"на пупа"? Бунт пана Казика.
У Марти було якесь шосте чуття. Довгi роки життя в лiсi над озером зробили її чуйною на найтихiший шелест. Але на противагу до городянина, який не вмiє спiлкуватися з природою, якому найменший шелест у лiсi чи сплеск води в озерi може видатися пiдозрiлим, вона зовсiм не реагувала на окремi нiчнi звуки. Нiби й крiзь нiчний морок бачила, що то не людина скрадається по торiшньому листi, а пробiгає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озерi.
А зараз, хоч ми нiчого не чули, вона знала, що хтось нас пiдслухує.
- Розмовляймо далi, нiби ми нiчого не помiтили, - шепнула Марта.
- Я на хвилину вiдiйду й спробую зайти ззаду, - теж тихо вiдповiв я. А голосно сказав:
- Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дiстатися до ятера з того боку.
З цими словами я пiдвiвся з трави i неквапом пiшов уздовж берега.
Чорний Франек i Капiтан Немо далi вели розмову, яку я мiг чути навiть на вiдстанi. Франек питав Немо, чи мiсцевi рибалки не потребують помiчникiв i скiльки такий помiчник заробляє. Вiдповiдi Немо я вже не розчув, бо заглибився в лiс.
Я обережно скрадався з електричним лiхтариком у руцi. Не хотiв передчасно сполохати чоловiка, що ховався в кущах. Треба було так близько пiдiйти до нього, щоб лiхтарик освiтив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лiсi, стiльки в ньому сухого листя, низьких i непомiтних гiлок, що шелестять вiд найменшого дотику. На кожному кроцi я зупинявся i якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лiсове створiння.
Ще крок i знову зупинка. Знову крок... i довша зупинка. I знову крок...
Недалеко вiд того мiсця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколiшки i поповз. Промандрував так, може, метрiв з чотири, коли праворуч, щонайдалi за три кроки вiд мене, хруснула гiлка i хтось зiтхнув.
Я засвiтив лiхтарика й побачив Орнiтолога, вiн лежав на землi.
- Загасiть його до бiса! - сказав вiн, затуляючи собi рукою очi.
- Вiтаю вас, - вiдказав я, погасивши лiхтарика. - I запрошую до нашого товариства.
Мабуть вiн був нi в сих нi в тих, бо я спiймав його на гарячому. Але вiн i знаку не подав. Пiдвiвся з землi й вийшов iз лiска з таким невинним обличчям, нiби я побачив його на лавцi десь у парку.
- То це ви отой Немо, - сказав вiн, вiтаючись з Мартою.
- А це Чорний Франек, - вiдрекомендував я хлопця Орнiтологовi.
- А це Несправжнiй Орнiтолог, - вiдрекомендувала його Марта Франековi.
Я радiсно потер руки.
- Тепла компанiя, - мовив я. - Таємничий i грiзний Капiтан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетникiв, Несправжнiй Орнiтолог, який ховається по кущах i його треба витягати з них, мов рибу з ятера.
- I таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходиком, - весело додав Орнiтолог.
- Звiдки ви знаєте, що мене так називають?- здивувався я.
- О, навiть дерева шумлять про ваше прiзвисько, - викрутився вiн. - А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спiймав вас на тому ж самому.
- Ой, не будьмо надто дрiб'язковi, - сказав я. - Не варто ображатися за таку дрiбну нетактовнiсть.
- Я не так легко ображаюсь, - мовив Орнiтолог. - Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнiм Орнiтологом. Я вже вам пояснював, - звернувся вiн до мене з докором у голосi, - що я справжнiй орнiтолог. Просто я, жартуючи, вдав, нiби спiймався на тому кiвiковi.
Вiн пiдвiвся i пiшов у кущi, звiдки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат i величезна пiдзорна труба.
- Як завжди перед свiтанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетiв якийсь крик, я вирiшив спершу обстежити мiсцевiсть. От я й пiдкрався.
- Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодiї, а цiлком поряднi люди зiбрались над озером.
- Авжеж, - погодився вiн. - Але я не хотiв перебивати вам розмову, - I вiн радiсно захихотiв. Видно було, що вiн каже неправду. I так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.
- А я вважаю вас Несправжнiм Орнiтологом i все, - заявив Капiтан Немо. - I я й далi так вас називатиму.
- Можете вважати мене своїм ворогом, - сказав до Марти Орнiтолог. - Бо я ворог усiляких глiсерiв i галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахiв. Це дивно, що ви так любите природу i гасаєте на цiй пекельнiй машинi.
Капiтан Немо дуже серйозно кивнув головою.
- Менi набрид глiсер. Я охоче скорюся законовi, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вiбрацiя гвинта нищить малькiв судака. Веслярство - це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глiсером тiльки тодi, коли ми проженемо звiдси усiх цих бешкетникiв.
Свiтало. Ми дедалi виразнiше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера вiдсвiчувала перламутром.
- Мабуть, уже час вiдпочити, - позiхнула Марта.
А потiм узяла мене пiд руку й вiдвела кiлька крокiв убiк.
- Капiтан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже менi довiдатись, чого ви сюди приїхали?
- Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.
- Iншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?
Вона сердито труснула головою i сказавши всiм "привiт" ввiйшла у воду. Через кiлька хвилин її глiсер несамовито заревiв i, тягнучи за собою на буксирi металевий човен, помчав у напрямi Сем'ян i Буковця.
Ми з Франеком залишили на березi Орнiтолога i поїхали моїм самоходом.
Спiльно пережита пригода, видно, настроїла Франека на вiдвертiсть, бо тепер вiн почав зi мною розмову.
- Хотiв би я бути на вашому мiсцi, мати ваш самохiд, вашi таємницi, зазнавати цiкавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капiтановi Немо. А я? Чи й я мiг би привернути її увагу?
- Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, - сказав я повагом. - Ти привернув її увагу, але тiльки так, що вона вирiшила прогнати тебе з озера. Вiр менi чи не вiр, але сподобатися їй ти мiг би лише одним. Якби раптом став цiлком iншою людиною. Це напевно збудило б у неї цiкавiсть до тебе. Подумай, на той рiк вона приїде сюди знову. I кого зустрiне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нинi учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вiтрильника. Адже, мешкаючи i працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собi такий вiтрильник? А колись, може, збудуєш дiм над озером i станеш справжнiм рибалкою. Вона теж повернеться сюди пiсля навчання...
