Я пригадав казку про мандрiвника, що зустрiв чоловiка з важким мiшком. Чоловiк попросив мандрiвника потримати мiшок, а потiм засмiявся i сказав: "Тепер ти нестимеш цей мiшок або вiддаси його комусь. Мiшок зачарований".
Мiшок Проповiдника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кiлограмiв iз п'ятдесят.
- О господи! - зойкнув я, опускаючи його на траву. - Що там у вас?
- Мов слимак, ношу на спинi свою хату i все, що менi потрiбне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, рiзнi книжки...
- Ви пiрнаєте? - перебив я його трохи поквапливо. Не треба було менi виявляти такої цiкавостi. Але ж я приїхав на Озерище, сподiваючись знайти Чоловiка з рубцем, який плаває пiд водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, вiн аквалангiст, якого найняв Чоловiк iз рубцем.
- Пiрнаю. Хiба це погано? - Його трохи збентежило моє рiзке запитання.
Я вдав, що не почув вiдповiдi, i сам мерщiй засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
- У вас є книжки? А якi? Цiкавi? Бо я дуже люблю читати цiкавi книжки.
Вiн пiдняв угору вказiвний палець i сказав поважно:
- Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цiкавими книгами. Але мої не зацiкавлять вас.
- Чому ви так думаєте? У мене широкi iнтереси.
Менi здалося, що коли б я знав, якi книжки вiн читає, то здогадався б i про його фах.
Помахом руки вiн пригасив мою цiкавiсть.
- Дякую за чай. Ви врятували менi життя. Якби ви ще їхали до озера, а не вiд нього, я вважав би вас видатною людиною.
- Власне, я їду до озера. Тiльки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бiк Сем'ян.
- Чудово! - вигукнув вiн. I так мiцно вдарив мене по спинi, що я мало не заточився. Цей Проповiдник був здоровило.
- Менi однаково, куди їхати. Аби тiльки до озера. На березi я зiйду, надму човника й вiдразу ж зникну.
Ми рушили. Вiн iнтригував мене, але я вже був обачний i не хотiв настирливими запитаннями збудити його недовiр'я. Один тiльки раз я наважився виявити свою цiкавiсть.
- I в мене є намiр пожити в наметi над озером, - мовив я. - Може, зустрiнемося де-небудь...
- Ви тут уперше? - вiдповiв вiн запитанням.
- Еге ж. А ви?
- Теж уперше. Але вже дiзнався про озеро з путiвника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собi якогось вiддаленого острiвця. Читав, що їх багато є бiля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спинi пробiг мороз. Цей чоловiк вибрав собi для вiдпочинку мiсця, де, як я передбачав, шастає Чоловiк iз рубцем. А що Проповiдник, як вiн сам признався, мав акваланг, то в мене зростала пiдозра...
Нiчого не помiчаючи, вiн повiв далi:
- Я шукаю мiсця, де люди рiдко бувають, а птахи живуть вiльно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокiйно гнiздитися, i вони вимирають. Так. Хiба птахи - не найпрекраснiшi створiння на землi? Вони символ краси й волi. Так. Байдарки з моторами, моторнi човни, галасливi, наче ватаги чортiв, усе це вдирається влiтку на нашi спокiйнi води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти рокiв я їздив улiтку на Снярдви, на Негоцiн або на Нiдське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночi деркочуть моторки, що пливуть iз озера до берега, а о третiй ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. I як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищi хоч не так багато туристiв, страхiтливих листоїдiв, якi нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озерi з деркотливим мотором?
- Нi, - вiдповiв я гордо. - На моєму самоходi чудовий глушник, i вiн плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, i перед нашими очима постала зеленава гладiнь озера, що прозирала мiж стовбурами вiльх.
- Я виходжу! - скрикнув Проповiдник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мiй новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, вiн одразу ж витяг iз неї свого величезного мiшка i так заквапився до озера, що я подумав: "Навiть не попрощається зi мною".
Та раптом вiн наче згадав про мене.
- Стривайте хвилинку, - промовив до мене. Став навколiшки перед своїм бездонним мiшком, розв'язав мотузку i застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарештi видобув щось схоже на довгу сопiлку чи дудку.
- Спраглого ви напоїли, знеможеного пiдвезли, - промовив вiн, наче виголошував якесь заклинання. - Якщо коли-небудь ви потрапите на озерi в якусь халепу, будь ласка, подмiть у цей рiг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
Вiн тицьнув менi в руки свою дудку чи сопiлку, лукаво пiдморгнув до мене правим оком, потiм завдав собi на плече важкий мiшок i легкою ходою, наче нiчого не нiс, почав спускатися до озера.
Я поїхав далi, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
Хто цей чоловiк? Що вiн шукає бiля Озерища? Чи тiльки самотностi й спокою? Навiщо вiн дав менi свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капiтан Немо?
Лiс скiнчився, дорога вибiгала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кiлометр, я побачив червонi цеглянi стiни першої хати якогось села.
Не довго думаючи, я звернув. Пастушок бiля невеличкої череди корiв аж скрикнув з подиву, коли мiй самохiд попрямував просто до води. Стрибок - i я вже плив спокiйним водяним плесом.
Це було, мабуть, найширше мiсце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднiвся виразно, але був щонайменше за два кiлометри. Трохи далi на пiвнiч водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрiв. Це, певно, було велетенське вiдгалуження Озерища з Чаплиним островом i затокою, над якою простягалося село Матити, а далi Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евiнгi.
Якусь мить я вагався. Хотiлося вiдразу поплисти в той бiк. Однак чи не обачнiше дати Чоловiковi з рубцем - якщо вiн уже на Озерищi - оселитися i добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохiд не на пiвнiч, а на пiвдень i поплив до Iлави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати вiд Iлави, а не так, як пропонують усi путiвники, - вiд його сполучення з Ельблонським каналом, тобто вiд Мiломлина, де Ельблонський канал розгалужується i одним своїм рукавом тече до Озерища i його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на картi схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Iлави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження - то i є Крага, що в неї впадає канал з Мiломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гiлками.
На Озерищi дуже багато великих i малих островiв: безлюдних i заселених, заплавних i з твердим грунтом.
Меншi острови схожi на чорнi щiльнi купи дерев, оточенi широким i густим лiсом очерету. Однак майже на кожному з островiв є мiсце, де очерет рiдший, i там можна пiдiйти до берега. Втаємниченi примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвiтня iмла. Стiна очерету сходиться за ними i ховає їх. А всерединi острiв сухий; трохи вирiзавши кропиву, можна чудово напнути наметик i спокiйно перебути нiч на безлюддi, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль i шелест очерету.
