Увiмкнув першу швидкiсть, додав газу i водночас вiдпустив зчеплення.
Мiй самохiд скочив уперед, мов пiдострожений рисак.
- Ой! - зойкнула перелякана Бронка.
Нi, цього нiхто не сподiвався. Самохiд в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився пiд водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохiд поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга бiлої пiни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лiсовою просiкою лишався усе далi й далi позаду.
Я бачив у дзеркальце, що "Вартбург" спинився за метр вiд води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань i Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потiм вони швидко повернули назад.
- Ви чудовий! - сказала Бронка, отямившись вiд подиву.
- Такого я ще не бачив, - сказав Чорний Франек. - Це понад людське уявлення... От якби мої хлопцi побачили...
- Ви чудовий! - повторила Бронка.
- Це не я. Це мiй автомобiль, - сказав я скромно.
Посипалося багато запитань. Звiдки в мене такий автомобiль? Якi пригоди я пережив з ним?
- Чи ти втрапиш на те мiсце, де колись був ваш табiр? - спитав я Чорного Франека. - Не забувай, що в нас буде в запасi щонайбiльше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потiм сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрiбно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
- Чверть години? Вистачить i п'яти хвилин, - запевнив Чорний Франек.
Коли ведеш самохiд по водi - навiть з найбiльшою швидкiстю - не потрiбно стiльки уваги, як пiд час їзди по землi. Отже, я мiг розповiсти Бронцi й Франековi iсторiю моєї машини.
Я згадав хвилину, коли несподiвано одержав вiд адвоката повiдомлення, що мiй покiйний дядько Громiлло, вiдомий у нашiй родинi як дивак i запальний винахiдник, зоставив менi в спадок у Краковi цегляний гараж i автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сiвши за кермо, я вирiшив позбутися його. Лише пiд час продажу я зрозумiв, що вiн є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав iсторiю автомобiля, довiдався про iталiйця, який, їдучи до Закопаного автомобiлем "Феррарi-410", розбився на небезпечному поворотi. Мiй дядько купив те, що вцiлiло вiд автомобiля, тобто мотор i коробку швидкостей. Вiн зробив кузов, i так з'явилося на свiт оце чудовисько, "схрещення човна з тачкою", - як казали недобрi язики. Проте автомобiль був чудовий, я пережив iз ним багато захоплюючих пригод.
- Про пригоди розповiм вам iншим разом, - скiнчив я.
Перед нами вже з'явився острiв Буковець iз селищами кемпiнгових будиночкiв, причалами й наметами.
Чорний Франек порадив пiдпливти до острова з захiдного боку, там, де Озерище глибше.
- Бачите велике сухе дерево пiд гiркою? - показав вiн рукою. - Отам стояв наш табiр.
- Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристiв i дачникiв. Не хотiв би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собi чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мiлину.
На захiдному березi ми побачили шеренгу байдарок, на глибшiй водi стояло кiлька моторних човнiв i невелика яхта. Останнiм часом з'явилася мода плавати на плотах, на всiляких понтонах, на човнах дивовижної конструкцiї. Тому нiкого не здивувала моторка з тупим носом i фарами.
Не кваплячись, щоб не привертати нiчиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Мiж корiнням я помiтив двi дiрки, що лишилися вiд лисячої нори.
Чорний Франек став навколiшки i глибоко застромив руку в одну, а потiм у другу дiрку.
- Нiчого тут немає... - сказав розчарований. - Тiльки оцей папiр.
I подав менi великий, трохи зiм'ятий аркуш, вирваний iз блокнота. На аркушi було надряпано червоним чорнилом:
"Романе, я забрав сумку. Як вирвешся вiд мiльтонiв, шукай мене
на Пласкому.
Лисяча Шкурка".
- Гарненька iсторiя, - буркнув я. - Сховай папiр у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. I тiкаймо звiдси, поки вони не приїхали.
Отже, доля знову не сприяла менi. Знову не пощастило.
- Хай йому бiс! - буркотiв я, повертаючись до машини. - I знову нiчого не вийшло. Ну, але принаймi ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нову схованку ватаги?
Франек похитав головою.
- Нi. Навiть не здогадувався, де новий табiр. Я ж весь час вештався на Буковцi, щоб знайти карту. Навiть ночував на цьому островi. Та, зрештою, коли не вдалося спiймати Капiтана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потiм Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Краватиком. Але саме того ранку мiлiцiя зробила облаву на Буковцi й забрала мене, Романа та ще кiлькох хлопцiв. Лисяча Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь дiру, й мiлiцiя його не схопила. До речi, чому ви так цiкавитесь тiєю картою? Що в нiй є, скажiть, будь ласка?
Я знизав плечима.
- Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрiбна Вацековi Краватиковi й Бороданевi. Тому я хотiв би її побачити.
Я вже сидiв за кермом, аж раптом менi спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, пiд сухе дерево. За мить я знову сидiв за кермом.
- Що ви там робили?- поцiкавилася Бронка.
- Я викреслив у листi два слова "на Пласкому". Треба Краватиковi й Бороданевi трохи ускладнити пошуки, тодi в мене буде бiльше шансiв.
РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
Подив гарцерiв. План розшукiв карти i розгрому ватаги.
Розвiдка на Пласкому озерi. Iсторiя Чорного Франека. Немо в
скрутному становищi. На допомогу. Хто такий Немо?
Несподiванка.
Я поставив автомобiль на лiсовiй галявинi, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пiшов до гарцерського табору i сказав вартовим, що хотiв би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборi i разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сiли на травi пiд ворiтьми.
Я спитав їх, як справи з ватагою.
Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гiрку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зiтхнув i сказав:
- Ми вже згаяли два днi, шукаючи ватагу Чорного Франека по всiх дiрках i закутках. Наче крiзь землю провалились. А й далi роблять своє. У лiсничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв бiля лiсництва, на маленькому озерцi, сполученому каналом з Пласким озером i Озерищем. Хоч, зрештою, невiдомо, чи то справдi вони вкрали... Пiдкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятiр i затягли в очерет.
Яструб спалахнув гнiвом:
- Вони роблять шкоду. А ви й досi вважаєте, що їх треба за це гладити по головi?
Я посмiхнувся.
