- На Чаплинцi є заповiдник. На схiдному боцi в очеретi чаплi мають гнiзда i вирощують потомство. Їм треба жити спокiйно, а вчора ввечерi туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, - чудове створiння. Я не люблю нi собак, нi котiв, але захоплююсь птахами. Для мене вони - символ свободи, привiльного життя.
- Там ночувала ватага Чорного Франека, - перехопив я, боячись, що вiн знову дасть волю своєму красномовству i виголосить довгу промову про птахiв.
- Ватага Чорного Франека? - здивувався вiн. - А ви не знаєте, як їх викурити звiдсiля?
"Ще один противник ватаги Чорного Франека", - подумав я.
У мене промайнула думка, що капiтан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв пiдводнi подорожi. То, може, цей добродiй i є Капiтан Немо?
На озерi показалася бiла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
- Тi люди з яхти, - озвався раптом Проповiдник, - шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помiтив її, плаваючи серед цих островiв i заток. Тодi я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночi на Чаплинцi. Та, мабуть, хтось їх повiдомив про це, бо пливуть вони саме туди.
- На Чаплинцi зараз немає тiєї ватаги. Я плив попiд берегом i нiкого там не бачив, - сказав я.
- Може, вони вдосвiта попливли деiнде? - мовив дивний чоловiк.
У мене ледве не зiрвалося з язика: "Чи ви не Капiтан Немо?" Але я почув гомiн - з боку Липового й Лугового островiв випливав сiрий глiсер Капiтана Немо. Вiн мчав на найбiльшiй швидкостi, блискавично випередив яхту Вацека Краватика i за кiлька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповiдник - не Капiтан Немо.
- Хто ви такий, у лиха? - вирвалось у мене. - I що ви тут робите?
Його здивувало моє запитання.
- Вибачте, - сказав вiн чемно, - але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
- Звичайно, нi.
- То чому ж ви питаєте, що я тут роблю i хто я такий? Я вас не запитував про це. А мiг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить i плаває. Однак я не зробив цього з увiчливостi. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, i роблю те, що менi подобається. Задовольняє вас моя вiдповiдь?
- Цiлком, - скрушно вiдповiв я.
Пiсля такої розмови я подумав, що найкраще менi сiсти в самохiд i попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродiй розпалив мою цiкавiсть, та й мiсце, де ми сидiли, було незвичайно гарне. Уявiть собi довгастий пiвострiв з високими деревами вздовж берега, що врiзається в широкий простiр озера. Його ще бiльше видовжує пiщана коса, через яку перекочуються зеленавi хвилi. На пiвостровi росте соковита трава i за кiльканадцять метрiв вiд берега починається густий, молодий лiс - сосни й берези. Омрiяне мiсце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку - на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого - на Чаплиний острiв.
Я подумав було, чи не перевезти менi свої речi у цей чарiвний куточок, але мене випередив Проповiдник.
- Я тут ночуватиму, - сказав вiн i додав: - Ви, здається, живете на тому березi, тож тут я почую голос дудки.
- Не думаю, що буде така потреба. Досi я сам якось умiв зарадити собi, - сухо вiдповiв я.
Таємничiсть цього чоловiка починала мене дратувати. Я б не хотiв пiдозрювати кожного аквалангiста в тому, що вiн шукає затонулi скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподiватись знайти вантажiвку. Цей мiй знайомий не тiльки заради спорту мандрував по днi озера. Може, вiн був помiчником Чоловiка з рубцем?
Я сказав "до побачення" i вiдплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мiлинi, що оточувала острiв, стояла бiла яхта Вацека Краватика. Я плив повiльно, тримаючи бiля очей бiнокль, i тому добре бачив не тiльки яхту, але й постатi на палубi.
Спочатку я впiзнав бiлу жiнку, а потiм Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мiлинi до берега. "Чого вони там шукають?" - подумалось менi.
I раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалi я бачив його все виразнiше. Це був... Чорний Франек. Вiн iшов просто до яхти.
Я зрозумiв, що зараз є можливiсть виявити таємний табiр ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тодi треба пiти за ним назирцi.
Якомога швидше я пiдплив до очерету, яким обрiс пiвденний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохiд на якiр. Пробрався крiзь очерет до берега й залiз там у кущi. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сидiли в неглибокому видолинку на захiдному березi, за п'ятдесят метрiв од мене. Чорний Франек iшов просто на них, сухий верес лунко шелестiв пiд пiдошвами його високих гумових чобiт.
"А це, здається, побачення. Ще й домовлене", - в менi спалахнула цiкавiсть. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
Справдi, анi Бородань, анi князь спiнiнгу не були пiдозрiлими особами, але Чорного Франека я мiг вважати злодiєм. А якщо поряднi люди домовляються про побачення iз злодiєм, у цьому є щось iнтригуюче.
Я, мов iндiанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою лiщиною, за високими кущами дикої малини. Лiз на чотирьох, повз, як вуж, аби тiльки дiстатись якнайближче до видолинка, де сидiли Вацек Краватик i Бородань.
Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певнiй вiдстанi вiд берега, порослого деревами й кущами. Верес рiс аж до самого видолинка, i з цього боку хiба що миша могла пiдкрастися непомiтно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої i густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь iз тих, що сидiли, не схотiлося раптом покуштувати солодких рожевих ягiд.
Я дуже люблю малину, її смак здається менi надзвичайним, нi з чим незрiвнянним. Але того дня я зненавидiв її колючi галузки. Вони чiплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, - що було найгiрше, - голосно шелестiли, коли я звiльнявся вiд їхнiх хижих колючок. На щастя, з озера вiяв вiтер, на березi шумiли дерева, заглушаючи цей шелест.
Скрадаючись мiж кущами, я згубив з очей видолинок i вересовi заростi. Чув тiльки гомiн розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потiм, нахилившись до землi, я почув важку ходу.
То йшов Чорний Франек.
