Страница:
- I зовсiм не треба поспiшати з спостереженнями, як на Землi, - сказав Вадим Сергiйович. - Там сонячну корону можна роздивлятися тiльки хвилину-двi, доки Мiсяць не почне вiдкривати сонячний диск. А ми можемо спостерiгати корону цiлими добами i тижнями, скiльки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. I все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсiює свiтло! Ну, Галю, можете зробити серiю фотографiй сонячної корони. Це дуже цiнно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навiть ось що. Коли б нам не пощастило нiчого знайти на Венерi...
- Та хiба таке може бути? - перебила я його.
- Нi, я певний, що ми вiдшукаємо на Венерi ультразолото. Але навiть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тодi наших спостережень у мiжпланетному просторi, фотографiй i матерiалiв кiнозйомок досить було б для того, щоб цiлком виправдати подорож. От побачите, як зустрiнуть усе це на Землi, коли ми повернемося.
"Коли ми повернемося..." Про це, менi здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стiльки працi! Ну от, я знову вiдхилилась вiд теми: i завжди так бувало зi мною, навiть коли я ще писала класнi твори. Недисциплiнованiсть це, чи що?
Дуже цiкаво дивитися в телескоп Сокола i милуватися Сонцем. Але, слово честi, i в другому телескопi, бiля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних i страшних вогняних бур, у нас все значно спокiйнiше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерiгаємо вже другу добу (до речi, в мене є час, я зараз вiдпочиваю, а чергує бiля телескопа Ван Лун).
В окулярi телескопа вiдкривається велике коло, нiби затягнуте найчорнiшим оксамитом. Коло спокiйне i нерухоме. Якiсь далекi-далекi iскорки горять в його глибинi. I тiльки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко i далеко, сягає навiть за блискучi iскорки. Але це тiльки якщо придивитися. А на перший погляд - коло в окулярi немов зовсiм близько. Чорний оксамит здається розiсланий прямо перед телескопом.
I на його непроникливiй поверхнi, як блискучий дорогоцiнний камiнь, нерухомо й спокiйно лежить Венера. її нiяк не можна назвати за земною звичкою нi вечiрньою, нi ранковою зiркою. Це - величезне небесне свiтило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цiлком, а тiльки у фазi. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими рiжками, повернутими у бiк, протилежний Сонцю. Нi, я написала невiрно: ми бачимо Венеру цiлком, але яскраво освiтлений на нiй тiльки цей серп, що охоплює її злiва. Помiж краями серпа темний диск, оточений ореолом, який слабо свiтиться. Цей ореол - атмосфера Венери.
Як давно вивчають науковцi Венеру - i як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землi все, що можна було знайти в маминiй бiблiотецi про Венеру. А тут, в астропланi, знову передивлялася мiкрофiльмовi довiдники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергiйовичем i Ван Луном. Тепер я могла б i сама прочитати лекцiю про Венеру, от правда! I навiть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусiдку, проте, певна рiч, коротко. Iнакше мiй щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.
З дев'яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землi i схожа на Землю бiльше нiж решта. її розмiр i маса тiльки трохи меншi, нiж у нашої планети. I людина мусить почувати себе на Венерi майже як вдома, майже зручно.
Ще в 1761 роцi великий росiйський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа свiтловий обiдок навколо Венери - коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тодi вже зробив висновок, який свiдчив про його велику наукову передбачливiсть. Вiн пояснив це явище саме тим, що на Венерi iснує атмосфера. Справдi, коли Венера, пiдходячи до Сонця, повернута неосвiтленим боком до Землi, земний спостерiгач бачить її як темний диск, з свiтлим ореолом, який i є атмосферою планети, освiтленої Сонцем.
Це цiкаве явище спостерiгалося астрономами останнього разу в 1882 роцi - i повторення його передбачається тiльки в 2004 роцi. Як бачите, ореол Венери можна спостерiгати з Землi дуже рiдко.
Довгий час вченi думали, що хмари на Венерi створенi з водяної пари, яка добре вiддзеркалює сонячне промiння. Але потiм погляди на склад атмосфери Венери дуже розiйшлися. Чимало вчених вважало i вважає, що в найвищих шарах атмосфери цiєї планети немає анi водяної пари, анi кисню i що вони мiстять, головним чином, вуглекислоту. Iншi вченi твердили, що разом з вуглекислотою в атмосферi Венери є й водяна пара, i кисень. Але всi сходилися на одному, що на Венерi дуже багато вуглекислоти.
(От тому наша експедицiя i взяла з собою скафандри. Iнакше нiхто з учасникiв, можливо, не мiг би взагалi вийти на поверхню Венери. I яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венерi без скафандра?..)
Крiм того, вченi вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогiчна земнiй, хоча, може статися, вона має бiльшу висоту, нiж земна, i її тиск у повiтрi планети може бути в два-три рази бiльший, нiж на Землi. Це якраз нам i доведеться перевiрити.
Не встановила наука досi i перiод обертання Венери навколо своєї осi. Тут ученi все ще сперечаються. Частина астрономiв вважає, що цей перiод складає 68 годин. Iншi твердять, що день на Венерi дорiвнюється земному. А третi заперечують i тi, й iншi погляди, заявляючи, що перiод обертання Венери навколо своєї осi дорiвнюється перiоду її обертання навколо Сонця, себто - 224 добам. А хто правий, - знов-таки доведеться встановити нашiй експедицiї!
Не прийшли вченi до спiльного висновку i про те, пiд яким кутом нахилений екватор Венери до її орбiти. А вiд цього залежать змiни довжини дня i ночi протягом року. Деякi астрономи кажуть, наприклад, що одна пiвкуля Венери постiйно освiтлена Сонцем, а зате друга так само постiйно занурена у вiчну темряву. Зовсiм так, як було пiд час польоту з нашим астропланом.
А якщо це так, тодi виходить, на однiй половинi Венери завжди спека, а на iншiй - дуже низька температура. I лише на вузькiй напiвосвiтленiй смужцi, яка проходить мiж освiтленою i затемненою пiвкулями, клiмат Венери можна вважати помiрним.
Наскiльки я розумiю, по-справжньому про Венеру ще нiхто нiчого не знає. Суперечок бiльше, нiж дiйсного знання, - хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такi непоштивi слова. Але ж я не винна. Я нiчого не вигадувала, а чесно розповiла тут все те, що твердять рiзнi вченi. I виявляються самi суперечки!..