- Починаю змiнювати думку. Тi шибеники таки справдi перебрали мiру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопцiв, - я не мiг стриматись, щоб не шпигнути їх, уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвiдник, як Баська, вистежив, мабуть, де табiр ватаги, а невiдступний Яструб уже спiймав ватажка.
Телль знову зiтхнув.
- Не можемо знайти їхнiй табiр.
- Легко глузувати, а важче спiймати Чорного Франека, - додав Яструб.
Я зневажливо махнув рукою.
- Я якось дав собi з ним раду. Може, таки мої методи кращi?
- Що ви хочете сказати? - пожвавiшав Баська.
- Невже ви... - зацiкавився Телль.
- Нi, ви жартуєте, - буркнув Яструб.
Я пiдвiвся з трави й показав на автомобiль, що стояв на галявинi.
- Там сидить Чорний Франек, - мовив я скромно.
Всi як один подалися до машини. Але на пiвдорозi я їх зупинив.
- Спокiйно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, i вчиню над ним суд i визначу йому покарання. Власне, вiн не крав човна й не нищив ятера. Тодi його вже не було у ватазi. Моя розвiдка повiдомила мене, що тепер у ватазi верховодить якийсь Роман, стократ небезпечнiший за Чорного Франека. Романа можна знайти на бiлiй яхтi, що стоїть бiля острова Буковець. Яхта належить Вацековi, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павiльйонах на Маршалковськiй.
- О господи! Ви все знаєте, - здивувався Баська.
Телль гордо поглянув на своїх колег.
- Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вiрили менi. Казали, що вiн уникає бiйки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спiймав Чорного Франека? Хто має таку докладну iнформацiю про ватагу?
Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовiрливо.
- А може, ви знаєте також, де таємний табiр ватаги? - задав вiн каверзне запитання.
- Напевно не знаю. Але можу визначити район.
- А ви нам його не вкажете? - спитав Яструб, сподiваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
- I навiть допоможу вам вiдшукати табiр i розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
Їх смутило i водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоходi, їм хотiлося пiдiйти ближче до автомобiля, зачепити хлопця, може, навiть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхнiй невловимий досi ворог сидiв у машинi як мiй друг.
- Як ви його спiймали? - похмуро спитав Яструб. - Мабуть, довелося зв'язати?
- Вiн слухняно й чемно сiв у машину.
- Ох, пане Томашу! - тiльки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордiсть, що я виявився таким, як вiн розповiдав своїм друзям гарцерам. I трохи заздрощiв, що я зробив те, чого вони не змогли.
- Справа тiльки в методi, - скромно пояснив я. - Мiй метод переконування виявився ефективнiшим за ваш.
А коли ми, нарештi, посiдали на траву, - хлопцi, втупившись у машину, я запитав Телля:
- Ти не бачив Чоловiка з рубцем?
- Нi...
Тепер зiтхнув я, бо неприємно дiзнаватись, уже вкотре, що мудрi розрахунки i передбачення не сповнились.
Я розповiв їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що сталася по дорозi з Iлави й скiнчилася запискою Лисячої Шкурки.
- Розв'язати загадку цiєї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищi. Ви допоможете менi зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
- Згода! - вигукнули вони в один голос. - Замiсть однiєї будуть двi пригоди. Може, в тiй картi справдi криється якась велика таємниця? Вони хотiли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки пiдозрiло.
Телль по-дiловому спитав:
- Яке наше конкретне завдання?
Трохи подумавши, я вiдповiв:
- Я приїду до вас завтра, i ми разом вирушимо на Пласке озеро.
Ми попрощалися, сказавши: "Будь напоготовi!", i гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
За хвилину я плив озером до мису Судака.
Наставав вечiр - теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, i там, де падало промiння призахiдного сонця, воно палало мов жар.
Але до ночi було ще довго. Тому я вирiшив хоч на кiлька хвилин випливти на Пласке озеро i подивитись, який воно має вигляд. Нiколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
Чому його назвали Пласким? Хiба бувають озера не пласкi, горбкуватi чи похилi? Взагалi, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрiв?
Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обiзнаний з картою, взагалi не помiтив би, що опинився на iншому озерi. Ось Озерище раптом звузилося на короткому вiдтинку, так само, як не раз звужувалося бiля Iлави, а потiм знову розливалася широка водяна гладiнь з багатьма островами й острiвцями. Може, на якомусь iз них табiр Романової ватаги?
- Обережно, там сiтки, - сказав Чорний Франек, коли я хотiв був повернути вздовж схiдного берега. - Порвете їх або зiпсуєте гвинта.
Це були не сiтки, а величезний ятiр. Убитi в мiлке дно гiлки зазначали його кiнцi, на водi лежало кiльканадцять буйкiв, якi утримували ятiр на певнiй глибинi.
Я обминув пастку i звернув до перешийка. А потiм востаннє глянув на Пласке озеро. У легкiй вечiрнiй млi, зi своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею i купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельнiсть? Нiде на озерi не видно було човна чи вiтрила, не чутно тарахкотiння моторок. Неприступнi заростi чи болотистi береги не вабили туристiв, i озеро тут було дике, чарiвне.
Туристи з Буковця чи Сем'ян рiдко заглядали сюди.
"Хитро зробила ватага, оселившись саме в цiй мiсцевостi", - подумав я, запливаючи в протоку, на захiдному березi якої стояв самотнiй будиночок лiсова сторожка з червоної цегли. На пiвнiч вiд сторожки, тобто вздовж Плаского озера, рiс густий лiс, що тягся до перших хат села Єжвалда. I на кiлька кiлометрiв у глиб острова земля була вкрита буйним лiсом. Цiлими годинами можна блукати в ньому, не зустрiвши людини. Там були тiльки невеличкi лiсовi озерця. Чудовий край для тих, що не хотiли здибатися зi стороннiми.
Ми добралися до мису Судака i його пiщаної коси. Бронцi доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табiр. Спершу поставили намет для Бронки i надули для неї матрац. У мене в машинi був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло вiд землi). Отже, той другий я вiддав Франековi. Згодилась i вiйськова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою i клаптем брезенту, що ним я пiд час довших зупинок накривав самохiд, Франек спорудив собi зручну оселю.