Це були мрiї вголос. Може, несвiдомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?
Чорний Франек мовчав. Я вiдчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, вiн був з тих хлопцiв, що соромляться пiддаватися мрiям. Це здається їм не гiдним мужчини. Але справжнiй мужчина повинен умiти мрiяти. Звичайно, не обмежуватись лише мрiями, а перетворювати їх у дiйснiсть.
Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Вiн пiшов до намету, а я лiг в машинi. Був уже день, але його свiтло не заважало моєму мiцному сну.
I, мабуть, ми спали б до пiвдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про нашi нiчнi пригоди. Встала о восьмiй, скупалася в озерi й, лежачи на сонцi, чекала, поки ми прокинемось. Нарештi, схотiла їсти, заходилася готувати снiданок i, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирiшила збудити нас. Ми прокинулись невиспанi, в поганому настрої, який минув тiльки пiсля снiданку.
Я розповiв Бронцi про нiчнi пригоди i, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.
- А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капiтан Немо? Нiколи не вiдгадаєш, похитав головою Чорний Франек.
- Ох, Немо, - зiтхнула Бронка. - Хотiла б я ще колись побачити його.
- Вона закохана в нього, - зареготався Чорний Франек.
Бронка образилась. А надто, що i я пiдсмiювався з неї.
I через цю дрiбницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркiт мотора, й на озерi з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.
- Про вовка помовка... - почав був я.
I прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:
- Чого вона сюди пливе? Не люблю я цiєї дiвчини. Вона пiдбурювала проти мене пана Томаша. I вважає, що зi мною не варто навiть розмовляти.
Чорний Франек поклав на плече Бронцi руку й мовив:
- Не мороч собi голови Капiтаном Немо. Оце вiн сам i пливе.
Бронка занiмiла.
- Вона? - вимовила врештi.
- Вона, - кивнув вiн головою.
А тим часом Капiтан Немо пiдплив човном до пiщаного мису i вимкнув мотор.
- Вiтаю вас! - гукнула весело Марта. - Ну, що ми сьогоднi робимо? Будемо ловити рибу?
- Менi, мабуть, треба попливти в гарцерський табiр... - сказав я нерiшуче. - Там рибальська карта...
Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на блiду вiд сонця зелень очерету. I менi стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руцi?
- А як з украденим човном? - спитав я Марту.
- Уже повiдомила лiсничого. Вiн прийде по нього до мого батька.
З-за очерету виплив човен з лицарями спiнiнгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:
- Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судакiв, еге ж?
Вони причалили до мису. Пан Анатоль вiдразу попрямував до Марти i наставив на неї вказiвний палець.
- На що сьогоднi ловимо? - спитав вiн грiзно.
Марта чемно вклонилась i поважно вiдповiла:
- Сьогоднi ловимо на фокус-покус.
Пан Анатоль заклiпав очима. Та, мабуть, вирiшив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме "на заклинання", i спiймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою i самовпевнено мовив:
- Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика i вмочають у риб'ячу кров, а потiм чiпляють на гачок як живу принаду.
- А "на пупа" ви вже ловили?
- Що? - обурився пан Анатоль. - Ви глузуєте iз старшого?
Марта зневажливо глянула на нього.
- Це добре, що ви не ловили "на пупа", бо то заборонений метод.
Пан Анатоль звернувся до мене:
- Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.
- Ви не маєте уявлення про рибальство, - сухо зауважила Марта. - Кожний рибалка знає: ловити "на пупа" означає, що гачок з принадою i волосiнню прив'язують до шматочка бiлого полiстиролу й вiльно пускають на воду. Але це заборонено, - пiдкреслила вона. - Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.
I дiвчина, рiзко повернувшись, пiшла до свого човна, а за нею побiг, заточуючись од смiху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тiнi свого приятеля, що цiлком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несмiливо:
- Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод "на пупа".
- Тихо! - тупнув ногою пан Анатоль. - Тихо, Казику! Ти рибалка-початкiвець i не забувай про це, бо я бiльше не ловитиму з тобою риби.
Але того дня в пановi Казиковi пробудився бунтiвник:
- Як нi, то нi. Я пiду ловити рибу з цiєю дiвчиною.
I, закинувши на плече вудку так, наче це був карабiн, а вiн зiбрався в запеклий бiй, пан Казик пiдiйшов до Марти й чемно спитав, чи вiзьме вона його з собою рибалити.
Пан Анатоль грiзно блиснув очима, його розпирало вiд гнiву:
- Отже та-а-а-а-ак? - протяг вiн єхидно. - Я вже все розумiю. Та-а-а-ак...
Його гнiв вилився на мою голову.
- Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, нiби я не маю очей i не бачу, що тут дiється? Ви пiдозрiла людина. У своєму таборi ви переховуєте дiвчину з ватаги бешкетникiв. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впiзнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досi мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повiдомити в мiлiцiю.
I пан Анатоль попрямував до свого човна.
- О господи, як я дiстануся на той берег? - злякався пан Казик. - Вiн вiдпливе без мене.
На допомогу йому прийшла Марта, якiй бунт пана Казика справив велику приємнiсть.
- Я привезу вас до наметiв своїм човном, - пообiцяла вона.
Вражений до глибини душi, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, вiдчалив вiд берега. Я бачив, як вiн поплив до Сем'ян, напевно, щоб здiйснити свою погрозу й повiдомити в мiлiцiю, що Чорний Франек у мене. Я трохи спiвчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бiдолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнiвить повiдомлення, що Чорний Франек перебуває пiд моїм наглядом за згодою мiлiцiї!
Марта, Бронка, Чорний Франек i пан Казик приготували рибальськi снастi. За Мартиною порадою вирiшили йти до затоки Красноперiв. А хтось повинен був стерегти табiр. Я охоче взяв це на себе. Саме тодi на озерi з'явилася байдарка, в якiй сидiв Телль i здалеку махав менi рукою на знак, що має повiдомити щось важливе.
