрав їхнього спiльного човна i ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега i марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагодi спробуйте дiзнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля i Краватика.
- Знову якась пiдозра? - спитала Марта.
Але вiдразу ж засмiялася. Вона, певно, тiшилась вiд думки, що встругне щось Краватиковi й пановi Анатолю.
- Пливiмо до затоки, - звелiла вона Чорному Франековi, який тепер був її слухняним зброєносцем.
Обоє сiли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, i вони попливли до мису Судака.
А я, замкнувши автомобiль на ключ, поволi пiшов через лiсок, знаючи, що й так на березi затоки буду одночасно з ними.
Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль i Казик переставили свої машини в холодок пiд дерева. Дружини лицарiв спiнiнгу засмагали на ковдрi бiля самої води, тож я мiг знову непомiтно сiсти на своєму спостережному пагорбi. Той пагорб був так близько вiд берега, що я навiть чув, як ходили на палубi яхти.
Там, як завжди о цiй порi, вже засмагала на лежаку Едiта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидiв на лавцi в човнi пана Анатоля i намагався натягненим на дротi сачком спiймати живця.
Саме тодi в затоку вплив човен з Мартою i Чорним Франеком.
Бородань кинув читати i довго приглядався до них. Пан Анатоль гнiвно пирхнув i щось буркнув пiд нiс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвiдчився, що в ньому немає живця, i зi злiстю викинув на берег, кажучи:
- Як немає принади, будемо ловити спiнiнгом.
Марта була вже дуже близько вiд яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зрадiла:
- Можна подивитись, як ви закидаєте?
Не чекаючи запрошення, дiвчина пiдпливла до берега, вискочила на пiсок. Пiдiйшла до пана Казика.
- Як ловиться? - спитала ввiчливо. - Чи ви пробували ще ловити красноперiв?
Пан Казик безпорадно розвiв руками.
- Намагався, але марно. У вас тодi були чудовi черв'яки. Такi рухливi, червонi, трохи iншi, нiж дощовики, яких ми тут копаємо. I я гадаю, що краснопери бiльше люблять вашу принаду, анiж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'якiв?
Пан Анатоль не втримався:
- Таємниця рибальських успiхiв, - промовив вiн поважно, - звичайно криється у вдало пiдiбранiй принадi. Цiкаво, що то за черв'ячки?
Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
- Гидкi черв'ячки. Я збираю їх у купi гною.
Дружини лицарiв спiнiнгу запищали на своїх ковдрах:
- Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'якiв.
- Казику, я втрачу апетит на цiлий день...
Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками i сказала з огидою:
- Це гнойовi черв'яки, червонi. Вiд них такий дух... Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
- Це нiчого, нiчого, - тiшився пан Казик.
Вiн знайшов у травi свою дiряву коробочку на принаду й вiдсипав туди трохи черв'якiв з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотiв зробити те саме, але його зупинив грiзний голос дружини:
- Анатолю! Адже ти можеш закидати спiнiнг...
Пан Анатоль завагався i не взяв черв'якiв. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березi, збираючись ловити рибу. Вiн не хотiв наслiдувати Казика, якого вважав новачком.
- Справжнiй рибальський спорт, - звернувся вiн до Марти, - це лише спiнiнг. Правда, пане Вацеку?
- Еге ж. Будемо ловити спiнiнгом, - пiдтримав його Вацек. Марта радiсно сплеснула руками.
- У мене теж є спiнiнг. Ви дозволите менi спробувати ловити разом з вами?
- Нi, - буркнув Анатоль.
Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дiвочу вроду, привiтно всмiхнувся.
- Звичайно, люба панi.
I пiсля цього настали хвилини, коли я силою волi мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
Спершу кiлька разiв закинув спiнiнга сам князь. Двiчi не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третiм разом вiн заплутав волосiнь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Вiн розгнiвався, шарпнув спiнiнга, i блешня обiрвалась.
