Молода жiнка приязно всмiхнулася менi й заперечливо похитала бiлою головою.
- Мiй наречений i його приятель подалися вплав до берега, а потiм по сушi повиннi пiти до села Помелiн попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?
- У закусочнiй бiля переправи, - сказав я.
- Ох, так, звичайно, - i вона всмiхнулася ще променистiше, як давньому знайомому. Потiм простягла менi руку.
- Едiта, - вiдрекомендувалась вона.
- Томаш, - я потис руку з нiгтями, як у найгрiзнiшого хижака.
- Будь ласка, пiднiмiться на палубу. Минуло вже двi години, як мене покинули зовсiм саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? - вона простягла менi коробку сигарет.
Я перескочив на палубу яхти, i ми закурили.
- Як це ви сiли на мiлину? - почав я розмову.
- Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочнiй. Вацек, мiй наречений, i Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А менi звелiли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мiлину, - чарiвно всмiхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. - Але це їхня провина. Навiщо вони звелiли менi вести яхту? Пили оте пиво й сварилися мiж собою.
Мене не цiкавили подробицi життя на яхтi, тому я змiнив тему.
- А пан Вацек спiймав багато риби?
Вона засмiялася.
- Ще жодної. Взагалi навiть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшавi карту найкращих рибних мiсць на Озерищi, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмiнно одержати цього року золоту медаль i стати королем спiнiнгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспiшали й по дорозi оглядали озеро. Учора ночували на Буковцi. Поставили намет на березi, бо хоч кабiна й простора, спати в нiй незручно.
Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.
- I сьогоднi вранцi, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхтi немає нашої шкiряної сумки, в якiй була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковцi, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скорiше це зробили двоє хлопцiв, якi прийшли до нас позичити сiрникiв.
- Цiкаво, - промовив я.
Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едiтою, я чкурнув на свiй самохiд. Я люблю тишу i спокiй, а вiд її балаканини в мене вже розболiлась голова. Менi хотiлося смiятись: князь спiнiнгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як вiн стане королем?
Незабаром я побачив бiля схiдного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав'янистий, на ньому росло кiлька старих дубiв, схожих на баобаби. Менi здалося, що це саме те мiсце, де я мрiяв оселитися на довгий час, тим бiльше, що звiдси було видно захiдний берег з двома пiвостровами, а там, як я гадав, мав з'явитися Чоловiк iз рубцем.
Я виїхав самоходом на берег. Поставив свiй маленький зелений наметик i блискавично злагодив обiд: суп iз макаронами, а на друге фрикадельки в помiдорному соусi з герметично закритої банки - цi безсмертнi страви туристiв.
Озеро в цьому мiсцi було тихе, без вiтрильникiв, байдарок, моторок i човнiв. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця i Лугового острова. А на Чаплинцi - наскiльки я мiг побачити в бiнокль взагалi не було нiкого.
Я скiнчив обiдати, коли з-за стiни очерету понад берегом почув людськi голоси. Хтось, мабуть, кiлька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вiсiм великих плотiв з очерету й осоки, їх вiдпихали вiд дна жердинами, й вони повiльно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидiв Франек i вродлива руда дiвчина, маяв на довгiй палицi чорний прапор.
"Граються в пiратiв", - подумав я.
Вони побачили мене бiля намету.
- О! Оборонець гноблених!- крикнув до мене Чорний Франек.
Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть пiдпливти до берега, щоб вiддячити менi за випадок у закусочнiй. Однак вони поспiшали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво свiтило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тiльки вигукували щось таке:
- Нiколи не втручайтесь у нашi справи! Глядiть свого носа!
У менi поволi наростав гнiв. Я згадав про крадiжки байдарок, про зарiзану вiвцю на островi й дiйшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба i хлопцiв. Сам повинен був шукати грабiжникiв.
Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотiння мотора. Приклавши бiнокля до очей, я побачив, що з-за стiни очерету, вiд острова Буковця - нiби величезний снаряд, випущений з великої катапульти - вискочив чудовий глiсер. На борту в нього був напис: "Капiтан Немо"! Вiн ковзав по водi, нiби ледь її торкаючись.
...Глiсер догнав плоти, зробив великий закрут i стишив хiд. Тепер вiн плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Iз заскленої кабiни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащi, такi надягають у шторм рибалки й моряки. На головi чоловiк мав каптур, а на очах темнi окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумнiву: то був сам Капiтан Немо з Озерища.
Швидким помахом руки вiн вистрiлив спiнiнговим якiрцем на мiцнiй i довгiй волосiнi.
Ох, що ж то була за точнiсть! Якiрець пролетiв у повiтрi й зачепився за чорний прапор на плоту Чорного Франека. Тодi Капiтан ще одним помахом шарпнув якiрець i зiрвав прапор.
Над гладiнню озера, розбурханою гвинтом глiсера, залунали переляканi, здивованi, захопленi вигуки.
Капiтан Немо швидко змотував свiй спiнiнг, i якiрець тяг до нього чорного прапора. За мить той прапор був у капiтановiй руцi. Тодi зник у заскленiй кабiнi. Мотор завив, i глiсер, зробивши невелике пiвколо, зняв за собою велику хвилю, аж плоти загойдалися на водi. Ще мить, i глiсер зник за найближчим пiвостровом.
Отже, Капiтан Немо був iстотою з кровi й кiсток? Поклявся, що розквитається з ватагою Чорного Франека, i вперше дався їй взнаки. Показав свою силу й спритнiсть. Зiрвавши чорний прапор, вiн нiби сказав: "Отак я покладу край вашiй пiратськiй сваволi".
Плоти з очерету й осоки були тепер жалюгiднi. Великi хвилi, що їх здiйняв глiсер, ослабили вузли в жмутах осоки, i плоти глибше занурювались у воду. Ватага понуро мовчала, поквапливо вiдштовхуючись палицями вiд дна озера. Здавалося, що хлопцi хочуть якнайшвидше пристати де-небудь i вийти на берег. Було видно, що вони бояться повернення Капiтана Немо, хоч уже стих гуркiт його мотора i озеро знову було тихе, спокiйне.
Незабаром плоти зникли за стiною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.
Менi сподобалося, як кинуто спiнiнговий якiрець. Така влучнiсть i точнiсть! Може, Капiтан Немо не тiльки рибалка, а й спортсмен?
Бо мало хто знає, що крiм ловiння риби спiнiнгом iснує спецiальний предмет - кидальний спорт. У Польщi вiн щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Нiмецькiй Демократичнiй Республiцi, дуже популярний. Вiн має багато спiльного з лучним i стрiлецьким спортом, принаймнi пройшов ту саму еволюцiю. Вiд полювання на звiра до суто спортивного виявлення фiзичного розвитку i спритностi.
Вже iснують найрiзноманiтнiшi види кидального спорту. Змагання проводяться на сушi й на водi якiрцями i пластмасовими важками, їх кидають у цiль, у спецiальнi диски, а також на вiдстань. I дехто вже досяг незвичайних успiхiв, майже циркової спритностi. У "Рибальських вiстях" я недавно прочитав про американську дiвчину, Анну Стробель, яка з вiдстанi п'ятнадцять метрiв гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вмiє закидати одночасно два спiнiнги. Один кидає над головою, а другий - знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме мiсце, розташоване на вiдстанi двадцять метрiв.
У спритних руках спiнiнг з якiрцем або з важком може стати небезпечною зброєю.
Довго я сидiв перед своїм наметом, мiркуючи про Капiтана Немо. I що бiльше я про нього думав, то дужче прагнув зустрiти його, познайомитись i порозмовляти.
Аж надвечiр пiдплив човен з лицарями спiнiнгу - панами Анатолем i Казиком та їхнiми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою i, мабуть, вiдразу вирiшили поставити свої намети по сусiдству.
Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотнiсть. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвiдати околицю, а мiй намет мiг би на той час залишитися пiд їхнiм наглядом.
Пан Анатоль i пан Казик пояснили менi, що свої автомашини вони залишили на подвiр'ї у якогось селянина в селi Сем'янах. I тепер присвятять весь свiй час рибальству. Вони поставили поряд iз моїм наметом два маленькi намети, повечеряли, а тодi пан Анатоль витяг великий закордонний спiнiнг.
- Треба наловити риби на завтра на снiданок, - сказав вiн таким поважним тоном, наче без тiєї риби його дружина й приятелi померли б з голоду.
- А ви спробуєте щастя? - спитав вiн.
Я розвiв руками.
- Я не розумiюсь на рибальствi. До того ж не маю нiякої снастi.
То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
- Рибальство, шановний добродiю, це чудовий вiдпочинок. I водночас корисний спорт. Немає нiчого кращого за рибу, яку сам зловив i сам приготував. То я вам позичу, - вiн показав на вудку в човнi. - Сьогоднi ловитимемо щук. Я закидатиму спiнiнг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. - Вiн побалакав, побалакав i влiз у човен. Вiдплив од берега, зупинився пiд осокою й почав закидати блешню.
Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволi котилося до темної смуги лiсу на обрiї. Я закурив люльку, бо вiд води насунула хмара комарiв, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
На озерi знову почувся гуркiт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в нiй хтось знайомий. Авжеж, дiвчина з косою. Вона помiтила мене коло намету, помахала рукою i завернула човна в мою затоку.
- Вимкнiть той клятий мотор! - гримнув на неї пан Анатоль. - Хiба ви не бачите, що я ловлю рибу?
Вона слухняно вимкнула мотор i, взявшись за важкi весла, пiдпливла до берега.
- А все ж ми зустрiлися, - сказала дiвчина, подаючи менi руку.
Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човнi лежали двi вудки.
- По рибу? - спитав я.
- Еге ж. Уже натiшилася домiвкою, цiлий день возила сiно й надумала увечерi вискочити по рибу. А ви?
- Я не вмiю ловити й не маю вудки.
Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
- Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
- Нiяким, - засмiялась вона.
- А що ви збираєтесь ловити?
- Ще не знаю. Це залежить вiд мiсця.
Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дiвчина звернулась до мене:
- Ну, то що, будемо ловити?
- Менi не хочеться звiдси нiкуди рушати, - непомiтно позiхнув я.
- А смаженої риби ви не любите?
- Навпаки. Тiльки хiба я щось зловлю? Пан Анатоль уже пiвгодини закидає спiнiнг i нiчого не зловив.
- Ми спробуємо на черв'яка. I пiдемо недалеко. Он туди, - показала вона другу затоку, метрiв за двiстi вiд нашої. - Крiм того, - додала вона, - я хочу поговорити з вами вiч-на-вiч.
То вже була бiльша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пiшли на ту затоку.
- Тут мають бути вугрi, - запевнила дiвчина. - Затока мiлка, з мулким дном. Пан Анатоль не спiймає риби, бо з того боку мiлко вiд самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки i будемо хапати, як то кажуть, "з грунту".
- О, ви чудовий фахiвець, - зауважив я.
- Я ж народилася над озером i стiльки рокiв живу тут. Мiй батько й брати завзятi рибалки. Вдома тiльки й мови про рибальство.
Вона поначiплювала черв'якiв на гачки. Я закинув принаду якнайдалi вiд берега, поблизу очерету й водоростей, так звелiла менi дiвчина.
Ми посiдали на старiй, з обдертою корою колодi, викинутiй з води хвилями.
- Я бачила сьогоднi Капiтана Немо, - сказала вона.
- Я теж.
- Вiн плив на своєму чудовому глiсерi, - захоплено вела далi дiвчина.
- Я теж бачив, як вiн плив на глiсерi.
I я розповiв їй, як Капiтан Немо зiрвав прапор з плоту Чорного Франека.
- Який чоловiк! - шепнула вона. - Вiдчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсiм його не знаю i не знаю, який вiн iз себе. I нiхто з мiсцевих жителiв нiчого про нього не чув.
- Це дуже дивно. Бо глiсер - це не голка. Повинен десь тут мати причал.
Я розповiв їй про вранiшню пригоду з гарцерами, про забиту вiвцю й пiдозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
Стемнiло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
- Тягнiть! - закричала дiвчина i майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зiгнулося пiд вагою якоїсь могутньої риби.
- Є! Є! Це вугор, - бурмотiла вона, поволi витягаючи здобич на мiлину. - Не можна, щоб вiн обкрутився довкола якоїсь гiлляки на днi.
Ми витягли на пiсок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
Вiн був завтовшки з мою руку i важив, мабуть, з кiлограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тiльки дiвчинi я завдячував тим, що вiн не зiрвався.