Що стосується вiдстанi Венери вiд Землi, то тут становище яснiше. Середня вiдстань мiж цими двома планетами дорiвнює вiдстанi Землi вiд Сонця - близько 150 мiльйонам кiлометрiв. Але iнодi вона буває майже в чотири рази меншою, а iнодi приблизно в один i три чвертi раза бiльшою.
Хтось мiг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли вiдстань мiж Венерою i Землею найкоротша, коли через це на полiт пiде менше часу? А от зовсiм i не так, а навпаки!
Певна рiч, можна було б летiти i таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому "нижньому сполученнi" з Землею. I тодi наш астроплан був би в дорозi всього-на-всього 41 добу, а не 146 дiб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разiв довший вiд найкоротшої вiдстанi мiж планетами? Правда, це здається дуже дивним?
А якщо розiбратися, то все стає зрозумiлим. Щоб полетiти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, - потрiбна була б швидкiсть не 11,5 кiлометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течiї земної орбiти, лише поступово вiдходячи вiд неї, а значно бiльша - 31,8 кiлометра на секунду. I скiльки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розiгнати астроплан до такої швидкостi! Я не хочу пiдраховувати, але скажу тiльки, що навiть при потужностi атомiту, при швидкостi витiкання газiв 12 кiлометрiв на секунду,- таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напiвелiпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкiсть руху Землi по її орбiтi навколо Сонця i дуже економить паливо.
Ну хоча наш маршрут i довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенськi астрономiчнi вiдстанi i неухильно наближаючи нас до мети. I ми з Ван Луном по черзi стежимо за виглядом Венери у телескопi. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
- Темна частина Венери ще важливiша для спостережень, нiж освiтлена. Прошу не забувати про це.
Ми, звичайно, не забуваємо, але досi не помiтили на тiй темнiй частинi нiчого цiкавого. Вона вся цiлком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рiвна сiра поверхня - i бiльше нiчого. На яскравiй частиш Венери, на освiтленому Сонцем серпi, я справдi помiтила неясний рух. Здавалося, що там пливли якiсь ледве помiтнi тiнi. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великi скупчення хмар в атмосферi Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався - i погодився з нами. Але крiм цього - протягом всiєї першої доби ми не помiтили нiчогiсiнько.
Пiсля вечерi, повернувшись до телескопа i замiнивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменшi подробицi. I майже тiєї ж хвилини я скрикнула вiд несподiванки: та, може, менi це мариться? Нi, не мариться, не здається. Це - факт!
На верхньому рiжку серпа Венери виникло нiжне блакитнувате сяйво. Немов тендiтна прозора квiтка з найтоншими свiтлими пелюстками розкрилася на самому кiнчиковi яскравого рiжка. Чи, можливо, це було щось подiбне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтiла на чорному тлi небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу вiдхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхнi темної частини Венери. Як причарована, спостерiгала я це дивне видовище... Ще кiлька секунд, - i все зникло, немов i не було цього нiжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподiвано, як i з'явилося.
Я хотiла було бiгти до Миколи Петровича, щоб розповiсти йому про загадкове явище, але згадала, як вiн попереджав, що пiд час чергування вiд телескопа вiдходити нi в якому разi не можна, коли немає замiни.
- Ви стоїте на науковiй вахтi, - говорив вiн, - i кожна секунда спостереження може несподiвано виявитися найцiннiшою !
Який вiн був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
Минуло не бiльше пiвхвилини - i в мене знову перехопило подих вiд хвилювання. Внизу, праворуч, бiля самого краю темної попелястої поверхнi Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло i зникло перше сяйво, щось почало свiтитися. Спочатку я побачила, як пiд сiрим попелом зажеврiла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищi, коли пiд попелом лишаються жеврiючi вуглинки. Потiм на сiрiй поверхнi ясно позначилася свiтла червона плямка. Вона свiтилася зсередини, наче просвiчувала крiзь попiл. Потому плямка зробилася яскравiшою i розширилась, посерединi її спалахнув зовсiм яскравий червоний вогник. I пiсля цього пляма вже не яскравiшала далi. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по нiй пробiгали темнi тiнi i свiтлi вiдблиски, як буває це у загравi вiд пожежi.
Не вiдриваючись вiд окуляра, я закричала:
- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Iдiть сюди!
- Що трапилось? - почула я бiля себе його стурбований голос.
- Дивiться!
Микола Петрович кiлька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помiтила, як нервово стискували його пальцi бронзове кiльце окуляра.
- Що це, Миколо Петровичу?
Бiля нас уже стояли зацiкавленi Ван Лун i Сокiл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:
- Не знаю, що й думати... Досi нiхто нiчого подiбного на Венерi не спостерiгав. Схоже, нiби на поверхнi планети вiдбувається вибух вулкана - i ми бачимо його вiдблиски крiзь густу атмосферу Венери, крiзь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевiрити. Вадиме, включiть панорамний радiолокатор!
Я розумiла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радiолокатором, давав можливiсть бачити вiддаленi речi, навiть наглухо схованi вiд спостерiгача пiд густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре дiяв тiльки на якiйсь певнiй, не надто великiй вiдстанi. З Землi, наприклад, Венеру за його допомогою спостерiгати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радiолокатор дiятиме i допоможе нам побачити, що саме вiдбувається пiд суцiльними хмарами.
Але цi сподiвання не виправдались. Хоч як ми всi вдивлялися в зображення Венери на екранi панорамного радiолокатора, - нам не пощастило побачити нiчого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, - хiба що яскравiшою стала освiтлена пляма, от i все. Це було дуже прикро, принаймнi для мене: адже менi страшенно хотiлось, щоб загадкове явище, яке менi вдалося помiтити, тут-таки дiстало своє наукове пояснення. Тодi я знала б, що саме вiдкрила на Венерi! А так - виходило зовсiм не наукове вiдкриття, а просто якесь випадкове спостереження...
Мабуть, Микола Петрович помiтив, що я засмутилась. Вiн лагiдно торкнувся мого плеча i сказав:
- Нiчого, Галю, я думаю, що не помилився. Iншого пояснення не може бути. Так я i запишу в нашому журналi спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якiй пощастило спостерiгати вибух вулкана на Венерi!