Ми всi зачекали, поки вiн пiдпливе. А Телль так поспiшав, що аж глибоко зарився носом байдарки в пiщаний мис.
- Вони здалися! - радiсно закричав вiн. - Хлопцi переловили майже всю ватагу. Вони хотiли вдертися до нашого складу з харчами.
- А Лисяча Шкурка з ними? - стурбовано спитав я.
- На жаль, Лисяча Шкурка i ще двоє хлопцiв утекли десь за озеро.
РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
Переможенi просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий
похiд. Вогнище на бiндузi. Романова зрада. Кiнець ватаги.
Повернення переможцiв.
У гарцерському таборi я з'явився в обiдню пору. Приплив туди своїм самоходом вiдразу пiсля того, як Телль повiдомив, що ватагу розгромлено.
Члени ватаги справляли жалюгiдне враження. Були обшарпанi, голоднi i навiть бруднi, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два днi не мали нiчого гарячого в ротi. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острiвцiв Плаского озера. Вночi їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо мiсцевi господарi, як i туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятерi риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капiтан Немо. Украли трохи картоплi на полi, але боялися розпалювати вогнище. Жили i все боялись, що їх викриють мiлiцiя, чи гарцери, чи грiзний Капiтан Немо. Пробували перебиватись лiсовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полi, але молодi шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього вiдчаю.
Гарцери запросили їх до столу, табiрний кухар не пошкодував їм супу й картоплi з м'ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порцiї, щоб тiльки нагодувати тих голодних, охлялих хлопцiв.
Я спостерiгав за тим обiдом; бiля одного столу сидiли семеро зголоднiлих, вони їли жадiбно й хапливо, а бiля решти столiв - довгi ряди акуратних хлопцiв i дiвчат у гарцерському вбраннi. Обiд, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цiлковитому мовчаннi. Дивитися на виснажених хлопцiв було так сумно, що згасали веселi розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся iсторiя ще не скiнчилася. Адже повинна була перемогти справедливiсть, i цi семеро хлопцiв вiдповiдатимуть за те, що зарiзали вiвцю на островi, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.
У лiсi, на дорозi до Сем'ян я побачив мiлiцейську автомашину, а в наметi старшого вожатого гарцерiв Гонсеровського застав офiцера мiлiцiї, з яким зустрiчався в Iлавi.
- Як Чорний Франек? - стурбовано спитав вiн.
- Менi здається, з ним уже не буде нiякого клопоту, - впевнено вiдповiв я.
- Це дуже добре, - зрадiв вiн. - Та, на жаль, справа ватаги ще iснує. Я саме хотiв про це з вами поговорити, узгодити план спiльних дiй.
- А я мiг би допомогти?
- Звичайно. Ви ж член бригади сприяння мiлiцiї, i це входить у вашi обов'язки. Справа буде нелегка. Троє хлопцiв з ватаги ховаються в цiй мiсцевостi. Адже береги озера тягнуться, мабуть, бiльш нiж на сто кiлометрiв, тут є де чудово сховатися, стiльки закамаркiв, урочищ, заростiв, що й батальйон солдатiв не знайшов би хлопчакiв. Та чи означає це, що ми не спiймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кiльканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобiлях з рацiями. Досить було б викликати загiн мiлiцiї i кiлька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Вiдповiдь проста: такi засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитiв, грабiжникiв. А тут маємо справу з купкою шiстнадцятирiчних шибеникiв i дрiбних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо мiлiцейських облав у лiсi. Наш план такий: пошлемо в цей район бiльше патрулiв. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбiльше обридла Романова ватага, нехай повiдомлять нас, коли бешкетники вийдуть зi своєї схованки, щоб поцупити щось iз харчiв. Ми хочемо, щоб цi юнi злочинцi вже на порозi своєї кримiнальної "кар'єри" зрозумiли: проти них уся громадськiсть.
Менi подобались його погляди.
- Я надумав разом з кiлькома хлопцями дослiдити Пласке озеро, - сказав я. - Може, натрапимо там на слiди ватаги. Менi здається, цю справу не слiд вiдкладати. Ситуацiя, в якiй опинилися цi хлопцi, може привести їх до якогось бiльшого злочину. Мої друзi Телль, Яструб i хлопець на прiзвисько Баська казали менi, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у походi. Це вже великi хлопцi, i я ручусь, що вони не дозволять собi нiяких поганих вчинкiв.
- Телль, Яструб i Баська - серйознi хлопцi, - сказав старший вожатий. Тiльки прошу, щоб на нiч вони повернулися в табiр.
- Єсть! - вiдсалютував я по-гарцерському.
За якийсь час Телль уже сидiв у моїй машинi, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в нiй Яструб i Баська.
О сiмнадцятiй нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повiдомленнi, ми були готовi.
Чорний Франек, що допомагав нам пiдготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, нiби вiн хоче сказати менi щось важливе. Нарештi, не витримав:
- Чи... - затнувся вiн, - чи це буде зрада, якщо я... не пiду з вами?
- Авжеж, - глузливо буркнув Яструб.
Франек благально глянув на Марту.
- Зрозумiйте, - шепнув вiн. - Я так не можу... То мої колеги... То я зiбрав ватагу.
Я розумiв його. Може, навiть у ту мить вiдчув до нього нiби якусь повагу.
- Звичайно, ти маєш рацiю, Франеку. I я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табiр.
Франек i Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мiй самохiд тяг на буксирi байдарку й човен Капiтана Немо, бо найтихiший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.
Спершу я довiдався, що в затоцi спiймано кiльканадцять великих красноперiв. Пан Казик спiймав аж вiсiм рибин, це так його потiшило, що вiн голосно спiвав, коли Марта перевезла його на той бiк. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успiхiв приятеля, але пановi Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Менi було цiкаво, навiщо й куди вони так несподiвано переселяються.
Таємниця розкрилася сама собою.
У протоцi ми побачили бiлу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорi. А на правому березi, там, куди колись пiдпливав пором, ставили новий табiр пан Анатоль, Казик та їхнi жiнки.