- Буде вам добре попоїсти, - обiзвалася дiвчина, перерiзаючи волосiнь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навiть не пробувала витягти його.
- Вистачить нам обом, - запевнив я. - Адже он яка туша.
- Ви почастуєте мене? - зрадiла вона. - Страшенно люблю вугрiв. То я вже бiльше й не ловитиму.
Я пiдняв вугра за кiнець обрiзаної волосiнi i кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною i приятелями вже сидiли бiля своїх наметiв i щось їли здається, консервовану рибку в томатному соусi. Пан Анатоль побачив нашого вугра, i його аж пiдкинуло зi складаного стiльчика.
- Що це таке? - майже обурився вiн. - Звiдки цей вугор?
- Щойно зловив його, - гордо вiдповiв я.
- Тут? Неможливо.
- Он у тiй затоцi. На черв'яка, - пояснив я.
Спiйманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
- Казику! - голосно гукнув вiн. - Лаштуй грунтовi вудки i шукай черв'якiв. Зараз же iдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
Дiвчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
Пан Анатоль щось сердито буркнув i став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потiм, присвiчуючи електричними лiхтариками, почали шукати черв'якiв у травi.
Ми засмажили нашу рибину на олiї. Смакувала вона менi, як зроду нiяка iнша. Я з'їв її, мабуть, шматкiв з п'ять, закушуючи хлiбом i запиваючи мiцним чаєм.
Раптом дiвчина сказала:
- Ви мене зацiкавили. Навiщо ви приїхали на Озерище?
Я здвигнув плечима.
- Ви вже питали про це. На вiдпочинок.
Вона збила мою вiдповiдь, неначе комара, - помахом руки.
- А як ви опинилися на островi, де забито вiвцю? Адже у вас тiльки автомашина? Нi човна, нi байдарки я у вас не бачу.
- Позичив. Позавчора зустрiв на березi знайомих, залишив свою автомашину бiля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нiчних вражень на самотнiй острiвець.
- Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, - глузливо проказала вона.
Пан Анатоль i його приятель не знайшли анi однiсiнького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спiнiнгу, який погрожував дружинi й приятелям, що завтра ввечерi всi вони вже напевно виберуться на вугрiв. Уранцi вiн знайде черв'якiв або наловить маленької рибки на принаду.
Настала нiч - ясна, мiсячна, безвiтряна.
На озерi запала тиша, навiть хвилi не хлюпотiли, тiльки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потiк мiсячного свiтла плинув аж до наших нiг, до мого намету.
Я поглянув на годинника, потiм на дiвчину. Було близько десятої години.
- Вже пора менi, еге ж? - мовила вона, помiтивши мiй погляд. - Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечерi вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пiзнiше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сiна, а завтра знову до роботи.
- Ви ще вiдвiдаєте мене коли-небудь?
- О, звичайно, - приязно всмiхнулася вона. Та вiдразу ж спохмурнiла. I додала: - Я також повинна знайти Чорного Франека. Тодi в закусочнiй, коли всi поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Менi купив його для смiху на сiльському ярмарку мiй хлопець, який тепер в армiї. Вчора менi прийшов лист, може, вiн приїде на кiлька днiв у вiдпустку. Менi хотiлось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця i сказав, щоб я прийшла по нього, тодi вiддасть. Якщо я пiду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в мiлiцiю я не можу заявити, бо ж перстень не має нiякої цiнностi. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тiльки по-дурному пожартував. Я справдi не знаю, що робити.
- До табору Чорного Франека ми можемо пiти разом, - запропонував я.
- А хто ж знає, де той табiр? Рiч у тому, що вони нiкому цього не розказують. Так було й торiк. Спочатку розбишакували по кемпiнгах, у кiлькох туристiв пропали газовi плитки, а тодi вся ватага раптом зникла. Тiльки час вiд часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчакiв iз ватаги, яких посилали по харчi й на розвiдку. Iнодi вони робили напади всiєю ватагою, а що нiхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимi.
- Ви пропонуєте менi знайти цей табiр? Еге ж?
- Якщо зможете, - засмiялася вона. - А потiм ви скажете менi, де вiн розташований, i я пiду туди по свiй перстень. Нi, не з вами. А з своїм батьком i братами. Я певна, що Франек вiддасть менi перстень. I дуже швидко!
Вона сiла в байдарку. Затарахкотiв мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:
- Як вас звати?
- Томаш. А вас?
Може, не почула мого запитання? Човен уже вiдплив од берега. Тiльки через хвилину, разом iз гуркотом мотора, долинула до мене вiдповiдь:
- Марта...
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Розмова про розбишак. Невже трiумф Чорного Франека?
Спостереження за берегом по той бiк озера. Чи то лис, чи то
бiс? Хто шукає затоплений скарб? Пiдозрiла зустрiч на
Чаплиному островi. Пiдслухана розмова. Скiльки коштує
рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.
Наступного дня рано-вранцi мене розбудив гуркiт моторного човна, що пiдпливав до берега з двома мiлiцiонерами. Один з них вийшов на берег i, помiтивши, що я виглядаю з намету, спитав:
- Чи ви не бачили десь тут якихось пiдозрiлих людей? Гурту молодi без батькiв абощо?
Я розповiв про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополуднi пливла на плотах до Чаплиного острова.
- Сталося щось погане? - поцiкавився я.
Вiн кивнув.
- У сусiдньому селi вкрадено вiвцю, у гарцерiв хтось забрав байдарки й пiдкинув їх бiля Гєрчака. А минулої ночi в гарцерському таборi вкрадено бутлi й газову лампу.
Iз свого намету вийшов пан Анатоль. Вiн чув мiлiцiонеровi слова i, звiсно, вiдразу ж заходився повчати:
- Громадянине мiлiцiонер! Вiзьмiться за тих бешкетникiв i злодiїв, бо туристи не мають спокою. Ви дiєте надто нерiшуче й повiльно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.
Мiлiцiонер подивився на пана Анатоля i розважливо вiдповiв:
- На жаль, нiхто не бачив злодiїв, нiкого не можна звинуватити. Кожний тiльки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Мiлiцiя робить усе можливе, щоб над озером був лад i спокiй. Але цього року тут дуже багато людей. Сотнi наметiв напнуто на острiвцях, на берегах i над затоками. Туристи самi трохи виннi в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь iз тiєї сотнi туристiв, якi заселили береги озера, зволив прописатися? Нi. Ви теж не прописанi, i ви, еге ж? - звернувся вiн до пана Анатоля i до мене.