- I коли-небудь люди, вивчаючи iсторiю Венери, будуть з пошаною читати в астрономiчних книжках: "Уперше це явище було помiчене в такому-то роцi молодим, але талановитим науковим працiвником Галиною Рижко", - пiдхопив насмiшкувато Сокiл.
От який вiн! Обов'язково йому треба пустити шпильку. Це, певна рiч, тому, що не вiн, а я помiтила вибух вулкана. Зовсiм iнша людина - професор Ван Лун. Адже саме йому могло б i справдi стати неприємно: скiльки вiн перед тим стежив за Венерою i нiчого не виявив. А менi пощастило. I все ж таки Ван Лун нiчого такого не сказав, а лише потиснув менi руку. Я навiть зашарiлася вiд несподiванки - нiяк не вiдучусь вiд цiєї дурної звички!
А зате в мене є така iдея, така iдея, що... Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевiрю, а тодi вже... Ну, тримайтеся, Вадиме Сергiйовичу!..
...Два днi пiдряд я вигадувала час, щоб перевiрити свої думки, оту iдею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальнiй каютi. Обов'язково зацiкавляться i почнуть приставати з запитаннями - не той, так iнший:
- Що це ви майструєте, Галю?
- Це що, новий винахiд, Галю?
- Товаришi, готується сенсацiйне наукове вiдкриття в галузi гумової промисловостi!
Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергiйович. I знов-таки гадає, що дуже дотепно!
Але я нiкому нiчого не пояснила, а продовжувала робити своє дiло. Зараз розповiм, яке саме.
Склянки й чашки в нашому буфетi стоять у спецiальних гнiздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах - ну, зрозумiло, не пiд час польоту, коли все спокiйне i навiть не гойднеться, а, наприклад, при зльотi чи посадцi. I в тих гнiздах є цупкi гумовi прокладки. Вони круглi, з одного боку плескатi, а з другого - вдавленi, як маленькi блюдечка, щоб склянка або чашка мiцнiше трималась у гнiздi. От я i взяла два таких гумових кружки i почала робити з ними дослiди, щоб перевiрити мою iдею. Певна рiч, нiхто не розумiв, у чому справа. А я не пояснювала. Всi мої припущення виявились правильними! Тодi я розшукала кiлька шурупiв та викрутку i приховала їх до ночi. А вночi я закiнчила свою роботу i перевiрила мiй винахiд уже в дiї. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокiйно лягати спати, хоча, правду кажучи, менi страшенно важко було дочекатися ранку: хотiлося одразу розбудити всiх i показати. Але я, зрозумiло, стрималась.
Зате ранком я пiдвелась ранiше вiд усiх, зодяглась i трохи ще попрактикувалась, щоб вiдчувати себе певнiше. I якраз, коли я вирiшила, що можна будити товаришiв, - Ван Лун прокинувся сам. Вiн сiв у гамаку i побачив мене бiля дверей. Нi, Ван Лун нiчого не сказав, хоч я й помiтила, що вiн дуже здивувався. А я спокiйно, немов нi на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третiй... Ван Лун простягнув руку i штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусiдньому гамаку:
- Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, менi сниться. Погляньте, уклiнно прошу!
Вадим Сергiйович, протираючи окуляри, подивився в мiй бiк. А я незворушно йшла по пiдлозi каюти, роблячи широкi кроки. Дiйшла до однiєї стiни, повернула назад - i знову пiшла по пiдлозi. I навiть жодного разу не посмiхнулась, i взагалi не дивилась в їх бiк, хоч i боялась, що ось-ось пирсну зо смiху.
Вадим Сергiйович надiв окуляри i здивовано вигукнув:
- Та що це, насправдi? Скiнчилася невагомiсть, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по пiдлозi? Ван, ви що-небудь розумiєте?
- Нi, - вiдповiв Ван Лун. - Прошу вас пояснити.
- Що пояснювати, коли я сам нiчого не розумiю? Дивiться, iде немов по Землi! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись i широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивiться, що наша Галя робить!
- Справдi, Галю, як це у вас виходить? - здивувався розбуджений голосами товаришiв Микола Петрович.
- Нiчого особливого, Миколо Петровичу, - скромно вiдповiла я. Маленький пристрiй, навiть не вартий уваги.
- Оце ловко! - шумно обурився Сокiл. - Винайшла спосiб ходити по пiдлозi в невагомому свiтi i каже, що не варто уваги.
- У вас, Галю, вважаю, талант винахiдника, - сказав Ван Лун, знизуючи плечима.
- Але скажiть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? - повторив Микола Петрович. - Навчiть i нас.
- Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумовi кружки з гнiзд для склянок. Вибрала такi, якi пiдiйшли менi за розмiром. I пригвинтила їх до каблукiв.
- I що ж?
- I ходжу, як бачите.
- Товаришi, вона глузує з нас! - вже зовсiм обурився Вадим Сергiйович. - При чому тут гумовi кружки на каблуках? Що у нас, липуча пiдлога, чи що?
- Стривайте, стривайте, Вадиме, - спинив його Микола Петрович. - Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумiєте ?
- Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, - озвався той.
- Галю, ану, пройдiться ще! - розпорядився Микола Петрович. - I скажiть яснiше, в чому тут рiч. Присоски?
Дивно, як швидко вiн умiє в усьому чисто розiбратись! Я зробила ще кiлька крокiв i вiдповiла:
- Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Пiдлога в каютi рiвна, гумова. Я натискую однiєю ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повiтря мiж своєю ввiгнутою поверхнею i пiдлогою. А тодi зовнiшнiй тиск притискує мою ногу до пiдлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на однiй, першiй, нозi. Вона теж немов прилипає до пiдлоги. Тодi я трошечки вiдхиляю вбiк першу ногу, краєчок гумового кружка вiдстає, мiж ним i пiдлогою входить повiтря - i нога вiдклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звiсно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.
- Втiм, як ви додумалися до цього, дiвчинко? - все ще здивовано допитувався Микола Петрович. - Адже це страшенно дотепно - i розв'язує проблему ходiння за умов невагомостi.
- Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стрiляли в цiль, про одну напiвзабуту рiч. Менi стало шкода кульок, якi ми витрачаємо пiд час стрiльби в цiль, i я згадала, як у мене в дитинствi був iграшковий пiстолетик з присоском. Вiн стрiляв дерев'яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кiнцi. Той кружок прилипав до стiни, i паличкою можна було стрiляти скiльки завгодно. От я й подумала, що...