Ми повечеряли пiдсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсiм смеркло, я походив лiсом, де був наметик таємничого Орнiтолога. Проте знайшов тiльки мiсце, де стояв його намет, витоптану траву i ямки вiд кiлочкiв для намету. Та ще на деревi залишилася намальована на сосновiй корi машкара. "Таємничий Орнiтолог таємничо зник", - подумав я.
Бронка вiдразу ж пiсля вечерi пiшла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрiв. У нього в кишенi був гачок, волосiнь i поплавок, а вудлище вирiзав з лiщини. Однак не спiймав анi рибини, хоч просидiв аж до ночi.
Я не лягав спати. Сидiв на високому трав'янистому березi озера й стежив за повiльною мандрiвкою мiсяця, який виплив iз-за Чаплиного острова i тепер висiв над тим мiсцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч мiсяць був не вповнi, нiч стояла ясна.
Франековi набридло невдало рибалити, i вiн сiв поруч мене.
- Хiба так не краще? Спокiйнiше, безпечнiше? - спитав я його.
Франек не вiдповiв. Хлопцi його вiку або надто швидко й гаряче визнають свою провину i наводять на думку, що не зрозумiли до кiнця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я бiльше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
- Розкажи про себе, - попросив я. - Я питаю не знiчев'я. Може, якось допоможу тобi?
- Не потрiбна менi нiяка допомога. Сам дам собi раду. Мабуть, якось улаштуюся, - вiдповiв вiн.
"Ще й гороїжиться", - подумав я. А вголос мовив:
- Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповiсти менi про себе? Чи твоє життя - велика таємниця?
Вiн здвигнув плечима.
- Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас - Самоходиком. Ви справдi працюєте в музеї?
- Показати тобi посвiдчення? - засмiявся я.
- Я хотiв би мати таку автомашину, як у вас. I взагалi хотiв би бути у вашiй шкурi, а не в своїй.
- Що ж, ти можеш змiнити шкуру. Власне, я хотiв би допомогти тобi в цьому.
- Ет, я дам собi раду, - махнув вiн рукою.
- Скiльки класiв ти скiнчив?
- Небагато. Неповну середню школу,
- Не хотiлося вчитись.
- Я зовсiм не ледачий, - обурився хлопець. - Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене - батько. Вiн удруге одружився i має в новiй сiм'ї троє дiтей. Вiн сам працював, удома були злиднi, батько трохи випиває. Тому вiн менi раз у раз казав, коли тiльки скiнчу неповну середню, щоб iшов працювати, не сидiв йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це менi обридло, i я поїхав з групою хлопцiв збирати ягоди в Бескидах. Хлопцi були трохи старшi за мене, теж така собi ватага. Ми два тижнi збирали ягоди, а потiм - у "турне" по Бескидах. Обкрадали туристiв, ну, ви про це знаєте. Вiдсидiв у виправнiй колонiї. Коли вийшов звiдти, менi наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Менi якби якась небезпечна або якась така складна... Як це сказати... Ну, от бути моряком або працювати в мiлiцiї. Але скрiзь треба мати бiльшу освiту i чисту репутацiю. А в мене була виправна колонiя. Потiм працював у столярнiй майстернi, на будiвництвi, скрiзь по два-три мiсяцi. Але не через лiнощi кидав роботу. Просто нецiкаво, не задовольняє. Тiльки чекав лiта, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплi краї, на Озерище. Тут гарно.
Вiн замовк. Ми почули шум глiсера, що наближався до нас.
Хлопець здригнувся, схопився з землi, та вiдразу ж знову сiв. То плив його ворог, чоловiк, який перемiг його в нерiвнiй боротьбi - сам проти всiєї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глiсер уже поряд, хоча його ще не було видно.
Але згодом гуркiт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тiльки кахкання качурiв в очеретах, поодинокi виплески риби на водi...
- Ходiмо спати, - вирiшив я.
Ми сказали один одному "на добранiч" i розiйшлися. Вiн до свого наметика, а я до автомашини.
Хоч менi й дуже хотiлося спати, проте заснути не мiг. Не спала моя уява. Вона ж бо вiдiгравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собi спосiб мислення моїх ворогiв, "влазив у їхню шкуру", - так я називав це, - i передбачав їхнi дальшi вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
Тепер уява перенесла мене в новий табiр ватаги.
I я схопився з постелi. Швидко натягнув светра й штани. Ввiмкнув стартер автомашини. Вже рушив з мiсця, коли Чорний Франек скочив на сидiння поруч зi мною.
- Ви пливете на озеро поглянути на ятiр, - сказав вiн. Видно, i його уява не дрiмала цiєї ночi.
- Не попливу, а поїду, - вiдповiв я. - Вони почули б гуркiт мотора i плюскотiння води. Ятiр у затоцi бiля того пiвострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди...
Ми їхали повiльно, бо хоча свiтив мiсяць, берег озера ховала тiнь молодого лiсу, i свiтло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини i, прикриваючи долонею засвiчений електричний лiхтарик, показував менi дорогу мiж стовбурами дерев.
Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потiм окреслювала невелику дугу, трохи вiддаляючись вiд нього, i знову пiдходила до озера.
- Жахливий спуск до води, - сказав я. - Автомобiль не проїде крiзь кущi й очерет. Треба вийти з машини i знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
Ми пройшли берегом, може, метрiв iз двiстi. Виявилось, що я помилився. Тiльки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятiр. Ми не помiтили його, але здогадалися, що вiн має бути там, бо... в смузi мiсячного свiтла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
Вода доносила сплески весел i притишенi голоси.
- Он там... Бiльше влiво... Кiлки стирчать з води... Туди пiдпливайте, хлопцi...
Я торкнув за плече Франека й прошепотiв йому на вухо:
- Бiжiмо по машину. Тут добрий спуск. Спiймаємо їх тодi, як вони почнуть витягати ятери з води.
У цю мить iз сусiднього очерету розляглося ревiння глiсера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глiсер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбраннi схопила залiзний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збiльшив газ. Човна шарпнуло. Хлопцi, що сидiли в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
- Немо!.. Немо! - залунали переляканi вигуки. Не знайшлося жодного смiливця, котрий залишився б у човнi, що його тягнув на буксирi глiсер. Усi кинулися вплав на другий берег.
