Владко Владимир Николаевич. Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

   Це зайняло в академiка Риндiна бiля пiвгодини напруженої працi. Закiнчивши аналiз, Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла i задумливо постукав пальцями по столу. Нiчого втiшного, аж нiчогiсiнько!
   Щоправда, у повiтрi Венери не виявилося нiяких особливих домiшок порiвняно з земним. Тi ж самi, що i в атмосферi Землi, кисень, вуглекислота, азот, дуже незначнi домiшки аргону, неону, криптону. Нiчого нового, все цiлком знайоме. Але вуглекислота! Кiлькiсть вуглекислоти!
   Повiтря Землi має в своєму складi тiльки 0,03 процента вуглекислого газу. Три сотих... А в повiтрi Венери, як остаточно встановив Риндiн, вуглекислоти було 15,5 процента! Жахлива кiлькiсть, яка перевищує всi припущення.
   Хоча, з iншого боку, хто знає: може, за доiсторичних часiв i в атмосферi Землi було не менше вуглекислоти? Геологи i палеонтологи, очевидно, мають рацiю, коли твердять, що в атмосферi Землi в епоху зародження i первiсного розвитку живих iстот вуглекислого газу було значно бiльше, нiж тепер. Протягом багатьох десяткiв i сотень тисячолiть рослини поступово поглинали вуглекислоту з повiтря i, навпаки, збагачували його киснем, доки не встановився сучасний, звичний для людини склад атмосфери. Чи не так само вiдбувається i на Венерi? Кiнець кiнцем, можливо, що все це цiлком закономiрний процес у гiгантськiй природнiй хiмiчнiй лабораторiї живих iстот, якою є молода планета.
   Гаразд, хай усе це буде так. Проте як бути людям? Людина може дихати таким повiтрям тiльки дуже обмежений час. Явища мусять розвиватися таким чином.
   Дихаючи повiтрям Венери, людина весь час буде вiдчувати гострий брак кисню. Вона робитиме глибокi, майже конвульсiйнi вдихи i видихи. Так може тривати, скажiмо, хвилин п'ятнадцять. А потiм... потiм органiзм людини, якому хронiчно бракує кисню, почне проявляти ознаки отруєння вуглекислотою. Виникне так звана асфiксiя - задушення. Спочатку затуманиться розум, притупиться чутливiсть, погаснуть рефлекси, припиниться дихання, i, нарештi, припиниться й дiяльнiсть серця. От i все.
   Схиливши голову на руки i неуважно поглядаючи в iлюмiнатор, Риндiн напружено розмiрковував. Звичайно, взагалi з астроплана без скафандра вийти можна, - якщо на короткий час. Людинi буде лише важко дихати. Втiм, тiльки на десять-п'ятнадцять хвилин, не бiльше. Бо тодi почнуть наближатися i невблаганно прогресувати явища страшної асфiксiї. Отож, всi роботи поза стiнками астроплана доведеться провадити в скафандрах, - незважаючи на всю незручнiсть цього. Природно, така система дуже ускладнить розшуки ультразолота.
   Думки академiка Риндiна йшли далi й далi. Так, Сокiл не помилявся, коли рiшуче наполягав, що на Венерi мусить протiкати перiод розвитку життя, аналогiчний земному юрському. Рослиннiсть Венери, як можна було з'ясувати за час першої вилазки, майже така ж сама, яка була на Землi в цей геологiчний перiод, якщо не зважати на її фантастичний колiр. Що ж до фауни, до тваринного свiту - тут справа дещо iнакша. Земна палеонтологiя не має даних про такий неймовiрний розвиток свiту комах пiд час юрського перiоду на Землi. Хоча, з iншого боку, вiдсутнiсть даних ще нiколи не правила за доказ того, що явища взагалi не могло бути. Данi могли й не зберегтися продовж мiльйонiв рокiв.