- Бо я... тiльки проїздом. Завтра, може, деiнде заночую, - пояснював пан Анатоль.
- Так усi кажуть, - вiдповiв мiлiцiонер. - Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я вiдпочиваю, подорожуючи, не змiг прописатись. I так само вiдповiдають хлопцi й дiвчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжнi туристи повиннi допомогти нам у нашiй роботi. Самi, без вашої участi, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогоднi... Спершу нас повiдомили про крадiжку бутлiв i газової лампи, потiм про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому мiсцi. Ми шукаємо винуватцiв крадiжки, але мусимо водночас вести слiдство в справi того хлопця. Озеро велике, i всяких справ тут безлiч. Скiльки туристiв плаває байдарками й човнами без плавецьких посвiдчень? Скiльки людей купаються далеко вiд берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навiть бiйки. I в усi такi справи закликають втрутитись мiлiцiю. Про це вам теж слiд подумати, коли нас критикуєте.
* * *
Мiлiцiонери вiдпливли до Чаплинця. Я скiнчив снiдати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть нi з чим. Тобто або взагалi не дiстались до табору Чорного Франека, або нiчого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спiйматися з краденими речами. Вiн мiг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловiка з рубцем.
Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусiди, я став розглядати в бiнокль берег по той бiк озера. Дивився довго, але не помiтив нiчого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось i ховався за очеретами бiля двох пiвостровiв, то на водi не видно було нiкого. А для мене мало значення, чи десь тут - у районi пiвостровiв - не почав пiрнати Чоловiк iз рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, i вiн, напевно, скористався чиїмсь човном.
Крiзь скельця мого бiнокля видно було на пiвостровах навiть маленькi кущi, тому я не мiг когось не помiтити. Зрештою, на пiщаному мисi стояли три чорнi чаплi - найкраще свiдчення, що мiсцевiсть безлюдна.
Проте я не здавався. Час вiд часу крiзь скельця бiнокля я стежив за пiвостровами i чорною затокою мiж ними. I таки недарма. В очеретi захiдного пiвострова раптом щось промайнуло, нiби пересунулась якась тiнь. Потiм вона зникла, а за кiлька хвилин цю саму тiнь я помiтив на чорному плесi затоки.
Я й не здогадувався, що "воно" таке. Наче довгий пасочок, який дуже повiльно перепливав затоку i прямував до очерету бiля середини схiдного пiвострова.
Я сушив собi голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звiр або величезна рибина. Таємниче "щось" пiдпливло до стiни очерету й щезло в ньому.
Я схопився й пiшов до сусiдiв.
- Чи не позичите менi свого човна? Я хотiв би попливти на пiвострiв на тому боцi озера.
- Ах, по рибку? - покивав головою пан Анатоль. - На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тiльки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боцi озера царство красноперiв. Накопали черв'якiв i спробуємо рибальського щастя.
Хоч-не-хоч доводилось менi завести самохiд. Намет я покинув пiд нагляд сусiдок, заїхав у воду й попрямував на пiвнiч.
Я хотiв великим колом обплисти схiдний пiвострiв, щоб той, хто ховався, навiть помiтивши мене на озерi, подумав, нiби я пливу в iнший бiк.
Пiд час подорожi я пiдплив дуже близько до Чаплинця i в бiнокль побачив, що це великий острiв, порослий край води деревами, а посерединi голий, тiльки де-не-де зеленiли невеликi сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. "Заїду сюди, коли повертатимуся, - вирiшив я. - Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табiр?"
Я хотiв зустрiти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тiльки про Мартин перстень.
Другий берег озера, мiж схiдним пiвостровом i селом Матити здалеку здавався рiвним, дерева росли на ньому щiльною темною стiною. Коли я пiдплив ближче, то побачив, що там був ще один пiвострiв. Я надумав пристати до того пiвострова i хотiв розiгнати самохiд, щоб вiн, як таран, пробив стiну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те мiсце, де з-перед моїх очей зникло таємниче "щось" - дерев'яна колода чи звiр... I аж свиснув. Я знову побачив те "щось". Це був невеличкий гумовий човен. Вiд легенького вiтру вiн повiльно посувався уздовж захiдного пiвострова.
"Треба спiймати його й пошукати власника", - подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожнiй термос i торбинка. Мабуть, хтось зiйшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько вiд нього, коли щось мене зупинило.
"Дивина! - подумав я. - Вiн пливе проти вiтру!"
Але все вiдразу з'ясувалося. Ледве я пiдплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневiй масцi. Човник не плив сам. Хтось пiд ним сидiв.
Чоловiк у костюмi для пiдводного плавання з важким аквалангом на спинi насилу влiз у самохiд. Зняв з обличчя кисневу маску, i тодi я впiзнав... Проповiдника.
- Ви хотiли забрати мого човника? - спитав вiн.
- Я подумав, його знесла вода...
Вiн кивнув головою.
А менi, хоч я був занепокоєний присутнiстю тут цього чоловiка, стало весело. Аж смiшно було вiд думки, що вiн подорожував по озерi не на човнi, а пiд човном.
- Мабуть, куди цiкавiше гуляти по днi, анiж плисти на поверхнi озера, мовив я.
- Авжеж, - погодився вiн. - Лiкар рекомендував менi багато ходити пiшки.
- У вас кисневий голод?
- Еге ж, - кивнув вiн ствердно. - Тому я й ношу на спинi оцей балон з киснем.
- I побачили ви щось цiкаве, подорожуючи по днi?
- Кiлька величезних судакiв i здоровенного сома.
- Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
- Ви вже користувалися нею?
- Я не був у небезпецi.
Вiн з полегкiстю зiтхнув.
- Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мiй iнструмент тiльки для тих випадкiв, коли людина опиниться у справжнiй небезпецi. В iншiй ситуацiї ним не слiд користатися.
Ми добралися до пiщаного мису. Чаплi, що тут гуляли, знялися в повiтря i, важко вимахуючи крильми, полетiли до Чаплинця.