Три такi ночi провiв я на острiвцях Озерища. I з подивом пересвiдчився, що кожен з них мав загадку чи - як кому бiльше подобається - таємницю, пов'язану з однiєю особою. На кожному з тих острiвцiв у найнеприступнiшому мiсцi я знаходив малий курiнь з трави й гiлля, а в ньому бляшану коробочку зi свiчкою, сiрниками, гачками, якiсь горщечки, складену з цегли пiчку. В бляшанiй коробочцi лежала записка зi словами:
"Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капiтан Немо"...
Капiтан Немо був реальною постаттю. Дiвчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, вiн зовсiм недавно з'явився в цих краях. Куренi на острiвцях були вже старi, їх збудовано щонайпiзнiше минулого лiта, коробочки та iншi речi, залишенi в куренях, були вкритi товстим шаром пороху. Скидалося на те, що Капiтан Немо пiсля того, як минуло лiто, перестав навiдуватись до своїх куренiв.
З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капiтан Немо не живе постiйно бiля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тiльки влiтку.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Похмурий острiв. Дивовижний слiд. Тривожна нiч. Яструб i
компанiя. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на
островi? Чому гукали на допомогу? Розправа з грiзним
ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
Поповнивши в Iлавi свої запаси харчiв, я їхав до Сем'ян уздовж схiдного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожi по озерi, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих мiсцях, де мав дiяти Чоловiк iз рубцем.
Вечорiло. I тiльки-но зайшло сонце, показався мiсяць - спочатку блiдий, майже бiлий, але що щiльнiше воду й небо огортала нiчна темрява, то дужче вiн яскравiшав, ставав золотавий, а потiм срiблястий.
Зiрвався вiтер i розбурхав досi спокiйне озеро. Хвилi загойдали самохiд. Я був уже стомлений i мрiяв про затишну пристань, про склянку мiцного чаю, а далi про спокiйний сон у теплому спальному мiшку.
За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому островi. Я проминув його, коли їхав до Iлави, бо вiн лежить бiля схiдного берега, а я плив уздовж захiдного.
Я пообiцяв собi, що заїду на острiв, повертаючись назад, i тепер хотiв туди завернути. Мене цiкавило, чи й тут є курiнь Капiтана Немо.
Незабаром я почув шелест дерев i прибережного очерету. Може, в тiм виннi були нiчна темрява, завивання вiтру й хлюпотiння хвиль, але цей острiв видався менi похмурим i найменш гостинним з усiх, на яких я досi побував.
Я обплив круг нього i впевнився, що вiн довгастий i звужений посерединi так, що з обох бокiв були невеликi затоки. Я заплив в одну з них i опинився на вузькiй пiщанiй косi, по якiй легко мiг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, менi не хотiлось виявляти, що таке мiй самохiд насправдi. Коли я ним плив, колеса ховалися пiд водою, i вiн здавався старомодною моторною та й годi. Автомобiль на островi, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далi в густий очерет i поставив на якiр. Там вiн був схований вiд людських очей.
Я винiс iз автомашини намет, спальний мiшок i газову плитку. Поставив намет пiд деревами, а потiм пiшов до озера зачерпнути води на чай.
На прибережному пiску виднiлися свiжi слiди людських нiг i довгаста заглибина вiд човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потiм зiпхнув у воду й вiдплив.
Повертаючись до намету, я помiтив на пiску ще один дивний слiд. Велику, безформну, темну пляму. Присвiтив лiхтариком i з прикрiстю пересвiдчився, що це величезна пляма кровi.
Мене охоплював дедалi бiльший неспокiй, навiть страх. Я хотiв ще раз придивитися до слiдiв на пiску, та раптом хмари заступили мiсяць, лiтало дуже темно. При тьмяному свiтлi лiхтарика годi було виявити якiсь подробицi.
Вiтер дедалi мiцнiшав, дерева шумiли все дужче. Я не схотiв грiти й пити чай. Навiть подумав, чи не краще поїхати звiдси й заночувати на березi, але втома перемогла. Я вирiшив лишитися, вiдразу лягти спати, а вдосвiта добре оглянути мiсце, де побачив криваву пляму. Однак, перш нiж зашнуруватися в наметi, я iз засвiченим лiхтариком обдивився усе навколо.
Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безлiччю великих кротовин. Шум вiтру поглинав i глушив усi звуки, хоч я був майже певен, що острiв безлюдний. Якiсь люди, може, тi, що залишили на пiску криваву пляму, вiдпливли звiдси перед вечором.
Та хоч я й знав, що сам на островi, все ж довго не мiг заснути, дослухаючись до шуму вiтру, шелестiння очерету й хлюпотiння хвиль на озерi, намагаючись розрiзнити серед цих звукiв вiдгомiн розмови або чиюсь ходу.
Нарештi мене стомило це чатування, i над ранок я поринув у мiцний сон.
Розбудив мене чийсь писклявий голос:
- Гей, громадянине, прокиньтеся!
Я вискочив iз спального мiшка, вистромив з намету заспане обличчя.
На пiщаному березi стояли поряд чотири байдарки, оснащенi нiмецькими моторами. Мiй намет оточили вiсiм рослих п'ятнадцяти- й чотирнадцятирiчних хлопцiв у гарцерському одязi: короткi штани, бiлi пояси й портупеї, а також бiлi шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопцi належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворi.
Я вийшов з намету й випростався. Вiдразу ж один iз них зазирнув у намет i мовив:
- Сам один. Бiльше нiкого.
Щось не сподобалось менi в їхнiх обличчях, у тонi, яким заговорив хлопець.
- Чого вам треба? - неввiчливо буркнув я.
Наперед виступив, мабуть, їхнiй вожатий. Найнижчий на зрiст, але кремезний. Голос, як у пiвника.
- Громадянине, згорнiть свiй намет i поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.
- Аж три? - здивувавсь я.
- Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.
- Я зрозумiв це з ваших грiзних облич, громадяни гарцери, - вiдповiв я. - Та все ж я з вами не попливу.
- Можна й примусити вас. - Вiн гордо випростався. - Або затримаємо вас тут i викличемо мiлiцiю.
Я демонстративно позiхнув на знак зневаги. Мене ображено, i я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якiй пiдставi вони надумали мене звинувачувати.