Я був уже недалечке. Скрадатися далi не слiд. Менi не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
Я лiг на спину. Сховавшись у гущавинi малини, бачив над собою тiльки обшир неба з невеликими бiлими хмарками, якi раз у раз заступали сонце. Ще я помiтив велику чаплю, що, повiльно махаючи крильми, летiла на захiд, мабуть, у пошуках корму.
- Привiт! Б'ю чолом! - почув я голос Чорного Франека. - Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав менi мiй кореш...
Вацек Краватик поквапливо запросив:
- Будь ласка, сiдайте. Може, сигаретку? В мене "Кармен".
- Не люблю, - буркнув Чорний Франек. - Я курю "Спорт".
Почувся трiск запаленого сiрника, потiм до мене долинув запашний дух "Кармен" i схожий на сморiд тлiючої ганчiрки дим "Спорту".
Тепер обiзвався Бородань:
- Шкода часу на церемонiї. Скажу вам вiдразу, в чому справа. Тiльки, будь ласка, не зрозумiйте нас неправильно. Ми попросили вас зустрiтися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчакiв, якi отаборилися над цим озером. Ви їхнiй некоронований король...
Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Вiн зневажливо, навiть глузливо перебив його:
- Шановний пане, я не бавлюся в аристократичнi титули. Досить, що ви князь спiнiнгу i що я курю собi "Спорт" з вашою свiтлiстю.
Бородань удав, що не помiтив глузування, i повiв далi тим самим ласкавим тоном:
- Приступiмо до дiла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскiпуватись, хто це зробив, не маємо намiру заявляти про це в мiлiцiю...
- О, даруйте. Крадiжки мене не цiкавлять, - буркнув Чорний Франек. I, напевно, обурившись, схопився з мiсця, тому що Бородань поквапливо сказав:
- Сядьте й вислухайте до кiнця. Нiхто не звинувачує вас у крадiжцi. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В нiй були предмети, наприклад, чудовий фiнський нiж, компас, сто метрiв волосiнi на котушцi, комплект французької блешнi, запасний дзвiночок до спiнiнга типу "Рекс" i комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тiльки про одну рiч: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумiєте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта нiщо, просто непотрiбний папiрець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому роцi здобути золоту медаль, втрата карти є невiдшкодовною.
- Розумiю. Але до чого тут я?
- Цю сумку вкрав котрийсь iз хлопчакiв, що тиняються над озером. Ви їхнiй ватажок i вам легше, нiж нам, дiзнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дiстати назад свою карту i ладнi вiдкупити її у вас.
- Я дам сто злотих, - втрутився Вацек Краватик.
Чорний Франек тiльки розсмiявся.
- Що ви, ваша свiтлiсть? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячi злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвiдати, де тепер та карта.
- Тисяча?! Ви збожеволiли, - гримнув Краватик.
- Тодi живiть здоровi, а я пiду своєю дорогою, - сказав Чорний Франек i, напевне, знову пiдвiвся.
Бородань почав залагоджувати суперечку.
- Спокiйно. Тiльки без нервiв. Про цiну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дiстати нам карту?
Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потiм сказав:
- Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Вiдповiдь дам завтра в такий самий час i на цьому самому мiсцi. Тiльки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з мiлiцiєю, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.
Я почув тупотiння нiг, значить, вiн пiшов назад через вересовi заростi. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табiр. Однак я не мiг рушити з мiсця, поки тi двоє сидiли у видолинку.
- От негiдник! Тисяча злотих! Нахабство! - сердився Вацек.
Бородань буркнув:
- Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навiть не знаєш, скiльки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.
- Ти казав менi, що купив її у якогось типа.
- Купив? - роздратувався Бородань. - Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намiрами. Той тип показав менi карту й запропонував купити. Але вiн був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, i його посадили. Я знав, що та карта у його кiмнатi в шафi, i я подався до нього додому, забалакав його матiр, i коли вона пiшла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумiєш? Бо навiщо йому карта? У в'язницi вона йому не придасться, еге ж? - глузливо захихотiв вiн.
- Карту знайдемо, - сказав Краватик. - Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею.
Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацековi, але слiв уже не можна було розiбрати.
Коли вони вiдiйшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.
Вацек Краватик i Бородань саме заходили у воду, щоб по мiлинi добратися до яхти. Чорний Франек iшов навпростець через заростi вересу й пiдходив до купки низьких сосонок. Я не мiг iти слiдом за ним, бо вiн, оглянувшись, вiдразу ж побачив би мене. Тому я побiг на зарослий деревами берег i, ховаючись за стовбурами вiльхи, пробирався до того мiсця, куди, як менi здавалось, iшов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспiшаю назустрiч новiй пригодi.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Пустир на Чаплинцi. Ватага вимагає викупу. Капiтан Немо
атакує. Страшнi хвилини ватаги Чорного Франека. Витiвка
Капiтана Немо. Нарiкання хлопчакiв. Я знаходжу таємний
табiр. Невдячнiсть пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб
Капiтана Немо. Я пишу до Немо листа.
Чаплиний, або Чаплинець, - це величезний острiв, формою майже круг дiаметром щонайменше пiвкiлометра. Як i в бiльшостi островiв на Озерищi, береги його заросли деревами, а на серединi подекуди виднiють низенькi сосонки. Тiльки на вiдмiну вiд горбистих островiв - Буковця чи Лугового Чаплинець рiвний, мов величезна сковорода.
Найкраще це видно в пору лiтньої спеки. Бо весною Чаплиний острiв вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корiв i коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тiльки на берегах, у затiнку дерев i над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.
Мандрiвник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурiй, гнiтючiй мiсцевостi. Це величезний шмат землi, де марно шукати на пiску свiжого слiду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохiв i сухого бадилля, що трiщить пiд ногами. Мохи рудi й сiрi, часом iржавi або червонуватi, тут i там виднiються великi латки жовтого пiску, облямованi сiрою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунтi зажовтiє заяча капуста чи витягнеться вгору квiтка звiробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пiсок. Подекуди можна побачити великi килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвiтає.