   - Так чи iнакше, - мiркував Риндiн уголос, - тут, на Венерi, комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмiр вуглекислоти в атмосферi планети вiдбивається i на розвитковi тваринного свiту? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повiтрям. Отож, їх органiзми, пристосовуючись до нього протягом тисячолiть, мусили в якiйсь мiрi видозмiнитися. I як наслiдок цього вони набули форм, вiдмiнних вiд земних. Хiба не є доказом цього вигляд того нiчного дракона, який заглядав в iлюмiнатор астроплана? Пам'ятається, вiн виглядав просто дико, аж безглуздо потворно з земної точки зору. I це ж тiльки один якийсь вид з багатьох i багатьох, якi живуть на Венерi, iнакше-бо й не може бути...
   Втiм, що це? Невже природа Венери вирiшила познайомити його ще з одним зразком своєї химерної, божевiльної фауни?.. Академiк Риндiн мимоволi одсахнувся вiд iлюмiнатора.
   Розсуваючи гiлля дерев, безжалiсно ламаючи на своєму шляху оранжеву папороть i низькорослi пальми, схилом мiжгiр'я посувалася величезна дивовижна тварина. Передня її половина, коричнева i глянсувата, нагадувала величезного рака. Довгi тонкi вуса-щупальцi неспокiйно звивалися в повiтрi. Блискучi чорнi очi озиралися на всi боки. Вони сидiли у заглибленнях твердого панцира, який вкривав голову i всю передню частину тулуба тварини. Панцерник з головою рака - ось на що була схожа ця дивна iстота!
   Широкi переднi лапи, наче потворнi гребiнцi, намагалися прочесати чагарник, вони вивертались кожна в свiй бiк, глибоко борознячи грунт i вириваючи з нього рослини. Заднi лапи були значно меншими, їх було ледве видно пiд довгастим грубезним тулубом. Потвора рушила прямо вниз, до астроплана.
   Схопившись руками за краї стола, Риндiн напружено стежив за рухами тварини. Вона була вдвоє бiльшою нiж найкрупнiший слон.
   "Метрiв дванадцять завдовжки", - вiдзначив Риндiн машинально.
   Потвора наближалась. Вона безумовно шукала чогось. її довгi вуса-щупальцi не припиняли хутких рухiв i крутилися в повiтрi, немов тонкi гнучки гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки вiдсувалися вiд речi i знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щупальцiв торкнулося корпусу астроплана - i вiдсахнулося. Тварина одразу змiнила напрям, метнулася вправо. Ще секунда - i вона зникла з поля зору, яке вiдкривалося в iлюмiнаторi.
   Риндiн перебiг до пульта керування i включив екран перископа. I тiльки вiн устиг зробити це, як мiцний поштовх жбурнув його вбiк. Корабель здригнувся, рiзко похитнувся пiд тим важким ударом, вiд якого загула металiчна оболонка. Потiм удари пiшли вже один за одним. I пiсля кожного такого удару нiс астроплана опускався нижче й нижче.
   Вiдкинутий вбiк Риндiн бачив на екранi перископа, як роздратована чимсь тварина била лапами по хвостовiй частинi корабля. Що робити? Потвора може пошкодити кормове оперення, зiгнути або навiть зламати стабiлiзатори...
   До Риндiна повертався спокiй. Ледве утримуючись на ногах, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi навiгаторської рубки, вiн знову добрався до пульта керування. Кiлька швидких рухiв, поворотiв рукояток... Включено електросiтку, поданi маленькi заряди атомiту до бокових ракет. Ще мить - i два вибухи один за одним стрясли корабель. I зразу стало тихо.
   Риндiн пильно подивився на екран.
   Потвора була вже далеко вiд астроплана. Перелякана, мабуть, вибухами, вона квапливо пiдiймалася схилом, намагаючись утекти подалi вiд металiчної сигари, яка викидала з себе вогонь. Одна iз заднiх лап тварини безпорадно волочилася по грунту, правий бiк її глянсуватого коричневого тулуба почорнiв. Полум'я i розпеченi гази, якi вихопилися з сопел астроплана, обпалили тварину i поранили її. Ще кiлька секунд - i потворна тварина зникла в заростях папоротей i пальм. Тiльки поламанi молодi дерева вказували напрям, в якому вона втекла.
   Микола Петрович полегшено зiтхнув. Вiн оглядiвся: чи не пошкодили важкi удари чогось у каютi? Тiльки тепер Риндiн помiтив, що мiжпланетний корабель змiнив своє положення. Ранiше його нiс був пiдведений вгору, а корма опущена, Тепер стало навпаки: корма трохи пiднялася, а нiс опустився. Пiдлога каюти була нахилена вперед, i ходити по нiй стало труднiше. Удари, яких завдала астроплану роздратована чимсь потвора, були причиною цiєї змiни.
   - Так, - пробурмотiв Риндiн. - Здивуються ж товаришi, коли повернуться на корабель... але надто мало приємного зможу я розповiсти їм, надто мало...
   I раптом вiн спинився. Адже ж цими двома вибухами вiн викликав товаришiв назад! Два вибухи один за одним - сигнал небезпеки, так вони умовилися перед вилазкою. А що, коли його молодi друзi, поспiшаючи назад, зiткнуться по дорозi до астроплана з розлютованим страховищем? Звичайно, з ними Ван Лун, вiн зможе захистити товаришiв. Та й ця дiвчина, Галя, також, здається, не дасть себе скривдити. Крiм того, слiд звикати до зустрiчей з досить непривабливими мешканцями Венери... Що ж, поки мандрiвники повернуться, вiн встигне перевiрити, чи не пошкодила тварина механiзми астроплана.
   Проте Риндiн не встиг нiчого перевiрити. Вiн почув, як вiдчиняються шлюзовi люки.
   Незабаром широко розчинилися внутрiшнi дверi, i до каюти ввiйшли розвiдники.
   Але чому їх тiльки двоє?
   А де ж Галя Рижко?
   Ван Лун щось швидко говорив - це було видно крiзь прозорий шолом.
   - Та не кажiть поки що нiчого, Ван, - спинив його Риндiн. - Ви знову забули, що я все одно нiчого не почую, поки ви не знiмете шолом. Ви чуєте мене добре, чи не так? Ну звичайно, адже в вашому шоломi є зовнiшнiй мiкрофон. А зовнiшнього репродуктора на ньому, як ви знаєте, немає. Отже, не трудiться, послухайте краще мене. Нiчого страшного не сталося. На астроплан накинулася якась потвора. Нi, не така, як ми бачили ранiше, а iншого виду, проте аж нiяк не привабливiшого. Через те що тварина намагалася пошкодити корабель, менi довелося вжити своїх заходiв, зробити два вибухи, щоб одiгнати її. Але я не врахував, що тими ж таки вибухами я викличу вас. Менi й на думку цього не спало. А де ж Галя? Чому вона залишилася назовнi?
   Ван Лун i Сокiл перезирнулися. А тодi Ван Лун щось сказав. Сокiл кивнув головою i почав знiмати шолом. Мiж тим Ван Лун, не гаючи нi хвилини, повернувся i вийшов з каюти, старанно зачинивши за собою дверi.
   - Та що ж трапилося? - вже стурбовано спитав знову Риндiн. - Де Галя? Вадиме, в чому рiч? I куди пiшов Ван Лун?
   Сокiл зняв, нарештi, шолом. Його кучеряве волосся було скуйовджене i вогке. Вiн протер окуляри, дещо розгублено кашлянув i нервово пригладив волосся.
   - Досить приготувань, Вадиме! Що сталося? - наполегливо зажадав пояснень Риндiн.
   - Миколо Петровичу, ми дуже поспiшали, почувши ваш виклик. Звiсно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали, що ви в небезпецi. Очевидно, Соколу було трудно сказати найголовнiше, вiн м'явся i надто докладно пояснював. - Бiгли дуже швидко. Там, знаєте, скелi, велике камiння, i корiння переплелося, чiпляється за ноги... i де-не-де ще слизько вiд тiєї зливи...
   - Та не тягнiть, Вадиме! Говорiть коротко й ясно!