Та цього разу Немо зробив помилку. Замiсть того, щоб тягти човен на буксирi на глибину, вiн зробив коло по озерi, мабуть, щоб ще бiльше настрахати хлопчакiв. Але при цьому занадто близько пiдплив до заростiв. Глiсер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив... i замовк.
На озерi настала тиша, тiльки хвилi, пiднятi глiсером, брижили поверхню води з мiсячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерстi якоїсь велетенської чорної потвори.
- Хлопцi! Вертаймося! - почули ми крик Лисячої Шкурки. - Вiн застряг! Не втече вiд нас. Зараз ми його спiймаємо.
Хлопцi слухняно повернулися, прямуючи до глiсера, що заплутався в очеретi. Вони зрозумiли, що Немо перестав бути грiзним, що вiн не впорається з чотирма супротивниками.
- Я бiжу по самохiд! - гукнув я Франековi.
Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув iз себе одяг i стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, вiн поспiшає на допомогу своїм колишнiм приятелям. Та на сумнiви не було часу. Я щодуху помчав по машину.
А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.
У струменi мiсячного свiтла виразно виднiлися голови хлопчакiв з ватаги, вони були вже дуже близько вiд глiсера. За три метри вiд Немо був i Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капiтан Немо - хоч, напевно, добре розумiв, яка небезпека загрожує йому, i мiг кинутися вплав до берега не втiкав. Вiн стояв, випроставшись на глiсерi, в мiсячному свiтлi, немов очiкуючи, поки хлопчаки пiдпливуть ще ближче. А потiм скинув плаща з каптуром i взяв у руки спiнiнг.
Капiтан Немо без чорного плаща й каптура. Капiтан Немо з вiдкритим обличчям!
На глiсерi стояла невисока худенька дiвчина з довгою косою.
Марта.
На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх нiби паралiзувало вiдкриття того, хто такий Немо.
- Так, це я Капiтан Немо! - вигукнула Марта. - Це вiд мене ви стiльки разiв утiкали, наївшися страху. Це я вас стiльки разiв перемогла. I тепер я теж вас не боюся. Тiльки пiдступiть, i я пущу в роботу спiнiнг.
Я подумав: "Немо, як завжди, полюбляє ефекти". Але цього разу я розумiв "його". Побачивши, що буде змушений скоритись бiльшiй силi, вiн волiв сам показати, хто вiн такий, анiж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.
Чорний Франек крикнув:
- Не бiйся їх! Я тобi допоможу...
Кiлькома помахами рук вiн пiдплив до глiсера. За секунду вже перелiз через борт i став поряд iз дiвчиною.
Я ввiмкнув фари, натиснув клаксон i в'їхав у воду, прямуючи до глiсера й човна.
- Мiлiцiя! - вереснув хтось iз ватаги. Напевно, подумали на мiй самохiд, що це моторка.
I, страшенно переполоханi, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.
- Дякую тобi, Франеку, - сказала Марта. - Тепер, може, вiддаси менi перстень?
Чорний Франек засмiявся:
- Ну, звичайно, я вiддам тобi його зараз. Але вiн у моїй одежi на березi. Спершу я звiльню гвинт вiд очерету.
I вiн скочив у воду.
Я спинив самохiд бiля борту металевого човна.
Дiвчина накинула на себе плаща з каптуром.
- Звiдкiля ви тут узялися?
- Вчора ми натрапили на цей ятiр i подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.
- Це ятiр мого батька, - пояснила Марта. - Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалцi Плитi. Вiн хотiв стерегти ятера всю нiч, але стомився б i вдень не змiг би працювати. Тому я взялася стерегти.
- Ти дочка рибалки? - поцiкавився Чорний Франек.
Продовження розмови я не чув, бо вiдплив до другого берега. Хотiв побачити, що робить ватага. Але хоч я i плив поволi уздовж смуги очерету, освiтлюючи берег фарами, та нiкого не помiтив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.
Я повернувся назад. Гребний гвинт глiсера вже був очищений вiд очерету, мотор завiвся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.
- Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до свiтанку.
Ми пiдтягли глiсер i човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.
Ми посiдали на травi пiд деревами.
Мiсяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед свiтанком.
- То що ж, Капiтане? - звернувся я до Марти. - Чи пiсля цього уроку ти й надалi збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слiд подумати, чи не дiяти в бiльшому гуртi, з друзями?
- Я повинна прогнати звiдси цю ватагу. Назавжди. Iнакше тут нiколи не буде спокою, - опиралася Марта. А потiм штурхнула в бiк Чорного Франека. Ну, вiддай менi персня.
Хлопець неохоче вiддав.
- Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам'ятка про одну незвичайну дiвчину.
Вона знизала плечима.
- Зовсiм я не незвичайна.
- А твiй глiсер? А те, як ти закидаєш спiнiнг! А це прiзвисько Капiтан Немо? - говорив iз захватом Чорний Франек.
Дiвчина зневажливо махнула рукою.
- Кажу тобi, що в цьому немає нiчого незвичайного. Мiй батько рибалка, я народилась бiля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спiнiнг. Батько сказав, що коли, закiнчивши школу, я складу екзамени i вивчатиму iхтiологiю, дядько зробить менi глiсера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштинi. А ти повинен знати, що мiй дядько будiвельник човнiв в Острудi, а батько має кiлька човнiв, з рiзними моторами. Я склала екзамени в унiверситет, а коли скiнчу iхтiологiчний факультет, буду рибалкою, як мiй батько, тiльки освiченим, вестиму рибне господарство на озерi. А щодо мого прiзвиська, то просто моєю найулюбленiшою книжкою була "20 тисяч льє пiд водою" Жюля Верна. Дома я тiльки й говорила про капiтана Немо, i батько прозвав мене Капiтаном Немо. Я використала це у боротьбi з ватагою. Бо звичайної Марти нiхто не боявся б. А таємничий Капiтан Немо - це щось зовсiм iнше.
Раптом вона додала тим самим тоном:
- Увага! У кущах хтось є i пiдглядає за нами...
РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
Як я спiймав пiдслухувача. У чому полягала "дрiбна
нетактовнiсть"? Тепла компанiя дивних осiб. Хто ворог
глiсера? Як сподобатись Мартi? Мрiї. Чи можна ловити рибу
Мiй самохiд скочив уперед, мов пiдострожений рисак.