Самiтний мандрiвник на Чаплинцi чує тiльки, як шарудить мох i трiщить пiд ногами верес; натрапляє на якiсь ледь помiтнi стежинки, що їх навеснi протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосiв; птаство обминає неродючу, вигорiлу середину острова. Найчастiше сюди заглядає хiба що лисиця, полюючи на зайцiв-русакiв, якi необачно забiгли в це мiсце.
I ось через цей острiв iшов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тiнистого берега. Вiн iшов на схiд, перетинаючи острiв посерединi. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова пiдступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гнiздилися чаплi.
Чорний Франек iшов повiльно, бо дуже припiкало сонце. Я у затiнку дерев прискорив ходу i перегнав його. На схiдному березi я опинився далеко швидше за нього.
До низинної частини острова доходила волога з озера, i тут росла буйна трава. У морi очерету була прорiзана вузенька стежечка, що вела до мiлкого броду - єдиного сполучення мiж островом i материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, iдучи мiж щiльними стiнами зеленого очерету. Мабуть, навеснi сюдою переганяли худобу на Чаплинець.
Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, i сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду i за мить з'явиться неподалiк вiд мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелi Чаплинця, звiдки повинен був надiйти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося вiд легкого вiтру.
Невдовзi я переконався, що Чаплинець зовсiм не такий безлюдний, як менi здавалося. З-за купи вiльшини над берегом озера почулися людськi голоси.
Зацiкавлений, я пiдкрався ближче, i перед моїми очима вiдкрилася облямована очеретом глибока затока, що врiзалася в берег, а на березi затоки стояли пан Анатоль i пан Казик. За кiлька метрiв од них лежали на травi п'ятеро пiдлiткiв з ватаги Чорного Франека. Отже, їхнiй шеф справдi сам пiшов на зустрiч з Вацеком Краватиком, але мав на островi "охорону".
Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопцiв:
- Ще раз прошу вас, вiддайте човна. На тому боцi озера лишилися нашi дружини й дуже тривожаться, що нас досi немає. Ви хочете, щоб вони похворiли з переляку?
Хлопцi голосно зареготали, а один сказав:
- Шановний пане, ви знову тiєї самої. Ми нiчого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас iз претензiєю: де човен? Звiдки нам знати?
Другий хлопець додав:
- Ви погано прив'язали човен до берега i його знесло. Ми чекаємо колегу, i ваш човен нас не обходить. Взагалi, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очеретi, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очеретi ж п'явки i всяка нечисть. Та за п'ятдесят злотих можна ризикнути...
Пан Анатоль глянув на очерет i теж, мабуть, подумав про огидних п'явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тiльки опинитися в своєму таборi, бiля дружини.
Для мене все було зрозумiло: обидва чоловiки ловили тут рибу, прив'язавши десь поблизу човна. Хлопцi заховали його, а тепер вимагали викупу.
"Вирвуть п'ятдесят злотих, i човен знайдеться", - сердито подумав я. Але якби я втрутився, то мiг би зiпсувати справу. Хлопцi пiшли б геть з острова, а човна було б дуже важко вiдшукати в гущавинi очерету.
Я вже хотiв знову сховатися в сосонках, коли раптом з'явилася нова постать.
Звiдки цей чоловiк зненацька взявся на березi затоки? Може, як i я, вислiджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?
Капiтан Немо!
Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.
П'ятеро пiдлiткiв роззявили вiд подиву роти, так i застигли на березi, втупившись у невелику незнайому постать. Капiтан Немо махнув своїм спiнiнгом i, обернувшись до очерету, кудись вказав пановi Анатолю.
- Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! - радiсно скрикнув пан Анатоль.
I, забувши про п'явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.
Капiтан Немо обернувся до хлопцiв. Його погляд нiби паралiзував їх i прибив до землi. Вони не ворухнулися навiть тодi, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капiтана Немо, вiдпливли вiд берега.
Раптом до затоки вибiг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришiв i Капiтана Немо.
- Зловiть його, хлопцi! - гукнув вiн. - Зловiть i здерiть отой чорний каптур!
Хлопцi зiрвались на ноги. Щось блиснуло в їхнiх руках, - це були фiнськi ножi! Чорний Франек випередив їх i величезними стрибками побiг до Капiтана Немо, що стояв на березi.
Той не тiкав - хоч Чорний Франек бiг до нього з диким вереском - i я не кинувся на допомогу Каштановi - я зрозумiв: вiн щось задумав. У його руцi майнув спiнiнг, я почув рiзкий свист волосiнi. Великий олов'яний важок пролетiв у повiтрi i вцiлив Чорного Франека просто в живiт. Хлопець зiгнувся вiд того удару, нiби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболiло, як вразив несподiваний точний удар.
Вiн став i схопився за живiт. Тим часом Капiтан Немо вiдвернувся, стрибнув одягнений у воду i побiг через мiлину до човна пана Анатоля. Дедалi ставало глибше, i вiн мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на головi. А пан Анатоль замiсть зупинити човна й зачекати, ще дужче налiг на весла. Напевно, його злякали ножi в руках бешкетникiв, що вже пiдбiгали.
Чорний Франек забув про бiль i скидав iз себе штани й сорочку. Те саме робила i його ватага. Вони добiгли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурi, що виднiється над водою. Але Капiтан Немо, видно, добре знав цю затоку. Вiн доплив до нової мiлини й рушив нею по пояс у водi. Бешкетники тiльки допливали до мiлини, криком пiдганяючи один одного.
А Капiтан наче вже й не поспiшав. Розбризкуючи воду, прямував до стiни очерету. Коли хлопцi допливли до мiлини, - вiн саме заходив в очерет.
Пан Анатоль i пан Казик були вже далеко вiд берега.
"От негiдники, не взяли Капiтана Немо!" - з гнiвом подумав я.
Як же я шкодував, що мiй самохiд на тому боцi острова i я нiчим не допомiг Капiтановi Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним i став би його приятелем?
Коли Чорний Франек iз своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркiт мотора й на озеро вилетiв, нiби викинутий якоюсь могутньою силою, глiсер. Чудовий, на тридцять кiнських сил, мотор грав на найбiльших обертах.