- Мешкатимуть поблизу Краватика i, напевно, разом ловитимуть рибу, сказала Марта.
Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в мiлiцiю про Чорного Франека, зустрiв Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпiдставнiсть його скарги. Може, вони вдвох понарiкали на мене й це їх зблизило. А потiм Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милiсть i дозволив йому ловити рибу поруч себе...
З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев - перший острiв великого архiпелагу на Пласкому озерi.
Я спрямував свою флотилiю до розташованого лiворуч острова, який зарiс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на серединi цих островiв має бути сухий, твердий грунт.
Клаптик оточеної водою землi поволi виринав над плесом озера. Телль не вiдривав вiд очей бiнокля, шукаючи на берегах, у тiнi заростiв i дерев людськi постатi. Сусiднiй острiв теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на нiй тут i там стирчали кущi очерету. Марта махала менi рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боцi можна зручно причалити.
Iз затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посерединi. Острiв лiворуч, менший, здавався кращим i дикiшим, хоч i на ньому була сонячна галявина, де зрiдка росли молодi сосни.
За островами затока дедалi мiлiла, береги її здавалися дуже болотистими. I тiльки метрiв бiльш нiж за десять вiд води озеро оточувала щiльна стiна лiсу.
З озера знялося кiльканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив бiлий лебiдь, але, побачивши нас, велично поплив далi.
У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського мiсточка, що провалився у воду. Я прив'язав до нього самохiд i по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.
Дорогу нам перетнули буйнi заростi кропиви, на стовбурi зламаної вiтром тополi сидiв великий чорний крук i стежив за нами, схиливши набiк голову., Телль свиснув, i птах мовчки вiдлетiв.
За смугою високої кропиви прослалась лука, що пiдсихала проти сонця. По нiй пролягало кiлька стежок. Ми побачили, що одна з них оперiзує весь острiв. Вона звивалася мiж стовбурами старих лип, укритих цвiтом, у якому гули бджоли. На схiдному боцi острова вiтер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленiла над водою, з вигнутого дугою стовбура пострiляли вгору зеленi гiлки. Вузенька стежинка бiгла пiд дугу товстого стовбура, наче в природну браму, i стелилася далi, петляючи мiж деревами.
- Це вiвцi протоптали! - закричав Баська, придивляючись до слiдiв на стежцi. - Тут цiле лiто пасеться отара овець, тiльки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бiгають уздовж берега.
Раптом ми побачили, що на тiм боцi затоки, з гущавини на березi снується вгору пасемце диму з вогнища.
- Ну, нарештi, - пробурмотiв Яструб. I в його обличчi промайнуло щось хиже.
- Ото там бiндуга. Туди дроворуби звозять зрубанi стовбури дерев i роблять з них плоти, - пояснила Марта.
- То, може, це дроворуби палять вогнище?
- У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, - вiдповiла Марта.
Мов загiпнотизованi, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалi непомiтнiше на тлi вечiрнього неба. Нам треба було пересвiдчитися, хто сидить у гущавинi бiля вогнища.
Мiсце, звiдки здiймався дим, вiддiляла вiд нас не тiльки затока озера, а й смуга очерету, болiт, а далi кущiв лози. Наша флотилiя легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такi мiсця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безлiччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
- Треба пiдiйти з iншого боку. Бiндуга простягається аж до води i лежить на твердому грунтi, - порадила Марта. - Тiльки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилiя перепливла затоку i попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий пiвострiв, що закiнчувався перешийком. За ним виднiлася велика купина з деревами, яка була нiби продовженням пiвострова. З висоти пташиного лету пiвострiв мав, певно, форму лiтери "i", й купина була наче крапкою над тим "i".
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотiти. Та все ж величезнi чорнi чаплi стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесi озера вирiс перед нами малий зелений острiв. А далi був великий пiвострiв, де червонiли цеглянi будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скiнчились. Сухий пiщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезнi балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубанi стовбури. З озера стирчали оббитi бляхою палi, до яких прив'язували вже готовi плоти.
На територiї бiндуги зрiдка росли кущi; заховавшись у них, вартовий чудово мiг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слiд випливати на вiдкритий простiр. Флотилiя в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колiн, i вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
- Хто вмiє добре скрадатись? Тiльки, будь ласка, кажiть правду. Вiд цього все залежить, - сказав я пошепки.
Виявилося, що всi вважали себе чемпiонами в цiй справi.
- Хтось повинен стерегти самохiд, човен i байдарку, - тихо пояснював я. - Лишишся ти, Басько, i якщо ватага спробує пiдiбратись до тебе, натисни клаксон, зрозумiло?
Дим уже не здiймався в небо. Може, у вогнище пiдкинули сухого гiлля. А може, це сутiнки, що дедалi густiшали, сповивали все довкола чорним покривалом.
- Пам'ятайте, - попереджав я хлопцiв i Марту, - пiдходимо до вогнища тiльки на таку вiдстань, щоб можна роздивитися, хто бiля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, вiдразу вертаймо назад. Потiм пливемо до Єжвалда, де, як видно на картi, є пошта й телефон. Дзвонимо в мiлiцiю, i на цьому наше завдання закiнчується. Хоч би там що, ми не повиннi зчиняти бiйку. Якщо нас помiтять, тiкаймо до наших кораблiв.
Пригнувшись до землi, майже рачки, ми влiзли в густi кущi.
Я вiв розвiдку краєм лiсу й бiндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно вiн був далеко праворуч вiд нас, звiдки мiг стежити за озером. Тут, на межi лiсу й бiндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помiтить нас.
Мiж кущами сутенiло, на заходi небо стало темно-червоне. Ожили комарi i з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрiбне птаство шукало вже притулку мiж гiллям кущiв i, злякавшись нас, випурхувало звiдти, шелестiло листям i лопотiло крильми.