- Ой! - зойкнула перелякана Бронка.
Нi, цього нiхто не сподiвався. Самохiд в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився пiд водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохiд поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга бiлої пiни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лiсовою просiкою лишався усе далi й далi позаду.
Я бачив у дзеркальце, що "Вартбург" спинився за метр вiд води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань i Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потiм вони швидко повернули назад.
- Ви чудовий! - сказала Бронка, отямившись вiд подиву.
- Такого я ще не бачив, - сказав Чорний Франек. - Це понад людське уявлення... От якби мої хлопцi побачили...
- Ви чудовий! - повторила Бронка.
- Це не я. Це мiй автомобiль, - сказав я скромно.
Посипалося багато запитань. Звiдки в мене такий автомобiль? Якi пригоди я пережив з ним?
- Чи ти втрапиш на те мiсце, де колись був ваш табiр? - спитав я Чорного Франека. - Не забувай, що в нас буде в запасi щонайбiльше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потiм сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрiбно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
- Чверть години? Вистачить i п'яти хвилин, - запевнив Чорний Франек.
Коли ведеш самохiд по водi - навiть з найбiльшою швидкiстю - не потрiбно стiльки уваги, як пiд час їзди по землi. Отже, я мiг розповiсти Бронцi й Франековi iсторiю моєї машини.
Я згадав хвилину, коли несподiвано одержав вiд адвоката повiдомлення, що мiй покiйний дядько Громiлло, вiдомий у нашiй родинi як дивак i запальний винахiдник, зоставив менi в спадок у Краковi цегляний гараж i автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сiвши за кермо, я вирiшив позбутися його. Лише пiд час продажу я зрозумiв, що вiн є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав iсторiю автомобiля, довiдався про iталiйця, який, їдучи до Закопаного автомобiлем "Феррарi-410", розбився на небезпечному поворотi. Мiй дядько купив те, що вцiлiло вiд автомобiля, тобто мотор i коробку швидкостей. Вiн зробив кузов, i так з'явилося на свiт оце чудовисько, "схрещення човна з тачкою", - як казали недобрi язики. Проте автомобiль був чудовий, я пережив iз ним багато захоплюючих пригод.
- Про пригоди розповiм вам iншим разом, - скiнчив я.
Перед нами вже з'явився острiв Буковець iз селищами кемпiнгових будиночкiв, причалами й наметами.
Чорний Франек порадив пiдпливти до острова з захiдного боку, там, де Озерище глибше.
- Бачите велике сухе дерево пiд гiркою? - показав вiн рукою. - Отам стояв наш табiр.
- Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристiв i дачникiв. Не хотiв би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собi чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мiлину.
На захiдному березi ми побачили шеренгу байдарок, на глибшiй водi стояло кiлька моторних човнiв i невелика яхта. Останнiм часом з'явилася мода плавати на плотах, на всiляких понтонах, на човнах дивовижної конструкцiї. Тому нiкого не здивувала моторка з тупим носом i фарами.
Не кваплячись, щоб не привертати нiчиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Мiж корiнням я помiтив двi дiрки, що лишилися вiд лисячої нори.
Чорний Франек став навколiшки i глибоко застромив руку в одну, а потiм у другу дiрку.
- Нiчого тут немає... - сказав розчарований. - Тiльки оцей папiр.
I подав менi великий, трохи зiм'ятий аркуш, вирваний iз блокнота. На аркушi було надряпано червоним чорнилом:
"Романе, я забрав сумку. Як вирвешся вiд мiльтонiв, шукай мене
на Пласкому.
Лисяча Шкурка".
- Гарненька iсторiя, - буркнув я. - Сховай папiр у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. I тiкаймо звiдси, поки вони не приїхали.
Отже, доля знову не сприяла менi. Знову не пощастило.
- Хай йому бiс! - буркотiв я, повертаючись до машини. - I знову нiчого не вийшло. Ну, але принаймi ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нову схованку ватаги?
Франек похитав головою.
- Нi. Навiть не здогадувався, де новий табiр. Я ж весь час вештався на Буковцi, щоб знайти карту. Навiть ночував на цьому островi. Та, зрештою, коли не вдалося спiймати Капiтана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потiм Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Краватиком. Але саме того ранку мiлiцiя зробила облаву на Буковцi й забрала мене, Романа та ще кiлькох хлопцiв. Лисяча Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь дiру, й мiлiцiя його не схопила. До речi, чому ви так цiкавитесь тiєю картою? Що в нiй є, скажiть, будь ласка?
Я знизав плечима.
- Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрiбна Вацековi Краватиковi й Бороданевi. Тому я хотiв би її побачити.
Я вже сидiв за кермом, аж раптом менi спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, пiд сухе дерево. За мить я знову сидiв за кермом.
- Що ви там робили?- поцiкавилася Бронка.
- Я викреслив у листi два слова "на Пласкому". Треба Краватиковi й Бороданевi трохи ускладнити пошуки, тодi в мене буде бiльше шансiв.
РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
Подив гарцерiв. План розшукiв карти i розгрому ватаги.
Розвiдка на Пласкому озерi. Iсторiя Чорного Франека. Немо в
скрутному становищi. На допомогу. Хто такий Немо?
Несподiванка.
Я поставив автомобiль на лiсовiй галявинi, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пiшов до гарцерського табору i сказав вартовим, що хотiв би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборi i разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сiли на травi пiд ворiтьми.
Я спитав їх, як справи з ватагою.
Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гiрку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зiтхнув i сказав:
- Ми вже згаяли два днi, шукаючи ватагу Чорного Франека по всiх дiрках i закутках. Наче крiзь землю провалились. А й далi роблять своє. У лiсничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв бiля лiсництва, на маленькому озерцi, сполученому каналом з Пласким озером i Озерищем. Хоч, зрештою, невiдомо, чи то справдi вони вкрали... Пiдкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятiр i затягли в очерет.
Яструб спалахнув гнiвом:
- Вони роблять шкоду. А ви й досi вважаєте, що їх треба за це гладити по головi?
Я посмiхнувся.