- Утiк! Утiк! - повторював я в захватi, така велика радiсть охопила мене.
Глiсер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж бiлу вiд пiни, вiд обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тiльки прикрутивши гвинта, Капiтан Немо вискочив на берег.
Не поспiшаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопцiв, поскладав ножi i вкинув усе в глiсер. Вiдкрутив гвинта й поволi вiдплив од берега. Ще насварився на пiдлiткiв своїм спiнiнгом, а потiм зайшов до кабiнки й збiльшив швидкiсть. За мить його вже не було в затоцi. Я чув тiльки, як вiддалявся гуркiт мотора, а хвилi, що їх здiйняв глiсер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.
Чи можна описати, що тепер зчинилося бiля затоки?
Хлопцi вийшли на берег мокрi, напiвголi, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхнiй арсенал прокльонiв вичерпався, вони посiдали на березi й почали жалiтись:
- Забрав мою останню пачку цигарок...
- У мене був такий гарний нiж...
- У мене в кишенi було тридцять злотих i документи.
- Забрав таку гарну сорочку...
- Мої штани були як новi.
Тiльки Чорний Франек не бiдкався. Вiн сидiв на травi, пiдтягнувши колiна пiд пiдборiддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глiсер.
Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. I вiдразу ж посипалися докори i скарги:
- Ти винен у всьому. Навiщо звелiв напасти на нього? Вiн пiшов би своєю дорогою i ми мали б спокiй.
- Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м'ясо зiпсувалося, в таборi нас загризають комарi. Треба ховатися вiд мiлiцiї. А ти що?
- Зосталися без одежi, i тепер дiвчата засмiють нас.
- Ось побачиш, сьогоднi ввечерi Роман проведе нараду й вiдбере в тебе командування.
Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував цi звинувачення. Наче не мiг нiяк позбутися думки про Капiтана Немо. Та раптом зiрвався на рiвнi.
- Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопiт? Хiба я не забороняв вам красти байдарки i забивати вiвцю на островi? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робiть шелесту в першi днi по приїздi на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурнi, слухаєте Романа. Бутлiв i ламп теж не треба було красти в гарцерiв. А тепер мусимо ховатися в таборi й нiкуди навiть носа не вистромлювали.
Його перебив котрийсь iз голякiв:
- Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?
- Якраз готується. Можна буде заробити добрi грошi. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро i зникнемо. Поїдемо на море, розумiєте? Але спочатку я повинен запопасти Капiтана Немо. Сьогоднi ввечерi вiдбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дiвчата дадуть нам якесь лахмiття.
Пiсля цiєї промови хлопцi пiдбадьорилися. Слухняно пiдвелися й рушили за Чорним Франеком.
Перейшли брiд i опинилися на польовiй дорозi з вербами обабiч. Але вiдразу ж звернули з неї до озера. Тодi я теж перейшов брiд. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала заростi й пролягала до затоки Озерища, що виднiлася мiж деревами.
Я помiтив, що хлопцi дедалi частiше розглядаються на всi боки, наче хочуть упевнитись, що нiхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табiр десь дуже близько.
Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долонi, лежала передi мною вся мiсцевiсть аж до озера. Усе на полi було менi добре видно. Але й мене вiдразу помiтили б, якби я вийшов з очерету.
Отож я набрався терпiння й чекав. А вони йшли все повiльнiше i все частiше оглядалися довкола. Нарештi зупинились на березi озера. I за мить зникли. Наче провалилися в озеро.
"Може, це засiдка? - мiркував я. - Полягали в кущах над водою i оглядають поле".
Я ще якийсь час зачекав, потiм вирiшив ризикнути. Але пiшов не стежкою через картоплище, а попiд очеретом. Потiм, обережно скрадаючись вiд куща до куща, опинився на тому мiсцi, де вони зникли з очей.
Вiд них не лишилося й слiду. Може, вiдпливли човном або очеретяними плотами?
Звiдти я бачив той берег з темною стiною лiсу й метрiв за сто вiд нього - маленький, схожий на зелений горбок, острiвець. Його оточували густi заростi очерету, й вiн здавався болотистим, приступним тiльки для водяного птаства.
Та зненацька в зеленi дерев на острiвцi майнуло щось свiтле. Раз, удруге, втретє... Так, це шестеро голих хлопчакiв обережно виходили з води й зникали в очеретi. Отже, саме цей маленький острiвець був їхнiм таємним табором? Вони перебиралися туди на в'язках очерету. Чудове мiсце знайшли. Нiкому, хто пропливав поряд, мабуть, i на думку не спадало, що в зеленiй гущавинi дерев i кущiв ховається ватага молодих розбишак.
Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потiм брiв через нього туди, де залишив свiй самохiд. З ранку я не мав нi рiски в ротi, але не вiдчував нi голоду, нi спраги. Менi не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик i Бородань хотiли заплатити за неї стiльки грошей? Що мали означати Краватиковi слова: "Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею"?
"Я повинен глянути на ту карту, перш нiж вона опиниться в руках Вацека Краватика", - подумав я.
Водночас мене починали гризти докори сумлiння. Хiба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли менi треба розшукати Чоловiка з рубцем i затоплений скарб?
Я перейшов пустку Чаплинця i вийшов на другий бiк острова. На мiлинi я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона вiдпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
Я залiз у самохiд i скоро наблизився до того мiсця, де стояв мiй намет, а поряд мешкали лицарi спiнiнгу з дружинами.
Перед моїм наметом, на моїй газовiй плитцi, на моїй сковородi смажила велику щуку Марта з бiлявою косою. I в сусiдiв теж смажили рибу - трьох дрiбненьких красноперiв та одну плiточку.
Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковородi; вiдчувалося, що йому хочеться заговорити, але вiн мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурi.
Коли я пiдплив до берега, Марта, побачивши мiй автомобiль на водi, не здивувалася. Тiльки сказала:
- Як це я вiдразу не здогадалася, що ваша машина - амфiбiя? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боцi, хоч не перепливали поромом. I ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як i Капiтан Немо.