Ось ми вiдчули запах диму, а потiм смачний дух печеної картоплi. Ми стали ще обережнiшi. Що далi вiд берега, то бiльше було сухого моху й заростiв, i вони лунко хрускотiли в нас пiд ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
I зненацька, з-за стiни кущiв, до нас долинули голоси:
У Марти було якесь шосте чуття. Довгi роки життя в лiсi над озером зробили її чуйною на найтихiший шелест. Але на противагу до городянина, який не вмiє спiлкуватися з природою, якому найменший шелест у лiсi чи сплеск води в озерi може видатися пiдозрiлим, вона зовсiм не реагувала на окремi нiчнi звуки. Нiби й крiзь нiчний морок бачила, що то не людина скрадається по торiшньому листi, а пробiгає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озерi.
А зараз, хоч ми нiчого не чули, вона знала, що хтось нас пiдслухує.
- Розмовляймо далi, нiби ми нiчого не помiтили, - шепнула Марта.
- Я на хвилину вiдiйду й спробую зайти ззаду, - теж тихо вiдповiв я. А голосно сказав:
- Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дiстатися до ятера з того боку.
З цими словами я пiдвiвся з трави i неквапом пiшов уздовж берега.
Чорний Франек i Капiтан Немо далi вели розмову, яку я мiг чути навiть на вiдстанi. Франек питав Немо, чи мiсцевi рибалки не потребують помiчникiв i скiльки такий помiчник заробляє. Вiдповiдi Немо я вже не розчув, бо заглибився в лiс.
Я обережно скрадався з електричним лiхтариком у руцi. Не хотiв передчасно сполохати чоловiка, що ховався в кущах. Треба було так близько пiдiйти до нього, щоб лiхтарик освiтив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лiсi, стiльки в ньому сухого листя, низьких i непомiтних гiлок, що шелестять вiд найменшого дотику. На кожному кроцi я зупинявся i якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лiсове створiння.
Ще крок i знову зупинка. Знову крок... i довша зупинка. I знову крок...
Недалеко вiд того мiсця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколiшки i поповз. Промандрував так, може, метрiв з чотири, коли праворуч, щонайдалi за три кроки вiд мене, хруснула гiлка i хтось зiтхнув.
Я засвiтив лiхтарика й побачив Орнiтолога, вiн лежав на землi.
- Загасiть його до бiса! - сказав вiн, затуляючи собi рукою очi.
- Вiтаю вас, - вiдказав я, погасивши лiхтарика. - I запрошую до нашого товариства.
Мабуть вiн був нi в сих нi в тих, бо я спiймав його на гарячому. Але вiн i знаку не подав. Пiдвiвся з землi й вийшов iз лiска з таким невинним обличчям, нiби я побачив його на лавцi десь у парку.
- То це ви отой Немо, - сказав вiн, вiтаючись з Мартою.
- А це Чорний Франек, - вiдрекомендував я хлопця Орнiтологовi.
- А це Несправжнiй Орнiтолог, - вiдрекомендувала його Марта Франековi.
Я радiсно потер руки.
- Тепла компанiя, - мовив я. - Таємничий i грiзний Капiтан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетникiв, Несправжнiй Орнiтолог, який ховається по кущах i його треба витягати з них, мов рибу з ятера.
- I таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходиком, - весело додав Орнiтолог.
- Звiдки ви знаєте, що мене так називають?- здивувався я.
- О, навiть дерева шумлять про ваше прiзвисько, - викрутився вiн. - А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спiймав вас на тому ж самому.
- Ой, не будьмо надто дрiб'язковi, - сказав я. - Не варто ображатися за таку дрiбну нетактовнiсть.
- Я не так легко ображаюсь, - мовив Орнiтолог. - Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнiм Орнiтологом. Я вже вам пояснював, - звернувся вiн до мене з докором у голосi, - що я справжнiй орнiтолог. Просто я, жартуючи, вдав, нiби спiймався на тому кiвiковi.
Вiн пiдвiвся i пiшов у кущi, звiдки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат i величезна пiдзорна труба.
- Як завжди перед свiтанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетiв якийсь крик, я вирiшив спершу обстежити мiсцевiсть. От я й пiдкрався.
- Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодiї, а цiлком поряднi люди зiбрались над озером.
- Авжеж, - погодився вiн. - Але я не хотiв перебивати вам розмову, - I вiн радiсно захихотiв. Видно було, що вiн каже неправду. I так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.
- А я вважаю вас Несправжнiм Орнiтологом i все, - заявив Капiтан Немо. - I я й далi так вас називатиму.
- Можете вважати мене своїм ворогом, - сказав до Марти Орнiтолог. - Бо я ворог усiляких глiсерiв i галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахiв. Це дивно, що ви так любите природу i гасаєте на цiй пекельнiй машинi.
Капiтан Немо дуже серйозно кивнув головою.
- Менi набрид глiсер. Я охоче скорюся законовi, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вiбрацiя гвинта нищить малькiв судака. Веслярство - це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глiсером тiльки тодi, коли ми проженемо звiдси усiх цих бешкетникiв.
Свiтало. Ми дедалi виразнiше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера вiдсвiчувала перламутром.
- Мабуть, уже час вiдпочити, - позiхнула Марта.
А потiм узяла мене пiд руку й вiдвела кiлька крокiв убiк.
- Капiтан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже менi довiдатись, чого ви сюди приїхали?
- Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.
- Iншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?
Вона сердито труснула головою i сказавши всiм "привiт" ввiйшла у воду. Через кiлька хвилин її глiсер несамовито заревiв i, тягнучи за собою на буксирi металевий човен, помчав у напрямi Сем'ян i Буковця.
Ми з Франеком залишили на березi Орнiтолога i поїхали моїм самоходом.
Спiльно пережита пригода, видно, настроїла Франека на вiдвертiсть, бо тепер вiн почав зi мною розмову.
- Хотiв би я бути на вашому мiсцi, мати ваш самохiд, вашi таємницi, зазнавати цiкавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капiтановi Немо. А я? Чи й я мiг би привернути її увагу?
- Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, - сказав я повагом. - Ти привернув її увагу, але тiльки так, що вона вирiшила прогнати тебе з озера. Вiр менi чи не вiр, але сподобатися їй ти мiг би лише одним. Якби раптом став цiлком iншою людиною. Це напевно збудило б у неї цiкавiсть до тебе. Подумай, на той рiк вона приїде сюди знову. I кого зустрiне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нинi учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вiтрильника. Адже, мешкаючи i працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собi такий вiтрильник? А колись, може, збудуєш дiм над озером i станеш справжнiм рибалкою. Вона теж повернеться сюди пiсля навчання...