- Починаю змiнювати думку. Тi шибеники таки справдi перебрали мiру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопцiв, - я не мiг стриматись, щоб не шпигнути їх, уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвiдник, як Баська, вистежив, мабуть, де табiр ватаги, а невiдступний Яструб уже спiймав ватажка.
Телль знову зiтхнув.
- Не можемо знайти їхнiй табiр.
- Легко глузувати, а важче спiймати Чорного Франека, - додав Яструб.
Я зневажливо махнув рукою.
- Я якось дав собi з ним раду. Може, таки мої методи кращi?
- Що ви хочете сказати? - пожвавiшав Баська.
- Невже ви... - зацiкавився Телль.
- Нi, ви жартуєте, - буркнув Яструб.
Я пiдвiвся з трави й показав на автомобiль, що стояв на галявинi.
- Там сидить Чорний Франек, - мовив я скромно.
Всi як один подалися до машини. Але на пiвдорозi я їх зупинив.
- Спокiйно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, i вчиню над ним суд i визначу йому покарання. Власне, вiн не крав човна й не нищив ятера. Тодi його вже не було у ватазi. Моя розвiдка повiдомила мене, що тепер у ватазi верховодить якийсь Роман, стократ небезпечнiший за Чорного Франека. Романа можна знайти на бiлiй яхтi, що стоїть бiля острова Буковець. Яхта належить Вацековi, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павiльйонах на Маршалковськiй.
- О господи! Ви все знаєте, - здивувався Баська.
Телль гордо поглянув на своїх колег.
- Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вiрили менi. Казали, що вiн уникає бiйки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спiймав Чорного Франека? Хто має таку докладну iнформацiю про ватагу?
Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовiрливо.
- А може, ви знаєте також, де таємний табiр ватаги? - задав вiн каверзне запитання.
- Напевно не знаю. Але можу визначити район.
- А ви нам його не вкажете? - спитав Яструб, сподiваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
- I навiть допоможу вам вiдшукати табiр i розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
Їх смутило i водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоходi, їм хотiлося пiдiйти ближче до автомобiля, зачепити хлопця, може, навiть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхнiй невловимий досi ворог сидiв у машинi як мiй друг.
- Як ви його спiймали? - похмуро спитав Яструб. - Мабуть, довелося зв'язати?
- Вiн слухняно й чемно сiв у машину.
- Ох, пане Томашу! - тiльки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордiсть, що я виявився таким, як вiн розповiдав своїм друзям гарцерам. I трохи заздрощiв, що я зробив те, чого вони не змогли.
- Справа тiльки в методi, - скромно пояснив я. - Мiй метод переконування виявився ефективнiшим за ваш.
А коли ми, нарештi, посiдали на траву, - хлопцi, втупившись у машину, я запитав Телля:
- Ти не бачив Чоловiка з рубцем?
- Нi...
Тепер зiтхнув я, бо неприємно дiзнаватись, уже вкотре, що мудрi розрахунки i передбачення не сповнились.
Я розповiв їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що сталася по дорозi з Iлави й скiнчилася запискою Лисячої Шкурки.
- Розв'язати загадку цiєї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищi. Ви допоможете менi зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
- Згода! - вигукнули вони в один голос. - Замiсть однiєї будуть двi пригоди. Може, в тiй картi справдi криється якась велика таємниця? Вони хотiли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки пiдозрiло.
Телль по-дiловому спитав:
- Яке наше конкретне завдання?
Трохи подумавши, я вiдповiв:
- Я приїду до вас завтра, i ми разом вирушимо на Пласке озеро.
Ми попрощалися, сказавши: "Будь напоготовi!", i гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
За хвилину я плив озером до мису Судака.
Наставав вечiр - теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, i там, де падало промiння призахiдного сонця, воно палало мов жар.
Але до ночi було ще довго. Тому я вирiшив хоч на кiлька хвилин випливти на Пласке озеро i подивитись, який воно має вигляд. Нiколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
Чому його назвали Пласким? Хiба бувають озера не пласкi, горбкуватi чи похилi? Взагалi, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрiв?
Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обiзнаний з картою, взагалi не помiтив би, що опинився на iншому озерi. Ось Озерище раптом звузилося на короткому вiдтинку, так само, як не раз звужувалося бiля Iлави, а потiм знову розливалася широка водяна гладiнь з багатьма островами й острiвцями. Може, на якомусь iз них табiр Романової ватаги?
- Обережно, там сiтки, - сказав Чорний Франек, коли я хотiв був повернути вздовж схiдного берега. - Порвете їх або зiпсуєте гвинта.
Це були не сiтки, а величезний ятiр. Убитi в мiлке дно гiлки зазначали його кiнцi, на водi лежало кiльканадцять буйкiв, якi утримували ятiр на певнiй глибинi.
Я обминув пастку i звернув до перешийка. А потiм востаннє глянув на Пласке озеро. У легкiй вечiрнiй млi, зi своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею i купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельнiсть? Нiде на озерi не видно було човна чи вiтрила, не чутно тарахкотiння моторок. Неприступнi заростi чи болотистi береги не вабили туристiв, i озеро тут було дике, чарiвне.
Туристи з Буковця чи Сем'ян рiдко заглядали сюди.
"Хитро зробила ватага, оселившись саме в цiй мiсцевостi", - подумав я, запливаючи в протоку, на захiдному березi якої стояв самотнiй будиночок лiсова сторожка з червоної цегли. На пiвнiч вiд сторожки, тобто вздовж Плаского озера, рiс густий лiс, що тягся до перших хат села Єжвалда. I на кiлька кiлометрiв у глиб острова земля була вкрита буйним лiсом. Цiлими годинами можна блукати в ньому, не зустрiвши людини. Там були тiльки невеличкi лiсовi озерця. Чудовий край для тих, що не хотiли здибатися зi стороннiми.
Ми добралися до мису Судака i його пiщаної коси. Бронцi доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табiр. Спершу поставили намет для Бронки i надули для неї матрац. У мене в машинi був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло вiд землi). Отже, той другий я вiддав Франековi. Згодилась i вiйськова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою i клаптем брезенту, що ним я пiд час довших зупинок накривав самохiд, Франек спорудив собi зручну оселю.
Ми повечеряли пiдсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсiм смеркло, я походив лiсом, де був наметик таємничого Орнiтолога. Проте знайшов тiльки мiсце, де стояв його намет, витоптану траву i ямки вiд кiлочкiв для намету. Та ще на деревi залишилася намальована на сосновiй корi машкара. "Таємничий Орнiтолог таємничо зник", - подумав я.
Бронка вiдразу ж пiсля вечерi пiшла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрiв. У нього в кишенi був гачок, волосiнь i поплавок, а вудлище вирiзав з лiщини. Однак не спiймав анi рибини, хоч просидiв аж до ночi.
Я не лягав спати. Сидiв на високому трав'янистому березi озера й стежив за повiльною мандрiвкою мiсяця, який виплив iз-за Чаплиного острова i тепер висiв над тим мiсцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч мiсяць був не вповнi, нiч стояла ясна.
Франековi набридло невдало рибалити, i вiн сiв поруч мене.
- Хiба так не краще? Спокiйнiше, безпечнiше? - спитав я його.
Франек не вiдповiв. Хлопцi його вiку або надто швидко й гаряче визнають свою провину i наводять на думку, що не зрозумiли до кiнця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я бiльше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
- Розкажи про себе, - попросив я. - Я питаю не знiчев'я. Може, якось допоможу тобi?
- Не потрiбна менi нiяка допомога. Сам дам собi раду. Мабуть, якось улаштуюся, - вiдповiв вiн.
"Ще й гороїжиться", - подумав я. А вголос мовив:
- Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповiсти менi про себе? Чи твоє життя - велика таємниця?
Вiн здвигнув плечима.
- Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас - Самоходиком. Ви справдi працюєте в музеї?
- Показати тобi посвiдчення? - засмiявся я.
- Я хотiв би мати таку автомашину, як у вас. I взагалi хотiв би бути у вашiй шкурi, а не в своїй.
- Що ж, ти можеш змiнити шкуру. Власне, я хотiв би допомогти тобi в цьому.
- Ет, я дам собi раду, - махнув вiн рукою.
- Скiльки класiв ти скiнчив?
- Небагато. Неповну середню школу,
- Не хотiлося вчитись.
- Я зовсiм не ледачий, - обурився хлопець. - Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене - батько. Вiн удруге одружився i має в новiй сiм'ї троє дiтей. Вiн сам працював, удома були злиднi, батько трохи випиває. Тому вiн менi раз у раз казав, коли тiльки скiнчу неповну середню, щоб iшов працювати, не сидiв йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це менi обридло, i я поїхав з групою хлопцiв збирати ягоди в Бескидах. Хлопцi були трохи старшi за мене, теж така собi ватага. Ми два тижнi збирали ягоди, а потiм - у "турне" по Бескидах. Обкрадали туристiв, ну, ви про це знаєте. Вiдсидiв у виправнiй колонiї. Коли вийшов звiдти, менi наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Менi якби якась небезпечна або якась така складна... Як це сказати... Ну, от бути моряком або працювати в мiлiцiї. Але скрiзь треба мати бiльшу освiту i чисту репутацiю. А в мене була виправна колонiя. Потiм працював у столярнiй майстернi, на будiвництвi, скрiзь по два-три мiсяцi. Але не через лiнощi кидав роботу. Просто нецiкаво, не задовольняє. Тiльки чекав лiта, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплi краї, на Озерище. Тут гарно.
Вiн замовк. Ми почули шум глiсера, що наближався до нас.
Хлопець здригнувся, схопився з землi, та вiдразу ж знову сiв. То плив його ворог, чоловiк, який перемiг його в нерiвнiй боротьбi - сам проти всiєї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глiсер уже поряд, хоча його ще не було видно.
Але згодом гуркiт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тiльки кахкання качурiв в очеретах, поодинокi виплески риби на водi...
- Ходiмо спати, - вирiшив я.
Ми сказали один одному "на добранiч" i розiйшлися. Вiн до свого наметика, а я до автомашини.
Хоч менi й дуже хотiлося спати, проте заснути не мiг. Не спала моя уява. Вона ж бо вiдiгравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собi спосiб мислення моїх ворогiв, "влазив у їхню шкуру", - так я називав це, - i передбачав їхнi дальшi вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
Тепер уява перенесла мене в новий табiр ватаги.
I я схопився з постелi. Швидко натягнув светра й штани. Ввiмкнув стартер автомашини. Вже рушив з мiсця, коли Чорний Франек скочив на сидiння поруч зi мною.
- Ви пливете на озеро поглянути на ятiр, - сказав вiн. Видно, i його уява не дрiмала цiєї ночi.
- Не попливу, а поїду, - вiдповiв я. - Вони почули б гуркiт мотора i плюскотiння води. Ятiр у затоцi бiля того пiвострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди...
Ми їхали повiльно, бо хоча свiтив мiсяць, берег озера ховала тiнь молодого лiсу, i свiтло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини i, прикриваючи долонею засвiчений електричний лiхтарик, показував менi дорогу мiж стовбурами дерев.
Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потiм окреслювала невелику дугу, трохи вiддаляючись вiд нього, i знову пiдходила до озера.
- Жахливий спуск до води, - сказав я. - Автомобiль не проїде крiзь кущi й очерет. Треба вийти з машини i знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
Ми пройшли берегом, може, метрiв iз двiстi. Виявилось, що я помилився. Тiльки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятiр. Ми не помiтили його, але здогадалися, що вiн має бути там, бо... в смузi мiсячного свiтла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
Вода доносила сплески весел i притишенi голоси.
- Он там... Бiльше влiво... Кiлки стирчать з води... Туди пiдпливайте, хлопцi...
Я торкнув за плече Франека й прошепотiв йому на вухо:
- Бiжiмо по машину. Тут добрий спуск. Спiймаємо їх тодi, як вони почнуть витягати ятери з води.
У цю мить iз сусiднього очерету розляглося ревiння глiсера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глiсер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбраннi схопила залiзний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збiльшив газ. Човна шарпнуло. Хлопцi, що сидiли в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
- Немо!.. Немо! - залунали переляканi вигуки. Не знайшлося жодного смiливця, котрий залишився б у човнi, що його тягнув на буксирi глiсер. Усi кинулися вплав на другий берег.