Дивний чоловiк якусь мить стежив за їхнiм летом, а потiм сказав:
- Мiй наречений i його приятель подалися вплав до берега, а потiм по сушi повиннi пiти до села Помелiн попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?
- У закусочнiй бiля переправи, - сказав я.
- Ох, так, звичайно, - i вона всмiхнулася ще променистiше, як давньому знайомому. Потiм простягла менi руку.
- Едiта, - вiдрекомендувалась вона.
- Томаш, - я потис руку з нiгтями, як у найгрiзнiшого хижака.
- Будь ласка, пiднiмiться на палубу. Минуло вже двi години, як мене покинули зовсiм саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? - вона простягла менi коробку сигарет.
Я перескочив на палубу яхти, i ми закурили.
- Як це ви сiли на мiлину? - почав я розмову.
- Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочнiй. Вацек, мiй наречений, i Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А менi звелiли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мiлину, - чарiвно всмiхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. - Але це їхня провина. Навiщо вони звелiли менi вести яхту? Пили оте пиво й сварилися мiж собою.
Мене не цiкавили подробицi життя на яхтi, тому я змiнив тему.
- А пан Вацек спiймав багато риби?
Вона засмiялася.
- Ще жодної. Взагалi навiть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшавi карту найкращих рибних мiсць на Озерищi, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмiнно одержати цього року золоту медаль i стати королем спiнiнгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспiшали й по дорозi оглядали озеро. Учора ночували на Буковцi. Поставили намет на березi, бо хоч кабiна й простора, спати в нiй незручно.
Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.
- I сьогоднi вранцi, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхтi немає нашої шкiряної сумки, в якiй була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковцi, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скорiше це зробили двоє хлопцiв, якi прийшли до нас позичити сiрникiв.
- Цiкаво, - промовив я.
Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едiтою, я чкурнув на свiй самохiд. Я люблю тишу i спокiй, а вiд її балаканини в мене вже розболiлась голова. Менi хотiлося смiятись: князь спiнiнгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як вiн стане королем?
Незабаром я побачив бiля схiдного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав'янистий, на ньому росло кiлька старих дубiв, схожих на баобаби. Менi здалося, що це саме те мiсце, де я мрiяв оселитися на довгий час, тим бiльше, що звiдси було видно захiдний берег з двома пiвостровами, а там, як я гадав, мав з'явитися Чоловiк iз рубцем.
Я виїхав самоходом на берег. Поставив свiй маленький зелений наметик i блискавично злагодив обiд: суп iз макаронами, а на друге фрикадельки в помiдорному соусi з герметично закритої банки - цi безсмертнi страви туристiв.
Озеро в цьому мiсцi було тихе, без вiтрильникiв, байдарок, моторок i човнiв. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця i Лугового острова. А на Чаплинцi - наскiльки я мiг побачити в бiнокль взагалi не було нiкого.
Я скiнчив обiдати, коли з-за стiни очерету понад берегом почув людськi голоси. Хтось, мабуть, кiлька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вiсiм великих плотiв з очерету й осоки, їх вiдпихали вiд дна жердинами, й вони повiльно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидiв Франек i вродлива руда дiвчина, маяв на довгiй палицi чорний прапор.
"Граються в пiратiв", - подумав я.
Вони побачили мене бiля намету.
- О! Оборонець гноблених!- крикнув до мене Чорний Франек.
Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть пiдпливти до берега, щоб вiддячити менi за випадок у закусочнiй. Однак вони поспiшали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво свiтило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тiльки вигукували щось таке:
- Нiколи не втручайтесь у нашi справи! Глядiть свого носа!
У менi поволi наростав гнiв. Я згадав про крадiжки байдарок, про зарiзану вiвцю на островi й дiйшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба i хлопцiв. Сам повинен був шукати грабiжникiв.
Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотiння мотора. Приклавши бiнокля до очей, я побачив, що з-за стiни очерету, вiд острова Буковця - нiби величезний снаряд, випущений з великої катапульти - вискочив чудовий глiсер. На борту в нього був напис: "Капiтан Немо"! Вiн ковзав по водi, нiби ледь її торкаючись.
...Глiсер догнав плоти, зробив великий закрут i стишив хiд. Тепер вiн плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Iз заскленої кабiни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащi, такi надягають у шторм рибалки й моряки. На головi чоловiк мав каптур, а на очах темнi окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумнiву: то був сам Капiтан Немо з Озерища.
Швидким помахом руки вiн вистрiлив спiнiнговим якiрцем на мiцнiй i довгiй волосiнi.
Ох, що ж то була за точнiсть! Якiрець пролетiв у повiтрi й зачепився за чорний прапор на плоту Чорного Франека. Тодi Капiтан ще одним помахом шарпнув якiрець i зiрвав прапор.
Над гладiнню озера, розбурханою гвинтом глiсера, залунали переляканi, здивованi, захопленi вигуки.
Капiтан Немо швидко змотував свiй спiнiнг, i якiрець тяг до нього чорного прапора. За мить той прапор був у капiтановiй руцi. Тодi зник у заскленiй кабiнi. Мотор завив, i глiсер, зробивши невелике пiвколо, зняв за собою велику хвилю, аж плоти загойдалися на водi. Ще мить, i глiсер зник за найближчим пiвостровом.
Отже, Капiтан Немо був iстотою з кровi й кiсток? Поклявся, що розквитається з ватагою Чорного Франека, i вперше дався їй взнаки. Показав свою силу й спритнiсть. Зiрвавши чорний прапор, вiн нiби сказав: "Отак я покладу край вашiй пiратськiй сваволi".
Плоти з очерету й осоки були тепер жалюгiднi. Великi хвилi, що їх здiйняв глiсер, ослабили вузли в жмутах осоки, i плоти глибше занурювались у воду. Ватага понуро мовчала, поквапливо вiдштовхуючись палицями вiд дна озера. Здавалося, що хлопцi хочуть якнайшвидше пристати де-небудь i вийти на берег. Було видно, що вони бояться повернення Капiтана Немо, хоч уже стих гуркiт його мотора i озеро знову було тихе, спокiйне.
Незабаром плоти зникли за стiною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.
Менi сподобалося, як кинуто спiнiнговий якiрець. Така влучнiсть i точнiсть! Може, Капiтан Немо не тiльки рибалка, а й спортсмен?
Бо мало хто знає, що крiм ловiння риби спiнiнгом iснує спецiальний предмет - кидальний спорт. У Польщi вiн щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Нiмецькiй Демократичнiй Республiцi, дуже популярний. Вiн має багато спiльного з лучним i стрiлецьким спортом, принаймнi пройшов ту саму еволюцiю. Вiд полювання на звiра до суто спортивного виявлення фiзичного розвитку i спритностi.
Вже iснують найрiзноманiтнiшi види кидального спорту. Змагання проводяться на сушi й на водi якiрцями i пластмасовими важками, їх кидають у цiль, у спецiальнi диски, а також на вiдстань. I дехто вже досяг незвичайних успiхiв, майже циркової спритностi. У "Рибальських вiстях" я недавно прочитав про американську дiвчину, Анну Стробель, яка з вiдстанi п'ятнадцять метрiв гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вмiє закидати одночасно два спiнiнги. Один кидає над головою, а другий - знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме мiсце, розташоване на вiдстанi двадцять метрiв.
У спритних руках спiнiнг з якiрцем або з важком може стати небезпечною зброєю.
Довго я сидiв перед своїм наметом, мiркуючи про Капiтана Немо. I що бiльше я про нього думав, то дужче прагнув зустрiти його, познайомитись i порозмовляти.
Аж надвечiр пiдплив човен з лицарями спiнiнгу - панами Анатолем i Казиком та їхнiми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою i, мабуть, вiдразу вирiшили поставити свої намети по сусiдству.
Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотнiсть. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвiдати околицю, а мiй намет мiг би на той час залишитися пiд їхнiм наглядом.
Пан Анатоль i пан Казик пояснили менi, що свої автомашини вони залишили на подвiр'ї у якогось селянина в селi Сем'янах. I тепер присвятять весь свiй час рибальству. Вони поставили поряд iз моїм наметом два маленькi намети, повечеряли, а тодi пан Анатоль витяг великий закордонний спiнiнг.
- Треба наловити риби на завтра на снiданок, - сказав вiн таким поважним тоном, наче без тiєї риби його дружина й приятелi померли б з голоду.
- А ви спробуєте щастя? - спитав вiн.
Я розвiв руками.
- Я не розумiюсь на рибальствi. До того ж не маю нiякої снастi.
То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
- Рибальство, шановний добродiю, це чудовий вiдпочинок. I водночас корисний спорт. Немає нiчого кращого за рибу, яку сам зловив i сам приготував. То я вам позичу, - вiн показав на вудку в човнi. - Сьогоднi ловитимемо щук. Я закидатиму спiнiнг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. - Вiн побалакав, побалакав i влiз у човен. Вiдплив од берега, зупинився пiд осокою й почав закидати блешню.
Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволi котилося до темної смуги лiсу на обрiї. Я закурив люльку, бо вiд води насунула хмара комарiв, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
На озерi знову почувся гуркiт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в нiй хтось знайомий. Авжеж, дiвчина з косою. Вона помiтила мене коло намету, помахала рукою i завернула човна в мою затоку.
- Вимкнiть той клятий мотор! - гримнув на неї пан Анатоль. - Хiба ви не бачите, що я ловлю рибу?
Вона слухняно вимкнула мотор i, взявшись за важкi весла, пiдпливла до берега.
- А все ж ми зустрiлися, - сказала дiвчина, подаючи менi руку.
Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човнi лежали двi вудки.
- По рибу? - спитав я.
- Еге ж. Уже натiшилася домiвкою, цiлий день возила сiно й надумала увечерi вискочити по рибу. А ви?
- Я не вмiю ловити й не маю вудки.
Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
- Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
- Нiяким, - засмiялась вона.
- А що ви збираєтесь ловити?
- Ще не знаю. Це залежить вiд мiсця.
Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дiвчина звернулась до мене:
- Ну, то що, будемо ловити?
- Менi не хочеться звiдси нiкуди рушати, - непомiтно позiхнув я.
- А смаженої риби ви не любите?
- Навпаки. Тiльки хiба я щось зловлю? Пан Анатоль уже пiвгодини закидає спiнiнг i нiчого не зловив.
- Ми спробуємо на черв'яка. I пiдемо недалеко. Он туди, - показала вона другу затоку, метрiв за двiстi вiд нашої. - Крiм того, - додала вона, - я хочу поговорити з вами вiч-на-вiч.
То вже була бiльша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пiшли на ту затоку.
- Тут мають бути вугрi, - запевнила дiвчина. - Затока мiлка, з мулким дном. Пан Анатоль не спiймає риби, бо з того боку мiлко вiд самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки i будемо хапати, як то кажуть, "з грунту".
- О, ви чудовий фахiвець, - зауважив я.
- Я ж народилася над озером i стiльки рокiв живу тут. Мiй батько й брати завзятi рибалки. Вдома тiльки й мови про рибальство.
Вона поначiплювала черв'якiв на гачки. Я закинув принаду якнайдалi вiд берега, поблизу очерету й водоростей, так звелiла менi дiвчина.
Ми посiдали на старiй, з обдертою корою колодi, викинутiй з води хвилями.
- Я бачила сьогоднi Капiтана Немо, - сказала вона.
- Я теж.
- Вiн плив на своєму чудовому глiсерi, - захоплено вела далi дiвчина.
- Я теж бачив, як вiн плив на глiсерi.
I я розповiв їй, як Капiтан Немо зiрвав прапор з плоту Чорного Франека.
- Який чоловiк! - шепнула вона. - Вiдчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсiм його не знаю i не знаю, який вiн iз себе. I нiхто з мiсцевих жителiв нiчого про нього не чув.
- Це дуже дивно. Бо глiсер - це не голка. Повинен десь тут мати причал.
Я розповiв їй про вранiшню пригоду з гарцерами, про забиту вiвцю й пiдозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
Стемнiло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
- Тягнiть! - закричала дiвчина i майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зiгнулося пiд вагою якоїсь могутньої риби.
- Є! Є! Це вугор, - бурмотiла вона, поволi витягаючи здобич на мiлину. - Не можна, щоб вiн обкрутився довкола якоїсь гiлляки на днi.
Ми витягли на пiсок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
Вiн був завтовшки з мою руку i важив, мабуть, з кiлограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тiльки дiвчинi я завдячував тим, що вiн не зiрвався.