Це були мрiї вголос. Може, несвiдомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?
Чорний Франек мовчав. Я вiдчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, вiн був з тих хлопцiв, що соромляться пiддаватися мрiям. Це здається їм не гiдним мужчини. Але справжнiй мужчина повинен умiти мрiяти. Звичайно, не обмежуватись лише мрiями, а перетворювати їх у дiйснiсть.
Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Вiн пiшов до намету, а я лiг в машинi. Був уже день, але його свiтло не заважало моєму мiцному сну.
I, мабуть, ми спали б до пiвдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про нашi нiчнi пригоди. Встала о восьмiй, скупалася в озерi й, лежачи на сонцi, чекала, поки ми прокинемось. Нарештi, схотiла їсти, заходилася готувати снiданок i, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирiшила збудити нас. Ми прокинулись невиспанi, в поганому настрої, який минув тiльки пiсля снiданку.
Я розповiв Бронцi про нiчнi пригоди i, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.
- А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капiтан Немо? Нiколи не вiдгадаєш, похитав головою Чорний Франек.
- Ох, Немо, - зiтхнула Бронка. - Хотiла б я ще колись побачити його.
- Вона закохана в нього, - зареготався Чорний Франек.
Бронка образилась. А надто, що i я пiдсмiювався з неї.
I через цю дрiбницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркiт мотора, й на озерi з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.
- Про вовка помовка... - почав був я.
I прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:
- Чого вона сюди пливе? Не люблю я цiєї дiвчини. Вона пiдбурювала проти мене пана Томаша. I вважає, що зi мною не варто навiть розмовляти.
Чорний Франек поклав на плече Бронцi руку й мовив:
- Не мороч собi голови Капiтаном Немо. Оце вiн сам i пливе.
Бронка занiмiла.
- Вона? - вимовила врештi.
- Вона, - кивнув вiн головою.
А тим часом Капiтан Немо пiдплив човном до пiщаного мису i вимкнув мотор.
- Вiтаю вас! - гукнула весело Марта. - Ну, що ми сьогоднi робимо? Будемо ловити рибу?
- Менi, мабуть, треба попливти в гарцерський табiр... - сказав я нерiшуче. - Там рибальська карта...
Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на блiду вiд сонця зелень очерету. I менi стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руцi?
- А як з украденим човном? - спитав я Марту.
- Уже повiдомила лiсничого. Вiн прийде по нього до мого батька.
З-за очерету виплив човен з лицарями спiнiнгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:
- Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судакiв, еге ж?
Вони причалили до мису. Пан Анатоль вiдразу попрямував до Марти i наставив на неї вказiвний палець.
- На що сьогоднi ловимо? - спитав вiн грiзно.
Марта чемно вклонилась i поважно вiдповiла:
- Сьогоднi ловимо на фокус-покус.
Пан Анатоль заклiпав очима. Та, мабуть, вирiшив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме "на заклинання", i спiймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою i самовпевнено мовив:
- Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика i вмочають у риб'ячу кров, а потiм чiпляють на гачок як живу принаду.
- А "на пупа" ви вже ловили?
- Що? - обурився пан Анатоль. - Ви глузуєте iз старшого?
Марта зневажливо глянула на нього.
- Це добре, що ви не ловили "на пупа", бо то заборонений метод.
Пан Анатоль звернувся до мене:
- Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.
- Ви не маєте уявлення про рибальство, - сухо зауважила Марта. - Кожний рибалка знає: ловити "на пупа" означає, що гачок з принадою i волосiнню прив'язують до шматочка бiлого полiстиролу й вiльно пускають на воду. Але це заборонено, - пiдкреслила вона. - Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.
I дiвчина, рiзко повернувшись, пiшла до свого човна, а за нею побiг, заточуючись од смiху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тiнi свого приятеля, що цiлком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несмiливо:
- Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод "на пупа".
- Тихо! - тупнув ногою пан Анатоль. - Тихо, Казику! Ти рибалка-початкiвець i не забувай про це, бо я бiльше не ловитиму з тобою риби.
Але того дня в пановi Казиковi пробудився бунтiвник:
- Як нi, то нi. Я пiду ловити рибу з цiєю дiвчиною.
I, закинувши на плече вудку так, наче це був карабiн, а вiн зiбрався в запеклий бiй, пан Казик пiдiйшов до Марти й чемно спитав, чи вiзьме вона його з собою рибалити.
Пан Анатоль грiзно блиснув очима, його розпирало вiд гнiву:
- Отже та-а-а-а-ак? - протяг вiн єхидно. - Я вже все розумiю. Та-а-а-ак...
Його гнiв вилився на мою голову.
- Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, нiби я не маю очей i не бачу, що тут дiється? Ви пiдозрiла людина. У своєму таборi ви переховуєте дiвчину з ватаги бешкетникiв. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впiзнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досi мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повiдомити в мiлiцiю.
I пан Анатоль попрямував до свого човна.
- О господи, як я дiстануся на той берег? - злякався пан Казик. - Вiн вiдпливе без мене.
На допомогу йому прийшла Марта, якiй бунт пана Казика справив велику приємнiсть.
- Я привезу вас до наметiв своїм човном, - пообiцяла вона.
Вражений до глибини душi, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, вiдчалив вiд берега. Я бачив, як вiн поплив до Сем'ян, напевно, щоб здiйснити свою погрозу й повiдомити в мiлiцiю, що Чорний Франек у мене. Я трохи спiвчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бiдолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнiвить повiдомлення, що Чорний Франек перебуває пiд моїм наглядом за згодою мiлiцiї!
Марта, Бронка, Чорний Франек i пан Казик приготували рибальськi снастi. За Мартиною порадою вирiшили йти до затоки Красноперiв. А хтось повинен був стерегти табiр. Я охоче взяв це на себе. Саме тодi на озерi з'явилася байдарка, в якiй сидiв Телль i здалеку махав менi рукою на знак, що має повiдомити щось важливе.