Та цього разу Немо зробив помилку. Замiсть того, щоб тягти човен на буксирi на глибину, вiн зробив коло по озерi, мабуть, щоб ще бiльше настрахати хлопчакiв. Але при цьому занадто близько пiдплив до заростiв. Глiсер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив... i замовк.
На озерi настала тиша, тiльки хвилi, пiднятi глiсером, брижили поверхню води з мiсячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерстi якоїсь велетенської чорної потвори.
- Хлопцi! Вертаймося! - почули ми крик Лисячої Шкурки. - Вiн застряг! Не втече вiд нас. Зараз ми його спiймаємо.
Хлопцi слухняно повернулися, прямуючи до глiсера, що заплутався в очеретi. Вони зрозумiли, що Немо перестав бути грiзним, що вiн не впорається з чотирма супротивниками.
- Я бiжу по самохiд! - гукнув я Франековi.
Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув iз себе одяг i стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, вiн поспiшає на допомогу своїм колишнiм приятелям. Та на сумнiви не було часу. Я щодуху помчав по машину.
А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.
У струменi мiсячного свiтла виразно виднiлися голови хлопчакiв з ватаги, вони були вже дуже близько вiд глiсера. За три метри вiд Немо був i Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капiтан Немо - хоч, напевно, добре розумiв, яка небезпека загрожує йому, i мiг кинутися вплав до берега не втiкав. Вiн стояв, випроставшись на глiсерi, в мiсячному свiтлi, немов очiкуючи, поки хлопчаки пiдпливуть ще ближче. А потiм скинув плаща з каптуром i взяв у руки спiнiнг.
Капiтан Немо без чорного плаща й каптура. Капiтан Немо з вiдкритим обличчям!
На глiсерi стояла невисока худенька дiвчина з довгою косою.
Марта.
На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх нiби паралiзувало вiдкриття того, хто такий Немо.
- Так, це я Капiтан Немо! - вигукнула Марта. - Це вiд мене ви стiльки разiв утiкали, наївшися страху. Це я вас стiльки разiв перемогла. I тепер я теж вас не боюся. Тiльки пiдступiть, i я пущу в роботу спiнiнг.
Я подумав: "Немо, як завжди, полюбляє ефекти". Але цього разу я розумiв "його". Побачивши, що буде змушений скоритись бiльшiй силi, вiн волiв сам показати, хто вiн такий, анiж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.
Чорний Франек крикнув:
- Не бiйся їх! Я тобi допоможу...
Кiлькома помахами рук вiн пiдплив до глiсера. За секунду вже перелiз через борт i став поряд iз дiвчиною.
Я ввiмкнув фари, натиснув клаксон i в'їхав у воду, прямуючи до глiсера й човна.
- Мiлiцiя! - вереснув хтось iз ватаги. Напевно, подумали на мiй самохiд, що це моторка.
I, страшенно переполоханi, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.
- Дякую тобi, Франеку, - сказала Марта. - Тепер, може, вiддаси менi перстень?
Чорний Франек засмiявся:
- Ну, звичайно, я вiддам тобi його зараз. Але вiн у моїй одежi на березi. Спершу я звiльню гвинт вiд очерету.
I вiн скочив у воду.
Я спинив самохiд бiля борту металевого човна.
Дiвчина накинула на себе плаща з каптуром.
- Звiдкiля ви тут узялися?
- Вчора ми натрапили на цей ятiр i подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.
- Це ятiр мого батька, - пояснила Марта. - Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалцi Плитi. Вiн хотiв стерегти ятера всю нiч, але стомився б i вдень не змiг би працювати. Тому я взялася стерегти.
- Ти дочка рибалки? - поцiкавився Чорний Франек.
Продовження розмови я не чув, бо вiдплив до другого берега. Хотiв побачити, що робить ватага. Але хоч я i плив поволi уздовж смуги очерету, освiтлюючи берег фарами, та нiкого не помiтив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.
Я повернувся назад. Гребний гвинт глiсера вже був очищений вiд очерету, мотор завiвся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.
- Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до свiтанку.
Ми пiдтягли глiсер i човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.
Ми посiдали на травi пiд деревами.
Мiсяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед свiтанком.
- То що ж, Капiтане? - звернувся я до Марти. - Чи пiсля цього уроку ти й надалi збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слiд подумати, чи не дiяти в бiльшому гуртi, з друзями?
- Я повинна прогнати звiдси цю ватагу. Назавжди. Iнакше тут нiколи не буде спокою, - опиралася Марта. А потiм штурхнула в бiк Чорного Франека. Ну, вiддай менi персня.
Хлопець неохоче вiддав.
- Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам'ятка про одну незвичайну дiвчину.
Вона знизала плечима.
- Зовсiм я не незвичайна.
- А твiй глiсер? А те, як ти закидаєш спiнiнг! А це прiзвисько Капiтан Немо? - говорив iз захватом Чорний Франек.
Дiвчина зневажливо махнула рукою.
- Кажу тобi, що в цьому немає нiчого незвичайного. Мiй батько рибалка, я народилась бiля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спiнiнг. Батько сказав, що коли, закiнчивши школу, я складу екзамени i вивчатиму iхтiологiю, дядько зробить менi глiсера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштинi. А ти повинен знати, що мiй дядько будiвельник човнiв в Острудi, а батько має кiлька човнiв, з рiзними моторами. Я склала екзамени в унiверситет, а коли скiнчу iхтiологiчний факультет, буду рибалкою, як мiй батько, тiльки освiченим, вестиму рибне господарство на озерi. А щодо мого прiзвиська, то просто моєю найулюбленiшою книжкою була "20 тисяч льє пiд водою" Жюля Верна. Дома я тiльки й говорила про капiтана Немо, i батько прозвав мене Капiтаном Немо. Я використала це у боротьбi з ватагою. Бо звичайної Марти нiхто не боявся б. А таємничий Капiтан Немо - це щось зовсiм iнше.
Раптом вона додала тим самим тоном:
- Увага! У кущах хтось є i пiдглядає за нами...
РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
Як я спiймав пiдслухувача. У чому полягала "дрiбна
нетактовнiсть"? Тепла компанiя дивних осiб. Хто ворог
глiсера? Як сподобатись Мартi? Мрiї. Чи можна ловити рибу