- Молодець, Галю! Це чудова iдея, яка чомусь не спала на думку жодному з iнженерiв, що займались устаткуванням нашого корабля, - засмiявся Микола Петрович. - Надзвичайно простий i дотепний винахiд!
- Думаю, тi iнженери були надто дорослими. Забули про дитячi iграшки. А треба пам'ятати. Корисно iнодi, - висловив свою думку Ван Лун. - Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.
I навiть Вадим Сергiйович цього разу не вiдпустив нiякої шпильки. Вiн похитав головою i просто сказав:
- Так, Галю, це ви дiйсно здорово вигадали. Доведеться нам усiм повчитися у вас. Навчите, Галиночко?
Я кивнула головою. Оце зовсiм iнша справа! Коли Вадим Сергiйович не глузує, я ладна його слухати цiлий день: вiн одразу стає таким милим, гарним... I хай навiть говорить про своє улюблене "особисте", гаразд...
Того ж таки дня гумовi кружки були пригвинченi до каблукiв усiх нас. I тепер ми ходимо по пiдлозi каюти майже так само вiльно, як ходили на Землi. А я вiдкрила ще одну рiч.
Виявляється, що в астропланi за допомогою тих гумових кружкiв на каблуках можна ходити не тiльки по пiдлозi, а й по стiнах i по стелi, звiсно, там, де вони не оббитi м'якою тканиною, а твердi i рiвнi. Зовсiм так, як мухи ходять, смiшно, але цiкаво! Втiм, це я так записала, мiж iншим, нам ходити по стiнах i по стелi нi до чого.
А винахiд все ж таки у мене вийшов!
Роздiл дванадцятий,
що розповiдає про те, як астронавти
вiдряджали на Землю поштову ракету i якi
пiсля того в них виникли думки, пов'язанi
з мiжпланетними подорожами взагалi;
цим-таки роздiлом закiнчуються уривки з
щоденника Галини Рижко.
...Дуже нам погано без радiозв'язку з рiдною Землею!
Спочатку Ван Лун (вiн краще вiд усiх знає радiо) сподiвався, що потiк космiчного промiння не лишатиметься весь час таким рiвним i мiцним. I якщо ми пролетимо крiзь його головне рiчище, то потiм, може статися, радiозв'язок поновиться. Проте цi сподiвання не справдились. Потiк лишається i далi все таким же мiцним, iнтенсивним.
Через те, що нам доводиться час вiд часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. I коли помiчає, що вiдчуває себе неспокiйно, наче щось починає роздратовувати його,- доводиться одразу кидати справи i ховатися знову пiд свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевiшенi також пiд ту стiну, яка вкрита свинцем. Космiчне промiння - дуже небезпечний i пiдступний ворог, про нього весь час треба пам'ятати!
З усiм цим ми вже освоїлись i навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденнi перевiрки, якi робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участi в цьому, переконавшись, що вiн точно й акуратно провадить усi обчислення). Значить, не доводиться включати ракетнi двигуни.
Але з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, ми вiдчули себе значно далi вiд Батькiвщини. Адже ранiше кожного дня, та й по кiлька разiв на день, ми чули голос Землi, знали, що за нами турботливо стежать i завжди в разi потреби допоможуть. А тепер зовсiм iнше...
У репродукторi чути саме набридливе трiскотiння i гуркiт розрядiв: або немов цiлий десяток барабанщикiв безладно б'є в сухi оглушливi барабани, або немов прокочуються суцiльнi удари грому. Репродуктор ми тепер навiть не пробуємо включати.
Ван Лун - дуже наполеглива людина. Вiн усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркотi розрядiв, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нiчого почути, крiм трiскотiння i шумiв космiчного промiння, але вiн настiйливо знову й знову включає радiоустановку.
I вiн не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!
- Навiщо ви робите це, Ван? - поцiкавився Вадим Сергiйович. - Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радiопередавачiв, то як можна сподiватися, що до Землi дiйдуть сигнали нашої слабенької радiоустановки? Даремна праця!
Ван Лун незворушно вiдповiв:
- Я маю час. Там, на Землi, вдень i вночi вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кiлька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навiть без її сигналiв. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалi бiльше. Вважаю, слiд пробувати.
- Так, ви маєте рацiю, - погодився Сокiл. - Навiть одне-два слова, якi на Землi почули б вiд нас, заспокоїли б Батькiвщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!
Це буває дуже рiдко, щоб Вадим Сергiйович отак мирно i покiрливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна рiч, мiркує вiрно.
А Микола Петрович - залiзна людина! Я б на його мiсцi давно вже не витримала. Проте я ще не писала нiчого про це.
Зараз поясню все.
Ми маємо ще один спосiб дати про себе звiстку на далеку рiдну Землю. Я вже згадувала, що на астропланi є малесенькi поштовi ракети. За планом роботи експедицiї - першу поштову ракету ми мусимо вiдправити з документами, фото-i кiноплiвкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожi. I Микола Петрович нiзащо не хоче порушити цей план. А як же на Землi зрадiли б нашiй поштовiй ракетi! Особливо тепер, пiсля того, як обiрвався радiозв'язок i його нiяк не щастить поновити...
Коли я довiдалась про поштовi ракети, то дуже здивувалась. Справдi, як це можна так нацiлити маленьку ракетку, вiдправлену з астроплана, щоб вона знайшла в мiжпланетному просторi далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвiтi?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на вiдстанi, в нас немає таких складних приладiв. Та й з Землi її не побачиш, вона крихiтна, всього близько трьох метрiв завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторi радiолокатори,- але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потiк космiчного промiння...
Я подiлилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергiйовичем. Сокiл пояснив менi:
- Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землi.
- Чому?
- Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливостi найточнiший напрямок. Це зробити не важко. Потiм, ракета полетить не довгим елiпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати вiдносно мало палива. Швидкiсть її, зрозумiло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бiк, протилежний нашому руховi. Але щойно вона вiдiрветься вiд нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, - ракета потрапить до зони притягання Землi, i це буде скеровувати її подальший полiт. А як тiльки ракета вийде за межi потужного потоку космiчного промiння, її зразу ж таки намацають земнi радiолокатори i почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навiть бiльше того, її направлять, наскiльки я пам'ятаю, у Чорне море, щоб опiр води загальмував її швидкiсть i щоб ракета не розбилась об поверхню Землi. А з моря вона завжди вирине, бо пiсля того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою вiд води. Розумiєте?
- Та хiба таке може бути? - перебила я його.
- Нi, я певний, що ми вiдшукаємо на Венерi ультразолото. Але навiть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тодi наших спостережень у мiжпланетному просторi, фотографiй i матерiалiв кiнозйомок досить було б для того, щоб цiлком виправдати подорож. От побачите, як зустрiнуть усе це на Землi, коли ми повернемося.
"Коли ми повернемося..." Про це, менi здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стiльки працi! Ну от, я знову вiдхилилась вiд теми: i завжди так бувало зi мною, навiть коли я ще писала класнi твори. Недисциплiнованiсть це, чи що?
Дуже цiкаво дивитися в телескоп Сокола i милуватися Сонцем. Але, слово честi, i в другому телескопi, бiля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних i страшних вогняних бур, у нас все значно спокiйнiше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерiгаємо вже другу добу (до речi, в мене є час, я зараз вiдпочиваю, а чергує бiля телескопа Ван Лун).
В окулярi телескопа вiдкривається велике коло, нiби затягнуте найчорнiшим оксамитом. Коло спокiйне i нерухоме. Якiсь далекi-далекi iскорки горять в його глибинi. I тiльки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко i далеко, сягає навiть за блискучi iскорки. Але це тiльки якщо придивитися. А на перший погляд - коло в окулярi немов зовсiм близько. Чорний оксамит здається розiсланий прямо перед телескопом.
I на його непроникливiй поверхнi, як блискучий дорогоцiнний камiнь, нерухомо й спокiйно лежить Венера. її нiяк не можна назвати за земною звичкою нi вечiрньою, нi ранковою зiркою. Це - величезне небесне свiтило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цiлком, а тiльки у фазi. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими рiжками, повернутими у бiк, протилежний Сонцю. Нi, я написала невiрно: ми бачимо Венеру цiлком, але яскраво освiтлений на нiй тiльки цей серп, що охоплює її злiва. Помiж краями серпа темний диск, оточений ореолом, який слабо свiтиться. Цей ореол - атмосфера Венери.
Як давно вивчають науковцi Венеру - i як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землi все, що можна було знайти в маминiй бiблiотецi про Венеру. А тут, в астропланi, знову передивлялася мiкрофiльмовi довiдники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергiйовичем i Ван Луном. Тепер я могла б i сама прочитати лекцiю про Венеру, от правда! I навiть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусiдку, проте, певна рiч, коротко. Iнакше мiй щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.
З дев'яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землi i схожа на Землю бiльше нiж решта. її розмiр i маса тiльки трохи меншi, нiж у нашої планети. I людина мусить почувати себе на Венерi майже як вдома, майже зручно.
Ще в 1761 роцi великий росiйський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа свiтловий обiдок навколо Венери - коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тодi вже зробив висновок, який свiдчив про його велику наукову передбачливiсть. Вiн пояснив це явище саме тим, що на Венерi iснує атмосфера. Справдi, коли Венера, пiдходячи до Сонця, повернута неосвiтленим боком до Землi, земний спостерiгач бачить її як темний диск, з свiтлим ореолом, який i є атмосферою планети, освiтленої Сонцем.
Це цiкаве явище спостерiгалося астрономами останнього разу в 1882 роцi - i повторення його передбачається тiльки в 2004 роцi. Як бачите, ореол Венери можна спостерiгати з Землi дуже рiдко.
Довгий час вченi думали, що хмари на Венерi створенi з водяної пари, яка добре вiддзеркалює сонячне промiння. Але потiм погляди на склад атмосфери Венери дуже розiйшлися. Чимало вчених вважало i вважає, що в найвищих шарах атмосфери цiєї планети немає анi водяної пари, анi кисню i що вони мiстять, головним чином, вуглекислоту. Iншi вченi твердили, що разом з вуглекислотою в атмосферi Венери є й водяна пара, i кисень. Але всi сходилися на одному, що на Венерi дуже багато вуглекислоти.
(От тому наша експедицiя i взяла з собою скафандри. Iнакше нiхто з учасникiв, можливо, не мiг би взагалi вийти на поверхню Венери. I яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венерi без скафандра?..)
Крiм того, вченi вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогiчна земнiй, хоча, може статися, вона має бiльшу висоту, нiж земна, i її тиск у повiтрi планети може бути в два-три рази бiльший, нiж на Землi. Це якраз нам i доведеться перевiрити.
Не встановила наука досi i перiод обертання Венери навколо своєї осi. Тут ученi все ще сперечаються. Частина астрономiв вважає, що цей перiод складає 68 годин. Iншi твердять, що день на Венерi дорiвнюється земному. А третi заперечують i тi, й iншi погляди, заявляючи, що перiод обертання Венери навколо своєї осi дорiвнюється перiоду її обертання навколо Сонця, себто - 224 добам. А хто правий, - знов-таки доведеться встановити нашiй експедицiї!
Не прийшли вченi до спiльного висновку i про те, пiд яким кутом нахилений екватор Венери до її орбiти. А вiд цього залежать змiни довжини дня i ночi протягом року. Деякi астрономи кажуть, наприклад, що одна пiвкуля Венери постiйно освiтлена Сонцем, а зате друга так само постiйно занурена у вiчну темряву. Зовсiм так, як було пiд час польоту з нашим астропланом.
А якщо це так, тодi виходить, на однiй половинi Венери завжди спека, а на iншiй - дуже низька температура. I лише на вузькiй напiвосвiтленiй смужцi, яка проходить мiж освiтленою i затемненою пiвкулями, клiмат Венери можна вважати помiрним.
Наскiльки я розумiю, по-справжньому про Венеру ще нiхто нiчого не знає. Суперечок бiльше, нiж дiйсного знання, - хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такi непоштивi слова. Але ж я не винна. Я нiчого не вигадувала, а чесно розповiла тут все те, що твердять рiзнi вченi. I виявляються самi суперечки!..
Що стосується вiдстанi Венери вiд Землi, то тут становище яснiше. Середня вiдстань мiж цими двома планетами дорiвнює вiдстанi Землi вiд Сонця - близько 150 мiльйонам кiлометрiв. Але iнодi вона буває майже в чотири рази меншою, а iнодi приблизно в один i три чвертi раза бiльшою.
Хтось мiг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли вiдстань мiж Венерою i Землею найкоротша, коли через це на полiт пiде менше часу? А от зовсiм i не так, а навпаки!
Певна рiч, можна було б летiти i таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому "нижньому сполученнi" з Землею. I тодi наш астроплан був би в дорозi всього-на-всього 41 добу, а не 146 дiб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разiв довший вiд найкоротшої вiдстанi мiж планетами? Правда, це здається дуже дивним?
А якщо розiбратися, то все стає зрозумiлим. Щоб полетiти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, - потрiбна була б швидкiсть не 11,5 кiлометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течiї земної орбiти, лише поступово вiдходячи вiд неї, а значно бiльша - 31,8 кiлометра на секунду. I скiльки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розiгнати астроплан до такої швидкостi! Я не хочу пiдраховувати, але скажу тiльки, що навiть при потужностi атомiту, при швидкостi витiкання газiв 12 кiлометрiв на секунду,- таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напiвелiпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкiсть руху Землi по її орбiтi навколо Сонця i дуже економить паливо.
Ну хоча наш маршрут i довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенськi астрономiчнi вiдстанi i неухильно наближаючи нас до мети. I ми з Ван Луном по черзi стежимо за виглядом Венери у телескопi. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
- Темна частина Венери ще важливiша для спостережень, нiж освiтлена. Прошу не забувати про це.
Ми, звичайно, не забуваємо, але досi не помiтили на тiй темнiй частинi нiчого цiкавого. Вона вся цiлком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рiвна сiра поверхня - i бiльше нiчого. На яскравiй частиш Венери, на освiтленому Сонцем серпi, я справдi помiтила неясний рух. Здавалося, що там пливли якiсь ледве помiтнi тiнi. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великi скупчення хмар в атмосферi Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався - i погодився з нами. Але крiм цього - протягом всiєї першої доби ми не помiтили нiчогiсiнько.
Пiсля вечерi, повернувшись до телескопа i замiнивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменшi подробицi. I майже тiєї ж хвилини я скрикнула вiд несподiванки: та, може, менi це мариться? Нi, не мариться, не здається. Це - факт!
На верхньому рiжку серпа Венери виникло нiжне блакитнувате сяйво. Немов тендiтна прозора квiтка з найтоншими свiтлими пелюстками розкрилася на самому кiнчиковi яскравого рiжка. Чи, можливо, це було щось подiбне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтiла на чорному тлi небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу вiдхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхнi темної частини Венери. Як причарована, спостерiгала я це дивне видовище... Ще кiлька секунд, - i все зникло, немов i не було цього нiжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподiвано, як i з'явилося.
Я хотiла було бiгти до Миколи Петровича, щоб розповiсти йому про загадкове явище, але згадала, як вiн попереджав, що пiд час чергування вiд телескопа вiдходити нi в якому разi не можна, коли немає замiни.
- Ви стоїте на науковiй вахтi, - говорив вiн, - i кожна секунда спостереження може несподiвано виявитися найцiннiшою !
Який вiн був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
Минуло не бiльше пiвхвилини - i в мене знову перехопило подих вiд хвилювання. Внизу, праворуч, бiля самого краю темної попелястої поверхнi Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло i зникло перше сяйво, щось почало свiтитися. Спочатку я побачила, як пiд сiрим попелом зажеврiла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищi, коли пiд попелом лишаються жеврiючi вуглинки. Потiм на сiрiй поверхнi ясно позначилася свiтла червона плямка. Вона свiтилася зсередини, наче просвiчувала крiзь попiл. Потому плямка зробилася яскравiшою i розширилась, посерединi її спалахнув зовсiм яскравий червоний вогник. I пiсля цього пляма вже не яскравiшала далi. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по нiй пробiгали темнi тiнi i свiтлi вiдблиски, як буває це у загравi вiд пожежi.
Не вiдриваючись вiд окуляра, я закричала:
- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Iдiть сюди!
- Що трапилось? - почула я бiля себе його стурбований голос.
- Дивiться!
Микола Петрович кiлька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помiтила, як нервово стискували його пальцi бронзове кiльце окуляра.
- Що це, Миколо Петровичу?
Бiля нас уже стояли зацiкавленi Ван Лун i Сокiл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:
- Не знаю, що й думати... Досi нiхто нiчого подiбного на Венерi не спостерiгав. Схоже, нiби на поверхнi планети вiдбувається вибух вулкана - i ми бачимо його вiдблиски крiзь густу атмосферу Венери, крiзь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевiрити. Вадиме, включiть панорамний радiолокатор!
Я розумiла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радiолокатором, давав можливiсть бачити вiддаленi речi, навiть наглухо схованi вiд спостерiгача пiд густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре дiяв тiльки на якiйсь певнiй, не надто великiй вiдстанi. З Землi, наприклад, Венеру за його допомогою спостерiгати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радiолокатор дiятиме i допоможе нам побачити, що саме вiдбувається пiд суцiльними хмарами.
Але цi сподiвання не виправдались. Хоч як ми всi вдивлялися в зображення Венери на екранi панорамного радiолокатора, - нам не пощастило побачити нiчого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, - хiба що яскравiшою стала освiтлена пляма, от i все. Це було дуже прикро, принаймнi для мене: адже менi страшенно хотiлось, щоб загадкове явище, яке менi вдалося помiтити, тут-таки дiстало своє наукове пояснення. Тодi я знала б, що саме вiдкрила на Венерi! А так - виходило зовсiм не наукове вiдкриття, а просто якесь випадкове спостереження...
Мабуть, Микола Петрович помiтив, що я засмутилась. Вiн лагiдно торкнувся мого плеча i сказав:
- Нiчого, Галю, я думаю, що не помилився. Iншого пояснення не може бути. Так я i запишу в нашому журналi спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якiй пощастило спостерiгати вибух вулкана на Венерi!
- I коли-небудь люди, вивчаючи iсторiю Венери, будуть з пошаною читати в астрономiчних книжках: "Уперше це явище було помiчене в такому-то роцi молодим, але талановитим науковим працiвником Галиною Рижко", - пiдхопив насмiшкувато Сокiл.
От який вiн! Обов'язково йому треба пустити шпильку. Це, певна рiч, тому, що не вiн, а я помiтила вибух вулкана. Зовсiм iнша людина - професор Ван Лун. Адже саме йому могло б i справдi стати неприємно: скiльки вiн перед тим стежив за Венерою i нiчого не виявив. А менi пощастило. I все ж таки Ван Лун нiчого такого не сказав, а лише потиснув менi руку. Я навiть зашарiлася вiд несподiванки - нiяк не вiдучусь вiд цiєї дурної звички!
А зате в мене є така iдея, така iдея, що... Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевiрю, а тодi вже... Ну, тримайтеся, Вадиме Сергiйовичу!..
...Два днi пiдряд я вигадувала час, щоб перевiрити свої думки, оту iдею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальнiй каютi. Обов'язково зацiкавляться i почнуть приставати з запитаннями - не той, так iнший:
- Що це ви майструєте, Галю?
- Це що, новий винахiд, Галю?
- Товаришi, готується сенсацiйне наукове вiдкриття в галузi гумової промисловостi!
Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергiйович. I знов-таки гадає, що дуже дотепно!
Але я нiкому нiчого не пояснила, а продовжувала робити своє дiло. Зараз розповiм, яке саме.
Склянки й чашки в нашому буфетi стоять у спецiальних гнiздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах - ну, зрозумiло, не пiд час польоту, коли все спокiйне i навiть не гойднеться, а, наприклад, при зльотi чи посадцi. I в тих гнiздах є цупкi гумовi прокладки. Вони круглi, з одного боку плескатi, а з другого - вдавленi, як маленькi блюдечка, щоб склянка або чашка мiцнiше трималась у гнiздi. От я i взяла два таких гумових кружки i почала робити з ними дослiди, щоб перевiрити мою iдею. Певна рiч, нiхто не розумiв, у чому справа. А я не пояснювала. Всi мої припущення виявились правильними! Тодi я розшукала кiлька шурупiв та викрутку i приховала їх до ночi. А вночi я закiнчила свою роботу i перевiрила мiй винахiд уже в дiї. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокiйно лягати спати, хоча, правду кажучи, менi страшенно важко було дочекатися ранку: хотiлося одразу розбудити всiх i показати. Але я, зрозумiло, стрималась.
Зате ранком я пiдвелась ранiше вiд усiх, зодяглась i трохи ще попрактикувалась, щоб вiдчувати себе певнiше. I якраз, коли я вирiшила, що можна будити товаришiв, - Ван Лун прокинувся сам. Вiн сiв у гамаку i побачив мене бiля дверей. Нi, Ван Лун нiчого не сказав, хоч я й помiтила, що вiн дуже здивувався. А я спокiйно, немов нi на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третiй... Ван Лун простягнув руку i штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусiдньому гамаку:
- Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, менi сниться. Погляньте, уклiнно прошу!
Вадим Сергiйович, протираючи окуляри, подивився в мiй бiк. А я незворушно йшла по пiдлозi каюти, роблячи широкi кроки. Дiйшла до однiєї стiни, повернула назад - i знову пiшла по пiдлозi. I навiть жодного разу не посмiхнулась, i взагалi не дивилась в їх бiк, хоч i боялась, що ось-ось пирсну зо смiху.
Вадим Сергiйович надiв окуляри i здивовано вигукнув:
- Та що це, насправдi? Скiнчилася невагомiсть, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по пiдлозi? Ван, ви що-небудь розумiєте?
- Нi, - вiдповiв Ван Лун. - Прошу вас пояснити.
- Що пояснювати, коли я сам нiчого не розумiю? Дивiться, iде немов по Землi! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись i широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивiться, що наша Галя робить!
- Справдi, Галю, як це у вас виходить? - здивувався розбуджений голосами товаришiв Микола Петрович.
- Нiчого особливого, Миколо Петровичу, - скромно вiдповiла я. Маленький пристрiй, навiть не вартий уваги.
- Оце ловко! - шумно обурився Сокiл. - Винайшла спосiб ходити по пiдлозi в невагомому свiтi i каже, що не варто уваги.
- У вас, Галю, вважаю, талант винахiдника, - сказав Ван Лун, знизуючи плечима.
- Але скажiть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? - повторив Микола Петрович. - Навчiть i нас.
- Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумовi кружки з гнiзд для склянок. Вибрала такi, якi пiдiйшли менi за розмiром. I пригвинтила їх до каблукiв.
- I що ж?
- I ходжу, як бачите.
- Товаришi, вона глузує з нас! - вже зовсiм обурився Вадим Сергiйович. - При чому тут гумовi кружки на каблуках? Що у нас, липуча пiдлога, чи що?
- Стривайте, стривайте, Вадиме, - спинив його Микола Петрович. - Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумiєте ?
- Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, - озвався той.
- Галю, ану, пройдiться ще! - розпорядився Микола Петрович. - I скажiть яснiше, в чому тут рiч. Присоски?
Дивно, як швидко вiн умiє в усьому чисто розiбратись! Я зробила ще кiлька крокiв i вiдповiла:
- Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Пiдлога в каютi рiвна, гумова. Я натискую однiєю ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повiтря мiж своєю ввiгнутою поверхнею i пiдлогою. А тодi зовнiшнiй тиск притискує мою ногу до пiдлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на однiй, першiй, нозi. Вона теж немов прилипає до пiдлоги. Тодi я трошечки вiдхиляю вбiк першу ногу, краєчок гумового кружка вiдстає, мiж ним i пiдлогою входить повiтря - i нога вiдклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звiсно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.
- Втiм, як ви додумалися до цього, дiвчинко? - все ще здивовано допитувався Микола Петрович. - Адже це страшенно дотепно - i розв'язує проблему ходiння за умов невагомостi.
- Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стрiляли в цiль, про одну напiвзабуту рiч. Менi стало шкода кульок, якi ми витрачаємо пiд час стрiльби в цiль, i я згадала, як у мене в дитинствi був iграшковий пiстолетик з присоском. Вiн стрiляв дерев'яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кiнцi. Той кружок прилипав до стiни, i паличкою можна було стрiляти скiльки завгодно. От я й подумала, що...
- Молодець, Галю! Це чудова iдея, яка чомусь не спала на думку жодному з iнженерiв, що займались устаткуванням нашого корабля, - засмiявся Микола Петрович. - Надзвичайно простий i дотепний винахiд!
- Думаю, тi iнженери були надто дорослими. Забули про дитячi iграшки. А треба пам'ятати. Корисно iнодi, - висловив свою думку Ван Лун. - Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.
I навiть Вадим Сергiйович цього разу не вiдпустив нiякої шпильки. Вiн похитав головою i просто сказав:
- Так, Галю, це ви дiйсно здорово вигадали. Доведеться нам усiм повчитися у вас. Навчите, Галиночко?
Я кивнула головою. Оце зовсiм iнша справа! Коли Вадим Сергiйович не глузує, я ладна його слухати цiлий день: вiн одразу стає таким милим, гарним... I хай навiть говорить про своє улюблене "особисте", гаразд...
Того ж таки дня гумовi кружки були пригвинченi до каблукiв усiх нас. I тепер ми ходимо по пiдлозi каюти майже так само вiльно, як ходили на Землi. А я вiдкрила ще одну рiч.
Виявляється, що в астропланi за допомогою тих гумових кружкiв на каблуках можна ходити не тiльки по пiдлозi, а й по стiнах i по стелi, звiсно, там, де вони не оббитi м'якою тканиною, а твердi i рiвнi. Зовсiм так, як мухи ходять, смiшно, але цiкаво! Втiм, це я так записала, мiж iншим, нам ходити по стiнах i по стелi нi до чого.
А винахiд все ж таки у мене вийшов!
Роздiл дванадцятий,
що розповiдає про те, як астронавти
вiдряджали на Землю поштову ракету i якi
пiсля того в них виникли думки, пов'язанi
з мiжпланетними подорожами взагалi;
цим-таки роздiлом закiнчуються уривки з
щоденника Галини Рижко.
...Дуже нам погано без радiозв'язку з рiдною Землею!
Спочатку Ван Лун (вiн краще вiд усiх знає радiо) сподiвався, що потiк космiчного промiння не лишатиметься весь час таким рiвним i мiцним. I якщо ми пролетимо крiзь його головне рiчище, то потiм, може статися, радiозв'язок поновиться. Проте цi сподiвання не справдились. Потiк лишається i далi все таким же мiцним, iнтенсивним.
Через те, що нам доводиться час вiд часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. I коли помiчає, що вiдчуває себе неспокiйно, наче щось починає роздратовувати його,- доводиться одразу кидати справи i ховатися знову пiд свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевiшенi також пiд ту стiну, яка вкрита свинцем. Космiчне промiння - дуже небезпечний i пiдступний ворог, про нього весь час треба пам'ятати!
З усiм цим ми вже освоїлись i навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденнi перевiрки, якi робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участi в цьому, переконавшись, що вiн точно й акуратно провадить усi обчислення). Значить, не доводиться включати ракетнi двигуни.
Але з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, ми вiдчули себе значно далi вiд Батькiвщини. Адже ранiше кожного дня, та й по кiлька разiв на день, ми чули голос Землi, знали, що за нами турботливо стежать i завжди в разi потреби допоможуть. А тепер зовсiм iнше...
У репродукторi чути саме набридливе трiскотiння i гуркiт розрядiв: або немов цiлий десяток барабанщикiв безладно б'є в сухi оглушливi барабани, або немов прокочуються суцiльнi удари грому. Репродуктор ми тепер навiть не пробуємо включати.
Ван Лун - дуже наполеглива людина. Вiн усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркотi розрядiв, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нiчого почути, крiм трiскотiння i шумiв космiчного промiння, але вiн настiйливо знову й знову включає радiоустановку.
I вiн не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!
- Навiщо ви робите це, Ван? - поцiкавився Вадим Сергiйович. - Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радiопередавачiв, то як можна сподiватися, що до Землi дiйдуть сигнали нашої слабенької радiоустановки? Даремна праця!
Ван Лун незворушно вiдповiв:
- Я маю час. Там, на Землi, вдень i вночi вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кiлька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навiть без її сигналiв. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалi бiльше. Вважаю, слiд пробувати.
- Так, ви маєте рацiю, - погодився Сокiл. - Навiть одне-два слова, якi на Землi почули б вiд нас, заспокоїли б Батькiвщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!
Це буває дуже рiдко, щоб Вадим Сергiйович отак мирно i покiрливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна рiч, мiркує вiрно.
А Микола Петрович - залiзна людина! Я б на його мiсцi давно вже не витримала. Проте я ще не писала нiчого про це.
Зараз поясню все.
Ми маємо ще один спосiб дати про себе звiстку на далеку рiдну Землю. Я вже згадувала, що на астропланi є малесенькi поштовi ракети. За планом роботи експедицiї - першу поштову ракету ми мусимо вiдправити з документами, фото-i кiноплiвкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожi. I Микола Петрович нiзащо не хоче порушити цей план. А як же на Землi зрадiли б нашiй поштовiй ракетi! Особливо тепер, пiсля того, як обiрвався радiозв'язок i його нiяк не щастить поновити...
Коли я довiдалась про поштовi ракети, то дуже здивувалась. Справдi, як це можна так нацiлити маленьку ракетку, вiдправлену з астроплана, щоб вона знайшла в мiжпланетному просторi далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвiтi?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на вiдстанi, в нас немає таких складних приладiв. Та й з Землi її не побачиш, вона крихiтна, всього близько трьох метрiв завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторi радiолокатори,- але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потiк космiчного промiння...
Я подiлилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергiйовичем. Сокiл пояснив менi:
- Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землi.
- Чому?
- Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливостi найточнiший напрямок. Це зробити не важко. Потiм, ракета полетить не довгим елiпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати вiдносно мало палива. Швидкiсть її, зрозумiло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бiк, протилежний нашому руховi. Але щойно вона вiдiрветься вiд нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, - ракета потрапить до зони притягання Землi, i це буде скеровувати її подальший полiт. А як тiльки ракета вийде за межi потужного потоку космiчного промiння, її зразу ж таки намацають земнi радiолокатори i почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навiть бiльше того, її направлять, наскiльки я пам'ятаю, у Чорне море, щоб опiр води загальмував її швидкiсть i щоб ракета не розбилась об поверхню Землi. А з моря вона завжди вирине, бо пiсля того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою вiд води. Розумiєте?