Ми всi зачекали, поки вiн пiдпливе. А Телль так поспiшав, що аж глибоко зарився носом байдарки в пiщаний мис.
- Вони здалися! - радiсно закричав вiн. - Хлопцi переловили майже всю ватагу. Вони хотiли вдертися до нашого складу з харчами.
- А Лисяча Шкурка з ними? - стурбовано спитав я.
- На жаль, Лисяча Шкурка i ще двоє хлопцiв утекли десь за озеро.
РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
Переможенi просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий
похiд. Вогнище на бiндузi. Романова зрада. Кiнець ватаги.
Повернення переможцiв.
У гарцерському таборi я з'явився в обiдню пору. Приплив туди своїм самоходом вiдразу пiсля того, як Телль повiдомив, що ватагу розгромлено.
Члени ватаги справляли жалюгiдне враження. Були обшарпанi, голоднi i навiть бруднi, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два днi не мали нiчого гарячого в ротi. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острiвцiв Плаского озера. Вночi їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо мiсцевi господарi, як i туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятерi риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капiтан Немо. Украли трохи картоплi на полi, але боялися розпалювати вогнище. Жили i все боялись, що їх викриють мiлiцiя, чи гарцери, чи грiзний Капiтан Немо. Пробували перебиватись лiсовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полi, але молодi шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього вiдчаю.
Гарцери запросили їх до столу, табiрний кухар не пошкодував їм супу й картоплi з м'ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порцiї, щоб тiльки нагодувати тих голодних, охлялих хлопцiв.
Я спостерiгав за тим обiдом; бiля одного столу сидiли семеро зголоднiлих, вони їли жадiбно й хапливо, а бiля решти столiв - довгi ряди акуратних хлопцiв i дiвчат у гарцерському вбраннi. Обiд, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цiлковитому мовчаннi. Дивитися на виснажених хлопцiв було так сумно, що згасали веселi розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся iсторiя ще не скiнчилася. Адже повинна була перемогти справедливiсть, i цi семеро хлопцiв вiдповiдатимуть за те, що зарiзали вiвцю на островi, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.
У лiсi, на дорозi до Сем'ян я побачив мiлiцейську автомашину, а в наметi старшого вожатого гарцерiв Гонсеровського застав офiцера мiлiцiї, з яким зустрiчався в Iлавi.
- Як Чорний Франек? - стурбовано спитав вiн.
- Менi здається, з ним уже не буде нiякого клопоту, - впевнено вiдповiв я.
- Це дуже добре, - зрадiв вiн. - Та, на жаль, справа ватаги ще iснує. Я саме хотiв про це з вами поговорити, узгодити план спiльних дiй.
- А я мiг би допомогти?
- Звичайно. Ви ж член бригади сприяння мiлiцiї, i це входить у вашi обов'язки. Справа буде нелегка. Троє хлопцiв з ватаги ховаються в цiй мiсцевостi. Адже береги озера тягнуться, мабуть, бiльш нiж на сто кiлометрiв, тут є де чудово сховатися, стiльки закамаркiв, урочищ, заростiв, що й батальйон солдатiв не знайшов би хлопчакiв. Та чи означає це, що ми не спiймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кiльканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобiлях з рацiями. Досить було б викликати загiн мiлiцiї i кiлька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Вiдповiдь проста: такi засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитiв, грабiжникiв. А тут маємо справу з купкою шiстнадцятирiчних шибеникiв i дрiбних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо мiлiцейських облав у лiсi. Наш план такий: пошлемо в цей район бiльше патрулiв. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбiльше обридла Романова ватага, нехай повiдомлять нас, коли бешкетники вийдуть зi своєї схованки, щоб поцупити щось iз харчiв. Ми хочемо, щоб цi юнi злочинцi вже на порозi своєї кримiнальної "кар'єри" зрозумiли: проти них уся громадськiсть.
Менi подобались його погляди.
- Я надумав разом з кiлькома хлопцями дослiдити Пласке озеро, - сказав я. - Може, натрапимо там на слiди ватаги. Менi здається, цю справу не слiд вiдкладати. Ситуацiя, в якiй опинилися цi хлопцi, може привести їх до якогось бiльшого злочину. Мої друзi Телль, Яструб i хлопець на прiзвисько Баська казали менi, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у походi. Це вже великi хлопцi, i я ручусь, що вони не дозволять собi нiяких поганих вчинкiв.
- Телль, Яструб i Баська - серйознi хлопцi, - сказав старший вожатий. Тiльки прошу, щоб на нiч вони повернулися в табiр.
- Єсть! - вiдсалютував я по-гарцерському.
За якийсь час Телль уже сидiв у моїй машинi, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в нiй Яструб i Баська.
О сiмнадцятiй нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повiдомленнi, ми були готовi.
Чорний Франек, що допомагав нам пiдготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, нiби вiн хоче сказати менi щось важливе. Нарештi, не витримав:
- Чи... - затнувся вiн, - чи це буде зрада, якщо я... не пiду з вами?
- Авжеж, - глузливо буркнув Яструб.
Франек благально глянув на Марту.
- Зрозумiйте, - шепнув вiн. - Я так не можу... То мої колеги... То я зiбрав ватагу.
Я розумiв його. Може, навiть у ту мить вiдчув до нього нiби якусь повагу.
- Звичайно, ти маєш рацiю, Франеку. I я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табiр.
Франек i Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мiй самохiд тяг на буксирi байдарку й човен Капiтана Немо, бо найтихiший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.
Спершу я довiдався, що в затоцi спiймано кiльканадцять великих красноперiв. Пан Казик спiймав аж вiсiм рибин, це так його потiшило, що вiн голосно спiвав, коли Марта перевезла його на той бiк. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успiхiв приятеля, але пановi Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Менi було цiкаво, навiщо й куди вони так несподiвано переселяються.
Таємниця розкрилася сама собою.
У протоцi ми побачили бiлу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорi. А на правому березi, там, куди колись пiдпливав пором, ставили новий табiр пан Анатоль, Казик та їхнi жiнки.