   - Схил спускався дуже круто, Миколо Петровичу. Галя бiгла слiдом за Ван Луном, передо мною. I зненацька вона впала - мабуть, спiткнулася. Саме на цьому крутому мiсцi. I покотилася прямо вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала i покотилася... а коли ми з Ван Луном збiгли вниз, то її вже там не було...
   - Далi?
   - Ми вирiшили спочатку довiдатися, що трапилося з вами, чи не потрiбна вам негайна допомога... адже ми чули вашi тривожнi сигнали, Миколо Петровичу, ми не знали, що цi вибухи сталися з iншої причини! А зараз Ван Лун пiшов шукати Галю. Вiн знайде її, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто поспiшали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася i знепритомнiла... i я сам тепер хочу пiти допомогти Ван Луну розшукувати її. Ми так з ним i домовилися, що я розповiм вам i пiду.
   Микола Петрович не став бiльше затримувати Сокола. Та й про що ще можна було запитувати? Вадим помiтно хвилювався й сам. Одягаючи знову шолом, вiн нервувався, робив невiрнi рухи...
   Вадим Сокiл поквапливо вийшов. Микола Петрович, залишившись наодинцi, спробував розiбратися в тому, що трапилося. Певна рiч, треба було поспiшати. Якщо дiвчина пiд час падiння пошкодила шолом, якщо в його органiчному склi утворився отвiр, щiлина або трiщина,- це могло закiнчитися погано. Галi доведеться дихати повiтрям Венери, перенасиченим вуглекислотою... адже кисень з шолома тодi буде виходити назовнi... i через п'ятнадцять хвилин асфiксiя!
   Риндiн важко опустився в крiсло. Вiн вiдчув досадну кволiсть. Скiльки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебування на Венерi приносила новi й новi ускладнення, - починаючи з самого спуску на її поверхню. Треба берегтися на кожному кроцi, життя на чужiй планетi сповнене несподiваних небезпек, якi не можна передбачити...
   Вадим Сокiл, тiльки вийшовши з корабля, за його екрануючи металiчнi стiнки, почув голос Ван Луна, який повторював:
   - Галю! Де ви? Вiдгукнiться! Галю!..
   Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестiло червоне листя на деревах, та дзижчали, посвистували i стрекотiли мiрiади комах. Чому мовчить Галя Рижко?
   - Галю! Вiдгукнiться! - лунав у шоломi Сокола голос Ван Луна. Здавалося, вiн долинав злiва. Вадим зробив кiлька крокiв у цьому напрямi - i зразу ж таки збагнув: та не можна ж орiєнтуватися в такий спосiб! Адже ж вiн чує голос Ван Луна з репродуктора гучномовного телефону. Куди б вiн не повернув, голос буде чутний так само добре. Тому Сокiл гукнув:
   - Ван, я вийшов! Де знайти вас?
   - Не мене, Галю треба шукати, - пролунала вiдповiдь. - Мене не треба знаходити, я тут.
   Справдi, з-за великої папоротi з'явилася висока постать Ван Луна.
   - Не знайшли ще? - коротко спитав Сокiл.
   - Нi, - похмуро вiдповiв Ван Лун. - Будемо шукати всюди. Тепер удвох. Вважаю, вже знаю мiсце, де вона впала.
   - Яким чином?
   - Поламана папороть, - усе так само коротко пояснив Ван Лун. - Iдiть, побачите самi.
   Це мiсце було всього в кiлькох десятках крокiв. Поламане i зiм'яте листя папоротi стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом мiжгiр'я, потiм, падаючи з плескатої скелi, важко впала на папороть. Густе листя пом'якшило удар. Проте де ж вона? Чому її нiде не видно?
   - Якщо вона впала тут, забилася, знепритомнiла, тодi, гадаю, лишалася б лежати, - мiркував уголос Ван Лун. - Але її тут немає... Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомнiла. Вона пiдвелася i кудись пiшла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в iнший бiк?
   Вiн уважно оглядав поламанi i прим'ятi рослини, якi красномовно розповiдали досвiдченому мисливцевi про те, що вiдбувалося тут.
   - Галя пiшла сюди!
   Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменшi слiди i не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.