- Це ви напали на мене, збудили вдосвiта, стали погрожувати. Та вiдступiться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.
Гарцери вiдступили, трохи збентеженi моєю спокiйною поведiнкою.
- Ви вкрали в нас три байдарки... - знову почав вожатий. Я урвав його мову:
- Мене не цiкавлять вашi справи, i я не хочу далi розмовляти з вами. Приводьте мiлiцiю.
Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришiв.
- Збiгайте хто-небудь до Сем'ян i подзвонiть з рибальської контори на пункт МО [Мiнiстерство оборони] в Залевi. А ми тут постережемо цього гостя.
- А може, Яструбе, забрати його в табiр? - спитав найвищий з-помiж них, з темним пушком пiд носом.
Вожатого звали Яструб i, мабуть, вiн мав-таки бойовий характер. Вiн глипнув на мене так, нiби оцiнював мою силу. Але не згодився з пропозицiєю.
- Не варто з ним возитись, - махнув вiн рукою.
Обiзвався хлопець, схожий на дiвчину, - така в нього була нiжна врода.
- Та це чоловiк нiби пристойний. Може, й не вiн украв нашi байдарки?
- Басько, не мели дурниць! - гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Менi дуже сподобалося це прiзвисько, бо цiлком пасувало йому.
- Цей чоловiк не злодiй, - затявся Баська.
- Звiдки ти знаєш? - насупив чоло Яструб.
Той знизав плечима.
- Навiщо йому аж три байдарки?
- Але ж вiн не прилетiв на острiв лiтаком, а приплив якоюсь iз наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очеретi.
Самохода вони не знайшли, а тiльки байдарки, i це збудило в них пiдозру. Я мiг показати, де сховав машину, однак мене смiшила ця ситуацiя i цiкавило, що вони робитимуть далi.
Обiзвався третiй гарцер:
- Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали нашi байдарки.
Яструб усе не хотiв визнати своєї поразки. Вiн наївно спитав мене:
- Ви справдi не крали байдарок?
Я посмiхнувся:
- Нi.
- А як ви опинилися на островi?
- В очеретi мiй моторний човен.
- Чому ви одразу не сказали нам про це?
- Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.
Вiн зсунув на чоло кашкет i почухав потилицю.
- Коли правда, що на Озерищi ватага Чорного Франека з Охоти, то крадiжка байдарок - їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торiк були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Вiдтодi в нас iз ними триває вiйна. Тепер почнеться знову. Треба буде повiдомити про це коменданта табору, змiцнити варту i зробити кiлька розвiдок в околицi, щоб довiдатись, де табiр Чорного Франека.
Баська вголос розмiрковував:
- Я розумiю, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навiщо їх покинули в очеретi бiля цього острова? З якою метою?
Яструб вважався найрозумнiшим. Вiн швидко, не замислюючись, розв'язував найскладнiшi питання.
- Хотiли покепкувати з нас.
Я був iншої думки.
- Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважнiшi, то напевне помiтили б криваву пляму на пiску.
Вони побiгли на те мiсце, що я показав, i знайшли на березi пляму кровi.
- Ой, що це? - зойкнув Баська. - Тепер справдi треба пливти до Сем'ян i дзвонити в мiлiцiю.
- Авжеж, - погодився Яструб. - Тут стався злочин. Убито людину.
Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати слiди на пiску, але, йдучи до берега, самi затоптали їх.
А я? Коли крiзь шум дерев я почув з острова якiсь звуки, менi сяйнула одна думка. I я вже спокiйно пив чай i не зважав на велику пляму кровi.
Яструба неприємно вразила моя байдужiсть. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собi чай.
Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
- Ви щось про це знаєте?
- Стiльки, як i ви, друже вожатий. Я приплив сюди пiзно ввечерi. Та пляма вже була.
- Злочин, еге ж?
- Не знаю, чи можна це так назвати, - сказав я обережно.
- Кров. Велика пляма застиглої кровi, - повторював Яструб, невимовно вражений. - Вкрали нашi байдарки, привезли сюди когось i вбили. Як ви гадаєте? Чи не слiд обшукати кущi на островi?
- Звiсно, - згодився я. - Обшукати варто. Але менi здається, що ви знайдете в них тiльки овечi нутрощi. Це овечий острiв. Хтось привiз сюди весною свої вiвцi, i вони тут пасуться цiле лiто. Щойно я чув мекання з глибини острова.
Всi порозбiгались, i за якийсь час гукнули мене до заростiв дикої малини. Там лежала вiдрiзана голова вiвцi, її нутрощi й шкура.
- Ну, нiчого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, - сказав Яструб. - Мабуть, приїхав хазяїн i забив одну вiвцю.
- I покинув шкуру? - спитав я.
Нахилившись, я уважно оглянув її.
- Невмiло знято. Хтось зробив це поспiхом i невправно.
- Отже, все-таки тут вчинено вбивство, - майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортiло дiяти, а "вбивство" вiдкривало широке поле дiяльностi. - Хтось украв три нашi байдарки й приплив ними на острiв. Тут забив i оббiлував вiвцю. Тiльки як вiн звiдси вибрався, коли байдарки лишилися в очеретi? I навiщо вiн їх покинув?
Я вiдповiв, майже не замислюючись:
- Украли байдарки, щоб якнайшвидше дiстатися на острiв. Вчинили злочин i намагалися замести за собою слiди. Тому покинули байдарки в прибережному очеретi. А самi, напевне, вiдпливли на... очеретяних плотах. Пошукайте по березi, може, знайдете, де вирiзано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озерi, а самi пiшли собi з овечим м'ясом.
Гарцери знову розбiглися по березi. Коли повернулись, Яструб сказав менi захоплено, а все ж трошки пiдозрiливо:
- Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збiгається. Втекли звiдси на в'язках очерету.
Я вiдповiв так, як було насправдi:
- Я не детектив i не ясновидець. Колись був гарцером i навчився швидко все пiдмiчати навколо себе.
Яструб гордо випростався.
- I я вмiю читати слiди й, напевно, за якийсь час сам усе помiтив би. Гадаю, що вiвцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навiть бiльше, припливли сюди добути м'яса. Наш загiн, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вiвцi, мабуть, якогось рибалки. Ми дiзнаємося в Сем'янах, чиї вони, i повiдомимо хазяїна. Увага, друзi! - гукнув вiн до своїх. Вiдпливаємо!