За хвилину додала, показуючи на сковороду:
- Там ночувала ватага Чорного Франека, - перехопив я, боячись, що вiн знову дасть волю своєму красномовству i виголосить довгу промову про птахiв.
- Ватага Чорного Франека? - здивувався вiн. - А ви не знаєте, як їх викурити звiдсiля?
"Ще один противник ватаги Чорного Франека", - подумав я.
У мене промайнула думка, що капiтан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв пiдводнi подорожi. То, може, цей добродiй i є Капiтан Немо?
На озерi показалася бiла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
- Тi люди з яхти, - озвався раптом Проповiдник, - шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помiтив її, плаваючи серед цих островiв i заток. Тодi я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночi на Чаплинцi. Та, мабуть, хтось їх повiдомив про це, бо пливуть вони саме туди.
- На Чаплинцi зараз немає тiєї ватаги. Я плив попiд берегом i нiкого там не бачив, - сказав я.
- Може, вони вдосвiта попливли деiнде? - мовив дивний чоловiк.
У мене ледве не зiрвалося з язика: "Чи ви не Капiтан Немо?" Але я почув гомiн - з боку Липового й Лугового островiв випливав сiрий глiсер Капiтана Немо. Вiн мчав на найбiльшiй швидкостi, блискавично випередив яхту Вацека Краватика i за кiлька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповiдник - не Капiтан Немо.
- Хто ви такий, у лиха? - вирвалось у мене. - I що ви тут робите?
Його здивувало моє запитання.
- Вибачте, - сказав вiн чемно, - але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
- Звичайно, нi.
- То чому ж ви питаєте, що я тут роблю i хто я такий? Я вас не запитував про це. А мiг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить i плаває. Однак я не зробив цього з увiчливостi. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, i роблю те, що менi подобається. Задовольняє вас моя вiдповiдь?
- Цiлком, - скрушно вiдповiв я.
Пiсля такої розмови я подумав, що найкраще менi сiсти в самохiд i попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродiй розпалив мою цiкавiсть, та й мiсце, де ми сидiли, було незвичайно гарне. Уявiть собi довгастий пiвострiв з високими деревами вздовж берега, що врiзається в широкий простiр озера. Його ще бiльше видовжує пiщана коса, через яку перекочуються зеленавi хвилi. На пiвостровi росте соковита трава i за кiльканадцять метрiв вiд берега починається густий, молодий лiс - сосни й берези. Омрiяне мiсце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку - на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого - на Чаплиний острiв.
Я подумав було, чи не перевезти менi свої речi у цей чарiвний куточок, але мене випередив Проповiдник.
- Я тут ночуватиму, - сказав вiн i додав: - Ви, здається, живете на тому березi, тож тут я почую голос дудки.
- Не думаю, що буде така потреба. Досi я сам якось умiв зарадити собi, - сухо вiдповiв я.
Таємничiсть цього чоловiка починала мене дратувати. Я б не хотiв пiдозрювати кожного аквалангiста в тому, що вiн шукає затонулi скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподiватись знайти вантажiвку. Цей мiй знайомий не тiльки заради спорту мандрував по днi озера. Може, вiн був помiчником Чоловiка з рубцем?
Я сказав "до побачення" i вiдплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мiлинi, що оточувала острiв, стояла бiла яхта Вацека Краватика. Я плив повiльно, тримаючи бiля очей бiнокль, i тому добре бачив не тiльки яхту, але й постатi на палубi.
Спочатку я впiзнав бiлу жiнку, а потiм Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мiлинi до берега. "Чого вони там шукають?" - подумалось менi.
I раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалi я бачив його все виразнiше. Це був... Чорний Франек. Вiн iшов просто до яхти.
Я зрозумiв, що зараз є можливiсть виявити таємний табiр ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тодi треба пiти за ним назирцi.
Якомога швидше я пiдплив до очерету, яким обрiс пiвденний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохiд на якiр. Пробрався крiзь очерет до берега й залiз там у кущi. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сидiли в неглибокому видолинку на захiдному березi, за п'ятдесят метрiв од мене. Чорний Франек iшов просто на них, сухий верес лунко шелестiв пiд пiдошвами його високих гумових чобiт.
"А це, здається, побачення. Ще й домовлене", - в менi спалахнула цiкавiсть. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
Справдi, анi Бородань, анi князь спiнiнгу не були пiдозрiлими особами, але Чорного Франека я мiг вважати злодiєм. А якщо поряднi люди домовляються про побачення iз злодiєм, у цьому є щось iнтригуюче.
Я, мов iндiанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою лiщиною, за високими кущами дикої малини. Лiз на чотирьох, повз, як вуж, аби тiльки дiстатись якнайближче до видолинка, де сидiли Вацек Краватик i Бородань.
Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певнiй вiдстанi вiд берега, порослого деревами й кущами. Верес рiс аж до самого видолинка, i з цього боку хiба що миша могла пiдкрастися непомiтно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої i густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь iз тих, що сидiли, не схотiлося раптом покуштувати солодких рожевих ягiд.
Я дуже люблю малину, її смак здається менi надзвичайним, нi з чим незрiвнянним. Але того дня я зненавидiв її колючi галузки. Вони чiплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, - що було найгiрше, - голосно шелестiли, коли я звiльнявся вiд їхнiх хижих колючок. На щастя, з озера вiяв вiтер, на березi шумiли дерева, заглушаючи цей шелест.
Скрадаючись мiж кущами, я згубив з очей видолинок i вересовi заростi. Чув тiльки гомiн розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потiм, нахилившись до землi, я почув важку ходу.
То йшов Чорний Франек.
Я був уже недалечке. Скрадатися далi не слiд. Менi не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
Я лiг на спину. Сховавшись у гущавинi малини, бачив над собою тiльки обшир неба з невеликими бiлими хмарками, якi раз у раз заступали сонце. Ще я помiтив велику чаплю, що, повiльно махаючи крильми, летiла на захiд, мабуть, у пошуках корму.