- Буде вам добре попоїсти, - обiзвалася дiвчина, перерiзаючи волосiнь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навiть не пробувала витягти його.
- Вистачить нам обом, - запевнив я. - Адже он яка туша.
- Ви почастуєте мене? - зрадiла вона. - Страшенно люблю вугрiв. То я вже бiльше й не ловитиму.
Я пiдняв вугра за кiнець обрiзаної волосiнi i кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною i приятелями вже сидiли бiля своїх наметiв i щось їли здається, консервовану рибку в томатному соусi. Пан Анатоль побачив нашого вугра, i його аж пiдкинуло зi складаного стiльчика.
- Що це таке? - майже обурився вiн. - Звiдки цей вугор?
- Щойно зловив його, - гордо вiдповiв я.
- Тут? Неможливо.
- Он у тiй затоцi. На черв'яка, - пояснив я.
Спiйманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
- Казику! - голосно гукнув вiн. - Лаштуй грунтовi вудки i шукай черв'якiв. Зараз же iдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
Дiвчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
Пан Анатоль щось сердито буркнув i став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потiм, присвiчуючи електричними лiхтариками, почали шукати черв'якiв у травi.
Ми засмажили нашу рибину на олiї. Смакувала вона менi, як зроду нiяка iнша. Я з'їв її, мабуть, шматкiв з п'ять, закушуючи хлiбом i запиваючи мiцним чаєм.
Раптом дiвчина сказала:
- Ви мене зацiкавили. Навiщо ви приїхали на Озерище?
Я здвигнув плечима.
- Ви вже питали про це. На вiдпочинок.
Вона збила мою вiдповiдь, неначе комара, - помахом руки.
- А як ви опинилися на островi, де забито вiвцю? Адже у вас тiльки автомашина? Нi човна, нi байдарки я у вас не бачу.
- Позичив. Позавчора зустрiв на березi знайомих, залишив свою автомашину бiля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нiчних вражень на самотнiй острiвець.
- Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, - глузливо проказала вона.
Пан Анатоль i його приятель не знайшли анi однiсiнького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спiнiнгу, який погрожував дружинi й приятелям, що завтра ввечерi всi вони вже напевно виберуться на вугрiв. Уранцi вiн знайде черв'якiв або наловить маленької рибки на принаду.
Настала нiч - ясна, мiсячна, безвiтряна.
На озерi запала тиша, навiть хвилi не хлюпотiли, тiльки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потiк мiсячного свiтла плинув аж до наших нiг, до мого намету.
Я поглянув на годинника, потiм на дiвчину. Було близько десятої години.
- Вже пора менi, еге ж? - мовила вона, помiтивши мiй погляд. - Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечерi вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пiзнiше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сiна, а завтра знову до роботи.
- Ви ще вiдвiдаєте мене коли-небудь?
- О, звичайно, - приязно всмiхнулася вона. Та вiдразу ж спохмурнiла. I додала: - Я також повинна знайти Чорного Франека. Тодi в закусочнiй, коли всi поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Менi купив його для смiху на сiльському ярмарку мiй хлопець, який тепер в армiї. Вчора менi прийшов лист, може, вiн приїде на кiлька днiв у вiдпустку. Менi хотiлось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця i сказав, щоб я прийшла по нього, тодi вiддасть. Якщо я пiду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в мiлiцiю я не можу заявити, бо ж перстень не має нiякої цiнностi. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тiльки по-дурному пожартував. Я справдi не знаю, що робити.
- До табору Чорного Франека ми можемо пiти разом, - запропонував я.
- А хто ж знає, де той табiр? Рiч у тому, що вони нiкому цього не розказують. Так було й торiк. Спочатку розбишакували по кемпiнгах, у кiлькох туристiв пропали газовi плитки, а тодi вся ватага раптом зникла. Тiльки час вiд часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчакiв iз ватаги, яких посилали по харчi й на розвiдку. Iнодi вони робили напади всiєю ватагою, а що нiхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимi.
- Ви пропонуєте менi знайти цей табiр? Еге ж?
- Якщо зможете, - засмiялася вона. - А потiм ви скажете менi, де вiн розташований, i я пiду туди по свiй перстень. Нi, не з вами. А з своїм батьком i братами. Я певна, що Франек вiддасть менi перстень. I дуже швидко!
Вона сiла в байдарку. Затарахкотiв мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:
- Як вас звати?
- Томаш. А вас?
Може, не почула мого запитання? Човен уже вiдплив од берега. Тiльки через хвилину, разом iз гуркотом мотора, долинула до мене вiдповiдь:
- Марта...
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Розмова про розбишак. Невже трiумф Чорного Франека?
Спостереження за берегом по той бiк озера. Чи то лис, чи то
бiс? Хто шукає затоплений скарб? Пiдозрiла зустрiч на
Чаплиному островi. Пiдслухана розмова. Скiльки коштує
рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.
Наступного дня рано-вранцi мене розбудив гуркiт моторного човна, що пiдпливав до берега з двома мiлiцiонерами. Один з них вийшов на берег i, помiтивши, що я виглядаю з намету, спитав:
- Чи ви не бачили десь тут якихось пiдозрiлих людей? Гурту молодi без батькiв абощо?
Я розповiв про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополуднi пливла на плотах до Чаплиного острова.
- Сталося щось погане? - поцiкавився я.
Вiн кивнув.
- У сусiдньому селi вкрадено вiвцю, у гарцерiв хтось забрав байдарки й пiдкинув їх бiля Гєрчака. А минулої ночi в гарцерському таборi вкрадено бутлi й газову лампу.
Iз свого намету вийшов пан Анатоль. Вiн чув мiлiцiонеровi слова i, звiсно, вiдразу ж заходився повчати:
- Громадянине мiлiцiонер! Вiзьмiться за тих бешкетникiв i злодiїв, бо туристи не мають спокою. Ви дiєте надто нерiшуче й повiльно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.
Мiлiцiонер подивився на пана Анатоля i розважливо вiдповiв:
- На жаль, нiхто не бачив злодiїв, нiкого не можна звинуватити. Кожний тiльки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Мiлiцiя робить усе можливе, щоб над озером був лад i спокiй. Але цього року тут дуже багато людей. Сотнi наметiв напнуто на острiвцях, на берегах i над затоками. Туристи самi трохи виннi в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь iз тiєї сотнi туристiв, якi заселили береги озера, зволив прописатися? Нi. Ви теж не прописанi, i ви, еге ж? - звернувся вiн до пана Анатоля i до мене.