- Я хотiв попасти бiля отих водяних лiлiй, - пояснював вiн.
- Хiба це так важко? - здивувалася Марта.
- Ха! Ха! Ха! - зневажливо розсмiявся пан Анатоль. - Чи ви розумiєте, з ким розмовляєте? Цей пан - князь спiнiнгу, вiн закидає точно. Поцiлити на такiй вiдстанi дуже важко.
- Ви хочете спробувати? - зацiкавився Вацек. - Застерiгаю вас, що в тому листi можна загубити якiрець.
Марта взяла в руки свiй спiнiнг.
- Ви бачите отой трохи пожовклий листок? - показала вона Вацековi. - Я спробую вцiлити бiля нього, а потiм почну затягати блешню.
Вона замахнулася дуже обережно. Якiрець упав у воду за кiлька сантиметрiв вiд пожовклого листка.
- Гм, - мгукнув Анатоль. - Як то кажуть: трапилося слiпiй курцi зерня...
- А тепер ви, - запропонувала Марта Анатолевi. - Бачите отам лiворуч зелену галузку на водi? Притягнiть її якiрцем.
Пан Анатоль знизав плечима.
- Я не циркач. Я хочу ловити рибу.
- А я притягну, - обiзвався Краватик.
Вiн закинув спiнiнг. Але якiрець перелетiв через галузку принаймнi на пiвметра.
А потiм свиснула Мартина блешня, i за мить дiвчина тягла по водi зелену галузку.
З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерiгав змагання на березi й тепер аплодував Мартi.
- Вацеку! - закричав вiн. - Тепер ти муситимеш вiддати цiй дiвчинi свiй княжий титул.
Краватик знизав плечима.
- Титули одержують не за точнiсть кидання, а за величину спiйманої риби. Я, - сказав вiн Мартi з гордiстю, - одержав бронзову медаль Польської спiлки рибалок.
- Невже? Нiколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
- Ви заздрiснi, - сказав пан Анатоль. - У вашому вiцi слiд бути скромнiшою. Цей пан справдi князь спiнiнгу. Його фотографiя була опублiкована в газетах.
Марта невинно опустила очi й сказала Краватиковi:
- Повiрте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хiба титул королеви не вищий?
- Що ви кажете?
- Я маю золоту медаль, - пояснила Марта. - Дiстала її за сома вагою тридцять вiсiм кiлограмiв.
Пан Анатоль аж занiмiв. Вацек тiльки й змiг пробелькотати:
- Отже, це ви... та дiвчина, що спiймала на Озерищi сома?
- Так, - сказала Марта. - Без нiякої рибальської карти.
Мартинi слова про її золоту медаль справили велике враження не тiльки на пана Анатоля i Вацека. Чорний Франек теж пiдхопився з човна й вискочив на берег.
- Це правда? Ти маєш золоту медаль?
Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне.
А дiвчина вiдклала свiй спiнiнг i буркнула на адресу Анатоля i Краватика:
- Цi люди тiльки полохають рибу. Iди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.
Вона взяла в човнi звичайну вудку i хотiла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.
- Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумiю, що ви мали на увазi. Рибальська карта? - вiн удав, що вперше про таке чує.
А Марта щиро вiдповiла:
- Я згадала про карту, за якою ви божеволiли. I за яку заплатили три тисячi злотих Романовi.
Згадка Марти про карту занепокоїла i Бороданя. Вiн стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:
- Власне кажучи, мене зовсiм не обходить ваша карта. Я тiльки не розумiю, навiщо ви робите з неї таку таємницю?
I, закинувши на плече вудку, пiшла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без нiяких радiсних вигукiв витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
Бородань вилiз iз озера, з нього стiкала вода. З грiзним обличчям вiн пiдiйшов до Чорного Франека.
- Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
- Чого ви хочете вiд мене? Ви не сказали, що це таємниця.
Бородань аж почервонiв вiд лютi, але Краватик поклав йому на плече руку.
- Дай йому спокiй. Це справдi нiяка не таємниця. Хiба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
Франек ухопив з човна своє вудлище i побiг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бiк, помiтивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
Бородань буркнув до Краватика:
- Вони про щось здогадуються, розумiєш? Може, що бачили?
- Тихiше, - прошипiв Краватик. - I не панiкуй.
Щоб думали, наче все те його не обходить, вiн знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотiла котушка, i спiнiнг раптом аж вигнувся.
- Є! - вереснув Краватик i пiдсiк якiрець.
- Це, мабуть, тiльки зачепилося, - мовив Бородань.
- Є! Є! Є! - верещав Вацек Краватик.
Котушка задеркотiла щосили, це свiдчило: "щось", спiймане якiрцем, утiкає на глибину.
Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радiусi пiвкiлометра.
Пан Анатоль, Марта i Чорний Франек покидали свої вудки. Попiдводилися на ковдрах дружини лицарiв спiнiнгу. Навiть Едiта, ранiше байдужа до всього, що дiялось навколо неї, пiдбiгла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду.
Тiльки пан Казик спокiйнiсiнько вкладав у сiтку ще одного ляща.
Краватик трохи попустив волосiнь на котушцi. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на серединi затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокiлограмовий сом.
А потiм - ми бачили це на власнi очi! - вистромилася з води людська рука, пальцi схопили волосiнь i перервали... На якусь мить пiд водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та вiдразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привидiлось...
- Що це було? Ви бачили? - питав Краватик.
Я не можу описати виразу безмежного подиву на його обличчi, коли вiн стояв на березi зi спiнiнгом у руцi, а волосiнь вiльно звисала й спадала на воду.
- Ти спiймав аквалангiста, - обiзвався Бородань.
- Так. Але хто це був? Що вiн тут робив? - белькотiв Вацек.
- Збираймо манатки, - сказав Бородань. Вiн ухопив волосiнь, трохи натяг i звелiв Вацековi накрутити її на котушку.
А я подумав собi: "Це, мабуть, Орнiтолог мандрує затокою зi своїм аквалангом".
Усе товариство на березi голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи рiзнi припущення щодо таємничого аквалангiста. Не було сумнiву, що Вацек зачепив його своїм якiрцем. Тiльки чому аквалангiст - замiсть виринути з води i зчинити бучу - хотiв зникнути, як тiльки звiльнився вiд якiрця?
"Взагалi, я нiчого не знаю про Орнiтолога, - мiркував я. - Вiн подарував менi чудернацьку дудку, потiм допомiг Немо й менi вибратись iз скрутного становища, був веселий i викликав у мене симпатiю. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловiка з рубцем, а може, Орнiтолог його спiльник або найнятий аквалангiст, який шукає в озерi затонулий скарб?"
Мої роздуми урвала розмова на березi.
- Едiто! - пiвголосом покликав Вацек. - Зiйди на берег i походи в лiсi. Може, цей аквалангiст десь тут вийшов?
I панна Едiта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пiшла у своєму гарному купальному костюмi просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомiтно дременув у лiсок.
Продерся крiзь молодий сосняк i повернувся на мис Судака. Хотiв спокiйно обмiркувати все, що раптом постало передi мною у зовсiм iншому свiтлi. Я нетерпляче очiкував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надiйшла хвилина, коли я не тiльки мiг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулої вантажiвки i попросити їхньої допомоги.
Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вiльгельм Телль разом iз Бронкою.
Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповiдати менi iсторiю з аквалангiстом, але я спинив її:
- Я все знаю. Що ви довiдались вiд Казика?
Однак вона небагато могла розповiсти про дивну дружбу Краватика й Анатоля.
- Пан Казик теж не дуже розумiє, що за цим криється. Учора ввечерi вiн випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, нiби пан Анатоль допiкає йому до живого своєю самовпевненiстю. А Бородань вiдповiв: "То нiчого. Вiн може стати в пригодi як другий варiант".