- Привiт! Б'ю чолом! - почув я голос Чорного Франека. - Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав менi мiй кореш...
Вацек Краватик поквапливо запросив:
- Будь ласка, сiдайте. Може, сигаретку? В мене "Кармен".
- Не люблю, - буркнув Чорний Франек. - Я курю "Спорт".
Почувся трiск запаленого сiрника, потiм до мене долинув запашний дух "Кармен" i схожий на сморiд тлiючої ганчiрки дим "Спорту".
Тепер обiзвався Бородань:
- Шкода часу на церемонiї. Скажу вам вiдразу, в чому справа. Тiльки, будь ласка, не зрозумiйте нас неправильно. Ми попросили вас зустрiтися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчакiв, якi отаборилися над цим озером. Ви їхнiй некоронований король...
Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Вiн зневажливо, навiть глузливо перебив його:
- Шановний пане, я не бавлюся в аристократичнi титули. Досить, що ви князь спiнiнгу i що я курю собi "Спорт" з вашою свiтлiстю.
Бородань удав, що не помiтив глузування, i повiв далi тим самим ласкавим тоном:
- Приступiмо до дiла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскiпуватись, хто це зробив, не маємо намiру заявляти про це в мiлiцiю...
- О, даруйте. Крадiжки мене не цiкавлять, - буркнув Чорний Франек. I, напевно, обурившись, схопився з мiсця, тому що Бородань поквапливо сказав:
- Сядьте й вислухайте до кiнця. Нiхто не звинувачує вас у крадiжцi. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В нiй були предмети, наприклад, чудовий фiнський нiж, компас, сто метрiв волосiнi на котушцi, комплект французької блешнi, запасний дзвiночок до спiнiнга типу "Рекс" i комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тiльки про одну рiч: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумiєте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта нiщо, просто непотрiбний папiрець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому роцi здобути золоту медаль, втрата карти є невiдшкодовною.
- Розумiю. Але до чого тут я?
- Цю сумку вкрав котрийсь iз хлопчакiв, що тиняються над озером. Ви їхнiй ватажок i вам легше, нiж нам, дiзнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дiстати назад свою карту i ладнi вiдкупити її у вас.
- Я дам сто злотих, - втрутився Вацек Краватик.
Чорний Франек тiльки розсмiявся.
- Що ви, ваша свiтлiсть? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячi злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвiдати, де тепер та карта.
- Тисяча?! Ви збожеволiли, - гримнув Краватик.
- Тодi живiть здоровi, а я пiду своєю дорогою, - сказав Чорний Франек i, напевне, знову пiдвiвся.
Бородань почав залагоджувати суперечку.
- Спокiйно. Тiльки без нервiв. Про цiну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дiстати нам карту?
Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потiм сказав:
- Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Вiдповiдь дам завтра в такий самий час i на цьому самому мiсцi. Тiльки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з мiлiцiєю, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.
Я почув тупотiння нiг, значить, вiн пiшов назад через вересовi заростi. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табiр. Однак я не мiг рушити з мiсця, поки тi двоє сидiли у видолинку.
- От негiдник! Тисяча злотих! Нахабство! - сердився Вацек.
Бородань буркнув:
- Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навiть не знаєш, скiльки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.
- Ти казав менi, що купив її у якогось типа.
- Купив? - роздратувався Бородань. - Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намiрами. Той тип показав менi карту й запропонував купити. Але вiн був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, i його посадили. Я знав, що та карта у його кiмнатi в шафi, i я подався до нього додому, забалакав його матiр, i коли вона пiшла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумiєш? Бо навiщо йому карта? У в'язницi вона йому не придасться, еге ж? - глузливо захихотiв вiн.
- Карту знайдемо, - сказав Краватик. - Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею.
Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацековi, але слiв уже не можна було розiбрати.
Коли вони вiдiйшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.
Вацек Краватик i Бородань саме заходили у воду, щоб по мiлинi добратися до яхти. Чорний Франек iшов навпростець через заростi вересу й пiдходив до купки низьких сосонок. Я не мiг iти слiдом за ним, бо вiн, оглянувшись, вiдразу ж побачив би мене. Тому я побiг на зарослий деревами берег i, ховаючись за стовбурами вiльхи, пробирався до того мiсця, куди, як менi здавалось, iшов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспiшаю назустрiч новiй пригодi.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Пустир на Чаплинцi. Ватага вимагає викупу. Капiтан Немо
атакує. Страшнi хвилини ватаги Чорного Франека. Витiвка
Капiтана Немо. Нарiкання хлопчакiв. Я знаходжу таємний
табiр. Невдячнiсть пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб
Капiтана Немо. Я пишу до Немо листа.
Чаплиний, або Чаплинець, - це величезний острiв, формою майже круг дiаметром щонайменше пiвкiлометра. Як i в бiльшостi островiв на Озерищi, береги його заросли деревами, а на серединi подекуди виднiють низенькi сосонки. Тiльки на вiдмiну вiд горбистих островiв - Буковця чи Лугового Чаплинець рiвний, мов величезна сковорода.
Найкраще це видно в пору лiтньої спеки. Бо весною Чаплиний острiв вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корiв i коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тiльки на берегах, у затiнку дерев i над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.
Мандрiвник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурiй, гнiтючiй мiсцевостi. Це величезний шмат землi, де марно шукати на пiску свiжого слiду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохiв i сухого бадилля, що трiщить пiд ногами. Мохи рудi й сiрi, часом iржавi або червонуватi, тут i там виднiються великi латки жовтого пiску, облямованi сiрою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунтi зажовтiє заяча капуста чи витягнеться вгору квiтка звiробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пiсок. Подекуди можна побачити великi килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвiтає.
Самiтний мандрiвник на Чаплинцi чує тiльки, як шарудить мох i трiщить пiд ногами верес; натрапляє на якiсь ледь помiтнi стежинки, що їх навеснi протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосiв; птаство обминає неродючу, вигорiлу середину острова. Найчастiше сюди заглядає хiба що лисиця, полюючи на зайцiв-русакiв, якi необачно забiгли в це мiсце.
I ось через цей острiв iшов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тiнистого берега. Вiн iшов на схiд, перетинаючи острiв посерединi. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова пiдступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гнiздилися чаплi.
Чорний Франек iшов повiльно, бо дуже припiкало сонце. Я у затiнку дерев прискорив ходу i перегнав його. На схiдному березi я опинився далеко швидше за нього.
До низинної частини острова доходила волога з озера, i тут росла буйна трава. У морi очерету була прорiзана вузенька стежечка, що вела до мiлкого броду - єдиного сполучення мiж островом i материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, iдучи мiж щiльними стiнами зеленого очерету. Мабуть, навеснi сюдою переганяли худобу на Чаплинець.
Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, i сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду i за мить з'явиться неподалiк вiд мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелi Чаплинця, звiдки повинен був надiйти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося вiд легкого вiтру.
Невдовзi я переконався, що Чаплинець зовсiм не такий безлюдний, як менi здавалося. З-за купи вiльшини над берегом озера почулися людськi голоси.
Зацiкавлений, я пiдкрався ближче, i перед моїми очима вiдкрилася облямована очеретом глибока затока, що врiзалася в берег, а на березi затоки стояли пан Анатоль i пан Казик. За кiлька метрiв од них лежали на травi п'ятеро пiдлiткiв з ватаги Чорного Франека. Отже, їхнiй шеф справдi сам пiшов на зустрiч з Вацеком Краватиком, але мав на островi "охорону".
Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопцiв:
- Ще раз прошу вас, вiддайте човна. На тому боцi озера лишилися нашi дружини й дуже тривожаться, що нас досi немає. Ви хочете, щоб вони похворiли з переляку?
Хлопцi голосно зареготали, а один сказав:
- Шановний пане, ви знову тiєї самої. Ми нiчого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас iз претензiєю: де човен? Звiдки нам знати?
Другий хлопець додав:
- Ви погано прив'язали човен до берега i його знесло. Ми чекаємо колегу, i ваш човен нас не обходить. Взагалi, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очеретi, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очеретi ж п'явки i всяка нечисть. Та за п'ятдесят злотих можна ризикнути...
Пан Анатоль глянув на очерет i теж, мабуть, подумав про огидних п'явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тiльки опинитися в своєму таборi, бiля дружини.
Для мене все було зрозумiло: обидва чоловiки ловили тут рибу, прив'язавши десь поблизу човна. Хлопцi заховали його, а тепер вимагали викупу.
"Вирвуть п'ятдесят злотих, i човен знайдеться", - сердито подумав я. Але якби я втрутився, то мiг би зiпсувати справу. Хлопцi пiшли б геть з острова, а човна було б дуже важко вiдшукати в гущавинi очерету.
Я вже хотiв знову сховатися в сосонках, коли раптом з'явилася нова постать.
Звiдки цей чоловiк зненацька взявся на березi затоки? Може, як i я, вислiджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?
Капiтан Немо!
Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.
П'ятеро пiдлiткiв роззявили вiд подиву роти, так i застигли на березi, втупившись у невелику незнайому постать. Капiтан Немо махнув своїм спiнiнгом i, обернувшись до очерету, кудись вказав пановi Анатолю.
- Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! - радiсно скрикнув пан Анатоль.
I, забувши про п'явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.
Капiтан Немо обернувся до хлопцiв. Його погляд нiби паралiзував їх i прибив до землi. Вони не ворухнулися навiть тодi, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капiтана Немо, вiдпливли вiд берега.
Раптом до затоки вибiг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришiв i Капiтана Немо.
- Зловiть його, хлопцi! - гукнув вiн. - Зловiть i здерiть отой чорний каптур!
Хлопцi зiрвались на ноги. Щось блиснуло в їхнiх руках, - це були фiнськi ножi! Чорний Франек випередив їх i величезними стрибками побiг до Капiтана Немо, що стояв на березi.
Той не тiкав - хоч Чорний Франек бiг до нього з диким вереском - i я не кинувся на допомогу Каштановi - я зрозумiв: вiн щось задумав. У його руцi майнув спiнiнг, я почув рiзкий свист волосiнi. Великий олов'яний важок пролетiв у повiтрi i вцiлив Чорного Франека просто в живiт. Хлопець зiгнувся вiд того удару, нiби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболiло, як вразив несподiваний точний удар.
Вiн став i схопився за живiт. Тим часом Капiтан Немо вiдвернувся, стрибнув одягнений у воду i побiг через мiлину до човна пана Анатоля. Дедалi ставало глибше, i вiн мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на головi. А пан Анатоль замiсть зупинити човна й зачекати, ще дужче налiг на весла. Напевно, його злякали ножi в руках бешкетникiв, що вже пiдбiгали.
Чорний Франек забув про бiль i скидав iз себе штани й сорочку. Те саме робила i його ватага. Вони добiгли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурi, що виднiється над водою. Але Капiтан Немо, видно, добре знав цю затоку. Вiн доплив до нової мiлини й рушив нею по пояс у водi. Бешкетники тiльки допливали до мiлини, криком пiдганяючи один одного.
А Капiтан наче вже й не поспiшав. Розбризкуючи воду, прямував до стiни очерету. Коли хлопцi допливли до мiлини, - вiн саме заходив в очерет.
Пан Анатоль i пан Казик були вже далеко вiд берега.
"От негiдники, не взяли Капiтана Немо!" - з гнiвом подумав я.
Як же я шкодував, що мiй самохiд на тому боцi острова i я нiчим не допомiг Капiтановi Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним i став би його приятелем?
Коли Чорний Франек iз своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркiт мотора й на озеро вилетiв, нiби викинутий якоюсь могутньою силою, глiсер. Чудовий, на тридцять кiнських сил, мотор грав на найбiльших обертах.
- Утiк! Утiк! - повторював я в захватi, така велика радiсть охопила мене.
Глiсер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж бiлу вiд пiни, вiд обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тiльки прикрутивши гвинта, Капiтан Немо вискочив на берег.
Не поспiшаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопцiв, поскладав ножi i вкинув усе в глiсер. Вiдкрутив гвинта й поволi вiдплив од берега. Ще насварився на пiдлiткiв своїм спiнiнгом, а потiм зайшов до кабiнки й збiльшив швидкiсть. За мить його вже не було в затоцi. Я чув тiльки, як вiддалявся гуркiт мотора, а хвилi, що їх здiйняв глiсер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.
Чи можна описати, що тепер зчинилося бiля затоки?
Хлопцi вийшли на берег мокрi, напiвголi, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхнiй арсенал прокльонiв вичерпався, вони посiдали на березi й почали жалiтись:
- Забрав мою останню пачку цигарок...
- У мене був такий гарний нiж...
- У мене в кишенi було тридцять злотих i документи.
- Забрав таку гарну сорочку...
- Мої штани були як новi.
Тiльки Чорний Франек не бiдкався. Вiн сидiв на травi, пiдтягнувши колiна пiд пiдборiддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глiсер.
Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. I вiдразу ж посипалися докори i скарги:
- Ти винен у всьому. Навiщо звелiв напасти на нього? Вiн пiшов би своєю дорогою i ми мали б спокiй.
- Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м'ясо зiпсувалося, в таборi нас загризають комарi. Треба ховатися вiд мiлiцiї. А ти що?
- Зосталися без одежi, i тепер дiвчата засмiють нас.
- Ось побачиш, сьогоднi ввечерi Роман проведе нараду й вiдбере в тебе командування.
Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував цi звинувачення. Наче не мiг нiяк позбутися думки про Капiтана Немо. Та раптом зiрвався на рiвнi.
- Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопiт? Хiба я не забороняв вам красти байдарки i забивати вiвцю на островi? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робiть шелесту в першi днi по приїздi на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурнi, слухаєте Романа. Бутлiв i ламп теж не треба було красти в гарцерiв. А тепер мусимо ховатися в таборi й нiкуди навiть носа не вистромлювали.
Його перебив котрийсь iз голякiв:
- Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?
- Якраз готується. Можна буде заробити добрi грошi. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро i зникнемо. Поїдемо на море, розумiєте? Але спочатку я повинен запопасти Капiтана Немо. Сьогоднi ввечерi вiдбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дiвчата дадуть нам якесь лахмiття.
Пiсля цiєї промови хлопцi пiдбадьорилися. Слухняно пiдвелися й рушили за Чорним Франеком.
Перейшли брiд i опинилися на польовiй дорозi з вербами обабiч. Але вiдразу ж звернули з неї до озера. Тодi я теж перейшов брiд. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала заростi й пролягала до затоки Озерища, що виднiлася мiж деревами.
Я помiтив, що хлопцi дедалi частiше розглядаються на всi боки, наче хочуть упевнитись, що нiхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табiр десь дуже близько.
Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долонi, лежала передi мною вся мiсцевiсть аж до озера. Усе на полi було менi добре видно. Але й мене вiдразу помiтили б, якби я вийшов з очерету.
Отож я набрався терпiння й чекав. А вони йшли все повiльнiше i все частiше оглядалися довкола. Нарештi зупинились на березi озера. I за мить зникли. Наче провалилися в озеро.
"Може, це засiдка? - мiркував я. - Полягали в кущах над водою i оглядають поле".
Я ще якийсь час зачекав, потiм вирiшив ризикнути. Але пiшов не стежкою через картоплище, а попiд очеретом. Потiм, обережно скрадаючись вiд куща до куща, опинився на тому мiсцi, де вони зникли з очей.
Вiд них не лишилося й слiду. Може, вiдпливли човном або очеретяними плотами?
Звiдти я бачив той берег з темною стiною лiсу й метрiв за сто вiд нього - маленький, схожий на зелений горбок, острiвець. Його оточували густi заростi очерету, й вiн здавався болотистим, приступним тiльки для водяного птаства.
Та зненацька в зеленi дерев на острiвцi майнуло щось свiтле. Раз, удруге, втретє... Так, це шестеро голих хлопчакiв обережно виходили з води й зникали в очеретi. Отже, саме цей маленький острiвець був їхнiм таємним табором? Вони перебиралися туди на в'язках очерету. Чудове мiсце знайшли. Нiкому, хто пропливав поряд, мабуть, i на думку не спадало, що в зеленiй гущавинi дерев i кущiв ховається ватага молодих розбишак.
Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потiм брiв через нього туди, де залишив свiй самохiд. З ранку я не мав нi рiски в ротi, але не вiдчував нi голоду, нi спраги. Менi не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик i Бородань хотiли заплатити за неї стiльки грошей? Що мали означати Краватиковi слова: "Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею"?
"Я повинен глянути на ту карту, перш нiж вона опиниться в руках Вацека Краватика", - подумав я.
Водночас мене починали гризти докори сумлiння. Хiба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли менi треба розшукати Чоловiка з рубцем i затоплений скарб?
Я перейшов пустку Чаплинця i вийшов на другий бiк острова. На мiлинi я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона вiдпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
Я залiз у самохiд i скоро наблизився до того мiсця, де стояв мiй намет, а поряд мешкали лицарi спiнiнгу з дружинами.
Перед моїм наметом, на моїй газовiй плитцi, на моїй сковородi смажила велику щуку Марта з бiлявою косою. I в сусiдiв теж смажили рибу - трьох дрiбненьких красноперiв та одну плiточку.
Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковородi; вiдчувалося, що йому хочеться заговорити, але вiн мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурi.
Коли я пiдплив до берега, Марта, побачивши мiй автомобiль на водi, не здивувалася. Тiльки сказала:
- Як це я вiдразу не здогадалася, що ваша машина - амфiбiя? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боцi, хоч не перепливали поромом. I ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як i Капiтан Немо.
За хвилину додала, показуючи на сковороду: