Страница:
Мабуть, усе це так. Втiм, коли я думаю про величезну вiдстань, яку мусить пролетiти малесенька ракета, щоб досягти Землi, - в мене якось паморочиться в головi i я нiчого вже не можу уявити собi ясно...
Так-от, Микола Петрович категорично вiдмовився вiдправляти першу поштову ракету ранiше намiченого за планом строку. Тут нiчого не поробиш, вiн керiвник експедицiї, його слово - закон. I ми терпляче чекаємо, тим бiльше що й взагалi до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кiлька днiв. Перший етап нашого шляху кiнчається.
Венера сяє на чорному небозводi як нiколи ранiше. Вибух вулкана давно вже закiнчився - i вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однiєї найпекучiшої теми розмов - вiдсутностi радiозв'язку з Землею.
Сьогоднi пiсля снiданку Ван Лун вирiшив провести ще один експеримент з радiоустановкою астроплана, яка мiститься в навiгаторськiй рубцi. Вiн попросив мене взяти запасний радiоприймач (такий самий, як i в радiоустановцi) i розташуватися з ним бiля самої задньої стiнки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна i вiдзначати змiни чутностi. А вiн буде поступово зменшувати потужнiсть передавача - з тим щоб встановити, коли ця сама потужнiсть так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цiй маленькiй вiдстанi. Шляхом якихось складних i малозрозумiлих менi обчислень Ван Лун потiм встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в мiжпланетному просторi, аж доки їх не заглушить i остаточно не викривить потiк космiчного промiння.
Ми взяли запасний приймач на складi, i я влаштувалася з ним у центральнiй каютi. Ван Лун подався в навiгаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточнiше на його хвилю, - ту саму, до речi, на якiй працювала завжди i Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тiльки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутиннi космiчних променiв.
Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч i на такiй мiзернiй вiдстанi в навушниках сильно трiщало. Потiм Ван Лун почав зменшувати потужнiсть передавача. I одразу його голос почав слабшати: менi здавалося, що вiн тонув у трiскотiннi розрядiв. Я акуратно вiдзначала за секундомiром, як слабшала чутнiсть. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розiбрати окремi слова. Мабуть, далi немає рацiї слухати.
Все ж таки я ще раз пiдправила верньєри настроювання, щоб воно було якомога точнiшим, i вирiшила слухати доти, доки голос Ван Луна не зникне остаточно. А вiн терпляче подавав сигнали, повторюючи однi й тi ж самi слова, якi ледве чутно долинали до мене в навушниках:
- Алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте... алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте...
Цей голос то зовсiм зникав, то слабо-слабо виникав знову, немов проштовхуючись крiзь трiскотiння космiчних променiв.
- Алло... алло... слухайте... слухайте... слухайте нас, "Венера-1"... слухайте, слухайте... "Венера-1", говорить Земля... слухайте... слухайте нас...
Що за дивнi жарти? Чому це Ван Лун заговорив так, немов це слова Землi? I чому його голос почав звучати по-iншому, немов став зовсiм не тим? Так, так, голос дуже змiнився, це добре помiтно, незважаючи навiть на гуркiт розрядiв. Що таке?..
- Слухайте, слухайте, "Венера-1", говорить Земля... Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає "Венеру-1"!..
Ой, чи не збожеволiла я? Може статися, це знову якийсь пiдступний вплив космiчного промiння, адже я зараз не в тiнi, не лiд укриттям з свинцевих аркушiв. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсiм iнший, невже... невже це Земля?
- Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблiдли. Прямо на себе не схожi! Що таке?
До мене пiдiйшов стурбований Микола Петрович. Вiд хвилювання в мене наче язик вiдняло, я нiчого не могла вiдповiсти. Замiсть того я подала йому другу пару навушникiв вiд приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано i навiть з якимсь побоюванням: мабуть, вiн i справдi подумав, що я марю пiд впливом космiчного промiння! Але вiн узяв навушники i одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зi страхом: а що, коли менi й справдi тiльки почувся голос Землi? Що, коли дiйсно це наслiдок якогось нервового збудження через космiчне промiння?..
Але ось на напруженому обличчi Миколи Петровича з'явився вираз безмежного здивування. Обома руками вiн щiльнiше притиснув до голови навушники. Вiн жадiбно слухав. Значить, менi не здалось, що я чула Землю?.. Нi, звичайно, нi! От я i зараз чую:
- Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Пiсля обриву радiозв'язку деякий час тримали вас у полi зору радiолокаторiв... Слухайте нас, "Венера-1"! Потiм вiдмовили й радiолокатори. Намагання вiдшукати вас за допомогою потужних телескопiв не дали успiху. Слухайте нас, "Венера-1"! Сповiстiть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач "Земля"! Чи чуєте нас, "Венера-1"?.. Якщо чуєте, вiдправляйте поштову ракету на Землю з докладним повiдомленням про вашi справи. Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, вiдповiдайте! Дуже турбуємося про вас...
Передавач Землi повторював весь час одне й те ж саме повiдомлення. Адже там, на Батькiвщинi, не знали, чи почули ми його. I диктор повторював без кiнця тi ж самi слова заклику до нас. Турботлива, рiдна радянська Батькiвщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не вiдривалися вiд навушникiв i слухали, слухали, як причарованi, милий голос Землi. Тепер нам було однаково, що саме вiн говорив, важливо було слухати, слухати далеку i в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
- Що слухаєте? Зрозумiти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, - здивовано сказав Ван Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.
Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.
- Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!
Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
- Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.
Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!
А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..
Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.
Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:
- Готово, Миколо Петровичу!
Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.
- Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...
- Що саме, Галю?
- Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...
Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.
- А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
- Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
Звичайно, мiй лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:
"Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навiжену
дочку! Я знаю i розумiю, що зробила дуже погано, приховавши вiд
тебе свої намiри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все
благополучно, i ми незабаром долетимо до Венери. I ще, мила
мамусю, знай, що всi в астропланi до мене дуже добре ставляться
i я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов'язки, i я
навiть зробила деякi маленькi вiдкриття. Тобi не доведеться
червонiти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобi
надзвичайнi подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю,
а частiше дивися на Венеру в твiй великий телескоп. Коли ти
одержиш цього листа, Галинка буде вже на нiй. Мiцно-мiцно тебе
цiлую.
Твоя Галя".
Мого листа було покладено разом з великим пакетом i iншими листами на Землю. Вадим Сергiйович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.
- Ну, будемо вiдправляти, - розпорядився Микола Петрович. - Одягаймося, Вадиме!
Вони одягли скафандри. А тодi Микола Петрович натиснув кнопку керування пiдйомником, на якому лежала поштова ракета, - i металева платформа з нею повiльно почала пiдiйматися вгору через великий люк, що вiдчинявся перед нею в стелi складу.
Микола Петрович, простеживши, як дверi люка знову зачинилися, подав знак Вадимовi Сергiйовичу - i вони обидва вирушили назовнi, як звичайно, через шлюзовi люки.
А ще за кiлька хвилин ми з Ван Луном вiдчули ледве помiтний поштовх. Поштова ракета вiдiрвалася вiд астроплана i полинула на Землю.
Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летiти космiчний листоноша. I ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко вiддалялась вiд нас: це працював ракетний двигун нашого листоношi. Лише кiлька секунд - i хмаринка зникла, розтанула. Все! I тiльки голос диктора Землi в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подiю. Iнодi цей голос майже зникав, iнодi його було чути краще. Ми слухали все тi ж самi слова i радiсно поглядали один на одного.
...Вже вкладаючись спати (я, як i ранiше, сплю прямо в повiтрi, тiльки прив'язуюсь до стiнки пiд свинцевими аркушами, - i це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цiєї ночi вiдбував вахту:
- Вадиме Сергiйовичу, розкажiть, будь ласка, як ви вiдправляли поштову ракету i як ви самi не вiдiрвалися вiд корабля: адже один лише крок... брр, менi страшно думати, що можна було залишитися там, зовнi, у холодному, мертвому просторi... а наш астроплан мчить так швидко, хiба його потiм доженеш? Розкажiть про вiдправлення ракети!
У нашiй каютi панувала сутiнь, але з тону, яким вiдповiдав менi Сокiл, я зрозумiла, що вiн посмiхається.
- Нiчого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформi, мiж розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисцi. Ну, ми встановили її в потрiбному напрямi, як показав Микола Петрович. Потiм включили її двигун, а самi вiдiйшли вбiк. I вона майже одразу рвонулася i полетiла назад, до Землi. Тiльки i всього.
Я була незадоволена. Така важлива подiя - а вiн так сухо розповiв про неї! Проте Вадим Сергiйович, трохи помовчавши, додав, нiби розмiрковуючи вголос:
- Нi, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що менi й справдi стало не по собi, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газiв. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. I все ж таки мене трохи штовхнуло. Я вiдчув, що мене вiдносить вбiк вiд астроплана. Немов щось тягне в простiр. I не те, щоб я падав, нi, не так. А немовби вiдпливаю, вiдносить мене повiльною, проте мiцною течiєю... i схопитися нема за що, i пливти нема в чому... це тобi не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате вiдчуття. Власне кажучи, нiчого небезпечного, - вiв вiн далi, нiби виправдовуючись, - адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки бiля верхнього люка, отож нам нiщо не загрожувало. Та, крiм того, мусило вплинути i власне притягнення астроплана, яке обов'язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумiв. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розумiти розумом i все ж таки пiддаватися емоцiйним вiдчуттям, особливо, коли вони незвичнi... Так, мабуть, я довго пам'ятатиму цю хвилину!
Дивно, але цього разу навiть насмiшкуватий Ван Лун не вiдгукнувся яким-небудь жартом. Вiн задумливо сказав:
- Думаю, це правда. Людина - жива, вона багато вiдчуває. Розум не завжди зверху. Машина нiколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.
Всi змовкли. А я уявила собi, що стою на корпусi астроплана, в темнiй порожнечi... навколо тiльки далекi холоднi зiрки... i от мене вiдносить убiк, i трос вiдчепився... i я лечу в чорний, безконечний простiр... i астроплан все далi й далi вiд мене... i я залишаюсь сама в цiй порожнечi... Нi, це надто страшно! Навiть пiт на лобi виступив! Краще думати про щось iнше. I я спитала Ван Луна:
- А чому все ж таки ми почули сьогоднi Землю, товаришу Ван Лун? Чому космiчне промiння пропустило до нас передачу Землi, а не заглушило її, як ранiше?
Ван Лун, мабуть, знизав плечима.
- Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тiльки якщо Микола Петрович не спить.
Голос Миколи Петровича звучав мрiйно, коли вiн вiдповiв:
- Нi, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рiдної Землi, який ми так хотiли почути, так чекали весь час. I ось ми почули його, - турботливий, стривожений... Менi згадалися нашi розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, вiдриваємося вiд неї. Пам'ятаєте?
- Так, пам'ятаю, - трохи сконфужено вiдгукнувся Сокiл.
- Як бачите, ви були не правi, Вадиме. Ми не вiдiрвалися вiд Землi, вона з нами завжди й всюди, наша Батькiвщина. Навiть у безмежних просторах Всесвiту. Де б ми не опинились, наш народ i Батькiвщина думають i пiклуються про нас. Як це прекрасно, друзi мої! Яке щастя бути сином радянської Вiтчизни!..
Вiн замовк. Нiхто з нас не насмiлювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самi ми були також схвильованi його словами, теплими й зворушливими.
Але от Микола Петрович заговорив знову:
- Тепер вiдносно вашого запитання, Галю. Вiдповiдь на нього може бути зовсiм не такою складною, як вам здається.
- Та що ви!
- Ось послухайте. Це, звичайно, тiльки попереднi думки, вони ще потребують перевiрки. Проте справа уявляється менi такою. Потужний потiк космiчного промiння, до якого ми потрапили незабаром пiсля вильоту з Землi, має свої межi. Можливо, що космiчне промiння поширюється не суцiльно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летiли, прорiзаючи один з подiбних потужних потокiв, який, судячи з спостережень Вадима, iде з боку крабовидної туманностi Тельця. I цей потiк заглушав усi радiосигнали. А тепер, як менi здається, ми вилетiли з того потоку, принаймнi з найбiльш iнтенсивної його частини. Тут, у цьому районi космiчного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потiк промiння слабший, вiн менше викривлює i заглушає радiосигнали. Хоча в навушниках i тривають трiскотiння i гуркiт, але, як ви помiтили самi, вони стали значно слабшими. I ми дiстали можливiсть розбирати сигнали з Землi. Ну, можливо також, що й у нас на Землi збiльшили потужнiсть передавача, точнiше його скерували в наш бiк... Повторюю, все це тiльки мої здогадки: хiба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе новi спостереження, вимiрить iнтенсивнiсть, силу потоку космiчного промiння. I, може статися, наслiдки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довiдаємося завтра.
- Ще одна загадка, - вставив Вадим Сергiйович.
- Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв'язати, поправив його Микола Петрович.
- Будь ласка, хай буде завдання, - погодився Сокiл. - Перед нами їх стiльки, що й не злiчити... i одне важливiше за iнше.
- Вважаю, це дуже добре, - втрутився Ван Лун. - А то навiщо б нам летiти на Венеру? Туристи подорожують без дiла, нам треба працювати, розв'язувати завдання.
- Та хiба я сперечаюсь? - жваво озвався Сокiл. - Це само собою зрозумiло, Ван. В мене були зовсiм iншi думки, i ви їх пiдкрiпили своїм зауваженням, дорогий друже.
- Якi думки? Скажiть, прошу.
- Уявiть собi, про фантастику.
- Про яку фантастику? - в один голос здивовано поцiкавилися i Ван Лун, i Микола Петрович. Вражена була й я.
- А от про яку, - раптом захоплено заговорив Сокiл. - Ось ми з вами летимо в мiжпланетному просторi, летимо на Венеру. Це безумовний факт - i разом з тим, з погляду людей, якi жили ще в недалекому минулому, ну, скажiмо, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя,- це така ж безумовна фантастика.
- При чому тут п'ятдесятi роки нашого сторiччя? - заперечила я. - Вони минулися, тi роки, i нiякої фантастики в нашiй подорожi немає.
- Правильно, правильно, Галиночко, i я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому мiжпланетнi подорожi. I дивуюсь. Менi довелося прочитати чимало науково-фантастичних романiв на цю тему - i я завжди дивувався.
- З чого?
- А з того, що коли судити за цими романами, то мiжпланетнi подорожi завжди виникали i здiйснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирiшили - i полетiли. А навiщо? З якою метою? Невiдомо. За словами Ван Луна - як туристи.
- Та про що ви, Вадиме? - вже нетерпляче спитав Микола Петрович.
- Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кiлька найпопулярнiших у свiй час науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна "З Землi на Мiсяць". Чудовий роман, ним зачитувалися цiлi поколiння людей! I можна тiльки захоплюватися розмахом смiливої фантазiї Жюля Берна. Але...
- Ви що, хочете нагадати про науковi неточностi Жюля Берна? поцiкавився Микола Петрович.
- Зовсiм нi. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев'ятнадцятому столiттi, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромiгся припустити так мало неточностей. Адже тодi навiть нiхто i не думав ще розроблювати питання про мiжпланетнi подорожi з науковою метою. Нi, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазi: чому герої Жюля Берна полетiли на Мiсяць? Та просто тому, що артилерiйському клубовi, членами якого вони були, стало нiчого робити пiсля закiнчення вiйни мiж Пiвднем i Пiвнiччю Америки. А коли нема чого робити, - давай, мовляв, вигадувати заняття! I вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої i надiшлемо на Мiсяць ядро. От i все. Не було чого робити, ну й полетiли, чи не так?
- Правда, - змушенi були погодитись ми.
- Вiзьмемо iнший роман, "Першi люди на Мiсяцi" Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетiв на Мiсяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжiння матерiал (я зараз нiчого не кажу про неможливiсть такого матерiалу з наукового погляду, зараз не в цьому рiч). Теж не мали чого робити, так?
- Дiйсно, мети не було, - ствердив Микола Петрович.
- I в жодному науково-фантастичному романi минулого менi не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, якi б довели менi: так, мiжпланетна подорож необхiдна. Я не хочу перераховувати iншi романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi завжди уникали наводити реальнi, переконливi причини i завдання таких подорожей? Адже це дуже невiрно. Ми з вами летимо на Венеру, це нiяка не фантастика, - i ми летимо з певними серйозними завданнями. А там знiчев'я, без будь-якої мети i причин. Ось що я хотiв сказати, - закiнчив Сокiл свою несподiвану для нас промову.
- Менi здається, Вадиме, що ви самi вже вiдповiли собi на ваше запитання, - вимовив м'яко Микола Петрович.
- Як? Коли? - щиро здивувався Вадим Сергiйович.
- У тi роки, коли писалися згаданi вами романи, мiжпланетна подорож була не реальнiстю, а тiльки красивою мрiєю.
- Так що з того?
- А те, що мiжпланетна подорож у тi роки не могла бути здiйсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука i технiка ще не доросли. Не було анi розрахункiв, анi теорiї, анi матерiалiв, анi потрiбного палива.
- Не розумiю, Миколо Петровичу.
- Ви вважаєте, що в тi роки можна було здiйснити мiжпланетну подорож?
- Нi, звичайно, не можна було. Але я не розумiю, яке це має вiдношення до мого запитання?
- Пряме, Вадиме. Кожен винахiд чи вiдкриття - i вам слiд було б про це пам'ятати! - виникає не випадково. Вони завжди обумовленi розвитком суспiльства, його соцiальних сил, його науки i технiки. Мрiя може iснувати в усякi часи; але її здiйснення може вiдбутися тiльки тодi, коли для цього будуть певнi умови в розвитку суспiльства i його сил. Тодi мрiя стає реальнiстю. Хiба можна уявити собi швидкiсний лiтак, навiть не сучасний ракетний, а старий, з мотором i пропелером, до того часу, як наука i технiка розробили двигуни внутрiшнього згоряння? Певна рiч, нi. Хiба могли б ми здiйснити нашу подорож, коли б наука не оволодiла атомною енергiєю, коли б вченi не створили для нашого корабля атомiт? Також нi. Але розвиток суспiльства, його науки i технiки водночас iдуть в усiх напрямах. I виникають тi самi причини i завдання, про якi ви говорили. Вони пiдштовхують науку i технiку далi й далi. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва - i ми задумалися вiдносно ультразолота. Це примусило нас думати i про шукання його на Венерi. Життя висунуло реальну iдею про потребу нашої мiжпланетної подорожi i примусило науку посилено шукати шляхiв i засобiв її здiйснення. Все пов'язане, все обумовлене, все переплiтається у взаємнiй залежностi. I це називається, як ви знаєте, - дiалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак помiркувати, чи не правда?
- Мiг, Миколо Петровичу, - вже сконфужено вiдповiв Сокiл.
- А доки немає умов, - мрiя лишається тiльки мрiєю. От тому автори романiв, про якi ви говорили, просто позбавленi були можливостi знайти реальнi причини для своїх фантастичних мiжпланетних подорожей, що про них вони мрiяли. Тепер створенi такi умови. I мрiя стала реальнiстю. Доказом чого i є наша з вами розмова в мiжпланетному астропланi, друзi мої! Ну, а тепер - спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра - чимало роботи, як i завжди. Спати! - рiшуче закiнчив Микола Петрович.
Але я ще довго не могла заснути. Менi хотiлося думати далi й далi, уявляти собi, як розвиватимуться наука i технiка в майбутньому i яка мрiя тодi здiйсниться. Проте я так i не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрiбних умов розвитку, як казав Микола Петрович... Мама також говорила, що менi ще багато треба працювати над собою. Доведеться...
...Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нiчого особливо цiкавого не траплялось. Всi були зайнятi своїми звичайними справами. I тiльки сьогоднi вранцi все змiнилося. Ось як це було.
Рано-вранцi (звичайно, тiльки за годинником, адже в нас i ранок, i день, i вечiр, i нiч - умовнi) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, пiднявся ранiш за всiх.
- Досить спати, друзi мої! Вставайте, мерщiй, мерщiй! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогоднi вона вiдкрила нам своє обличчя. Можете по черзi пiдходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радiолокатор, - i вiн дiє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки дiє. Можна роздивитися величезний океан на Венерi. А кому не терпиться, - дивiться прямо в iлюмiнатор у навiгаторськiй рубцi. Аргонавти Всесвiту, перший етап нашої подорожi закiнчується!
Аргонавти (це значить - ми!) хутко одяглися. Певна рiч, ранiш за всiх встиг Вадим Сергiйович; вiн i захопив першим екран панорамного радiолокатора. А ми з Ван Луном пiшли до навiгаторської рубки, до iлюмiнатора.
Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто iлюмiнатор, сяяла яскравим бiлим свiтлом, наче вкрита суцiльною снiжною завiсою. Так було з лiвого боку. А двi третини диска Венери мали зовсiм iнший вигляд. Тут пливли непроникливi темнi хмари, не освiтленi Сонцем, похмурi, важкi i безрадiснi. Що ховається пiд ними? Якi несподiванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?
Микола Петрович покликав мене:
- Галю, ваша черга до екрана локатора!
Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Менi думалось, що панорамний радiолокатор одразу ж таки вiдкриє менi всi захованi таємницi Венери. А насправдi було зовсiм не так.
Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екранi той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й iншi плями, меншого розмiру. I бiльше нiчого я не могла розглядiти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такi щiльнi, як це здавалось неозброєному оку, але досить густi, наче сiрий туман. Так ось вiн, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океанi! Або на суходолi, по берегах океану...
Так-от, Микола Петрович категорично вiдмовився вiдправляти першу поштову ракету ранiше намiченого за планом строку. Тут нiчого не поробиш, вiн керiвник експедицiї, його слово - закон. I ми терпляче чекаємо, тим бiльше що й взагалi до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кiлька днiв. Перший етап нашого шляху кiнчається.
Венера сяє на чорному небозводi як нiколи ранiше. Вибух вулкана давно вже закiнчився - i вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однiєї найпекучiшої теми розмов - вiдсутностi радiозв'язку з Землею.
Сьогоднi пiсля снiданку Ван Лун вирiшив провести ще один експеримент з радiоустановкою астроплана, яка мiститься в навiгаторськiй рубцi. Вiн попросив мене взяти запасний радiоприймач (такий самий, як i в радiоустановцi) i розташуватися з ним бiля самої задньої стiнки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна i вiдзначати змiни чутностi. А вiн буде поступово зменшувати потужнiсть передавача - з тим щоб встановити, коли ця сама потужнiсть так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цiй маленькiй вiдстанi. Шляхом якихось складних i малозрозумiлих менi обчислень Ван Лун потiм встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в мiжпланетному просторi, аж доки їх не заглушить i остаточно не викривить потiк космiчного промiння.
Ми взяли запасний приймач на складi, i я влаштувалася з ним у центральнiй каютi. Ван Лун подався в навiгаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточнiше на його хвилю, - ту саму, до речi, на якiй працювала завжди i Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тiльки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутиннi космiчних променiв.
Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч i на такiй мiзернiй вiдстанi в навушниках сильно трiщало. Потiм Ван Лун почав зменшувати потужнiсть передавача. I одразу його голос почав слабшати: менi здавалося, що вiн тонув у трiскотiннi розрядiв. Я акуратно вiдзначала за секундомiром, як слабшала чутнiсть. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розiбрати окремi слова. Мабуть, далi немає рацiї слухати.
Все ж таки я ще раз пiдправила верньєри настроювання, щоб воно було якомога точнiшим, i вирiшила слухати доти, доки голос Ван Луна не зникне остаточно. А вiн терпляче подавав сигнали, повторюючи однi й тi ж самi слова, якi ледве чутно долинали до мене в навушниках:
- Алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте... алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте...
Цей голос то зовсiм зникав, то слабо-слабо виникав знову, немов проштовхуючись крiзь трiскотiння космiчних променiв.
- Алло... алло... слухайте... слухайте... слухайте нас, "Венера-1"... слухайте, слухайте... "Венера-1", говорить Земля... слухайте... слухайте нас...
Що за дивнi жарти? Чому це Ван Лун заговорив так, немов це слова Землi? I чому його голос почав звучати по-iншому, немов став зовсiм не тим? Так, так, голос дуже змiнився, це добре помiтно, незважаючи навiть на гуркiт розрядiв. Що таке?..
- Слухайте, слухайте, "Венера-1", говорить Земля... Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає "Венеру-1"!..
Ой, чи не збожеволiла я? Може статися, це знову якийсь пiдступний вплив космiчного промiння, адже я зараз не в тiнi, не лiд укриттям з свинцевих аркушiв. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсiм iнший, невже... невже це Земля?
- Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблiдли. Прямо на себе не схожi! Що таке?
До мене пiдiйшов стурбований Микола Петрович. Вiд хвилювання в мене наче язик вiдняло, я нiчого не могла вiдповiсти. Замiсть того я подала йому другу пару навушникiв вiд приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано i навiть з якимсь побоюванням: мабуть, вiн i справдi подумав, що я марю пiд впливом космiчного промiння! Але вiн узяв навушники i одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зi страхом: а що, коли менi й справдi тiльки почувся голос Землi? Що, коли дiйсно це наслiдок якогось нервового збудження через космiчне промiння?..
Але ось на напруженому обличчi Миколи Петровича з'явився вираз безмежного здивування. Обома руками вiн щiльнiше притиснув до голови навушники. Вiн жадiбно слухав. Значить, менi не здалось, що я чула Землю?.. Нi, звичайно, нi! От я i зараз чую:
- Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Пiсля обриву радiозв'язку деякий час тримали вас у полi зору радiолокаторiв... Слухайте нас, "Венера-1"! Потiм вiдмовили й радiолокатори. Намагання вiдшукати вас за допомогою потужних телескопiв не дали успiху. Слухайте нас, "Венера-1"! Сповiстiть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач "Земля"! Чи чуєте нас, "Венера-1"?.. Якщо чуєте, вiдправляйте поштову ракету на Землю з докладним повiдомленням про вашi справи. Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, вiдповiдайте! Дуже турбуємося про вас...
Передавач Землi повторював весь час одне й те ж саме повiдомлення. Адже там, на Батькiвщинi, не знали, чи почули ми його. I диктор повторював без кiнця тi ж самi слова заклику до нас. Турботлива, рiдна радянська Батькiвщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не вiдривалися вiд навушникiв i слухали, слухали, як причарованi, милий голос Землi. Тепер нам було однаково, що саме вiн говорив, важливо було слухати, слухати далеку i в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
- Що слухаєте? Зрозумiти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, - здивовано сказав Ван Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.
Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.
- Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!
Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
- Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.
Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!
А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..
Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.
Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:
- Готово, Миколо Петровичу!
Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.
- Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...
- Що саме, Галю?
- Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...
Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.
- А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
- Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
Звичайно, мiй лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:
"Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навiжену
дочку! Я знаю i розумiю, що зробила дуже погано, приховавши вiд
тебе свої намiри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все
благополучно, i ми незабаром долетимо до Венери. I ще, мила
мамусю, знай, що всi в астропланi до мене дуже добре ставляться
i я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов'язки, i я
навiть зробила деякi маленькi вiдкриття. Тобi не доведеться
червонiти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобi
надзвичайнi подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю,
а частiше дивися на Венеру в твiй великий телескоп. Коли ти
одержиш цього листа, Галинка буде вже на нiй. Мiцно-мiцно тебе
цiлую.
Твоя Галя".
Мого листа було покладено разом з великим пакетом i iншими листами на Землю. Вадим Сергiйович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.
- Ну, будемо вiдправляти, - розпорядився Микола Петрович. - Одягаймося, Вадиме!
Вони одягли скафандри. А тодi Микола Петрович натиснув кнопку керування пiдйомником, на якому лежала поштова ракета, - i металева платформа з нею повiльно почала пiдiйматися вгору через великий люк, що вiдчинявся перед нею в стелi складу.
Микола Петрович, простеживши, як дверi люка знову зачинилися, подав знак Вадимовi Сергiйовичу - i вони обидва вирушили назовнi, як звичайно, через шлюзовi люки.
А ще за кiлька хвилин ми з Ван Луном вiдчули ледве помiтний поштовх. Поштова ракета вiдiрвалася вiд астроплана i полинула на Землю.
Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летiти космiчний листоноша. I ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко вiддалялась вiд нас: це працював ракетний двигун нашого листоношi. Лише кiлька секунд - i хмаринка зникла, розтанула. Все! I тiльки голос диктора Землi в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подiю. Iнодi цей голос майже зникав, iнодi його було чути краще. Ми слухали все тi ж самi слова i радiсно поглядали один на одного.
...Вже вкладаючись спати (я, як i ранiше, сплю прямо в повiтрi, тiльки прив'язуюсь до стiнки пiд свинцевими аркушами, - i це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цiєї ночi вiдбував вахту:
- Вадиме Сергiйовичу, розкажiть, будь ласка, як ви вiдправляли поштову ракету i як ви самi не вiдiрвалися вiд корабля: адже один лише крок... брр, менi страшно думати, що можна було залишитися там, зовнi, у холодному, мертвому просторi... а наш астроплан мчить так швидко, хiба його потiм доженеш? Розкажiть про вiдправлення ракети!
У нашiй каютi панувала сутiнь, але з тону, яким вiдповiдав менi Сокiл, я зрозумiла, що вiн посмiхається.
- Нiчого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформi, мiж розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисцi. Ну, ми встановили її в потрiбному напрямi, як показав Микола Петрович. Потiм включили її двигун, а самi вiдiйшли вбiк. I вона майже одразу рвонулася i полетiла назад, до Землi. Тiльки i всього.
Я була незадоволена. Така важлива подiя - а вiн так сухо розповiв про неї! Проте Вадим Сергiйович, трохи помовчавши, додав, нiби розмiрковуючи вголос:
- Нi, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що менi й справдi стало не по собi, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газiв. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. I все ж таки мене трохи штовхнуло. Я вiдчув, що мене вiдносить вбiк вiд астроплана. Немов щось тягне в простiр. I не те, щоб я падав, нi, не так. А немовби вiдпливаю, вiдносить мене повiльною, проте мiцною течiєю... i схопитися нема за що, i пливти нема в чому... це тобi не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате вiдчуття. Власне кажучи, нiчого небезпечного, - вiв вiн далi, нiби виправдовуючись, - адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки бiля верхнього люка, отож нам нiщо не загрожувало. Та, крiм того, мусило вплинути i власне притягнення астроплана, яке обов'язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумiв. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розумiти розумом i все ж таки пiддаватися емоцiйним вiдчуттям, особливо, коли вони незвичнi... Так, мабуть, я довго пам'ятатиму цю хвилину!
Дивно, але цього разу навiть насмiшкуватий Ван Лун не вiдгукнувся яким-небудь жартом. Вiн задумливо сказав:
- Думаю, це правда. Людина - жива, вона багато вiдчуває. Розум не завжди зверху. Машина нiколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.
Всi змовкли. А я уявила собi, що стою на корпусi астроплана, в темнiй порожнечi... навколо тiльки далекi холоднi зiрки... i от мене вiдносить убiк, i трос вiдчепився... i я лечу в чорний, безконечний простiр... i астроплан все далi й далi вiд мене... i я залишаюсь сама в цiй порожнечi... Нi, це надто страшно! Навiть пiт на лобi виступив! Краще думати про щось iнше. I я спитала Ван Луна:
- А чому все ж таки ми почули сьогоднi Землю, товаришу Ван Лун? Чому космiчне промiння пропустило до нас передачу Землi, а не заглушило її, як ранiше?
Ван Лун, мабуть, знизав плечима.
- Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тiльки якщо Микола Петрович не спить.
Голос Миколи Петровича звучав мрiйно, коли вiн вiдповiв:
- Нi, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рiдної Землi, який ми так хотiли почути, так чекали весь час. I ось ми почули його, - турботливий, стривожений... Менi згадалися нашi розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, вiдриваємося вiд неї. Пам'ятаєте?
- Так, пам'ятаю, - трохи сконфужено вiдгукнувся Сокiл.
- Як бачите, ви були не правi, Вадиме. Ми не вiдiрвалися вiд Землi, вона з нами завжди й всюди, наша Батькiвщина. Навiть у безмежних просторах Всесвiту. Де б ми не опинились, наш народ i Батькiвщина думають i пiклуються про нас. Як це прекрасно, друзi мої! Яке щастя бути сином радянської Вiтчизни!..
Вiн замовк. Нiхто з нас не насмiлювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самi ми були також схвильованi його словами, теплими й зворушливими.
Але от Микола Петрович заговорив знову:
- Тепер вiдносно вашого запитання, Галю. Вiдповiдь на нього може бути зовсiм не такою складною, як вам здається.
- Та що ви!
- Ось послухайте. Це, звичайно, тiльки попереднi думки, вони ще потребують перевiрки. Проте справа уявляється менi такою. Потужний потiк космiчного промiння, до якого ми потрапили незабаром пiсля вильоту з Землi, має свої межi. Можливо, що космiчне промiння поширюється не суцiльно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летiли, прорiзаючи один з подiбних потужних потокiв, який, судячи з спостережень Вадима, iде з боку крабовидної туманностi Тельця. I цей потiк заглушав усi радiосигнали. А тепер, як менi здається, ми вилетiли з того потоку, принаймнi з найбiльш iнтенсивної його частини. Тут, у цьому районi космiчного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потiк промiння слабший, вiн менше викривлює i заглушає радiосигнали. Хоча в навушниках i тривають трiскотiння i гуркiт, але, як ви помiтили самi, вони стали значно слабшими. I ми дiстали можливiсть розбирати сигнали з Землi. Ну, можливо також, що й у нас на Землi збiльшили потужнiсть передавача, точнiше його скерували в наш бiк... Повторюю, все це тiльки мої здогадки: хiба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе новi спостереження, вимiрить iнтенсивнiсть, силу потоку космiчного промiння. I, може статися, наслiдки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довiдаємося завтра.
- Ще одна загадка, - вставив Вадим Сергiйович.
- Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв'язати, поправив його Микола Петрович.
- Будь ласка, хай буде завдання, - погодився Сокiл. - Перед нами їх стiльки, що й не злiчити... i одне важливiше за iнше.
- Вважаю, це дуже добре, - втрутився Ван Лун. - А то навiщо б нам летiти на Венеру? Туристи подорожують без дiла, нам треба працювати, розв'язувати завдання.
- Та хiба я сперечаюсь? - жваво озвався Сокiл. - Це само собою зрозумiло, Ван. В мене були зовсiм iншi думки, i ви їх пiдкрiпили своїм зауваженням, дорогий друже.
- Якi думки? Скажiть, прошу.
- Уявiть собi, про фантастику.
- Про яку фантастику? - в один голос здивовано поцiкавилися i Ван Лун, i Микола Петрович. Вражена була й я.
- А от про яку, - раптом захоплено заговорив Сокiл. - Ось ми з вами летимо в мiжпланетному просторi, летимо на Венеру. Це безумовний факт - i разом з тим, з погляду людей, якi жили ще в недалекому минулому, ну, скажiмо, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя,- це така ж безумовна фантастика.
- При чому тут п'ятдесятi роки нашого сторiччя? - заперечила я. - Вони минулися, тi роки, i нiякої фантастики в нашiй подорожi немає.
- Правильно, правильно, Галиночко, i я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому мiжпланетнi подорожi. I дивуюсь. Менi довелося прочитати чимало науково-фантастичних романiв на цю тему - i я завжди дивувався.
- З чого?
- А з того, що коли судити за цими романами, то мiжпланетнi подорожi завжди виникали i здiйснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирiшили - i полетiли. А навiщо? З якою метою? Невiдомо. За словами Ван Луна - як туристи.
- Та про що ви, Вадиме? - вже нетерпляче спитав Микола Петрович.
- Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кiлька найпопулярнiших у свiй час науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна "З Землi на Мiсяць". Чудовий роман, ним зачитувалися цiлi поколiння людей! I можна тiльки захоплюватися розмахом смiливої фантазiї Жюля Берна. Але...
- Ви що, хочете нагадати про науковi неточностi Жюля Берна? поцiкавився Микола Петрович.
- Зовсiм нi. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев'ятнадцятому столiттi, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромiгся припустити так мало неточностей. Адже тодi навiть нiхто i не думав ще розроблювати питання про мiжпланетнi подорожi з науковою метою. Нi, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазi: чому герої Жюля Берна полетiли на Мiсяць? Та просто тому, що артилерiйському клубовi, членами якого вони були, стало нiчого робити пiсля закiнчення вiйни мiж Пiвднем i Пiвнiччю Америки. А коли нема чого робити, - давай, мовляв, вигадувати заняття! I вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої i надiшлемо на Мiсяць ядро. От i все. Не було чого робити, ну й полетiли, чи не так?
- Правда, - змушенi були погодитись ми.
- Вiзьмемо iнший роман, "Першi люди на Мiсяцi" Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетiв на Мiсяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжiння матерiал (я зараз нiчого не кажу про неможливiсть такого матерiалу з наукового погляду, зараз не в цьому рiч). Теж не мали чого робити, так?
- Дiйсно, мети не було, - ствердив Микола Петрович.
- I в жодному науково-фантастичному романi минулого менi не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, якi б довели менi: так, мiжпланетна подорож необхiдна. Я не хочу перераховувати iншi романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi завжди уникали наводити реальнi, переконливi причини i завдання таких подорожей? Адже це дуже невiрно. Ми з вами летимо на Венеру, це нiяка не фантастика, - i ми летимо з певними серйозними завданнями. А там знiчев'я, без будь-якої мети i причин. Ось що я хотiв сказати, - закiнчив Сокiл свою несподiвану для нас промову.
- Менi здається, Вадиме, що ви самi вже вiдповiли собi на ваше запитання, - вимовив м'яко Микола Петрович.
- Як? Коли? - щиро здивувався Вадим Сергiйович.
- У тi роки, коли писалися згаданi вами романи, мiжпланетна подорож була не реальнiстю, а тiльки красивою мрiєю.
- Так що з того?
- А те, що мiжпланетна подорож у тi роки не могла бути здiйсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука i технiка ще не доросли. Не було анi розрахункiв, анi теорiї, анi матерiалiв, анi потрiбного палива.
- Не розумiю, Миколо Петровичу.
- Ви вважаєте, що в тi роки можна було здiйснити мiжпланетну подорож?
- Нi, звичайно, не можна було. Але я не розумiю, яке це має вiдношення до мого запитання?
- Пряме, Вадиме. Кожен винахiд чи вiдкриття - i вам слiд було б про це пам'ятати! - виникає не випадково. Вони завжди обумовленi розвитком суспiльства, його соцiальних сил, його науки i технiки. Мрiя може iснувати в усякi часи; але її здiйснення може вiдбутися тiльки тодi, коли для цього будуть певнi умови в розвитку суспiльства i його сил. Тодi мрiя стає реальнiстю. Хiба можна уявити собi швидкiсний лiтак, навiть не сучасний ракетний, а старий, з мотором i пропелером, до того часу, як наука i технiка розробили двигуни внутрiшнього згоряння? Певна рiч, нi. Хiба могли б ми здiйснити нашу подорож, коли б наука не оволодiла атомною енергiєю, коли б вченi не створили для нашого корабля атомiт? Також нi. Але розвиток суспiльства, його науки i технiки водночас iдуть в усiх напрямах. I виникають тi самi причини i завдання, про якi ви говорили. Вони пiдштовхують науку i технiку далi й далi. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва - i ми задумалися вiдносно ультразолота. Це примусило нас думати i про шукання його на Венерi. Життя висунуло реальну iдею про потребу нашої мiжпланетної подорожi i примусило науку посилено шукати шляхiв i засобiв її здiйснення. Все пов'язане, все обумовлене, все переплiтається у взаємнiй залежностi. I це називається, як ви знаєте, - дiалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак помiркувати, чи не правда?
- Мiг, Миколо Петровичу, - вже сконфужено вiдповiв Сокiл.
- А доки немає умов, - мрiя лишається тiльки мрiєю. От тому автори романiв, про якi ви говорили, просто позбавленi були можливостi знайти реальнi причини для своїх фантастичних мiжпланетних подорожей, що про них вони мрiяли. Тепер створенi такi умови. I мрiя стала реальнiстю. Доказом чого i є наша з вами розмова в мiжпланетному астропланi, друзi мої! Ну, а тепер - спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра - чимало роботи, як i завжди. Спати! - рiшуче закiнчив Микола Петрович.
Але я ще довго не могла заснути. Менi хотiлося думати далi й далi, уявляти собi, як розвиватимуться наука i технiка в майбутньому i яка мрiя тодi здiйсниться. Проте я так i не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрiбних умов розвитку, як казав Микола Петрович... Мама також говорила, що менi ще багато треба працювати над собою. Доведеться...
...Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нiчого особливо цiкавого не траплялось. Всi були зайнятi своїми звичайними справами. I тiльки сьогоднi вранцi все змiнилося. Ось як це було.
Рано-вранцi (звичайно, тiльки за годинником, адже в нас i ранок, i день, i вечiр, i нiч - умовнi) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, пiднявся ранiш за всiх.
- Досить спати, друзi мої! Вставайте, мерщiй, мерщiй! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогоднi вона вiдкрила нам своє обличчя. Можете по черзi пiдходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радiолокатор, - i вiн дiє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки дiє. Можна роздивитися величезний океан на Венерi. А кому не терпиться, - дивiться прямо в iлюмiнатор у навiгаторськiй рубцi. Аргонавти Всесвiту, перший етап нашої подорожi закiнчується!
Аргонавти (це значить - ми!) хутко одяглися. Певна рiч, ранiш за всiх встиг Вадим Сергiйович; вiн i захопив першим екран панорамного радiолокатора. А ми з Ван Луном пiшли до навiгаторської рубки, до iлюмiнатора.
Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто iлюмiнатор, сяяла яскравим бiлим свiтлом, наче вкрита суцiльною снiжною завiсою. Так було з лiвого боку. А двi третини диска Венери мали зовсiм iнший вигляд. Тут пливли непроникливi темнi хмари, не освiтленi Сонцем, похмурi, важкi i безрадiснi. Що ховається пiд ними? Якi несподiванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?
Микола Петрович покликав мене:
- Галю, ваша черга до екрана локатора!
Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Менi думалось, що панорамний радiолокатор одразу ж таки вiдкриє менi всi захованi таємницi Венери. А насправдi було зовсiм не так.
Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екранi той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й iншi плями, меншого розмiру. I бiльше нiчого я не могла розглядiти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такi щiльнi, як це здавалось неозброєному оку, але досить густi, наче сiрий туман. Так ось вiн, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океанi! Або на суходолi, по берегах океану...