   - Тут Галя вiдступала спиною вперед... бачите, слiди? Вони наче оберненi до нас. Втiм, слiди носкiв глибше вдавленi. Вiдбитки каблукiв менше. Чому вона йшла спиною вперед? - Ван Лун вимовляв Цi короткi уривчастi фрази немовби думаючи вголос. Його зiркi очi промацували кожну рослину. Тепер вона вже побiгла. Вiдбитки нiг на бiльшiй вiдстанi. Глибоко вдавленi. Вона бiгла. Ясно: грунт м'який, видно добре. Чому бiгла вiд астроплана, а не до нього? От сюди, за кущi бiгла... Стривайте, а це що?
   Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був i Сокiл, який iшов за ним.
   Слiди Галi привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Нiби важкий трактор пройшов по галявинi, ламаючи i нищачи все на своєму шляху. Слiди Галi, досi яснi i виразнi, зникли пiд покалiченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт.
   Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрiвникiв: це був слiд потвори, яка нападала на мiжпланетний корабель! Злякана вибухами, якими вiдiгнав її вiд астроплана Риндiн, вона пробиралася тут, ламаючи i давлячи рослини своїм важким тiлом. I в цьому ж таки мiсцi закiнчувалися i слiди Галi Рижко: їх не можна було розшукати нi з одного, нi з другого краю галявини.
   Сокiл мовчки дивився на грунт, вкритий знiвеченими, переламаними рослинами. Вузькi енергiйнi очi Ван Луна недобре виблискували, вiн мiцнiше стискав свою автоматичну гвинтiвку. О, коли б йому довелося бути тут тодi, як Галя Рижко зiткнулася з розлютованою твариною, дiло закiнчилося б зовсiм по-iншому! Але Галя була тодi сама. I що сталося з нею?
   Вадим Сокiл боявся висловити те, що мучило його. Вiн переводив нерiшучий погляд з покалiчених рослин на товариша, знову оглядався на всi боки - i не наважувався заговорити. Невже, невже?.. Ван Лун трусонув головою, наче вiдганяючи якусь думку. А може, й вiн думає те ж саме? Сокiл не витримав:
   - Ван, дорогий, адже ви не...
   I вiн знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, вiн не насмiлювався її навiть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вiчi i суворо сказав:
   - I я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дiвчину? Iнакше - куди б вона зникла? Тодi чому тут нiчого не залишилося? Наприклад, гвинтiвка. Або що-небудь iнше. Втiм, нiчого немає. Виходить, теж не так. Щось ще.
   - Що ж саме, Ван?
   - Не знаю.
   - Але ви все ж таки щось гадаєте?
   - Щоб гадати, треба щось знати. Поки нiчого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тодi гвинтiвку чи якусь ще рiч. Будемо шукати.
   Вони оглянули ще раз галявину, обiйшли її з усiх бокiв. Нi, вiд неї тягнувся далi й далi тiльки широкий слiд невiдомої тварини, який iшов уздовж мiжгiр'я. Анi найменшого слiду Галi Рижко виявити не вдалося.
   Ван Лун зупинився i сперся на гвинтiвку. Вiн поглянув угору, на хмарне непроникливе небо, начебто обмiрковуючи щось.
   - Що, Ван? - нетерпляче спитав Сокiл.
   - Нiчого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Петровича. Вирiшити, як бути далi. Вiн хвилюється.
   - Хiба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожнiми руками?
   - Нi, не заспокоїмо. Проте вирiшимо. Не можна далi, доки Микола Петрович не знає. I включити передавач. Ходiмо!
   Розмова з Риндiним дала небагато. У вiдповiдь на запитання Ван Луна Микола Петрович мiг розповiсти тiльки, як виглядала тварина, як поквапливо тiкала вона вiд астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закiнчив розповiдь, Ван Лун сказав упевнено й твердо:
   - Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тiкала сама Якщо злякана тварина бiжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тiкає, рятується.
   - Проте ж потвора, крiм того, була дуже розлючена?
   - Значить, вона могла вбити дiвчину на мiсцi. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Зляканi тварини так не роблять.