- Бо я... тiльки проїздом. Завтра, може, деiнде заночую, - пояснював пан Анатоль.
- Так усi кажуть, - вiдповiв мiлiцiонер. - Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я вiдпочиваю, подорожуючи, не змiг прописатись. I так само вiдповiдають хлопцi й дiвчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжнi туристи повиннi допомогти нам у нашiй роботi. Самi, без вашої участi, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогоднi... Спершу нас повiдомили про крадiжку бутлiв i газової лампи, потiм про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому мiсцi. Ми шукаємо винуватцiв крадiжки, але мусимо водночас вести слiдство в справi того хлопця. Озеро велике, i всяких справ тут безлiч. Скiльки туристiв плаває байдарками й човнами без плавецьких посвiдчень? Скiльки людей купаються далеко вiд берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навiть бiйки. I в усi такi справи закликають втрутитись мiлiцiю. Про це вам теж слiд подумати, коли нас критикуєте.
* * *
Мiлiцiонери вiдпливли до Чаплинця. Я скiнчив снiдати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть нi з чим. Тобто або взагалi не дiстались до табору Чорного Франека, або нiчого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спiйматися з краденими речами. Вiн мiг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловiка з рубцем.
Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусiди, я став розглядати в бiнокль берег по той бiк озера. Дивився довго, але не помiтив нiчого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось i ховався за очеретами бiля двох пiвостровiв, то на водi не видно було нiкого. А для мене мало значення, чи десь тут - у районi пiвостровiв - не почав пiрнати Чоловiк iз рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, i вiн, напевно, скористався чиїмсь човном.
Крiзь скельця мого бiнокля видно було на пiвостровах навiть маленькi кущi, тому я не мiг когось не помiтити. Зрештою, на пiщаному мисi стояли три чорнi чаплi - найкраще свiдчення, що мiсцевiсть безлюдна.
Проте я не здавався. Час вiд часу крiзь скельця бiнокля я стежив за пiвостровами i чорною затокою мiж ними. I таки недарма. В очеретi захiдного пiвострова раптом щось промайнуло, нiби пересунулась якась тiнь. Потiм вона зникла, а за кiлька хвилин цю саму тiнь я помiтив на чорному плесi затоки.
Я й не здогадувався, що "воно" таке. Наче довгий пасочок, який дуже повiльно перепливав затоку i прямував до очерету бiля середини схiдного пiвострова.
Я сушив собi голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звiр або величезна рибина. Таємниче "щось" пiдпливло до стiни очерету й щезло в ньому.
Я схопився й пiшов до сусiдiв.
- Чи не позичите менi свого човна? Я хотiв би попливти на пiвострiв на тому боцi озера.
- Ах, по рибку? - покивав головою пан Анатоль. - На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тiльки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боцi озера царство красноперiв. Накопали черв'якiв i спробуємо рибальського щастя.
Хоч-не-хоч доводилось менi завести самохiд. Намет я покинув пiд нагляд сусiдок, заїхав у воду й попрямував на пiвнiч.
Я хотiв великим колом обплисти схiдний пiвострiв, щоб той, хто ховався, навiть помiтивши мене на озерi, подумав, нiби я пливу в iнший бiк.
Пiд час подорожi я пiдплив дуже близько до Чаплинця i в бiнокль побачив, що це великий острiв, порослий край води деревами, а посерединi голий, тiльки де-не-де зеленiли невеликi сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. "Заїду сюди, коли повертатимуся, - вирiшив я. - Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табiр?"
Я хотiв зустрiти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тiльки про Мартин перстень.
Другий берег озера, мiж схiдним пiвостровом i селом Матити здалеку здавався рiвним, дерева росли на ньому щiльною темною стiною. Коли я пiдплив ближче, то побачив, що там був ще один пiвострiв. Я надумав пристати до того пiвострова i хотiв розiгнати самохiд, щоб вiн, як таран, пробив стiну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те мiсце, де з-перед моїх очей зникло таємниче "щось" - дерев'яна колода чи звiр... I аж свиснув. Я знову побачив те "щось". Це був невеличкий гумовий човен. Вiд легенького вiтру вiн повiльно посувався уздовж захiдного пiвострова.
"Треба спiймати його й пошукати власника", - подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожнiй термос i торбинка. Мабуть, хтось зiйшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько вiд нього, коли щось мене зупинило.
"Дивина! - подумав я. - Вiн пливе проти вiтру!"
Але все вiдразу з'ясувалося. Ледве я пiдплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневiй масцi. Човник не плив сам. Хтось пiд ним сидiв.
Чоловiк у костюмi для пiдводного плавання з важким аквалангом на спинi насилу влiз у самохiд. Зняв з обличчя кисневу маску, i тодi я впiзнав... Проповiдника.
- Ви хотiли забрати мого човника? - спитав вiн.
- Я подумав, його знесла вода...
Вiн кивнув головою.
А менi, хоч я був занепокоєний присутнiстю тут цього чоловiка, стало весело. Аж смiшно було вiд думки, що вiн подорожував по озерi не на човнi, а пiд човном.
- Мабуть, куди цiкавiше гуляти по днi, анiж плисти на поверхнi озера, мовив я.
- Авжеж, - погодився вiн. - Лiкар рекомендував менi багато ходити пiшки.
- У вас кисневий голод?
- Еге ж, - кивнув вiн ствердно. - Тому я й ношу на спинi оцей балон з киснем.
- I побачили ви щось цiкаве, подорожуючи по днi?
- Кiлька величезних судакiв i здоровенного сома.
- Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
- Ви вже користувалися нею?
- Я не був у небезпецi.
Вiн з полегкiстю зiтхнув.
- Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мiй iнструмент тiльки для тих випадкiв, коли людина опиниться у справжнiй небезпецi. В iншiй ситуацiї ним не слiд користатися.
Ми добралися до пiщаного мису. Чаплi, що тут гуляли, знялися в повiтря i, важко вимахуючи крильми, полетiли до Чаплинця.
Дивний чоловiк якусь мить стежив за їхнiм летом, а потiм сказав: