Страница:
Галя глянула - i похолола. Це була її куля! Деформована, сплющена, проте це була вона. Значить, куля з гвинтiвки не пробила череп потвори, вiдскочила вiд нього?.. Потвора зодягнена в панцир?..
Гаразд, нехай буде, що буде! В магазинi є ще чимало куль, Галя знайде мiсце, куди їх всадити, в око, чи що... Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цiлком вкрита невразливим панциром!
Пострiли з автоматичної гвинтiвки лунали один за одним, як короткi кулеметнi черги. Галя вцiляла вище i нижче, лiвiше i правiше. Мусить же, мусить нарештi знайтися вразливе мiсце на тiлi потвори!
Проте кулi й далi все так само вiдлiтали назад, рикошетували, вiдбивали кам'янi бризки вiд скель печери. А розлютована тварина з гучним ревiнням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальцi звивалися в повiтрi, наче довгi батоги, лапи з силою врiзувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п'яти-шести метрах вiд дiвчини, яка лежить за плескатою скелею...
Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетiла високо вгору, замахуючись майже над Галею. Ще мить...
Руки дiвчини похололи. Гвинтiвка здавалася неймовiрно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була пiдвести її i знову стрiляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулi!..
Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломi на руки, на непотрiбну тепер гвинтiвку. Глухий стогiн вихопився в неї.
I немов вiдповiдаючи на нього, загадковi камiнцi в стiнах i склепiннi печери спалахнули неспокiйним, хвилястим свiтлом, яке залляло нерухому постать дiвчини в скафандрi i занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.
Роздiл шостий,
присвячений описовi подорожi в надрах
Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках
Галi Рижко, а також тим труднощам, якi
зустрiв мандрiвник пiд час цiєї подорожi.
Ван Лун у роздумi стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Вiн оглянувся. В кiлькох метрах виднiлося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зробленi живими iстотами, як величезнi нори. Та й Сокiл пiдтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радiопередавач Галi Рижко:
- Безумовно, якiсь нори невiдомих страховищ. Ван, це не природнi печери! Дивiться, стiнки пухкi, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини - i весь час пiдновлюють їх, розчищають.
Так, припустимо, що обидва круглi отвори в грунтi є початками пiдземних ходiв. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?
Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втiшити їх, заспокоїти їх, вселити певнiсть, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається вiд якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришiв. Так говорив Риндi-ну i Соколу Ван Лун, так думав i вiн сам, доки не знайшов бiля одного з цих отворiв переносного радiопередавача Галi. А тодi напрям думок Ван Луна змiнився, хоча вiн i не сказав про це жодного слова товаришам. Навiщо?
Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку вiн встиг щиро полюбити за її моторнiсть, веселий характер, кмiтливiсть i безпосереднiсть, то Вадим Сокiл буквально не знаходив собi мiсця. Ван Лун ясно розумiв: це була не тiльки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось бiльше. I хоч би як приховував Сокiл свої почуття до дiвчини, вони проривалися i в його збуджених запитаннях, якими вiн засипав Ван Луна, i в лагiдних словах, якими вiн згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надiй, - означало завдати йому глибокого суму.
Нi, поки ще можна на щось сподiватися, - говорити Соколовi про тривогу Ван Луна було не слiд. Досить i того, що Ван Луну з великим трудом i лише за допомогою Миколи Петровича вдалося вiдговорити Сокола вiд його настiйливого намiру вирушити разом на розшуки дiвчини. Знервований експансивний геолог не розумiв, що вiн буде тiльки зайвим тягарем для Ван Луна, якому пiд час розшукiв довелося б водночас i пiклуватися про товариша, - до речi, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей.
Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надiй.
Галя впала в одне з цих проваль, - тут сумнiвiв не було. Де ж вона могла бути пiсля цього? Якщо вона розбилася пiд час падiння, тодi було б знайдене її тiло. Якщо падiння не завдало шкоди їй, тодi Галя вiдгукнулася б на крики Ван Луна i Сокола, почувши їх. Проте дiвчина не озивалася, i тiла її в проваллях також не було, - Ван Лун пильно оглянув дно обох нiр, освiтлюючи їх промiнням свого прожектора. Що ж тодi лишається?
Ван Лун згадав, як Сокiл висловив припущення вiдносно потвори, що нападала на мiжпланетний корабель пiд час їх вилазки. Так, Галя впала сюди, на днi проваль її немає, - лишається припустити, що її схопила i забрала з собою та велетенська тварина, яку описав йому Риндiн. Адже ж i слiди потвори зникали також тут, бiля проваль, куди приводили ряди поламаних молодих дерев i розчавленої оранжевої папоротi. А коли тварина схопила Галю, - як можна сподiватися врятувати її?
Тривога дедалi бiльше охоплювала Ван Луна. Досаднiше за все було те, що ця тривога заважала спокiйно думати, зважувати, мiркувати. Треба було опанувати себе. Вiн ще нiчого як слiд не знає, все це самi догадки, припущення. Зараз вони здаються похмурими мов нiч; трохи згодом - можуть змiнитися, поступитися мiсцем для iнших, бадьорiших. Як це говориться в старiй китайськiй пiсеньцi:
Обiрвалась дорога, зник твiй шлях,
Але поглянь, - знов стежечка з'явилась;
Коли й до дна ти вичерпав всю воду,
З глибин проб'ється нове джерело!
Треба шукати таку нову стежечку надiї, треба шукати нове джерело сподiванок! Перевiримо ще раз.
Переносний радiопередавач знайдений тут, бiля цього провалля. Але ця нора не така глибока, як друга. I слiди тварини зникали не тут, а саме бiля другого провалля. А може, потвора рушила цiєю другою норою, не тiєю, куди звалилася Галя? Може, дiвчина, впавши, вiдкотилася вбiк i згори її важко помiтити, а сама вона знепритомнiла i тому не вiдповiдає?.. Все може бути. Треба спробувати ще покликати її: а що, коли за цей час вона вже опритомнiла?
Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув:
- Галю! Вiдгукнiться, Галю!
Мовчання. Як i ранiше, чути лише дзижчання i невгамовне стрекотiння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевiряти далi.
Яскраве промiння нагрудного прожектора Ван Луна освiтило темне дно першого провалля, - того, бiля якого був знайдений передавач. Нi, нiчого не видно, крiм... крiм округлої ямки в пухкому грунтi на днi. Вона нагадує слiд людського тiла. Можливо, це вiдбиток тiла дiвчини, що впала туди згори? Але куди ж тодi вона зникла? Адже слiди потвори губилися не тут, а бiля другого провалля!
Ось вона, нова стежечка надiї. Звичайно, вiдсутнiсть Галi лишалася поки нерозв'язною загадкою; проте вiдпадало iнше, найстрашнiше припущення, що дiвчину схопила потвора. Так, тепер можна було дiяти.
Ван Лун навмисне особливо пильно перевiрив своє спорядження: коли хочеться поспiшати, треба робити все повiльно i акуратно. Китайська приказка говорить: "Якщо тричi не обмiркуєш вчинок свiй, потiм завжди шкодуватимеш!"
Автоматична гвинтiвка з розривними кулями - є. Запасний резервуар з Оксилiтом прив'язаний на спинi. В основному резервуарi запасу оксилiту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть iще шiсть годин, - не для нього самого, а для Галi, в якої заряд оксилiту вже виснажувався. На спинi - переносний радiопередавач. Вiн добре укрiплений ремiнцями. Три атомiтнi гранати на поясi - є. Запаснi обойми з патронами - в сумцi на боцi. Всi прилади дiють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати.
Ван Лун включив переносний радiопередавач i чiтко, твердо промовив:
- Товаришi, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далi. Грунт може гасити сигнали. Втiм, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Пiдтвердiть, що чули мене, прошу!
Наступної ж таки митi вiн почув короткий хрипкий звук. Один, другий... Так, Риндiн i Сокiл вiдповiдають йому.
Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повiдомлень Риндiн i Сокiл, якi залишилися в астропланi. Яка шкода, що радiоустановка корабля зiпсувалася пiд час падiння астроплана i струсiв, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! I не було часу полагодити пошкодження, тому вiн i не може почути голоси товаришiв. Добре, що хоч в них працює радiоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у вiдповiдь тiльки оцi хрипкi звуки. Так, у путь!
Ван Лун прив'язав надiйним вузлом до найближчої стрункої цикадеї мiцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев'яними перекладинками i опустив його кiнець в провалля. Канатика цiлком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися.
Ось воно, пухке, вкрите опалим листям i уламками гiлок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слiдiв? Яскраве промiння прожектора освiтлювало кожну вм'ятину, кожен камiнець. Слiди, де ж слiди Галi, якщо це справдi вiдбиток її тiла?..
Є! Ось вони!
У пухкому грунтi виднiлися слiди гумових чобiт з їх характерними металiчними пiдкiвками. Дiвчина пiшла в широкий пiдземний хiд, вона йшла легко, вiльними кроками: значить, обидва падiння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навiщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на днi провалля чекати допомоги?
Пiдземний хiд не заглиблювався далеко. Мабуть, вiн тягнувся весь час метрах у п'яти-шести пiд поверхнею Венери, не глибше. Про це свiдчив i пухкий вологий грунт, i численне корiння дерев, що звисало зверху i з стiн тунелю.
Слiди Галi було виразно видно протягом метрiв двохсот, до мiсця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався вiдшукати бодай один вiдбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мiтла пройшлася пiдземним ходом. Ця мiтла знищила всi дрiбнi слiди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге... Його спостережливе око вiдзначало всi особливостi, всi деталi. I вiн немовби бачив на власнi очi те, що тут вiдбувалося.
Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумi, - мабуть, мiркувала, куди саме їй iти далi. Пiшла вона нiбито налiво, - сюди скерований останнiй вiдбиток чобота. А з правого вiдгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свiй тулуб пухким грунтом. Тому слiдiв Галi бiльше не видно, тварина повзла тим самим ходом.
Усе це зрозумiло. Неясно одне: чи пощастило дiвчинi уникнути зустрiчi з твариною, чи вона зiткнулася з нею? Чи, може, вона тiкала, а тварина наздогнала її? Знову тривожнi, невтiшнi догадки, що аж нiяк не радують... Втiм, вiдповiдь на це можна дiстати тiльки в тому разi, якщо йти далi слiдами цього пiдземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речi, являє собою цей тунель? Очевидно, вiн також не може бути природним.
"Вважаю, нора крупної тварини, - знову подумав Ван Лун. - Чи не тiєї, про яку розповiдав Микола Петрович?.."
Вiн iшов уздовж пiдземного ходу швидкими, хоча й зовсiм неквапними, розмiреними кроками. Це була звична хода досвiдченого мандрiвника, який давно оволодiв майстернiстю багато ходити, не витрачаючи при цьому анi крихiтки зайвої енергiї. Якщо б хтось iнший спробував iти поруч з Ван Луном, то дуже швидко вiдстав би вiд нього або змушений був би раз у раз переходити на прискорений крок. Спокiйна, розмiрена хода Ван Луна не заважала йому в той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помiчати найменшi подробицi, якi випали б з уваги iншої людини.
Ось вiн на секунду спинився i пiдiйшов до товстелезного обривка корiння, що звисав зi стiни. Корiння було розсотане, перетерте, наче жорнами, хоча досягало впоперек чвертi метра. Ван Лун несхвально похитав головою:
- Втiм, у цiєї тваринки досить мiцнi щелепи. Такого звiра треба зустрiчати обережно.
За кiлька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу привернули дивнi свiтнi камiнцi в стiнах пiдземного ходу. Вiн виключив прожектор i присiв бiля тих камiнцiв, пильно їх розглядаючи.
- Еге, дуже цiкавi свiтляки. Подумав був, що живi. Нi, камiнчики. Таких досi не бачив.
Але вiн не мав часу для роздумiв про свiтнi камiнцi. I, включивши знову прожектор, Ван Лун рушив далi.
Його насторожений слух вiдзначив би навiть найслабiшi, далекi звуки. Але чуйний мiкрофон на його шоломi не мiг спiймати нiчого, крiм шуму крокiв самого мандрiвника.
Бiльш за все непокоїла Ван Луна вiдсутнiсть слiдiв Галi. Припустимо, що дiвчина тiкала вiд тварини, яка переслiдувала її. Але, тiкаючи, вона бодай час вiд часу мусила наближатися до стiн, залишати бiля них слiди. I Ван Лун тодi помiтив би їх, адже ж вiн дуже добре бачив вiдбитки своїх нiг на пухкому грунтi. Одне з двох: або тварина була такою великою i широкою, що буквально протискувалася в пiдземному ходi i справдi стирала своїм важким тiлом всi слiди на грунтi i навiть на стiнах, або... або вона наздогнала-таки дiвчину, схопила її i понесла з собою. I знову Ван Лун зусиллям волi вiдiгнав вiд себе це сумне припущення.
Хiд здавався безконечним. Уже двiчi Ван Лун поглядав на годинник. Подорож пiд поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нiчого нового не вдавалося.
Тi ж самi стiни i склепiння з пухкого грунту, що осипався пiд найменшим дотиком; у них повкраплюванi у великiй кiлькостi свiтнi камiнцi. Таке ж саме корiння дерев, що переплiтається iнодi в примхливе мереживо. I нiяких слiдiв, крiм тих, якi залишила гiгантська тварина, що рухалася пiдземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двiчi йому зустрiчалися розгалуження, i щоразу мандрiвник обирав той хiд, яким ранiше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помiтити слiдiв дiвчини...
Раптом Ван Лун зупинився i прислухався. Його увагу привернули неяснi, тихi звуки. Немов хтось у вiддаленнi пересипав грунт безперервною шиплячою цiвкою. Ось упало кiлька каменiв, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним i незрозумiлим, але, доповнюючись взаємно, всi вони разом малювали в уявi Ван Луна цiлком певну картину. Ван Лун мiркував:
"Гадаю, по норi десь попереду мене повзе невiдома iстота. Це не та величезна тварина, яка пройшла ранiше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невiдомо, куди вона рухається, вiд мене чи до мене: звуки чомусь не слабiшають, проте й не посилюються. Втiм, не може ж вона повзти, лишаючись на одному мiсцi? I все ж таки, судячи по звуках, так воно i виходить. Дивно..."
Ван Лун виключив прожектор i, користуючись тiльки невiрним освiтленням, яке створювали загадковi свiтнi камiнцi, ще обережнiше вирушив уперед, тримаючи гвинтiвку напоготовi. Мандрiвник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розмiреними кроками. Вiн повiльно пробирався бiля стiни, затримуючись перед кожним поворотом i пильно вдивляючись у темряву. Втiм, у такiй повiльностi не було нiчого дивного: Ван Лун зобов'язаний був знайти i врятувати Галю Рижко - i тому йому доводилося бути гранично обережним i не припускати непотрiбного риску.
Крок за кроком вiн просувався вперед. Загадковi звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тiльки значно яснiшими i виразнiшими, бо мандрiвник, безсумнiвно, наблизився до мiсця їх виникнення. Незрозумiла тварина i справдi немовби лишалась на одному мiсцi - та й характер звукiв, якi вона видавала, не змiнювався. Ось ще раз чути, як впали i покотилися кiлька каменiв. I знову пересипається земля... Та що ж це таке?
Ще один поворот пiдземного ходу - i Ван Лун, нарештi, помiтив попереду якесь велике тiло, що перетинало тунель. Вiн зупинився. Вказiвний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтiвки. Примруженi очi вивчали iстоту холодним спокiйним поглядом.
Її округле темне тiло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрiзнити на ньому окремi опуклi кiльця, якi створювали враження темних i свiтлих поперечних смуг. Цi смуги зближувалися i вiддалялися, безперервно рухаючись. Все тiло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стiни поперек пiдземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, вiн був живий, вiн невтомно вiбрував своїми темними i свiтлими кiльцями. I вiд цього руху зi стiни тунелю зривалися i падали дрiбнi i великi каменi, осипався грунт.
Погляд Ван Луна не вiдривався вiд дивної iстоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення - впоперек пiдземного ходу? Мандрiвник зробив ще кiлька крокiв, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що свiтлi i темнi кiльця висувалися одне слiдом за одним з правої стiни тунелю i так само повiльно входили в лiву стiну. Втiм, може, це тiльки своєрiдна iлюзiя?
Проте мандрiвник помiтив на боцi незрозумiлої iстоти невеличку чорну пляму. Та пляма повiльно просувалася справа налiво. Ось вона наблизилася до лiвої стiни, мов торкнулася її - i зникла, сховалася в стiнi. Виходить, не iлюзiя, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гiгантська змiя, iстоти, що переповзала тунель, вилiзаючи з одної його стiни i зникаючи в другiй. Кiльчасте тiло було, дуже довгим: кiльця з'являлися i зникали, з'являлися i зникали, але тунель все ще був перегороджений.
Ван Лун опустив дуло гвинтiвки i включив прожектор. Слiпуче бiле свiтло залляло дивовижну iстоту, вiрнiше, ту її частину, яка цiєї митi проповзала крiзь тунель. Ось вони, поперечнi кiльця, їх тепер виразно видно, вони темнi на червонувато-коричневому тлi цiлого тiла. Але темнi не вони самi.
Очевидно, нiякої небезпеки ця змiєвидна iстота не являла, до неї можна було пiдiйти ближче. Ван Лун з цiкавiстю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.
М'яке напiвпрозоре, червонуватого забарвлення тiло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, i з помiтними зусиллями пiдтягало свої кiльця. А всерединi того тiла, у зворотному напрямi, рухалася якась темна маса. Чи нi, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому мiсцi, а напiвпрозоре тiло пересувалося по нiй, нiби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.
Ван Лун торкнувся дулом гвинтiвки до одного з кiлець. Воно здригнулося, червонуватим тiлом пробiгла пульсуюча хвиля - i кiльця одне за одним почали хуткiше, квапливiше з'являтися з правої стiни i зникати в лiвiй. Ван Лун вiдступив на крок, мiркуючи.
Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й новi несподiванки, нерозв'язнi загадки. Досi їм не вдавалося зустрiти жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомилково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i набули на Венерi незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами... всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрського перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки очевидно, десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тягнеться справа налiво ось уже скiльки часу!
I раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Вiн збагнув, що це за iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хвиля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухилитися вiд дотику. Ван Лун посмiхнувся: неймовiрно, але це було саме так, немає нiяких сумнiвiв.
- Знаю, хто ти, - сказав вiн, звертаючись до безмовного вiбруючого тiла - i власний голос здався йому хрипким i неприродним вiд збудження. Ти, втiм, черв'як. Ти - дощовик, ось хто ти! I тiкай геть з дороги, менi не до тебе!
Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.
- Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?
Гiгантське червонувате тiло, здавалося, було й справдi безконечним. А головне - воно перегороджувало мандрiвниковi дальший шлях тунелем, промiж ним i склепiнням лишалося не бiльш як пiвметра вiльного простору. Треба було щось робити.
Ван Лун вiдступив ще трохи назад, скинув гвинтiвку i, не прицiлюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострiлу розтанув у повiтрi, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тiло гiгантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка - i це було все, всi наслiдки пострiлу. Пульсуючi кiльця навiть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтiвку.
"Може, я помилився? - подумав вiн. - Може, це була не розривна куля?"
Вiн перевiрив магазин. Нi, вiн був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розiрвалася, а пронизала тiло дощовика, не завдавши йому нiякої шкоди?.. Ах, так, зрозумiло, - i як вiн не передбачив цього заздалегiдь? Куля не зустрiла достатнього опору, вона пройшла нiби крiзь рiдкий холодець...
Ван Лун вiдчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспiшати, кожна хвилина затримки може коштувати Галi Рижко життя, а вiн примушений стояти тут i чекати, доки пiде з його шляху ця мiзерна, хоча й величезна iстота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрiвника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як i завжди, висiв на поясi скафандра. Але Ван Лун роздумав:
"Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж - черв'як! Все одно, його тiло не спиниться, буде й далi виповзати з стiни, ще бiльше загороджуючи шлях. Нi, рубати не можна!"
Лишався тiльки один вихiд - перелiзти через пульсуюче тiло, протиснутися мiж ним i склепiнням тунелю. Ван Лун розбiгся i стрибнув. Його руки охопили кругле м'яке тiло, яке здавалося слизьким i непiддатливим. Дiючи руками i ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сiпався пiд ним, немов намагаючись скинути мандрiвника з себе.
Але Ван Лун уже сидiв на ньому верхи. Ще мить - i вiн легко, пружно зiскочив з другого боку, протиснувшись пiд склепiнням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пiшов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!
I майже одразу новi звуки, значно гучнiшi i загрозливiшi, оволодiли його увагою. Здаля долинало густе ревiння, хрипке й люте. Йому вiдповiдали верескливi, гавкаючi голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревiння посилювалося. Так мiг ревiти тiльки великий розлючений звiр, нападаючи на ворога.
"Мерщiй, мерщiй! - пiдганяв себе Ван Лун. - Проклятий дощовик! Затримав як... мерщiй, мерщiй!"
Удалинi пролунав пострiл. Йому вiдповiла луна. Значить, Галя стрiляє не в пiдземному ходi?.. Ревiння стало ще гучнiшим, лютiшим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот i несподiвано обiрвався. Перед мандрiвником вiдкрилася величезна темна печера. Промiння його прожектора потонуло в її темнiй глибинi. Де ж Галя?
Один за одним пролунало ще кiлька пострiлiв. Потiм пострiли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревiння.
I потiм Ван Лун почув глухий стогiн. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбiгав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче пiдземного ходу. Наче у вiдповiдь на стогiн дiвчини, величезна печера наповнилася мiнливим, хвилястим блакитнуватим свiтлом. Промiння прожектора Ван Луна вихоплювало з невiрного присмерку окремi скелi, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посерединi печери. I нарештi Ван Лун побачив те, що шукав.
На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти-двадцяти вiд нього, внизу, бiля стiни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрi. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломi на руки, поряд лежала гвинтiвка. Людина в скафандрi була нерухома, наче мертва. Галя!
I вздовж тiєї самої стiни до дiвчини пiдповзала величезна потвора. Довгi тонкi вуса-щупальцi звивалися в повiтрi над Галею. Ось пiдвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребiнку.
Щупальце торкнулося нерухомої постатi в скафандрi. I широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкiстю замахнулася над головою в прозорому шоломi, що лежала на плескатiй скелi...
Роздiл сьомий,
де розповiдається, як академiк Риндiн i
Вадим Сокiл випускали за хмари Венери
зонд-антену для встановлення радiозв'язку
з землею, а також про напад на
мандрiвникiв хижого павука.
Микола Петрович Риндiн вiдiрвався, нарештi, вiд складного рисунка, який вiн довго i старанно викреслював на паперi. Вадим Сокiл, що уважно стежив за рухами руки Риндiна, запитально поглянув на академiка.
- Отож, - нерiшуче промовив вiн, - виходить, що...
Риндiн перевiв погляд на нього, потiм поглянув iще на рисунок. I тiльки пiсля того повiльно вiдповiв:
- Нiчого втiшного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нiчого втiшного!
Вiн неуважливо провiв олiвцем по краю паперу кiлька широких рисочок, мов пробуючи графiт. I продовжував, нiби пiдкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:
- Висновки ось якi. Дiйсно, астроплан лежав ранiше в станi, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був вiн, але можливим. Галя... - вiн стримав мимовiльне зiтхання, - Галя подала правильну iдею. Вона дуже кмiтлива, мила дiвчина! Поштовх, певна рiч, був би дуже мiцним, заперечувати не можна. Проте ми пiшли б на нього, бо iншого виходу не лишалося. Кiлька добрячих вибухiв з усiх трьох двигунiв - i астроплан, рвонувшись уперед, вилетiв би з мiжгiр'я. Ну, а там ми вже думали б i про те, щоб установити правильний курс i лягти на нього. Все це було можливим аж до вiзиту вусатої потвори, яка чомусь вирiшила побавитися астропланом... Пiд ударами її важких лап наш корабель змiнив свiй стан. Змiнив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунiв дивляться в небо. Робити вибухи - значить застрягнути ще бiльше. Тепер зворотний старт неможливий,- в усякому разi, до того часу, як нам удасться змiнити положення корабля. I от, всi мої спроби вжити заходiв для цього, як бачите, лишаються безуспiшними. - Вiн указав на свiй рисунок. - Як змiнити положення астроплана?..
Гаразд, нехай буде, що буде! В магазинi є ще чимало куль, Галя знайде мiсце, куди їх всадити, в око, чи що... Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цiлком вкрита невразливим панциром!
Пострiли з автоматичної гвинтiвки лунали один за одним, як короткi кулеметнi черги. Галя вцiляла вище i нижче, лiвiше i правiше. Мусить же, мусить нарештi знайтися вразливе мiсце на тiлi потвори!
Проте кулi й далi все так само вiдлiтали назад, рикошетували, вiдбивали кам'янi бризки вiд скель печери. А розлютована тварина з гучним ревiнням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальцi звивалися в повiтрi, наче довгi батоги, лапи з силою врiзувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п'яти-шести метрах вiд дiвчини, яка лежить за плескатою скелею...
Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетiла високо вгору, замахуючись майже над Галею. Ще мить...
Руки дiвчини похололи. Гвинтiвка здавалася неймовiрно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була пiдвести її i знову стрiляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулi!..
Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломi на руки, на непотрiбну тепер гвинтiвку. Глухий стогiн вихопився в неї.
I немов вiдповiдаючи на нього, загадковi камiнцi в стiнах i склепiннi печери спалахнули неспокiйним, хвилястим свiтлом, яке залляло нерухому постать дiвчини в скафандрi i занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.
Роздiл шостий,
присвячений описовi подорожi в надрах
Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках
Галi Рижко, а також тим труднощам, якi
зустрiв мандрiвник пiд час цiєї подорожi.
Ван Лун у роздумi стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Вiн оглянувся. В кiлькох метрах виднiлося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зробленi живими iстотами, як величезнi нори. Та й Сокiл пiдтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радiопередавач Галi Рижко:
- Безумовно, якiсь нори невiдомих страховищ. Ван, це не природнi печери! Дивiться, стiнки пухкi, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини - i весь час пiдновлюють їх, розчищають.
Так, припустимо, що обидва круглi отвори в грунтi є початками пiдземних ходiв. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?
Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втiшити їх, заспокоїти їх, вселити певнiсть, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається вiд якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришiв. Так говорив Риндi-ну i Соколу Ван Лун, так думав i вiн сам, доки не знайшов бiля одного з цих отворiв переносного радiопередавача Галi. А тодi напрям думок Ван Луна змiнився, хоча вiн i не сказав про це жодного слова товаришам. Навiщо?
Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку вiн встиг щиро полюбити за її моторнiсть, веселий характер, кмiтливiсть i безпосереднiсть, то Вадим Сокiл буквально не знаходив собi мiсця. Ван Лун ясно розумiв: це була не тiльки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось бiльше. I хоч би як приховував Сокiл свої почуття до дiвчини, вони проривалися i в його збуджених запитаннях, якими вiн засипав Ван Луна, i в лагiдних словах, якими вiн згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надiй, - означало завдати йому глибокого суму.
Нi, поки ще можна на щось сподiватися, - говорити Соколовi про тривогу Ван Луна було не слiд. Досить i того, що Ван Луну з великим трудом i лише за допомогою Миколи Петровича вдалося вiдговорити Сокола вiд його настiйливого намiру вирушити разом на розшуки дiвчини. Знервований експансивний геолог не розумiв, що вiн буде тiльки зайвим тягарем для Ван Луна, якому пiд час розшукiв довелося б водночас i пiклуватися про товариша, - до речi, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей.
Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надiй.
Галя впала в одне з цих проваль, - тут сумнiвiв не було. Де ж вона могла бути пiсля цього? Якщо вона розбилася пiд час падiння, тодi було б знайдене її тiло. Якщо падiння не завдало шкоди їй, тодi Галя вiдгукнулася б на крики Ван Луна i Сокола, почувши їх. Проте дiвчина не озивалася, i тiла її в проваллях також не було, - Ван Лун пильно оглянув дно обох нiр, освiтлюючи їх промiнням свого прожектора. Що ж тодi лишається?
Ван Лун згадав, як Сокiл висловив припущення вiдносно потвори, що нападала на мiжпланетний корабель пiд час їх вилазки. Так, Галя впала сюди, на днi проваль її немає, - лишається припустити, що її схопила i забрала з собою та велетенська тварина, яку описав йому Риндiн. Адже ж i слiди потвори зникали також тут, бiля проваль, куди приводили ряди поламаних молодих дерев i розчавленої оранжевої папоротi. А коли тварина схопила Галю, - як можна сподiватися врятувати її?
Тривога дедалi бiльше охоплювала Ван Луна. Досаднiше за все було те, що ця тривога заважала спокiйно думати, зважувати, мiркувати. Треба було опанувати себе. Вiн ще нiчого як слiд не знає, все це самi догадки, припущення. Зараз вони здаються похмурими мов нiч; трохи згодом - можуть змiнитися, поступитися мiсцем для iнших, бадьорiших. Як це говориться в старiй китайськiй пiсеньцi:
Обiрвалась дорога, зник твiй шлях,
Але поглянь, - знов стежечка з'явилась;
Коли й до дна ти вичерпав всю воду,
З глибин проб'ється нове джерело!
Треба шукати таку нову стежечку надiї, треба шукати нове джерело сподiванок! Перевiримо ще раз.
Переносний радiопередавач знайдений тут, бiля цього провалля. Але ця нора не така глибока, як друга. I слiди тварини зникали не тут, а саме бiля другого провалля. А може, потвора рушила цiєю другою норою, не тiєю, куди звалилася Галя? Може, дiвчина, впавши, вiдкотилася вбiк i згори її важко помiтити, а сама вона знепритомнiла i тому не вiдповiдає?.. Все може бути. Треба спробувати ще покликати її: а що, коли за цей час вона вже опритомнiла?
Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув:
- Галю! Вiдгукнiться, Галю!
Мовчання. Як i ранiше, чути лише дзижчання i невгамовне стрекотiння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевiряти далi.
Яскраве промiння нагрудного прожектора Ван Луна освiтило темне дно першого провалля, - того, бiля якого був знайдений передавач. Нi, нiчого не видно, крiм... крiм округлої ямки в пухкому грунтi на днi. Вона нагадує слiд людського тiла. Можливо, це вiдбиток тiла дiвчини, що впала туди згори? Але куди ж тодi вона зникла? Адже слiди потвори губилися не тут, а бiля другого провалля!
Ось вона, нова стежечка надiї. Звичайно, вiдсутнiсть Галi лишалася поки нерозв'язною загадкою; проте вiдпадало iнше, найстрашнiше припущення, що дiвчину схопила потвора. Так, тепер можна було дiяти.
Ван Лун навмисне особливо пильно перевiрив своє спорядження: коли хочеться поспiшати, треба робити все повiльно i акуратно. Китайська приказка говорить: "Якщо тричi не обмiркуєш вчинок свiй, потiм завжди шкодуватимеш!"
Автоматична гвинтiвка з розривними кулями - є. Запасний резервуар з Оксилiтом прив'язаний на спинi. В основному резервуарi запасу оксилiту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть iще шiсть годин, - не для нього самого, а для Галi, в якої заряд оксилiту вже виснажувався. На спинi - переносний радiопередавач. Вiн добре укрiплений ремiнцями. Три атомiтнi гранати на поясi - є. Запаснi обойми з патронами - в сумцi на боцi. Всi прилади дiють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати.
Ван Лун включив переносний радiопередавач i чiтко, твердо промовив:
- Товаришi, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далi. Грунт може гасити сигнали. Втiм, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Пiдтвердiть, що чули мене, прошу!
Наступної ж таки митi вiн почув короткий хрипкий звук. Один, другий... Так, Риндiн i Сокiл вiдповiдають йому.
Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повiдомлень Риндiн i Сокiл, якi залишилися в астропланi. Яка шкода, що радiоустановка корабля зiпсувалася пiд час падiння астроплана i струсiв, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! I не було часу полагодити пошкодження, тому вiн i не може почути голоси товаришiв. Добре, що хоч в них працює радiоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у вiдповiдь тiльки оцi хрипкi звуки. Так, у путь!
Ван Лун прив'язав надiйним вузлом до найближчої стрункої цикадеї мiцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев'яними перекладинками i опустив його кiнець в провалля. Канатика цiлком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися.
Ось воно, пухке, вкрите опалим листям i уламками гiлок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слiдiв? Яскраве промiння прожектора освiтлювало кожну вм'ятину, кожен камiнець. Слiди, де ж слiди Галi, якщо це справдi вiдбиток її тiла?..
Є! Ось вони!
У пухкому грунтi виднiлися слiди гумових чобiт з їх характерними металiчними пiдкiвками. Дiвчина пiшла в широкий пiдземний хiд, вона йшла легко, вiльними кроками: значить, обидва падiння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навiщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на днi провалля чекати допомоги?
Пiдземний хiд не заглиблювався далеко. Мабуть, вiн тягнувся весь час метрах у п'яти-шести пiд поверхнею Венери, не глибше. Про це свiдчив i пухкий вологий грунт, i численне корiння дерев, що звисало зверху i з стiн тунелю.
Слiди Галi було виразно видно протягом метрiв двохсот, до мiсця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався вiдшукати бодай один вiдбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мiтла пройшлася пiдземним ходом. Ця мiтла знищила всi дрiбнi слiди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге... Його спостережливе око вiдзначало всi особливостi, всi деталi. I вiн немовби бачив на власнi очi те, що тут вiдбувалося.
Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумi, - мабуть, мiркувала, куди саме їй iти далi. Пiшла вона нiбито налiво, - сюди скерований останнiй вiдбиток чобота. А з правого вiдгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свiй тулуб пухким грунтом. Тому слiдiв Галi бiльше не видно, тварина повзла тим самим ходом.
Усе це зрозумiло. Неясно одне: чи пощастило дiвчинi уникнути зустрiчi з твариною, чи вона зiткнулася з нею? Чи, може, вона тiкала, а тварина наздогнала її? Знову тривожнi, невтiшнi догадки, що аж нiяк не радують... Втiм, вiдповiдь на це можна дiстати тiльки в тому разi, якщо йти далi слiдами цього пiдземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речi, являє собою цей тунель? Очевидно, вiн також не може бути природним.
"Вважаю, нора крупної тварини, - знову подумав Ван Лун. - Чи не тiєї, про яку розповiдав Микола Петрович?.."
Вiн iшов уздовж пiдземного ходу швидкими, хоча й зовсiм неквапними, розмiреними кроками. Це була звична хода досвiдченого мандрiвника, який давно оволодiв майстернiстю багато ходити, не витрачаючи при цьому анi крихiтки зайвої енергiї. Якщо б хтось iнший спробував iти поруч з Ван Луном, то дуже швидко вiдстав би вiд нього або змушений був би раз у раз переходити на прискорений крок. Спокiйна, розмiрена хода Ван Луна не заважала йому в той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помiчати найменшi подробицi, якi випали б з уваги iншої людини.
Ось вiн на секунду спинився i пiдiйшов до товстелезного обривка корiння, що звисав зi стiни. Корiння було розсотане, перетерте, наче жорнами, хоча досягало впоперек чвертi метра. Ван Лун несхвально похитав головою:
- Втiм, у цiєї тваринки досить мiцнi щелепи. Такого звiра треба зустрiчати обережно.
За кiлька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу привернули дивнi свiтнi камiнцi в стiнах пiдземного ходу. Вiн виключив прожектор i присiв бiля тих камiнцiв, пильно їх розглядаючи.
- Еге, дуже цiкавi свiтляки. Подумав був, що живi. Нi, камiнчики. Таких досi не бачив.
Але вiн не мав часу для роздумiв про свiтнi камiнцi. I, включивши знову прожектор, Ван Лун рушив далi.
Його насторожений слух вiдзначив би навiть найслабiшi, далекi звуки. Але чуйний мiкрофон на його шоломi не мiг спiймати нiчого, крiм шуму крокiв самого мандрiвника.
Бiльш за все непокоїла Ван Луна вiдсутнiсть слiдiв Галi. Припустимо, що дiвчина тiкала вiд тварини, яка переслiдувала її. Але, тiкаючи, вона бодай час вiд часу мусила наближатися до стiн, залишати бiля них слiди. I Ван Лун тодi помiтив би їх, адже ж вiн дуже добре бачив вiдбитки своїх нiг на пухкому грунтi. Одне з двох: або тварина була такою великою i широкою, що буквально протискувалася в пiдземному ходi i справдi стирала своїм важким тiлом всi слiди на грунтi i навiть на стiнах, або... або вона наздогнала-таки дiвчину, схопила її i понесла з собою. I знову Ван Лун зусиллям волi вiдiгнав вiд себе це сумне припущення.
Хiд здавався безконечним. Уже двiчi Ван Лун поглядав на годинник. Подорож пiд поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нiчого нового не вдавалося.
Тi ж самi стiни i склепiння з пухкого грунту, що осипався пiд найменшим дотиком; у них повкраплюванi у великiй кiлькостi свiтнi камiнцi. Таке ж саме корiння дерев, що переплiтається iнодi в примхливе мереживо. I нiяких слiдiв, крiм тих, якi залишила гiгантська тварина, що рухалася пiдземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двiчi йому зустрiчалися розгалуження, i щоразу мандрiвник обирав той хiд, яким ранiше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помiтити слiдiв дiвчини...
Раптом Ван Лун зупинився i прислухався. Його увагу привернули неяснi, тихi звуки. Немов хтось у вiддаленнi пересипав грунт безперервною шиплячою цiвкою. Ось упало кiлька каменiв, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним i незрозумiлим, але, доповнюючись взаємно, всi вони разом малювали в уявi Ван Луна цiлком певну картину. Ван Лун мiркував:
"Гадаю, по норi десь попереду мене повзе невiдома iстота. Це не та величезна тварина, яка пройшла ранiше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невiдомо, куди вона рухається, вiд мене чи до мене: звуки чомусь не слабiшають, проте й не посилюються. Втiм, не може ж вона повзти, лишаючись на одному мiсцi? I все ж таки, судячи по звуках, так воно i виходить. Дивно..."
Ван Лун виключив прожектор i, користуючись тiльки невiрним освiтленням, яке створювали загадковi свiтнi камiнцi, ще обережнiше вирушив уперед, тримаючи гвинтiвку напоготовi. Мандрiвник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розмiреними кроками. Вiн повiльно пробирався бiля стiни, затримуючись перед кожним поворотом i пильно вдивляючись у темряву. Втiм, у такiй повiльностi не було нiчого дивного: Ван Лун зобов'язаний був знайти i врятувати Галю Рижко - i тому йому доводилося бути гранично обережним i не припускати непотрiбного риску.
Крок за кроком вiн просувався вперед. Загадковi звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тiльки значно яснiшими i виразнiшими, бо мандрiвник, безсумнiвно, наблизився до мiсця їх виникнення. Незрозумiла тварина i справдi немовби лишалась на одному мiсцi - та й характер звукiв, якi вона видавала, не змiнювався. Ось ще раз чути, як впали i покотилися кiлька каменiв. I знову пересипається земля... Та що ж це таке?
Ще один поворот пiдземного ходу - i Ван Лун, нарештi, помiтив попереду якесь велике тiло, що перетинало тунель. Вiн зупинився. Вказiвний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтiвки. Примруженi очi вивчали iстоту холодним спокiйним поглядом.
Її округле темне тiло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрiзнити на ньому окремi опуклi кiльця, якi створювали враження темних i свiтлих поперечних смуг. Цi смуги зближувалися i вiддалялися, безперервно рухаючись. Все тiло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стiни поперек пiдземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, вiн був живий, вiн невтомно вiбрував своїми темними i свiтлими кiльцями. I вiд цього руху зi стiни тунелю зривалися i падали дрiбнi i великi каменi, осипався грунт.
Погляд Ван Луна не вiдривався вiд дивної iстоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення - впоперек пiдземного ходу? Мандрiвник зробив ще кiлька крокiв, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що свiтлi i темнi кiльця висувалися одне слiдом за одним з правої стiни тунелю i так само повiльно входили в лiву стiну. Втiм, може, це тiльки своєрiдна iлюзiя?
Проте мандрiвник помiтив на боцi незрозумiлої iстоти невеличку чорну пляму. Та пляма повiльно просувалася справа налiво. Ось вона наблизилася до лiвої стiни, мов торкнулася її - i зникла, сховалася в стiнi. Виходить, не iлюзiя, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гiгантська змiя, iстоти, що переповзала тунель, вилiзаючи з одної його стiни i зникаючи в другiй. Кiльчасте тiло було, дуже довгим: кiльця з'являлися i зникали, з'являлися i зникали, але тунель все ще був перегороджений.
Ван Лун опустив дуло гвинтiвки i включив прожектор. Слiпуче бiле свiтло залляло дивовижну iстоту, вiрнiше, ту її частину, яка цiєї митi проповзала крiзь тунель. Ось вони, поперечнi кiльця, їх тепер виразно видно, вони темнi на червонувато-коричневому тлi цiлого тiла. Але темнi не вони самi.
Очевидно, нiякої небезпеки ця змiєвидна iстота не являла, до неї можна було пiдiйти ближче. Ван Лун з цiкавiстю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.
М'яке напiвпрозоре, червонуватого забарвлення тiло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, i з помiтними зусиллями пiдтягало свої кiльця. А всерединi того тiла, у зворотному напрямi, рухалася якась темна маса. Чи нi, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому мiсцi, а напiвпрозоре тiло пересувалося по нiй, нiби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.
Ван Лун торкнувся дулом гвинтiвки до одного з кiлець. Воно здригнулося, червонуватим тiлом пробiгла пульсуюча хвиля - i кiльця одне за одним почали хуткiше, квапливiше з'являтися з правої стiни i зникати в лiвiй. Ван Лун вiдступив на крок, мiркуючи.
Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й новi несподiванки, нерозв'язнi загадки. Досi їм не вдавалося зустрiти жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомилково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i набули на Венерi незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами... всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрського перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки очевидно, десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тягнеться справа налiво ось уже скiльки часу!
I раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Вiн збагнув, що це за iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хвиля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухилитися вiд дотику. Ван Лун посмiхнувся: неймовiрно, але це було саме так, немає нiяких сумнiвiв.
- Знаю, хто ти, - сказав вiн, звертаючись до безмовного вiбруючого тiла - i власний голос здався йому хрипким i неприродним вiд збудження. Ти, втiм, черв'як. Ти - дощовик, ось хто ти! I тiкай геть з дороги, менi не до тебе!
Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.
- Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?
Гiгантське червонувате тiло, здавалося, було й справдi безконечним. А головне - воно перегороджувало мандрiвниковi дальший шлях тунелем, промiж ним i склепiнням лишалося не бiльш як пiвметра вiльного простору. Треба було щось робити.
Ван Лун вiдступив ще трохи назад, скинув гвинтiвку i, не прицiлюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострiлу розтанув у повiтрi, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тiло гiгантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка - i це було все, всi наслiдки пострiлу. Пульсуючi кiльця навiть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтiвку.
"Може, я помилився? - подумав вiн. - Може, це була не розривна куля?"
Вiн перевiрив магазин. Нi, вiн був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розiрвалася, а пронизала тiло дощовика, не завдавши йому нiякої шкоди?.. Ах, так, зрозумiло, - i як вiн не передбачив цього заздалегiдь? Куля не зустрiла достатнього опору, вона пройшла нiби крiзь рiдкий холодець...
Ван Лун вiдчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспiшати, кожна хвилина затримки може коштувати Галi Рижко життя, а вiн примушений стояти тут i чекати, доки пiде з його шляху ця мiзерна, хоча й величезна iстота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрiвника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як i завжди, висiв на поясi скафандра. Але Ван Лун роздумав:
"Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж - черв'як! Все одно, його тiло не спиниться, буде й далi виповзати з стiни, ще бiльше загороджуючи шлях. Нi, рубати не можна!"
Лишався тiльки один вихiд - перелiзти через пульсуюче тiло, протиснутися мiж ним i склепiнням тунелю. Ван Лун розбiгся i стрибнув. Його руки охопили кругле м'яке тiло, яке здавалося слизьким i непiддатливим. Дiючи руками i ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сiпався пiд ним, немов намагаючись скинути мандрiвника з себе.
Але Ван Лун уже сидiв на ньому верхи. Ще мить - i вiн легко, пружно зiскочив з другого боку, протиснувшись пiд склепiнням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пiшов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!
I майже одразу новi звуки, значно гучнiшi i загрозливiшi, оволодiли його увагою. Здаля долинало густе ревiння, хрипке й люте. Йому вiдповiдали верескливi, гавкаючi голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревiння посилювалося. Так мiг ревiти тiльки великий розлючений звiр, нападаючи на ворога.
"Мерщiй, мерщiй! - пiдганяв себе Ван Лун. - Проклятий дощовик! Затримав як... мерщiй, мерщiй!"
Удалинi пролунав пострiл. Йому вiдповiла луна. Значить, Галя стрiляє не в пiдземному ходi?.. Ревiння стало ще гучнiшим, лютiшим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот i несподiвано обiрвався. Перед мандрiвником вiдкрилася величезна темна печера. Промiння його прожектора потонуло в її темнiй глибинi. Де ж Галя?
Один за одним пролунало ще кiлька пострiлiв. Потiм пострiли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревiння.
I потiм Ван Лун почув глухий стогiн. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбiгав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче пiдземного ходу. Наче у вiдповiдь на стогiн дiвчини, величезна печера наповнилася мiнливим, хвилястим блакитнуватим свiтлом. Промiння прожектора Ван Луна вихоплювало з невiрного присмерку окремi скелi, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посерединi печери. I нарештi Ван Лун побачив те, що шукав.
На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти-двадцяти вiд нього, внизу, бiля стiни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрi. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломi на руки, поряд лежала гвинтiвка. Людина в скафандрi була нерухома, наче мертва. Галя!
I вздовж тiєї самої стiни до дiвчини пiдповзала величезна потвора. Довгi тонкi вуса-щупальцi звивалися в повiтрi над Галею. Ось пiдвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребiнку.
Щупальце торкнулося нерухомої постатi в скафандрi. I широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкiстю замахнулася над головою в прозорому шоломi, що лежала на плескатiй скелi...
Роздiл сьомий,
де розповiдається, як академiк Риндiн i
Вадим Сокiл випускали за хмари Венери
зонд-антену для встановлення радiозв'язку
з землею, а також про напад на
мандрiвникiв хижого павука.
Микола Петрович Риндiн вiдiрвався, нарештi, вiд складного рисунка, який вiн довго i старанно викреслював на паперi. Вадим Сокiл, що уважно стежив за рухами руки Риндiна, запитально поглянув на академiка.
- Отож, - нерiшуче промовив вiн, - виходить, що...
Риндiн перевiв погляд на нього, потiм поглянув iще на рисунок. I тiльки пiсля того повiльно вiдповiв:
- Нiчого втiшного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нiчого втiшного!
Вiн неуважливо провiв олiвцем по краю паперу кiлька широких рисочок, мов пробуючи графiт. I продовжував, нiби пiдкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:
- Висновки ось якi. Дiйсно, астроплан лежав ранiше в станi, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був вiн, але можливим. Галя... - вiн стримав мимовiльне зiтхання, - Галя подала правильну iдею. Вона дуже кмiтлива, мила дiвчина! Поштовх, певна рiч, був би дуже мiцним, заперечувати не можна. Проте ми пiшли б на нього, бо iншого виходу не лишалося. Кiлька добрячих вибухiв з усiх трьох двигунiв - i астроплан, рвонувшись уперед, вилетiв би з мiжгiр'я. Ну, а там ми вже думали б i про те, щоб установити правильний курс i лягти на нього. Все це було можливим аж до вiзиту вусатої потвори, яка чомусь вирiшила побавитися астропланом... Пiд ударами її важких лап наш корабель змiнив свiй стан. Змiнив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунiв дивляться в небо. Робити вибухи - значить застрягнути ще бiльше. Тепер зворотний старт неможливий,- в усякому разi, до того часу, як нам удасться змiнити положення корабля. I от, всi мої спроби вжити заходiв для цього, як бачите, лишаються безуспiшними. - Вiн указав на свiй рисунок. - Як змiнити положення астроплана?..