   - Тодi де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? наполягав збуджений i нетерплячий Сокiл.
   - Не знаю. Знаю тiльки, де вона впала. Знаю також, там немає слiдiв кровi, немає нiяких залишкiв, нiяких речей. Галя сама пiшла з того мiсця. Вона задкувала, потiм побiгла.
   - I що ж далi?
   - Далi слiди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втiм, речей також немає. Кровi теж немає.
   - Але ж не можемо ми припустити, що це страховище... - Сокiл знову спинився. Ван Лун пiдвiв на нього холодний погляд:
   - Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, iнакше трудно думати, вирiшувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирiшив вiдкинути.
   - Чому? - в Сокола перехопило подих.
   - Тому, що запах скафандра - не запах живої iстоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. I для iнших тварин також. Навiть дуже голодних.
   Можна було тiльки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсiм стороннє, а не про славну, життєрадiсну Галю Рижко, яку всi вони встигли щиро полюбити! Втiм, кожен розумiв, що тут справа полягає зовсiм не в черствостi або байдужостi: Ван Лун, мiркуючи i обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механiзм, який не мiг вiдхилятися на емоцiйнi переживання, бо вони тiльки заважали б йому i його бездоганнiй логiцi, його точним висновкам. Але саме в них i полягало зараз найголовнiше!
   Ван Лун вiв далi таким самим спокiйним тоном:
   - Припускаю, мiг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тодi там залишилося б що-небудь. Речi, кров. Втiм, не знайшли нiчого. Значить, треба вiдкинути.
   - Але що ж тодi можна припустити?
   - Можу тiльки одне. Галя жива i неушкоджена. Де - не знаю. Нiхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пiшла у вашому скафандрi, так?
   - Так, Ван.
   - Ви перезаряджували цилiндр з оксилiтом?
   - Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви вiдносно того, скiльки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось iз...
   - Двi з половиною години, - пiдказав Сокiл.
   - З того часу минуло ще близько пiвгодини. Значить, Галi вистачить заряду ще годин на вiсiм-дев'ять, - зробив висновок Микола Петрович. Проте... - i вiн спинився.
   - Що, Миколо Петровичу? - стрепенувся Ван Лун.
   - Нiчого, нiчого, Ван. Я подумав про iнше. Iдiть, друзi мої, на розшуки! Iдiть, не гайте часу!
   Сокiл i Ван Лун закрiпили шоломи i вийшли.
   Риндiн поглянув їм услiд i з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксилiту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галi ще годин на вiсiм-дев'ять. Проте... проте в академiка було все те ж саме побоювання, яке вiн не хотiв висловлювати товаришам. Навiщо? Якщо так, тодi анi вони, анi вiн сам нiчим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко пiд час падiння пошкодила шолом, тодi... тодi справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндiна одразу, коли вiн уперше почув розповiдь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тiльки чекати.
   Микола Петрович хотiв вiдвернутися вiд тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дiвчина, така весела, така завжди життєрадiсна! Вiн ходив по каютi, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблатi хронометра: як обурливо повiльно, неможливо повiльно тягнеться час!
   Хвилинна стрiлка ще не встигла перейти на друге коло, як Риндiн почув, що вiдчиняється зовнiшнiй шлюзовий люк. Вiн кинувся до дверей:
   - Ну? Що? Знайшли?..
   Дверi повiльно вiдчинилися. I на порозi з'явилися знову тiльки Ван Лун i Сокiл. Вони повернулися без Галi.
   Сокiл обережно поставив на стiл принесений ним невеличкий прилад. Риндiн упiзнав його одразу: це був переносний радiопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвiдку. Передавач, за допомогою якого дiвчина обiцяла розповiдати Миколi Петровичу про все побачене нею. Але це означає...
   Риндiн боявся запитувати. Вiн мовчки виразно дивився на товаришiв. До його горла пiдступав клубок, щось заважало дихати...
   Ван Лун повiльно знiмав шолом. Потiм вiн повернувся до Миколи Петровича. I знову одвернувся - йому також трудно було говорити. Вiн вийняв з кишенi люльку, тютюн. I вже набиваючи її, проговорив крiзь зцiпленi зуби, важко й утруднено:
   - Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Нi, не печери, а скорiше провалля. Там закiнчувалися i зникали слiди тварини. Ременi передавача вiдiрванi!
   Роздiл п'ятий,
   в якому Галя Рижко, рятуючись вiд
   потвори, що гналася за нею, опиняється в
   глибокiй пiдземнiй печерi iз загадковими
   свiтними камiнцями.
   Але що ж сталося з Галею Рижко?
   Спiткнувшись об вузлувате корiння, вона дiйсно втратила рiвновагу, впала i покотилася вниз схилом мiжгiр'я. Вона летiла повз пальми i папороть, перекидаючись i даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мелькало перед нею: папороть, скелi, пальми. Але ось Галя з силою вдарилася об грунт - i все навколо спинилося.
   Вона лежала на зiм'ятому, поламаному папоротевому листi. Над дiвчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її пiд собою. Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Нi, вона немовби нiчого не пошкодила! Щоправда, нила i щемiла лiва нога, - мабуть, на нiй садно. Проте це, звiсно, зовсiм неважливо.
   - Де ж це я опинилася? - подумала вголос Галя.
   Мабуть, вона скотилася пiд кручу, випередивши в такий спосiб товаришiв. Треба скорiше вiдшукати їх, щоб вони не турбувалися, i поспiшати до астроплана. Адже всi чули сигнальнi вибухи, з Миколою Петровичем щось трапилося, йому потрiбна допомога.
   Галя трохи пiдвелася, потiм стала на рiвнi ноги, зробила кiлька крокiв убiк, але тiєї ж хвилини знову сховалася пiд широким листям оранжевої папоротi. її вразили дивнi звуки, що немов наближалися до неї. Було чути гучне сопiння, сухо трiщали гiлки дерев, нiби хтось iз силою ламав їх. Цi звуки посилювалися, наближалися. Причаївшись пiд кущами папоротi, дiвчина визирнула з-за них - i завмерла вiд несподiванки.
   На вiдстанi метрiв iз сто вона побачила величезну коричневу тварину, яка хутко наближалася, плазувала сюди. Тварина квапилася, вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися пiд її вагою. Широкi її лапи, наче потворнi гребiнцi, розчiсували хрустку папороть. Довгi тонкi вуса звивалися в повiтрi, нi до чого не торкаючись. Тварина плазувала прямо на дiвчину, але нiбито не бачила її. А може, й бачила - i тому саме прямувала сюди?
   Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дiвчини стиснули гвинтiвку. Стрiляти? Проте що могла вдiяти гвинтiвка проти величезної потвори? Хiба що тiльки бiльш розлютити! Треба вiдiйти з дороги, убiк, убiк! Галя швидко пробiгла кiлька крокiв направо. I - який жах! тварина також змiнила напрям у той самий бiк, немовби зрозумiвши її маневр.
   Тодi треба виграти час, бiгти, вiдступати i знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора i сама зверне кудись, якщо вона не помiчає її.
   Галя побiгла вздовж мiжгiр'я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Нi, не спинилася, почала рухатися повiльнiше, їй у цьому мiсцi заважала група молодих бенетитiв, крiзь яку потворi було важко пробиратися. Страховище незадоволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба використати час, мерщiй, мерщiй геть! Галя круто повернула й рвонулася лiворуч, до густих заростей цикадей.
   - Ой! - скрикнула вона, знову втративши рiвновагу. Здавалося, перед нею i пiд нею вiдкрилася безодня, грунт зник з-пiд нiг, що послизнулися. Дiвчина вдарилася спиною об камiння i полетiла вниз, у темряву. Щось трiснуло в неї за спиною, наче обiрвалося. Що саме, - Галя не знала, та й думати про це було нiколи. Вона летiла вниз дедалi швидше й швидше. Свiтле небо, густа оранжево-червона рослиннiсть, жовтi скелi - все лишилося позаду, нагорi. Галя стрiмливо падала вниз i вниз, судорожно стискаючи гвинтiвку.