Хлопцi швидко вiдпливли вiд берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненiсть, але слiд визнати: вiн умiв тримати свiй загiн у руках i згуртувати дружний, енергiйний колектив.
Поснiдавши, я згорнув намет i перенiс свої речi в самохiд.
При денному свiтлi я оглянув острiв. За розташуванням i обрисами вiн вiдповiдає позначеному на картi острiвцевi Гєрчак, довгастому, "з великим звуженням посерединi", як написано в путiвнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набiгла вода i утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока дiлила Гєрчак на два острiвцi - пiвденний i пiвнiчний. Ночував я на пiвденному.
Я ввiмкнув мотор самохода i виплив з очерету. Обплив острiвцi попiд берегами, з цiкавiстю розглядаючи їх.
Раптом з пiвнiчного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:
- Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мi-i-iч!..
"Господи, - зiтхнув я, - чи ця низка пригод нiколи не скiнчиться?"
Я швидко повернув свiй самохiд до берега. Але коли побачив, що там дiється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалiсна й мала б викликати спiвчуття.
На березi острова, на деревi, що розгалужувалось на рiвнi людського зросту, сидiло четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокiйно пасся величезний чорний бугай.
Все зрозумiло. Вчора ввечерi сюди прибули човном четверо туристiв. I, напевно, не звернули уваги на череду корiв з бугаєм, поставили намет i заходились готувати їсти. А тодi надiйшов бугай i, чимось розгнiваний, почав їх штурмувати. Четверо туристiв опинилися на деревi, а намет був розтоптаний... Вони, бiдолахи, сидiли за десять метрiв од свого човна, але жоден з них навiть уночi не наважився покинути безпечну схованку на деревi.
Оце так. Я впiзнав їх i бiльше не дивувався, що в них i на це не стало духу. То були пан Анатоль i його приятель, пан Казик, два лицарi спiнiнгу, разом iз своїми дружинами.
- Покличте людей прогнати цю страшну потвору! - кричав з дерева пан Анатоль. - Ми ледве живi з холоду й безсоння!
Я поволi наближався до острова. Величезний бугай пiдняв голову i втупився в мене. Вiн справдi був страшний iз своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима i могутнiм тулубом. Не хотiлося менi їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом iз води на низький у цьому мiсцi берег i, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Вiн зiйшов менi з дороги, а я, спрямовуючи машину то влiво, то вправо, перегнав його нарештi на другий кiнець острова. Потiм повернувся пiд дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет i розкиданi речi.
- У мене всi кiстки болять, - стогнав пан Казик.
А пан Анатоль усе позирав у той бiк, куди я прогнав бугая.
- Як ви гадаєте, - звернувся вiн до мене, - чи вiн повернеться сюди? Почне атакувати i що тодi?
- О боже, боже, швидше! - знову перелякалася Мишка i втекла в човен.
Приголомшенi нiчними переживаннями i страхом, що бугай повернеться, вони навiть не подякували менi за допомогу. Тiльки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом i сказав:
- А я думав, що в нього мотор вiд мотоцикла...
Тiльки на це вiн спромiгся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмiнна потреба повчати iнших, вiн вважав себе розумнiшим за всiх, спритнiшим i обачнiшим. I навiть тепер, ледве злiзши з дерева, вiн на прощання напучував мене:
- Ви пливiть за хвилею, бо перекинетесь i втонете. Але не дуже близько вiд очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт i зупинять вас...
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Про туристiв вад озером. Знову яхта Вацека Краватика.
Наречена князя спiнiнгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор
на плотах. Капiтан Немо виконує свою обiцянку. Закидання
спiнiнга. Знову дiвчина. Моя перша риба. Де табiр Чорного
Франека?
Опiвднi вiтер стих, озеро стало гладеньке.
Я обплив навколо ще чотирьох островiв, зупиняючись i оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острiв. На ньому нiхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червонi солодкi ягоди.
Зате на Луговому островi - великому й гористому - аж роїлося вiд туристiв. Бiля захiдного й пiвденного берегiв гойдалося безлiч яхт, моторних човнiв i байдарок, а на схилi острiвного пагорба стояло багато рiзнобарвних наметiв найрiзноманiтнiших форм. Великi й малi намети, схожi на iндiанськi вiгвами чи на хатинки з альтанками, намети, багатi й убогi, тiснi й просторi, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острiв, i перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.
Ще багатолюднiше було на великому, сполученому з берегом островi Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб вiдрiзняти вiд села Буковець, розташованого на другому боцi Озерища (прим. автора)]. Мiсток з'єднував острiв з дорогою до села Вепр, i сюди приїздили туристи на машинах.
На схiдному березi виросло багато наметiв, я побачив там кiлька селищ кемпiнгових будиночкiв з мiсцями для купання, обтягнутими мотузками. Звiдси пливли над озером звуки музики з транзисторiв, лунали виступи по радiо, бесiди на сiльськогосподарськi теми.
Людям, якi звели тут собi лiтнi житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамiрних мiст, щоб, як, напевно, казали самi собi, шукати самотностi й тишi. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самiтний пiший турист - надзвичайна рiдкiсть над озером. Аби тiльки хтось поставив де-небудь намет, як вiдразу ж - на другий день або через кiлька днiв - мов гриби пiсля дощу, вродяться бiля нього iншi намети, виросте селище з наметiв.
З Лугового острова й Буковця я панiчно втiк. Подумав, чи не спрямувати самохiд у Крагу, довгу затоку, що врiзається в материк. Але ж саме звiдти пливли рої байдарникiв, цiлi майбутнi селища наметiв.
Тому я рушив далi на пiвнiч, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж схiдного берега, де лiворуч вiд мене лежали пiвострови й той район, де я сподiвався знайти Чоловiка з рубцем. Проте я мав намiр розташуватися на протилежному березi, щоб здалека крiзь бiнокль стежити за мiсцевiстю, яка мене цiкавила. Я не хотiв передчасно сполохати чоловiка, котрого розшукував.
А був то день усе нових пригод i незвичайних зустрiчей. Я саме вiдчув голод i роздивлявся по березi, щоб знайти зручне мiсце для обiду, коли на порослiй рiдким очеретом мiлинi побачив бiлу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгiдна - перехилена на бiк, без екiпажу. Обов'язком туриста було пiдпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабiни показалася молода жiнка з бiлим фарбованим волоссям.
- Добрий день, - привiтався я, пiдпливаючи самоходом до борту яхти. - Я побачив, що ви сiли на мiлину, i прибув запитати, чи не можу вам допомогти.
Мiшок Проповiдника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кiлограмiв iз п'ятдесят.
- О господи! - зойкнув я, опускаючи його на траву. - Що там у вас?
- Мов слимак, ношу на спинi свою хату i все, що менi потрiбне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, рiзнi книжки...
- Ви пiрнаєте? - перебив я його трохи поквапливо. Не треба було менi виявляти такої цiкавостi. Але ж я приїхав на Озерище, сподiваючись знайти Чоловiка з рубцем, який плаває пiд водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, вiн аквалангiст, якого найняв Чоловiк iз рубцем.
- Пiрнаю. Хiба це погано? - Його трохи збентежило моє рiзке запитання.
Я вдав, що не почув вiдповiдi, i сам мерщiй засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
- У вас є книжки? А якi? Цiкавi? Бо я дуже люблю читати цiкавi книжки.
Вiн пiдняв угору вказiвний палець i сказав поважно:
- Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цiкавими книгами. Але мої не зацiкавлять вас.
- Чому ви так думаєте? У мене широкi iнтереси.
Менi здалося, що коли б я знав, якi книжки вiн читає, то здогадався б i про його фах.
Помахом руки вiн пригасив мою цiкавiсть.
- Дякую за чай. Ви врятували менi життя. Якби ви ще їхали до озера, а не вiд нього, я вважав би вас видатною людиною.
- Власне, я їду до озера. Тiльки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бiк Сем'ян.
- Чудово! - вигукнув вiн. I так мiцно вдарив мене по спинi, що я мало не заточився. Цей Проповiдник був здоровило.
- Менi однаково, куди їхати. Аби тiльки до озера. На березi я зiйду, надму човника й вiдразу ж зникну.
Ми рушили. Вiн iнтригував мене, але я вже був обачний i не хотiв настирливими запитаннями збудити його недовiр'я. Один тiльки раз я наважився виявити свою цiкавiсть.
- I в мене є намiр пожити в наметi над озером, - мовив я. - Може, зустрiнемося де-небудь...
- Ви тут уперше? - вiдповiв вiн запитанням.
- Еге ж. А ви?
- Теж уперше. Але вже дiзнався про озеро з путiвника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собi якогось вiддаленого острiвця. Читав, що їх багато є бiля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спинi пробiг мороз. Цей чоловiк вибрав собi для вiдпочинку мiсця, де, як я передбачав, шастає Чоловiк iз рубцем. А що Проповiдник, як вiн сам признався, мав акваланг, то в мене зростала пiдозра...
Нiчого не помiчаючи, вiн повiв далi:
- Я шукаю мiсця, де люди рiдко бувають, а птахи живуть вiльно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокiйно гнiздитися, i вони вимирають. Так. Хiба птахи - не найпрекраснiшi створiння на землi? Вони символ краси й волi. Так. Байдарки з моторами, моторнi човни, галасливi, наче ватаги чортiв, усе це вдирається влiтку на нашi спокiйнi води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти рокiв я їздив улiтку на Снярдви, на Негоцiн або на Нiдське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночi деркочуть моторки, що пливуть iз озера до берега, а о третiй ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. I як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищi хоч не так багато туристiв, страхiтливих листоїдiв, якi нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озерi з деркотливим мотором?
- Нi, - вiдповiв я гордо. - На моєму самоходi чудовий глушник, i вiн плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, i перед нашими очима постала зеленава гладiнь озера, що прозирала мiж стовбурами вiльх.
- Я виходжу! - скрикнув Проповiдник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мiй новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, вiн одразу ж витяг iз неї свого величезного мiшка i так заквапився до озера, що я подумав: "Навiть не попрощається зi мною".
Та раптом вiн наче згадав про мене.
- Стривайте хвилинку, - промовив до мене. Став навколiшки перед своїм бездонним мiшком, розв'язав мотузку i застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарештi видобув щось схоже на довгу сопiлку чи дудку.
- Спраглого ви напоїли, знеможеного пiдвезли, - промовив вiн, наче виголошував якесь заклинання. - Якщо коли-небудь ви потрапите на озерi в якусь халепу, будь ласка, подмiть у цей рiг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
Вiн тицьнув менi в руки свою дудку чи сопiлку, лукаво пiдморгнув до мене правим оком, потiм завдав собi на плече важкий мiшок i легкою ходою, наче нiчого не нiс, почав спускатися до озера.
Я поїхав далi, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
Хто цей чоловiк? Що вiн шукає бiля Озерища? Чи тiльки самотностi й спокою? Навiщо вiн дав менi свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капiтан Немо?
Лiс скiнчився, дорога вибiгала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кiлометр, я побачив червонi цеглянi стiни першої хати якогось села.
Не довго думаючи, я звернув. Пастушок бiля невеличкої череди корiв аж скрикнув з подиву, коли мiй самохiд попрямував просто до води. Стрибок - i я вже плив спокiйним водяним плесом.
Це було, мабуть, найширше мiсце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднiвся виразно, але був щонайменше за два кiлометри. Трохи далi на пiвнiч водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрiв. Це, певно, було велетенське вiдгалуження Озерища з Чаплиним островом i затокою, над якою простягалося село Матити, а далi Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евiнгi.
Якусь мить я вагався. Хотiлося вiдразу поплисти в той бiк. Однак чи не обачнiше дати Чоловiковi з рубцем - якщо вiн уже на Озерищi - оселитися i добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохiд не на пiвнiч, а на пiвдень i поплив до Iлави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати вiд Iлави, а не так, як пропонують усi путiвники, - вiд його сполучення з Ельблонським каналом, тобто вiд Мiломлина, де Ельблонський канал розгалужується i одним своїм рукавом тече до Озерища i його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на картi схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Iлави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження - то i є Крага, що в неї впадає канал з Мiломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гiлками.
На Озерищi дуже багато великих i малих островiв: безлюдних i заселених, заплавних i з твердим грунтом.
Меншi острови схожi на чорнi щiльнi купи дерев, оточенi широким i густим лiсом очерету. Однак майже на кожному з островiв є мiсце, де очерет рiдший, i там можна пiдiйти до берега. Втаємниченi примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвiтня iмла. Стiна очерету сходиться за ними i ховає їх. А всерединi острiв сухий; трохи вирiзавши кропиву, можна чудово напнути наметик i спокiйно перебути нiч на безлюддi, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль i шелест очерету.
Три такi ночi провiв я на острiвцях Озерища. I з подивом пересвiдчився, що кожен з них мав загадку чи - як кому бiльше подобається - таємницю, пов'язану з однiєю особою. На кожному з тих острiвцiв у найнеприступнiшому мiсцi я знаходив малий курiнь з трави й гiлля, а в ньому бляшану коробочку зi свiчкою, сiрниками, гачками, якiсь горщечки, складену з цегли пiчку. В бляшанiй коробочцi лежала записка зi словами:
"Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капiтан Немо"...
Капiтан Немо був реальною постаттю. Дiвчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, вiн зовсiм недавно з'явився в цих краях. Куренi на острiвцях були вже старi, їх збудовано щонайпiзнiше минулого лiта, коробочки та iншi речi, залишенi в куренях, були вкритi товстим шаром пороху. Скидалося на те, що Капiтан Немо пiсля того, як минуло лiто, перестав навiдуватись до своїх куренiв.
З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капiтан Немо не живе постiйно бiля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тiльки влiтку.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Похмурий острiв. Дивовижний слiд. Тривожна нiч. Яструб i
компанiя. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на
островi? Чому гукали на допомогу? Розправа з грiзним
ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
Поповнивши в Iлавi свої запаси харчiв, я їхав до Сем'ян уздовж схiдного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожi по озерi, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих мiсцях, де мав дiяти Чоловiк iз рубцем.
Вечорiло. I тiльки-но зайшло сонце, показався мiсяць - спочатку блiдий, майже бiлий, але що щiльнiше воду й небо огортала нiчна темрява, то дужче вiн яскравiшав, ставав золотавий, а потiм срiблястий.
Зiрвався вiтер i розбурхав досi спокiйне озеро. Хвилi загойдали самохiд. Я був уже стомлений i мрiяв про затишну пристань, про склянку мiцного чаю, а далi про спокiйний сон у теплому спальному мiшку.
За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому островi. Я проминув його, коли їхав до Iлави, бо вiн лежить бiля схiдного берега, а я плив уздовж захiдного.
Я пообiцяв собi, що заїду на острiв, повертаючись назад, i тепер хотiв туди завернути. Мене цiкавило, чи й тут є курiнь Капiтана Немо.
Незабаром я почув шелест дерев i прибережного очерету. Може, в тiм виннi були нiчна темрява, завивання вiтру й хлюпотiння хвиль, але цей острiв видався менi похмурим i найменш гостинним з усiх, на яких я досi побував.
Я обплив круг нього i впевнився, що вiн довгастий i звужений посерединi так, що з обох бокiв були невеликi затоки. Я заплив в одну з них i опинився на вузькiй пiщанiй косi, по якiй легко мiг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, менi не хотiлось виявляти, що таке мiй самохiд насправдi. Коли я ним плив, колеса ховалися пiд водою, i вiн здавався старомодною моторною та й годi. Автомобiль на островi, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далi в густий очерет i поставив на якiр. Там вiн був схований вiд людських очей.
Я винiс iз автомашини намет, спальний мiшок i газову плитку. Поставив намет пiд деревами, а потiм пiшов до озера зачерпнути води на чай.
На прибережному пiску виднiлися свiжi слiди людських нiг i довгаста заглибина вiд човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потiм зiпхнув у воду й вiдплив.
Повертаючись до намету, я помiтив на пiску ще один дивний слiд. Велику, безформну, темну пляму. Присвiтив лiхтариком i з прикрiстю пересвiдчився, що це величезна пляма кровi.
Мене охоплював дедалi бiльший неспокiй, навiть страх. Я хотiв ще раз придивитися до слiдiв на пiску, та раптом хмари заступили мiсяць, лiтало дуже темно. При тьмяному свiтлi лiхтарика годi було виявити якiсь подробицi.
Вiтер дедалi мiцнiшав, дерева шумiли все дужче. Я не схотiв грiти й пити чай. Навiть подумав, чи не краще поїхати звiдси й заночувати на березi, але втома перемогла. Я вирiшив лишитися, вiдразу лягти спати, а вдосвiта добре оглянути мiсце, де побачив криваву пляму. Однак, перш нiж зашнуруватися в наметi, я iз засвiченим лiхтариком обдивився усе навколо.
Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безлiччю великих кротовин. Шум вiтру поглинав i глушив усi звуки, хоч я був майже певен, що острiв безлюдний. Якiсь люди, може, тi, що залишили на пiску криваву пляму, вiдпливли звiдси перед вечором.
Та хоч я й знав, що сам на островi, все ж довго не мiг заснути, дослухаючись до шуму вiтру, шелестiння очерету й хлюпотiння хвиль на озерi, намагаючись розрiзнити серед цих звукiв вiдгомiн розмови або чиюсь ходу.
Нарештi мене стомило це чатування, i над ранок я поринув у мiцний сон.
Розбудив мене чийсь писклявий голос:
- Гей, громадянине, прокиньтеся!
Я вискочив iз спального мiшка, вистромив з намету заспане обличчя.
На пiщаному березi стояли поряд чотири байдарки, оснащенi нiмецькими моторами. Мiй намет оточили вiсiм рослих п'ятнадцяти- й чотирнадцятирiчних хлопцiв у гарцерському одязi: короткi штани, бiлi пояси й портупеї, а також бiлi шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопцi належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворi.
Я вийшов з намету й випростався. Вiдразу ж один iз них зазирнув у намет i мовив:
- Сам один. Бiльше нiкого.
Щось не сподобалось менi в їхнiх обличчях, у тонi, яким заговорив хлопець.
- Чого вам треба? - неввiчливо буркнув я.
Наперед виступив, мабуть, їхнiй вожатий. Найнижчий на зрiст, але кремезний. Голос, як у пiвника.
- Громадянине, згорнiть свiй намет i поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.
- Аж три? - здивувавсь я.
- Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.
- Я зрозумiв це з ваших грiзних облич, громадяни гарцери, - вiдповiв я. - Та все ж я з вами не попливу.
- Можна й примусити вас. - Вiн гордо випростався. - Або затримаємо вас тут i викличемо мiлiцiю.
Я демонстративно позiхнув на знак зневаги. Мене ображено, i я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якiй пiдставi вони надумали мене звинувачувати.
- Це ви напали на мене, збудили вдосвiта, стали погрожувати. Та вiдступiться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.
Гарцери вiдступили, трохи збентеженi моєю спокiйною поведiнкою.
- Ви вкрали в нас три байдарки... - знову почав вожатий. Я урвав його мову:
- Мене не цiкавлять вашi справи, i я не хочу далi розмовляти з вами. Приводьте мiлiцiю.
Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришiв.
- Збiгайте хто-небудь до Сем'ян i подзвонiть з рибальської контори на пункт МО [Мiнiстерство оборони] в Залевi. А ми тут постережемо цього гостя.
- А може, Яструбе, забрати його в табiр? - спитав найвищий з-помiж них, з темним пушком пiд носом.
Вожатого звали Яструб i, мабуть, вiн мав-таки бойовий характер. Вiн глипнув на мене так, нiби оцiнював мою силу. Але не згодився з пропозицiєю.
- Не варто з ним возитись, - махнув вiн рукою.
Обiзвався хлопець, схожий на дiвчину, - така в нього була нiжна врода.
- Та це чоловiк нiби пристойний. Може, й не вiн украв нашi байдарки?
- Басько, не мели дурниць! - гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Менi дуже сподобалося це прiзвисько, бо цiлком пасувало йому.
- Цей чоловiк не злодiй, - затявся Баська.
- Звiдки ти знаєш? - насупив чоло Яструб.
Той знизав плечима.
- Навiщо йому аж три байдарки?
- Але ж вiн не прилетiв на острiв лiтаком, а приплив якоюсь iз наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очеретi.
Самохода вони не знайшли, а тiльки байдарки, i це збудило в них пiдозру. Я мiг показати, де сховав машину, однак мене смiшила ця ситуацiя i цiкавило, що вони робитимуть далi.
Обiзвався третiй гарцер:
- Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали нашi байдарки.
Яструб усе не хотiв визнати своєї поразки. Вiн наївно спитав мене:
- Ви справдi не крали байдарок?
Я посмiхнувся:
- Нi.
- А як ви опинилися на островi?
- В очеретi мiй моторний човен.
- Чому ви одразу не сказали нам про це?
- Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.
Вiн зсунув на чоло кашкет i почухав потилицю.
- Коли правда, що на Озерищi ватага Чорного Франека з Охоти, то крадiжка байдарок - їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торiк були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Вiдтодi в нас iз ними триває вiйна. Тепер почнеться знову. Треба буде повiдомити про це коменданта табору, змiцнити варту i зробити кiлька розвiдок в околицi, щоб довiдатись, де табiр Чорного Франека.
Баська вголос розмiрковував:
- Я розумiю, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навiщо їх покинули в очеретi бiля цього острова? З якою метою?
Яструб вважався найрозумнiшим. Вiн швидко, не замислюючись, розв'язував найскладнiшi питання.
- Хотiли покепкувати з нас.
Я був iншої думки.
- Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважнiшi, то напевне помiтили б криваву пляму на пiску.
Вони побiгли на те мiсце, що я показав, i знайшли на березi пляму кровi.
- Ой, що це? - зойкнув Баська. - Тепер справдi треба пливти до Сем'ян i дзвонити в мiлiцiю.
- Авжеж, - погодився Яструб. - Тут стався злочин. Убито людину.
Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати слiди на пiску, але, йдучи до берега, самi затоптали їх.
А я? Коли крiзь шум дерев я почув з острова якiсь звуки, менi сяйнула одна думка. I я вже спокiйно пив чай i не зважав на велику пляму кровi.
Яструба неприємно вразила моя байдужiсть. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собi чай.
Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
- Ви щось про це знаєте?
- Стiльки, як i ви, друже вожатий. Я приплив сюди пiзно ввечерi. Та пляма вже була.
- Злочин, еге ж?
- Не знаю, чи можна це так назвати, - сказав я обережно.
- Кров. Велика пляма застиглої кровi, - повторював Яструб, невимовно вражений. - Вкрали нашi байдарки, привезли сюди когось i вбили. Як ви гадаєте? Чи не слiд обшукати кущi на островi?
- Звiсно, - згодився я. - Обшукати варто. Але менi здається, що ви знайдете в них тiльки овечi нутрощi. Це овечий острiв. Хтось привiз сюди весною свої вiвцi, i вони тут пасуться цiле лiто. Щойно я чув мекання з глибини острова.
Всi порозбiгались, i за якийсь час гукнули мене до заростiв дикої малини. Там лежала вiдрiзана голова вiвцi, її нутрощi й шкура.
- Ну, нiчого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, - сказав Яструб. - Мабуть, приїхав хазяїн i забив одну вiвцю.
- I покинув шкуру? - спитав я.
Нахилившись, я уважно оглянув її.
- Невмiло знято. Хтось зробив це поспiхом i невправно.
- Отже, все-таки тут вчинено вбивство, - майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортiло дiяти, а "вбивство" вiдкривало широке поле дiяльностi. - Хтось украв три нашi байдарки й приплив ними на острiв. Тут забив i оббiлував вiвцю. Тiльки як вiн звiдси вибрався, коли байдарки лишилися в очеретi? I навiщо вiн їх покинув?
Я вiдповiв, майже не замислюючись:
- Украли байдарки, щоб якнайшвидше дiстатися на острiв. Вчинили злочин i намагалися замести за собою слiди. Тому покинули байдарки в прибережному очеретi. А самi, напевне, вiдпливли на... очеретяних плотах. Пошукайте по березi, може, знайдете, де вирiзано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озерi, а самi пiшли собi з овечим м'ясом.
Гарцери знову розбiглися по березi. Коли повернулись, Яструб сказав менi захоплено, а все ж трошки пiдозрiливо:
- Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збiгається. Втекли звiдси на в'язках очерету.
Я вiдповiв так, як було насправдi:
- Я не детектив i не ясновидець. Колись був гарцером i навчився швидко все пiдмiчати навколо себе.
Яструб гордо випростався.
- I я вмiю читати слiди й, напевно, за якийсь час сам усе помiтив би. Гадаю, що вiвцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навiть бiльше, припливли сюди добути м'яса. Наш загiн, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вiвцi, мабуть, якогось рибалки. Ми дiзнаємося в Сем'янах, чиї вони, i повiдомимо хазяїна. Увага, друзi! - гукнув вiн до своїх. Вiдпливаємо!
Хлопцi швидко вiдпливли вiд берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненiсть, але слiд визнати: вiн умiв тримати свiй загiн у руках i згуртувати дружний, енергiйний колектив.