- Мешкатимуть поблизу Краватика i, напевно, разом ловитимуть рибу, сказала Марта.
Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в мiлiцiю про Чорного Франека, зустрiв Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпiдставнiсть його скарги. Може, вони вдвох понарiкали на мене й це їх зблизило. А потiм Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милiсть i дозволив йому ловити рибу поруч себе...
З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев - перший острiв великого архiпелагу на Пласкому озерi.
Я спрямував свою флотилiю до розташованого лiворуч острова, який зарiс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на серединi цих островiв має бути сухий, твердий грунт.
Клаптик оточеної водою землi поволi виринав над плесом озера. Телль не вiдривав вiд очей бiнокля, шукаючи на берегах, у тiнi заростiв i дерев людськi постатi. Сусiднiй острiв теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на нiй тут i там стирчали кущi очерету. Марта махала менi рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боцi можна зручно причалити.
Iз затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посерединi. Острiв лiворуч, менший, здавався кращим i дикiшим, хоч i на ньому була сонячна галявина, де зрiдка росли молодi сосни.
За островами затока дедалi мiлiла, береги її здавалися дуже болотистими. I тiльки метрiв бiльш нiж за десять вiд води озеро оточувала щiльна стiна лiсу.
З озера знялося кiльканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив бiлий лебiдь, але, побачивши нас, велично поплив далi.
У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського мiсточка, що провалився у воду. Я прив'язав до нього самохiд i по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.
Дорогу нам перетнули буйнi заростi кропиви, на стовбурi зламаної вiтром тополi сидiв великий чорний крук i стежив за нами, схиливши набiк голову., Телль свиснув, i птах мовчки вiдлетiв.
За смугою високої кропиви прослалась лука, що пiдсихала проти сонця. По нiй пролягало кiлька стежок. Ми побачили, що одна з них оперiзує весь острiв. Вона звивалася мiж стовбурами старих лип, укритих цвiтом, у якому гули бджоли. На схiдному боцi острова вiтер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленiла над водою, з вигнутого дугою стовбура пострiляли вгору зеленi гiлки. Вузенька стежинка бiгла пiд дугу товстого стовбура, наче в природну браму, i стелилася далi, петляючи мiж деревами.
- Це вiвцi протоптали! - закричав Баська, придивляючись до слiдiв на стежцi. - Тут цiле лiто пасеться отара овець, тiльки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бiгають уздовж берега.
Раптом ми побачили, що на тiм боцi затоки, з гущавини на березi снується вгору пасемце диму з вогнища.
- Ну, нарештi, - пробурмотiв Яструб. I в його обличчi промайнуло щось хиже.
- Ото там бiндуга. Туди дроворуби звозять зрубанi стовбури дерев i роблять з них плоти, - пояснила Марта.
- То, може, це дроворуби палять вогнище?
- У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, - вiдповiла Марта.
Мов загiпнотизованi, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалi непомiтнiше на тлi вечiрнього неба. Нам треба було пересвiдчитися, хто сидить у гущавинi бiля вогнища.
Мiсце, звiдки здiймався дим, вiддiляла вiд нас не тiльки затока озера, а й смуга очерету, болiт, а далi кущiв лози. Наша флотилiя легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такi мiсця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безлiччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
- Треба пiдiйти з iншого боку. Бiндуга простягається аж до води i лежить на твердому грунтi, - порадила Марта. - Тiльки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилiя перепливла затоку i попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий пiвострiв, що закiнчувався перешийком. За ним виднiлася велика купина з деревами, яка була нiби продовженням пiвострова. З висоти пташиного лету пiвострiв мав, певно, форму лiтери "i", й купина була наче крапкою над тим "i".
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотiти. Та все ж величезнi чорнi чаплi стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесi озера вирiс перед нами малий зелений острiв. А далi був великий пiвострiв, де червонiли цеглянi будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скiнчились. Сухий пiщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезнi балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубанi стовбури. З озера стирчали оббитi бляхою палi, до яких прив'язували вже готовi плоти.
На територiї бiндуги зрiдка росли кущi; заховавшись у них, вартовий чудово мiг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слiд випливати на вiдкритий простiр. Флотилiя в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колiн, i вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
- Хто вмiє добре скрадатись? Тiльки, будь ласка, кажiть правду. Вiд цього все залежить, - сказав я пошепки.
Виявилося, що всi вважали себе чемпiонами в цiй справi.
- Хтось повинен стерегти самохiд, човен i байдарку, - тихо пояснював я. - Лишишся ти, Басько, i якщо ватага спробує пiдiбратись до тебе, натисни клаксон, зрозумiло?
Дим уже не здiймався в небо. Може, у вогнище пiдкинули сухого гiлля. А може, це сутiнки, що дедалi густiшали, сповивали все довкола чорним покривалом.
- Пам'ятайте, - попереджав я хлопцiв i Марту, - пiдходимо до вогнища тiльки на таку вiдстань, щоб можна роздивитися, хто бiля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, вiдразу вертаймо назад. Потiм пливемо до Єжвалда, де, як видно на картi, є пошта й телефон. Дзвонимо в мiлiцiю, i на цьому наше завдання закiнчується. Хоч би там що, ми не повиннi зчиняти бiйку. Якщо нас помiтять, тiкаймо до наших кораблiв.
Пригнувшись до землi, майже рачки, ми влiзли в густi кущi.
Я вiв розвiдку краєм лiсу й бiндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно вiн був далеко праворуч вiд нас, звiдки мiг стежити за озером. Тут, на межi лiсу й бiндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помiтить нас.
Мiж кущами сутенiло, на заходi небо стало темно-червоне. Ожили комарi i з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрiбне птаство шукало вже притулку мiж гiллям кущiв i, злякавшись нас, випурхувало звiдти, шелестiло листям i лопотiло крильми.
Ось ми вiдчули запах диму, а потiм смачний дух печеної картоплi. Ми стали ще обережнiшi. Що далi вiд берега, то бiльше було сухого моху й заростiв, i вони лунко хрускотiли в нас пiд ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
I зненацька, з-за стiни кущiв, до нас долинули голоси: