- О господи! - застогнав Чорний Франек. - Ви не Самоходик, а Самодзвоник. Хлопцi, вiдтягнiть його пiд дерево до того гарцерика. Нехай собi погомонять про гарцерськi пригоди.
Мене затягли пiд дерево до Баськи. Вони почали радитись, що робити далi. Бо ж тепер уже не тiльки Баська, але i я, i таємничий Капiтан Немо знали, де їхнiй табiр. Як i завжди, знову дiйшло до сварки мiж Чорним Франеком i Романом, цього разу за те, де буде новий табiр.
Я не прислухався до них, хотiв поговорити з Баською.
- Я й не знав, що Телль уже вожатий дружини, - сказав я пошепки. - I що вiн прибув на Озерище.
- Цього року вiн закiнчив школу, - пояснив Баська. - I став вожатим нашої дружини. А його друзi Бiлка й Соколине Око вчаться в спецiальному таборi гарцерських iнструкторiв. Сам вiн з нашим загоном приїхав на Озерище. Наш табiр бiля Сем'ян.
- Яструб у його дружинi?
- Так.
- Це вiн прислав тебе сюди вистежувати?
- Розвiдувати, - образився Баська.
- Не подобається менi Яструбова поведiнка. Навiщо вам вiдомостi про табiр Чорного Франека?
- У хлопцiв i дiвчат з нашого табору пропало багато речей. Ця газова лампа теж наша. Час нарештi приборкати Чорного Франека.
- Я згоден, що вкраденi речi треба знайти. Тiльки не так шукати. Гарцери проти ватаги розбишак? Адже ти сам чув, що казала та дiвчина. Вони не однаковi, не треба всiх звалювати до однiєї купи, їх слiд подiлити, вiдвiяти полову вiд зерна. Хотiв би поговорити про це з Теллем.
- Прийдiть узавтра на гарцерське вогнище. Але чи вони до завтра випустять нас?
- А що їм з нами робити? До нового свого табору не заберуть. Найiмовiрнiше, що вигадають якусь дурну кару: наприклад, залишать нас на островi без одягу.
Вiд гурту, що сидiв навколо лампи, вiддiлилась Бронка й пiдiйшла до нас.
- Шкода, що ви не Капiтан Немо, - зiтхнула вона й сiла поруч iз нами.
Баська зашепотiв:
- Розв'яжiть нас. Вам теж не подобається їхня поведiнка. Втiкаймо всi разом, утрьох.
Бронка знизала плечима.
- Таке скажеш. Я не можу зрадити їх, хоч i вважаю, що мене обдурили. Чорний Франек так розписував менi свої торiшнi пригоди на Озерищi, що замiсть їхати з батьками на канiкули, я опинилась у цiй ватазi.
- А може, й вiн шукає справжнiх пригод? Тiльки не вмiє їх знайти? спитав я.
Дiвчина всмiхнулась.
- А ви переживали справжнi пригоди?
- Так. Я, власне, зараз на шляху до справжньої пригоди. Пропоную вам: покиньте їх. Нi, нi, нас не треба розв'язувати. Я прошу вас завтра покинути цю ватагу й знайти мiй намет на тому березi. Минете кiлька старих дубiв, один з них буде дупластий. За пiвкiлометра далi стоїть мiй намет. Ви переживете чудову пригоду i, може, познайомитеся з Каштаном Немо.
- Ви знаєте Капiтана Немо? - зацiкавилась вона.
- Нi. Та, мабуть, незабаром познайомлюся з ним. Отже, знайдiть мiй намет. Пошлiть телеграму батькам, щоб вони не турбувалися...
- Я написала їм листа, що я над Озерищем, що менi добре. I щоб вони не тривожилися за мене.
- А може, вам пощастить намовити й Чорного Франека, щоб вiн залишив свою ватагу?
- О, нi, - похитала дiвчина головою. - Адже це вiн зiбрав ватагу. I щоб тепер залишив її?
- Я чекатиму на вас, - повторив я.
Вона вагалася.
- Не знаю. Не обiцяю.
Вона вiдiйшла до гурту, який радився бiля лампи, що раптом почала пригасати. Скiнчився газ у балонi.
- Перевiрю мотузки на руках у тих пташок, - сказав Роман.
Вiн пiдiйшов до нас, оглянув мотузки на моїх руках i ногах. Так само й на Басьчиних.
- Ходiмо спати, - розпорядився Чорний Франек. - Але через полонених i Капiтана Немо треба поставити варту. Першi двi години стерегтиме табiр Лисяча Шкурка. Потiм я, а тодi Роман.
- А може, звiльнимо полонених? - запропонувала Бронка.
- Ну, обiзвалася вельможна панянка, - розсердився Роман. - Дамо по лящу та й додому, так? Нi. Цього не буде. Завтра порадимося про кару для них. Щоб бiльше не стромляли носа в чужi справи.
Згасла газова лампа. Темрява огорнула острiвець. Ватага сховалась у своєму куренi, надворi зостався тiльки Лисяча Шкурка. Я чув, як вiн бив комарiв, що дзижчали бiля його обличчя, голосно позiхав, потiм закурив цигарку. "Такий шмаркач i вже курить", - обурився я. I навiть збирався щось сказати йому з цього приводу, та роздумав. Хотiв, щоб ватага якнайскорiше заснула. Все-таки я мав надiю звiльнитися вiд пут.
Дощ знову зашелестiв по листi дерев, дедалi дужче й дужче. Та нiхто з ватаги навiть не подумав, що полоненi мокнуть на дощi.
Кiлька разiв я пробував ослабити мотузки на руках, але марно.
Надiя на звiльнення танула в менi. Iз спiвчуттям думав я про Баську, який мовчки лежав поруч зi мною, без скарги терплячи тяжку долю полоненого.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Який на смак мотузок? Чи Немо нiмий? Напад на острiв. Чи
буде найчудовiша пригода? Чого хотiв Проповiдник? На мисi
Судака. Чи можна ловити на заклинання? "Отченаш".
Дощ монотонне" шелестiв у листi дерев. Менi капало на носа, а потiм почало накрапати на потилицю. Я був у самому купальному костюмi, бо хлопцi Чорного Франека не дозволили менi вдягнутися. Спочатку я навiть думав, що краще дощ, нiж оцi рої комарiв на моє голе тiло, але скоро менi стало холодно i я зацокотiв зубами. А що вже казати про Баську! Вiн здавався дуже тендiтним хлопцем. "Дiстане запалення легенiв", - подумав я i шарпнувся в путах.
Згодом мене взяла злiсть на Капiтана Немо. Якби вiн не з'явився на острiвцi, менi пощастило б звiльнити Баську, та й сам я не попався б у полон до цiєї ватаги. Але, здається, Капiтан Немо полюбляв такi штучки. "Любитель ефектiв", - подумав я, може, не зовсiм справедливо. Та хiба будеш справедливий, коли на голе тiло iде дощ i зуби цокотять вiд холоду?
- Басько... - шепнув я до хлопця.
- Слухаю, - почув я шепiт.
- Присунься до мене...
Вiн зробив кiлька рухiв усiм тiлом i опинився обiч мене. Я й собi посунувся i сперся спиною на його спину.
Руки в мене були зв'язанi назад у зап'ястях, так як i в Баськи. Пальцями я намацав мотузки в нього на руках, але виявилося, що вузол був на грудях. Я перевернувся на бiк i лiг так, що зубами дiстав до мотузка на Басьчиних руках.
Ох, як приємно читати в книжцi, що полонений герой перегризає мотузки, ба навiть шкiрянi паски. Але чи хтось iз вас, любi читачi, коли-небудь пробував зубами перегризти товстий мотузок?
Я гриз та й гриз, але дуже не скоро менi пощастило перервати лише одне чи двоє волоконець. I це ж не було ласо, як у романi, а звичайнiсiнький мотузок, що на ньому розвiшують бiлизну.
- Може, я спробую перегризти? - пошепки запропонував Баська.
- Не даси ради, - пробурмотiв я. - У мене руки зв'язанi старою краваткою. Тут треба мати такi зуби, як у моржа.
Дощ i далi шелестiв у листi, а темрява була така густа, що ми нiчого не бачили й за крок вiд себе. Що робив вартовий Лисяча Шкурка? Напевно, залiз у курiнь, де спала ватага. Аби я змiг перегризти мотузок, ми легко втекли б.
Чи ви знаєте, який на смак мотузок? Це щось гидке. Немає нiчого бридкiшого на смак, нiж мотузок. Здається, що гризеш старий вiхоть для горщикiв.
Ще двоє волоконець лопнуло... I тодi щось тепле торкнулося моєї руки.
- Т-с-с, - почув я приглушений голос.
Чиясь рука ковзнула по моєму тiлi, намацала мотузок. На ногах я вiдчув холодне лезо ножа, i мотузок спав. Ще мить - i нiж перерiзав краватку.
За двi хвилини Баська теж був вiльний, у темрявi його руки торкнулися моїх долонь. Хтось мiцно схопив мене за руку й потяг за собою. Ми прошмигнули крiзь вiльховi кущi аж до берега озера.
Той хтось - напевне Немо - все не пускав моєї руки. Аж поки крiзь очерет привiв нас до глiсера. Я здогадався, що то глiсер, спiткнувшись об його борт.
- Менi треба забрати свiй одяг, - сказав я Капiтановi Немо. - Берiть хлопця i пливiть. Я собi вже дам раду. Вплав дiстануся до берега.
Вiн нiчого не вiдповiв. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою i провiв моїми пальцями по днi глiсера. Там лежали мої речi.
Ми влiзли в глiсер i насилу вмiстилися там. Стукнули об борти весла. То Немо вiдштовхнувся вiд дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткi, тому ми пливли повiльно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотiв будити ватаги.
Як же я шкодував, що нiчна темрява не дає менi роздивитися його обличчя! Вiн був у своєму чорному вбраннi, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя яснiло в темрявi, але рис його не можна було роздивитися.
- Ви одержали мого листа? - спитав я.
Вiн не озвався. Нiби не чув запитання.
- Ви не хочете розмовляти про це? - знову спитав я.
Вiн мовчав.
Заговорив Баська.
- Ви чудесний. Це була незвичайна витiвка - пiдкинути на галявину вбрання.
"Молодь полюбляє ефекти", - з жалем подумав я.
Але Баська додав:
- I дякую вам за звiльнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, i за пiвгодини ми й так були б вiльнi. Однак тепер я швидше буду в таборi. Дякую вам.
I цього разу ми не почули голосу Капiтана Немо. Наче вiн був глухий або взагалi не хотiв з нами розмовляти.
"Це неввiчливо, - подумав я. - I трохи образливо".
Я бiльше не пробував зав'язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.
Ми пливли в цiлковитiй темрявi, я не уявляв, як Немо орiєнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко вiд острова, Капiтан увiмкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо пiдплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, вiн знав, хто я такий i де живу; певно, прочитав мого листа.
- Чи ви пiдпливете аж до гарцерського табору? - спитав його Баська.
Вiн ствердно щось пробурмотiв у вiдповiдь.
- Скажи Теллевi, що завтра я буду на вашому вогнищi! - гукнув я до Баськи й вистрибнув iз глiсера в мiлку прибережну воду.
- Дякую вам! - крикнув я ще до Капiтана Немо.
Мотор загурчав дужче. Вони вiдпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.
Я побрiв на берег. Гуркiт мотора завмирав у нiчнiй темрявi. З намету моїх сусiдiв почувся заспаний голос пана Анатоля.
- Хто там? Хто там?
- Це я. Сусiд, - вiдповiв я. - Повертаюся з нiчної риболовлi.
- Спiймали щось? - зацiкавився лицар спiнiнгу. Може, навiть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.
- Нi. Нiчого не спiймав. Зате дуже змок.
Вiн радiсно захихотiв, задоволений, що менi не пощастило з рибою, та ще й змок, а вiн лежить у затишному й сухому наметi. Знову, мабуть, вiдчув себе розумнiшим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.
У наметi я запалив туристську газову плитку й закип'ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспiрину й прослизнув у свiй спальний мiшок.
Менi здавалося, що я спав тiльки якусь мить. Збудив мене галас на озерi, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.
Я вистромив голову з намету i побачив озеро, вкрите легкою прозорою iмлою. Серединою озера, то з'являючись, то зникаючи в iмлi, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужнi мотори i тягли на буксирi по двi байдарки. В кожнiй сидiло по двоє гарцерiв у повному спорядженнi. Всього двадцять чотири хлопцi.
Я приклав до очей бiнокль. Помiтив мiж ними Баську, Яструба i Вiльгельма Телля. Не було сумнiву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.
"Ватага спить у куренi й не сподiвається нападу в таку ранню пору", подумав я.
Байдарки незабаром зникли в iмлi, яка приглушувала шум моторiв.
Та все ж менi було трохи прикро. Баська напевно розповiв Теллевi, що я думаю про конфлiкт гарцерiв з ватагою Чорного Франека. Напад на острiв свiдчив, що Телль злегковажив моїми словами.
"Ну, що ж, - зiтхнув я. - Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Островi Злочинцiв [Острiв Злочинцiв - Wyspa Zloczyncow третя книга циклу, видавалася українською мовою у 1967 роцi (прим. OCR-ника)]. Хлопець пiдрiс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвiду, щоб керувати на свiй розсуд".
Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На травi перед наметом сидiли з пiдiбганими ногами Вiльгельм Телль i Баська. На березi лежала байдарка.
- Чи не забагато ви спите пiсля нiчних переживань? - спитав мене весело Телль.
Я обняв його i запросив хлопцiв снiдати. У мене був хлiб i паштет у банцi.
- Я таки з'їв би щось, пане Томашу, - потер вiн радiсно руки. У хлопцiв був прекрасний настрiй. - Бо ми вже о першiй ранку гасали по озерi.
- Знаю. Ви попливли на острiв Чорного Франека.
- Саме вчасно, пане Томашу. Ватага вже збиралася чкурнути звiдти. Накивали п'ятами, коли побачили нашi байдарки й гурт хлопцiв. Вони тiкали вплав до берега, покидавши дiвчат i краденi речi. В їхньому куренi ми знайшли нашi балони для газу, лампу i ще багато чого, напевно, викраденого з наметiв. Тепер ми оголосимо про це над озером i повернемо власникам.
- Не дiйшло до бiйки?
- Нi, повтiкали вiд нас, мов качки. Вони смiливi тiльки проти слабших, - знизав вiн зневажливо плечима.
- Сподiваюсь, Баська розповiв тобi, Теллю, що я про все це думаю?
- Звичайно, розповiв. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повиннi були залишити їм украденi речi? I терпiти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табiр Чорного Франека треба було повiдомити мiлiцiю, i вона вiдiбрала б у ватаги вкраденi речi. Але, по-перше, на це вже не було часу, ватага ось-ось утекла б з острова. А по-друге, ми вважаємо, що наша молодiжна органiзацiя повинна допомагати пiдтримувати порядок. Так думають усi нашi гарцери. Виходить трохи по-дурному - такий гурт гарцерiв, i в них ватага злодюжок покрала рiзнi речi. Коли ми не навчимось давати собi раду з бешкетниками тут, у таборi, то як же ми впораємося з ними в життi?
На чайнику почала весело пiдстрибувати покришка. Баська нарiзав хлiба i намастив його паштетом. Вiд цього видовища настрiй у мене покращав, i я перестав сердитись на Телля. Адже нiчого поганого не скоїлося. Не поїхали ж вони на острiв, щоб битися з ватагою, а тiльки щоб забрати свої речi.
Ми трохи вгамували голод. Телль весь час очiкувально поглядав на мене. Я знав, чому. Його гризла цiкавiсть, звiдки я тут узявся. Вiн вiдчув у цьому якусь пригоду.
- Я нiчого не скажу тобi, Теллю, - мовив я йому нарештi. - Ти маєш свої власнi гарцерськi справи. Коли я втягну тебе в свої, ти захопишся й занедбаєш свої обов'язки. Якщо ж ти все-таки хочеш допомогти менi... - я завагався. - Шукай над Озерищем чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Зробиш менi цим величезну послугу. Я, власне, й приїхав сюди, щоб знайти цього чоловiка.
Вiн зрозумiв, що я нiчого бiльше не розповiм. Та й ми повиннi були урвати розмову, бо саме прокинувся пан Анатоль i, голосно позiхаючи, вилiз iз намету.
Його трохи здивувала присутнiсть двох гарцерiв, якi снiдали разом зi мною.
- У вас щоразу новi гостi, сусiде, - зауважив вiн. - Спершу та молода дiвчина ловила для вас рибу, а тепер цi молодi люди годують вас снiданком.
- О, вибачте, це я їх запросив.
- А вчора вночi, коли ви пiшли по рибу, тут хтось був i питав про вас.
- Жiнка, чоловiк?
- Чоловiк. Дуже дивний чоловiк. Приплив гумовим човником i навiть трохи почекав на вас, бо гадав, що ви не зайшли далеко без свого дивного автомобiля. Я не можу описати зовнiшностi чоловiка, скажу тiльки, що вiн говорив про птахiв, про повернення до природи. Не давав нам спати своєю балаканиною.
- Це Проповiдник, - вiдгадав я.
- Проповiдник?
- Водолаз, Проповiдник, так я прозвав його, бо бачив, як вiн пiрнав з аквалангом, а його розмови навели мене на думку, що, може, вiн проповiдник.
- Але, мабуть, не релiгiйний. Бо розповiдав нам тут про чайку-реготуху, - сказав пан Анатоль.
Була вже восьма година. Ранкова iмла розтанула, на небi жодної хмаринки, i сонце вже припiкало.
Але небо було якесь тьмяне, i день мiг бути похмурим.
- А ви, пане Томашу, куди тiльки поїдете, вiдразу потрапляєте в якусь гарну iсторiю, - здивовано сказав Вiльгельм Телль, ладнаючись iз Баською вiдпливати. - Якiсь дивнi типи вас вiдвiдують. А що то за дiвчина, про яку тут згадували? Вона справдi ловила для вас рибу?
- Спiймала чудову щуку.
- Ех, шкода, що я не можу бути тут весь час iз вами, - зiтхнув Телль. Менi здається, що на Озерищi станеться найчудовiша пригода з усiх, якi я досi пережив.
Хочеш не хочеш, а вiн мусив пливти до свого табору. Хлопцi зiпхнули байдарку на воду i, взявши з мене обiцянку, що ввечерi я прибуду на їхнє гарцерське вогнище, вiдпливли, енергiйно вимахуючи веслами. А я лiг за своїм наметом i спрямував скельця бiнокля на той берег. "Чого хотiв вiд мене Проповiдник?" - думав я. Але не знаходив нiякого, розумного пояснення його несподiваних вiдвiдин.
Протилежний берег був безлюдний. Тiльки через пiвгодини припливла бiла яхта Вацека Краватика. Її поставили на якiр поблизу пiщаного мису, де я вчора розмовляв з Водолазом-Проповiдником.
У бiнокль я бачив, як Вацек Краватик i Бородань, стоячи на палубi яхти, закидали спiнiнги в озеро.
- Князь спiнiнгу вже ловить рибу, - сповiстив я пановi Анатолю. - Он там, коло пiвострова, навпроти нас.
- Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, - бiдкався лицар спiнiнгу.
Вiн помчав квапити дружину й своїх приятелiв, щоб мерщiй готували снiданок. Його мучила думка, що князь спiнiнгу за мить спiймає величезну рибину, а вiн, скромний лицар рибальства, зi своїми рибальськими снастями ще навiть не рушив до бою.
О дев'ятiй загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складанi вудлища, навiть спiнiнг.
- Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полi, - пояснила вона. Вважають, що я повинна мати канiкули i перед початком навчання якнайбiльше перебувати на свiжому повiтрi й на сонцi. Звелiли менi ловити рибу. Ви попливете зi мною?
- А куди?
- Туди, де ота яхта. На мис Судака.
Почувши цю назву, пан Анатоль так пiдскочив, що молоко, яке вiн саме пив, вилилось йому на штани.
- То оце там мис Судака? Неймовiрно. Я нiчого про це не знав. Князь спiнiнгу колись казав, що ловитиме на мисi Судака. Казику, кiнчай снiдати! Зараз же попливемо туди ловити судакiв. Мишко, - крикнув жiнцi, - готуй сковороду й олiю! На обiд з'їмо судака.
Марта спитала мене пошепки:
- Ви вже одержали вiдповiдь вiд Капiтана Немо?
- Нi.
- Я теж нi. У листi я просила, щоб вiн поклав вiдповiдь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свiй одяг Немо забрав.
- Вночi вiн таке виробляв! А взагалi це, мабуть, великий нечема.
Я розповiв їй про нiчнi пригоди на островi Чорного Франека.
- Чудовий! Чудовий!.. - захоплено шепотiла вона. - Ви помилились, вiн не мстивий. Вiддав хлопцям їхнiй одяг. I вас визволив з полону...
- Але спершу мене в той полон запроторив, - буркнув я. Вона щиро обурилась:
- Ви заздрiсний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.
- А чому вiн усе мовчить?
- Може, має якусь поважну причину для цього. Зате менi радiсно, що ви все-таки попливли вночi до табору Чорного Франека по мiй перстень.
- Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навiть не згадав про нього. На острiв я поплив тому, що Чорний Франек обiцяв зiбрати нараду ватаги. Я хотiв вивiдати їхнi дальшi намiри.
- I вивiдали?
- Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.
- I не бояться Капiтана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичцi з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них вiзьметься мiлiцiя?
- Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?
- Ненавиджу таких типiв. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати. У нас дома нiколи не було розкошi. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А тi? їм усе просто: якщо тобi хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалi не люблять працювати. Чи хто-небудь iз тiєї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вiвцю? Може, той рибалка хотiв за неї купити синовi пальто на зиму? А вони попливли на острiв i забили вiвцю, наче свою власнiсть. Бо були голоднi... - вона зневажливо пирхнула.
- Хай йому бiс, - буркнув я. - Хiба не знайдеться нiкого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?
Вона знизала плечима.
- Ви дуже наївний. Якщо в полi росте пирiй, то його виривають i палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янiв, нiколи не буде доброго врожаю.
Я не згодився з її думкою. Але не хотiв сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказiв?
Пан Анатоль зовсiм зiбрався рибалити i, погукуючи на свого приятеля, сiдав у човен.
- Попливемо? - запропонувала менi Марта.
Я не мав кращого заняття. Та й там я мiг шукати "свого" Чоловiка з рубцем. Тож я сiв з дiвчиною в човен i ми слiдом за паном Анатолем попливли до бiлої яхти Вацека Краватика.
Тим часом небо ще бiльше потьмянiло. Сонце пекло крiзь iмлу, повiтря було задушливе. Над озером лiтали розморенi комарi й настирливо атакували нас. Вони йшли навiть на смерть, аби тiльки всiстися на якiйсь живiй iстотi й напитися її кровi.
Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князевi спiнiнгу.
- Ви справдi закидаєте чудово, - сказав вiн, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
Той зневажливо махнув рукою:
- Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
- Може, треба ближче до очерету? - порадив пан Анатоль.
Я вклонився бiлоголовiй Едiтi, яка сидiла на палубi яхти й робила собi манiкюр.
- Менi здається, сьогоднi буде дощ, - сказав я.
- О, це ви? - всмiхнулась вона.
Бородань, що теж закидав спiнiнга, неввiчливо спитав мене:
- А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу?
Марта захихотiла.
- Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубi. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
Бiлоголова Едiта вiдклала ножички й пилочку.
- Ой, заберiть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
- По рибу, - вiдповiла Марта.
- Ненавиджу рибалок, - вибухнула Едiта. - Нема гiрше в свiтi за чоловiка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? - звернулася вона до мене.
- Я не вмiю.
- А вудки везете, - зауважив Бородань.
- Це мої вудки, - сказала Марта.
- А на що ви ловите? - глузливо спитав Бородань.
- На заклинання, - засмiялася дiвчина.
Навiть князь спiнiнгу зацiкавився.
- I багато ви спiймали на заклинання? - спитав вiн.
- Ви сьогоднi зранку третiй, - вiдповiла вона.
Бородань скривився.
- Старий дотеп.
- А яке ж то заклинання? - поцiкавився Вацек Краватик.
- На рiзнi породи риб рiзнi заклинання, - пояснила Марта. - Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
- Я знаю, а риба не ловиться, - буркнув Вацек. - Я вже годину закидаю цю бляху, i все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
- Iнодi. Це залежить вiд мiсця, часу й погоди.
- А що б ви ловили на нашому мiсцi?
- Окунiв.
- Тут? Окунiв? - Бородань стукнув себе пальцем по лобi.
- Не тут. А там далi. З того боку пiвострова.
Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобi.
- Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.
- Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик. - Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.
- Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина. - А проте ловитиму окунiв.
Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.
- Вони дурнi, - мовила вона до мене. - Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?
- По цей бiк.
- А чому?
- Не знаю.
- Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?
- Звiдки менi знати?
- Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На "отченаш".
- Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати "отченаш"?
- "Отченаш" - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта. - Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.
Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй "отченаш", далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.
- Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.
- А чому ви ловите на "отченаш", а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
- Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.
I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.
"Вона чарiвниця", - подумав я.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.
Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.
Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс
втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.
Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.
- Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.
- Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.
- Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.
- Глибше встромлю в землю, - сказала вона. - Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.
Мене затягли пiд дерево до Баськи. Вони почали радитись, що робити далi. Бо ж тепер уже не тiльки Баська, але i я, i таємничий Капiтан Немо знали, де їхнiй табiр. Як i завжди, знову дiйшло до сварки мiж Чорним Франеком i Романом, цього разу за те, де буде новий табiр.
Я не прислухався до них, хотiв поговорити з Баською.
- Я й не знав, що Телль уже вожатий дружини, - сказав я пошепки. - I що вiн прибув на Озерище.
- Цього року вiн закiнчив школу, - пояснив Баська. - I став вожатим нашої дружини. А його друзi Бiлка й Соколине Око вчаться в спецiальному таборi гарцерських iнструкторiв. Сам вiн з нашим загоном приїхав на Озерище. Наш табiр бiля Сем'ян.
- Яструб у його дружинi?
- Так.
- Це вiн прислав тебе сюди вистежувати?
- Розвiдувати, - образився Баська.
- Не подобається менi Яструбова поведiнка. Навiщо вам вiдомостi про табiр Чорного Франека?
- У хлопцiв i дiвчат з нашого табору пропало багато речей. Ця газова лампа теж наша. Час нарештi приборкати Чорного Франека.
- Я згоден, що вкраденi речi треба знайти. Тiльки не так шукати. Гарцери проти ватаги розбишак? Адже ти сам чув, що казала та дiвчина. Вони не однаковi, не треба всiх звалювати до однiєї купи, їх слiд подiлити, вiдвiяти полову вiд зерна. Хотiв би поговорити про це з Теллем.
- Прийдiть узавтра на гарцерське вогнище. Але чи вони до завтра випустять нас?
- А що їм з нами робити? До нового свого табору не заберуть. Найiмовiрнiше, що вигадають якусь дурну кару: наприклад, залишать нас на островi без одягу.
Вiд гурту, що сидiв навколо лампи, вiддiлилась Бронка й пiдiйшла до нас.
- Шкода, що ви не Капiтан Немо, - зiтхнула вона й сiла поруч iз нами.
Баська зашепотiв:
- Розв'яжiть нас. Вам теж не подобається їхня поведiнка. Втiкаймо всi разом, утрьох.
Бронка знизала плечима.
- Таке скажеш. Я не можу зрадити їх, хоч i вважаю, що мене обдурили. Чорний Франек так розписував менi свої торiшнi пригоди на Озерищi, що замiсть їхати з батьками на канiкули, я опинилась у цiй ватазi.
- А може, й вiн шукає справжнiх пригод? Тiльки не вмiє їх знайти? спитав я.
Дiвчина всмiхнулась.
- А ви переживали справжнi пригоди?
- Так. Я, власне, зараз на шляху до справжньої пригоди. Пропоную вам: покиньте їх. Нi, нi, нас не треба розв'язувати. Я прошу вас завтра покинути цю ватагу й знайти мiй намет на тому березi. Минете кiлька старих дубiв, один з них буде дупластий. За пiвкiлометра далi стоїть мiй намет. Ви переживете чудову пригоду i, може, познайомитеся з Каштаном Немо.
- Ви знаєте Капiтана Немо? - зацiкавилась вона.
- Нi. Та, мабуть, незабаром познайомлюся з ним. Отже, знайдiть мiй намет. Пошлiть телеграму батькам, щоб вони не турбувалися...
- Я написала їм листа, що я над Озерищем, що менi добре. I щоб вони не тривожилися за мене.
- А може, вам пощастить намовити й Чорного Франека, щоб вiн залишив свою ватагу?
- О, нi, - похитала дiвчина головою. - Адже це вiн зiбрав ватагу. I щоб тепер залишив її?
- Я чекатиму на вас, - повторив я.
Вона вагалася.
- Не знаю. Не обiцяю.
Вона вiдiйшла до гурту, який радився бiля лампи, що раптом почала пригасати. Скiнчився газ у балонi.
- Перевiрю мотузки на руках у тих пташок, - сказав Роман.
Вiн пiдiйшов до нас, оглянув мотузки на моїх руках i ногах. Так само й на Басьчиних.
- Ходiмо спати, - розпорядився Чорний Франек. - Але через полонених i Капiтана Немо треба поставити варту. Першi двi години стерегтиме табiр Лисяча Шкурка. Потiм я, а тодi Роман.
- А може, звiльнимо полонених? - запропонувала Бронка.
- Ну, обiзвалася вельможна панянка, - розсердився Роман. - Дамо по лящу та й додому, так? Нi. Цього не буде. Завтра порадимося про кару для них. Щоб бiльше не стромляли носа в чужi справи.
Згасла газова лампа. Темрява огорнула острiвець. Ватага сховалась у своєму куренi, надворi зостався тiльки Лисяча Шкурка. Я чув, як вiн бив комарiв, що дзижчали бiля його обличчя, голосно позiхав, потiм закурив цигарку. "Такий шмаркач i вже курить", - обурився я. I навiть збирався щось сказати йому з цього приводу, та роздумав. Хотiв, щоб ватага якнайскорiше заснула. Все-таки я мав надiю звiльнитися вiд пут.
Дощ знову зашелестiв по листi дерев, дедалi дужче й дужче. Та нiхто з ватаги навiть не подумав, що полоненi мокнуть на дощi.
Кiлька разiв я пробував ослабити мотузки на руках, але марно.
Надiя на звiльнення танула в менi. Iз спiвчуттям думав я про Баську, який мовчки лежав поруч зi мною, без скарги терплячи тяжку долю полоненого.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Який на смак мотузок? Чи Немо нiмий? Напад на острiв. Чи
буде найчудовiша пригода? Чого хотiв Проповiдник? На мисi
Судака. Чи можна ловити на заклинання? "Отченаш".
Дощ монотонне" шелестiв у листi дерев. Менi капало на носа, а потiм почало накрапати на потилицю. Я був у самому купальному костюмi, бо хлопцi Чорного Франека не дозволили менi вдягнутися. Спочатку я навiть думав, що краще дощ, нiж оцi рої комарiв на моє голе тiло, але скоро менi стало холодно i я зацокотiв зубами. А що вже казати про Баську! Вiн здавався дуже тендiтним хлопцем. "Дiстане запалення легенiв", - подумав я i шарпнувся в путах.
Згодом мене взяла злiсть на Капiтана Немо. Якби вiн не з'явився на острiвцi, менi пощастило б звiльнити Баську, та й сам я не попався б у полон до цiєї ватаги. Але, здається, Капiтан Немо полюбляв такi штучки. "Любитель ефектiв", - подумав я, може, не зовсiм справедливо. Та хiба будеш справедливий, коли на голе тiло iде дощ i зуби цокотять вiд холоду?
- Басько... - шепнув я до хлопця.
- Слухаю, - почув я шепiт.
- Присунься до мене...
Вiн зробив кiлька рухiв усiм тiлом i опинився обiч мене. Я й собi посунувся i сперся спиною на його спину.
Руки в мене були зв'язанi назад у зап'ястях, так як i в Баськи. Пальцями я намацав мотузки в нього на руках, але виявилося, що вузол був на грудях. Я перевернувся на бiк i лiг так, що зубами дiстав до мотузка на Басьчиних руках.
Ох, як приємно читати в книжцi, що полонений герой перегризає мотузки, ба навiть шкiрянi паски. Але чи хтось iз вас, любi читачi, коли-небудь пробував зубами перегризти товстий мотузок?
Я гриз та й гриз, але дуже не скоро менi пощастило перервати лише одне чи двоє волоконець. I це ж не було ласо, як у романi, а звичайнiсiнький мотузок, що на ньому розвiшують бiлизну.
- Може, я спробую перегризти? - пошепки запропонував Баська.
- Не даси ради, - пробурмотiв я. - У мене руки зв'язанi старою краваткою. Тут треба мати такi зуби, як у моржа.
Дощ i далi шелестiв у листi, а темрява була така густа, що ми нiчого не бачили й за крок вiд себе. Що робив вартовий Лисяча Шкурка? Напевно, залiз у курiнь, де спала ватага. Аби я змiг перегризти мотузок, ми легко втекли б.
Чи ви знаєте, який на смак мотузок? Це щось гидке. Немає нiчого бридкiшого на смак, нiж мотузок. Здається, що гризеш старий вiхоть для горщикiв.
Ще двоє волоконець лопнуло... I тодi щось тепле торкнулося моєї руки.
- Т-с-с, - почув я приглушений голос.
Чиясь рука ковзнула по моєму тiлi, намацала мотузок. На ногах я вiдчув холодне лезо ножа, i мотузок спав. Ще мить - i нiж перерiзав краватку.
За двi хвилини Баська теж був вiльний, у темрявi його руки торкнулися моїх долонь. Хтось мiцно схопив мене за руку й потяг за собою. Ми прошмигнули крiзь вiльховi кущi аж до берега озера.
Той хтось - напевне Немо - все не пускав моєї руки. Аж поки крiзь очерет привiв нас до глiсера. Я здогадався, що то глiсер, спiткнувшись об його борт.
- Менi треба забрати свiй одяг, - сказав я Капiтановi Немо. - Берiть хлопця i пливiть. Я собi вже дам раду. Вплав дiстануся до берега.
Вiн нiчого не вiдповiв. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою i провiв моїми пальцями по днi глiсера. Там лежали мої речi.
Ми влiзли в глiсер i насилу вмiстилися там. Стукнули об борти весла. То Немо вiдштовхнувся вiд дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткi, тому ми пливли повiльно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотiв будити ватаги.
Як же я шкодував, що нiчна темрява не дає менi роздивитися його обличчя! Вiн був у своєму чорному вбраннi, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя яснiло в темрявi, але рис його не можна було роздивитися.
- Ви одержали мого листа? - спитав я.
Вiн не озвався. Нiби не чув запитання.
- Ви не хочете розмовляти про це? - знову спитав я.
Вiн мовчав.
Заговорив Баська.
- Ви чудесний. Це була незвичайна витiвка - пiдкинути на галявину вбрання.
"Молодь полюбляє ефекти", - з жалем подумав я.
Але Баська додав:
- I дякую вам за звiльнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, i за пiвгодини ми й так були б вiльнi. Однак тепер я швидше буду в таборi. Дякую вам.
I цього разу ми не почули голосу Капiтана Немо. Наче вiн був глухий або взагалi не хотiв з нами розмовляти.
"Це неввiчливо, - подумав я. - I трохи образливо".
Я бiльше не пробував зав'язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.
Ми пливли в цiлковитiй темрявi, я не уявляв, як Немо орiєнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко вiд острова, Капiтан увiмкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо пiдплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, вiн знав, хто я такий i де живу; певно, прочитав мого листа.
- Чи ви пiдпливете аж до гарцерського табору? - спитав його Баська.
Вiн ствердно щось пробурмотiв у вiдповiдь.
- Скажи Теллевi, що завтра я буду на вашому вогнищi! - гукнув я до Баськи й вистрибнув iз глiсера в мiлку прибережну воду.
- Дякую вам! - крикнув я ще до Капiтана Немо.
Мотор загурчав дужче. Вони вiдпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.
Я побрiв на берег. Гуркiт мотора завмирав у нiчнiй темрявi. З намету моїх сусiдiв почувся заспаний голос пана Анатоля.
- Хто там? Хто там?
- Це я. Сусiд, - вiдповiв я. - Повертаюся з нiчної риболовлi.
- Спiймали щось? - зацiкавився лицар спiнiнгу. Може, навiть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.
- Нi. Нiчого не спiймав. Зате дуже змок.
Вiн радiсно захихотiв, задоволений, що менi не пощастило з рибою, та ще й змок, а вiн лежить у затишному й сухому наметi. Знову, мабуть, вiдчув себе розумнiшим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.
У наметi я запалив туристську газову плитку й закип'ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспiрину й прослизнув у свiй спальний мiшок.
Менi здавалося, що я спав тiльки якусь мить. Збудив мене галас на озерi, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.
Я вистромив голову з намету i побачив озеро, вкрите легкою прозорою iмлою. Серединою озера, то з'являючись, то зникаючи в iмлi, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужнi мотори i тягли на буксирi по двi байдарки. В кожнiй сидiло по двоє гарцерiв у повному спорядженнi. Всього двадцять чотири хлопцi.
Я приклав до очей бiнокль. Помiтив мiж ними Баську, Яструба i Вiльгельма Телля. Не було сумнiву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.
"Ватага спить у куренi й не сподiвається нападу в таку ранню пору", подумав я.
Байдарки незабаром зникли в iмлi, яка приглушувала шум моторiв.
Та все ж менi було трохи прикро. Баська напевно розповiв Теллевi, що я думаю про конфлiкт гарцерiв з ватагою Чорного Франека. Напад на острiв свiдчив, що Телль злегковажив моїми словами.
"Ну, що ж, - зiтхнув я. - Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Островi Злочинцiв [Острiв Злочинцiв - Wyspa Zloczyncow третя книга циклу, видавалася українською мовою у 1967 роцi (прим. OCR-ника)]. Хлопець пiдрiс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвiду, щоб керувати на свiй розсуд".
Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На травi перед наметом сидiли з пiдiбганими ногами Вiльгельм Телль i Баська. На березi лежала байдарка.
- Чи не забагато ви спите пiсля нiчних переживань? - спитав мене весело Телль.
Я обняв його i запросив хлопцiв снiдати. У мене був хлiб i паштет у банцi.
- Я таки з'їв би щось, пане Томашу, - потер вiн радiсно руки. У хлопцiв був прекрасний настрiй. - Бо ми вже о першiй ранку гасали по озерi.
- Знаю. Ви попливли на острiв Чорного Франека.
- Саме вчасно, пане Томашу. Ватага вже збиралася чкурнути звiдти. Накивали п'ятами, коли побачили нашi байдарки й гурт хлопцiв. Вони тiкали вплав до берега, покидавши дiвчат i краденi речi. В їхньому куренi ми знайшли нашi балони для газу, лампу i ще багато чого, напевно, викраденого з наметiв. Тепер ми оголосимо про це над озером i повернемо власникам.
- Не дiйшло до бiйки?
- Нi, повтiкали вiд нас, мов качки. Вони смiливi тiльки проти слабших, - знизав вiн зневажливо плечима.
- Сподiваюсь, Баська розповiв тобi, Теллю, що я про все це думаю?
- Звичайно, розповiв. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повиннi були залишити їм украденi речi? I терпiти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табiр Чорного Франека треба було повiдомити мiлiцiю, i вона вiдiбрала б у ватаги вкраденi речi. Але, по-перше, на це вже не було часу, ватага ось-ось утекла б з острова. А по-друге, ми вважаємо, що наша молодiжна органiзацiя повинна допомагати пiдтримувати порядок. Так думають усi нашi гарцери. Виходить трохи по-дурному - такий гурт гарцерiв, i в них ватага злодюжок покрала рiзнi речi. Коли ми не навчимось давати собi раду з бешкетниками тут, у таборi, то як же ми впораємося з ними в життi?
На чайнику почала весело пiдстрибувати покришка. Баська нарiзав хлiба i намастив його паштетом. Вiд цього видовища настрiй у мене покращав, i я перестав сердитись на Телля. Адже нiчого поганого не скоїлося. Не поїхали ж вони на острiв, щоб битися з ватагою, а тiльки щоб забрати свої речi.
Ми трохи вгамували голод. Телль весь час очiкувально поглядав на мене. Я знав, чому. Його гризла цiкавiсть, звiдки я тут узявся. Вiн вiдчув у цьому якусь пригоду.
- Я нiчого не скажу тобi, Теллю, - мовив я йому нарештi. - Ти маєш свої власнi гарцерськi справи. Коли я втягну тебе в свої, ти захопишся й занедбаєш свої обов'язки. Якщо ж ти все-таки хочеш допомогти менi... - я завагався. - Шукай над Озерищем чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Зробиш менi цим величезну послугу. Я, власне, й приїхав сюди, щоб знайти цього чоловiка.
Вiн зрозумiв, що я нiчого бiльше не розповiм. Та й ми повиннi були урвати розмову, бо саме прокинувся пан Анатоль i, голосно позiхаючи, вилiз iз намету.
Його трохи здивувала присутнiсть двох гарцерiв, якi снiдали разом зi мною.
- У вас щоразу новi гостi, сусiде, - зауважив вiн. - Спершу та молода дiвчина ловила для вас рибу, а тепер цi молодi люди годують вас снiданком.
- О, вибачте, це я їх запросив.
- А вчора вночi, коли ви пiшли по рибу, тут хтось був i питав про вас.
- Жiнка, чоловiк?
- Чоловiк. Дуже дивний чоловiк. Приплив гумовим човником i навiть трохи почекав на вас, бо гадав, що ви не зайшли далеко без свого дивного автомобiля. Я не можу описати зовнiшностi чоловiка, скажу тiльки, що вiн говорив про птахiв, про повернення до природи. Не давав нам спати своєю балаканиною.
- Це Проповiдник, - вiдгадав я.
- Проповiдник?
- Водолаз, Проповiдник, так я прозвав його, бо бачив, як вiн пiрнав з аквалангом, а його розмови навели мене на думку, що, може, вiн проповiдник.
- Але, мабуть, не релiгiйний. Бо розповiдав нам тут про чайку-реготуху, - сказав пан Анатоль.
Була вже восьма година. Ранкова iмла розтанула, на небi жодної хмаринки, i сонце вже припiкало.
Але небо було якесь тьмяне, i день мiг бути похмурим.
- А ви, пане Томашу, куди тiльки поїдете, вiдразу потрапляєте в якусь гарну iсторiю, - здивовано сказав Вiльгельм Телль, ладнаючись iз Баською вiдпливати. - Якiсь дивнi типи вас вiдвiдують. А що то за дiвчина, про яку тут згадували? Вона справдi ловила для вас рибу?
- Спiймала чудову щуку.
- Ех, шкода, що я не можу бути тут весь час iз вами, - зiтхнув Телль. Менi здається, що на Озерищi станеться найчудовiша пригода з усiх, якi я досi пережив.
Хочеш не хочеш, а вiн мусив пливти до свого табору. Хлопцi зiпхнули байдарку на воду i, взявши з мене обiцянку, що ввечерi я прибуду на їхнє гарцерське вогнище, вiдпливли, енергiйно вимахуючи веслами. А я лiг за своїм наметом i спрямував скельця бiнокля на той берег. "Чого хотiв вiд мене Проповiдник?" - думав я. Але не знаходив нiякого, розумного пояснення його несподiваних вiдвiдин.
Протилежний берег був безлюдний. Тiльки через пiвгодини припливла бiла яхта Вацека Краватика. Її поставили на якiр поблизу пiщаного мису, де я вчора розмовляв з Водолазом-Проповiдником.
У бiнокль я бачив, як Вацек Краватик i Бородань, стоячи на палубi яхти, закидали спiнiнги в озеро.
- Князь спiнiнгу вже ловить рибу, - сповiстив я пановi Анатолю. - Он там, коло пiвострова, навпроти нас.
- Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, - бiдкався лицар спiнiнгу.
Вiн помчав квапити дружину й своїх приятелiв, щоб мерщiй готували снiданок. Його мучила думка, що князь спiнiнгу за мить спiймає величезну рибину, а вiн, скромний лицар рибальства, зi своїми рибальськими снастями ще навiть не рушив до бою.
О дев'ятiй загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складанi вудлища, навiть спiнiнг.
- Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полi, - пояснила вона. Вважають, що я повинна мати канiкули i перед початком навчання якнайбiльше перебувати на свiжому повiтрi й на сонцi. Звелiли менi ловити рибу. Ви попливете зi мною?
- А куди?
- Туди, де ота яхта. На мис Судака.
Почувши цю назву, пан Анатоль так пiдскочив, що молоко, яке вiн саме пив, вилилось йому на штани.
- То оце там мис Судака? Неймовiрно. Я нiчого про це не знав. Князь спiнiнгу колись казав, що ловитиме на мисi Судака. Казику, кiнчай снiдати! Зараз же попливемо туди ловити судакiв. Мишко, - крикнув жiнцi, - готуй сковороду й олiю! На обiд з'їмо судака.
Марта спитала мене пошепки:
- Ви вже одержали вiдповiдь вiд Капiтана Немо?
- Нi.
- Я теж нi. У листi я просила, щоб вiн поклав вiдповiдь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свiй одяг Немо забрав.
- Вночi вiн таке виробляв! А взагалi це, мабуть, великий нечема.
Я розповiв їй про нiчнi пригоди на островi Чорного Франека.
- Чудовий! Чудовий!.. - захоплено шепотiла вона. - Ви помилились, вiн не мстивий. Вiддав хлопцям їхнiй одяг. I вас визволив з полону...
- Але спершу мене в той полон запроторив, - буркнув я. Вона щиро обурилась:
- Ви заздрiсний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.
- А чому вiн усе мовчить?
- Може, має якусь поважну причину для цього. Зате менi радiсно, що ви все-таки попливли вночi до табору Чорного Франека по мiй перстень.
- Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навiть не згадав про нього. На острiв я поплив тому, що Чорний Франек обiцяв зiбрати нараду ватаги. Я хотiв вивiдати їхнi дальшi намiри.
- I вивiдали?
- Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.
- I не бояться Капiтана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичцi з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них вiзьметься мiлiцiя?
- Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?
- Ненавиджу таких типiв. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати. У нас дома нiколи не було розкошi. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А тi? їм усе просто: якщо тобi хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалi не люблять працювати. Чи хто-небудь iз тiєї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вiвцю? Може, той рибалка хотiв за неї купити синовi пальто на зиму? А вони попливли на острiв i забили вiвцю, наче свою власнiсть. Бо були голоднi... - вона зневажливо пирхнула.
- Хай йому бiс, - буркнув я. - Хiба не знайдеться нiкого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?
Вона знизала плечима.
- Ви дуже наївний. Якщо в полi росте пирiй, то його виривають i палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янiв, нiколи не буде доброго врожаю.
Я не згодився з її думкою. Але не хотiв сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказiв?
Пан Анатоль зовсiм зiбрався рибалити i, погукуючи на свого приятеля, сiдав у човен.
- Попливемо? - запропонувала менi Марта.
Я не мав кращого заняття. Та й там я мiг шукати "свого" Чоловiка з рубцем. Тож я сiв з дiвчиною в човен i ми слiдом за паном Анатолем попливли до бiлої яхти Вацека Краватика.
Тим часом небо ще бiльше потьмянiло. Сонце пекло крiзь iмлу, повiтря було задушливе. Над озером лiтали розморенi комарi й настирливо атакували нас. Вони йшли навiть на смерть, аби тiльки всiстися на якiйсь живiй iстотi й напитися її кровi.
Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князевi спiнiнгу.
- Ви справдi закидаєте чудово, - сказав вiн, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
Той зневажливо махнув рукою:
- Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
- Може, треба ближче до очерету? - порадив пан Анатоль.
Я вклонився бiлоголовiй Едiтi, яка сидiла на палубi яхти й робила собi манiкюр.
- Менi здається, сьогоднi буде дощ, - сказав я.
- О, це ви? - всмiхнулась вона.
Бородань, що теж закидав спiнiнга, неввiчливо спитав мене:
- А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу?
Марта захихотiла.
- Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубi. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
Бiлоголова Едiта вiдклала ножички й пилочку.
- Ой, заберiть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
- По рибу, - вiдповiла Марта.
- Ненавиджу рибалок, - вибухнула Едiта. - Нема гiрше в свiтi за чоловiка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? - звернулася вона до мене.
- Я не вмiю.
- А вудки везете, - зауважив Бородань.
- Це мої вудки, - сказала Марта.
- А на що ви ловите? - глузливо спитав Бородань.
- На заклинання, - засмiялася дiвчина.
Навiть князь спiнiнгу зацiкавився.
- I багато ви спiймали на заклинання? - спитав вiн.
- Ви сьогоднi зранку третiй, - вiдповiла вона.
Бородань скривився.
- Старий дотеп.
- А яке ж то заклинання? - поцiкавився Вацек Краватик.
- На рiзнi породи риб рiзнi заклинання, - пояснила Марта. - Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
- Я знаю, а риба не ловиться, - буркнув Вацек. - Я вже годину закидаю цю бляху, i все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
- Iнодi. Це залежить вiд мiсця, часу й погоди.
- А що б ви ловили на нашому мiсцi?
- Окунiв.
- Тут? Окунiв? - Бородань стукнув себе пальцем по лобi.
- Не тут. А там далi. З того боку пiвострова.
Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобi.
- Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.
- Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик. - Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.
- Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина. - А проте ловитиму окунiв.
Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.
- Вони дурнi, - мовила вона до мене. - Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?
- По цей бiк.
- А чому?
- Не знаю.
- Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?
- Звiдки менi знати?
- Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На "отченаш".
- Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати "отченаш"?
- "Отченаш" - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта. - Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.
Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй "отченаш", далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.
- Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.
- А чому ви ловите на "отченаш", а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
- Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.
I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.
"Вона чарiвниця", - подумав я.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.
Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.
Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс
втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.
Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.
- Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.
- Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.
- Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.
- Глибше встромлю в землю, - сказала вона. - Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.