Поснiдавши, я згорнув намет i перенiс свої речi в самохiд.
При денному свiтлi я оглянув острiв. За розташуванням i обрисами вiн вiдповiдає позначеному на картi острiвцевi Гєрчак, довгастому, "з великим звуженням посерединi", як написано в путiвнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набiгла вода i утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока дiлила Гєрчак на два острiвцi - пiвденний i пiвнiчний. Ночував я на пiвденному.
Я ввiмкнув мотор самохода i виплив з очерету. Обплив острiвцi попiд берегами, з цiкавiстю розглядаючи їх.
Раптом з пiвнiчного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:
- Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мi-i-iч!..
"Господи, - зiтхнув я, - чи ця низка пригод нiколи не скiнчиться?"
Я швидко повернув свiй самохiд до берега. Але коли побачив, що там дiється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалiсна й мала б викликати спiвчуття.
На березi острова, на деревi, що розгалужувалось на рiвнi людського зросту, сидiло четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокiйно пасся величезний чорний бугай.
Все зрозумiло. Вчора ввечерi сюди прибули човном четверо туристiв. I, напевно, не звернули уваги на череду корiв з бугаєм, поставили намет i заходились готувати їсти. А тодi надiйшов бугай i, чимось розгнiваний, почав їх штурмувати. Четверо туристiв опинилися на деревi, а намет був розтоптаний... Вони, бiдолахи, сидiли за десять метрiв од свого човна, але жоден з них навiть уночi не наважився покинути безпечну схованку на деревi.
Оце так. Я впiзнав їх i бiльше не дивувався, що в них i на це не стало духу. То були пан Анатоль i його приятель, пан Казик, два лицарi спiнiнгу, разом iз своїми дружинами.
- Покличте людей прогнати цю страшну потвору! - кричав з дерева пан Анатоль. - Ми ледве живi з холоду й безсоння!
Я поволi наближався до острова. Величезний бугай пiдняв голову i втупився в мене. Вiн справдi був страшний iз своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима i могутнiм тулубом. Не хотiлося менi їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом iз води на низький у цьому мiсцi берег i, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Вiн зiйшов менi з дороги, а я, спрямовуючи машину то влiво, то вправо, перегнав його нарештi на другий кiнець острова. Потiм повернувся пiд дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет i розкиданi речi.
- У мене всi кiстки болять, - стогнав пан Казик.
А пан Анатоль усе позирав у той бiк, куди я прогнав бугая.
- Як ви гадаєте, - звернувся вiн до мене, - чи вiн повернеться сюди? Почне атакувати i що тодi?
- О боже, боже, швидше! - знову перелякалася Мишка i втекла в човен.
Приголомшенi нiчними переживаннями i страхом, що бугай повернеться, вони навiть не подякували менi за допомогу. Тiльки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом i сказав:
- А я думав, що в нього мотор вiд мотоцикла...
Тiльки на це вiн спромiгся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмiнна потреба повчати iнших, вiн вважав себе розумнiшим за всiх, спритнiшим i обачнiшим. I навiть тепер, ледве злiзши з дерева, вiн на прощання напучував мене:
- Ви пливiть за хвилею, бо перекинетесь i втонете. Але не дуже близько вiд очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт i зупинять вас...
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Про туристiв вад озером. Знову яхта Вацека Краватика.
Наречена князя спiнiнгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор
на плотах. Капiтан Немо виконує свою обiцянку. Закидання
спiнiнга. Знову дiвчина. Моя перша риба. Де табiр Чорного
Франека?
Опiвднi вiтер стих, озеро стало гладеньке.
Я обплив навколо ще чотирьох островiв, зупиняючись i оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острiв. На ньому нiхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червонi солодкi ягоди.
Зате на Луговому островi - великому й гористому - аж роїлося вiд туристiв. Бiля захiдного й пiвденного берегiв гойдалося безлiч яхт, моторних човнiв i байдарок, а на схилi острiвного пагорба стояло багато рiзнобарвних наметiв найрiзноманiтнiших форм. Великi й малi намети, схожi на iндiанськi вiгвами чи на хатинки з альтанками, намети, багатi й убогi, тiснi й просторi, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острiв, i перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.
Ще багатолюднiше було на великому, сполученому з берегом островi Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб вiдрiзняти вiд села Буковець, розташованого на другому боцi Озерища (прим. автора)]. Мiсток з'єднував острiв з дорогою до села Вепр, i сюди приїздили туристи на машинах.
На схiдному березi виросло багато наметiв, я побачив там кiлька селищ кемпiнгових будиночкiв з мiсцями для купання, обтягнутими мотузками. Звiдси пливли над озером звуки музики з транзисторiв, лунали виступи по радiо, бесiди на сiльськогосподарськi теми.
Людям, якi звели тут собi лiтнi житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамiрних мiст, щоб, як, напевно, казали самi собi, шукати самотностi й тишi. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самiтний пiший турист - надзвичайна рiдкiсть над озером. Аби тiльки хтось поставив де-небудь намет, як вiдразу ж - на другий день або через кiлька днiв - мов гриби пiсля дощу, вродяться бiля нього iншi намети, виросте селище з наметiв.
З Лугового острова й Буковця я панiчно втiк. Подумав, чи не спрямувати самохiд у Крагу, довгу затоку, що врiзається в материк. Але ж саме звiдти пливли рої байдарникiв, цiлi майбутнi селища наметiв.
Тому я рушив далi на пiвнiч, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж схiдного берега, де лiворуч вiд мене лежали пiвострови й той район, де я сподiвався знайти Чоловiка з рубцем. Проте я мав намiр розташуватися на протилежному березi, щоб здалека крiзь бiнокль стежити за мiсцевiстю, яка мене цiкавила. Я не хотiв передчасно сполохати чоловiка, котрого розшукував.
А був то день усе нових пригод i незвичайних зустрiчей. Я саме вiдчув голод i роздивлявся по березi, щоб знайти зручне мiсце для обiду, коли на порослiй рiдким очеретом мiлинi побачив бiлу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгiдна - перехилена на бiк, без екiпажу. Обов'язком туриста було пiдпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабiни показалася молода жiнка з бiлим фарбованим волоссям.
- Добрий день, - привiтався я, пiдпливаючи самоходом до борту яхти. - Я побачив, що ви сiли на мiлину, i прибув запитати, чи не можу вам допомогти.